Казки про тварин

Великдень був одним із найулюбленіших свят для Свинки Пеппи. Це був день, коли всі свинки, кролики та лисиці збиралися разом, щоб святкувати, розфарбовувати яйця, гратися та сміятися. Цього року Пеппа з родиною вирушали до бабусі та дідуся, і вона не могла дочекатися, щоб разом з усіма святкувати.— Мама, мама! Я не можу дочекатися Великодня! — радісно вигукнула Пеппа, прокидаючись зранку.— Добре, Пеппо, але пам’ятай, що перед святом треба підготуватися. Збирай свої фарби, яєчка і кошик для яєць, — сказала мама свинка.Пеппа і Джордж із захопленням почали розфарбовувати яйця. Пеппа вибрала найяскравіший рожевий колір для свого яйця, а Джордж — яскраво-синій. Вони малювали зайчиків, квіточки, сердечка, і навіть створили маленький малюнок Великоднього кролика, який сховав свої яйця в саду. Пеппа дуже пишалася своєю роботою, але Джордж був такий захоплений процесом, що ледь не забруднив фарбами весь стіл! — Ой! Джордж, обережно! — сміялася Пеппа, допомагаючи йому очистити фарби.— Це буде найкраще свято на світі! — сказала Пеппа, коли всі яйця були готові.Після розфарбовування яєць вони поїхали до бабусі та дідуся. Як тільки вони приїхали на подвір’я, дідусь свин привітав їх із святом та запропонував розпочати великодні традиції.— Готові до пошуку яєць? — весело запитав дідусь свин.— Так, так! — вигукнула Пеппа.У дворі бабусі і дідуся на їхніх зелених лужках вже було багато захованих яєць. Але було ще одне завдання — на цей рік дідусь свин вирішив зробити справжнє випробування. Він заховав одне дуже особливе яйце, яке було золоте!— Ось це яйце стане подарунком тому, хто знайде його першим, — сказав дідусь свин.Пеппа з Джорджем одразу ж почали шукати. Вони бігали по саду, перевіряли під кущами, під деревами та навіть за гаражами, але золотого яйця все не було видно. Пеппа була вперта, а Джордж — дуже кмітливий. Вони почали шукати разом, і ось, раптом, Джордж побачив щось блискуче в траві!— Я знайшов! — вигукнув Джордж, притискаючи золотий кошик до себе.Пеппа підбігла, і всі стали святкувати. Однак Пеппа не була засмучена, адже вона вже знайшла так багато гарних яєць і мала чудовий час із родиною. Після пошуку яєць вони сіли за великий стіл під деревами, на якому стояли великодні паски, смачні пиріжки, запечені овочі та фрукти. Бабуся свинка принесла великий кошик з червоними яєчками, а дідусь свин запросив всіх на традиційний великодній смачний обід.— Пеппо, ти сьогодні була дуже старанною! — похвалив її дідусь.— А Джордж знайшов золоте яйце! — додала бабуся свинка.Пеппа і Джордж обіймалися, сміючись і розповідаючи про свої пригоди. Вони раділи, що святкують Великдень разом і що це свято стало для них незабутнім. Пеппа зрозуміла, що найкращі моменти — це ті, що ти переживаєш разом з родиною і друзями.Після смачного обіду вони всі вирушили на прогулянку в ліс, граючи в різні ігри. Пеппа дізналася, що на Великдень не обов’язково бути першим у пошуках яєць або знайти золоте яйце. Головне — це радість від того, що ти разом з тими, кого любиш.— Великдень — це час бути з родиною і створювати незабутні моменти, — сказала Пеппа, поглядаючи на свою родину і друзів.І так, у цей святковий день Пеппа зрозуміла, що справжня магія Великодня — це в любові та взаємній турботі.Де знайти інші казки українською про Свинку Пеппу?Радимо перейти за тегом казки про Свинку Пеппу та обрати історію, яка буде найбільш до вподоби. Приємного читання!

