Казки про тварин

З червоного вогнища блідо-оранжеві іскорки охоплювали жовто-зелене листя різноманітних дерев. Вдалині, під блакитним небом виднілася синя річка, над якою кружляли пташки із фіолетовим забарвленням. Тато ведмідь і малюк поверталися вузенькою стежкою додому. Раптом над ними майнув білокрилий лелека. Поважний птах летів неквапливо, немов прорізав небо крилом. Малюк разом з татом застигли на місці вдивляючись йому вслід. — Який гарний птах. — мовив малюк — От би мені такі крила! Ще якусь мить вони милувалися польотом птаха, а потім рушили своїм шляхом. Вдалині вправні бобри-робітники будували гарненький будиночок — із каміння та дерева. Високі стіни, дах, вікна. Не будинок, а справжня казкова оселя. — Коли я виросту, теж збудую собі такий гарний дім. — сказав малюк, вказуючи пальцем на споруду. Тато лише посміхнувся у відповідь. Вони зупинилися перепочити під високим, могутнім дубом. Не дерево, а справжня скеля — така ж висока і незворушна. — Одного дня я стану таким же сильним, як це дерево. І ніщо мене не зрушить! — мрійливо промовив малий. Тато ведмідь неквапливо погладив сина та й мовив: — Пам’ятай синку, ніхто тебе не любитиме так, як мати та батько твої. Ніхто не поважатиме так, як мати та батько твої. І ніхто не хвилюватиметься так, як мати та батько твої. Тому не забувай, а ні родини своєї, а ні дому. Він глибоко вдихнув і продовжив: — Пам’ятай, як лелека повертається до свого гнізда, так і ти повертайся до хати. Як коріння дерева тримає міцний стовбур, так і ти, синку, не забувай свого роду. І якщо схибнеш, спіткнешся та впадеш на коліна, не смій схиляти голову та опускати руки. Для того, щоб збудувати стіну, потрібен фундамент, тобто яма вниз. Малюк уважно слухав тата. Він ще не зовсім розумів його слів, але щиро запам’ятовував. І колись, коли защемить у грудях — він пригадає. Пригадає — і, можливо, зрозуміє.

Одного разу Лисиця побачила гарне гроно стиглого винограду, що звисало з виноградної лози, яка тяглася по гілках дерева. Виноград здавався соковитим і стиглим — аж слинка текла в Лисиці, поки вона жадібно дивилася на нього.Та гроно висіло дуже високо, і Лисиці довелося стрибати, щоб дістати його. Першого разу вона стрибнула — але промахнулася далеко. Тоді вона відійшла трохи назад і розігналася, стрибнула знову — та знову не дістала. Вона пробувала ще і ще, та все марно. Зрештою Лисиця сіла і подивилася на виноград з огидою.— Яка ж я дурна, — сказала вона. — Дарма витрачаю сили заради кислого винограду, що й не вартий того, щоб його хотіти.І з цими словами вона гордовито пішла геть. Мораль: Багато хто вдає, ніби зневажає те, чого не може досягти.

