Казки для хлопчиків

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь,- у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться – аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:– Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь:– Я б того змія,- каже,- батогом забив.Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:– Що ти кажеш! Ти ще молодий.А він звісно: хлоп’я.– Нічого,- каже.Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків та полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.От, не доходячи за кілька гін до того змія, покида чабанець свої полки і наказує:– Дивіться ж,- каже,- як із змієвого двірця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не цідпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.– Ну,- питає,- за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?– Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися.Змій йому й каже:– Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і приходь.– Ні,- каже,- я вже гуляв.– А чим ти,- питає змій,- мене будеш бити?– А оцим батогом.А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.– Ну,- каже змій,- бий мене!– Ні, бий ти мене попереду.От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь…– Держись же,- каже чабанець,- тепер я ударю.Як шмагоне його тим камінцем,- змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу.Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець, живуть вони собі.А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:– З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем битися, чи миритися?– Авжеж,- кажуть,- що битися.От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве – тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже:– А що, бачиш це? Таке й тобі буде!Тоді і годі цар його чіпати.

Жив колись у старовину цар з царицею, у них замолоду не було дітей, а при старості родився один син; вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А син і каже:– Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить – на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається,- то я женитись не буду!Цар зізвав усіх своїх богатирів, почав розпитувати:– Може, з вас хто знає або чув: де такий кінь, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?Усі кажуть, що ніхто й не бачив, і не чув нічого такого, і дістать не можуть.Цар розіслав по всій землі бумаги:– Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.Потрапила одна така бумага у якусь волость, прочитали її там. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:– От яка у нашу волость бумага прийшла!.. Якби такий молодець найшовся, то велено йому до царя приїжджать!А у нього був хлопець, от оцей хлопець і каже:– А я знаю, де такий кінь є!А батько:– Сиди там, коли сидиш! Ти вийдеш за ворота – та й то тебе діти б’ють, а то ще про такого коня базікаєш!Хлопець одягся і говорить:– Ходім, тату, надвір!Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить – нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив – дивиться на нього, аж злякався сам.– Ну, тепер,- говорить,- синку, повірю.Пішли у волость – батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:– Дозвольте, панове, мені з своїм словом втрутитися!..– Можеш, говори.– Є у мене син, що може дістать того коня.А всі й закричали:– У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б’ють!Посадили мужика і його хлопця у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить:– Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше.Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав звістку і не повірив, що мужичий син міг таке зробити, але все ж звелів послать своїх слуг і карету за тим хлопцем.Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзивав його до себе:– Можешь дістать такого коня?– Можу!– Що ж тобі треба?– Треба мені коня хорошого та палицю добру.Написав цар записку до свого табунщика.– Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.Той пішов, показав табунщику записку.– Підожди,- каже табунщик,- пожену напувать коней, а як ітимуть, то якого коня схочеш, такого й вибереш.Став той вибирать і якого не візьме за хвіст то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву – гриви не стане.Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться – хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:– Поможи мені, хлопче, а то всі мене, бідну, минають.Накрив він шкурами її хату, щоб вона не протікала, бабуся йому подякувала, він і пішов собі.Виходить цар і дивується, що хлопець коня собі не добрав.– Іди, Іван – мужичий син, до конюшні. Вибирай собі коня, може, там є тобі кінь.Той пішов; на котрого руку не покладе – так кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі.Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибігає один кінь:– Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?– Пора нам у путь-дорогу вирушати.– Ну, добре.Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й стіни порозвалював. Насилу завів. Прив’язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.А цар устав рано і послав збудить Івана – мужичого сина, чи не бачив уві сні, якого йому треба коня.Той говорить:– Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть…Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.– Ну, тепер зробіть мені палицю і привезіть з лісу на двох парах волів.Привезли. Він підкинув її угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся – палиця летить. Він підставив мізинний палець – вона на друзки розсипалась.– Привезіть,- говорить,- мені на чотирьох парах волів, бо ця не гожа.Зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору – сам ліг на три доби спать. Прокинувся, чує – палиця гуде. От підставив він середній палець – палиця вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.– Ну, ця,- каже,- добра буде.Збирається в дорогу. Цар і каже:– Ну от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.Поїхав хлопець, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван – мужичий син та коня такого сам дістав, ну, і дав ще йому своїх богатирів уже панської, а не мужицької крові.– Наганяйте,- каже їм цар.Іван – мужичий син чує,- земля двигтить.– Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть.Доїжджають, поздоровкались, а він і питає:– Хто ви такі?– Це нас послав цар разом з тобою.– Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде, а треба, щоб ми комусь одному підкорялись.Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:– Я буду старшим, я буду старшим!..А Іван – мужичий син і каже:– Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать – чия далі впаде, той і буде старшим.Кинув один палицю по шляху вперед. Їдуть день, їдуть другий – палиці нема… На третій день бачать – лежить. Кинув другий. Їдуть день, їдуть два, їдуть три – палиці нема… Найшли аж через тиждень. Кинув Іван – мужичий син. Їдуть один тиждень – нема палиці, другий і третій тиждень – нема палиці.– Це десь твою палицю проминули.– Не може бути; мабуть, моя палиця десь у гостях.Проїхали ще тиждень – бачать: стоїть великий дім – мідна огорожа навколо,- і веде до нього мідний міст. Дивляться – палиця через паркан перевалилася і ріг дому одбила. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх дома не було – воювали десь далеко.І говорить Іван – мужичий син до одного богатиря панської крові:– Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти,- каже другому,- ляжеш коло коней, а я ляжу в будинку.- І наказав тому, що на мості: – Гляди ж, брате, не спи, а стережи! Той ходив-ходив, а тому, що був з дороги,- ліг і заснув на мосту. Тоді Іван – мужичий син прокинувся, бачить – північ, пора йти. Одягся і пішов на міст, дивиться – той спить; слухає: земля двигтить – змій шестиголовий летить і говорить своєму коню:– Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван – мужичий син, тільки сюди і ворон кості його не занесе, бо він іще молодий.– Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде,- каже Іван – мужичий син.– Чи битися, чи миритися прийшов?– Не миритися, а битися я прийшов.– Ну,- говорить змій,- бий ти перший.– Ні,- говорить Іван – мужичий син,- бий ти, ти на все царство старший.Шестиголовий змій як ударив, то Іван – мужичий син тільки з місця зрушився, а тоді як ударив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс!Посік його, спалив кості і на вітер попіл пустив та й пішов додому. На ранок і питає того, що на мості вартував:– А що, стеріг пильно?– Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала,- говорить.На другу ніч Іван – мужичий син послав другого стерегти на мості, а того на конюшню.І той заснув. Дивиться Іван – мужичий син: час іти. Пішов і став під мостом. Чує – земля гуде. Це дев’ятиголовий змій летить.– Стій,- говорить змій до свого коня,- не спотикайся, проти нашої сили нема другої на півсвіту. Є тільки Іван – мужичий син. Ну, та сюди і ворон кості його не занесе!– Брешеш,- каже Іван – мужичий син,- добрий молодець сам зайде!– Чи битися, чи миритися зайшов?– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.– Ну, бий ти!– Ні, бий ти, ти на половину світу старший.Той змій дев’ятиголовий як ударив – так по кісточки Івана – мужичого сина в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія – заразом сім голів одрубав. Другий раз замахнувся – і останні дві зрубав. Посік його тіло, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов Іван – мужичий син досипать. На ранок спитав і того другого:– А що, стеріг добре моста?– Так стеріг, що й мишка мимо не пролізла.На третю ніч зібрав він обох богатирів, повісив рукавичку на стіні й сказав:– Піду я сам, братці, стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку: як буде піт текти, то гуляйте, як буде кров капать, так пускайте мого коня.Став під мостом: опівночі чув – земля за дванадцять верст гуде, листя на дубах опадає. Це вже найстарший змій летить на тому коні, що жар може їсти, а полум’я пити. Летить і говорить до свого коня:– Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема сили на всім світі. Є десь Іван – мужичий син, ну, він ще малий, йому ще тільки на печі сидіти – сюди він не зайде, сюди ворон і його кості не занесе.А Іван – мужичий син і каже:– Ворон кості то не занесе, а добрий молодець сам прийде.– Що, будем битися чи миритися?– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.– Бий,- говорить змій.– Ні, ти бий – ти на всьому світі найдужчий.Як ударив змій, то Іван – мужичий син аж збілів. Бились, бились… У змія з дванадцяти зосталось уже три голови. А Іван – мужичий син уже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім знеможеться.– Слухай, ти,- говорить змій,- у тебе батько був?– Був.– Воли в нього були?– Були.– Орав він?– Орав.– А давав відпочивать?– Давав.– Ну давай і ми відпочинем.Іван – мужичий син як став відпочивать, то кинув свою палицю і розбив конюшню. Тут його кінь вирвавсь, прибіг до нього, став землю одгрібать…А ті богатирі прокинулись, бачать – з рукавички кров іде, але бояться йти виручати Івана – мужичого сина, думають: для чого нам свої голови за нього підставляти?А кінь тим часом землю навколо Івана одгріб, тоді й говорить Іван – мужичий син до змія:– Аж тепер я тебе вб’ю!Змій і говорить:– Ну, добре, але я хочу тобі сказати перед смертю: ти хоч і візьмеш у мене цього чарівного коня, що цареві потрібний, але ти не доведеш його додому; є у мене ще три сестри, і мати, та батько, цар Ірод. От вони тебе все одно зі світу зживуть!Відрубав останні голови Іван, а сам задумався. А тим часом та бабуся, що він колись кінськими шкурами її хату укрив, почула, що на Івана біда насувається (бо вона все знала, що на світі робиться), та послала свого песика до Івана, а песик і каже йому:– Будете ви їхать додому, захочете так пить, що один до одного не зможете слова промовить,- буде вам по праву руку криничка, вода як скло чиста. Не пийте її, а лиш вдар ти по ній навхрест палицею, побачиш, що з неї вийде! Від’їдете далі, захочете їсти,- стоятиме явір, під явором стіл, там лежатимуть паляниці, яблука й усякі напитки й наїдки. Не їжте,- вдар навхрест, побачиш, що вийде з цього! Проїдете далі, захочете спать,- під явором стоятимуть ліжка. Не лягайте,- вдар по них, побачиш, що буде!Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, забрав того коня і разом з тими двома богатирями поїхав додому. Їдуть, їдуть, захотілось їм пить,- аж справді над шляхом криничка праворуч. Ці два богатирі хотіли напитися.– Ні, підождіть,- говорить Іван,- подивлюся.Та як ударив по ній палицею – то кров так і потекла (а це змієва сестра перекинулась криничкою). Поїхали далі – зарубав іще двох сестер, що були у вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись – хмара наступає попід небесами. Коли вони придивляться – аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід небесами, а друга понад землею.Іван – мужичий син і говорить:– Ех, давайте, братця, втрьох битися з нею, бо сам я її не подужаю.Але ті два полякались і не хочуть битися – тікають. Ну, Іван бачить, що тут нічого не вдіє сам. «Доведеться пропадати»,- думає. Але згадав, що тут недалеко, за горами, за лісами, є величезна кузня. От він пришпорив свого коня та чимдуж до тієї кузні, ну, а ці два богатиря теж за ним, бо ж нікуди більше їм подітись.Підлітають до тієї кузні.– Одчиніть!Ковалі одчинили їм дванадцятеро дверей залізних, вони влетіли, а двері самі собою й зачинились. А змія сіла коло кузні і давай вогненним язиком двері пролизувати.Іван – мужичий син бачить, що не жарти, та до ковалів:– Миттю робіть плуга, та такого великого, щоб аж під стелю кузні, і робіть такі ж великі щипці.Ну, ковалі враз узялись за роботу, а змія все далі й далі пролизує. Вже тільки троє дверей залишилось, а тут ковалі вже й кінчили плуг і щипці.Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван щипцями розжареними і здавив її за губу. Накинув на неї плуга, вибіг надвір і давай змією орать землю – такі скиби, як хата завбільшки, відвертає. Оре, лупить її та все щипцями розжареними за губу тисне. Орав-орав нею доти, доки вона не лопнула.Він тоді викинув її в море, свого коня пустив на пашу, а богатирів тих додому прогнав.– Ідіть,- каже,- боягузи, а то з вами тільки морока. І ще,- каже,- панської крові!