Казки про тварин

Зустріч, яка змінила всеУ великому місті жив собака-далматинець Понґо. Він був розумним і дуже відданим своєму господарю Роджеру. Одного вечора, коли Роджер грав мелодію на піаніно, Понґо сів поруч і прошепотів:— Роджере, мені здається, нам бракує в домі ще когось. Я — собачої подруги, а ти — дружини.Роджер посміхнувся і погладив його:— Можливо, ти правий, друже. Треба шукати любов!І якось у парку вони зустріли прекрасну жінку Аніту, а з нею — граціозну далматинку Перліту.— О, яка красива собачка! — захоплено сказала Аніта, гладячи Перліту.Понґо і Перліта миттєво зрозуміли одне одного.— Ти, напевно, Понґо? — тихо промовила Перліта.— І я тебе довго чекав! — відповів Понґо.Так почалася їхня велика дружба та любов. Щаслива родина поповнюєтьсяПонґо і Перліта стали батьками 15 чарівних цуценят. Усі були здорові і веселі. Роджер з Анітою були неймовірно щасливі.— У нас справжня собача родина! — радісно казав Роджер. Темна загроза: Круелла де ВільТа радість тривала недовго. У місті почали ходити страшні чутки.— Круелла де Віль — жінка з шаленими очима — хоче викрасти далматинців, щоб зробити з них хутро для пальто! — тривожно говорили люди.Одного вечора сталося жахливе: зникли 99 цуценят-далматинців! Серед них — і 15 малюків Понґо і Перліти.— Вони в руках Круелли! — сумно сказав Понґо. Секрети Круелли де Віль: чому вона хоче хутро? Круелла де Віль була дуже відомою модницею, але з дуже холодним і жорстоким серцем. Вона мріяла про найкрасивіше хутряне пальто у світі — таке, щоб усі заздрили їй і дивилися з подивом.Але не просто хутро — вона хотіла хутро саме з далматинських цуценят, бо їхні плями робили кожне хутро унікальним і дуже стильним. Для Круелли це було не про любов до тварин, а про бажання мати щось рідкісне і розкішне, що підкреслювало б її владу та красу. Таємниця 99 викрадених цуценятПонґо і Перліта стояли в темному лісі, коли до них тихо підлетіла стара сова. Вона дивилася на них своїми мудрими очима і сказала:— Це не лише ваші малюки, — прошепотіла сова. — Круелла викрала цуценят з усього міста, а навіть і з ферми за річкою. Вона зібрала їх усіх, хто був настільки беззахисний, щоб стати частиною її страшного хутряного пальта.Понґо поглянув на Перліту і відчув, як його серце наповнюється рішучістю.— Ми маємо врятувати не тільки своїх дітей, — сказав він, — а всіх цих маленьких друзів. Вони — одна велика собача сім’я, і ми не можемо їх залишити у біді.Перліта м’яко схилила голову:— Разом ми сильніші, і разом ми їх визволимо!І так почалася їхня відважна місія — рятувати не просто цуценят, а всю велику дружню родину. Вирушаємо на порятунокПонґо і Перліта почали небезпечну подорож: вони бігли по дахах, перепливали річки, просили допомоги у гусей, коней, кішок і фермерських собак.— Всі мають знати, що далматинці в біді! — гавкав Понґо. Ніч втечі: план порятунку і небезпечний ризикПонґо й Перліта стояли в тіні старого маєтку Круелли, слухаючи, як всередині плакали й нявкали викрадені цуценята.— Перліто, — прошепотів Понґо, — це наш шанс. Я відволікатиму Круеллу, а ти звільниш малюків.— Ти впевнений? — тихо спитала Перліта, хвилюючись.— Мусимо ризикнути. Вони чекають на нас.Понґо глибоко вдихнув і почав голосно гавкати. Його голос лунав у темряві, розбудивши лиходійку.— Хто тут?! — закричала Круелла, вибігаючи з кімнати.— Це я, Понґо! Ти не зможеш утримати нас! — відважно гавкнув він.У той момент Перліта, непомітно для всіх, пробралася до кімнати, де тримали цуценят.Вона тихо кликала їх:— Малята, тихенько, ідіть за мною!Цуценята підбігли до дверей, побачивши маму, і почали вибігати назовні.— Ш-ш-ш! — шепотіла Перліта, намагаючись не допустити шуму.Але раптом пролунало:— Гав! Хто там?!Понґо швидко повернувся, щоб відволікти охоронців.— Біжіть швидше! — крикнула Перліта.Щоб не впізнали їх по плямах і не впіймали назад, всі цуценята вивалялися у сажі, що лежала неподалік — тепер вони стали схожими на великі чорно-білі грудки.— Ой, як ми виглядаємо! — сміявся один із малюків.— Але краще так, ніж у лапах Круелли! — відповіла Перліта.Понґо і Перліта з усіма малюками вибігли у морозну ніч, а вдалині пролунали злі крики Круелли.— Ми вільні! — зраділи вони всі разом. Повернення додомуРоджер і Аніта були шоковані, але щасливі, побачивши всіх далматинців.— У нас тепер справжня велика сім’я! — усміхнувся Роджер.Вони переїхали за місто і створили рай для собак. Щасливий кінець і новий початокПонґо подивився на далекі горизонти і сказав:— Круелла де Віль десь поруч, але разом ми непереможні!

