Казки про тварин

Жив-був у великому зеленому лісі маленький зайчик, якого звали Пушистик. Він був дуже допитливим і любив бігати від дерева до дерева, граючись з листочками та квіточками. Одного сонячного осіннього дня, коли листя вже починало жовтіти, старі дерева зашелестіли: “Зима йде! Зима йде!” Пушистик здивувався і запитав у своєї подруги, лисички Рудоньки: “А що це за зима? Чи буде вона веселою, як літо?”Рудонька, яка була розумнішою за всіх у лісі, усміхнулася і сказала: “Зима — це час снігу, морозу і довгих ночей. Треба готуватися, бо інакше буде холодно і голодно. Ходімо, я покажу, як наші друзі готуються!” Спочатку вони побігли до білочки Сонечка. Сонечко метушливо бігала по гілках, збираючи жолуді, горіхи й яблучка. “Я ховаю все в дуплах дерев і під листям! — вигукувала вона. — Взимку сніг засипле землю, і їжі ніде буде взяти. Треба працювати зараз, щоб потім не мерзнути!” Пушистик допоміг їй покотити великий жолудь і подумав: “Ого, скільки праці!” Потім друзі зустріли ведмедя Буркала. Він ричав тихо, копаючи глибоку яму під корінням старого дуба. “Я роблю собі затишну берлогу, — пояснив Буркал. — Наповню її мохом і сухим листям, а потім ляжу спати до весни. Взимку я буду мріяти про мед, а прокинуся сильним і ситим!” Пушистик заздрив: “А я б теж хотів спати всю зиму…” А от пташка Соловейко сиділа на гілці з маленьким рюкзачком за спиною. “Я лечу на південь, де тепло і сонечко! — заспівала вона. — Збираю сили, вчу дорогу по зірках. Хто не полетить, той замерзне в заметах!” Пушистик махнув лапкою на прощання і побажав удачі.Рудонька не зупинялася: “Ходімо далі! Дивись, ось єнот-полоскун Хитрун. Він умиває мордочку в калюжі і копає нору під корінням. ‘Я запасу їжу — ягоди, рибу й комах — і засипатиму вхід землею! — хвалився Хитрун. — Взимку буду спати, як Буркал, але прокидатимуся, щоб перекусити. Головне — не замерзнути!’ Пушистик кивнув: ‘Ти розумний, як справжній будівельник!'”Далі вони натрапили на їжака Колючку. Він згорнувся в клубочок, але не від страху, а щоб потренуватися. “Я ховаюся в опалому листі й моху, — прошепотів Колючка. — Взимку сніг буде моїм ковдрою, а голки — захистом. Не бігаю, як ви, а сплю тихо-тихо, щоб сили зберегти!” Пушистик обережно торкнувся його голочки і засміявся: “Ти як живий клубок ниток!”А за калюжею, біля ставка, сиділа жабка Квакша. Вона копирсалася в багнюці. “Я зариваюся в мул на дні ставка! — кумекала Квакша. — Там холодно, але безпечно. Кисень братиму з води, а серцебиття сповільню — і спатиму до тепла. Не панікуй, Пушистику, природа все передбачила!” Пушистик дивився, як вона ховається, і думав: “Навіть у воді є свій дім!” А Рудонька сама показала свій секрет: “Я, лисиця, не сплю всю зиму. Заряджаю шерсть — вона стає густішою! — і вчу сліди в снігу шукати. Взимку полюватиму на мишей під снігом, бо вуха мої чують усе. Але запаси теж роблю — ховаю зайчатину в норах!” Пушистик здивувався: “Ти — справжня королева зими!”Але в лісі жив ще один зайчик — його брат, Ліньковатик. Він лінувався цілий день: спав під кущиком, їв свіжу травку і сміявся: “Навіщо готуватися? Зима сама минеться! Я люблю сніг — покатаюся на ньому!” Рудонька попереджала: “Не лінуйся, брате Пушистика! Зима не жаліє ледачих.”Нарешті прийшла зима. Сніг пішов великий-білий, як пухова ковдра. Вітер завивав, а мороз щипав за ніс. Сонечко сиділа в своєму дуплі, хрумкаючи запасами, і співала пісеньку. Буркал мирно сопів у барлозі, гріючись мріями. Соловейко гуляв під теплим сонцем десь далеко. Хитрун сопів у норі, Колючка дрімав у листі, Квакша ховалася в мулі, а Рудонька мчала по снігу, шукаючи вечерю. А Пушистик вирив собі нірку під землею, вистелив її сухою травою і мохом, і навіть запас соковитої кори наробив. “Дякую, Рудонько, за науку!” — сказав він, затишно згорнувшись.А бідний Ліньковатик? Він мерз у снігу, шукав їжу, але скрізь — тільки біла пустка. Холод кусає лапки, живіт бурчить від голоду. “Ой, як я помилився! — заплакав він. — Треба було слухати друзів і готуватися!” На щастя, Пушистик почув його і поділився своєю ніркою та корінцем. Ліньковатик обіцяв: “Відтепер я буду старанним, як Сонечко!”З того часу всі тварини в лісі знали: зима — це не гра, а урок. Хто готується заздалегідь — той теплий і ситий. А ледачі вчаться на помилках. І ліс узявся до праці ще раніше, бо дружба і старанність — найкращі друзі проти морозу! Мораль казки: Готуйся до труднощів заздалегідь, і вони не здадуться страшними. Старайся, як тварини, — і зима стане чарівною!

