Казки про тварин

Були собі лисичка й журавель, і зустрілися вони якось у лісі. Завели розмову та стали приятелями. Ось лисичка й каже: – Приходь, журавлику, до мене в гості! Я для тебе – як для себе.Журавель прийшов на ласкаві запросини. Лисичка наварила кашки з молоком, розмазала її тонким шаром по тарілці та й припрошує: – Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!Журавель нахилився, стукав, стукав дзьобом по тарілці – нічого не вхопить. А лисичка тим часом сама вилизькала всю кашу до останньої краплі. Після того й каже журавлеві: – Вибачай, журавлику, що мала, тим тебе й приймала. Більше в мене нічого немає.– Дякую за гостину, – відповідає журавель. – А тепер приходь, лисичко, до мене в гості.– Прийду, журавлику, обов’язково прийду!От і настала черга лисички йти до журавля. Той приготував смачної страви: узяв м’яса, картопельки, бурячків – усього-усього, покришив дрібненько, склав у глечик із вузькою шийкою та й припрошує: – Призволяйся, лисичко, не соромся!Лисичка до глечика – голова не влазить! Вона й так, і сяк, лапкою пробує, нюхає, заглядає – та нічого не вдіє. А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку – та й поїв, що наварив. А тоді й каже:Поївши, каже лисичці: – Оце ж вибачай, що мав, тим і приймав. Більше не маю чим пригостити.Лисичка так розсердилася, що навіть не подякувала, як годиться. З того часу вони й перестали приятелювати.Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!Та від того часу й не приятелює з журавлями.Ось така була в них гостина, що й до сварки призвела!

Колись, у давні часи, коли дріжжі були рідкі, як вода, рак вирушив по них. Ходив він довго, аж цілих сім літ мандрував. Нарешті, повернувшись додому, почав через поріг перелазити. Та не втримався, впав, і глечик із дріжжами розбився об землю.Рак тільки й мовив: – Скора робота – нагла смерть!

Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав голосно кукурікати. Почула його лисичка, що ховалася в сусідньому лісі, і підкралася ближче.– День добрий! – привітала вона. – Як гарно ти співаєш! Голос у тебе чудовий. Але чи вмієш ти співати так, як твій батько?– А як співав мій батько? – запитав півень.– Він ходив по плоту на одній нозі, заплющував одне око і так гарно кукурікав, що всі заслуховувалися!– І я так можу! – вигукнув півень.Він випрямився, заплющив одне око і почав кукурікати.– А чи зможеш ти стояти на одній нозі, заплющити обидва очі й співати? – хитро поцікавилася лисиця.– Зможу! – відповів півень. Щойно півень заплющив очі, лисиця миттю схопила його й понесла в ліс. Уже збиралася його з’їсти, аж півень каже:– Твоя мати так не робила!– А як робила моя мати? – здивувалася лисиця.– Вона, спіймавши півня, спочатку співала, а вже потім їла.– Я вся вдалася в матір! – мовила лисиця, заплющила очі й почала щось шепотіти.Півень тільки цього й чекав! Змахнувши крилами, він вирвався з її лап і сів на дерево.– Ох, хитрун! Перехитрив мене! – облизуючись, сказала лисиця, зітхнула і голодна подалася назад у ліс.

Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Вітер її котить, і вона гуде.Аж тут біжить лисичка.— Бач, — каже, — реве, ще й лякає! От я тебе утоплю!Схопила тиковку за мотузочку, почепила на шию та й подалася до річки. Почала тиковку топити, а та набирає води та булькотить.— Іч, — каже лисичка, — ще й проситься! І не просись, бо не пущу!Та як тиковка вже набралася води, почала тягти лисичку у воду. — Бач, яка, — обурилася лисичка. — То просилася, а тепер ще й шуткуєш. Пусти-бо!Насилу вирвалася та втекла.Біжить далі, аж на дорозі лежить скрипка, яка на вітрі потихеньку гуде.— Бач, — каже лисичка, — ангельський голосочок, та чортова думка.Обійшла її стороною й побігла далі.Аж тут чоловік капкани розставив.— Бач, які хитрощі-мудрощі! — сказала лисичка. — Хіба вже й сісти не можна?Тільки сіла, як капкан її за хвіст схопив.— Бач, яке, — каже, — ще й тримає!А тут уже й чоловік іде.— Дивись, — скаржиться лисичка, — ще, може, й бити буде!А чоловік узяв її, та й забрав.

Жили собі дід і баба, але дітей у них не було. Сумували вони через це, а якось дід і каже бабі:– Ходімо, бабо, до лісу по грибочки!Зібралися вони й пішли. Баба збирає грибки, а тут помічає в кущах гніздечко, а в ньому — качечка сидить.– Подивись, діду, яка гарненька качечка! — каже баба.А дід відповідає:– Давай візьмемо її додому, нехай поживе з нами.Підходять ближче, а у качечки ніжка поламана. Взяли вони її обережно, принесли додому, зробили їй затишне гніздечко, виклали його пір’ячком і посадили туди качечку. А самі знову вирушили до лісу по грибочки. Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів: – Хто це? Хто це?Ніхто нічого не знає.Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знову до сусідів:– Чи не бачили кого?Кажуть:– Бачили якусь дівчину, від криниці водицю несла. Така, кажуть, гарна, тільки трішки кривенька. От дід і баба думали, думали: «Хто б це був?» – ніяк не згадають. А далі баба дідові й каже:– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.Так і зробили.Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трішки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:– Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми тебе будемо любити й жалувати, як рідну дитину.А дівчина каже: – Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер, каже, не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла.От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі.Коли летить другий табуночок, і ці теж:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Коли ж летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком. А дід і баба знов зостались самі собі.