Жив-був у лісі маленький зайчик Спритко. Він був дуже жвавий і любив стрибати по галявинах, але найбільше йому подобалося жити у своєму чарівному замку. Замок був затишний, із кольоровими віконцями, м’якими килимами та безліччю цікавих речей. Але Спритко був трохи неуважним, і це одного дня призвело до великої пригоди.Одного сонячного ранку Спритко вирішив погратися на подвір’ї. Він так поспішав назбирати ромашок, що залишив двері замку відчиненими навстіж. “Нічого страшного, я ж швидко повернуся!” — подумав зайчик і пострибав до лісу. Але щойно Спритко зник за деревами, у замок заскочив пустотливий Вітер. “Ху-у-у!” — загудів він, кружляючи по кімнатах. Вітер був не злий, але дуже бешкетний. Він розкидав усе, що бачив: ножиці впали з полиці на підлогу, баночка з ліками покотилася під стіл, а електричний дріт із зарядки для чарівної лампи заплутався в килимі. У замку запанував справжній хаос! Коли Спритко повернувся з оберемком ромашок, він аж застрибав від подиву. “Ой-ой-ой, що тут сталося?” — вигукнув він, дивлячись на безлад. Раптом із повітря з’явилася маленька іскриста фігурка — Чарівна Фея Безпеки. Вона мала золоті крильця й тримала в руках сяючий жезл.“Спритко, ти залишив двері відчиненими, і Вітер усе перевернув!” — сказала Фея лагідним голосом. “Але не хвилюйся, я допоможу тобі навести лад і навчу, як зробити твій замок безпечним.”Спритко зрадів і кивнув. “Гаразд, Феє, я готовий учитися!”Перший урок: Гострі предметиФея повела Спритка до ножиць, що лежали на підлозі. “Ножиці — це помічники, але вони можуть бути небезпечними, якщо з ними гратися. Завжди клади їх у шухляду й не бігай із ними!” Спритко обережно підняв ножиці за ручки й поклав їх у скриньку. “Так правильно?” — спитав він. Фея усміхнулася: “Молодець!”Другий урок: ЛікиДалі вони знайшли баночку з ліками під столом. “Ліки потрібні, коли ти хворий, але їх може давати тільки мама чи лікар. Ніколи не бери їх сам!” — пояснила Фея. Спритко акуратно поставив баночку на високу полицю, куди не міг дістати. “Тепер вони в безпеці!” — сказав він.Третій урок: ЕлектрикаНарешті Фея показала на заплутаний дріт. “Розетки й дроти — це чарівна сила, але вона може вкусити, якщо бути необережним. Ніколи не чіпай дроти й не грайся біля розеток!” Спритко обережно розплутав дріт і заховав його за шафу. “Готово!” — вигукнув він.Четвертий урок: Зачинені дверіФея поглянула на відчинені двері й сказала: “Якщо двері зачинені, пустотливий Вітер чи чужі гості не потраплять до твого замку. Завжди перевіряй, чи замкнені двері, коли виходиш!” Спритко побіг до дверей і клацнув замком. “Тепер мій замок безпечний!” — радісно вигукнув він.Коли весь безлад було прибрано, Фея Безпеки змахнула своїм жезлом, і в її руках з’явився блискучий Золотий Ключ Безпеки. “Ти був уважним і все запам’ятав, Спритко. Цей ключ — нагорода за твою старанність. Носи його з собою й пам’ятай про безпеку!” Спритко взяв ключ і пообіцяв: “Я завжди буду обережним, Феє! І двері більше не залишу відчиненими!” Фея всміхнулася, махнула крильцями й зникла, залишивши за собою золоті іскри.Відтоді Спритко став найобережнішим зайчиком у лісі. Його замок завжди був безпечним, а друзі приходили до нього вчитися правилам безпеки. І щоразу, коли Спритко тримав свій Золотий Ключ, він згадував пригоди з Феєю Безпеки й усміхався.