Якось заєць гуляв у полі, коли раптом помітив комаху з великими крильцями. Спочатку він не зрозумів, хто це, а потім прошепотів:— Ой, та це ж метелик!Перелякавшись, зайчик хутко сховався за дерево, а метелик – у кущі. Заєць подумав, що метелик хотів його налякати, адже він сам був великим боягузом. Та й метелик не мав друзів – у лісі його часто ображали й уникали.Проте сміливішим виявився саме метелик. Вилетівши з кущів, він плавно підлетів до зайчика і сів йому на вухо. Заєць здивувався, але не злякався, а лише запитав:— Ти мене не боїшся?— Ні, – відповів метелик. Вони заговорили. Обоє поділилися своїми переживаннями та раптом зрозуміли, що мають багато спільного. Вони навіть не помітили, як швидко потоваришували.Відтоді сірий заєць і барвистий метелик стали нерозлучними друзями, які завжди підтримували й допомагали один одному. Мораль цієї казки полягає в тому, що іноді ми боїмося того, чого насправді не варто боятися. Кожен має свої переживання і труднощі, але, поділившись ними, можна знайти справжніх друзів, які підтримають. Казка також вчить, що важливо не судити інших за зовнішністю або першими враженнями, адже справжня дружба може виникнути навіть між найбільш різними істотами.

Давним-давно, коли земля ще була вкрита густими джунглями, а в небі гуділи величезні птеродактилі, жив собі маленький динозавр Тімо. Тімо був тиранозавром, але зовсім не страшним – він був ще малюком, з короткими лапками та великими допитливими очима. Найбільше на світі Тімо любив гратися і знаходити нових друзів, але була одна проблема: інші динозаври його боялися. “Ти ж тиранозавр! Ти виростеш і будеш нас їсти!” – казали вони та тікали, щойно бачили його.Одного дня Тімо гуляв біля річки, сумно махаючи хвостом. “Чому ніхто не хоче зі мною дружити?” – думав він. Раптом він почув дивний звук – “бум-бум-бум!” – і побачив, як із джунглів викотився величезний круглий камінь, блискучий, наче веселка. Камінь зупинився прямо перед Тімо, і з нього почувся тихий голос: “Я – Камінь Дружби. Якщо ти виконаєш три добрі справи, я допоможу тобі знайти справжніх друзів!”Тімо зрадів: “Три добрі справи? Це ж так просто!” І він одразу побіг шукати, кому б допомогти.Перша добра справаНеподалік Тімо побачив маленького трицератопса Тріша, який застряг у густому чагарнику. Його роги заплуталися в ліанах, і він жалісно пищав: “Допоможи, будь ласка!” Тріша спочатку злякалася, побачивши Тімо, але той лагідно сказав: “Не бійся, я тільки допоможу!” Тімо обережно розсунув ліани своїми лапками і звільнив Трішу. Вона здивовано кліпнула: “Дякую, Тімо! Ти зовсім не страшний!” Тімо посміхнувся, а Камінь Дружби, який котився за ним, засвітився яскравіше. Друга добра справаДалі Тімо почув гучний плач біля скелі. Це був птеродактиль Піко, який випадково впустив своє улюблене пір’я в глибоку тріщину між каменями. “Я не можу дістати, а без нього я не зможу літати так швидко!” – скаржився Піко. Тімо задумався: його лапки були короткими, але він мав сильний хвіст! Він обережно просунув хвіст у тріщину і витягнув пір’я. Піко закричав від радості: “Тімо, ти мій герой!” І Камінь Дружби знову засвітився, ще яскравіше.Третя добра справаНарешті Тімо дійшов до великого болота, де почув гучне “буль-буль”. Це був диплодок Додо, який застряг у багнюці. Додо був величезним, але дуже добрим, і він благав: “Тімо, допоможи, я не можу вибратися!” Тімо зрозумів, що самотужки не впорається, і побіг кликати Трішу і Піко. Разом вони придумали план: Піко скинув міцну ліану з дерева, Тріша зачепила її рогами, а Тімо тягнув з усієї сили. Додо нарешті вибрався з болота і вдячно прогудів: “Ви всі мої рятівники!”Чарівний фіналКоли Тімо виконав третю добру справу, Камінь Дружби засвітився так яскраво, що всі динозаври в джунглях збіглися подивитися. Камінь заговорив: “Тімо, ти довів, що справжній друг – це той, хто допомагає іншим. Відтепер усі знатимуть, що ти добрий!” І справді, Тріша, Піко і Додо стали найкращими друзями Тімо. Вони разом гралися, бігали по джунглях і навіть влаштували велике свято біля річки, де Камінь Дружби сяяв, як маленьке сонечко.З того дня Тімо зрозумів: не важливо, який ти на вигляд, важливо, яке в тебе серце. А Камінь Дружби залишився в джунглях, чекаючи на нового героя, який захоче знайти справжніх друзів.

