Казки про тварин

Одного вечора, зголоднівши, лисиця залишила свою нору й рушила в ліс на пошуки їжі. Вона довго блукала між деревами, обшукувала кущі й прислухалася до кожного шереху, але марно — жодної поживи не трапилося.Згадалося їй, що ще з учорашнього дня й крихти не мала в роті. І серце її сповнилося образою та гнівом — на лева. Адже саме через нього вона втратила смачну вечерю. Напередодні лисиця потай пробралася до села, поцупила качку й уже збиралася тікати, як зненацька почула грізне ревіння лева. Злякавшись, кинула здобич і дала драпака.— Якби не той ревун, я б зараз не мучилась від голоду, — сердито бурмотіла лисиця.Вона йшла далі, сердита й зосереджена, не помічаючи нічого довкола, аж раптом — просто перед нею з’явився лев. Лисиця здригнулася, та швидко взяла себе в руки та з удаваним переляком вигукнула:— Леве, тікай! Біда насувається — ось-ось почнеться страшна буря!— Я важкий і сильний, — заричав лев. — Мене буря не злякає.— Але вітер буде такий шалений, що повалить навіть найміцніше дерево! Що ж ти робитимеш?— Я просто ляжу на землю, — спокійно відповів той.— І це не врятує тебе, буря все одно підхопить! Може, ти хапатимешся за стовбур?— Так, триматимусь за дерево.— Даремно! Вітер не вщухне кілька днів — ти не зможеш так довго протриматися.Почувши таке, лев занепокоївся й закричав:— То порадь мені, що робити?! Лисиця хитро всміхнулася:— Дозволь, я прив’яжу тебе до дерева. Так ти будеш у безпеці, жоден вітер тебе не здолає.— Розумна думка! — погодився лев.Лисиця швиденько прив’язала лева до стовбура. Сіла собі поблизу на камінчик і спостерігає. Лев озирнувся:— А чому ж ти сама не шукаєш схованки від бурі?— Бо ніякої бурі не буде, — байдуже мовила лисиця.Лев розлютився, заревів на весь ліс. На його крик збіглися інші звірі, здивовано розглядали цю картину: лев — прив’язаний, лисиця — спокійна.— Що тут сталося? — запитали.— Це я його зв’язала, — відповіла лисиця, — за те, що вчора лишив мене без вечері. Нехай це буде наука кожному: навіть найсильніший має пам’ятати про справедливість.Після цих слів вона гордо пройшлася перед усіма, а звірі з подивом і повагою проводжали її поглядом.

Одного сонячного ранку в Бухті Пригод пролунав сигнал тривоги. Райдер, лідер Щенячого патруля, перевірив свій планшет і вигукнув: — Щенята, до штабу! Трекер у біді!Усі щенята — Гонщик, Маршал, Скай, Кремез, Роккі та Зума — миттю прибігли до штабу. На екрані з’явився Трекер, який виглядав стурбованим. — Райдере, я в джунглях! Шукав рідкісну синю квітку для хворого друга, але застряг у густій хащі. Допоможіть, пор фавор! — сказав Трекер.— Не хвилюйся, Трекере, Щенячий патруль уже в дорозі! — відповів Райдер. — Жодна пригода не надто складна, жодне щеня не надто мале!Райдер швидко розподілив завдання. — Скай, ти розвідаєш джунглі з повітря. Кремез, твої інструменти знадобляться, щоб розчистити завали. Маршал, будь готовий загасити будь-яку пожежу. Вперед, Щенячий патруль!Скай злетіла на своєму гелікоптері, її очі уважно оглядали густі зелені джунглі. — Бачу Трекера! Він недалеко, але шлях перегороджують повалені дерева, — повідомила вона по рації.Кремез, сидячи за кермом свого бульдозера, вигукнув: — Кремез на шляху! Зараз розчищу дорогу! Його потужна машина легко прибрала гілки та стовбури, прокладаючи шлях для команди.