Казки про тварин

У давні-давні часи, коли земля гуділа від важких кроків динозаврів, у зеленій долині Діно жили величезні ящери. Бронтозаври повільно жували листя, трицератопси неспішно бродили між папоротями, а тиранозаври грізно ричали, але й вони не поспішали. У цьому світі швидкість вважалася чимось дивним, адже всі звикли, що динозаври — це сила і розмір, а не поспішність.Але в цій долині жив маленький динозаврик Турбо. Він був невисоким велоцираптором із блискучими зеленими очима та великою мрією — бути швидким, як вітер, що ганяє хмари над горами. Турбо не любив повільно човгати, як інші. Він уявляв, як гасає по долині, обганяючи всіх, і доставляє радість друзям.Одного дня Турбо знайшов у лісі кілька міцних дощечок, гладеньку лаву від старого дерева і міцні ліани. Його очі загорілися ідеєю. «А що, якщо я зроблю щось, що допоможе мені рухатися швидше?» — подумав він. Цілими днями він майстрував, стукаючи хвостом по дереву і зв’язуючи ліани. Нарешті його винахід був готовий — самокат! Дві дощечки для основи, лава як платформа і маленькі круглі камінці замість коліс. Турбо стрибнув на самокат, відштовхнувся лапкою — і помчав униз пагорбом!— Вау! Я лечу! — закричав він, коли вітер засвистів у його вухах.Але коли Турбо почав кататися долиною, інші динозаври лише сміялися. «Ха, дивися, Турбо на своїй дивній штуці!» — реготав бронтозавр Бронко. «Динозаври не гасають, вони ходять велично!» — додав трицератопс Трікс. Навіть птеродактилі, що гніздилися на скелях, кепкували: «Турбо, ти ж не птах, щоб ганяти!» Турбо червонів від сорому, але не здавався. Він знав, що його самокат — це щось особливе.Одного ранку в долині сталося лихо. Маленький динозаврик Діпі, молодший братик Трікса, захворів. Його лусочки потьмяніли, а температура піднялася так, що він не міг підвести голову. Знахарка долини, стара черепаха Мудра, сказала: «Діпі потрібні рідкісні трави з іншого кінця долини, з-під Сяючої скелі. Але туди далеко, і потрібен хтось дуже швидкий, щоб доставити їх до заходу сонця».Динозаври зітхнули. Навіть найсильніші з них не могли подолати таку відстань за один день. Але Турбо вискочив уперед: «Я зроблю це! Мій самокат мене не підведе!» Усі здивовано перезирнулися, але часу на суперечки не було. Мудра дала Турбо кошик для трав і побажала удачі. Турбо стрибнув на самокат і помчав. Він гасав через папоротеві хащі, об’їжджав кам’яні брили, перестрибував струмки. Вітер свистів, а серце билося від азарту. Дорога була нелегка: то ліана зачепилася за гілку, то кам’яне колесо застрягло в багнюці. Але Турбо не здавався. «Я мушу встигнути!» — повторював він, згадуючи бліді лусочки Діпі.Нарешті він дістався до Сяючої скелі, назбирав потрібних трав і помчав назад. Сонце вже хилилося до горизонту, але Турбо гнав щосили. Коли він увірвався в долину з кошиком, повним трав, усі динозаври ахнули. Мудра швидко приготувала ліки, і незабаром Діпі весело ганяв хвостом — він одужав!Того вечора в долині влаштували свято. Бронко винувато бурмотів: «Турбо, я думав, твій самокат — дурниця, але ти врятував Діпі». Трікс додав: «Ти найшвидший динозавр у світі!» Навіть птеродактилі з повагою гуділи згори. Турбо посміхався, тримаючи свій самокат. Він не лише врятував друга, а й довів, що бути не таким, як усі, — це сила. Відтоді в долині Діно з’явилося багато самокатів. Динозаври вчилися майструвати їх, і навіть повільні бронтозаври пробували кататися. Турбо став героєм, а його мрія змінила світ динозаврів назавжди. Мораль казки: Не бійся бути інакшим і втілювати свої ідеї, адже твоя сміливість і винахідливість можуть змінити світ на краще.

У густому лісі, де високі дерева шепотіли вітру свої таємниці, жила маленька лисичка Лана. Вона мала пухнасту руду шерсть і великі допитливі очі, які зазвичай сяяли від цікавості. Але останнім часом Лана часто сумувала. Її батьки, лисиця Мира і лис Тім, часто сварилися. Їхні голосні суперечки про те, де шукати їжу чи як краще облаштувати нору, лунали лісом, і Лана відчувала, як її маленьке серце стискається від смутку. Щиро дякуємо за надану аудіоверсію казки Марії Барсегян, за ніжний, спокійний голос і затишну атмосферу під час слухання, що дарує відчуття тепла й спокою та робить казку особливо приємною для сприйняття. Ще більше аудіоказок від Маріїї можете прослухати тут. Одного вечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а сварка батьків знову наповнила дім різкими словами, Лана тихенько вислизнула з нори. Вона бігла, не озираючись, доки не опинилася біля старого дуба, де жила мудра сова Солара. Сова сиділа на гілці, її очі блищали, наче два місяці, а пір’я шелестіло від легкого вітру.— Чому ти така сумна, маленька лисичко? — лагідно запитала Солара, помітивши сльози в очах Лани.Лана зітхнула і розповіла про сварки батьків, про те, як їй страшно і боляче їх слухати. Вона боялася, що через ці сварки її родина може розпастися. Солара уважно вислухала і, змахнувши крилами, сказала:— Твої почуття, Лано, наче листя на дереві — кожне з них важливе, і його потрібно помічати. Коли ти ховаєш їх у собі, вони стають важкими, наче каміння. Але якщо ти поділишся ними, вони можуть полетіти, як пір’їнки на вітрі.— Але як я можу про це говорити? — запитала Лана. — Я не хочу, щоб мама і тато ще більше сварилися.Сова нахилила голову і відповіла:— Розмова про почуття — це не сварка. Це як міст, який з’єднує серця. Спробуй розповісти батькам, що ти відчуваєш, коли вони сперечаються. Говори від свого імені, наприклад: «Мені сумно, коли ви сваритеся». Це допоможе їм зрозуміти, що відбувається в твоєму серці.Лана задумалася. Вона боялася, але слова Солари здавалися їй теплими і правильними. Наступного дня, коли батьки знову почали сперечатися про те, куди піти на полювання, Лана набралася сміливості. Вона підійшла до них і тихо сказала:— Мамо, тату, коли ви сваритеся, мені дуже сумно. Я боюся, що ви перестанете бути разом.Мира і Тім зупинилися. Вони подивилися на свою доньку, і їхні очі наповнилися теплом. Мира обійняла Лану і сказала:— Ох, люба, ми не знали, що ти так відчуваєш. Ми любимо тебе та одне одного, навіть якщо інколи сперечаємося.Тім додав:— Ми обіцяємо бути уважнішими. І якщо тобі сумно чи страшно, завжди кажи нам про це.З того дня в домі лисички стало тихіше. Мира і Тім усе ще інколи сперечалися, але вони намагалися розмовляти спокійніше і частіше слухали одне одного. А Лана навчилася ділитися своїми почуттями. Вона часто бігала до Солари, щоб подякувати за пораду чи просто поговорити про те, що відбувалося в її серці.Ліс навколо Лани знову засяяв яскравими барвами, адже вона знала: її емоції важливі, і вона завжди може про них говорити. Мораль: Твої емоції — це частина тебе, і вони заслуговують бути почутими. Коли ти ділишся своїми почуттями з тими, кому довіряєш, ти наштовхуєшся на розуміння і любов.