Жило-було в зеленому лісі маленьке Жабеня Квак. Воно було дуже веселе, любило стрибати по калюжах і співати пісеньки. Але найбільше Квак любив плавати в озері, що блищало під сонечком, наче чарівне дзеркало.Одного літнього дня Квак зібрав своїх друзів — Зайчика Пуха, Білочку Руду та Їжачка Колючку — і сказав: — Друзі, ходімо до озера! Там так весело плескатися у воді!Усі радісно погодилися, але стара мудра Черепаха, яка жила біля озера, почула їх і покликала: — Стривайте, малята! Вода — це не тільки радість, а й місце, де треба бути обережними. Чи знаєте ви правила поведінки у воді?Друзі переглянулися. Квак почухав зелену голівку: — Правила? Хіба не можна просто стрибнути й плавати?Черепаха усміхнулася і почала розповідати казку про чарівне озеро та його правила.Колись озеро було домом для Водяного Духа, який любив, коли всі веселилися, але лише за умови, що вони поважали воду. Одного разу звірята з лісу прийшли до озера, але не знали правил. Вони бігали берегом, штовхалися і стрибали у воду, не дивлячись, куди падають. Водяний Дух розгнівався, і озеро почало хвилюватися: хвилі здіймалися, а вода стала холодною.Квак, хоч і був маленьким, зрозумів, що треба діяти. Він стрибнув на велике латаття і голосно заквакав: — Друзі, слухайте! Ми мусимо навчитися правил, щоб озеро знову стало спокійним! Черепаха підказала перше правило: 1. Ніколи не купайся сам! — Завжди бери з собою дорослого, який стежитиме за тобою. Вода може бути глибокою, а з дорослим ти будеш у безпеці.Квак кивнув і додав: — Я завжди кличу маму-жабу, коли йду плавати!Друге правило Черепаха промовила повільно, щоб усі запам’ятали: 2. Не штовхайся і не бігай біля води! — Берег може бути слизьким, і ти можеш упасти. Ходіть обережно, як я, повільно і спокійно.Зайчик Пух зізнався: — Ой, я любив бігати біля озера… Але тепер ходитиму повільно!Третє правило було дуже важливим: 3. Не запливай далеко і плавай там, де мілко! — Якщо ти не вмієш добре плавати, тримайся ближче до берега. А якщо є рятувальний жилет, вдягай його — він як чарівний щит!Білочка Руда підстрибнула: — Я бачила такі жилети! Вони яскраві, як мої горішки!Четверте правило Черепаха сказала з усмішкою: 4. Слухай дорослих і не грайся там, де небезпечно! — Якщо дорослі кажуть не лізти в глибоку воду чи не стрибати з високого каменя, слухайте їх. Вони знають, де безпечно.Їжачок Колючка задумався: — А я хотів стрибнути з того великого каменя… Добре, що не встиг!Нарешті Черепаха додала: 5. Якщо бачиш, що комусь потрібна допомога, клич дорослих! — Не намагайся рятувати друга сам, бо це може бути небезпечно. Дорослі знають, що робити.Квак і його друзі уважно слухали. Вони пообіцяли Водяному Духу, що завжди дотримуватимуться цих правил. Озеро одразу заспокоїлося, хвилі зникли, а вода стала теплою і привітною. Звірята весело плескалися, але тепер обережно, з повагою до води.

Було це не так вже й давно — між учора і минулим роком. Але головне, що було.Тож, йшов собі ведмідь сердито мугикаючи під ніс. Сонце світить — а йому байдуже. Пташки співають — а він бурчить. Все не так йому і все не те.Та раптом, зустрів він щасливого єнота. Чи то, можливо, єнот зустрів ведмедя. Та не просто зустрів, як то буває зустрічають ведмедів та з остраху втікають. А зустрів поважно, не боячись. З посмішкою та обіймами.— Ти що таке робиш? — не сподобалися ведмедю обійми єнота.— Хотів з тобою дечим поділитися. — радісно відповів єнот.— Цікаво, і чим же?— Щастям! Я поділюся з тобою щастям і воно помножиться.— Ех, єноте-єноте, пам’ятається мені ще зі школи, нічого ти в математиці не тямив. Те, що ділимо — зменшується, а не збільшується.Ведмідь голосно-голосно розсміявшись пішов своєю дорогою.Коли назустріч йому черепаха. А на її спині величезний торт лежить.— Пригощайся, ведмедику-братику, — мовила черепаха — у мене сьогодні День Народження. Аж повних сто років живу на цьому світі. Узяв ведмідь добрячий шмат торта — і ніби хмаринка з обличчя зникла. Тож пішов він радісний своєю дорогою, а на зустріч йому вовк, щасливий-щасливий.— Здоровенькі були! — привітався сіроманець.— І вам не хворіти! — відповів ведмідь.— Друже, я сьогодні вранці, поки бджоли міцно спали, меду назбирав. З радістю ним з тобою поділюся.Отримав ведмідь меду — й помітив, як все довкола ніби ожило.“Оце так везіння” — подумав ведмідь.Попрощався він з товаришем та й пішов своєю дорогою. Коли на зустріч йому білка.— Ой ведмедику-братику, ой сталося…— Що сталося? — не зрозумів ведмідь.— Та усією родиною назбирали горіхів, що вже нікуди дівати. І тут горіхи, і там горіхи. А оце бачу, ти йдеш. Тож думаю, треба горіхами з тобою поділитися.— Горіхи я люблю! — зрадів ведмідь.І білка віддала ведмедю повну торбину горіхів.Йде він собі своєю дорогою, щасливий аж до неба. Коли бачить, а під деревом зайченя плаче.— Е, малий, ти чого плачеш? — поцікавився ведмідь.— Голодний я, — відповіло зайченя — а їсти нічого.Розгубився ведмідь. Шкода йому зайчика стало. Поглянув він на свої дарунки та й без сумніву усе віддав зайчику. Зраділо мале, подякувало ведмедю та й побігло додому.Приємно клишоногому стало на душі, затишно.— Ех, єноте-єноте, а щось ти в математиці та й тямиш! І пішов ведмідь далі — хоч без подарунків, проте з повним серцем щастя. І сонце йому тепер тепліше, і пташки гарно співають. А десь там, на іншій стежці, єнот усміхається, ніби відчув…