Раптом попереду спалахнуло маленьке полум’я — суха трава загорілася від сонячного проміння. Маршал, не гаючи часу, схопив свій пожежний шланг. — Я в справі! — гавкнув він і швидко загасив вогонь. — Шлях безпечний!Нарешті команда дісталася до Трекера. Він сидів на краю яру, тримаючи в лапах синю квітку, яка сяяла, наче маленький самоцвіт. — Друзі, ви врятували мене! — радісно вигукнув Трекер. — Але нам треба поспішити, щоб доставити цю квітку моєму другу. Райдер посміхнувся: — Трекере, ти знаєш, що Щенячий патруль завжди готовий допомогти. Скай, підніми Трекера на своєму гелікоптері!Скай опустила рятувальний трос, і Трекер міцно вхопився за нього. Разом вони полетіли назад до Бухти Пригод, а решта щенят поспішали за ними на своїх машинах.Коли вони прибули, хворий друг Трекера — маленький папуга на ім’я Педро — уже чекав. Трекер обережно передав йому синю квітку. Педро понюхав її, і його очі засвітилися радістю. — Грасіас, друзі! Я почуваюся краще! — сказав Педро.Мешканці Бухти Пригод зібралися, щоб подякувати Щенячому патрулю. Райдер погладив Трекера по голові й сказав: — Молодці, щенята! Завдяки вашій сміливості та дружбі ми врятували день.А щенята радісно загавкали, знаючи, що разом вони можуть подолати будь-які перешкоди.Мораль: Дружба та сміливість долають будь-які перешкоди.

Жив у густому лісі маленький вовчик Вухань. Він був спритний, цікавий, але дуже боявся одного – зробити помилку. Найбільше Вухань хвилювався, коли старші вовки говорили про полювання. “А що, якщо я не спіймаю здобич? А якщо всі сміятимуться?” – думав він і ховався за кущами, коли приходив час вчитися.Його старший брат, Вовк Вітрогон, був справжнім майстром полювання. Одного дня він помітив, як Вухань сумно сидить біля річки, і підійшов до нього.– Чому ти не з нами, малий? – запитав Вітрогон.– Я боюся, – зітхнув Вухань. – Якщо я спробую полювати і в мене не вийде, усі подумають, що я невдаха.Вітрогон усміхнувся і поклав лапу на плече брата.– Знаєш, коли я вчився полювати, я одного разу спіткнувся і гнався за своїм хвостом замість зайця! Усі сміялися, але я спробував ще раз. Помилки – це не кінець, а лише крок до майстерності.Вухань невпевнено глянув на брата.– А якщо я ніколи не навчуся?– Спробуймо разом, – запропонував Вітрогон. – Тільки обіцяй, що не здасися, навіть якщо щось піде не так.Наступного ранку вони вирушили до лісу. Вітрогон показав Вуханю, як тихо ступати і прислухатися до шелесту. Першого разу Вухань наступив на суху гілку – тріск розлякав кролика. Вовчик засмутився, але Вітрогон лише підморгнув:– Бачиш? Тепер ти знаєш, що гілки треба обходити. Спробуй ще!Другого разу Вухань спробував підкрастися до пташки, але занадто поспішно стрибнув і впав у кущі. Вітрогон засміявся, але не насміхався, а допоміг братові встати.– Ти вже ближче, ніж учора! – сказав він.Минали дні, і Вухань ставав дедалі сміливішим. Одного вечора він нарешті спіймав маленьку мишку. Це була не велика здобич, але вовчик радів, наче здолав самого лося. Він гордо ніс мишку до лігва, а Вітрогон ішов поруч і хвалив: – Бачиш, брате, кожна помилка вчила тебе. І ось – твій перший успіх!Відтоді Вухань більше не боявся пробувати. Він зрозумів, що помилки – це не страшно, а просто частина шляху до великої мети. І щоразу, коли в нього щось не виходило, він згадував слова брата: “Помилки – це лише крок до майстерності”. Мораль: Помилки – це частина навчання. Не бійся їх, бо кожен невдалий крок наближає тебе до успіху.

