Казки для дітей 9 років

Жила колись маленька дівчинка, у якої померли батько й мати. Вона була такою бідною, що не мала навіть маленької кімнати, де жити, чи ліжка, де спати, і зрештою в неї не залишилося нічого, крім одягу на ній та шматочка хліба в руці, який їй дала якась милосердна душа. Але дівчинка була доброю і благочестивою. І коли весь світ покинув її, вона вирушила в поле, покладаючись на милість доброго Бога.Тоді їй зустрівся бідний чоловік, який сказав: “Ох, дай мені щось поїсти, я такий голодний!” Вона віддала йому весь свій шматок хліба і промовила: “Нехай Бог благословить його тобі,” — і пішла далі. Потім прийшла дитина, яка стогнала: “Моя голова так мерзне, дай мені щось, чим її прикрити.” Дівчинка зняла свій капюшон і віддала його. Пройшовши трохи далі, вона зустріла іншу дитину, яка не мала куртки й тремтіла від холоду. Тоді вона віддала свою куртку. А ще далі одна попросила сукню, і вона віддала й ту. Нарешті вона дійшла до лісу, коли вже стемніло, і ще одна дитина попросила сорочку. Добра дівчинка подумала: “Ніч темна, ніхто тебе не бачить, можеш віддати свою сорочку,” — зняла її й віддала.І коли вона стояла так, не маючи вже нічого, раптом із неба посипалися зірки, які виявилися твердими гладенькими монетами. Хоч вона щойно віддала свою сорочку, на ній з’явилася нова, з найкращого льону. Тоді вона зібрала гроші в цю сорочку й була багатою до кінця своїх днів. Мораль казки “Зіркові гроші” братів Грімм полягає в тому, що доброта, самопожертва і віра в добро винагороджуються, навіть коли здається, що все втрачено. Дівчинка, попри свою бідність і самотність, безкорисливо віддавала останнє, що мала, нужденним, не думаючи про себе. Її чисте серце й довіра до Бога призвели до чудесної винагороди — зірки, що перетворилися на гроші, і нова сорочка, що символізують не лише матеріальне багатство, а й духовне благословення. Казка навчає, що щедрість і милосердя, навіть у скруті, повертаються сторицею, підкреслюючи силу моральної стійкості та надії.

Давним-давно, у мальовничому селі, оточеному густими лісами та сріблястими ріками, жили люди, які дуже любили працювати. Вони вирощували пшеницю, ткали полотно, будували міцні хати, але часто скаржилися, що їхні зусилля не приносять достатку. Усе змінилося, коли в село прийшла стара чарівниця Золотинка.Золотинка була не схожа на звичайних чаклунок. Замість зілля та заклинань вона носила із собою маленький мішечок, з якого сипалися блискучі монети. Але ці монети були незвичайними — вони могли виконувати бажання, але лише за однієї умови: їх треба було використати з добрим серцем.Одного дня Золотинка зібрала всіх селян на площі й сказала: — Я подарую кожному з вас по одній чарівній монеті. Але пам’ятайте: якщо ви витратите її на щось егоїстичне, вона зникне, не залишивши сліду. Якщо ж поділитеся нею з іншими, вона примножиться.Селяни здивувалися, але взяли монети. Першим до діла взявся заможний мельник Гриць. Він давно мріяв про новий млин, тож вирішив витратити монету на нього. Та щойно він поклав її на стіл, монета розтанула, наче сніг під сонцем. Гриць зрозумів, що його бажання було лише для власної вигоди.Тим часом бідна вдова Олена, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила інакше. Вона купила за свою монету насіння й роздала його сусідам, щоб усі могли посіяти городину. Наступного дня Олена прокинулася й побачила, що її подвір’я засипане блискучими монетами! Її доброта примножила чарівний дар.Інший хлопець, Василько, спершу хотів купити собі нові чоботи, але, побачивши, як діти в селі босоніж граються в пилюці, віддав свою монету шевцеві, щоб той зробив взуття для малечі. І що ви думаєте? Наступного ранку біля його хати лежала ціла купа монет, а діти радісно бігали в новеньких черевичках.Так минали дні, і село змінювалося. Люди почали ділитися не лише монетами, а й часом, знаннями, турботою. Хтось будував спільний міст через річку, хтось навчав інших ремеслу, а хтось пік хліб для всіх. Чарівні гроші Золотинки не закінчувалися, бо доброта не має меж. Одного вечора Золотинка знову з’явилася на площі. Вона усміхнулася, дивлячись на щасливих селян, і мовила: — Ви зрозуміли секрет чарівних грошей. Вони не в золоті чи сріблі, а в тому, як ви їх використовуєте. Справжній скарб — це ваші серця, що діляться добром.З того часу в селі більше ніхто не скаржився на бідність. Люди навчилися, що справжнє багатство — це не накопичувати, а віддавати. А чарівні монети? Кажуть, вони й досі десь там, у чиїхось добрих руках, примножують радість і достаток.