Жив у одного господаря віслюк. Захворів він якось і не міг більше працювати. Господар подумав: «Навіщо годувати віслюка дарма? Краще відведу його в гори». Так і зробив: відвів віслюка в гори й повернувся додому.Що було робити бідному віслюкові? Знайшов він у горах печеру і став там жити. Удень пасся, їв молоду траву, а вночі ховався в печері та спав.Минув місяць, потім другий, третій. Віслюк видужав, повеселішав і набрався сил.Якось його помітили вовк і лис, що жили в тих горах. Побачили віслюка й вирішили його з’їсти. Але силою його не здолати — таким дужим він став. Тоді лис каже:— Де сила не бере, там хитрість допоможе.Пішли вони до віслюка та й кажуть:— Давай, сусіде, знайомитись!Познайомилися. Лис і продовжує:— Раз ми сусіди й живемо в одних горах, треба дотримуватися гірського закону: молодший слухається старшого. Тож давай з’ясуємо, хто з нас трьох найстарший.Першим заговорив вовк:— Я той вовк, що ці гори посіяв. А горам уже мільйон років! — А я, — додав лис, — той лис, що їх поливав, тому вони такими високими виросли.— Ви й справді старі, — відповів віслюк. — А скільки мені років, я й сам не пам’ятаю. Але це легко дізнатися. Коли я народився, господар викарбував на моїй лівій задній підкові число й дату. Ви ж старі, а старість — сестра мудрості, тож грамоту знаєте. Прочитайте, що там написано.Сказавши це, віслюк підняв задню ногу.— Дай-но гляну, — озвався вовк і підійшов ззаду.А віслюк тільки того й чекав. Як ударив вовка копитом межи очі — той упав і більше не ворухнувся.— А тепер ти, лисоньку, сусіде дорогий, подивися, може, розбереш, що там написано, — каже віслюк і знову піднімає ногу.Лис зрозумів, що справа кепська, відійшов подалі й мовив:— Друже, ти серед нас найстарший! Вовк, як дізнався про твій вік, аж закляк від подиву. Бувай здоровий, сусіде!Сказав це й дременув у гори.

Ой чули ви чи ні, та одного разу три вовки зібралися риби хвостом наловити. І хоч це повністю суперечило логіці, та вовків це не зупинило.Отож, з чого все почалося? А з того, що спочатку вели вони розмову про те, хто більше риби може наловити. І кожен хвастався своєю вудкою, гачками та поплавками. Кожен вихваляв свої хитрості та вміння ловити рибу.— Та я… та я учора такий улов мав — одна рибина як та ріпка! Отака була, — розмахував лапами Патякало показуючи розміри риби — ледве гуртом до хати донесли. І бабка з дідом допомагали, і кішка з мишкою. А коли несли, то ще й хвіст по землі волочився.— Ага, таке скажеш! — не повірив йому Базікало — Я от, днями, рибу ловив, один гачок — три рибини. І кожна більше за мене. Тож улов мій втричі більший ніж будь у кого з вас.— Ото вигадали! — почав тягти ковдру на свій бік Триндякало — Три рибини на один гачок. Не рибка, а ріпка. І хто вам повірить? От я вчора акулу упіймав. Та ще й китову. Ось він справжній улов!Притихли вовки. Дурно їм стало від того, що наговорили. Але не зупинилися.— Та що б ви знали, моя вудка десять метрів в довжину. І як закидую то ліска аж до протилежного берега дістає. — продовжив вихвалятися Патякало.— Та щоб ви знали, в мене на гачку черв’як як дресований пес — сам рибу шукає. А потім хапає її та й тягне на берег. Я навіть не надриваюся. З легкістю дістаю, а риба та велика-велика, десь як твоя ріпка напевно. — вказав він Патякалу — Або як твоя акула — вказав Триндякалу.Не знав що сказати Триндякало, не зміг швидко вигадати нової нісенітниці, от і змолов дурницю.— Та що там ваші гачки та поплавки? От спробуйте рибу хвостом упіймати!— Та запросто! — вигукнув Патякало.— Та легше нікуди. — додав Базікало.Здивувався Триндякало, але не став уступати.— Може то і впіймаєте, але не більше мене.— Та я… — кричав Патякало.— І я… — кричав Базікало.Так і домовились. Пішли до берега, сіли в човен та й поплили на середину річки. Опустили в воду хвости, сидять та й чекають. Годину сидять, другу, а не клює. Набридла їм тиша, от Патякало й мовив:— О, здається щось клюнуло. Скоро буде риба. — Та що там в тебе клюнуло? Риба бульбашки пускає? В мене от вже з годину як сіпає та все ніяк не вхопить. Мабуть, щось велике-велике.— Та тихо ви там, — втрутився в розмову Триндякало — ось вже рибка на підході.Та й знову змовкли. А в цю мить пропливав під човном сом. Побачив він цю картину та й вирішив зухвалих рибаків провчити. Набрав розгону та як гепнув того човна, що човен й перехилився. А вовки гуртом у воду впали й з остраху почали гребти до берега.— Ріпка? — занервував Патякало.— Та яка ще ріпка в річці, то, мабуть, акула. — припустив Базікало.— Не знаю, що то за акула, та я до води більше ні на крок. — мовив Триндякало.Інші ж вовки змовчали, але також про це подумали.Мораль цієї казки така — не всяка риба на дурість клює, а от для неприємностей й вудки не потрібно.