Жив собі маленький равлик Славко. Він був дуже повільний, але мав велику мрію — побачити море. Славко чув від старого Жука, що море — це величезна блакитна ковдра, яка виблискує під сонцем і співає ніжні пісні хвилями. Щоліта Славко уявляв, як сидить на теплому піску й слухає шум моря, але дорога до нього здавалася такою далекою!Одного сонячного ранку Славко вирішив: «Досить мріяти! Я вирушаю до моря!» Він узяв свою маленьку мушлю, наповнив її кількома листочками на обід, і повільно, але впевнено поповз із зеленого лугу. Зустріч із БджілкоюСлавко повз і повз, аж поки не почув гудіння. Це була Бджілка Ганна, яка гуділа над квітами. «Куди це ти, Славку?» — запитала вона, сідаючи на ромашку. «До моря!» — гордо відповів равлик. «Ого, це далеко! Але я знаю короткий шлях через поле. Лети за моїм гудінням, я покажу!» — сказала Бджілка.Ганна гуділа попереду, а Славко повз за нею. Поле було повне квітів, і Бджілка розповідала йому про їхні пахощі. «Це запах літа, Славку! Море пахне ще краще!» — сміялася вона. До вечора Славко дістався до краю поля — набагато швидше, ніж думав!Допомога ЖабкиНаступного дня Славко повз уздовж струмка. Сонце пекло, і він заховався під листочком, щоб відпочити. Раптом почув: «Ква-ква! Чому ховаєшся, равлику?» Це була Жабка Клара, яка стрибала по камінцях. «Я йду до моря, але мені жарко й далеко», — зітхнув Славко. «Не біда! Я знаю стежку через болото, там прохолодно. А ще я можу тебе підвезти!» — весело квакнула Клара.Жабка поклала Славка на широкий листок лілеї, а сама штовхала його, наче човник. Вони пливли через болото, а Клара розповідала про рибок і водяні квіти. «Море — це як великий струмок, тільки солоний!» — казала вона. Славко сміявся і відчував, що мрія стає ближчою. Сюрприз від ЧайкиНа третій день Славко повз піщаною доріжкою. Він уже чув солоний запах у повітрі, але був дуже втомлений. Раптом над ним закружляла Чайка Соня. «Що це за повільний мандрівник?» — гукнула вона. «Я йду до моря, але я такий повільний…» — зітхнув Славко. «Море вже близько! Сідай мені на крило, я тебе домчу!» — запропонувала Чайка.Славко міцно тримався за пір’їнку, а Чайка злетіла в небо. Під ними блищали зелені луки, річки, а потім… Ось воно — море! Блакитне, безкрає, з білими хвилями, що гойдалися, наче в танці. Чайка обережно посадила Славка на теплий пісок біля самої води.Мрія здійсниласяСлавко сидів на березі, слухав шум хвиль і посміхався. Море було ще гарніше, ніж він уявляв! Бджілка Ганна прилетіла з квіточкою, Жабка Клара пристрибала з болота, а Чайка Соня гойдалася на хвилях. Усі вони раділи за Славка.“Дякую вам, друзі! Без вас я б не дійшов”, — сказав равлик. “Мрії здійснюються, коли є справжні друзі!” — відповіла Бджілка, і всі засміялися. Відтоді Славко щоліта повертався до моря, але вже не сам — із друзями, які робили кожну подорож веселою і незабутньою.

