Казки для немовлят

Жили-були дід і баба. Такі вже були бідні, що майже нічого у них не залишилося. Якось дійшли до того, що й хліба вдома не стало — зовсім нічого їсти. Дід каже:— Бабусю! Зайди до хижки, позмітай трохи борошенця з засіки та спечи мені колобка.Баба послухалася: витопила піч, назмітала трохи борошна, замісила тісто на яйцях і спекла кругленького колобка. Поклала його на вікно, щоб остиг.Шукаєте “Колобок” зі щасливим фіналом? Пропонуємо познайомитися з кмітливим Колобком — альтернативною версією казки, де головний герой знаходить хитрий спосіб уникнути лисячої пащі.А колобок, лежав-лежав, зірвався з вікна на призьбу, з призьби на землю — і покотився дорогою.Котиться та й котиться, а назустріч йому зайчик.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!А колобок йому:— Не їж мене, зайчику-побігайчику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ану, співай!Колобок і заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Покотився далі, лишивши зайця ні з чим.Котиться, котиться, а тут йому назустріч вовк.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, вовчику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок знову заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Знову покотився, залишивши вовка ні з чим.Котиться, котиться, а тут назустріч ведмідь.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, ведмедику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок сміливо заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!І знову покотився далі, залишивши ведмедя з порожнім животом.Котиться колобок, радіє, що ні зайчик, ні вовк, ні ведмідь його не з’їли. Аж тут зустрічає лисичку.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм! — каже лисичка.А колобок їй відповідає:— Не їж мене, лисичко-сестричко! Я краще тобі пісню заспіваю.— Оце цікаво! — мовить лисичка. — Ну, співай!Колобок почав співати:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Лисичка хитро примружила очі:— Гарна пісня! Але ти так далеко, колобочку, співати, що я не чую. Сідай мені на язик, тоді все буде чутно.Колобок подумав: “Чого б і ні? Всі мене хотіли з’їсти, та я втік! А лисичка просто слухає мою пісню”. Та й скочив лисичці на язик.— Ну, слухай! — сказав він і знову завів:— Я по коробу метений,На яйцях спечений…А лисичка тільки чекала моменту — хап! І проковтнула колобка.Так і закінчилася його пісенька. А лисичка, облизуючись, пішла собі далі, задоволена та сита.

Був собі дід Андрушка, а в нього – баба Марушка, а в баби – донечка Мінка, а в дочки – собачка Хвінка, а в собачки – товаришка, киця Варварка, а в киці – вихованка, мишка Сіроманка.Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив, грабельками підпушив; зробив пальцем дірку та й посадив ріпку. Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова… Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати!» Пішов він на город – гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, уперся ногами, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку. Тягнуті, руками, упираються ногами.Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку – за хвостик, мишка кицю – за лапку.Як потягли – та й покотилися.Упала ріпка на діда Андрушку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Хвінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусть у шпарку!

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: – Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка. А ти хто? – Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! – Іди! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? – А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! – Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? – А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! – Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? – Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! – Та вже йди! Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан: – Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? – Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! – Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? – Та вже влізу,- пустіть! – Та що вже з тобою робити,- йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? – Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене! – Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? – Та якось будемо. – Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Жили-були Дід і Баба. Хоч дітей у них не було, але була в них улюблена потіха — курочка на ім’я Ряба. Щодня курочка несла їм по яєчку, і це радувало стареньких.Аж ось одного дня трапилося щось незвичайне: курочка знесла не просте яєчко, а золоте! Дід узяв те яйце, спробував розбити, але дарма — воно не піддавалося. Тоді Баба каже:— Дай-но мені, я спробую!Баба намагалася і так, і сяк, але й у неї нічого не вийшло. Лишили вони те золоте яєчко на лавці, гадаючи, що робити далі. Аж тут прибігла Мишка. Махнула хвостиком — зачепила яєчко. Воно покотилося з лавки, гепнуло на підлогу й розбилося.Дід і Баба побачили це й засмутилися. Сидять, дивляться на розбите золоте яєчко й плачуть:— Ох, яке ж воно було гарне! Шкода, що так сталося…А курочка Ряба, дивлячись на них, мовила:— Не плачте, Дідусю й Бабусю. Я вам ще багато простих яєчок знесу!І справді, з того часу курочка щодня приносила стареньким прості яєчка. І хоч вони були не золоті, але приносили більше радості, бо були справжніми та корисними.Дід і Баба зрозуміли, що щастя не в золоті, а в простих речах, які наповнюють життя теплом.