Одного разу скляр звернувся до божевільного:— Слухай, усі такі, як ти, постійно б’ють вікна. А ти сидиш без діла. Іди, теж побий шибки — мені ж вигідно! Більше розбитих вікон — більше в мене роботи!Божевільний лише зрадів. Побіг просто до… будинку самого скляра. Весело насвистуючи, почав кидати каміння у вікна. І не зупинявся, поки не розбив усе скло до останньої шибки.Скляр повертається додому — і що він бачить? Усі вікна вдрузки! Він розгнівався, кинувся до божевільного:— Ти що наробив?! — закричав. — Я ж не це мав на увазі! — Але ти ж сам сказав мені бити вікна! — здивовано відповів божевільний.— Я мав на увазі чужі вікна! Чужі! Щоб мене потім найняли ремонтувати!Божевільний задумливо почухав потилицю:— Та якби я побив вікна не тут, інші господарі могли б покликати когось іншого. А тут я точно знаю — ти сам усе полагодиш! Мораль цієї казки полягає в тому, що інколи ми можемо неправильно тлумачити чужі наміри й, слідуючи вказівкам, можемо потрапити у ситуацію, яка шкодить нам самим. Крім того, вона підкреслює, що іноді прагнення до вигоди може призвести до небажаних наслідків, якщо ми не враховуємо всі деталі ситуації.

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

У нашому селі жив собі один чоловік, такий уже дивак, що як тільки хтось йому щось розповість — одразу відповідає:— А мені що до того? Чужа справа — не моя справа. Навіть небо чужого лиха не боїться!Тож і прозвали його всі в селі — Не-моя-справа.Якось цей чоловік поїхав до міста й купив мішок соєвих бобів. Закинув його собі на плече й пішов додому. Та не помітив, що мішок дірявий. І поки крокує, боби один за одним висипаються просто на дорогу. Наздоганяє його сусід, теж із базару вертається. Побачив, як боби сиплються, та й питає:— А як гадаєш, коли в когось біда — слід йому про це сказати?— Та ні, — буркнув Не-моя-справа. — Чужі справи — не моя турбота. Тобі ж яка з того користь?Сусід зітхнув, нічого не сказав.Ідуть далі. А боби — сип, сип, сип… Мішок уже напівпорожній. Сусід знову питає:— А як можна допомогти, хіба не варто?— Навіщо? — знизав плечима Не-моя-справа. — Допомагай, коли сам хочеш мати з цього вигоду. А так — не встрявай!От дійшли вони до села. Тільки тут Не-моя-справа побачив, що мішок майже порожній, і бобів майже не залишилося.Розсердився, загорлав:— Чому ж ти нічого не сказав?! Он скільки загубив!Сусід спокійно відповів:— Та ж ти сам казав: не моя справа. От я й не втручався…

У далекій країні жив король — справедливий, щедрий і сильний. Щоранку після служби він роздавав милостиню та чинив чесний суд, не роблячи різниці між багатими й бідними.На жаль, королева була його повною протилежністю. Вона була скупа й недоброзичлива, і в палаці всі її побоювалися.Король із королевою мали єдиного сина. Поки принц не досяг повноліття, батько суворо дбав про його виховання. Дізнавшись про найменший проступок принца, він негайно кликав його до себе.— Слухай, сину, — говорив він йому, — коли я помру, ти правитимеш країною замість мене. Тоді вже ніхто не буде тебе вчити. Але поки я живий, це мій обов’язок.Король брав палицю і з усієї сили бив сина. Побивши, він відправляв його до в’язниці, де принц спав на голій підлозі, їв лише чорний хліб і пив тільки воду. Ось чому він швидко став таким розсудливим і скромним юнаком, що всі говорили:— Він — гідний син свого батька. Добрий правитель виростає.Якось увечері, під час вечері, король сказав:— Завтра тобі виповниться двадцять один рік. Я вже старію і невдовзі передам тобі трон. Бери коней, собак, усе, що потрібно — відпочинь, порозважайся. Але за пів року я хочу бачити тебе одруженим. Приведи до палацу ту, що тобі до вподоби. Мрію побачити гарну, розумну господиню нашого замку.