Казки для хлопчиків

У Бухті Пригод настав особливий день — 8 березня, коли всі готувалися до Весняного фестивалю. Жителі прикрашали площу тюльпанами й нарцисами, вішали різнокольорові стрічки, а діти майстрували подарунки для мам. Мер Гудвей ходила з курочкою Чикалеттою й радісно повторювала: — Це буде найкраще свято весни!Та раптом з-за гір налетів сильний вітер. Він зірвав вінки з дерев, розкидав квіти по всій Бухті й навіть перевернув столи з пирогами. Жителі заметушилися, а мер зателефонувала Райдеру: — Райдере, наш фестиваль у біді! Допоможи, будь ласка! Райдер, добрий друг щенят, зібрав команду у штабі Щенячого патруля. — Щенята, до роботи! Весняний фестиваль треба врятувати. Гонщику, оглянь площу й зупини хаос. Маршале, перевір, чи немає вогню від перекинутих свічок. Роккі, полагодь декорації. Кремезе, розчисть дорогу для гостей. Зума, врятуй вінки з річки. Скай, облети Бухту й знайди загублені квіти. Вперед!Щенята радісно загавкали: — Ми готові, Райдере!Пригоди щенятГонщик, відважний поліцейський пес, помчав на площу. Вітер ганяв стрічки й кошики, але Гонщик швидко розставив конуси й увімкнув сирену: — Усі заспокойтеся, Щенячий патруль тут! — гавкнув він, і люди полегшено зітхнули.Маршал, веселий пожежник, перевірив столи. Одна свічка впала в траву, але він миттю загасив іскру своїм шлангом: — Вогонь приборкано! — радісно вигукнув він, хоч трохи спіткнувся об власний хвіст.Роккі, винахідливий механік, побачив зламану арку з квітами. Він дістав свій ящик з інструментами й почав лагодити: — Не викидай, а ремонтуй! — бурмотів він, прикручуючи дерев’яні планки. За кілька хвилин арка стояла, як нова.Кремез, майстерний будівельник, кинувся до дороги, яку завалило гілками й пелюстками. Його бульдозер загудів, і незабаром шлях був вільний: — Кремез розчищає все! — гордо гавкнув він.Зума, вправний рятувальник на воді, стрибнув у свій катер, бо вітер загнав вінки в річку. Він пірнув і витягнув їх один за одним: — Вінки врятовано! — радісно вигукнув він, тримаючи мокрий вінок у зубах.Скай, смілива льотчиця, злетіла в небо на своєму гелікоптері. Вона помітила кошик із квітами, що застряг на дереві, і спустила канат: — Скай піднімається вгору! — гавкнула вона, доставляючи квіти назад на площу.Сюрприз від щенятРайдер зібрав команду, коли вітер стих. Площа знову виглядала святково: арка сяяла, дорога була чиста, вінки гойдалися на деревах, а квіти повернулися в кошики. Мер Гудвей обняла Райдера: — Ви врятували фестиваль!Але щенята пошепталися між собою й побігли до парку. Гонщик приніс лопатки, Маршал — воду, Роккі — насіння, Кремез викопав ямки, Зума полив їх, а Скай розкидала пелюстки з неба. За кілька хвилин у парку розквітли нові квіти — яскраві тюльпани у формі серця. Коли мами Бухти Пригод прийшли на фестиваль, щенята гавкнули: — Це подарунок для вас! З 8 березня!Усі ахнули від захвату, а мер Гудвей додала: — Щенячий патруль зробив свято ще кращим!Фестиваль засяяв музикою, танцями й сміхом. Щенята радісно гавкали, а Райдер усміхнувся: — Допомога ближнім робить свято кращим.