У густому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки з листям, жило маленьке зайченя Зефір. Зефір був найцікавішим зайчиком у лісі, адже він завжди хотів знати, чому все влаштовано саме так. А найбільше його цікавила усмішка його Мами Зайчихи — така тепла, що від неї ставало затишно навіть у найхолодніший день.— Мамо, чому ти так гарно усміхаєшся? — запитав якось Зефір, стрибаючи навколо мами, яка готувала морквяний пиріг.Мама Зайчиха лише загадково усміхнулася і відповіла: — Це мій маленький секрет, Зефірчику. Але якщо ти дуже хочеш, можеш спробувати його розгадати.Зефір вирішив, що це буде його великою пригодою. «Я знайду секрет маминої усмішки!» — подумав він і вирушив у ліс.Перша спроба: Чарівний подарунокЗефір подумав, що мамина усмішка з’являється через щось особливе. Він побіг до галявини, де росли найяскравіші квіти. Там він зібрав букет із ромашок, кульбаб і дзвіночків. Повернувшись додому, він гордо простягнув квіти Мамі Зайчисі.— Ой, які чудові квіти! — сказала мама, усміхаючись. — Дякую, мій маленький.Але Зефір помітив, що ця усмішка була такою ж, як завжди. «Це не секрет!» — подумав він і вирішив шукати далі.Друга спроба: Смачний сюрпризНаступного дня Зефір побачив, як Мама Зайчиха радіє, коли всі їдять її пиріг. «Може, секрет у смачній їжі?» — подумав він. Зефір попросив подругу Білочку допомогти зібрати найсолодші ягоди в лісі. Разом вони приготували ягідний десерт і поставили його на стіл.Мама Зайчиха скуштувала десерт і знову усміхнулася: — Який смачний сюрприз, Зефірчику! Ти молодець!Та усмішка була такою ж теплою, але не новою. Зефір зітхнув: «Це теж не секрет!»Третя спроба: Допомога маміЗефір почав сумніватися, чи вдасться йому розгадати мамину таємницю. Але одного вечора він помітив, як мама втомлено прибирала в норі після дня турбот. «Може, мама усміхається, коли не так втомлюється?» —подумав Зефір. Він тихенько прибрав розкидані морквини, помив тарілки і навіть застелив свою постіль.Коли Мама Зайчиха побачила це, її очі засвітилися, а усмішка стала ще яскравішою. — Зефірчику, ти мені так допоміг! Дякую, мій хороший.Але Зефір усе ще не був певен, що знайшов секрет. Він сів поруч із мамою і задумався.Розгадка секретуТого вечора Мама Зайчиха покликала Зефіра посидіти разом на галявині під зоряним небом. Вони дивилися на зірки, розмовляли про все на світі, а потім Зефір міцно обійняв маму. І тут він побачив її усмішку — найтеплішу, найяскравішу, яку він коли-небудь бачив. — Мамо, я зрозумів! — вигукнув Зефір. — Твоя усмішка стає такою, коли я з тобою, коли ми разом, коли я допомагаю чи обіймаю тебе!Мама Зайчиха засміялася і пригорнула Зефіра. — Ти розгадав мій секрет, маленький. Моя усмішка — це любов до тебе. А коли ти поруч, допомагаєш чи просто обіймаєш, ця любов сяє ще яскравіше.Зефір радісно застрибав. Він зрозумів, що секрет маминої усмішки — це прості речі: обійми, допомога, спільний час і любов, якою вони діляться.Тієї ночі Зефір заснув із власною усмішкою, знаючи, що може зробити Маму Зайчиху щасливою щодня.Мораль казки: Найбільше щастя для мами — це любов і турбота її дітей, які виявляються у простих, але щирих вчинках.