Принц уклонився:— Дякую вам, батьку. Нехай Бог вас береже.Королева слухала мовчки, але в серці вирували ревнощі:«Що ж, невже я маю поступитися місцем іншій? Ми ще побачимо, як усе буде».Того ж вечора вона підкликала сина:— Ти ще молодий для шлюбу. Веселися, їдь на полювання, але з весіллям не поспішай. Придивись, може, заведеш собі милу дівчину без жодних зобов’язань…Принц не відповів, лише задумливо похилив голову.Наступного ранку він поїхав на полювання й повністю поринув у розваги. Та з кожним днем король ставав усе більш нетерплячим:— Ти привозиш дичину, але коли вже привезеш наречену?— Дайте мені ще трохи часу, батьку, — відповідав принц.Та коли терпець урвався, король вирішив сам подбати про майбутню невістку. Він запросив сусіднього правителя з дочкою. Принцеса була напрочуд вродлива, лагідна та щира. Її пісні зачаровували всіх, хто їх чув.Син короля забув про полювання. Від самого ранку й до заходу сонця він не відходив від чарівної принцеси.— Співайте ще, принцесо, будь ласка, — благав він. — Ваш голос — мов пісня весняного вітру.І дівчина співала. Її голос був такий ніжний, що принц не міг відвести погляду. Він повторював подумки:«Лише вона. Вона стане моєю дружиною. Без неї я не уявляю свого життя».Та настав час, і гості поїхали додому. Принц занурився в смуток, а натомість старий король був, як ніколи, в доброму гуморі.— Ну, слава Богу, поїхали! — сказав він за вечерею. — Хай дорога їм буде легкою, та нехай не поспішають із поверненням.Принц поблід і прошепотів:— Батьку, не кажіть так! Я… Я полюбив принцесу всім серцем. Якщо не зможу з нею побратися… я й сам не знаю, що буде.Король усміхнувся:— Хлопче, та ви вже заручені! Хіба не помітив? Завтра ми вирушаємо до її замку, і за тиждень я хочу бачити її тут — нашою господинею.— Дякую вам, батьку! Нехай Бог дарує вам багато років життя!Королева мовчала. Після вечері вона вийшла з зали й невдовзі повернулася. Король із сином були веселі й підняли келихи.— Вип’ємо за здоров’я твоєї нареченої! — сказав король.— І за вашу мудрість, батьку! — додав син. Тоді королева мовила спокійно:— А чому б не випити й за моє здоров’я?— Звісно, дружино! — кивнув король.— І вам дякую, матусю! — мовив принц.Вони чокнулися келихами. Минуло кілька хвилин — і раптом король різко зблід, його очі затьмарились.— Батьку, що з вами?Та він уже не відповів. Король опустився на підлогу. Його серце зупинилося.Наступного дня старого короля поховали з усіма почестями. Молодий принц, ставши новим володарем, щедро роздав золото й срібло бідним та священикам. Після повернення з цвинтаря він звернувся до слуг:— Приготуйте мені постіль у покоях мого покійного батька.— Як накажете, Ваша Величносте, — відповіли слуги.Новий король зачинився у тихій кімнаті, де ще зберігався запах минулого. Він довго молився, стоячи навколішки, а потім, не перевдягнувшись, ліг на батькове ліжко й заснув.У саму північ, коли годинник вдарив дванадцять разів, його збудив дивний холод. Перед ним стояв привид — блідий, мов місячне сяйво, і мовчки дивився синові в очі. Це був дух покійного короля.Мовчки привид взяв його за руку й повів темними коридорами замку. В одному з віддалених закутків він відкрив таємний сховок і вказав на пляшечку з рідиною, в якій залишилося трохи отрути. — Мати отруїла мене, — прошепотів привид. — Ти король. Віднайди правду й помстися.Після цих слів привид зник, а тайник знову закрився.Короля охопив страх, але він не втратив сили духу. Тихо спустився до стайні, осідлав найкращого коня й помчав у ніч.