“Після шостої подорожі я дав собі слово більше ніколи не вирушати в мандри. І справді, цього разу я дотримався обіцянки. Після таких пригод у будь-кого відпаде охота до подорожей, та й роки вже не ті. Молодість позаду, і тепер мені здавалося, що спокійне життя — це справжній дар, відпочинок після всіх негараздів. Але доля вирішила інакше.Одного разу, коли я розважався з друзями, до кімнати зайшов слуга і повідомив, що мене хоче бачити посланець каліфа. Я негайно підвівся та пішов йому назустріч. За кілька хвилин я вже стояв перед самим володарем.— Сіндбаде, — звернувся до мене каліф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти маєш передати шейху Серендибу мої подарунки та відповідь на його листа. Це справа честі й ввічливості.Його слова приголомшили мене, і я довго не міг нічого відповісти. Нарешті, зібравшись із думками, я мовив:— О могутній володарю! Я твій вірний слуга, але благаю тебе зважити на те, що я вже не молодий. Лиха й випробувань було надто багато, і я боюся, що не витримаю ще однієї подорожі. До того ж я поклявся більше не залишати Багдад.Я розповів йому про всі випробування, які випали на мою долю. Каліф уважно вислухав мене, а потім мовив:— Так, ти натерпівся чимало лиха. Але саме тому ти найкраще впораєшся із цим завданням. Дорога до острова Серендиб тобі вже знайома, а відмова може образити шейха. Хіба є хтось, хто зможе виконати це доручення краще за тебе?Мені не залишалося нічого іншого, як скоритися волі каліфа. Він зрадів моїй згоді та наказав видати мені на дорогу тисячу цехінів.Через кілька днів я вже прямував до Бальсори, де на мене чекав корабель.Лист каліфа мав такий зміст: “Во ім’я небесного Господа, що відкрив нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиб від Абдаллаха Гарун аль-Рашида, посадженого Богом на престол, нащадка блаженної пам’яті його прадідів — уклін і привітання! З великою радістю я прочитав твого листа й посилаю відповідь, продиктовану мені щирістю серця та мудрістю моїх порадників. Сподіваюся, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш у мою дружбу та братерство. Бувай здоров!” До листа додавалися розкішні дарунки: парчева ковдра, що коштувала не менше тисячі цехінів, п’ятдесят убрань із дорогоцінної тканини, сто шат із найтоншого єгипетського полотна, чудова агатова ваза та старовинний стіл, за яким, як казали, сидів сам цар Соломон.Прибувши на острів Серендиб, я негайно вирушив до шейха.Ще здалеку він упізнав мене й вигукнув:— О, Сіндбаде! Ласкаво прошу до моєї оселі! Знаєш, я не раз згадував тебе й радий знову бачити.Він із великою шаною прийняв листа та подарунки, і ми довго розмовляли про все, що сталося з часу нашої останньої зустрічі.Кілька днів потому я повідомив шейха, що збираюся повернутися додому. Йому було нелегко розлучатися зі мною, та зрештою він погодився й щедро нагородив мене грошима та дорогоцінностями.Я сів на корабель, сподіваючись, що повернуся додому так само благополучно, як і прибув сюди. Але доля мала інші плани.На третій день нашої подорожі на нас напали морські розбійники. Вони вбили частину команди, інших узяли в полон, а мене, як і багатьох інших, продали в неволю на далекі острови.Мені судилося потрапити до заможного купця, який виявив до мене милосердя. Він нагодував мене, одяг у чистий одяг, а через кілька днів покликав до себе й запитав:— Що ти вмієш робити?— Колись я був торговцем, — відповів я, — але розбійники відібрали в мене все, а самого продали в рабство.— А чи вмієш ти, бодай, стріляти з лука? — запитав він далі.— Пане, — відповів я, — у молоді роки це було моєю улюбленою розвагою, і, сподіваюся, я досі не втратив цієї навички.Господар дав мені лука та стріли, наказав сісти позаду нього на слона, і ми вирушили далеко за місто, у глибокий ліс. Діставшись до потрібного місця, він зупинився, вказав на високе дерево й промовив:— Лізь на саму верхівку й чатуй на слонів. У цих лісах їх безліч, тож незабаром ти неодмінно їх побачиш. Як тільки вполюєш одного, одразу повідом мені.Залишивши мені харчі, він повернувся додому, а я залишився на дереві, вслухаючись у тишу й очікуючи здобич. Цілу ніч минуло марно, але на світанку я нарешті помітив велику череду слонів. Я натягнув тятиву, пустив стрілу, й один слон з глухим гуркотом упав на землю. Решта, злякавшись, кинулися навтіки.Зіскочивши з дерева, я поспішив до господаря з радісною звісткою.Він похвалив мене, нагодував і знову вирушив зі мною до лісу. Там ми викопали глибоку яму й поховали в ній вбитого слона, щоб пізніше, коли тіло розкладеться, дістати його цінні бивні.Так я полював майже два місяці, постійно змінюючи місця.Одного ранку я побачив стільки слонів, як ніколи досі. Але цього разу вони не рушили повз мене, а, навпаки, зі страшним ревом кинулися в мій бік.Простягаючи свої довгі хоботи, вони ніби намагалися зняти мене з дерева. Їхні погляди були настільки грізні, що мене охопив жах, і я від страху випустив зброю з рук.