Жило було маленьке мишеня, якого звали Крумчик. Він був добрий, лагідний і дуже вразливий. Якщо хтось казав щось неприємне — навіть жартома — він одразу вірив і засмучувався.Одного ранку Крумчик знайшов шматочок сиру біля старого дуба. — О, який смачний! — зрадів він і підстрибнув.Та саме тоді з гілки скочила Білка: — Фу, сир смердить! Як ти можеш це їсти?Крумчик опустив вушка: — Мабуть, і справді він поганий…Поруч сиділа стара сова на гілці. Вона бачила все. — Чому ти засмутився, маленький? — спитала вона. — Бо Білка сказала, що мій сир смердить, — відповів Крумчик.Сова усміхнулася: — Те, що сказала Білка, — думка, а не факт.— А яка між ними різниця? — запитало мишеня.Сова розкрила крила й пояснила: — Факт — це те, що правда для всіх і що можна перевірити. Наприклад: Сир жовтий — це факт. Він холодний на дотик — це факт. У ньому є дірочки — теж факт. А от коли хтось каже:“Сир смердить” або “Сир — гидкий” — це вже думка. Комусь запах не подобається, а хтось обожнює його смак. Крумчик замислився. — Тобто Білка просто не любить сир, а це не означає, що він поганий? — Саме так! — кивнула Сова. — У всіх різні смаки. Іноді, коли хтось сердитий або голодний, його думки можуть звучати грубо. Але це не твоя провина.Наступного дня Крумчик ніс додому свій улюблений горішок, коли повз пробіг Їжак. — Ха! Такий дрібний горішок — і ти ним пишаєшся? — пирхнув він.Крумчик хотів образитися, але згадав слова Сови. — Це твоя думка, Їжаче, — сказав він спокійно. — А для мене цей горішок — скарб.Їжак здивувався: — Вибач… Я, мабуть, просто роздратований. Зранку дощ промочив мені голки.— То ти не злий, ти просто мокрий і сердитий? — уточнило мишеня. — Саме так, — усміхнувся Їжак. І вони разом побігли шукати сухе листячко.Ще одного яскравого дня на лісовій галявині Крумчик показував малюнок, який зробив із пелюсток. — Який гарний! — сказав Метелик. А Лисеня пирхнуло: — Мені не подобається. Кольори дивні.Крумчик уже хотів зім’яти свою картинку, але раптом згадав: — Коли хтось каже “мені не подобається”, — це не значить, що вона погана. Це просто його смак.І він спокійно продовжив приклеювати пелюстки. Метелик аплодував. Урок від СовиТого вечора Сова знову прилетіла. — Ну що, Крумчику, тепер ти розумієш різницю?— Так! — радісно пискнуло мишеня. — Факти — це коли щось можна побачити або перевірити. А думки — це просто чиєсь “мені подобається” або “мені ні”.Сова схвально кивнула: — Пам’ятай, малюче: Якщо хтось каже, що ти некрасивий — це лише його думка. А факт у тому, що ти — мишеня, яке має лагідне серце, блискучі очі й вміє робити добро. Ніхто не може знати про тебе все, тому не дозволяй чужим словам робити тебе сумним. Крумчик подякував Сові й пішов додому з теплим серцем і новою мудрістю.