Жила-була в густому лісі білочка Шустриня. Вона була швидка, як вітер, і могла за мить видертися на найвищу сосну чи перестрибнути з гілки на гілку, не зачепивши жодної шишки. Усі в лісі любили Шустриню за її веселий норов і добрі вчинки. Але одного дня Шустриня помітила дещо, що змусило її засумувати.Поруч із її дуплом оселилася нова сусідка – білочка Пухнастка. У Пухнастки був хвіст, якого Шустриня ще ніколи не бачила: пишний, блискучий, мов веселка після дощу, і такий гарний, що всі звірі в лісі не могли відвести від нього очей. Лис хвалив його пухнастість, сова називала його справжнім витвором мистецтва, а зайці щоразу зупинялися, щоб помилуватися, коли Пухнастка гасала по гілках.Шустриня подивилася на свій хвіст – звичайний, рудий, трохи скуйовджений від швидкого бігання – і зітхнула. «Чому мій хвіст не такий гарний? – думала вона. – Якби в мене був такий, як у Пухнастки, усі б мною захоплювалися!» Ревнощі, наче маленький колючий їжачок, оселилися в її серці. Щоразу, коли Шустриня бачила Пухнастку, вона відчувала, що її власний хвіст стає ще менш привабливим.Одного ранку Шустриня вирішила: «Досить сумувати! Я зроблю свій хвіст таким же пишним!» Вона зібрала пір’я, що залишили пташки, вплела в хвіст м’який мох і навіть прикрасила його квіточками. Але коли вона спробувала стрибнути на сусідню гілку, її «новий» хвіст зачепився за сучок, пір’я розлетілися, а квіточки впали на землю. Шустриня засмутилася ще більше.Того ж дня в лісі сталася біда. Маленьке зайченя Зефірчик, граючись, заблукало далеко від дому і впало в глибоку яму, звідки не могло вибратися. Усі звірі зібралися навколо, але ніхто не знав, як допомогти. Пухнастка спробувала спуститися, але її пишний хвіст заважав: він чіплявся за коріння, і вона застрягла. Лис запропонував покликати сову, але сова спала вдень і не чула криків.Шустриня, яка саме проходила повз, почула метушню. Вона підбігла до ями і, не роздумуючи, стрибнула вниз. Її маленький хвіст не заважав, а швидкість і спритність дозволили їй за мить дістатися до Зефірчика. Шустриня міцно обхопила зайченя лапками, видерлася по стінках ями і витягла його нагору. Усі звірі радісно заплескали!Зефірчик обійняв Шустриню і сказав: «Дякую, що врятувала мене! Ти найшвидша і найхоробріша білочка в лісі!» Пухнастка, яка щойно виплуталася з коріння, підійшла до Шустрині й додала: «Знаєш, я завжди заздрила твоїй швидкості. Мій хвіст гарний, але він часто заважає, коли треба поспішити. А ти – справжня героїня!» Шустриня здивувалася. «Ти заздрила мені?» – перепитала вона. Пухнастка кивнула, і обидві білочки розсміялися. Тієї миті Шустриня зрозуміла: її швидкість і спритність – це її власний скарб, не менш цінний, ніж пишний хвіст Пухнастки. Їжачок ревнощів, що сидів у її серці, кудись зник, а натомість з’явилося тепло і радість.Відтоді Шустриня і Пухнастка стали найкращими подругами. Вони допомагали одна одній: Шустриня вчила Пухнастку швидко бігати, а Пухнастка показувала Шустрині, як доглядати за хвостом, щоб він сяяв. А звірі в лісі любили їх обох, бо кожна була особливою по-своєму.