У маленькому містечку жив мотоцикліст Максим. Його червоний мотоцикл блищав на сонці, а шолом — яскраво-синій, зі срібними зірками — був його вірним другом. Одного дня Максим побачив, як діти катаються на велосипедах без шоломів, і вирішив поговорити з ними.— Привіт, друзі! — гукнув він, знімаючи свій шолом. — Хочете дізнатися, чому я завжди ношу його?Діти зібралися навколо, а Максим почав розповідь: — Одного разу я їхав лісом на своєму мотоциклі. Вітер гудів у вухах, дорога була рівною, але раптом із кущів вистрибнув заєць! Я різко повернув, мотоцикл занесло, і я впав. Та знаєте що? Мій шолом урятував мене — він прийняв удар об камінь, а я лише посміявся й поїхав далі.— А захисний одяг? — запитав маленький хлопчик. — О, це як броня для лицаря! — відповів Максим. — Куртка й штани з міцної тканини захищають від подряпин і вітру. Якось я проїхав через дощ і колючі гілки, але залишився цілим завдяки їм. Хлопчик підняв руку: — А якщо я впаду з велосипеда? — Шолом і захист — твої найкращі друзі, — усміхнувся Максим. — Вони зроблять так, щоб ти швидко встав і знову катався!Діти закивали, а наступного дня Максим побачив їх на велосипедах — усі в шоломах і з наколінниками. Він гордо загудів мотоциклом і подумав: “Мій шолом не лише мене рятує, а й надихає інших!”

Жив-був у зеленій долині маленький анкілозавр Бронко. Він був невисокий, але міцний, з твердою бронею на спині й хвостом, схожим на булаву. Бронко любив гуляти між гігантськими папоротями, слухати спів птеродактилів і грітися на сонечку. У долині жили різні динозаври: швидкі велоцираптори, величезні брахіозаври, грізні тиранозаври та грайливі трицератопси. Усі вони жили дружно, але часто сварилися через дрібниці — хто перший питиме з річки чи чий рев найгучніший.Одного ранку долину сколихнув гучний гуркіт. Земля затремтіла, а з високого вулкана на краю долини почав здійматися чорний дим. Динозаври зібралися на галявині, перелякано перемовляючись. — Вулкан прокидається! — закричав птеродактиль Піко, гойдаючись у небі. — Скоро лава заллє нашу долину!— Треба тікати! — пискнув маленький велоцираптор Віра. — Але куди?— Ми не встигнемо, — пробурмотів старий брахіозавр Бум, похитуючи довгою шиєю. — І куди підемо? Ми ж не знаємо, де безпечно!Бронко стояв осторонь і слухав. Його броня блищала на сонці, а очі світилися рішучістю. Він постукав хвостом по землі й гукнув:— Стривайте! Ми можемо знайти нову домівку, якщо працюватимемо разом! Я знаю стежку за долиною, де є зелена галявина біля озера. Але нам треба поспішити й діяти як команда!Динозаври здивовано подивилися на маленького анкілозавра. Тиранозавр Рекс пирхнув:— Ти? Маленький Бронко? Як ти нас поведеш?— Я не найшвидший і не найбільший, — відповів Бронко, — але я знаю, що разом ми сильніші. Хто зі мною?Першим підстрибнув Віра: — Я допоможу! Я швидкий і можу розвідати шлях!— А я можу нести важкі речі! — прогудів Бум, махнувши хвостом.— А я бачу все згори! — додав Піко, зробивши коло в небі.Навіть Рекс, трохи повагавшись, кивнув: — Гаразд, я приєднаюся. Але тільки тому, що не хочу залишитися сам!Подорож починаєтьсяБронко повів динозаврів через вузьку стежку, що вела за долину. Піко літав попереду, виглядаючи небезпеку. Віра бігав туди-сюди, перевіряючи, чи немає хижаків. Бум ніс на спині маленьких динозавриків, які втомилися, а Рекс розчищав шлях, відштовхуючи великі камені.Але дорога була нелегкою. Спершу вони натрапили на густий ліс із колючими кущами. Віра застряг, і його довелося витягати. Потім шлях перегородила річка. Бронко запропонував:— Бум, ти можеш перенести нас через річку, якщо ми триматимемося за твій хвіст!Бум обережно увійшов у воду, а динозаври, тримаючись за нього, перейшли на інший берег. Навіть Рекс, який боявся намочити лапи, подякував Бумові.