Казки про природу

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги і її затопчуть». Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

У дрімучому лісі й у глибокому яру ще лежать холодні сніги. Спить пролісок під торішнім листям. Синіє лід на ставку. Тільки на горбах і схилах розтало, потекли струмочки. Запарувала земля, в синьому небі заграло ясне сонечко. Вийшла з хати Маринка й побачила сіру пташку в небі. Пташка співала. Немов срібний дзвіночок на крильцях підняла, і він тремтів, тремтів. — Мамо, що це за пташка співає? — питає Маринка маму. — Жайворонок, — відповідає мама. — Чого ж він так рано прилетів? Чому так радісно співає? Ще ж сніги лежать… — Жайворонок сонечкові допомагає, — каже мама. — Як же він допомагає? — дивується Маринка. — Коли жайворонок злітає в синє небо, воно стає тепліше.

Настала довгоочікувана весна. З-під землі з’явилася зелена стрілочка. Вона швидко розділилася на два листочки. Листочки стали широкими. А між ними з’явився маленький, тоненький паросток. Він піднявся, нахилився до одного листочка й одного чудового ранку розцвів білими Дзвіночками. Це були Дзвіночки Конвалій. Білі Дзвіночки Конвалій побачив маленький хлопчик. Його вразила краса квітів. Він не міг відірвати очей од них. Хлопчик простягнув руку, щоб зірвати квіти, на що ті прошепотіли: — Хлопчику, для чого ти хочеш нас зірвати? — Ви мені подобаєтеся. Ви дуже красиві, — відповів хлопчик. — Добре, — сказали Дзвіночки Конвалій, тихо зітхнувши. — Зривай, але перед тим, як зірвати, скажи, які ми красиві. Хлопчик подивився на Дзвіночки Конвалій. Вони були прекрасні. Вони були схожі й на білу хмаринку, і на крило голуба, і ще на щось дивно красиве. Хлопчик усе це відчував, але сказати не зміг. Він стояв біля Дзвіночків Конвалій, зачарований їх красою. Стояв і мовчав. — Ростіть, Дзвіночки, — тихо вимовив хлопчик.

Осінь – це дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня – Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне. Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою підіймається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь. Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть. Любить Осінь заходити у садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють. А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах. Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає- пісню про срібні павутинки.

У зеленому лісі жили двоє друзів — Сонечко і Дощик. Сонечко любило світити яскраво, щоб усі квіти розквітали, а звірята грілися в його променях. Дощик же обожнював поливати землю, щоб трава росла соковитою, а струмки дзвеніли.Одного дня Сонечко сказало: «Дощику, пограймо разом!» Дощик погодився, і вони почали бавитися. Дощик пускав маленькі крапельки з хмаринки, а Сонечко світило крізь них своїми золотими промінчиками. І раптом у небі з’явилася Веселка — чудова дуга з червоним, помаранчевим, жовтим, зеленим, блакитним, синім і фіолетовим кольорами!Лисеня Лія, яке гуляло лісом, побачило Веселку і здивувалося: «Що це за диво?» Сонечко й Дощик засміялися. «Це наша картина, Ліє! — сказали вони. — Коли мої крапельки падають, а промінчики Сонечка проходять крізь них, вони розбиваються на кольори, і виходить Веселка!» Лія радісно заплескала лапками. «То Веселка — це коли ви, друзі, граєте разом?» — спитала вона. «Точно так! — відповів Дощик. — Ми з Сонечком різні, але коли ми разом, створюємо щось гарне».Того дня Лія ще довго дивилася на Веселку, а потім побігла розповідати друзям, що Веселка — це чарівна стрічка, яку малюють Сонечко й Дощик, коли бавляться разом. Пояснення для дитини: Веселка з’являється, коли після дощу світить сонце. Сонячне світло проходить через крапельки води в повітрі, і вони, як маленькі чарівні скельця, розкладають світло на сім кольорів. Ось чому Веселка така гарна!