Одного разу зустріла лисиця на узліссі сіру куріпку та й питає:— Скажи, любонько, як це ти вдень спокійно спиш? — Та нічого складного! — відповіла куріпка. — Ховаю голову під крильце — і солодко дрімаю. Хочеш, покажу?Куріпка вмостилася на місці, сховала голову під крильце — і прикинулась сплячою. А лисиця тільки того й чекала: очі загорілися, підкралася ближче — та цап її за крило! І мерщій — навтьоки, в зубах тримає здобич.Пробігає повз річку, а там пралі білизну полощуть. Побачили лисицю — та як закричать:— Ой, дивіться! Он лисиця куріпку в зубах несе!Почула куріпка крики, нашорошилась — і шепоче лисиці:— Ех, і цікавий тут народ! Хіба ж не соромно — лізти в чужі справи?Лисиця на мить замислилась: «А й справді, яке їм діло?» — і розтулила пащу, хотіла вже праль добряче вилаяти…Але тільки-но відкрила рот — куріпка враз вислизнула, злетіла й сіла високо на гілці дуба.Лисиця скреготнула зубами та пробурмотіла:— Ех! Ніколи не треба балакати даремно!А куріпка, всміхаючись зверху, відповіла:— А ще спати вдень — не завжди добра ідея!

Одного теплого весняного дня, напередодні Великодня, у штабі Щенячого патруля пролунав дзвінок. Райдер підняв слухавку і почув схвильований голос мера Гудвей: — Райдере, у нас біда! Хтось украв Великодній Сюрприз — гігантське яйце з подарунками для всіх дітей Пригодницької Бухти! Без нього свято пропаде!Райдер миттю скликав команду: — Цуценята, у нас термінова справа! Треба знайти Великодній Сюрприз. До роботи!Гонщик гавкнув: — Я вистежу злодія! Мій ніс уже готовий!Маршал весело підскочив: — А я перевірю, чи не залишив хтось гарячих слідів!Скай злетіла на своєму гелікоптері: — Погляну з неба — від мене нічого не сховається!Роккі схопив свій рюкзак з інструментами: — Якщо яйце десь застрягло, я його витягну!Кремез додав: — А я побудую щось, щоб дістатися до схованки!Команда розійшлася по Бухті. Гонщик швидко знайшов слід — кілька блискучих конфетті біля старого маяка. — Це точно з Великоднього Сюрпризу! — сказав він і покликав Райдера.Скай, пролітаючи над маяком, помітила щось дивне: — Райдере, бачу величезне яйце на вершині маяка! Але як воно туди потрапило? Усі зібралися біля маяка. На самій верхівці стояло гігантське яйце, розмальоване в яскраві кольори, але його оточували чайки, які гуділи та не підпускали нікого близько.— Ой-ой, здається, чайки думають, що це їхнє яйце! — засміявся Маршал, ледь не впавши від вітру.Роккі одразу придумав план: — Я зроблю маленьку драбину з мотузок і дощок, щоб піднятися! Кремез допоміг зібрати міцну конструкцію, а Гонщик відволікав чайок, розкидаючи шматочки хліба якомога далі від маяка. Скай обережно підлетіла ближче і зачепила яйце тросом, щоб спустити його вниз.Коли Великодній Сюрприз опинився на землі, він раптом тріснув — і з нього посипалися іграшки, солодощі та маленькі писанки для всіх дітей Бухти! Мер Гудвей прибігла і радісно заплескала в долоні: — Щенячий патруль, ви справжні герої! Свято врятовано!На Великдень у парку зібралися всі жителі. Кремез збудував веселу гірку для дітей, Роккі прикрасив її переробленими стрічками, а Маршал влаштував “пожежний” танець, розмахуючи лапами. Гонщик стежив за порядком, а Скай розкидала з неба кольорові пір’їнки.Так у Пригодницькій Бухті настав найсолодший і найвеселіший Великдень, а чайки з маяка ще довго гуділи, згадуючи свою пригоду з гігантським яйцем.