З першим світлом він постукав у двері свого вірного друга.— Друже, сталося страшне. Я мушу зникнути. Завтра вирушай до замку принцеси та передай їй мої слова: «Ваш наречений потрапив у біду. Його шляхи тепер не ведуть до шлюбу. Але він назавжди збереже вас у серці й ніколи не погляне на іншу. Ваша дорога — в монастир. Моліться за нього, допоки сам Бог не покличе вас до себе».— Добре, мій королю. Я виконаю це.Король знову зник у темряві.Наступного дня він прибув до великого міста — у сім разів більшого за Тулузу. Там він продав усе: свою шпагу, розкішний одяг, навіть коня. Усі гроші роздав нужденним. І вирушив у мандрівку як жебрак — з палицею в руці й торбинкою за плечима.Йшов довго, поки не дістався високої гори, де навіть орли рідко долітали до вершини. Там збудував собі хатинку з гілок і каміння. Вгамовував спрагу джерельною водою, а голод — дикими плодами та травами.Одного вечора, втомлений від молитви, він заснув. У північ його знову збудив привид батька. Той повторив:— Мати мене отруїла. Ти король. Віднайди істину й віднови справедливість.І знову зник.Зібравшись із силами, король рушив у путь. Ішов рік без зупину, не питаючи шляху, поки не дістався рідного королівства. Пізнього вечора, ховаючись у темряві, він постукав у двері свого найкращого друга.— Здрастуй, друже… Ти не впізнаєш мене?— Ви… Ви — наш король!— Так, це я. Скажи, як жила моя мила?— Ваша мила… померла в монастирі.Король заплющив очі. Лише на мить.— А моя мати? Що з нею?— Вона й досі живе у палаці й керує державою так, як і раніше.— Тепер я знаю все, що мав знати. Проведи мене до кімнати, я дуже втомлений. А на світанку розбуди мене — раніше, ніж зійде сонце.— Ваша воля буде виконана, мій королю.Король заснув у тиші, а опівночі прокинувся. Над ним знову стояв привид батька — такий самий, як у ніч, коли все почалося.— Твоя мати мене отруїла. Ти — король. Виконай мою волю. Помстися.— Батьку… Я виконаю.І дух щез. Знову короля залив холодний піт, але серце його не здригнулося. Він підвівся, одягнувся й чекав.На світанку друг увійшов до покоїв.— Друже, сьогодні вночі я назавжди покину свою країну. Ось указ — віднині ти король. А тепер принеси мені королівське вбрання, шпагу і осідлай найкращого коня.І король поїхав, як буря вітру. Увечері, коли сонце вже сідало, він постукав у ворота рідного замку.— Здрастуйте, матусю. Моя дорога матусю…— Сину мій! Де ти був? Чому мовчиш? Я хочу знати правду.— Матусю, все розповім за вечерею, коли ми залишимось самі. Я дуже зголоднів.Вони сіли за стіл. Коли слуги пішли й у залі залишилися лише мати і син, король промовив:— Ви хочете знати, де я був, матусю? Я об’їхав усе своє королівство. Я одружився зі своєю коханою. Завтра вона приїде.Королева не сказала ані слова. Лише вийшла і за хвилину повернулася з келихом.— Що ж, твоя дружина приїде завтра? Тим краще. Вип’ємо за її здоров’я.Король мовчки дістав шпагу й поклав її на стіл.— Матусю… Бідна моя матусю. Ви хотіли отруїти мене. Я вам це пробачаю. Але мій батько — ні. Він тричі приходив до мене з того світу і просив: «Помстися». Учора я пообіцяв, що виконую його волю. — Моліть Бога, щоб змилувався над вашою душею. Подивіться на цю шпагу. У вас є лише стільки часу, скільки потрібно на молитву. А потім — або отрута, або смерть від моєї руки. Пийте, матусю. До дна.Королева мовчки випила. За кілька хвилин її шкіра стала зеленою, як трава.— Простіть мене, сину… Бідна я мати…— Ні. Я не прощаю.Вона впала мертва.Тоді король став на коліна й довго молився. Потім тихенько вийшов, спустився до стайні, сів на коня й зник у нічній темряві.Його більше ніколи ніхто не бачив.