Одного разу, в маленькому таємничому селі, жила собі Какашка. Всі її уникали й вважали чимось неприємним, брудним та зовсім непотрібним. Навіть Какашка сама думала, що від неї немає жодної користі, тому вона була сумною і соромилася себе.Одного дня вона зустріла мудрого Черв’ячка, який спокійно проповзав поруч. — Чому ти така сумна? — запитав він.— Тому що ніхто мене не любить і всі думають, що я марна, — сумно відповіла Какашка.Черв’ячок усміхнувся і сказав:— Ти не марна, зовсім ні! Ти важлива частина життя. Без тебе рослини не могли б рости такими сильними та здоровими. З тобою земля стає родючою, а це дає нам їжу і квіти. Ти допомагаєш світу розквітати.Какашка здивувалася:— Я? Я допомагаю всьому рости?— Так, ти є частиною великого природного циклу, — підтвердив Черв’ячок. — Те, що може здаватися неприємним або непотрібним на перший погляд, має свою важливу роль у житті.З того часу Какашка більше не соромилася себе. Вона зрозуміла, що кожен, навіть той, кого недооцінюють, може робити щось корисне і добре.І всі в селі, дізнавшись правду, перестали відвертатися від Какашки, а почали розуміти її важливість і цінувати.Мораль казки: Кожна річ у світі, навіть якщо вона здається незначною або неприємною, має своє місце і свою користь. Не варто судити когось за зовнішнім виглядом або першими враженнями — все може мати глибший сенс і приносити користь.

Жив-був маленький котик на ім’я Мурчик. Він був пухнастий і м’який, як пухова хмаринка, і завжди любив гратися з друзями. Та ось одного вечора Мурчику було важко заснути. Він перевертався на одному боці, потім на другому, і нічого — не спав. «Може, я просто не втомлений?» — думав Мурчик, але ні. Весь день він бігав, стрибав і грався, тож мав бути дуже втомлений.Мурчик ліг на своє м’якеньке ліжечко, підгорнув лапки під себе й заплющив очі, але сон не йшов. У темряві його маленькі оченята були повні суму.«Що ж мені робити?» — засмутився котик.Тут раптом йому прийшла в голову ідея! Мурчик підскочив на лапках і подивився у віконце. Яскраві зірки сяяли на небі, а місяць був таким великим і круглим, як смачна річкова рибка.«Я піду на прогулянку!» — вирішив Мурчик.Він вийшов на вулицю і почав тихенько прогулюватися по садочку. Навколо нього тишу порушували лише ніжні шелести листя і м’який вітерець. Мурчик вдихнув глибоко повітря і відчув, як спокій огортає його.Раптом він побачив свою маленьку подружку — совенятко на дереві. Совенятко спостерігало за зірками і тихо пурхало з гілки на гілку.— Привіт, совенятко! — привітався Мурчик. — Чому ти не спиш?— Привіт, Мурчику! — відповіла сова. — Я теж не могла заснути, але коли подивилася на зірки, стало спокійно, і я вирішила помилуватися ними. А ти чому не спиш?— Я не знаю… Мабуть, мені страшно в темряві, — зізнався котик.Совенятко підійшло до Мурчика і ніжно обійняло його крильцем.— Бачиш, як багато зірок? Вони освітлюють ніч, як маленькі ліхтарики. І я завжди знаю, що вночі не страшно, коли ти дивишся на них.Мурчик вдячно посміхнувся. Відчуваючи тепло своєї подружки, він заспокоївся. Потім вони сіли разом і милувалися нічним небом.І от, коли Мурчик знову заплющив очі, на нього напав такий солодкий сон, якого він давно не відчував. Він ліг у своє маленьке ліжечко, і тепер було не страшно, бо він знав, що завжди є хтось поруч, хто допоможе.І так, в обіймах нічної тиші, маленький котик заснув. А зірки, мов світлячки, пильнували його сон.Кінець.