Одного ясного ранку Лисиця, шукаючи сніданок, ішла лісом, покладаючись на свій гострий нюх. Раптом вона побачила Ворону, що сиділа на гілці дерева. Це була не перша Ворона, яку бачила Лисиця. Але цього разу її зацікавило інше: щаслива пташка тримала в дзьобі шматочок сиру.«Далеко шукати не треба», — подумала хитра Лисиця. — «Ось і ласий шматочок на сніданок».Вона підійшла під дерево, на якому сиділа Ворона, і, дивлячись угору з захопленням, вигукнула:— Доброго ранку, прекрасна істото!Ворона нахилила голову набік і з підозрою стежила за Лисицею. Але дзьоб із сиром тримала міцно й нічого у відповідь не сказала. — Яка ж ти чарівна! — мовила Лисиця. — Як блищить твоє пір’ячко! Яка граційна постава, які чудові крила! Така дивовижна пташка, без сумніву, має й чудовий голос. Якби ти заспівала хоч одну пісеньку, я б одразу проголосила тебе Королевою птахів!Почувши ці лестощі, Ворона забула про обережність і… про сніданок. Їй дуже хотілося, щоб її назвали Королевою птахів. Тож вона розтулила дзьоб, щоб голосно каркнути, і — хлясь! — сир упав прямо в пащу Лисиці.— Дякую, — солодко сказала Лисиця, відходячи. — Голос у тебе, може, й не найкращий, зате є. А от де твій розум? Мораль: Лестощі живляться з тих, хто готовий їх слухати.

ДЗЕНЬ!ДЗЕНЬ — ДЗЕНЬ!ДЗЕНЬ — ДЗЕНЬ — ДЗЕЕЕЕЕ — ЕЕЕЕ — НЬ!— Хто-небудь, вимкніть цей будильник. Нічого без причини так рано мене будити.На жаль, пристрій ніхто не вимкнув і він продовжував дзеленчати. Тому, хом’як, протягнув лапку та вимкнув гучний прилад. Цей ручний годинник йому дістався від батька, який той колись знайшов його неподалік від своєї клітки. Знайшов і затягнув до клітки. Затягнув та сховав під ліжечком. А сховав для того, щоб ніхто інший не знайшов. Ніхто, окрім його сина, який зайняв клітку свого батька. З того часу, хом’як частенько користувався годинником. Та не для того, щоб рано прокидатися, а для того, щоб послухати цікавий дзенькіт який звучить, коли грає будильник. Та цього ранку він спрацював за призначенням.— Якщо він дзеленчить, то значить хтось виставив таку годину для підйому. — пробуркотів хом’як — А це означає, що повинна бути причина! Але яка? Не пам’ятаю!Агрибос (так, до речі, звали хом’яка), не поспішав підвестися з ліжка. Врешті решт, якщо він згадає причину, переосмислить її та визнає, що вона не така вже й важлива, то можна буде продовжити сон.— Зазвичай, — почав розмислювати гризун — я так рано не прокидаюся. Зазвичай, так рано прокидаються ті, кому потрібно щось робити. Чи кудись піти. Чи звідкілясь прийти. А мені, нікуди не потрібно йти, та й робити нічого. Тому, мабуть, хибна тривога.Хом’як вкрився ковдрою та заплющив очі. А потім, все ж таки одне око розплющив. Одне, лише тому, що поки що ідея, яка спала на думку, не настільки грандіозна, щоб розплющити обидва ока. Тієї миті він пригадав, що колись давно, йому довелося прокидатися дуже рано. А все тому, що того дня було якесь свято.Агрибос розплющив інше око. Ні, не тому, що ідея виявилася аж занадто грандіозною. Просто лежати з одним розплющеним оком не так вже й зручно. — Якби сьогодні було якесь свято, то зараз би усі гомоніли та веселилися. А так, як довкола тиша, то значить і свята ніякого немає. Тож, ця версія також хибна!Хом’як знову заплющив очі й так солодко зівнув, що аж майже заснув. Як раптом:— Стривай, так сьогодні ж День Народження!Хом’як нібито щось пригадав, але ще не до кінця усвідомив, що означає те згадане. Тому, він підвівся з ліжка й навіть трохи заметушився, а потім:— А чий сьогодні День Народження?Це питання виявилося для нього набагато складнішим.— Якщо сьогодні чийсь День Народження, а я не можу пригадати чий, то виходить, що День Народження у мене. Це ж логічно! Та й інші варіанти відсутні. Тому, сьогодні моє свято. І буде багато гостей. І буде багато солодощів. І буде тортик. А я люблю тортик. А ще… а ще будуть подарунки.Погляд хом’яка застиг на невеличкій квадратній коробочці яка була прикрашена червоною стрічкою.— О, хтось раніше за мене прокинувся й привітав мене поки я спав! — радісно вигукнув хом’як.Та потім він здивувався, бо ж побачив напис на коробці «Від Агрика».— Я ж не міг сам собі приготувати подарунок? Чи міг? — Агрибос заснув. Точніше він замислився, але це виглядало так, як ніби він заснув. — А чому б й не зробити собі приємне та не приготувати самому собі подарунок?Хом’як хотів відкрити його, але в ту ж мить відразу засумнівався. Щось бентежило його. Чи то совість, чи то щось інше.— Ні, не міг я так вчинити! А чому не міг? А тому, що так ніхто не робить. Але ж я не ніхто, тому чом би й ні? Хоча, ні-ні-ні, подарунки готують для когось, а не для себе. Це ж очевидно!Гризун засмутився. Він поклав коробочку на стіл, що стояв неподалік від ліжка й ледве не заплакав.— Якщо подарунок від мене, то це значить, що він не для мене. Якщо він не для мене, то це значить, що й День Народження не у мене. Це ж і тортику не буде, і подарунків. Точніше будуть, але не мені.Агрибос повернувся у ліжко.— Хіба ж це свято, якщо це не твій День Народження!?Він заплющив очі та продовжив розмірковувати.— Такі складні задачі може вирішувати лише Сафолина, а вона… а вона, мабуть, ще спить. А це означає, що потрібно її будити, бо я і сам не засну, якщо не дізнаюся, чий сьогодні День Народження.Агрибос радісно підвівся з ліжка й оглянув оком кімнату. Не ту кімнату, що розташована в його клітці, а кімнату, в якій розташована його клітка.«Сафоля ймовірно спить, — подумав хом’як — а от ибака Айк сто відсотків вже десь причаївся.»Ибака Айк дуже злився на хом’яка, бо той колись давно загубив його улюбленого, маленького, гумового м’ячика. Той м’ячик дістався йому від Єгора. Точніше, від якоїсь іграшки хлопчика. Відтоді, Агрик у чорному списку собаки. І тепер, через це, Агрибос кожної ночі страждає від своєї витівки, бо ж Айк не дозволяє йому виходити із клітки.До речі, про Спайка. Це його справжнє ім’я. Точніше, так його колись називали. Зараз, усе набагато простіше, лише ибака Айк. Менше літер, легше язику. Принаймні, так вважав маленький Єгор. Він правильно вимовляти слова ще не навчився, тому усі домашні улюбленці й отримали ось такі дивні імена. Наприклад, Агрибос це Абрикос, Сафоля це Квасоля. А от ибака Айк це звісно ж собака Спайк.Сам собака домашнім улюбленцям не ворог. Але коли вони бешкетують чи блукають вночі по будинку, то Спайк починає голосно дзявкотіти, через що приходять господарі та відправляють тварин до своїх кліток.На щастя, Спайка в кімнаті не було. Але хом’як цього ще не знав. Тому, як завжди, він мав діяти обережно. Клітка його подруги Сафолини, знаходилася в протилежному кутку кімнати, за шафою. Тому, хом’як, точно ніколи не знав, в клітці вона, чи ні. Особливо вночі, коли кімнату освітлював лише нічник та місячне сяйво. Та це не заважало Агрибосу в цій темряві не загубити подругу, адже задля того, щоб не розминутися, вони домовились ходити один до одного завжди одним і тим самим шляхом.Раптом, Агрик знову заснув. Точніше замислився, але це знову виглядало так, як ніби він заснув. Його осяяла думка: «А що, якщо День Народження у Сафолини?». Тому, він вирішив взяти подарунок разом з собою, щоб принагідно привітати її та не осоромитися.