В одному темному-претемному лісі зібралися звірі на пораду. Їм було дуже образливо, що люди святкують, танцюють, співають, а у них — тільки будні. От і вирішили звірі: треба й собі придумати свято.Подумав ведмідь, який був у них головним, і каже:— Будемо святкувати чийсь день народження.Задумались звірі. Це ж треба гостей запросити, нагодувати, напоїти… А ті можуть насмітити та додому піти. Нема охочих.— От як зробимо, — каже ведмідь, — день народження буде у зайця. У нього вуха довгі, стрибає він швидко, скрізь бував, різні звичаї чув.На тому й зійшлися, хоча зайця спитати забули. А що ж він їсть? Моркву та капустину. Вчасно звірі згадали та принесли йому курку, щоб він щось смачненьке приготував. Сів заєць біля птиці й думає: — Курка, звичайно, не наша лісова, а міська… але ж вона жива. Шкода її. Гості з’їдять і «спасибі» не скажуть. А вона жити хоче.Пожалів заєць курку і випустив її. Коли та зникла з виду, заєць засумнівався: — Мабуть, я вчинив неправильно. До мене ж звірі на гостину прийдуть, а я чим їх пригощу? Морквою? Мене замість курки з’їдять!Засмутився заєць і пішов до ведмедя. Сів і плаче:— Що ж робити? Курку тільки почав смажити, як прибіг вовк і вхопив її!— Що забрав? — заревів ведмідь.— Та курку ж!— Ну я йому! — і пішов шукати вовка.Але заєць був хитріший і знайшов вовка першим. Каже:— Ох ця лисиця, забрала в мене курку. Не маю чим гостей пригостити.— От лиска! — розсердився вовк, — ну я їй покажу!А руда лисиця сиділа за деревом і все чула. Думає: — Ну, заєць, я покажу тобі, де раки зимують.Курки в той день звірі так і не скуштували. Але відтоді ведмідь з вовком, а лисиця з зайцем не дружать.А курка щасливо дісталася додому і розповіла дідові та бабі цю історію. Тільки вони їй не повірили…

Один Вовк якось надто жадібно наївся, і кістка застрягла йому поперек у горлі. Ні проковтнути, ні виплюнути він її не міг, а їсти тим часом було неможливо. Для ненажерливого Вовка це була справжня мука.Тоді він побіг до Журавля. Вовк був певен, що той, маючи довгу шию й дзьоб, легко дістане кістку й витягне її.— Я щедро тебе нагороджу, — сказав Вовк, — якщо ти витягнеш з мого горла цю кістку.Журавель, як можна здогадатися, не дуже хотів пхати голову у вовчу пащу. Але, будучи за вдачею трохи користолюбним, погодився і зробив те, про що просив Вовк. Коли Вовк відчув, що кістки більше нема, він просто розвернувся й пішов.— А як же моя нагорода? — тривожно вигукнув Журавель.— Що? — ричить Вовк, обертаючись. — Хіба тобі мало того, що я дозволив витягти голову з моєї пащі й не відкусив її? Мораль: Не чекай винагороди, якщо служиш злим.

Лев спав у лісі, велика голова його лежала на лапах. Несподівано поряд з’явилася маленька боязка Миша і, налякана та кваплячись втекти, пробігла по носу Левові. Розбуджений від дрімоти, Лев сердито поклав свою величезну лапу на крихітну істоту, щоб убити її.«Помилуйте мене!» — благала бідна Миша. «Будь ласка, відпустіть мене, і колись я обов’язково вам стану у пригоді.»Леву було дуже смішно думати, що Миша колись зможе йому допомогти. Але він був щедрим і зрештою відпустив Мишу.Через кілька днів, полюючи в лісі, Лев потрапив у пастку мисливської сіті. Не в змозі звільнитися, він наповнив ліс своїм сердитим ревом. Миша впізнала його голос і швидко знайшла Лева, що боровся у сітці. Підійшовши до одного з великих канатів, які його обв’язували, вона перегризла його, і незабаром Лев був на свободі. «Ти сміявся, коли я казала, що відплачу тобі,» — сказала Миша. «А тепер бачиш, що навіть Миша може допомогти Левові.» Мораль: Добро ніколи не пропадає марно.