Випробування в каньйоніНаступного дня вони дісталися до вузького каньйону. Вулкан уже гудів сильніше, і попіл падав із неба. У каньйоні лежала величезна скеля, яка перегороджувала шлях.— Ми пропали! — застогнав Віра.— Ні, — сказав Бронко. — Рекс, твоя сила нам потрібна! А я допоможу своїм хвостом.Рекс і Бронко разом штовхали скелю. Рекс ричав, а Бронко гупав хвостом, аж доки скеля не покотилася вбік. Усі динозаври радісно заревли.Нова домівкаНарешті, після кількох днів подорожі, Піко закричав із неба: — Я бачу її! Зелену галявину біля озера!Динозаври вибігли на простору долину. Там було багато трави, чисте озеро й жодного вулкана поблизу. Усі радісно стрибали, а Бронко посміхнувся:— Ми зробили це разом. Кожен із вас допоміг, і тепер у нас є новий дім!Навіть Рекс, який завжди бурчав, підійшов до Бронка й сказав: — Ти молодець, малий. Без тебе ми б не впоралися.Мораль казкиВідтоді динозаври жили в новій долині й більше не сварилися через дрібниці. Вони зрозуміли, що, коли працюють разом, можуть подолати будь-які труднощі — навіть грізний вулкан. А Бронко, маленький анкілозавр із великим серцем, став улюбленцем усіх і часто нагадував: «Разом ми — сила!»

У мальовничому містечку Автограді жила маленька червона машинка Марта. Вона була швидкою, блискучою і дуже любила ганяти вузенькими вуличками. Але найбільше Марта пишалася своєю свободою – вона могла припаркуватися будь-де! “Я ж маленька, мені всюди місце!” – казала вона, залишаючи себе то на тротуарі, то посеред дороги.Одного сонячного дня Марта вирішила заїхати на центральну площу, де відбувався ярмарок. Вона весело гуділа, розглядаючи кольорові ятки, і, не довго думаючи, припаркувалася прямо перед входом до площі. “Тут зручно, і я все бачу!” – подумала вона, задоволено блимаючи фарами.Але незабаром почалися проблеми. Великий автобус Борис, який віз дітей на ярмарок, не зміг проїхати через Марту. “Марто, ти заблокувала дорогу! Як мені тепер довезти дітей?” – гукнув він. Марта зніяковіла, але відповіла: “Та ти об’їдеш, ти ж великий!” Борис похитав кузовом і спробував, але вузька дорога не дозволяла. Тим часом бабуся Велосипедка Віра, яка поспішала на ярмарок за свіжими яблуками, не могла пройти тротуаром, бо Марта зайняла і його частину. “Ой, Марто, як же мені пройти? Ти стоїш на пішохідній доріжці!” – сказала Віра. Марта почервоніла ще більше (хоча куди вже червоніше?) і пробурмотіла: “Вибач, я не подумала…”Невдовзі до площі під’їхав трактор Тарас, який привіз овочі для ярмарку. Але через Марту він застряг посеред дороги. “Марто, правила паркування існують не просто так! – гримнув Тарас. – Якщо кожен паркуватиметься, де заманеться, у місті буде хаос!”Марта засмутилася. Вона не хотіла нікому заважати, але її безтурботність спричинила справжній затор. Тоді до неї під’їхав мудрий старий тролейбус Теодор. Він лагідно сказав: “Марто, паркування – це як гра за правилами. Якщо ти ставиш себе правильно, усі можуть рухатися вільно. Є спеціальні місця для машинок, позначені лініями, де ти можеш стояти, не заважаючи іншим.”Марта слухала уважно. Теодор повіз її на парковку неподалік площі. Там були чіткі білі лінії, і кожна машинка стояла акуратно у своїй “кишеньці”. “Бачиш, як зручно? – сказав Теодор. – Тут ти нікому не заважаєш, а пішоходи й інші машини можуть вільно рухатися.”Відтоді Марта стала найчемнішою машинкою в Автограді. Вона завжди шукала позначені місця для паркування, а якщо таких не було, питала поради в інших машин. Усі в місті помітили, як стало легше їздити й ходити, і дякували Марті за її уважність.А Марта? Вона гуділа від радості й казала: “Правильне паркування – це як танець: коли всі знають кроки, виходить гарно й без метушні!” Мораль казки: паркуйся правильно, поважай інших, і в місті завжди буде порядок і гармонія.