А сам поїхав на цьому коні, що в змія взяв. Їде він, їде – зустрічає діда старого. Проїхав він повз нього і не сказав «здрастуйте». А далі й нагадав:– Що ж я, ще молодий хлопець, а йому, старому, честі не оддав. Треба вернутися, поздоровкатися.Вернувсь.– Здрастуйте,- говорить,- дідусю, вибачайте, я проїхав – честі вам не оддав, не поздоровкався.– Еге,- каже дід,- ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайсь. Їхатимеш ти, а вискочить до тебе такий кривий дід на дерев’янці і буде говорить до тебе: «Ну, молодець, добрий кінь твій, але ти однаково не випередиш мене». Так ти не зрізуйся з ним наввипередки. А може, тобі по путі хто буде траплятися, приймай, не відказуйсь.Поїхав. Бачить – назустріч шкутильгає на дерев’янці такий поганий дід.– Ну,- говорить,- молодець, та й кінь же у тебе! Але хоч я який поганий, ти мене однаково не випередиш!– Ну, та я не стану з тобою сперечатися, ні то й ні…Та тільки сказав це Іван – мужичий син, як той дід поганий своєю дерев’янкою в стремено, а Івана якоюсь гострою стрілою збив з сідла та й полетів на коні… Іван – мужичий син і оглянутись не встиг… А це був не хто інший, як сам цар Ірод – батько зміїв і зміїх.Розсердився Іван – мужичий син.– Ну,- каже,- я ж тобі цього не подарую, я ж тебе, Ірода проклятого, і пішки знайду!Та палицю в руки – і пішов. Іде він, але відчуває, що та ранка від стріли Ірода все розпухає і розпухає, все більшою робиться і більшою, вже Іван і знемагати почав.«Е, це вже біда! – думає Іван – мужичий син.- Це, виходить, цар Ірод затруєною стрілою мене вдарив».Пройшов ще трохи Іван та вже й зовсім знеміг.«Це,- каже він сам до себе,- тепер не побити мені царя Ірода, тепер він мене одним пальцем поборе…»Іде Іван – мужичий син, сумний-сумний, а назустріч йому дід – борода до землі. Поздоровкались, розпитались – хто, куди? Дід і каже:– Піду й я з тобою.– Хто ж ви такий?– Я – Той, що може од собак оборонить.Здвигнув Іван – мужичий син здивовано плечима, але згадав пораду старого і мовчить.Пішли далі, являється їм другий дід, пристав до них.– Я,- каже,- Мороз.Ідуть далі…- Третій дід назустріч. Розпитались – хто, куди? Той каже:– Я – Той, що море викосить і в копиці складе.– Ну, ходім і ти з нами!Далі – четвертий, що «їсть і не наїсться». Там – п’ятий, що «п’є і не нап’ється». Шостий – «біжу й не набіжуся». Сьомий – «я за двадцять верст бичем улучу». Восьмий – «я за двадцять верст бачу»…Ідуть вони до царя Ірода, у його державу. Цар Ірод бачить, дивується, що то ніхто й до границі не підходив, а то – в землі його увійшли… Звелів випустить на них сім тисяч злих-презлих собак-гієн, кожна по дві голови має.Собаки біжать – як хмара синіє.– Ну що ж, братці,- каже Іван – мужичий син,- порозривають нас собаки, я слабий, ледве ноги переставляю, не можу боротися з ними.– Та ось же я, Той, що може од собак оборонить,- сказав перший дід.Як захватав їх… Вибив усіх собак-гієн і в скирти постягав. Цар Ірод бачить: і собаки не помогли – йде цілий гурт у його державу. Приходять до його дому, ввійшли в його двір, під таке великі залізне склепіння, а воно, це склепіння,- р-раз, і закрило їх. І опинився Іван – мужичий син зі своїми супутниками ніби у великій залізній хаті. А тут цар Ірод наказав своїм слугам топити під стінами так, щоб вони всі попеклись. Навалили слуги гори лісу під стіни і ну топить. Але Мороз-дід як почав пришкварювать, то на залізних стінах аж іній став. Спалили весь ліс слуги царя Ірода, а Ірод і каже їм:– Відчиніть уже та вигорніть лопатами жужелицю з мого ворога – Івана – мужичого сина.Відчинили – аж вони всі живі, а Іван і каже:– Що ж ти, царю, такий немилостивий, у таку холодну кімнату посадив нас – трохи не померзли.– Все одно,- каже Ірод,- зараз я тобі голову відрубаю, бо я знаю, що ти затруєний і не можеш воювати зі мною!А сам думає: «Вбити його я ще встигну, давай попомучу ще добре».Та й каже:– Ну, от я вам задам задачу; як зробите – пущу живих, а як не зробите – голови всім позрубую. За одну ніч море викосіть і у копиці зложіть, а ні, то…Ліг Ірод спати на ніч, а Той, що міг море косить, викосив його за ніч і в копиці поскладав. Прокинувся ранком Ірод, бачить – нема води й каплі ніде. «Гм,- думає,- що за чудасія?» Задає другу задачу:– Скільки в мене є худоби – я приготую обід, як усе споживете – живі будете, а як не споживете, то голови постинаю.А Іван – мужичий син і думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би, я йому покажу, як нас мучить».А в Ірода була полонена одна, дуже красива дівчина. От вона і взялась Івана лікувати. Знала вона всякі ліки. Ну, а тим часом наварив цар Ірод стільки котлів, що й у дворі не вміщаються… Посідали вони їсти. Не більш із’їли, як одного вола, а Іван – мужичий син і журиться: «Ми й за три роки всього не з’їмо…» Коли тут нагадали, що є один дід – «їм – не наїмся» і другий дід – «п’ю – не нап’юся». Як почали вони обидва трощить, то казали, що ще й мало, що ще б їли…Бачить цар Ірод, що нічим їх не візьмеш, хотів уже повбивати їх, але вирішив ще помучити.– Хто завтра,- каже він,- принесе раніш води з моря,- чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви – живі будете, а ні, то…А Іван усе думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би…» А полонена дівчина каже:– Не журись, скоро вже.Переночували. Дочка-скорогонка чуть світ наділа чоботи-скороходи, шапку-невидимку, за відерце – й подалась до моря. Вона побігла, а вони всі сидять, думають – котрому бігти? Згадали, що є «біжить – не набіжиться». Побіг він, набрав води, раніш Іродової дочки-скорогонки біжить. А вона бачить це та взяла і сипнула йому під ноги сонного порошку. Він впав та заснув біля відра.Бачить Іван – мужичий син і його супутники, що Іродова дочка вже біжить, а того їхнього «біжить – не набіжиться» й не видно ніде. А Той, що на двадцять верст бачить, подивився і бачить, що «біжить – не набіжиться» спить. Тоді Той, що на двадцять верст бичем улуча, розпустив свій бич та як потягне того, що спав. Той прокинувсь, за відро – як побіжить, і приніс воду раніше, ніж Іродова дочка-скорогонка.Тоді Ірод бачить, що вже нічого для них важкого нема, вихопив меча і наказав тягти Івана та його супутників на залізний тік. Виводять Івана, а дівчина полонена і каже:– Уже загоїлась твоя рана.Вивели Івана. Тільки хотів цар Ірод рубать, а Іван як хватне царя Ірода та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і дух випустив. Взяв Іван тоді того коня, що Ірод в нього обманом викрав. Дівчина полонена теж з ним збирається. А діди і кажуть:– Ну, а ми послужили тобі, Іване – мужичий сину, та тепер підем далі своєю дорогою, іншим добрим людям служити.Поцілувались з Іваном та й пішли.Приїжджає Іван – мужичий син у своє царство та й оддає так, як обіцяв, бо завжди любив слова дотримувати, цареві коня того, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Але тут якраз стояли ці два богатирі панської крові, що їх цар посилав разом з Іваном. Як побачили вони ту дівчину, що Іван з полону у царя Ірода визволив, та зразу до царя:– Так і так, негоже Іванові, простому мужичому синові, одружуватись з такою красунею: вона може бути за жінку тільки богатиреві панської крові!– Молодці, правильно говорите! – каже цар, та до Івана:– Ти, Іване,- мужичий син, і негоже віддавати за тебе таку красуню, вона може бути жінкою тільки богатиря панської крові.Поблід Іван – мужичий син та й каже:– Я її з полону визволив, вона мене любить, я її люблю, і нікому я її не віддам!– Ні, віддаси! – каже цар.Тоді Іван скипів та до царя:– Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніякої ніколи кривди не чинити! Я трьох зміїв-велетнів убив, їхніх сестер повбивав, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на той світ перевів,- та коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так слово своє ламати, то я й тебе, і весь твій рід одним махом зі світу зведу!Та як замахнеться своєю палицею – то аж всі дерева нагнулись, а царський дворець аж затрясся. Ну, тоді цар злякався та вже ні слова. А Іван – мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо.Але вже ніколи не вірив Іван ні царському, ні панському слову.