Жила-була бідна вдова. День і ніч вона працювала, мріючи про те, щоб її єдиний син здобув освіту і став ученим. Хлопчик у дитинстві вчився із великим захопленням: він любив книги, читав їх уважно й охоче. Мати раділа, що її син розумний, працьовитий і старанний.Та коли хлопчик підріс, він почав задаватися. «Я вже все знаю, навіщо мені ще вчитися?» — вирішив він. Поступово хлопець розлінився: перестав ходити до школи, натомість гуляв деінде, приховуючи від матері свою недбалість.Одного разу, блукаючи дорогою, він помітив великий камінь. Біля нього сиділа дуже стара жінка і старанно терла об камінь грубу залізну палицю. Хлопчик здивувався і запитав:— Навіщо ви точите цю палицю об камінь? — Хочу виточити з неї тоненьку голку, — відповіла старенька.— З такої товстої палиці — голку? — вигукнув хлопчик і засміявся. — Та ви ж стара, не встигнете це зробити за все життя!— Моя палиця справді велика, та моя воля ще більша, — відповіла жінка. — День за днем я працюватиму, і настане мить, коли я досягну свого. Адже недарма кажуть: «Захочеш — гору звернеш!» А ти, хлопче, ледарюєш, не хочеш вчитися і ще й обманюєш свою матір, яка без упину працює для твого щасливого майбутнього. Чи не соромно тобі?Хлопець почервонів від сорому. Він низько вклонився старенькій, подякував за мудру науку й негайно повернувся до школи. Відтоді він учився ще старанніше.Минуло багато років, і хлопчик виріс. Він став видатним ученим, яким пишалася його мати.

Жив собі в маленькому італійському містечку старий майстер Джеппетто. Він був самотнім і мріяв про сина. Одного дня він узяв шматок деревини й вирізав із нього ляльку — хлопчика з кумедною посмішкою. «Назву тебе Піноккіо!» — сказав Джеппетто, милуючись своєю роботою.На диво, добра фея почула його бажання. Вона торкнулася Піноккіо чарівною паличкою, і дерев’яний хлопчик ожив! Він затанцював і весело вигукнув: — Джеппетто, я живий! Я твій син!Джеппетто, не тямлячи себе від щастя, обійняв його: — Мій хлопчику! Але слухай, Піноккіо, будь чемним і чесним, добре?— Обіцяю, тату! — радісно кивнув Піноккіо.Фея з’явилася перед ними й мовила: — Піноккіо, якщо хочеш стати справжнім хлопчиком, твоє серце мусить бути правдивим. Кожна брехня матиме наслідки. Пам’ятай це!Та Піноккіо був страшенно цікавим. Замість піти до школи, як обіцяв, він побачив афішу лялькового театру й побіг туди. Господар театру, Манджафуоко, побачив живу ляльку й вигукнув: — Хлопче, ти диво! Залишайся в моєму театрі, будеш зіркою!— О, я хочу бути зіркою! — заплескав у долоні Піноккіо.Виступи Піноккіо сподобалися глядачам, і Манджафуоко, вражений його талантом, винагородив його п’ятьма золотими монетами. «Це тобі за гарну роботу, — сказав він. — Але витрать їх із розумом!» Піноккіо, сяючи від радості, заховав монети в кишеню, мріючи купити собі гарну книжку для школи й новий капелюшок для Джеппетто.Коли Джеппетто дізнався, що Піноккіо не був у школі, він розсердився: — Піноккіо, де ти був? Чому не в школі?Піноккіо почервонів і пробурмотів: — Е-е… Мене… викрали! Так, викрали бандити!Раптом — о диво! — його ніс почав рости. Піноккіо злякався: — Ой, що це? Мій ніс! Фея з’явилася знову й суворо сказала: — Піноккіо, брехня робить твій ніс довшим! Скажи правду, і він стане як був.— Гаразд, гаразд! Я був у театрі, — зізнався Піноккіо, і ніс одразу зменшився.Та Піноккіо не втримався від нових пригод. Дорогою додому він зустрів Лисицю і Кота, двох шахраїв. Лисиця солодко заговорила: — Піноккіо, у тебе є монети? Посади їх у Чарівному полі, і виросте грошове дерево!— Справді? — очі Піноккіо загорілися. — Тоді я буду багатий!— О, так! — підхопив Кіт. — Ти зможеш купити все, що захочеш!Піноккіо, не думаючи довго, віддав їм свої п’ять золотих монет, які заробив у театрі. Але шахраї зникли, а грошове дерево так і не з’явилося. Розгублений Піноккіо побіг до міста, щоб поскаржитися на обман. Там він зустрів поліцейського і, тремтячи, розповів: — Мене пограбували! Лисиця і Кіт забрали мої монети!