Давним-давно зайці мали зовсім інші хвости, ніж зараз. У першого зайця та його зайчихи хвости були довгі, гарні й пухнасті. Вони пишалися цим і вважали себе кращими за інших тварин, часто сміялися з них і придумували різні витівки. Але одного разу через одну з таких витівок вони втратили свої чудові хвости й залишилися з короткими, непривабливими обрубками. Ось як це сталося.Якось зайці гралися на березі річки й помітили на протилежному боці зелену галявину з ніжною травою. Вони захотіли потрапити туди й поласувати травою, але, як і в ті часи, зайці не вміли плавати. Що робити? Думали вони, поки не почули, як вода булькотить. Це була стара черепаха, яка вилазила на сонечко. Зайці радісно підбігли до неї і почали запитувати:— Тіточко черепахо, тіточко черепахо! Кажуть, у вас велика родина, правда це? — Правда, правда, — відповіла черепаха, киваючи головою. — Та наша заяча родина набагато більша, — з гордістю сказав заєць. — У нас братів більше! — Не вірю! Чому я завжди бачу тільки вас двох? — запитала черепаха. Вона мала рацію, адже в найдавніші часи існували тільки ці два зайці. — Наші брати вдома, — вигукнули зайці. — Ти їх не бачиш! Не віриш? Давай порахуємо родини! Почнемо з ваших дітей, а завтра підрахуємо наших братів. — Як будемо рахувати? — поцікавилася черепаха. — Скличте своїх дітей, хай вишикуються в річці, а ми будемо стрибати по них і рахувати: пара, два і так далі. — Добре, — погодилася черепаха.Вона покликала своїх дітей, вони вишикувалися в річці, лягли, витягнувши шиї, і стали поплавцями. Зайці почали стрибати по їхніх спинах і рахувати: — Пара, дві, три…Так вони стрибали до протилежного берега. Зраділі зайці підстрибнули й вигукнули: — Дурні, дурні, ми вас обдурили!Але вони рано раділи. Хоч вони й переправилися через річку, їхні хвости все ще тяглися ззаду. Черепахи, які були ближче до берега, чули їхні крики й схопили зайців за хвости. Вони почали запитувати, як саме їх обдурили. Зайці швидко втекли, але їхні хвости залишилися в зубах черепах. Так зайці втратили свої гарні хвости й стали мати лише короткі обрубки. Тому й досі кажуть: “Заячий хвіст ніколи не відросте”. Казка вчить тому, що не варто хвалитися своїми перевагами та витворяти жарти на рахунок інших. Іноді самовпевненість і жартування можуть привести до неприємних наслідків. Вона також наголошує на важливості чесності та поваги до інших, оскільки обдурювання і пихатість можуть призвести до втрат.