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу, куди очі світять. Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка. – Добридень, парубче! – каже. – День добрий і вам! – відповідає той.- А хто ви такий є? – Я козак Мамарига, служив в багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі світять. А ти хто? – А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік. – А де ж торбинка? – Розбійники в лісі напали й відняли! – Ну, ходімо разом, будеш мені за брата. Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка. – Добридень, парубче! – кажуть. – День добрий і вам,- відказує той.- А хто ви такі є? – Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто? – А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Та не став я того ждати, взяв та й утік. – А де ж торбинка? – Розбійники в лісі напали й відняли! – Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата. Пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, зустрічають третього. – Добридень, парубче! – День добрий і вам. А хто ж ви такі? – Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто? – А я,- каже третій парубок,- наймитував в одного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати, то я й утік. – Де ж ті чоботи? – Розбійники в лісі напали й відняли. – Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата. Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть – так і йдуть. Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже: – Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде. Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощалися вони і розійшлися – той на ту дорогу, а той на ту… Пішов далі козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галяву. Коли дивиться – чотири чоловіки один з одним б’ються. Він до них: – Добридень,- каже,- люди добрі, за що це ви б’єтесь? А вони відповідають: – Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й б’ємося. «Еге,- думає козак Мамарига,- це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить: – Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не поділить вас, як я. – Згодні,- кажуть розбійники,- діли нас, козаче Мамариго! – Отак зробіть,- каже він.- Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галяви. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби, потім другий – і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться. Побігли вони та той кінець галяви, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив. – Гей, козаче,- каже кінь Гивер,- як тебе нести – чи поверх дерева, чи поверх комишу? – Неси поверх дерева! – говорить козак Мамарига. Як звився кінь понад деревами. Розбійники побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати! А козак Мамарига від’їхав далеко тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну та дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати. Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар і питає: – А хто ти є та куди їдеш? – Я,- каже,- козак Мамарига, їду шукати моїх побратимів. Зрадів той чоловік, кинувся до нього: – Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік! – Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку! – каже козак Мамарига. Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому. – Ні,- побратим каже,- не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку. Погостював козак Мамарига в свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав – тих двох шукати. Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар,- а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився: – Я,- каже,- з твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде. Погостював козак Мамарига і в цього, поїхав третього шукати. Їздив, їздив по світу та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар – а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився. – В мене,- каже,- від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи непотрібні – нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть. Попрощався козак Мамарига і з цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. Їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі і торбинку дротяну дістає: – Торбиночко-дротяночко, став мені шатро! Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку-волосянку розшморгує: – Торбочко-волосяночко, дай мені їсти й пити! Враз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні,- їж, пий донесхочу. А тоді тільки скаже: – Торбочко, уберись! Все й прибереться знову в торбу, як і не було. Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався – ніхто не може того дуба зрубати. Почув про те козак Мамарига й каже: – Що ж, спробуємо зрубати! Поїхав він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король. – Хто такий? – питає. – Я,- каже,- козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати. – Ну,- король каже,- як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою, королівну, за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч – твоя голова з пліч! От настала ніч, козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку: – Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, коріння викорчуй, скарб дістань! Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі осторонь і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбинці поховалися. Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ганок та так і оторопів: нема в дворі дуба – вже зрубаний, а там, де він стояв,- тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти – скарб незліченний. Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ганку. – Ось,- каже,- давно вже все зроблено! – Справді, зроблено,- каже король.- Бери тепер за себе мою дочку! А королівна вередує, не хоче: – Чого це я маю за простого козака йти? – Нічого не вдієш,- каже король,- треба йти. Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже: – Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу! – Не хочеш, то твоя воля,- каже король,- а тільки другої половини я не дам! Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку. – Бувайте здорові,- каже.- Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю. Сідає на коня і жінку саджає. – Як тебе нести? – питає кінь Гивер. – Неси поверх дерева! Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем – вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось – камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку. – Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити! Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися. – Торбочко-волосяночко, уберись! Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали тоді вони на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидві заховала та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає: – Куди тебе нести? – Неси,- каже,- до мого батька! І поніс її кінь – тільки й бачили! Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться – нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать. – Е,- каже він,- як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине! Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить – стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягодку вирвав, кинув у рот – і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот – виріс другий ріг. – Гай-гай,- каже він,- як же мені з такими рогами жити?! Коли дивиться – стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно. – А що,- каже,- може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде. Вирвав з того куща ягідку, з’їв – і спав один ріг. Вирвав другу, з’їв – другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка. Як став підходити, сяк-так переворався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ганку. Гукає: – По ягоди! Королівна почула, посилає служницю: – Піди,- каже,- подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли. Служниця вийшла, питає: – Чи добрі ягоди та чи дорогі? – Дорогі та добрі. – Почому? – По срібному карбованцю ягідка! Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні. – На,- каже,- купи мені тих ягід. Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає в рот, та відразу й другу, теж в рот,- і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула – та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся. – Що це таке? Що ти їла? А вона плаче й про ягоди розповідає. – Не може того бути,- каже король,- щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди? Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?! Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз’їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому він усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі і з чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали – нічого не вдіють… Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!» От приходить козак Мамарига до короля. – Добридень,- каже,- тестенько, може, я вам допоможу? – Ой зятенько, допоможи! – каже король.- Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися! – Гаразд! – каже козак Мамарига і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король – вмить роги спали. А королівна плаче, благає: – Чоловіче мій любий, дай же й мені! – Ні,- він каже,- тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла? – Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку! – А торбинки, волосянка та дротянка, де? – Цілі твої торбинки, в спальні на гвіздку висять. Порятуй мене! – А не будеш більше мене кидати? – Не буду до віку вічного! Тут бере він ягідку і кидає їй у рот – враз один ріг спав. Вкинув другу – другий ріг спав. І стала королівна така, як і була. – Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати! Почали вони тут радіти… Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.

Давно-давно у одному селі оселився страшний змій, який пожирав усіх його мешканців, доки не лишився там лише один старий дід.– Ну що ж, – мовив змій, – завтра й тебе з’їм на сніданок.Того дня через село проходив бідний юнак і попросився до діда переночувати.– А тобі що, жити набридло? – здивовано запитав дід.– Чому ж? – відповів хлопець.Тоді дід розповів йому, як змій винищив усе село і тепер має намір з’їсти останнього мешканця – його.– Ех, – усміхнувся хлопець, – ще подивимося, хто кого!Наступного ранку прилетів змій, побачив юнака і радісно вигукнув:– От і добре! Було одного, тепер цілих двоє – бенкет буде пишним!А хлопець лише усміхнувся:– Гляди, змію, щоб не подавився!Змій з подивом зиркнув на нього.– Що, – питає, – невже ти сильніший за мене?– Авжеж, сильніший.– Та невже? А чим доведеш? Ось я, наприклад, – мовив змій, – глянь, як можу!Взяв здоровенний камінь, стиснув його з усієї сили, і з каменя одразу сипонуло борошно.– Пхе, це дурниця! – відказав хлопець. – Ану, зроби так, щоб юшка потекла.Змій здивувався, а хлопець тим часом непомітно взяв із торби шматок сиру, стиснув його в руках, і з сиру відразу потекла сироватка.– Бачиш? Оце сила! – усміхнувся хлопець, демонструючи свою “перемогу”.– Отак,- каже,- дави.– Ну, ходім,- каже тоді змій,- за товариша будеш.А хлопець йому:– Хіба за старшого.Ото й пішли. Питає його змій:– А як звуть тебе?– Іван-Побиван,- каже хлопець.Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,- думає,- і не вбив».Стало на обід, змій і каже:– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.Пішов хлопець. Ходить по змієвій череді та й вв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.– Що ти, хлопче, робиш?– Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.– Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш..Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.– Іди,- каже,- води принеси.Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.– Що це ти робиш?– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.– А щоб тебе! – каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.– Піди ж,- каже,- хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.– Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже:– Мало.– Ну,- каже змій,- то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.– А як іти, то йти,- каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».От як почали їсти,- а вареників стоїть бочок двадцять,- то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:– Ходім на камінь крутитись.– А як іти, то йти,- каже хлопець.Змій як крутнувсь – аж огонь пішов.– Дурниця,- каже хлопець,- ти так крутнись, щоб юшка потекла.- Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула.- Отак,- каже,- крутись.- Та ще, та ще: – От як дави!Ну, змій вже вкрай злякавсь Івана-Побивана. Але ще каже:– Ану, давай, хто сильніше засвище.Змій як свисне, аж дерева пригнулись.«Ну,- думає Іван-Побиван,- що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:– Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь.– Правду кажеш,- каже змій,- ледве справді очі не повискакували! – Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.– Давай,- кажуть,- його спалим.А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується.Приходить змій.– Що ти, хлопче, хіба ще живші?– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.«Ну,- думає змій,- од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.