Жив собі на небі лагідний Вітерець. Він був такий м’якенький, що коли торкався дерев, ті тільки ніжно шелестіли, ніби стиха сміялись уві сні.Щоночі, коли сонце ховалося за обрій, Вітерець прокидався і починав свою мандрівку.— Час готувати всіх до сну, — прошепотів він, потягнувся і плавно поплив по небу.Першою він навідав квітку Ромашку. — Ой, добрий вечір, Вітерцю, — позіхнула Ромашка, — я вже трохи змучилася. — Заплющуй пелюстки, — лагідно сказав Вітерець і доторкнувся до неї. Ромашка тихо зітхнула й заснула. Потім він полетів до озера. Там хвильки ще бавилися, плескали одна одну, сміялися. — Шшш… вже пізно, — прошепотів Вітерець. І хвильки вмить стали спокійними, гладенькими, як дзеркало.Нарешті Вітерець дістався міста. Тут ще миготіли ліхтарі, а вікна будинків мерехтіли світлом. Але у вікнах дитячих кімнат Вітерець був бажаним гостем. Він легенько торкався шибок: — Спокійної ночі, я приніс тобі сон.І раптом з неба до нього спустилася Сонна Хмаринка. Вона тягнула за собою мішечок, наповнений пухнастими снами.— Привіт, Вітерцю. Хтось ще не заснув? — запитала вона, позіхаючи. — Он там, у маленькому будиночку, дівчинка ще чекає на свій сон, — показав Вітерець.Хмаринка підлетіла до вікна й відкрила мішечок. Із нього вилетів м’який сон — про лавандове поле, де ходили котики в піжамах і шепотіли казки квітам. Сон залетів прямо в подушку дівчинки, й вона солодко заснула.Вітерець і Хмаринка обійняли ніч і попливли далі — лагідно, тихо, як колискова. А світ поволі засинав… Навіщо потрібні заспокійливі казки на ніч?Заспокійливі казки на ніч потрібні, бо: допомагають дитині налаштуватися на сон заспокоюють нервову систему дарують відчуття любові й безпеки формують приємний вечірній ритуал розвивають уяву без зайвого збудженняЦе м’який і лагідний перехід до сну Пропонуємо прочитати ще одну заспокійливу казку про котика Мурчика, який ніяк не міг заснути, але знайшов спокій під зірками

Давним-давно, коли світ був ще зовсім юним, небо не мало кольору. Воно було прозорим, як чиста вода в гірському струмку, і крізь нього світили зорі вдень і вночі. Але одного дня Сонце, яке гріло землю своїм золотим промінням, помітило, що людям бракує радості, коли вони дивляться вгору.— Чому ви, люди, так рідко підіймаєте очі до неба? — запитало Сонце.— Бо воно порожнє, — відповіли люди. — Немає в ньому краси, лише зорі, які ми бачимо щоночі. Хочеться чогось особливого!Сонце задумалось. Воно покликало Вітер, Хмари і Моря, щоб разом вирішити, як зробити небо привабливішим.— Може, я пофарбую небо в золотий, як моє проміння? — запропонувало Сонце.— Ні, — заперечив Вітер. — Золоте небо буде сліпити очі, люди не зможуть на нього дивитися.— А якщо я вкрию небо білими хмарами? — сказали Хмари.— Тоді воно буде сірим і сумним, — відповів Вітер. — Люди хочуть кольору!Тут озвалося Море, яке досі мовчало:— Я знаю, що робити! Мій колір — глибокий і синій, як спокій і мрії. Дозвольте мені подарувати небу частинку своєї блакиті.Сонце зраділо такій ідеї, але спитало:— Як же ти поділишся своїм кольором, Море? Ти далеко внизу, а небо високо над нами. Море посміхнулося і сказало:— Я віддам свою блакить Сонцю, а воно розкине її по небу своїм промінням.Так і сталося. Море зібрало найчистішу синю воду зі своїх глибин і передало її Сонцю. Сонце, радісно розкидаючи промені, розфарбувало небо ніжним блакитним кольором. Але щоб колір тримався, Вітер погодився щодня носити краплинки морської води вгору, а Хмари обіцяли берегти цю блакить, розсіюючи її, коли Сонце світило особливо яскраво.Відтоді небо стало блакитним. Люди, дивлячись на нього, відчували спокій і радість, адже воно нагадувало їм про море, мрії та нескінченну красу світу. А коли сонце сідало, небо іноді червоніло, ніби соромлячись за свою красу, або ж ставало золотим, щоб нагадати про теплі обійми Сонця.І так блакитне небо стало подарунком Моря, Сонця, Вітру і Хмар, які разом захотіли зробити світ щасливішим.