Одного разу Заєць насміхався з Черепахи, бо та була така повільна.— Ти взагалі кудись доходиш? — спитав він з глузливою посмішкою.— Так, — відповіла Черепаха, — і доходжу швидше, ніж ти думаєш. Давай побігаємо наввипередки — я тобі це доведу.Зайцеві було смішно з самої думки змагатися в бігу з Черепахою, але заради розваги він погодився. Лисиця, яка зголосилася бути суддею, розмітила дистанцію і дала старт.Заєць швидко зник з поля зору, і, щоб змусити Черепаху ще сильніше відчути, наскільки смішно змагатися з ним, ліг собі обіч дороги та задрімав, поки Черепаха його наздожене. А Черепаха тим часом повільно, але впевнено рухалася вперед. Зрештою вона пройшла повз місце, де спав Заєць. Але Заєць мирно спав далі; і коли нарешті прокинувся, Черепаха вже була майже біля фінішу. Заєць кинувся бігти щодуху, але не встиг її наздогнати.Перемога дістається не завжди найшвидшому.

Одного сонячного дня в Бухті Пригод усі діти гуділи від радості, адже мер Гудвей влаштовувала Фестиваль морозива! На центральній площі стояв величезний стіл, прикрашений кольоровими кульками, а в центрі мав приїхати величезний фургон із найсмачнішим морозивом: ванільним, шоколадним, полуничним і навіть із блискітками! Усі нетерпляче чекали, пританцьовуючи під веселу музику.Але раптом… Ой-ой! Мер Гудвей отримала погані новини. Вантажівка з морозивом зламалася посеред дороги, і всі ласощі почали танути! Сонце пекло, морозивко капало, і свято було під загрозою. Діти засмутилися, але мер Гудвей знала, кого кликати.— Райдер, Щенячий патруль, нам потрібна ваша допомога! — гукнула вона в рацію.Райдер миттю зібрав команду. Щенята зібралися в штабі, готові до дії. Їхні оченята блищали, а хвостики гойдалися від нетерпіння.— Щенячий патруль, до роботи! — гукнув Райдер. — Вантажівка з морозивом зламалася, і нам треба врятувати свято! Роккі, твої інструменти готові?— Гав-гав! Готові, Райдер! Я полагоджу вантажівку! — відповів Роккі, хапаючи свій ящик із інструментами.— Зума, чи можеш ти привезти лід, щоб морозиво не розтануло? — спитав Райдер.— Гав! Пірнаймо у воду, я доставлю лід швидше за всіх! — радісно гавкнув Зума, стрибаючи до свого катера.— Маршал, будь готовий, якщо щось піде не так із двигуном, — додав Райдер.— Я готовий гасити будь-яку іскру! — вигукнув Маршал, перевіряючи свій пожежний шланг.— Скай, ти координуватимеш нас із повітря! А Гонщик, стеж, щоб діти не підходили близько до зламаної вантажівки, — наказав Райдер.— Гав-гав! Я забезпечу порядок! — відповів Гонщик, а Скай уже злетіла в небо на своєму гелікоптері.Щенята помчали до місця пригоди. Вантажівка стояла посеред дороги, а з неї капало морозиво, утворюючи кольорові калюжки. Діти дивилися здалеку, але деякі намагалися підійти ближче.— Стоп, малята! — гукнув Гонщик, вибігаючи вперед. — Зламана вантажівка може бути небезпечною! Не підходьте близько, доки ми не полагодимо її. Завжди чекайте на дорослих, якщо бачите зламану техніку!Діти слухняно відійшли, а Гонщик гордо гавкнув, задоволений, що навчив їх важливої речі.