Колись, дуже давно, у величезному доісторичному лісі, де царювали динозаври, жили три кращі друзі: маленький, але дуже сміливий трицератопс на ім’я Трікс, великий і доброзичливий апатозавр Лонг, і спритний, як блискавка, велоцираптор Спін.Всі троє любили проводити час разом, досліджуючи ліс, граючи в перегони, або шукаючи нові місця для відпочинку. Одного разу, коли вони бродили неподалік від своєї улюбленої річки, вони почули, як щось величезне ричить з глибини лісу.— Що це може бути? — стурбовано запитав Трікс.— Напевно, це Тірекс, — припустив Лонг, який був найрозумнішим з них.Спін, найбільш відважний, сказав:— Треба дізнатися, що трапилося! Якщо хтось потребує допомоги, ми не можемо залишити його в біді! Друзі швидко попрямували на звук і знайшли величезного тиранозавра, який намагався витягнути свою ногу з глибокої ями. Виявилося, що тиранозавр, на ім’я Рекс, випадково потрапив у пастку, і тепер не міг вибратися сам.— Допоможемо йому! — вигукнув Лонг.Хоча спочатку вони боялися Тірекса, Трікс зрозумів, що навіть найбільший і найстрашніший динозавр може потребувати допомоги. Вони почали думати, як витягнути його з пастки. Лонг використовував свою довгу шию, щоб підтягнути каміння, Спін шукав міцні гілки для опори, а Трікс підбирав землю, роблячи схил менш крутим.Завдяки їхній праці, Рекс зміг вибратися з ями. Він був здивований, що такі маленькі динозаври, як Трікс і Спін, мали стільки хоробрості, а Лонг — таку мудрість.— Дякую вам, друзі, — сказав Рекс. — Я б ніколи не вибрався без вашої допомоги!З того часу вони стали найкращими друзями, і більше ніхто в доісторичному лісі не боявся великого тиранозавра Рекса. Всі знали, що він добрий і завжди допоможе, якщо буде потрібно.І ось так, через хоробрість, дружбу та підтримку, маленькі й великі динозаври показали, що справжня сила — це не тільки у великих розмірах, а й у великому серці.

Жила-була маленька червона машинка на ім’я Блискавка. Вона була не така, як інші автомобілі в місті — вона не була швидкою гоночною машиною і не могла підніматися на високі гори, як великі джипи. Проте Блискавка завжди мріяла зробити щось велике та корисне, щоб усі її запам’ятали.Щоранку Блискавка каталася містом, об’їжджаючи свої улюблені вулиці. Вона часто бачила, як інші машини працюють — автобуси возять людей, вантажівки перевозять товари, а поліційні машини допомагають підтримувати порядок. Іноді їй було трохи сумно, бо вона не знала, для чого її було створено.Одного разу в місті сталася несподіванка — велика злива затопила вулиці, і машини не могли проїхати по місту. Люди застрягли в своїх будинках, а головний міст був повністю залитий водою. Автобуси не могли везти пасажирів, вантажівки зупинилися, і навіть швидка допомога не могла дістатися до тих, хто потребував допомоги.Блискавка дивилася на все це й подумала: «А може, я можу допомогти?» Вона була невеликою, а її колеса були вузькими, тому вона змогла проїхати там, де інші машини застрягали.Блискавка під’їхала до міського мосту й помітила, що кілька людей не можуть перейти через нього через високу воду. Тоді вона вирішила діяти. Маленька машинка почала возити людей через затоплені ділянки, один за одним. Вона старанно підбирала кожного, хто потребував допомоги, і обережно перевозила їх через водні перешкоди. Їй було нелегко, але вона не зупинялася. Незабаром люди почали говорити про хоробру маленьку червону машинку, яка рятувала місто в складний час. Всі були вдячні, що Блискавка не здалася, навіть коли завдання було важким.Після того, як вода спала, і місто знову повернулося до нормального життя, Блискавку всі впізнавали. Вона стала справжньою героїнею свого міста. Блискавка зрозуміла, що кожна машинка, велика чи маленька, має своє призначення — варто лише вірити в себе і бути готовою допомогти в потрібний момент.І з того часу Блискавка більше ніколи не сумувала через свою маленьку форму, адже вона знала, що справжня сила не в розмірі, а в добрих справах і бажанні допомагати іншим.Так і жила наша маленька червона машинка, завжди готова допомогти та розвеселити кожного, хто її зустріне.