А в цей час… хоча ні, мабуть, таки на годину раніше… а можливо й на дві… а ще точніше з самого вечора та й до цієї миті, тобто усю ніч, Сафолина (яка до речі, була карликовим кроликом) очей не зімкнула. Бо ж була в неї важлива місія. Точніше, важлива місія була у її товариша, якому, на жаль, в жодному разі не можна було довіряти важливих місій. Тому, Сафоля, для підстрахування, вирішила не лягати спати, щоби не проґавити та не забути про «День Н.».Цей загадковий напис, який вона написала на клаптику паперу ще увечері, мав нагадати їй про щось важливе. Але, на превеликий жаль, все сталося навпаки. Тому, десь в той час, коли Агрибос збирався прийти до неї, вона вже довго і нудно розмірковувала, що означає напис «День Н.». — Можливо це «Новий День»! — почесала вона лапкою за вухом — Тоді правильно було б написати «Новий Д». А оскільки я написала зовсім не так, значить так, як я написала не означає те, про що я подумала. Тоді, можливо, «День-Ніч»!Сафолина знову почесала лапкою за вухом. Але то вже була зовсім інша лапка та зовсім інше вухо.— Н-і-і-і-і, це я з ночі до ранку сиджу й дивлюся на цей напис, тож мало б бути «Ніч-День». Та й до чого тут ці дні та ночі? В мене є важлива справа. Та така важлива, що її я могла доручити тому, хто сто відсотків не вміє виконувати важливі справи. От тільки моє безсоння зіграло проти мене і тепер мені потрібно згадати, що ж це за справа така.Сафоля була у розпачі. А коли вона у розпачі, то це означає, що її товариш Агрибос щось зробив неправильно!— Ну звісно ж, — радісно вигукнула кролиця — лише Агрик може втягнути мене в таку не зрозумілу ситуацію. А це означає, що він повинен знати про «День Н.»!Кролиця обережно відчинила дверцята своєї клітки та рушила до Агрибоса. І вже десь на півдорозі, неподалік від кімнати господарів, вона зустріла хом’яка.— Доброго ранку, Сафочко! — радісно мовив він тримаючи подарунок за спиною.— Ранок це для тих, хто вже прокинувся! А для тих, хто ще не лягав, це лише затяжний вечір. Та враховуючи те, що я дуже і дуже вихована, то доброго ранку й тобі, Агрику!— Сафо, а Сафочко, а ти часом нічого не хочеш мені сказати? Або ж хоча б трішки натякнути, бо мені здається, що я про щось забув! Ну, не те щоб все-все забув, а от зовсім трішечки. — хом’як лишив подарунок на підлозі й поклав лапку на лапку, а потім злегка їх роз’єднав, повторивши — Ну, зовсім і зовсім трішечки забув.— Чому ж це не хочу, звісно ж хочу. Та навіть не хочу, а прямо дуже і дуже хочу. Але не сказати, а запитати.В ту мить Сафолина притихла. Бо ж її погляд застиг на цікавій коробці й вона раптово забула про «День Н».— А що то в тебе таке? — поцікавилася кролиця вказавши лапкою на коробочку.Хом’як трішечки зніяковів. Він зівнув злегка, а після нього, як то буває в житті, зівнула й Сафоля, а потім мовив:— Розумієш, — діватися Агрику було нікуди, бо ж подруга помітила подарунок, тому довелося імпровізувати — це від мене для когось подарунок! А як ти гадаєш, для кого він?Хом’як сподівався, що якщо День Народження у його подруги, то вона вигукне «Для мене!» і таким чином він її привітає та не осоромиться, що нібито забув про свято. А якщо День Народження не у неї, то вона підкаже, в кого саме.Та після слів хом’яка Сафолина впала в прірву. Точніше, вона замислилась, але вираз її обличчя виглядав так, як ніби вона провалилася до глибокої прірви й повільно летіла, тобто падала.— То «День Н.» та твій подарунок якось взаємопов’язані! — загадково мовила кролиця.— Ну звісно, «День Н.» це ж День Народження! — пояснив хом’як.— Точно. І як я раніше про це не здогадалася. А я ж пам’ятала, пам’ятала і забулася.— Так, День Народження. От тільки в кого? Можливо в тебе?Агрибос знову промовив з натяком. Бо ж якщо Сафоля чогось не пам’ятала, то це не означало, що те про що вона забула, не може відбутися саме з нею. — Згадала! — радісно вигукнула кролиця — Ти ж мав раніше прокинутися, щоб мене розбудити, щоби ми разом привітали… а я ж і спати не лягала, бо знала, що щось піде не за планом… а я ж й на папері написала «День Н.», щоб і самій не забути про народження…— Народження кого? — з нетерпінням поцікавився хом’як.Та Сафолина не змогла відповісти, бо ж усю ніч не спала і тому миттєво заснула.І поки Агрибос намагався розбудити подругу, у сусідній кімнаті прокинувся сірий папуга Го. Точніше, він ще спав, але інтуїтивно вигукнув своє найулюбленіше слово «Г-о-о-о-л!». А вже після того, як голосно закричав то прокинувся. Мабуть, таки злякався якогось крику.— Де я, де я? — поцікавився Го — А, точно-точно, в себе вдома-дома, у своїй клітці-клітці, на своєму ліжку-ліжку. А хто ж забив гол хто?Папуга замислився, а потім зрозумів, що все то йому наснилося. Тому ліг далі спати. Але не заснув. Бо ж постійно виляло в думках надокучливе, але в ту ж мить неперевершене слово «гол».— Таке не може-може просто так наснитися! — затвердив він — Мабуть, хтось десь грає-грає у футбол, а я в цей час пропускаю цю гру пропускаю. Потрібно знайти того хто грає-грає та хоча б рахунок дізнатися, бо ж точно не засну-засну!Го був шанувальником футболу. Він часто разом із господарем переглядав різні матчі по телевізору. Тому, з цікавості, він пішов на звук, бо ж можливо десь хтось і дійсно грав у футбол. Тихо пішов. Щоби ніхто не почув. Та так, як ходить Го, не ходить ніхто. І як би він не намагався це робити тихо, все одно всі чують його кроки, а точніше тяп-тяп-тяп-тяп-тяп. Тому, після декількох своїх “тихих” кроків, Го, вирішив попрацювати крилами.І от, десь посеред темної кімнати, Агрибос вмовляє Сафолину прокинутися.— В останнє попереджаю, якщо ти зараз не прокинешся, то я вкушу тебе за ліве вухо. І я не жартую. Ти ж знаєш, я не вмію жартувати. На рахунок три. Сафо, попереджаю, готуйся, один, два… Сафо, ти чуєш мене? Кажу, що вкушу на рахунок п’ять. Починаю відлік: один, два, три, чотири… Сафо…Хом’як відкрив рота, але вкусити не наважився.— От поки ти спиш, хтось втрачає хвилини свого свята. І подарунки. Особливо мій. Цікаво, а що я приготував?Поки ніхто не бачить, а точніше поки не бачить Сафолина, Агрибос вирішив відкрити коробочку, щоб поглянути, що ж то за подарунок. Та в цю мить кролиця розплющила очі й мовила:— Я все згадала! Сьогодні ж День Народження Айка!— Ти все пригадала ще декілька хвилин тому. А потім заснула. — сердито промовив хом’як.Та Сафолина вже ніби й не чула слів товариша. Її погляд загострився на розв’язаному бантику та майже відкритій коробочці.— Ти що, хотів відкрити подарунок? І тобі не соромно? — обурилася кролиця.— Ти все неправильно зрозуміла. Просто бантик розв’язався, а я хотів його зав’язати.Сафо звісно ж не повірила Агрику тому й вирішила забрати коробочку з лапок хом’яка, та той чомусь міцно її тримав. Кролиці навіть довелося смикнути коробочку, щоб забрати. Та Агрик все одно не відпускав. Тоді зайчиха смикнула ще сильніше і квадратна коробка вилетіла з лап хом’яка та влучила прямісінько у папугу Го який в той час лише встиг вигукнути “ШТАНГА”.Папуга впав на підлогу. Поряд впала і квадратна коробочка яка від удару розкрилася. Ох і здивувалася Сафоля коли зрозуміла що коробочка була порожня. Та ще більше здивувався хом’як.— Не зрозумів! — стривожено мовив він — Я хоч і не пам’ятаю, що то був за подарунок, але я впевнений на сто відсотків, що він там був!Агрибос був збентежений, адже зовсім не розумів куди подівся подарунок. А подарунок зник. Точніше, його поцупили. Що було далі – читайте продовження цієї пригоди тут!