У далекому-далекому світі, де сонце сяє яскравіше, ніж золотий листок папороті, а ріки течуть медом і молоком, жив собі маленький динозавр Трікс. Він був трицератопсом — з трьома гострими рогами на голові, як у короля джунглів, і хвостом, що махав, наче великий вентилятор. Він обожнював бігати по зеленіших галявинах, стрибати через величезні гриби й ганятися за метеликами розміром з парасольку. Але була одна велика біда: Трікс ненавидів овочі!— Мамо, ну чому? — бурчав він щоразу, коли перед ним ставили тарілку з морквою, броколі та шпинатом. — Вони зелені, як жабки, і хрустять, наче сухі гілки! Краще я з’їм шматок ананаса або… ой, а де мій улюблений стейк з папороті?Мама Трікса, мудра стара трицератопсиха Елла, тільки зітхала і гладила його по шипах. — Синку, овочі — це таємна сила землі! Без них ти не зможеш бігати швидко, стрибати високо й грати з друзями цілий день. Вони як чарівні камінці, що дають енергію сонця.Але Трікс тільки фиркав і ховав моркву під листком. “Я сильний і без них!” — думав він.У Трікса були найкращі друзі в усьому динозаврському лісі: швидкий велоцираптор Спрінт, який бігав, наче вітер, і повільний, але добрий брахіозавр Лені, що міг дістати найсмачніші фрукти з верхівок дерев. Кожного ранку вони збиралися на Великій Галявині для пригод. Сьогодні планували велику пригоду: полювання на “скарб дракона” — блискучу скелю, заховану за Великим Водоспадом.— Ура! — викрикнув Трікс, коли друзі зібралися. — Я буду лідером! Спрінт, ти розвідник, а Лені — той, хто несе карту!Вони помчали стежкою, стрибаючи через калюжі й уникаючи хитрих ліз. Спрінт гасав попереду, Лені повільно, але впевнено крокував, а Трікс… Трікс намагався тримати темп. Але десь на півдорозі, після третього стрибка через потік, його лапи почали тремтіти.— Фух… фух… — важко дихав він. — Чекайте… я… я трохи втомився.Спрінт обернувся, його пір’я встали дибки від здивування.— Тріксе, ти ж наш чемпіон! Як так? Ми тільки почали!Лені нахилив довгу шию і м’яко посміхнувся.— Може, ти забув про сніданок? Моя мама каже, що без зелених друзів земля не дає сили.— Та ну! — відмахнувся Трікс. — Я просто… перегрівся. Ходімо далі!Вони дійшли до Водоспаду — величезного, ревучого, з райдугою над ним, наче чарівний міст. Там, за водяною завісою, блищала скеля — скарб дракона! Але щоб її дістати, треба було перестрибнути прірву, повну слизьких мохів, і підняти важкий камінь.— Я перший! — вигукнув Спрінт і одним стрибком опинився на іншому березі.Лені простягнув шию, як жираф, і легко штовхнув камінь ногою.— Твоя черга, Тріксе! — гукнули друзі.Трікс розігнався… і… плюх! Його лапи підкосилися, і він ковзнув у прірву, зачепившись рогами за корінь. Серце калатало, як барабан, а сили — нуль. Він висів, як мокрий листок, і не міг ані підтягнутися, ані закричати.— Друзі! Допоможіть! — нарешті прошепотів він.Спрінт і Лені кинулися на порятунок. Спрінт кинув лозу, Лені витягнув Трікса своєю потужною шиєю. Коли всі опинилися в безпеці, Трікс сів на землю і заплакав — не від болю, а від сорому.— Я… я не зміг. Через мене ми не знайшли скарб. Ви такі сильні, а я… слабак.Спрінт потер лапою ріг Трікса.— Ей, не сумуй. Знаєш, чому ми сильні? Бо я їм черв’яків з зеленню — вони дають швидкість! А Лені жує листя цілий день — і може тягнути дерева!Лені кивнув, жуючи жменю свіжої трави.— Овочі — як чарівний еліксир. Без них ти не можеш грати довго. Подивись: ось ця морква, що ти сховав учора, — вона як сонячний промінь у кишені. Спробуй!Трікс неохоче взяв моркву. Вона хруснула… і раптом у роті розтеклось тепло, ніби ковток свіжого вітру. Сили повернулися, ніби хтось натиснув магічний гудок. Він скочив на ноги!— Вау! Я відчуваю себе… королем джунглів!Разом вони підняли камінь — легко, як пір’їнку. Під ним лежав скарб: блискуча скеля, а в ній — чарівні кристали, що сяяли кольорами веселки. Трікс обійняв друзів.— Дякую! Відтепер я буду їсти овочі. Бо без них… без них не можна грати з вами вічно!З того дня Трікс став найвеселішим динозавром у лісі. Він їв салати з броколі, як морозиво, і моркву — як солодощі. А друзі грали цілий день, від сходу сонця до зір. І всі знали: справжня сила — не в рогах чи лапах, а в маленьких зелених друзях, що ховають у собі сонце.І жили вони щасливо, хрумкаючи овочі та перемагаючи пригоди.