Жила-була маленька червона машинка на ім’я Бібі. Вона була найшвидшою і найяскравішою машинкою у всьому місті. Бібі дуже любила їздити по дорогах, допомагати іншим і завжди мріяла про великі пригоди. Під тегом “машинка” ви знайдете ще більше захоплюючих історій про пригоди на колесах, де кожна машинка стає героєм незабутніх подорожей та допомоги друзям! Одного дня, коли сонечко тільки прокидалося і перші промені торкнулися землі, Бібі виїхала зі свого гаража. Вона весело гуділа своїм клаксончиком:— Бі-бі! Бі-бі! Пригоди, я вже тут!На дорозі Бібі зустріла старого зеленого тракторця на ім’я Тошко. Він повільно їхав і виглядав дуже втомленим.— Привіт, Тошко! Що сталося? — запитала Бібі.— Ой, Бібі, мені потрібно довезти ці овочі на ярмарок, але я зовсім не встигаю, — зітхнув Тошко.Бібі одразу вирішила допомогти.— Не хвилюйся, Тошко! Я допоможу тобі! Бі-бі! Поїхали разом!Машинка Бібі зачепила причіп із овочами й помчала вперед. Вона їхала швидко, але обережно, щоб жоден помідорчик чи морквинка не випали з причепа. Дорогою вони зустріли маленький жовтий автобус Бусю, який віз діток до школи. Раптом Буся заглух і зупинився посеред дороги.— Ой-ой, дітки можуть запізнитися до школи! — заплакала Буся.— Не сумуй, Буся! Ми тобі допоможемо! — сказала Бібі.Бібі швидко витягла мотузку і допомогла Бусі доїхати до школи. Дітки радісно махали руками і кричали:— Дякуємо, Бібі! Ти — справжній герой!Нарешті Бібі і Тошко дісталися до ярмарку. Всі овочі були доставлені вчасно, а Тошко задоволено посміхався.— Ти неймовірна, Бібі! Завдяки тобі я встиг! — сказав Тошко.— Допомагати друзям — це найкраща пригода! — радісно відповіла Бібі.Відтоді всі у місті знали, що машинка Бібі завжди готова прийти на допомогу, бо вона мала велике і добре серце.І знову лунав її веселий клаксон:— Бі-бі! Бі-бі! Пригоди, я завжди тут!

Були собі дід та баба, і мали вони трьох синів: двоє були розумні, а третій — дурник. Розумних синів батьки любили та жаліли, а баба щонеділі давала їм чисті білі сорочки. А от дурника всі лаяли, сміялися з нього, а він тільки на печі сидів у просі, в чорній сорочці, без штанів. Їсти він отримував, коли дадуть, а як ні — то й голодував.Одного разу прийшла новина: цар видав указ, щоб усі збиралися до нього на обід. Той, хто змайструє корабель, що зможе літати, й прибуде на ньому до царя, отримає в нагороду руку царівни.Розумні брати почали радитися між собою:— Може, піти? А раптом наше щастя там на нас чекає?Порадилися й попросили дозволу в батька та матері:— Підемо ми до царя на обід. Нічого не втратимо, а може, удача нам усміхнеться.Батько й мати намагалися їх відмовити, але марно.— Ні! Підемо, і все тут! Благословіть нас у дорогу. Старі, нічого не вдієш, поблагословили синів у дорогу. Баба дала їм білі паляниці, спекла порося — і пішли брати.А дурник сидить на печі й собі проситься:— Піду і я туди, куди брати пішли!— Куди ти підеш, дурню? — каже мати. — Тебе ж вовки дорогою з’їдять!— Ні, не з’їдять, — відповів дурник. — Все одно піду!Спочатку старі сміялися з нього, а потім почали сварити. Але він стояв на своєму. Бачать батьки, що з дурником нічого не вдієш, і кажуть:— Ну, йди, але щоб ти не повертався й не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!– Здорові, діду!– Здоров, сину!– Куди йдете, діду?А той каже:– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?– До царя на обід.– Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?– Ні,- каже,- не вмію!– То й чого ж ти йдеш?– А хто його знає,- каже,- чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.– Сідай же,- каже дід,- та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.– Нічого, виймай!От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..– От бач! – каже дід.От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:– Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,- каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.Дурник подякував дідові, і вони попрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурник подався до лісу.Зайшов він у глиб лісу, підійшов до великого дерева, цюкнув сокирою, упав ницьма і міцно заснув. Спав довго, коли раптом чує, що хтось його будить:— Вставай, твоє щастя вже прийшло, вставай!Дурник прокинувся, розплющив очі й побачив перед собою корабель: золотий, зі срібними щоглами і шовковими вітрилами, які ледь не лопаються від вітру — тільки летіти! Не роздумуючи довго, він сів на корабель. Корабель піднявся в повітря і полетів — нижче неба, вище землі — й так швидко, що й оком не змигнеш! Летів корабель, летів, аж раптом бачить дурник: на шляху чоловік припав до землі, вухо приклав і щось слухає. Дурник гукнув до нього:— Здоровенькі були, дядьку!— І тобі здоров’я, небоже!— А що ви тут робите?— Слухаю, чи вже всі люди до царя на обід зібралися.— А ви теж до царя йдете? — запитав дурник.– Туди.– Сідайте зо мною, я вас підвезу.Слухало сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.– Здорові, дядьку!– Здоров, небоже!– Чого ви на одній нозі скачете?– Того,- каже,- що коли б я відв’язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу.– Куди ж ви йдете?– До царя на обід.– Сідайте з нами.– Добре.Скороход сів. Знов полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.Дурень і крикнув:– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!– Де ви її бачите?– Е,- каже,- там за сто миль, сидить на сухій грушці?– Сідайте з нами!Він погодився і сів на корабель. Полетіли далі.Летіли-літели, коли бачать: дорогою йде чоловік і несе за спиною великий мішок хліба.— Здоровенькі були, дядьку! — гукнув дурник.— Здоров! — відповів чоловік.— Куди це ви йдете?— Іду собі, — каже чоловік, — хліба на обід добути.— Так у вас же цілий мішок хліба за плечима!— Та що там того хліба! Мені й на один раз поснідати не вистачить.— Тоді сідайте з нами!— Добре! — погодився чоловік.Сів і Об’їдайло на корабель. Полетіли вони далі.Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Чого ж ви тут ходите?– Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду.– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.– Так сідайте з нами!– Добре.Обпивайло сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли глянуть – аж іде чоловік у село й несе куль соломи.– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?– У село,- каже.– Ото! Хіба в селі нема соломи?– Є,- говорить,- та не така!– А хіба це яка?– А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.– Сідайте з нами!Морозко сів. І полетіли далі.