Десь за годину до того, як задзвонив будильник в Агрибоса, мармозетка, на ім’я Тахталь та цукрова сумчаста летяга Ибут, як завжди вирішили підживитися. Бо ж вони люблять попоїсти. Багато попоїсти. Особливо вночі, коли всі сплять. А от порожній шлунок не спить. Тож, Тахталь хотів чогось смачненького, а Ибут просто йшов слідом. Він завжди ходить слідом. Бо ж вони є найкращими друзями. Друзями які ніколи не сварилися. Хоча ні, все ж таки було в них одне невеличке непорозуміння. А все через те, що Ибут з’їв банан Тахталя. Принаймні так вважав сам Тахталь. Ибут, звісно ж, всьому заперечував, але той і слухати не хотів. Мовляв, що якби він з’їв його улюблені ласощі, то також не зізнався. Ознайомтеся з попереднім розділом за посиланням. Отже, Ибут йшов за Тахталем, а Тахталь йшов за чимось смачненьким.— Тільки не до тарілки Айка, а то знову усіх побудемо. — попереджав товариша Ибут. Та всупереч усім словам, дійшов Тахталь до тарілки собачки та й смачно поїдав її недоїдену вечерю. А Ибут з усіх сил намагався хоч якось йому завадити. Бо це ж дуже небезпечно. Але, на превеликий жаль, усе було марно. Бо ж голодного Тахталя, як і голодну свиню, від корита е-е, не відтягнеш.— От ти з’їдаєш усю їжу Айка, а він потім на нас сердиться! — мовляв Ибут заглядаючи в тарілку собачки.— То якщо після нього щось лишається в тарілці, то значить він не голодний. Я от, наприклад, якби наївся, то також лишив залишки їжі комусь іншому. Та й взагалі, Айку зараз зовсім не до нас.— Це ж чому? — поцікавився Ибут.— Тю, ти що, забув? У нього ж сьогодні День Народження! Він, мабуть, відсипається перед насиченим днем.— Так, про День Народження забув! — тяжко видихнув Ибут — А ми без подарунка. А значить і тортика не отримаємо! Сафоля отримає тортик, Го отримає тортик, Агрибос отримає тортик, а ми ні!— А Агрику за що? — поцікавився Тахталь.— За подарунок! — пояснив Ибут.В ту мить Тахталь припинив трапезу. Склалося таке враження, що він щось замислив. І по його очах можна було побачити, що замислив щось погане.— Не впевнений чи знав ти, а я от точно знав, лахматому тортика не можна.Тахталь, інколи, Агрибоса називав «лахматим». А ще кучерявим, волохатим, мохнатим та зрідка рудим!— В нього ж алергія. — продовжив Тахталь — І він завжди про це забуває. Тому, якщо ми поцупимо його подарунок і привітаємо ним Айка, то лахматому це буде тільки на користь.Ибут підозріло поглянув на товариша.— Не знаю, що ти там замислив, але краще переосмислити та прийняти правильне рішення.— Не бійся, мої рішення завжди правильні! Ходімо.Ибут поглянув на блискучу мисочку собачки, яка блищала як роса на сонці й надув свої маленькі щічки.— Знов нічого не залишив! — він почесав свого животика й пішов слідом за товаришем продовжуючи розмову — А довго я ще смакуватиму порожньою тарілкою?— Мій банан багато для мене значив. Тому, навіть не починай.— Та не їв я твого банана. — обурився Ибут.Та на жаль, Тахталь проігнорував слова товариша. Адже кому потрібні слова, коли мова йде про тортик?І от, поки Агрибос міцно спав, ці двоє вирішили проникнути до його клітки та скоїти страшний злочин. Точніше Тахталь вирішив, а Ибут погодився.— Ти стій на варті, а я піду за подарунком.Тахталь потер лапки й зажмурив очі. Так би мовити, налаштовувався на серйозну справу.— А може навпаки? — запропонував Ибут.— Ну добре. Я піду за подарунком, а ти стій на варті.Ибут замислився притуливши лапку до підборіддя. Він не зовсім зрозумів, що саме змінилося в словах товариша, але якісь зміни він почув. Тому й погодився. Тож, подався Тахталь за подарунком, а Ибут лишився чатувати.— І чому мені завжди доручають найскладніші завдання? А якщо мене хтось помітить? Хто дивитиметься за тим, щоб мене ніхто не помітив?Промовив Ибут обійнявши лапками самого себе. Йому було дуже лячно.— Це ж якщо мене помітять, то сваритимуть. А якщо сваритимуть, то я буду плакати. А я ж не люблю коли мене сварять. Ніхто цього не любить.Він скрутився в клубочок й ледве не розплакався. Його очі наповнилися краплинами сліз, а вушка скрутилися в трубочку немов пожовкле осіннє листя.— Потрібно сховатися так, щоб мене ніхто не помітив.Ибут злегка покотився ліворуч.— Ой як страшно стало. А головне, ще нічого не трапилося.Йому було дуже страшно, тому він вирішив заплющити очі.— Хто вимкнув світло? — раптово вигукнув Ибут — А, це ж я очі заплющив. А так темно було, що навіть ще страшніше стало.Ибут обережно підвівся.— Ой, здається я вступив у якусь невеличку калюжу з дуже знайомим запахом. Добре, що то не я її залишив. Чи все ж таки може і я!?Ибут почав винюхувати незнайому речовину.— Мабуть, таки то був я! Але «я» не тоді, коли підвівся, а «я» тоді, коли заплющив очі.Ибут знову скрутився в клубочок та покотився праворуч. Але так, як до цього він злегка розвернувся поки винюхував калюжку, то це праворуч стало попереднім ліворуч.— Цікаво, як там Тахталь? Чи довго йому ще? Цікаво, а що він робить? Може піти позаглядати? Чи краще сидіти на місці?Він знову присів тяжко зівнувши.— Ех, так багато запитань, що аж в думках запаморочилося.В цю мить задзвонив будильник Агрибоса. Ибут аж підскочив від неочікуваного звуку. Його погляд зосередився на Тахталю який із маленьким м’ячиком вискочив з клітки хом’яка. Вискочив і подався у невідомому напрямку. А точніше до кімнати господарів. «А як же я?» — подумав Ибут. Подумав та й побіг слідом.І поки Агрибос думав про свято та подарунок, поки ходив до Сафолини та намагався її розбудити, Ибут та Тахталь думали як їм непомітно залишити кімнату господарів. Адже незабаром вони також прокинуться і тоді буде дуже багато запитань.— І чому ти зайшов саме до цієї кімнати? — схвильовано прошепотів Ибут — Та ще й з м’ячиком Айка?— Тобто, м’ячиком Айка? — здивувався Тахталь.— Тю, ти що не знав? Це ж улюблений, викрадений Агрибосом, давно загублений м’ячик Айка.Ибут виглядав дуже стривожено. Здавалося, що в такій поганій ситуації він ще ніколи не був.— Он воно як! Добре що я помітив напис на коробочці й вирішив викрасти лише подарунок. Бачиш який я молодець!— Молодець? Ти хоч уявляєш що з нами тепер буде? Айк подумає, що це ми його поцупили. А тепер здогадайся, що він з нами зробить, коли вирішить, що м’ячик був увесь час у нас? Не бачити нам нічних прогулянок та смачної їжі.Ибут сказав саме «смачної їжі» тому, що вночі, їжа, чомусь набагато смачніша аніж вдень. І так вважав не лише Ибут. Так вважали усі маленькі мешканці будинку.— Тю, та не хвилюйся ти так. Якби ми викрали коробочку, то тоді було б набагато гірше. А так, в нас є шанс все виправити. Зараз непомітно повернемо подарунок і все буде добре. — підбадьорив товариша Тахталь.— Аби ж це так легко було зробити як сказати.— Так, зробити буде не просто. Але реально. І я, здається, придумав як. Ти залізай в господарів капець й сиди тихо. А коли тебе впіймають, то вигукнеш «Сюрприз». А до того часу, щоб ні звуку!— В якому сенсі упіймають? — не зовсім зрозумів Ибут.