У великому затишному депо, що стояло біля залізничної колії, жили два справжніх друзі — мудрий, серйозний Паровозик на ім’я Пих-Пих і веселий, допитливий Вагончик Чух-Чух. Вони давно товаришували і завжди були разом, бо виконували важливу справу — допомагали людям перевозити вантажі.Працювали вони на знайомому маршруті й добре знали дорогу. Та хоч і було їм цікаво допомагати, в душі вони мріяли про далекі мандри.І ось одного дня Пих-Пиха з Чух-Чухом направили у велику подорож. Друзі зраділи! Паровозик, як завжди, був зосереджений: не зупинявся, не відволікався, лише дбав про те, щоб швидко і точно виконати доручення. А от Вагончик був інший — усе роздивлявся, тішився краєвидами, заглядав у ліси та луки. Йому хотілося побігати з зайчатами, поганяти за метеликами… Але Пих-Пих впевнено вів його далі — тягнув без зупинок і відпочинку.На шляху траплялися підйоми, які давалися нелегко. Паровозик важко сопів, але вперто рухався вперед. І саме на одному з таких підйомів Вагончик вирішив трохи відстати. Хотів ще трохи помилуватися молодими берізками, що блищали у вечірньому світлі, як у казці…Пих-Пих, зосереджений на дорозі, навіть не помітив, що Чух-Чуха вже нема позаду. А коли нарешті видерся на гору, то з полегшенням поїхав далі.А тим часом Вагончик проводжав поглядом сонце, слухав спів соловейка, задивився на зорі… Та раптом — сова! Вона вилетіла з темного гаю і сполохала Чух-Чуха. Вагончик озирнувся — він був зовсім сам. Один-однісінький серед ночі, на довгій-довгій колії…Йому стало так сумно й страшно. Адже він не вмів їхати без Паровозика, особливо вгору! Чи не залишиться він тут назавжди? Чи хтось згадає про нього?..Вагончик заплакав. Сльози капали на холодні рейки. І раптом він відчув знайоме легке тремтіння… З надією підвів оченята — невже це Пих-Пих?І дійсно — вдалині заблимали теплі, знайомі вогники. Це були очі Пих-Пиха, сповнені турботи. І радісне гудіння розірвало тишу:— Ту-ту! Я тут!Чух-Чух аж світився від радості! Він щиро обійняв друга і пообіцяв більше ніколи не відставати. Паровозик теж злякався, бо дуже цінував свого товариша.І відтоді вони завжди трималися разом, допомагали один одному і більше не відволікалися по дрібницях. А Вагончик Чух-Чух став уважним, слухняним і вже точно знав: дружба — найголовніше в дорозі.