Спека і зникненняБухта Пригод гуділа від шуму літнього ярмарку. Сонце палило, повітря пахло свіжоскошеною травою, а діти бігали між наметами, сміючись і тримаючи в руках повітряні кульки. На центральній площі мер Гудвей гордо стояла біля величезного стенда з лимонадом, який фермерка Йомі приготувала для всіх. Величезні глечики виблискували на сонці, наповнені прохолодним, солодким напоєм із лимонами та м’ятою.— Це буде найкращий ярмарок за всю історію! — проголосила мер Гудвей, поправляючи свою рожеву стрічку.Але раптом пролунав крик. Фермерка Йомі прибігла до стенда, розмахуючи руками.— Лимонад зник! Усі глечики порожні! — вигукнула вона. — Хтось украв весь наш лимонад!Усі гості ярмарку здивовано перезирнулися. Спека ставала нестерпною, і без лимонаду свято було під загрозою. Райдер, який саме пробував морозиво неподалік, почув галас і викликав Щенячий патруль через свій планшет.— Щенячий патруль, до штабу! — скомандував він.Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез миттю примчали до вежі патруля. Райдер швидко пояснив ситуацію:— У Бухті Пригод біда! Хтось украв лимонад із ярмарку. Без нього всі знемагають від спеки. Нам треба знайти злодія і повернути напій!— Щенячий патруль готовий до дії! — хором відповіли щенята. Липкі слідиКоманда вирушила до ярмарку. Маршал, як завжди, трохи спіткнувся, але швидко підвівся, поправляючи свою пожежну каску.— Я готовий шукати підозрілих! Може, це був хтось із гостей? — сказав він, оглядаючи натовп.Роккі, нюхаючи землю біля стенда, помітив щось незвичайне.— Дивіться! Липкі сліди! — вигукнув він, вказуючи на блискучі плями, що вели від глечиків до кущів неподалік. — Це точно сліди лимонаду!— Гарна робота, Роккі! — похвалив Райдер. — Гонщику, можеш простежити за слідами на своєму мотоциклі?— Жодних проблем! Гонщик завжди на чатах! — відповів Гонщик і помчав за слідами, вправно маневруючи між наметами.Сліди вели до густого парку на околиці ярмарку. Там щенята побачили, як щось маленьке і пухнасте гасає між деревами.— Це єноти! — вигукнула Скай, злетівши вгору, щоб краще роздивитися. Її гелікоптер гудів над кронами дерев. — Вони тягнуть наші глечики!Погоня за єнотамиКремез, не гаючи часу, увімкнув свій бульдозер.— Я розчищу шлях! Ті єноти не втечуть! — сказав він, обережно розсуваючи кущі.Команда пішла за єнотами, які хутко тікали, тримаючи в лапках маленькі відерця з лимонадом. Маршал спробував налякати їх своїм водяним шлангом, але єноти лише весело верещали й ховалися за деревами.— Вони не злі, просто дуже люблять лимонад! — засміявся Райдер. — Нам треба їх перехитрити.Роккі запропонував ідею:— Я можу зробити пастку з перероблених матеріалів! У мене в рюкзаку є мотузки та старі коробки.— Чудова думка, Роккі! — підтримав Райдер. — Скай, допоможеш із повітря?— Лечу! — відповіла Скай, готуючи свій трос для захоплення.Пастка і нові друзіРоккі швидко змайстрував пастку: велику коробку з мотузкою, під якою лежала миска з лимонадом як приманка. Щенята сховалися в кущах і чекали. Незабаром єноти, не встоявши перед запахом лимонаду, підбігли до миски. Скай смикнула за трос, і коробка м’яко накрила єнотів.— Є! — радісно вигукнув Кремез.Але коли щенята підійшли ближче, вони побачили, що єноти зовсім не налякані. Вони весело гомоніли та навіть ділилися лимонадом один з одним.— Схоже, вони просто хотіли повеселитися, — сказав Маршал, чухаючи голову. — Але чому вони вкрали весь лимонад?Райдер присів біля єнотів і помітив, що один із них тримає маленьку записку. Він обережно взяв її та прочитав:— Це записка від фермерки Йомі! Вона пише, що залишила лимонад у парку для єнотів, бо вони допомагали їй прибирати сад. Але єноти, мабуть, забрали більше, ніж треба. Щенята засміялися. Виявилося, що єноти не злодії, а просто дуже люблять лимонад!Літнє свято врятованоЩенячий патруль повернув глечики на ярмарок, а фермерка Йомі приготувала ще більше лимонаду для всіх — і для гостей, і для єнотів. Райдер запропонував зробити спеціальний куточок для єнотів на ярмарку, де вони могли б пити лимонад і не заважати іншим.— Ви знову врятували день, Щенячий патруль! — сказала мер Гудвей, піднімаючи склянку з лимонадом. — І наші нові друзі-єноти теж!Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез радісно гавкнули. Ярмарок продовжився: діти гралися, музика лунала, а єноти весело ганялися один за одним із маленькими склянками лимонаду.— Якщо десь біда, лише гавкни — ми поруч! — вигукнув Гонщик.І під яскравим літнім сонцем Бухта Пригод знову наповнилася сміхом і радістю.