— Мовчи сказав! Залізай та сиди тихо! Ибут заліз в капець й лапками прикрив рота, щоб випадково нічого не мовити. Потім зажмурив очі й тими ж самими лапками затулив вуха. Щоб раптово нічого страшного не почути та не побачити. Та від того що він нічого не чує та не бачить, йому стало дуже страшно. Тому Ибут розплющив очі й знову притулив лапки до рота.Тахталь підтягнув капець до дверей й через щілину спостерігав за збентеженими побратимами які щось з’ясовували.— Ні, Агрику, це погана ідея! — зауважила Сафоля.— А мені здається навіть дуже чудова. Коробочка для подарунка також подарунок. — заперечив їй хом’як.— Агрику, порожня коробочка це не подарунок. Там повинно щось бути в середині.— І що, наприклад?— Наприклад-приклад, моя пір’їна! — втрутився у їхню суперечку папуго Го — Здається, від удару я втратив якийсь шмат пір’я втратив. Тому можна покласти навіть декілька пір’їн. Це буде схоже на букет квітів. Тільки замість квітів пір’я!— Ні, пір’я не годиться! — мовила кролиця. — Ні, не годиться! — підтримав її Агрик.— Ну то візьміть он того капця-капця! — запропонував Го — Айк обожнює господаря капці.— Капці це чудово! — вигукнув Агрик.— Ніяких капців ми не даруватимемо. — знову заперечила Сафолина — До того ж за цей капець господар сварить Айка. І взагалі, звідки він тут взявся? Декілька хвилин тому його тут не було!А поки товариші сперечалися, Тахталь тихесенько витягнув капця з кімнати господарів й лишив його неподалік від них. А сам десь причаївся чекаючи слушної миті.Папуга намагався зібрати пір’я докупи щоб зрозуміти яка пір’їна з якої частини тіла відлетіла. Сафолина обережно винюхувала капець. Їй здалося, що щось з тим капцем не так. Хом’як лишив порожню коробочку на підлозі й підійшов до Сафолі. Як раптом, щось тихесенько дзявкнуло у сусідній кімнаті.— Айк прокинувся! — мовила кролиця.— Імпровізуємо! — прошепотів Агрибос й поглянув в бік маленької квадратної коробочки біля якої з посмішкою на обличчі стояв Тахталь. Той взяв коробочку в лапки й мовив:— Тримай. І пам’ятай, не можна губити подарунки.На радощах й з веселим настроєм до кімнати зайшов ибака Айк. І не просто зайшов, як заходять зовсім звичайні собаки у зовсім звичайний день. А зайшов так, як ніби король. Повільно, з високо піднятою головою і з повними очима щастя. Його погляд зосередився на капцю, через який його дуже часто сварили господарі.— Невже це мені?Вигукнув Айк й швиденько підбіг до нього. Він охоче почав обнюхувати його, як раптом з того капця визирнув Ибут та весело вигукнув «Сюрприз». Собака навіть трохи злякався. А через те, що злякався собака, злякався й сам Ибут. Він обережно витер лапками свої налякані оченята й грімко чхнув:— О, а в мене є повітряна кулька. — зрадів Ибут — А, ні, це лише бульбашка з носа! — Оце так сюрприз! — задзявкотів собака.— Так, Айку, це тобі капець від мене та Ибута. Поцупили у господарів поки ті спали. — Тахталь обережно обійняв іменинника й відійшов убік, як ніби приготувався втікати. Мабуть, таки хвилювався, що щось піде не за планом.— Ой, дякую вам друзі. Це ж мій улюблений капець лівої ноги господаря. І пахне так смачно, як ніби в ньому хтось дуже когось злякався.— Та хто його зна, чим пахнуть господарів капці!? — засміявся Тахталь.Собака лопав від радощів. Його переповнювали емоції.— А це від мене-мене! — мовив папуга Го вручивши Айку букет пір’я. — Це як квіти-квіти… тільки пір’я-пір’я.— Ой, дякую. Як приємно. А який приємний в них аромат. — мовив Айк принюхавшись до букета.Та раптом, його погляд зосередився на квадратній коробочці яку тримав Агрибос.— А це від Агрика! — невпевнено мовила Сафолина — Коробочка для подарунку.Хом’як повільно віддав подарунок й трохи закляк. Чи то чогось боявся, чи то когось в чомусь підозрював.— І що там? — запитав Айк — Від тебе, Агрику, можна очікувати що завгодно! А я, ще одного переляку не витримаю.Собака згадав, як хом’як підстриг йому вуса. То звісно ж було випадково, але Айк тоді дуже злякався. Він обережно відкрив коробочку і…— М’ячик! Мій улюблений гумовий м’ячик. Ти поцупив його, щоб потім подарувати мені?Хом’як трохи почервонів. Йому, навіть на мить здалося, що все найгірше вже позаду.— Та ні. То я колись, щоб відвернути увагу Тахталя від банана, жбурнув м’яча. М’яч впав на підлогу й кудись закотився. Тахталь побіг на звук, а я банана схопив і втік. А про м’яч зовсім забув. А Сафочка випадково знайшла його. Тож, з Днем Народження, друже!Від почутого, що Тахталь, що Ибут чомусь хотіли сказати хом’яку якісь не дуже добрі слова. Але в ту мить задзвонив будильник господарів і домашні улюбленці розбіглися по своїх клітках.Агрибос, звісно ж, усвідомив, що вчинив недобре. І справа була навіть не в тому банані. Справа була у тім, що через його вчинок, Тахталь в усьому звинувачував свого найкращого друга. Та на жаль, це Агрик, і інакше бути ніяк не могло.Читайте продовження цієї цікавої історії тут

Повернувшись до своєї клітки хом’як ніяк не міг знайти собі місця. Щось тривожило його. Тому, щоб хоч якось себе заспокоїти він вирішив зайнятися спортом, а саме, трохи побігати. І от крутиться Агрибос в колесі для бігу та й думку гадає. Ще не познайомилися з першим і другим розділами? Запрошуємо розпочати захопливу подорож із них! — І чому я раніше до нього не підходив? Мабуть, тому, що вже голова йде обертом. Скоріш за все, потрібно бігти, а не просто обертатися як одяг в пральній машині. Хом’як із невеличкими труднощами підвівся й почав працювати лапками.— Таке враження, ніби я кудись біжу. — важко дихаючи мовив Агрибос — Та не просто біжу, а втікаю! Можна уявити, що втікаю від Тахталя.Хом’як зупинився. Зморився трішки. Точніше, хом’як зупинився, а колесо ще оберталося. На жаль, спорт це не його. Але, через силу, він все ж таки вмовив себе ще трохи попрацювати лапками.— Це ж якщо я тренуватимуся, то стану сильним. Та не просто сильним, а дуже сильним. І м’язи в мене з’являться. І великим я буду, як Сафоля. Та що там Сафоля, стану більшим за ведмедя. Ведмідь Агрибос. Ух, як гарно звучить.Він знову зупинився зловивши себе на думці, що ведмідь не втікатиме від Тахталя, а навпаки, наздоганятиме. Тому, Агрик почав вдвічі швидше перебирати лапками.— Й ніхто не прийде та не погляне, чи моє тіло вже за розміром з ведмедя чи ні. Бо мені здається, що м’язи на моїх задніх лапках вже зміцніли і я став дуже великим.Раптом хом’як вискочив з колеса. Точніше його відкинуло в сторону, але це виглядало так, як ніби він вискочив. В його очах все запаморочилося, і він зручно вмостився на підлогу та про щось подумав. Потім, те про що він подумав чи то кудись поділося, чи то якось забулося і він подумав про шматок тортика. Потім, коли зрозумів, що від думки про тортик захотілося їсти він згадав про те, про що подумав спочатку. Але все одно думка про той тортик нікуди не поділася. Потім, Агрик згадав про ведмедя. Точніше про ведмедя зі шматком тортика. А ще подумав про подарунок. Але після того, як він подумав про подарунок, його думки заплуталися, і він вирішив піти до Тахталя та поговорити з ним віч-на-віч. Поговорити про банан та про його негарний вчинок. Тобто Агрик наважився попросити вибачення.