У великому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки між гілками, жили два маленькі ведмежата — Бурко і Медко. Вони були найкращими друзями: разом лазили по деревах, ловили метеликів і сміялися так голосно, що пташки здивовано гойдалися на гілках.Одного дня Бурко знайшов у кущах яскраву червону машинку. Вона блищала на сонці, а її колеса гуділи, коли її штовхали. “Ого, яка крута!” — вигукнув Бурко і одразу почав катати машинку по траві. Медко, побачивши нову іграшку, підбіг ближче. “Бурко, дай погратися!” — попросив він.Але Бурко міцно притис машинку до себе. “Ні, я її знайшов, вона моя!” — буркнув він. Медко насупився. “Але ж ми завжди ділимося! Ти ж грався з моїм м’ячиком учора!” Бурко лише відвернувся і побіг геть, тримаючи машинку.Так почалася їхня сварка. Медко сидів під дубом, сумно жуючи малину, а Бурко грався машинкою сам, але чомусь це було не так весело, як раніше. Ліс, здається, теж засмутився: пташки співали тихіше, а сонце сховалося за хмаринкою.Наступного дня Медко вирішив піти до струмка, де вони з Бурком любили будувати греблі. Але там він побачив, що машинка Бурка застрягла між каменів, а сам Бурко безрезультатно намагається її дістати. Його лапки були мокрі, а очі повні сліз. Медко міг би розвернутися і піти, але серце підказало йому інше.“Бурко, давай я допоможу!” — гукнув Медко. Він підбіг, і разом вони витягли машинку. Бурко глянув на друга і тихо сказав: “Вибач, Медко. Я не мав так чинити. Машинка не така важлива, як наша дружба.” Медко посміхнувся: “І мене пробач, що образився. Граймося разом?” Відтоді ведмежата знову стали нерозлучними. Вони катали машинку по черзі, вигадуючи веселі пригоди: то вона була космічним кораблем, то швидкою допомогою для лісових звірят. А коли хтось із них забував ділитися, другий лише лагідно нагадував: “Дружба — це коли ми разом радіємо!” Мораль: Дружба міцніша, коли ми вміємо слухати один одного, ділитися і пробачати.

Жило-було собі поросятко. Мешкало воно в затишній хатинці посеред лісу, а поруч ріс великий дуб, що щедро пригощав його жолудями.Прийшла холодна зима. Одного дня по лісі блукав голодний вовк. Такий худий був, що аж шерсть почала випадати. Раптом він побачив хатку, заглянув у вікно — а там поросятко! Вовкові аж слина потекла, так йому захотілося поласувати поросятиною. Але ж як його виманити з дому?Вирішив вовк піти на хитрощі. Підійшов до дверей, постукав і жалібно заговорив:— Поросятко, пусти мене хоч трохи погрітися. Замерз страшенно, будь добрим!— Ага! — відповіло поросятко. — Ще чого! Ти ж мене з’їси!— Ні-ні, я лиш хвостика і одну лапку погрію…Поросятко погодилося і впустило одну лапу. А тим часом у печі розпалило вогонь і поставило казан з водою. Вовк знову просить:— Та пусти ще одну лапку!Поросятко впустило й другу, а саме готує великий мішок. Вовк не відступає:— Та вже пусти й третю лапу.Впустило і третю. Нарешті, проситься на останню — четверту.Щойно вовк просунув усі лапи, кинувся з усієї сили — хотів схопити поросятко. Та схибив і замість цього залетів просто в мішок! Поросятко хутко зав’язало мішок, витягло його надвір, узяло відро з кип’ятком і почало поливати вовка:— Шпар, лисого окропом! Шпар, лисого окропом!Вовк закричав, завив, заметушився, аж поки мішок не розірвався. Вискочив і втік у ліс, як тільки зміг!Та не вгамувався. Сидить, думає, як би помститися. Назбирав сто вовків, обіцяв їм частування — ніжне поросятко!Прийшли вовки до хатки. А поросятко, побачивши зграю, швидко залізло на вершину дуба з відерцем у лапках.Вовки зазирають у хату — пусто! Обнишпорили двір — нікого! І тут один вовк побачив поросятко на дереві.— Он воно де!— Як же нам туди дістатися? — міркують вовки.— Ставаймо один на одного! — запропонував лисий вовк. — Нас багато, точно дотягнемося.І почали вони вилазити один на одного: один, другий, третій… Уже майже дістали поросятко. Але раптом воно як заторохкотить відром, як закричить:— Шпар, лисого окропом! Лисий вовк, почувши знайому фразу, злякався не на жарт. Вискочив із вовчої піраміди — і дременув у ліс. А вся решта вовків повалилася на землю, побилася й покалічилася. Хто лапу зламав, хто хвоста, хто носа. Лають вони лисого та поволоклися назад у гущавину — і більше ніколи не верталися.А поросятко й досі живе у своїй хатці, дуб росте, жолуді сипле, і лиха вже не знає.