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Куди ви дрова несете?– У ліс.– Ото! Хіба в лісі нема дров?– Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.– А які ж?– Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!– Сідайте з нами!І той згодився, сів та й полетіли.Летіли вони довго чи недовго, але ось і прилетіли до царського палацу на обід. А там, посеред двору, стоять довгі столи, накриті найкращими наїдками. Бочки меду викочені — пий та їж досхочу! Людей зібралося — півцарства прийшло: старі й малі, багаті пани та убогі старці. Справжній ярмарок!Дурник зі своїми товаришами прилетів на золотому кораблі, спустився перед царськими вікнами, вийшли вони з корабля й пішли до столів обідати.Цар виглянув у вікно й побачив, що хтось прилетів на золотому кораблі. Тоді він сказав лакеєві:— Піди дізнайся, хто це прилетів на золотому кораблі.Лакей пішов, глянув і повернувся до царя:— Та то якісь обідрані мужики!Цар не повірив:— Як таке може бути, щоб мужики прилетіли на золотому кораблі? Ти, мабуть, щось не так розпитав!Тоді цар сам вийшов до людей.— Хто тут прилетів на цьому кораблі? — запитав він.Дурник сміливо вийшов уперед. – Я! – каже.Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»Що його робити? І давай йому загадки загадувати.– Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!Лакей і пішов.А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:– Чому ти,- питає,- не їси?– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.І розказав – так і так:– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?– Не журись! Я тобі дістану!– Ну, гляди!Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.– Скажи,- говорить,- що принесу!От лакей і пішов.А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,- так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.Набрав, утомивсь. «Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав:– Не журись! – каже.- Під млином спить, вражий син!– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.- Як би його збудити?А Стрілець каже:– Не бійся: я збуджу!От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин – аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:– Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,- каже,- віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч – а його голова з плеч.Слухало й підслухав та й розказав дурневі.– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.Та й знов зажурився – аж плаче.А Об’їдайло й каже:– Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!Приходить лакей: так і так.– Добре,- каже,- нехай дають!От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти – усе дочиста поїв і ще просить:– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трошки дали!..Цар бачить, що нічого не вдіє – знову загадав:– Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч – його голова з плеч!Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.– Не плач! – каже Обпивайло.- Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде!От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи.Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!»От і посилає до дурня лакея:– Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню – аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.– Оце,- каже,- як я міцно спав!Та й пішов із бані.Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…– Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч – його голова з плеч!А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»От і дав наказ.Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?Іде на корабель до товариства:– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!– Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу.Приходить слуга:– Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!– Добре, зроблю! – каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар – аж чує: грають.Він питає:– Що там так рано грає?– То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:– Стій! – крикнув.Військо у лаву стало,- як перемите!Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:– Сідай, мій зятю любий!Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

Жив-був хлопчик на ім’я Іванко. Він ріс у маленькому селі біля лісу з дідусем і бабусею. Одного разу бабуся йому сказала:– Іванку, ніколи не заходь далеко в ліс, там живе Баба Яга Кістяна Нога, яка любить ловити дітей і заганяти їх у свою хатинку на курячих ніжках!Але як це буває, чим більше забороняють, тим більше хочеться спробувати. Тож одного дня Іванко вирішив прогулятися глибше в ліс. Ходив він серед дерев, збирав ягоди, аж раптом побачив дивний слід. Це був відбиток від ноги, схожий на людський, але весь кістлявий. Серце Іванка затремтіло, але цікавість узяла гору, і він пішов слідами.Невдовзі Іванко підійшов до невеликої галявини і побачив хатинку на курячих ніжках. Хатинка була вся перекошена, дах покритий мохом, а поруч стояла величезна ступа з мітлою. Іванко зрозумів, що потрапив у лігво Баби Яги. – Хто тут ходить біля моєї хатинки? – пролунав скрипучий голос, і з-за дверей вийшла Баба Яга. Вона була вся зморшкувата, зі злими очима та довгим носом, а одна її нога була вся з кісток, бліда й безжиттєва.– А, хлопче, ти сам прийшов до мене! Не треба буде тебе ловити! Тепер будеш мені служити! – засміялася вона, від чого навколо забриніли сухі гілки.Іванко не розгубився й вирішив діяти. Він згадав, що бабуся розповідала йому про чарівний спосіб втекти від Баби Яги. Треба було дістати золотий клубок, який вона ховала в своїй хатинці. Цей клубок знає шлях назад додому.– Добре, бабусю Яго, – сказав Іванко. – Я тобі буду служити, але спершу дозволь мені прибрати в хатинці, щоб у тебе було чисто.– Гаразд, прибирай! – погодилася Баба Яга, не підозрюючи хитрощів.Іванко зайшов до хатинки й почав шукати клубок. Він знайшов його у старій скрині, що стояла в кутку. Як тільки клубок опинився в його руках, Іванко кинув його на землю, і той покотився вперед, показуючи дорогу.Іванко швидко вибіг з хатинки, а клубок котився перед ним, вказуючи шлях. Баба Яга зрозуміла, що її обманули, і кинулася за ним. Вона летіла в ступі, мітлою змітаючи сліди, але клубок вів Іванка все далі й далі.Нарешті, він вибіг з лісу й опинився вдома, а Баба Яга не змогла пройти далі межі чарівного лісу. Дідусь і бабуся зраділи, побачивши Іванка, і відтоді хлопчик більше ніколи не ходив у глибокий ліс.А Баба Яга залишилася в своїй хатинці, шукаючи нових необачних подорожніх, але всі знали про її хитрощі й більше не потрапляли в пастку.