Ой чули ви чи ні, та одного разу три вовки зібралися риби хвостом наловити. І хоч це повністю суперечило логіці, та вовків це не зупинило.Отож, з чого все почалося? А з того, що спочатку вели вони розмову про те, хто більше риби може наловити. І кожен хвастався своєю вудкою, гачками та поплавками. Кожен вихваляв свої хитрості та вміння ловити рибу.— Та я… та я учора такий улов мав — одна рибина як та ріпка! Отака була, — розмахував лапами Патякало показуючи розміри риби — ледве гуртом до хати донесли. І бабка з дідом допомагали, і кішка з мишкою. А коли несли, то ще й хвіст по землі волочився.— Ага, таке скажеш! — не повірив йому Базікало — Я от, днями, рибу ловив, один гачок — три рибини. І кожна більше за мене. Тож улов мій втричі більший ніж будь у кого з вас.— Ото вигадали! — почав тягти ковдру на свій бік Триндякало — Три рибини на один гачок. Не рибка, а ріпка. І хто вам повірить? От я вчора акулу упіймав. Та ще й китову. Ось він справжній улов!Притихли вовки. Дурно їм стало від того, що наговорили. Але не зупинилися.— Та що б ви знали, моя вудка десять метрів в довжину. І як закидую то ліска аж до протилежного берега дістає. — продовжив вихвалятися Патякало.— Та щоб ви знали, в мене на гачку черв’як як дресований пес — сам рибу шукає. А потім хапає її та й тягне на берег. Я навіть не надриваюся. З легкістю дістаю, а риба та велика-велика, десь як твоя ріпка напевно. — вказав він Патякалу — Або як твоя акула — вказав Триндякалу.Не знав що сказати Триндякало, не зміг швидко вигадати нової нісенітниці, от і змолов дурницю.— Та що там ваші гачки та поплавки? От спробуйте рибу хвостом упіймати!— Та запросто! — вигукнув Патякало.— Та легше нікуди. — додав Базікало.Здивувався Триндякало, але не став уступати.— Може то і впіймаєте, але не більше мене.— Та я… — кричав Патякало.— І я… — кричав Базікало.Так і домовились. Пішли до берега, сіли в човен та й поплили на середину річки. Опустили в воду хвости, сидять та й чекають. Годину сидять, другу, а не клює. Набридла їм тиша, от Патякало й мовив:— О, здається щось клюнуло. Скоро буде риба. — Та що там в тебе клюнуло? Риба бульбашки пускає? В мене от вже з годину як сіпає та все ніяк не вхопить. Мабуть, щось велике-велике.— Та тихо ви там, — втрутився в розмову Триндякало — ось вже рибка на підході.Та й знову змовкли. А в цю мить пропливав під човном сом. Побачив він цю картину та й вирішив зухвалих рибаків провчити. Набрав розгону та як гепнув того човна, що човен й перехилився. А вовки гуртом у воду впали й з остраху почали гребти до берега.— Ріпка? — занервував Патякало.— Та яка ще ріпка в річці, то, мабуть, акула. — припустив Базікало.— Не знаю, що то за акула, та я до води більше ні на крок. — мовив Триндякало.Інші ж вовки змовчали, але також про це подумали.Мораль цієї казки така — не всяка риба на дурість клює, а от для неприємностей й вудки не потрібно.

Давним-давно на березі моря жила добра жінка. У неї було п’ять синів — п’ять братів Лю: Лю-перший, Лю-другий, Лю-третій, Лю-четвертий і Лю-п’ятий. Вони були настільки схожі один на одного, що ніхто не міг їх розрізнити. Навіть мати інколи плутала. Та у кожного з братів була своя особливість. Старший брат, Лю-перший, міг випити ціле море, а потім випустити його назад. Лю-другий не боявся вогню. Лю-третій міг витягати свої ноги на будь-яку довжину. У Лю-четвертого тіло було міцніше за найміцніше залізо. А наймолодший, Лю-п’ятий, розумів мову птахів і звірів.Вони жили щасливо й безбідно. Лю-перший ловив рибу. Лю-другий підтримував у домі вогонь. Лю-третій і Лю-четвертий працювали в полі. А Лю-п’ятий пас гусей і овець. Одного разу до місць, де жили брати Лю, приїхав на полювання багатий і злий правитель області. На околиці лісу він помітив стадо та хлопчика-пастуха. Це був Лю-п’ятий. Поруч спала гарна гірська кізка. Правитель взяв свій лук і прицілився. Зляканий Лю закричав — і кізка одним стрибком сховалася в лісі. З хащів виглянув олень. Лю закричав до нього оленьою мовою: «Рятуйся!» — і олень зник. На галявину вискочили веселі зайці. Лю закричав зайячою мовою — і зайці втекли. Всі звірі сховалися, ліс спорожнів. Даремно правитель стріляв з лука — лише стріли губив. Він розлютився, а добрий Лю радів, що встиг допомогти своїм лісовим друзям.