У густому зеленому лісі, де сонячні промені гралися в листя, жило маленьке білченя Тік. Воно було жваве, як іскорка, і любило гасати від дерева до дерева, стрибаючи з гілки на гілку. Його мама, пухнаста білка з великими мудрими очима, завжди казала: — Тіку, не бігай далеко від нашого дупла! Ліс великий, а ти ще маленький. Можеш заблукати.Але Тік лише сміявся, махаючи пухнастим хвостиком: — Ой, мамо, я швидкий! Мене ніхто не наздожене, і я завжди знайду дорогу!Одного сонячного ранку, коли роса ще блищала на траві, Тік знову вистрибнув із дупла. Ліс пахнув свіжістю, пташки співали, а десь далеко гудів бджолиний рій. Білченя вирішило: «Сьогодні я побігаю далі, ніж завжди! Хочу знайти найбільший горіх у лісі!»Тік гасав, перестрибуючи через пеньки, ганяючись за метеликами й сміливо забираючись у гущавину. Він не помітив, як знайомі дерева зникли, а стежки стали чужими. Сонце піднялося високо, а Тік усе бігав, аж поки не зупинився, здивовано озираючись. Навколо були незнайомі кущі, високі папороті й жодного знайомого запаху.— Ой-ой, де я? — пробурмотів Тік, і його хвостик затремтів від страху.Він спробував повернутися назад, але всі дерева здавалися однаковими. Білченя бігало туди-сюди, кликало маму, але ліс лише гудів у відповідь. Тік сів під величезним дубом і тихо заплакав.Раптом із кущів почувся шурхіт. Тік насторожився, але звідти визирнув маленький їжачок із добрими оченятами. — Чому плачеш, білченя? — запитав він, поколюючи носиком повітря. — Я… я заблукав, — зізнався Тік. — Не слухав маму, побіг далеко й тепер не знаю, як повернутися додому. Їжачок задумливо покрутив носиком. — Не журися, я знаю цей ліс, як свої колючки. Ходімо, я проведу тебе до великої сосни — там живуть білки.Тік зрадів і пішов за їжачком. Дорогою той розповідав історії про лісових мешканців: як сова вчить своїх дітей літати, як зайці ховаються від лисиці, і як важливо слухати старших. Тік слухав, а в голові крутилася думка: «Мама ж казала не бігати далеко…»Нарешті вони дісталися до знайомої галявини. Велика сосна гойдала гілками, а з дупла визирнула стурбована мама-білка. Побачивши Тіка, вона кинулася обіймати його. — Тіку, я так хвилювалася! Де ти був? — Мамо, вибач, — тихо сказав Тік, притулившись до її теплого хутра. — Я більше не бігатиму далеко. Обіцяю слухатися.Мама всміхнулася й погладила його по голівці. А їжачок, задоволено бурмочучи, покотився назад у кущі. Відтоді Тік завжди пам’ятав мамині слова. Він зрозумів, що правила — це не просто заборони, а турбота, яка береже від біди. А ліс, хоч і був сповнений пригод, став для нього ще ріднішим і безпечнішим, коли він слухався мами.