Поліцейський відвів його до судді — суворого мавп’ячого судді, який сидів за високим столом і пильно дивився на Піноккіо. — Розкажи, що сталося, — сказав суддя, поправляючи окуляри. — І тільки правду! Піноккіо, сподіваючись уникнути сорому, збрехав: — Я йшов додому, а вони напали на мене і вкрали всі монети! Я ні при чому!Ніс його миттю виріс так, що ледь не зачепив стелю. Суддя насупився: — Хлопче, твій ніс видає тебе! Брехуни у в’язницю! Марш туди, Піноккіо!У в’язниці Піноккіо сидів у темному кутку, сумуючи: — Ох, якби я не брехав… Як же я повернуся до тата?Та через кілька днів у місті оголосили свято, і всіх в’язнів відпустили на волю. Піноккіо, радіючи свободі, вирішив негайно йти додому до Джеппетто. Але дорогою він зустрів хлопчика на ім’я Лампіоне, який весело гукнув: — Піноккіо, чув про Острів Розваг? Там можна гуляти, їсти солодощі й гратися цілими днями, і ніхто не сварить!— Справді? — загорівся Піноккіо. — Це ж мрія!— Ходімо зі мною, там усі щасливі! — підморгнув Лампіоне.Піноккіо, забувши про свої обіцянки, погодився. На Острові Розваг він гасав із іншими дітьми, сміявся й ласував цукерками. Але скоро помітив, що його вуха ростуть, а за кілька днів іззаду з’явився хвіст — він ледь не став віслюком! Переляканий, Піноккіо втік із острова, зрозумівши, що безвідповідальність призводить до біди.Тоді ж він дізнався, що Джеппетто, шукаючи його, був проковтнутий величезним китом. Піноккіо рішуче сказав собі: — Я мушу врятувати тата! Хай що буде, я його знайду!Він відшукав кита, стрибнув у його пащу й побачив Джеппетто, що сидів у темряві. — Тату, я тут! — гукнув Піноккіо.— Мій хлопчику! — зрадів Джеппетто. — Але як нам вибратися?— Тримайся за мене, я виведу нас! — відповів Піноккіо.Він хоробро поплив із Джеппетто на спині, і вони вибралися на берег. Фея, вражена його сміливістю, з’явилася й сказала: — Піноккіо, ти став чесним і добрим. Твоя мрія здійсниться!У ту ж мить Піноккіо відчув, як його дерев’яне тіло стає живим. Він став справжнім хлопчиком! Джеппетто обійняв його: — Я так пишаюся тобою, мій сину!Відтоді Піноккіо завжди казав правду, знаючи, що тільки вона веде до щастя. Мораль: Брехня завжди викривається, а правда й доброта роблять нас кращими.

Далеко-далеко, за синіми морями та високими горами, розкинулося велике князівство. У ньому жили князь із княгинею та троє їхніх синів. Минув час, і вирішив князь оженити своїх дітей. Для двох старших синів наречених вже підібрали, а от для наймолодшого, Іванка, підходящої дівчини не знайшлося.Іншим був Іванко — не схожий на братів. Він не марив славою чи війнами, а любив тишу, музику й пісню. Цілими днями сидів із сопілкою, складаючи мелодії, які змушували серце тріпотіти.Тоді й сказав йому батько:— Сам вирушай у мандри, сину. Шукай свою наречену. Я не стану заперечувати проти того, кого обереш.Послухався Іванко, сів на коня та подався світ за очі — не як княжич, а як простий мандрівник.День мандрує, другий, третій… Стомився — приліг відпочити на узліссі. І тут до нього злетів метелик, мов жива веселка. Сів на щоку, ніби хотів щось прошепотіти. Іванко замилувався тим створінням, узяв його обережно на долоні, погладив, а метелик зручно вмостився йому на плечі.Відтоді мандрували разом — юнак і метелик. І хоч куди їхав Іванко, той яскравий супутник не покидав його.Одного дня Іванко добрався до самого берега моря. Несподівано здійнявся сильний вітер, ледь не зірвав юнака з коня. Але Іванко притис метелика до грудей, ховаючи від стихії.Коли буря вщухла, трапилося диво: метелик у його руках почав світитися й змінюватися — і за мить перед Іванком стояла чарівна дівчина з ніжною усмішкою та сяючими очима.— Ти врятував мене, — мовила вона. — Зла відьма зачарувала мене, і лише турбота та тепло серця могли зняти її прокляття. Так знайшов Іванко свою долю — не тільки найвродливішу, а й наймудрішу дівчину. Вони повернулися додому, де князь прийняв обраницю сина з радістю.І жили вони довго і щасливо — в любові, злагоді та мирі.