Жив собі Зайчик, який мріяв побачити веселку. “Вона така гарна, але де її знайти?” — думав він, стрибаючи галявиною. Вирішив Зайчик попросити допомоги у друзів.Спочатку він побіг до Синього Неба. “Небо, ти таке синє і високе, чи знаєш, де ховається веселка?” — запитав Зайчик. Небо усміхнулося: “Я дам тобі свій синій колір, але шукай далі!”Зайчик пострибав до Зеленого Лісу. “Лісе, ти такий зелений і густий, чи бачив веселку?” — запитав він. Ліс зашелестів: “Я подарую тобі свій зелений колір, але йди до поля!”На Жовтому Полі Зайчик побачив золоті колоски. “Поле, ти таке жовте і сонячне, чи знаєш, де веселка?” — запитав він. Поле засяяло: “Візьми мій жовтий колір, і ми разом знайдемо її!”Зайчик зібрав синій, зелений і жовтий кольори. Раптом із-за хмаринки виглянуло сонце, а з ним — Червона Квітка, Помаранчевий Метелик і Фіолетова та Блакитна Хмаринки. “Ми теж хочемо допомогти!” — сказали вони.Усі разом – червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий — з’єднали свої кольори. І в ту мить над галявиною засяяла чарівна веселка! “Яка краса!” — радісно вигукнув Зайчик. “Це тому, що ми разом!” — відповіли друзі. Відтоді Зайчик знав: кожен колір важливий, а разом вони створюють справжнє диво.

Жила-була в небі маленька хмаринка Пушинка. Вона була м’яка, біла і дуже любила гуляти по синьому небу разом зі своїми друзями – іншими хмаринками. Пушинка була дуже цікава і завжди хотіла знати, що відбувається навколо.Одного дня Пушинка помітила, що небо стало сірим, а її друзі-хмаринки почали рости й темніти. “Що це з вами?” – запитала вона. Велика хмара, яку звали Громовиця, усміхнулася і сказала: “Пушинко, ми готуємося до великого небесного свята! Сьогодні ми будемо танцювати й співати, а наші друзі Грім і Блискавка допоможуть нам зробити це незабутнім!”Пушинка здивувалася: “Грім і Блискавка? Хто вони такі?” Громовиця пояснила: “Коли ми, хмари, стаємо важкими від води, ми починаємо штовхатися і гудіти. Це наші голоси створюють грім – такий гучний ‘бум-бум’! А блискавка – це яскраві іскри, які з’являються, коли ми ділимося енергією одна з одною. Це ніби небесні вогники, які танцюють у небі!” Пушинка слухала, широко розплющивши очі. “А чому ви так голосно гудите?” – запитала вона. “Це тому, що ми радіємо! – відповіла Громовиця. – Ми несемо дощик, щоб напоїти землю, щоб квіти росли, а річки співали. Грім – це наш сміх, а блискавка – наші веселі спалахи!”Тієї ж миті небо освітилося яскравим світлом – це Блискавка затанцювала! А потім пролунав гучний “Бум!” – це Грім засміявся. Пушинка захихотіла: “Ой, як весело! Можна мені теж спробувати?” Громовиця кивнула: “Коли ти виростеш і станеш великою хмарою, ти теж зможеш співати з громом і танцювати з блискавкою!”Але потім Громовиця стала серйозною і додала: “Пушинко, є важливе правило, яке всі мають знати! Коли ми влаштовуємо небесне свято, люди на землі повинні бути обережними. Блискавка – це дуже сильна іскра, і вона може бути небезпечною. Якщо ти бачиш блискавку або чуєш грім, сховайся в безпечне місце – у будинок, машину чи інше укриття. Ніколи не стій під деревом чи на відкритій галявині, бо блискавка любить високі місця. І не купайся у воді, коли ми танцюємо, бо це може бути небезпечно!“Пушинка кивнула: “Я зрозумію і розповім усім! Безпека – це важливо!” І щоразу, коли починалася гроза, Пушинка шепотіла: “Танцюйте, друзі, танцюйте! Але не забувайте ховатися, щоб бути в безпеці!” Мораль казки: Грім і блискавка – це веселе небесне свято, яке допомагає землі бути зеленою і живою. Але коли чуєш грім чи бачиш блискавку, сховайся в безпечне місце – у будинок чи машину, подалі від дерев і води. Так ти будеш у безпеці, а хмаринки радітимуть, що ти обережний! Читайте ще більше казок про природу — у них у казковій формі пояснено природні явища, таємниці землі, неба, дощу й веселки, щоб навчання було чарівним і цікавим!