Одного сонячного ранку в затишному будиночку на пагорбі Свинка Пеппа прокинулася з великою ідеєю. Сьогодні був День Матері, і вона хотіла зробити для Мами Свинки щось особливе. Пеппа покликала свого братика Джорджа, який саме грав із улюбленим динозавром.— Джордже, сьогодні мамин день! Ми мусимо зробити їй найкращий сюрприз! — сказала Пеппа, стрибаючи від захвату.— Гррр! Сюрприз! — радісно прогундосив Джордж.Пеппа і Джордж тихенько спустилися до кухні, де Тато Свинка читав газету. Вони розповіли йому про свій план, і Тато Свинка, усміхнувшись, погодився допомогти.— Але що саме ми зробимо? — задумалася Пеппа. — Мама любить квіти, печиво і… калюжі!— Калюжі! — вигукнув Джордж і засміявся.Тато Свинка запропонував: — Давайте зробимо для мами чарівний сад із паперових квітів, спечемо її улюблене печиво і влаштуємо маленьку пригоду біля калюжі. Але все це має бути сюрпризом!Крок перший: Чарівний садПеппа і Джордж взяли кольоровий папір, ножиці (звісно, під наглядом Тата Свинки) і почали вирізати квіти. Пеппа зробила великі ромашки, а Джордж — маленькі соняшники, хоча один із них більше нагадував динозавра.— Гррр, квіти-динозаври! — гордо сказав Джордж.Вони приклеїли квіти до картонного дерева, яке Тато Свинка допоміг скласти. На кожній пелюстці Пеппа написала, за що вона любить Маму Свинку: «За твої обійми», «За смачні млинці», «За те, що ти найкраща мама!». Джордж намалював на своїй квітці динозавра і підписав: «Мама — гррр!».Крок другий: Печиво-сюрпризНа кухні Тато Свинка дістав рецепт маминого улюбленого печива з шоколадними крапельками. Пеппа сипала борошно, Джордж кидав шоколадні краплі (і трошки їх з’їв), а Тато Свинка слідкував, щоб усе йшло за планом. Коли печиво було готове, Пеппа прикрасила його різнокольоровою глазур’ю у вигляді сердечок.— Мама буде в захваті! — сказала Пеппа, облизуючи ложку з глазурі.Крок третій: Пригода біля калюжіПеппа згадала, як Мама Свинка завжди сміється, коли вони стрибають у калюжах. Тож вони з Джорджем вирішили влаштувати «Калюжну вечірку». Біля будинку була велика калюжа, яку Пеппа прикрасила блискітками (екологічними, звісно, адже Мама Свинка любить природу). Джордж приніс свій м’ячик, щоб пограти в «калюжний футбол».Час сюрпризуКоли Мама Свинка повернулася додому з прогулянки, Пеппа і Джордж закричали: — З Днем Матері, мамо!Вони показали їй чарівний сад із паперових квітів. Мама Свинка розчулилася, читаючи написи на пелюстках. Потім усі разом смакували печиво, і Мама Свинка сказала: — Це найсмачніше печиво в світі, бо ви зробили його з любов’ю!А коли вони вийшли надвір і почали стрибати в калюжі, Мама Свинка приєдналася до них, сміючись і бризкаючи водою. Навіть Тато Свинка не втримався і стрибнув у калюжу, чим викликав гучний регіт.Того вечора, сидячи разом за столом, Пеппа сказала: — Мамо, ти найкраща, бо ти завжди з нами граєшся і робиш нас щасливими. Мама Свинка обійняла Пеппу і Джорджа і відповіла: — А ви — мої найбільші скарби.І так закінчився найвеселіший День Матері, повний любові, сміху і, звісно, калюж! Мораль казки: Найкращий подарунок для мами — це любов, турбота і спільні радісні моменти.