Тоді злий правитель наказав схопити Лю-п’ятого. Його повезли до міста і посадили в клітку до голодного тигра. Правитель думав, що тигр розірве сміливого бідняка, але Лю-п’ятий заговорив з тигром тигровою мовою, і лютий звір його не зачепив.Дізнавшись про це, правитель ще більше розгнівався. Він наказав відрубати Лю-п’ятому голову. Та в ту ніч до в’язниці, куди відвели Лю-п’ятого, пробрався Лю-четвертий, тіло якого було міцніше за найміцніше залізо. Він залишився у в’язниці замість брата, а Лю-п’ятий спокійно пішов додому. Вони були настільки схожі один на одного, що ніхто нічого не помітив.Наступного ранку Лю-четвертого вивели на міську площу. Кат хотів відрубати йому голову, але найважчий і найміцніший меч вдарився об залізну шию Лю-четвертого і розлетівся на шматки. Тоді розлючений правитель наказав відвести його до в’язниці, а наступного дня скинути сміливого бідняка з високої скелі.Вночі до в’язниці проник Лю-третій, який міг витягати свої ноги на будь-яку довжину, і залишився там замість брата. І знову ніхто нічого не здогадався.На світанку Лю-третього повели на високу скелю. Людей, яких кидали з цієї скелі, смерть забирала відразу.Кати скинули Лю-третього вниз, а він спокійно витягнув свої чудесні ноги і став на них, ніби нічого не сталося. Розгніваний правитель ускакав до свого палацу. Того ж дня він наказав спалити непокірного Лю на вогнищі.Кати склали на площі перед палацом правителя велике багаття. Варти з луками й списами оточили площу. Народ з усіх боків зійшовся подивитися.Тим часом Лю-другий, який не боявся вогню, пробрався до в’язниці і непомітно замінив Лю-третього. Ледь він це зробив — правитель дав знак починати страти.Кати схопили Лю-другого і кинули його в середину величезного багаття. Полум’я піднялося вище будинків. Лю-другий зник у вогні й чорному диму. Народ заплакав від жалі. А жорстокий правитель злобно сміявся.Та невдовзі дим розвіявся, і всі побачили: посеред вогню стоїть Лю-другий і усміхається, ніби нічого не сталося. Правитель ледь не задихнувся від люті.— Хто цей чоловік? — закричав він. — Вогонь його не палає, кістки не ламаються, меч його не бере, і навіть лютий тигр його не чіпає! Не може бути, щоб я, могутній правитель, не впорався з простим селянином!І жорстокий правитель вирішив відвезти Лю далеко в море, прив’язати йому до шиї важкий камінь і втопити. «Може, він не боїться води? — подумав правитель. — Камінь усе одно не дасть йому спливти. Нехай залишиться на морському дні!» І того ж вечора наказав виконати страту.З великими труднощами до в’язниці пробрався Лю-перший, який міг випити все море. Він зайняв місце брата і став чекати.Ввечері його відвели на корабель. Правитель із своєю свитою розмістився на іншому кораблі. Кораблі попливли далеко в море. На найглибшому місці Лю-першому прив’язали до шиї величезний камінь і за знаком жорстокого правителя кинули у морські хвилі.Як тільки Лю-перший сховався під водою, він почав пити море. Правитель побачив, що море зникає кудись, і побілів від страху. Незабаром морське дно оголилося. Кораблі перекинулися, правитель і його свита загрузли в морському мулі.Тим часом Лю-перший відв’язав камінь і спокійно вийшов на берег. Потім він випустив море назад. Правитель із свитою так і залишилися на дні.А народ радів загибелі злого правителя і прославляв непереможних братів Лю.Питання до казки Які унікальні здібності мав кожен із братів Лю? Як брати допомагали тваринам і чому це було важливо для сюжету? Чому правитель не зміг знищити братів, навіть коли застосовував вогонь, тигра і море? Як брати використовували свої здібності, щоб захистити один одного?