Дуже молоде Мишеня, яке ще ніколи не бачило світу, ледь не потрапило в біду під час свого першого ж виходу назовні. І ось яку історію воно розповіло своїй мамі про свої пригоди.«Я мирно прогулювався, і щойно завернув за ріг у сусідній двір, як побачив двох дивних створінь. Одне з них мало дуже привітний і добрий вигляд, а друге було найстрашнішим чудовиськом, яке тільки можна уявити. Тобі варто було його бачити.«На вершині його голови та попереду шиї висіли шматки сирого червоного м’яса. Він неспокійно ходив туди-сюди, розриваючи землю своїми кігтями та люто б’ючи крилами себе по боках. Щойно він мене побачив, як розкрив свого гострого рота, наче хотів мене проковтнути, а тоді видобув пронизливий крик, від якого я ледве не зомлів від страху».Чи здогадуєтесь ви, кого ж намагалося описати маленьке Мишеня? Це був ніхто інший, як Сільський Півень — перший, якого Мишеня коли-небудь бачило.«Якби не те жахливе чудовисько, — продовжувало Мишеня, — я б познайомився з тим гарним створінням, що виглядало таким добрим і лагідним. Воно мало густе оксамитове хутро, покірний вираз мордочки та дуже скромний вигляд, хоча очі у нього були яскраві й блискучі. Глянувши на мене, він помахав своїм гарним довгим хвостом і усміхнувся. «Я певен, що він якраз збирався заговорити до мене, коли те чудовисько, про яке я тобі розповідав, знову видало страшенний крик — і я втік, рятуючись».«Сину мій, — сказала Мишача Мама, — те лагідне створіння, яке ти бачив, було ніхто інший, як Кіт. Під своїм привітним виглядом він приховує злобу до кожного з нас. Другий же був просто птахом, який не заподіяв би тобі та найменшої шкоди. А от Кіт — він нас їсть. Тож дякуй, дитино, що залишився живий. І запам’ятай на все життя: ніколи не суди про когось за зовнішністю».Не покладайся лише на зовнішній вигляд.

Закінчилася осінь, і настала люта зима. Було дуже холодно, сніг вкрив землю товстим білим покривалом. Маленький горобчик залишився зовсім сам — його батьків обхитрила лисиця і з’їла.Якось пролітала сорока і помітила, що горобчик сумує і зовсім голодний. Співчуття її змусило: вона вирішила віддати всю свою їжу маленькому пташеняті. Горобчик щиро подякував. Так вони проводили зиму: сорока годувала горобчика, а він підростав, міцнів і вчився сам шукати собі їжу. Коли він став дорослим, горобчик почав віднаходити найкращу їжу та ділитися нею зі старою сорокою, яка допомогла йому вижити в холодну зимову пору.Так зав’язалася справжня дружба між маленьким горобчиком і доброю сорокою, яка залишалася з ним і в біді, і в радості.

Сова завжди спить удень. А вже після заходу сонця, коли рожеве світло зникає з неба, а тіні повільно підіймаються лісом, вона вилітає зі свого старого дупла, струшуючи пір’я й кліпаючи очима. Тоді її дивне «ху-ху-ху-у-у» розноситься тихим лісом, і вона починає полювання на комах і жуків, жаб і мишей, яких так полюбляє їсти.Жила-була одна стара Сова, що з роками стала дуже сердитою й примхливою, особливо коли хтось турбував її денний сон. Одного теплого літнього після обіду, коли вона дрімала у своєму дуплі в старому дубі, неподалік Коник-стрибун почав співати веселу, але дуже різку пісню. Стару Сову це розлютило, і вона висунула голову з дупла, який слугував їй і дверима, і вікном. — Забирайся звідси, пане, — сказала вона Коникові. — Хіба в тебе немає манер? Ти мав би хоча б поважати мій вік і дати мені спати в тиші!Але Коник зухвало відповів, що має таке ж право на своє місце під сонцем, як Сова — на своє місце в старому дубі. Після цього він заспівав ще голосніше й ще різкіше.Мудра стара Сова добре знала, що сперечатися з Коником, як і з будь-ким іншим, не має сенсу. До того ж удень її очі були недостатньо гострі, щоб покарати Коника так, як він на те заслуговував. Тож вона відклала всі грубі слова й заговорила з ним дуже лагідно.— Знаєш, Конику, а мені навіть подобається твій спів. У мене є чарівний напій, який, кажуть, допомагає співати ще краще. Підійди ближче — я хочу тебе пригостити.Нерозумний Коник повірив улесливим словам Сови. Він підстрибнув до її сховку, але щойно опинився так близько, що стара Сова змогла добре його розгледіти, вона накинулася на нього й проковтнула.Улесливість — не доказ щирого захоплення. Не дозволяй лестощам приспати твою пильність перед ворогом.