У густому лісі, де високі сосни шепотіли казки вітру, жило маленьке вовченя Сіріус. Воно було хоробрим, любило ганяти метеликів і вчитися вити на місяць. Але останнім часом Сіріус став сумним. Йому здавалося, що мама-вовчиця його не любить.Одного вечора, коли мама-вовчиця поверталася з полювання, Сіріус сидів біля нори, обхопивши лапками хвіст.— Мамо, ти завжди йдеш кудись… Мабуть, тобі нецікаво зі мною, — пробурмотів він, опустивши мордочку.Мама-вовчиця зупинилась, струшуючи росу з шерсті, і здивовано глянула на нього.— Сіріусе, маленький мій, чому ти так думаєш? Я ж завжди повертаюся до тебе, — лагідно сказала вона.— Але вчора ти не пограла зі мною в піжмурки! І коли я приніс тобі блискучий камінець, ти тільки кивнула, — відповів Сіріус, дивлячись на свої лапи.Мама-вовчиця сіла поруч і ніжно лизнула його по вушку.— Ох, мій вовчику, пробач, якщо я тебе засмутила. Твій камінець лежить біля мого лігва — він такий гарний, що я милуюся ним щовечора. А вчора я була стомлена після полювання, але це не означає, що ти мені неважливий.Сіріус підняв очі, але сумніви ще гніздилися в його серці.— А що, як ти колись перестанеш мене любити? — тихо запитав він.Мама-вовчиця міцно обняла його, пригорнувши до теплої шерсті.— Сіріусе, моя любов до тебе — як зірки на небі: вона завжди сяє, навіть якщо хмари її приховують. Якщо тобі сумно чи страшно, просто скажи мені. Ми все виправимо разом.Сіріус задумався. Він згадав, як мама вчила його полювати на тіні, як гріла його в холодні ночі. Але страх усе ще шепотів: «А якщо вона забуде про тебе?»Наступного дня Сіріус вирішив перевірити мамину любов. Він утік із нори й сховався за великим дубом, думаючи: «Якщо мама мене любить, вона мене знайде». Час минав, сонце ховалося за обрій, а Сіріус усе сидів, слухаючи шурхіт лісу. Раптом він почув стривожений голос:— Сіріусе! Де ти, мій вовчику? — кликала мама-вовчиця, бігаючи між деревами.Сіріус визирнув із-за дуба й побачив, як мама обнюхує землю, її очі блищали від хвилювання. Він вибіг до неї, і мама одразу ж обняла його.— Ой, Сіріусе, я так злякалася! Чому ти сховався? — запитала вона, притискаючи його до себе.— Я… я думав, що тобі байдуже. Хотів перевірити, чи шукатимеш ти мене, — зізнався Сіріус, сором’язливо опустивши вуха.Мама-вовчиця зітхнула й усміхнулась.— Мій маленький, я завжди тебе шукатиму, навіть на краю лісу. Ти — моє серце, і я ніколи не перестану тебе любити. Того вечора Сіріус із мамою сиділи під зоряним небом. Мама вчила його нової пісні для виття на місяць, а Сіріус співав так голосно, що навіть сови заслухалися. Страх у його серці розтанув, як ранковий туман. Він зрозумів: якщо сумніви повернуться, досить просто поговорити з мамою, і все буде добре.Наступного дня Сіріус вирішив зробити щось особливе. Він зібрав цілу купу блискучих камінців і виклав із них зірку біля нори. Коли мама побачила це, її очі засяяли.— Сіріусе, це найкраща зірка в лісі! — сказала вона, обіймаючи його. — Ти мій маленький чарівник.Сіріус засміявся й відчув, як його серце наповнилось теплом. Він більше не боявся, адже знав: мамина любов — це найнадійніший скарб.Кінець.