Тим часом Роккі заліз під вантажівку з гайковим ключем. Клац-клац! Він швидко знайшов проблему — зламаний ремінь у двигуні. Роккі замінив його на новий зі своїх запасів, і двигун загудів.Але раптом — ой-ой! — від перегрітого двигуна спалахнула маленька іскра! Маршал миттю скочив до дії. Ш-ш-ш! Його шланг загасив вогник швидше, ніж ти скажеш “морозиво”!Зума тим часом мчав на своєму катері через бухту. Він знайшов величезний шматок льоду й акуратно доставив його до вантажівки. Плюх! Лід охолодив морозильну камеру, і морозиво перестало танути. Скай гуділа в небі, дивлячись на все зверху. — Роккі, ще трохи праворуч! Зума, лід ідеально на місці! — керувала вона через рацію. Нарешті вантажівка загуділа, і всі щенята радісно загавкали. Морозиво було врятовано! Вони довезли фургон до площі, і фестиваль розпочався. Діти ласували морозивом, сміялися й танцювали. Мер Гудвей підбігла до щенят.— Щенячий патруль, ви справжні герої! Дякую, що врятували наше свято! — сказала вона, тримаючи величезне морозиво з трьома кульками.Райдер усміхнувся. — Коли є проблема, ми завжди готові! Щенячий патруль — це командна робота!А Гонщик додав, звертаючись до дітей: — І пам’ятайте, тримайтеся подалі від зламаних машин, щоб бути в безпеці!Усі діти закивали, смакуючи морозивом, а щенята радісно гавкали, танцюючи під музику. Свято морозива стало найсолодшим днем у Бухті Пригод! Мораль: Командна робота може врятувати навіть найсолодші моменти! І завжди будь обережним біля зламаної техніки — чекай на дорослих.

Жило-було в чарівному лісі маленьке кошеня Пушок. Воно було таке крихітне, що ховалося в травичці, а його сіре хутро блищало, наче маленька зірочка. Але Пушок часто сумував, бо не мав друзів. Одного дня, гуляючи лісом, кошеня заблукало. Воно сиділо під великим дубом і тихо нявчало, бо боялося темряви.Раптом із-за дерев з’явився Єдиноріг. Його шерсть була біла, як сніг, а ріг світився веселковими барвами. Єдиноріг почув нявчання і підійшов до Пушка.— Чому ти плачеш, маленьке кошеня? — лагідно спитав Єдиноріг.— Я заблукав… і мені страшно, — відповів Пушок, тремтячи.Єдиноріг нахилив голову, і його ріг засвітився ще яскравіше, освітлюючи все навколо.— Не бійся, я допоможу тобі знайти дорогу додому, — сказав він. Єдиноріг поклав Пушка собі на спину, і вони вирушили в подорож. По дорозі Єдиноріг розповідав кошеняті про чарівний ліс: про співучих птахів, які знають усі казки, і про метеликів, що малюють веселки крильцями. Пушок слухав і забув про свій страх. Він навіть почав сміятися, коли Єдиноріг стрибав через струмки, а його ріг вигравав різними кольорами.Нарешті вони дійшли до галявини, де жила мама Пушка. Кошеня радісно стрибнуло до неї, а потім обернулося до Єдинорога.— Дякую, Єдиноріг! Ти мій найкращий друг! — сказало Пушок.Єдиноріг всміхнувся і торкнувся рогом землі. Там виросла маленька квіточка, що світилася, як зірка.— Це тобі, щоб ти ніколи не боявся темряви, — сказав Єдиноріг.Відтоді Пушок і Єдиноріг стали нерозлучними друзями. Вони разом бігали лісом, гралися і допомагали одне одному. А квіточка-зірка щоночі світила Пушкові, нагадуючи про доброту і дружбу.Кінець.