Хом’як оглянув кімнату. Десь там він побачив Айкі та господаря. Між ними, як здалося Агрику, навіть виникла невеличка розмова.— О, Айку-Спайку, ти куди подів мого капця? З самого ранку всюди шукаю, ніде знайти не можу. — звернувся господар до собаки.— Ага, так я взяв і сказав тобі! То мій подарунок. Мій. Тому, можеш забути про капець. — відповів Айк.— Ага, так ти взяв і сказав мені. А якби й сказав, то навряд чи б я тебе зрозумів. — посміхнувся господар — До речі, з Днем Народження тебе! Ввечері будуть гостинці.Господарі любили своїх домашніх улюбленців і пам’ятали про кожне День Народження. А ще готували їм святковий тортик та якийсь невеличкий подарунок.— О, дуже дякую тобі, господарю. — відповів собака й кудись побіг.І хоч вони не розуміли один одного, зі сторони розмова виглядала досить цікавою.Врешті решт, коли в кімнаті стало нібито порожньо, хом’як, крок за кроком, то на чотирьох то на двох лапах, дуже і дуже вагаючись, подолав пів шляху до клітки Тахталя. І десь на тому пів шляху він помітив двох підозрілих осіб, а точніше дві підозрілі шкарпетки які кудись повзли. Ці особи хом’яку дуже когось нагадували. І він, напевно, зрозумів кого. Але все одно чомусь сумнівався. Тому, він вирішив трохи поспостерігати за ними.— Лівий, давай праворуч! — прошепотів Правий.«Лівим» був Ибут. Він повз попереді й чітко виконував накази Правого. Такі таємні імена вони собі вигадали для того, щоб ніхто не здогадався, що це насправді Тахталь та Ибут. І, звісно ж, кожен отримав свою назву виходячи з того, яку шкарпетку він одягнув, ліву чи праву.— Чуєш, Правий, а чому я попереду, а ти позаду? Це ж якщо попереду якісь неприємності, то всі вони дістануться мені. А я ж боюся неприємностей.— А якщо якісь неприємності позаду, то всі вони дістануться мені. Ми прикриваємо один одного. Ми ж команда.— Так, ти правий. — мовив Ибут.— Правий Правий! Чи Правий правий. Яка різниця? Все одно ж звучить загадково! — наголосив Тахталь.Раптом Ибут в щось вперся. Точніше не в щось, а в когось. Тобто в Агрибоса. Ну і звісно ж, Тахталь вперся в Ибута, бо той різко зупинився.— Ви що, живі шкарпетки? — поцікавився хом’як.Ибут застиг на місці. Йому настільки стало страшно, що він забув усі літери які присутні в словах. Забув всі слова які присутні в словниках. Та й взагалі, забув усе, що пам’ятав. І в ту мить, як йому самому здалося, він і дійсно перетворився на шкарпетку. Тому, він лежав тихо і нерухомо. А ще підозріло пах. Чи то смердів. Ну це вже залежить від того якої свіжості була та шкарпетка на яку перетворився Ибут.— Так, ми живі шкарпетки! — впевнено відповів Тахталь. — Ми повземо з пункту «А» в пункт «Б», тому краще не заважай нам!Насправді Тахталь мав план. Точніше він запевняв Ибута, що мав план. А сам діяв за обставинами. Йому хотілося якось провчити Агрибоса, але його плани вмить змінилися. А все через необережну фразу хом’яка.— Зрозуміло! А я йду ділитися з Тахталем своїм шматком тортика. Ну, бувайте, шкарпетки.Ох і даремно він згадав про того тортика. Та невідомо як би все трапилося далі, якби Агрибос не згадав про смаколик. Тому, хом’як йшов до клітки Тахталя, а Тахталь повз слідом, забувши про свого товариша Ибута.— Е-е-е, Правий, ти де? — десь через декілька хвилин тиші та спокою наважився вимовити Ибут — Тахталю, відгукнись. Це я ліва шкарпетка.Здавалося от-от і він розплачеться. Та ніхто його не чув. Ніхто не бачив і ніхто не згадував. Бо ж мова була про тортик. А там, де мова йде про щось смачненьке, там і Тахталь.Тож, долає Агрибос залишені пів шляху, а за ним права шкарпетка повзе. Непомітно так повзе. Коли погляне на неї, то вона не повзе. Лежить і не ворушиться. А коли не дивиться в її сторону, то вона ніби як і переслідує його. Збентежило це хом’яка, занепокоїло. Навіть лячно якось стало. Адже не кожного дня тебе переслідує шкарпетка. Особливо права. Тому хом’як ще зробив декілька повільних кроків, а потім згадав про ведмедя.І от, відчувши в собі силу великого звіра, Агрибос підвівся на задні лапи та голосно-голосно заричав.— Ти чого ричиш? — поцікавилася шкарпетка. Тобто, поцікавився Тахталь, але Агрик цього ще не усвідомив.— Я ведмідь Агрибос! — грізно мовив хом’як підвівшись на задні лапи.— Лахматий, з тебе такий ведмідь як з мене черв’як! — мовив Тахталь знявши з себе шкарпетку.Хом’як поглянув на Тахталя. Потім поглянув на шкарпетку і знову поглянув на Тахталя.— Будь обережним, ця шкарпетка трохи дивна і здається трохи небезпечна. А ще, десь тут ходить ще одна шкарпетка. Схожа на цю, але трохи інша.Агрибос поглянув на Тахталя, щоб переконатися в тому, чи він взагалі слухає його, а потім продовжив.— Тахталю, я не хотів з’їсти твого банана, але він сам попросився! От в тебе бувало так, щоб щось смачненьке саме просилося до рота? От в мене було таке з тим бананом. А я ж йому, «ти що, не можна!». А він мені, «хто тобі таке сказав? Візьми і з’їж!». Тож я взяв і з’їв його. Мені й самому не хотілося, чесно! Але, коли хтось благає, то на жаль, не можу відмовити. Тому, вибач мені. І в знак примирення, ввечері віддам тобі свій шматок тортика.Тахталь підозріло посміхнувся. Спочатку він розкрив рота показавши свої зуби, а потім надув щоки й висунув язика.— Я теж напартачив. В усьому звинуватив Ибута. А він через це страждав. Та ще й вмовив його викрасти твого подарунка. Думаю, ми разом завинили перед ним. Тож, ходімо перепрошувати. А щодо тортика, то можеш свій шматок віддати йому. Я вже якось з цим змирюсь.Тож пішли вони разом до Ибута, який, до речі, нарешті наважився визирнути зі шкарпетки. Точніше, спочатку визирнули його вуха, щоб послухати, чи нічого страшного там не відбувається. Потім визирнув ніс, щоб виявити якісь підозрілі запахи. Потім визирнули очі, які, до речі, спочатку були заплющеними. Ну а коли визирнула уся голова, то він наважився розплющити очі та вилізти повністю.Тахталь та Агрибос вже були поряд, але почати розмову вони не встигли, бо раптом на кухні закричав папуга Го.— Небезпечний момент небезпечний!В цю мить, з кухні вибіг ибака Айк. Він міцно тримав в зубах господарів капець. І хоч йому було зовсім не зручно бігти. І той капець волочився десь поміж передніх лап собаки. Він все одного гордо біг уперед з високо піднятою головою, не збираючись віддавати своє. Позаду собаки, намагаючись вихвати свого капця, біг господар.— Ану віддай капець! Віддай, кому сказав! — горланив він — Капець тобі, а не капець! І ніякого святкового тортика!Звісно ж, те, що господар так сказав, зовсім не означало, що так воно і буде. Але ці слова дуже налякали Агрибоса та Тахталя. Тому, вони вирішили діяти не вагаючись. І вже за лічені секунди хом’як заплутався в лапах Айка, а Тахталь вихватив того капця з його зубів.Чи даремно вони це зробили, чи ні, та собака дуже розсердився. По його погляду, можна було зрозуміти, що обидва потраплять до чорного списку. Та й святкового тортика їм не бачити. І хоч насправді, ввечері, увесь тортик дістанеться Агрибосу… але то вже зовсім інша історія.