Ще більше казок про “зайчика” шукайте тут! Приємного читання У лісі жив маленький зайчик, який дуже любив сонце. Кожного ранку він прокидався рано, щоб побачити, як сонечко піднімається над лісом, і цілу годину сидів, дивлячись, як світло розливається по деревах і траві. Одного ранку зайчик прокинувся і побачив, що сонечко ще не з’явилося. Він виглянув у віконце і побачив, як над лісом зібралися темні хмари.— Сонечко, де ти? — запитав зайчик. — Чому ти не світиш?Згори почувся тихий голос сонечка:— О, зайчику, я сховався за хмарами, бо вони мене закрили. Якщо ти хочеш, я знову засяю, але мені потрібна твоя допомога!Зайчик не розгубився. Він побіг по лісу, шукаючи друзів, щоб разом допомогти сонечку. Спочатку зайчик зустрів лисицю.— Лисичко, ти можеш допомогти сонечку? — запитав він.— Я можу подути на хмари! — сказала лисичка, і почала дути. Але хмари залишалися на місці.Далі зайчик зустрів ведмедя.— Ведмедику, може, ти можеш розігнати хмари? — запитав зайчик.— Я спробую! — відповів ведмедик і почав товкмачити землю лапами. Але хмари не зникали.Зайчик не здавався. Він подивився на небо і подумав:— Можливо, якщо ми всі разом попрацюємо, то сонечко знову засяє.Всі лісові друзі зібралися на галявині. Зайчик, лисичка, ведмедик і навіть маленька мишка почали стрибати, махати лапками і співати веселі пісеньки.Раптом хмари почали розсуватися, і сонечко знову з’явилося на небі, сяючи яскраво і тепло.— Дякую вам, друзі! — радісно вигукнуло сонечко. — Разом ви допомогли мені прогнати хмари!Зайчик і його друзі радісно посміхнулися, адже вони зрозуміли, що разом можуть зробити все, навіть якщо це здається дуже важким. Мораль казки: Коли ми працюємо разом, будь-які труднощі можна подолати!

Жили собі дід та баба. Одного разу дід попросив бабу спекти щось смачненьке, і вона вирішила зробити Колобка. Замісила тісто, спекла його рум’яним та поставила на віконце, щоб охолов.Але Колобок виявився не простий, а дуже спритний і допитливий! Він не захотів сидіти на місці, зіскочив із віконця та покотився стежкою в ліс.По дорозі зустрів він зайця.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм! — сказав заєць.— Не їж мене, я краще тобі загадку загадаю. Відгадаєш — можеш мене з’їсти, не відгадаєш — я покочуся далі.Заєць погодився.— Що росте догори корінням?Довго думав заєць, та не зміг відгадати.— Це бурулька! — засміявся Колобок і покотився далі.Зустрів він вовка.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм!— Давай так: якщо ти розв’яжеш мою загадку, я сам у твій рот скочу. Якщо ні — побіжу далі.Вовк погодився.— Що можна тримати в руці, але не побачити?Думав вовк, думав… Але не відгадав.— Це повітря! — крикнув Колобок і знову покотився.Так само обдурив він і ведмедя, але ось на його шляху з’явилася хитра лисиця.— Колобок, які ж у тебе цікаві загадки! А можна я теж одну загадаю?— Давай! — погодився Колобок.— Що завжди попереду, але його не наздогнати?Довго думав Колобок, крутився туди-сюди, але не зміг відповісти.— Це майбутнє, — всміхнулася лисиця.— Ох! Тепер я маю виконати обіцянку… — зітхнув Колобок.Але замість того, щоб стрибнути лисиці в рот, він раптом як підскочить, як покотиться далі, сміючись:— Я ж не казав, що не можу тікати!І з того часу всі в лісі знають: Колобок не тільки спритний, а й розумний!

Одного осіннього ранку маленький їжачок Хрумчик прокинувся від теплого промінчика сонця. Осінь вже постукала в лісові двері, а це означало, що час готувати запаси на зиму.— Треба знайти щось смачненьке! — подумав їжачок і почимчикував до лісової галявини.Раптом він побачив під великим яблуневим деревом кругле червоне яблуко.— Ой, яке гарне! І напевно дуже смачне! — зрадів Хрумчик.Та ось біда — яблуко було важким, і їжачкові було складно котити його до своєї нірки. Він спробував штовхати його носиком, але воно знову й знову відкочувалося.— Що ж робити? — замислився їжачок.Аж тут налетів вітерець, і яблуко покотилося прямо до нього. Їжачок нахилився, і раптом яблуко причепилося до його колючок!— Оце так диво! — засміявся їжачок. Весело крокуючи додому, він зустрів зайчика.— Ой, Хрумчику, ти не бачив чогось смачненького? Я так зголоднів! — сумно сказав зайчик.— Звісно! Ось, тримай шматочок яблучка! — і їжачок відкусив для друга скибочку.Трохи далі він зустрів білочку.— Ой, їжачку, а чим це ти так смачно пахнеш? — запитала вона.— Це моє яблучко! Хочеш скуштувати? — запропонував Хрумчик.— Дуже! — зраділа білочка, і їжачок поділився ще одним шматочком.Так, по дорозі додому, Хрумчик пригостив і мишеня, і пташку, але коли дістався нірки, на його колючках усе ще залишалося пів яблука!— От і чудово! — задоволено сказав їжачок і з насолодою з’їв свою частинку.Йому було приємно знати, що він не лише назбирав собі запаси, а й зробив друзів щасливими.