Кажуть, колись давно на одному з віддалених островів жили собі кішка й миша — не ворогували, а були нерозлучними подругами. Кішка полювала на пташок, мишка ласувала горіхами й солодкими каштанами, і жили вони в мирі та злагоді.Та одного разу мишка занудьгувала.— Мені вже набрид цей острів, — сказала вона. — Може, переберемось на материк?— Але як ми перепливемо море? — здивувалась кішка.— Дуже просто, — озвалася мишка. — Змайструємо човен із дерева.І справді: мишка десь відшукала великий шматок деревини, вигризла в ньому заглибину, щоб удвох із кішкою могли вміститися, і невдовзі човник був готовий. Сіли подруги в човен та й вирушили в подорож. Пливли-пливли — і зголодніли. Їжі не прихопили. Кішка згорнулася в клубочок, намагаючись заснути, а мишка лишилася насторожі. Та голод не давав їй спокою. Щоб хоч трохи вгамувати його, вона почала гризти дно човна. Коли кішка час від часу розплющувала очі, мишка вдавала, ніби спить. Так тривало доти, поки зуби мишки не прогризли дірку. Вода просочилася в човен, і він поволі почав тонути.Зрештою обидві опинилися у воді. Кішка, яка терпіти не могла мокнути, розлютилася.— Я тебе з’їм! — закричала вона, виборсувавшись із хвиль. — Почекай, поки виберемось на берег, — відповіла мишка. — Бо ще потонеш, а тоді вже точно не з’їси.Щойно ступили вони на сушу, кішка знову загарчала:— А тепер, зраднице, я тебе з’їм!— Тільки дай мені обсохнути! Ти ж не зможеш перетравити мокре м’ясо.Кішка замислилася, а мишка в ту ж мить — шусь! — у нірку. Кішка кинулася за нею, та не пролізла.— Вилазь, шахрайко! — кричить.— Ще чого! — відповіла мишка з глибини. — Тепер я тут надовго.Кішка сіла коло нори й почала чекати. А мишка, не гаючи часу, прокопала підземний хід, вислизнула з іншого боку й втекла геть.З того часу кішка й забула, що таке глибокий сон. Щоночі прислухається, чи не шкрябає десь мишка, і чатує біля кожної нори. А мишка з того часу добре знає: якщо побачить кішку — носа з нори не висуне.

У спекотну посуху, коли птахам було майже нічого пити, спраглий ворон натрапив на глечик, у якому було трохи води. Але глечик був високий і з вузьким горлом, і як би ворон не намагався, дістати до води він не міг. Бідолаха вже думав, що помре від спраги.Та раптом йому спала на думку ідея. Піднявши кілька дрібних камінців, він почав кидати їх до глечика один за одним. З кожним камінцем рівень води піднімався все вище, поки нарешті не став достатньо високим, щоб ворон міг напитися.У скруті кмітливість може нас виручити.

У далекій африканській савані, де сонце гріло землю, а акації гойдали гілки на вітрі, жило маленьке слоненя Сімо. Сімо було добрим і веселим, але його великі, мов вітрила, вуха робили його несхожим на інших слоненят. Вони гойдалися, коли він біг, і гуділи, коли дув вітер.Інші тварини в савані – зебри, жирафи, антилопи – часто сміялися з нього. «Гей, Сімо, твої вуха, як парасольки!» – гукали вони. «Ти що, збираєшся полетіти?» Сімо червонів, опускав голову і ховався за мамою-слонячкою. Йому здавалося, що його вуха – це щось соромне, і він мріяв бути «нормальним», як усі.Одного спекотного дня Сімо сидів біля водойми, сумно дивлячись на своє відображення. Раптом він почув тихий голосок: «Ей, чому ти такий сумний?» Сімо озирнувся і побачив крихітне мишеня з блискучими очима. Його звали Мікі.«Усі сміються з моїх вух, – зітхнув Сімо. – Вони кажуть, що я дивний». Мікі уважно подивився на слоненя і сказав: «А я думаю, що твої вуха – це суперсила! Хочеш, я тобі докажу?»Сімо здивувався, але погодився. Мікі повів його до великого баобаба, де зібралися тварини, щоб сховатися від спеки. «Сімо, – шепнув Мікі, – помахай вухами, як крилами!» Сімо нерішуче спробував – і його вуха здійняли такий сильний вітерець, що всім стало прохолодно. Тварини зраділи: «Ого, Сімо, це ж як природний вентилятор!» Мікі хитро всміхнувся: «Бачиш? Те, що здається слабкістю, може бути твоєю силою!» З того дня Сімо і Мікі стали найкращими друзями. Мишеня навчило слоненя пишатися собою, а Сімо допомагав Мікі, захищаючи його від більших тварин своїм хоботом і вухами.Невдовзі тварини в савані перестали дражнити Сімо. Вони зрозуміли, що кожен особливий по-своєму. А Сімо зрозумів найважливіше: ти цінний, незалежно від того, що кажуть інші. І з тими великими вухами він почувався найщасливішим слоненям у світі.