— Чому ти, власне, ходиш ось так боком? — сказала Мати-Краб своєму синові. — Ти повинен завжди ходити прямо вперед, з вивернутими назовні клешнями.— Покажи мені, як ходити, люба матінко, — слухняно відповів маленький краб. — Я хочу навчитися. Тоді стара Крабиха намагалася й намагалася йти прямо вперед. Але могла ходити тільки боком, так само як і її син. А коли вона пробувала вивернути клешні назовні, то спіткнулася й гепнулася носом об землю. Мораль: Не вчи інших, як поводитися, якщо сам не можеш показати добрий приклад. Відкрийте світ байок Езопа – цікаво та повчально! Лисиця та Ворона Хочете дізнатися, як хитрість може обертатися проти тебе? Пригоди Лисиці чекають на вас! Кіт і старий пацюк Подивіться, як кмітливість допомагає навіть найпильнішому ворогу! Заєць і черепаха Переконайтеся, що повільно, але впевнено теж можна перемогти – повчальна історія для малюків і старших! Лисиця і виноград Дізнайтеся, як бажання іноді змушує нас вигадувати цікаві виправдання. Олень і його відображення Подивіться, чому важливо цінувати себе таким, яким ти є! Мавпи-танцюристки Веселі мавпи покажуть, як радіти дрібницям і сміятися від душі! Ворон і глечик Розум і винахідливість завжди виручають у складних ситуаціях – переконайся самі! Вовк і Ягня Дізнайся, чому сила без права не завжди справедлива і як важливо стояти на своєму! Пастух і вовк (Хлопчик, який кричав “Вовк!”) Переконайтеся, що брехня може дорого коштувати – навіть у казці! Собака і його відображення Подивіться, як заздрість і жадібність можуть обманути навіть найвірнішого друга.

Народження Жабеня в джунгляхУ серці індійських джунглів, де гілки спліталися в густі зелені штори, а нічний вітер шепотів таємниці, вовча зграя почула незвичайний звук — тоненький плач. Мати-Вовчиця, чиї очі світилися, мов два теплі ліхтарики, насторожила вуха. Вона кинулася до печери, де на м’якій землі лежало людське дитинча. Його маленькі рученята тремтіли, а очі блищали, наче зірки. — Яке ж воно миле й беззахисне! — вигукнула Мати-Вовчиця. — Я залишу його з нами. Назвемо його Мауглі, Жабеня, бо шкіра в нього гладенька, як у жабки. Раптом темряву розірвав грізний рик. То був Шер-Хан, кульгавий тигр зі шрамами, чиї очі палали злобою. — Це моє дитинча! — прогарчав він, клацаючи зубами. — Віддай його, або я знищу всю зграю!Батько-Вовк ступив уперед, його шерсть настовбурчилася: — Мауглі — наш! Його долю вирішить Рада Вовчої Зграї, а не ти, Шер-Хане!На Раді, під величезним Каменем Ради, де місячне світло малювало сріблясті візерунки, зібралися вовки. Їхні тіні гойдалися, мов живі. Ведмідь Балу, великий і добродушний, із медовим голосом, підвівся: — Я навчу Мауглі Закону Джунглів! Він буде слухняним і сильним, як справжній вовк.Чорна пантера Багіра, граційна, мов тінь, що ковзає між деревами, додала: — Я віддам за нього буйвола, щоб зграя була сита. Прийміть Мауглі, він вартий цього!Вовки загуділи, дехто сумнівався, але голос Балу й мудрість Багіри переконали їх. Мауглі залишився в печері, де Мати-Вовчиця гріла його своїм теплом і співала тихі колискові, а брати-вовченята ганялися за його ногами, сміючись.Життя серед зеленого світуМауглі ріс, наче молоде деревце, міцним і швидким. Джунглі стали його домом: він гойдався на ліанах, пірнав у прохолодні річки й слухав, як гудуть бджоли в кронах дерев. Балу вчив його Закону Джунглів, сидячи на теплій скелі: — Поважай джунглі, Мауглі. Кожна тварина має своє місце, і ти мусиш знати своє. Багіра, чиї очі блищали, мов смарагди, вчила його крастися безшумно й полювати. Вона казала: — Твоя сила в розумі, Жабеня. Будь хитрішим за всіх.Але Шер-Хан не забув про хлопчика. Він ховався в заростях, і його низький рик лунав уночі: — Мауглі мій. Я дочекаюся, коли зграя відвернеться від нього.Одного спекотного дня, коли сонце пекло, мов вогняна куля, мавпи-бандар-лог раптово налетіли на Мауглі. Вони реготали, стрибаючи з гілки на гілку, і кричали: — Ходи з нами, хлопчику! Ми — королі джунглів! Тобі буде весело!Мауглі намагався вирватися, але мавпи були швидшими. Вони схопили його й понесли через верхівки дерев до старого покинутого міста, де жили серед зруйнованих храмів. Там вони танцювали, кидалися камінням і верещали, не слухаючи нікого. Мауглі кричав: — Балу! Багіро! Рятуйте мене!Балу й Багіра, почувши його голос, кинулися навздогін. З ними був пітон Каа, довгий і блискучий, мов річка в місячному світлі. Його очі загорілися, коли він зашипів: — С-с-спіть, дурні мавпи! С-с-спіть! Мавпи, зачаровані його поглядом, попадали з дерев, наче стиглі плоди. Мауглі кинувся до друзів, його серце калатало від радості: — Дякую, Каа! Дякую, Балу й Багіро! Ви мої справжні брати!Балу обійняв його, буркочучи: — Не лізь до мавп, Жабеня. Вони не знають Закону й не мають честі.Багіра ледь посміхнулася: — Але ти молодець, що не злякався.Виклик Шер-ХануМауглі подорослішав. Його руки стали сильними, як гілки дуба, а очі — пильними, як у яструба. Але молоді вовки, підмовлені Шер-Ханом, почали ворогувати проти нього. На Раді вони гавкали: — Він не вовк! Він людина! Проженіть його з джунглів!Мати-Вовчиця дивилася на Мауглі зі сльозами в очах, а Балу тихо бурчав: — Він наш, хоч і людина.Мауглі відчув, як біль стискає його серце. Він любив зграю, але розумів, що не може залишитися. — Я доведу, що я гідний джунглів, — сказав він Багірі, стискаючи кулаки.Він побіг до села людей, де вогонь горів у їхніх оселях, як маленькі сонця. Мауглі взяв палаючу гілку, червону й гарячу, і повернувся до Каменя Ради. Вовки замовкли, коли він увійшов, тримаючи вогонь, що танцював у його руках. Шер-Хан заревів, але Мауглі ступив до нього: — Ти боявся мене, коли я був малим, Шер-Хане. А тепер бійся цього! Полум’я освітило джунглі, і Шер-Хан, злякавшись, відступив, скиглячи, як побитий пес. Мауглі повернувся до зграї, його голос тремтів, але був твердий: — Я люблю вас, моя зграя. Ви виростили мене, але я мушу піти до людей. Та я завжди буду вашим братом, де б я не був.