Одного спокійного ранку увірвалася до домівки бобра-кравця дуже сердита лисичка та й почала висловлювати свої невдоволення.— Набридло мені за зайцями ганятися! Набридло вигадувати усілякі хитрощі, щоб їх упіймати. Цілісінькими днями те і роблю, що бігаю та бігаю, а наздогнати не можу! — І яка ж моя роль у твоїх бідах? — поцікавився бобер.— Чула я краєм вуха, що ти найкращий кравець у нашому лісі. Тож поший мені черевички. Зручні, легкі та гарні. І щоб ніяка колючка чи камінець не заважали мені бігати. Впораєшся?— Впораюсь! — відповів бобер. — Завтра вранці все буде готово.Зраділа лисичка та й побігла у своїх справах, а бобер-кравець зайнявся ділом.Наступного ранку лисичка приміряла нові черевички. Гарні були, зручні та легкі. І підошва міцна.— Ну, заєць, начувайся! — лукаво прошепотіла лисичка та пробігла декілька кругів по галявині — Ці лапи вже не відчувають ані камінчика, ані колючки! І задоволена своїми новими черевичками чкурнула геть до лісу. Цілий день вона бігала за зайцями, та жодного так і не упіймала. Тому ввечері знов повернулася до бобра-кравця.— Погані ти мені черевички пошив! — обурено пискнула лисичка — Цілий день ганялася, а жодного зайця так і не упіймала!— Я свою справу виконав на совість, — спокійно мовив бобер — а от зайців ловити — то вже не моє діло.— Не твоє діло? Виконав на совість? Щось я сумніваюся у твоїй майстерності.Обурили слова лисички бобра. Адже своє діло він знав. І добре виконував. Не один рік вже займається цією справою.— Чи легкі були черевички? — поцікавився бобер.— Легкі! — лисичка кивнула, але брови її зійшлися від досади.— Зручні? — бобер примружив одне око, ніби передчуваючи відповідь.— Зручні… — буркнула руда, стискаючи лапи.— І гарні?— Дуже гарні! — нарешті визнала вона.— А каміння чи колючки відчувала?“Хоч би хоч щось було не так!” — з досадою подумала лисичка.— Не відчувала! — То що ж тоді не так? — Так зайців не наздогнала. — ледь тихо прошипіла руда.— Я свою справу зробив добре. Ти виробом задоволена. А от щодо зайців — то тут ніяке взуття тобі не допоможе. Тут дещо інше потрібно! — посміхнувся бобер та й повернувся до своєї домівки.“Щось інше…” — подумала лисичка повільно плентаючись стежкою — “А може справа не в черевичках, а в мені? Хоча, до чого тут я? Скоріш за все, зайців варто ловити уночі, коли вони сплять!”Та бобер мав на увазі зовсім інше. Адже зовсім не в черевичках біда лисички.

У дуплистому дереві жили дикі бджоли. Довідався про це ведмідь і, сподіваючись на свою силу, прийшов до них та й каже:— Ви маленькі й слабкі створіння! Давайте мені ваш мед, бо інакше я виверну дерево, з’їм увесь мед, а вас потрощу!— Добре, — відповіли бджоли. — Спробуй. Якщо зможеш нас здолати — ми піддамося.Розсердився ведмідь від такої сміливості. Засунув голову в дупло і висолопив язика за медом. Але раптом відчув такий біль, що й про свою силу забув: бджоли накололи йому язика, вуха і ніс своїми жалами! Завищав ведмідь від болю та кинувся навтьоки, а бджоли кричали йому вслід:— Пам’ятай: навіть малі створіння вміють захищатися!

Одного затишного вечора матуся-зайчиха повернулася додому. А вдома на неї чекав маленький синочок. Він зрадів, коли побачив матусю, та міцно обійняв її. — Мамо, мамо, — заплигало зайченя — до мене в гості приходив Апчхи! — Будь здоровий, синку! — мовила зайчиха — То хто, ти кажеш, приходив до тебе в гості? — Апчхи! — повторило зайченя. — Ти що, захворів? Чи алергія? — занепокоїлась матуся, піднявши свої вуха. — Та ні, — відмахнувся вухань — я не пчихаю. Принаймні зараз. — Щось я заплуталася. То хто до тебе в гості приходив? — Апчхи! Матуся почухала себе за вухом, а потім: — А-а-а, тепер зрозуміла. Ну, ти хоча б чаєм гостю пригостив? — Ні. Він сказав лише «Апчхи!» і більше не приходив. — посміхнувся зайчик.

Олень, напившись із кришталевого джерела, побачив у чистій воді своє відображення. Йому дуже сподобалася граційна дуга його розкішних рогів, але він відчув сором через свої тонкі ноги.— Як так може бути, — зітхнув він, — що я маю таку величну корону, але такі нікчемні ноги? У ту ж мить олень відчув запах пантери і кинувся навтьоки через ліс. Але його широкі роги зачепилися за гілки дерев, і невдовзі пантера його наздогнала. Тоді олень зрозумів, що ноги, яких він соромився, могли б урятувати йому життя, якби не марні прикраси на голові. Мораль: Ми часто захоплюємося зовнішнім блиском і зневажаємо те, що справді корисне.