Мати-Вовчиця лизнула його руку, а Балу важко зітхнув: — Не забувай нас, Жабеня. Джунглі завжди будуть твоїм домом.Новий дім і поклик джунглівМауглі прийшов до села, де пахло димом, свіжим хлібом і квітами. Жінка, на ім’я Мессуа побачила його й заплакала, обіймаючи: — Ти мій син, якого забрали джунглі! Залишайся з нами, мій хлопчику! Мауглі жив із людьми, вчився їхніх звичаїв, носив одяг і слухав їхні історії. Але щоночі, коли місяць сріблив джунглі, він чув поклик лісу. Балу, Багіра й Каа приходили до нього, ховаючись у тінях. Багіра шепотіла, її голос був м’яким, як оксамит: — Ти наш, Мауглі. Джунглі чекають тебе.Каа обвивав його своїм хвостом, додаючи: — С-с-серце джунглів б’ється в тобі.Балу, похитуючи головою, бурчав: — Ти сильний, Жабеня. Ти можеш бути і з людьми, і з нами. Тільки не забувай Закону.Мауглі посміхався, дивлячись на зірки, що мерехтіли над лісом: — Мій дім — там, де моє серце. Я належу і джунглям, і людям. Я повертатимусь до вас, мої друзі.Він заснув під шепіт листя, мріючи про нові пригоди, де вовки, пантери й пітони завжди будуть його родиною. Джунглі співали йому колискову, а зірки над головою обіцяли, що його шлях тільки починається.

У чарівній Бухті Пригод, де вітер гойдав золоте осіннє листя, а сонце світило, наче великий апельсин, жив хлопчик на ім’я Алекс. Цього ранку він прокинувся раніше за всіх, адже сьогодні був особливий день — перший день у школі! Його новий рюкзак, синій, як морська хвиля, був наповнений скарбами: блискучими олівцями, зошитами з малюнками щенят і найсмачнішим у світі бутербродом із сиром. Алекс надів свою улюблену кепку, підстрибнув від радості й побіг до зупинки шкільного автобуса. Але щойно він дістався до парку, його серце завмерло — рюкзак… зник!— Мій рюкзак! Як же я піду до школи без нього? — вигукнув Алекс, озираючись навколо. Листя шелестіло, пташки співали, але рюкзака ніде не було видно. Хто ж міг його забрати? Тим часом у штабі Щенячого патруля задзвонив щеняфон. Хоробрий Райдер, лідер команди, почув схвильований голос мера Гудвей: — Райдер, біда! Алекс загубив свій рюкзак, а шкільний автобус уже на підході! Без нього перший день у школі пропаде!— Не хвилюйся, мер, Щенячий патруль усе виправить! — відповів Райдер і скликав свою команду. — Щенята, до штабу, мерщій! Щенята прибігли, виляючи хвостами. Там були відважний поліцейський Гонщик, кремезний будівельник Кріпиш, смілива льотчиця Скай, кумедний пожежник Маршалл, водний рятівник Зума і майстер переробки Роккі. Райдер пояснив: — Друзі, у нас загадка! Рюкзак Алекса зник, і ми маємо знайти його до приїзду автобуса. Гонщик, твій супернюх нам потрібен, щоб знайти сліди. Скай, облети місто з неба. Кріпиш, перевір кущі й паркани — може, рюкзак десь застряг!— Гонщик готовий до дії! — гавкнув Гонщик, поправляючи свій синій капелюх. — Скай злітає в небо! — весело сказала Скай, готуючи гелікоптер. — Кріпиш на бульдозері, вперед! — прогримів Кріпиш, готовий розгрібати будь-які перешкоди.Гонщик припав носом до землі й одразу відчув щось дивне. “Пахне сиром… і ще чимось… але що це?” — подумав він. Слід вів через парк, повз гойдалки, до старого дуба. Але там був лише шматочок хліба з крихтами. “Хтось їв бутерброд Алекса!” — вигукнув Гонщик. Та хто ж це міг бути?Скай, гудячи в небі, помітила щось синє біля річки. “Райдер, там якась тінь тікає з чимось блискучим!” — повідомила вона. Щенята помчали до річки, але знайшли лише порожню коробку з-під соку. Загадка ставала дедалі заплутанішою!— Хтось грає з нами в хованки, — сказав Райдер. — Треба думати, як справжні детективи!Кріпиш тим часом розгрібав кущі біля крамниці пана Портера. “Гей, тут сліди лапок! І вони не собачі!” — гавкнув він. Сліди вели до вузької алеї, де щенята побачили… кішку Калі! Вона сиділа на паркані, облизуючи вуса, а поруч лежав синій рюкзак Алекса. Але коли Гонщик спробував його схопити, Калі хитро муркнула й стрибнула на дах, тягнучи рюкзак за собою.— Калі, віддай рюкзак! — крикнув Гонщик. Та Калі лише блиснула зеленими очима й побігла далі, перестрибуючи з даху на дах.Райдер викликав Маршалла: — Маршалл, бери драбину! Калі на даху з рюкзаком!Маршалл, як завжди, трохи спіткнувся, виїжджаючи на своїй пожежній машині. “Ой, мої лапи!” — засміявся він, але швидко підняв драбину. Та Калі була швидшою — вона стрибнула на дерево, а звідти на візок пана Портера, який котився вниз по вулиці! Рюкзак гойдався в її зубах, а щенята бігли слідом, намагаючись не відставати.— Це справжня гонитва! — вигукнув Зума, приєднуючись до команди на своєму катері, який він пригнав до каналу.Роккі придумав хитрий план. Він зробив пастку з мотузки й коробки, посипавши всередину трохи крихт від бутерброда. “Калі не встоїть перед їжею!” — сказав він. Але Калі була надто розумною й обійшла пастку, залишивши щенят у подиві.Нарешті Скай придумала, як розв’язати цю загадку. Вона піднялася високо в небо й закружляла над Калі, створюючи вихор із листя. “Мяу!” — зойкнула Калі, здивовано випустивши рюкзак. Гонщик блискавично підхопив його лапами. “Є!” — радісно гавкнув він. — Молодці, щенята! — похвалив Райдер. — А тепер швидше до автобуса!Щенячий патруль помчав до зупинки, де Алекс стояв, сумно дивлячись на дорогу. Побачивши свій рюкзак, він аж підстрибнув від щастя. “Ви найкращі, Щенячий патруль! Мій перший день у школі врятовано!” — вигукнув він, обіймаючи Гонщика й Кріпиша. Шкільний автобус загудів, і Алекс, махаючи рукою, поїхав до школи, готовий до нових пригод. А Щенячий патруль повернувся до штабу, де Райдер пригостив усіх смачними кісточками. “Що за день!” — засміявся Маршалл, випадково перекинувши миску з водою. Усі щенята розреготалися.Тієї ночі Бухта Пригод спала спокійно, знаючи, що Щенячий патруль завжди розплутає будь-яку загадку й урятує день — навіть якщо це перший день у школі!Кінець.