В одному великому лісі жив ведмідь, дужий і лютий. Його звірі боялися як вогню, адже він нищив усе, що траплялося на його шляху. Страх охопив ліс — якщо так триватиме, скоро душі живої не залишиться.Зібралися звірі на раду й вирішили піти до ведмедя з проханням: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».Ведмідь погодився, але пригрозив: — Якщо бодай один день мене обдурите, всіх роздеру!Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя…Одного разу жереб випав на зайця. Перелякався він до сліз, але сперечатися не став — мусив іти.Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з’явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя.І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід.Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.– Що ж це? – ревів ведмідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то клянуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому є живого! І одного хвоста не лишу!..Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла.Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості.В такому настрою застав його заєць.– Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря,- кричав на нього ведмідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?..Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемніше:– Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бал.– Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? – запитав ведмідь.– Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив заєць.- Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам’яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» – кричить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми розповіли по правді. «Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!» Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан,- кричить,- і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся, і що тобі далі робити.Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі. – Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!– Вельможний пане,- мовив заєць.- Це дуже могучий пан, страшний такий.– Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!– Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку.– Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже:– Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку.– Де він? Де він? – кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого.– Ходи сюди і заглянь ось тут! – мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.Став ведмідь над цямриною, глянув униз – аж там справді ведмідь. – Бачиш свого ворога,- мовив заєць,- як заглядає із свого укріплення?– Я не я буду, коли його звідти не дістану! – мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю!А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби!– Та так? – скрикнув ведмідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув.А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,- такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати. – Час,- кажуть,- таточку, час! – Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. – Не дам,- каже,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. – Я,- каже царенко,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Середульший царенко стрельнув,- звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме. От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,- його звали Іваном-царенком,- як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілку! – Не дам я,- каже жаба,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!.. А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: – Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! – А ти чого, Іване-царенку, плачеш? – Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. – Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. – Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,- гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу? – Не плач,- каже,- лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. – Не журись,- каже,- Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже,- потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: – Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього. – Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: – Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють. А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Іване-царенку, не бачив моєї одежі? – Якої? – Тут,- каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив! – Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула… Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,- пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш? – Іду,- каже,- дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? – Чому,- каже,- не знати? Знаю. – Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! – Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш! – Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити! – Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги – костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. – Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? – Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю! – каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: – Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував бабі-язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука: – Іване-царенку, чого ти журишся? – Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. – Не журись! – каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь. – Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. – Я тобі поможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи… Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

Колись, дуже давно, у величезному доісторичному лісі, де царювали динозаври, жили три кращі друзі: маленький, але дуже сміливий трицератопс на ім’я Трікс, великий і доброзичливий апатозавр Лонг, і спритний, як блискавка, велоцираптор Спін.Всі троє любили проводити час разом, досліджуючи ліс, граючи в перегони, або шукаючи нові місця для відпочинку. Одного разу, коли вони бродили неподалік від своєї улюбленої річки, вони почули, як щось величезне ричить з глибини лісу.— Що це може бути? — стурбовано запитав Трікс.— Напевно, це Тірекс, — припустив Лонг, який був найрозумнішим з них.Спін, найбільш відважний, сказав:— Треба дізнатися, що трапилося! Якщо хтось потребує допомоги, ми не можемо залишити його в біді! Друзі швидко попрямували на звук і знайшли величезного тиранозавра, який намагався витягнути свою ногу з глибокої ями. Виявилося, що тиранозавр, на ім’я Рекс, випадково потрапив у пастку, і тепер не міг вибратися сам.— Допоможемо йому! — вигукнув Лонг.Хоча спочатку вони боялися Тірекса, Трікс зрозумів, що навіть найбільший і найстрашніший динозавр може потребувати допомоги. Вони почали думати, як витягнути його з пастки. Лонг використовував свою довгу шию, щоб підтягнути каміння, Спін шукав міцні гілки для опори, а Трікс підбирав землю, роблячи схил менш крутим.Завдяки їхній праці, Рекс зміг вибратися з ями. Він був здивований, що такі маленькі динозаври, як Трікс і Спін, мали стільки хоробрості, а Лонг — таку мудрість.— Дякую вам, друзі, — сказав Рекс. — Я б ніколи не вибрався без вашої допомоги!З того часу вони стали найкращими друзями, і більше ніхто в доісторичному лісі не боявся великого тиранозавра Рекса. Всі знали, що він добрий і завжди допоможе, якщо буде потрібно.І ось так, через хоробрість, дружбу та підтримку, маленькі й великі динозаври показали, що справжня сила — це не тільки у великих розмірах, а й у великому серці.

Йшов голодний вовк. Бідолаха так зголоднів, що аж світ перед очима потьмарився. Бреде він, ледь ноги переставляє, аж раптом бачить — стоїть чапля.Тихенько підкрався вовк і вже хотів її схопити. Чапля зрозуміла, що біда близько, та й каже: — Вовче, дозволь хоч перед смертю потанцювати.«Від цього шкоди не буде», — подумав вовк і погодився: — Танцюй, але швидко, бо я дуже їсти хочу.Чапля переступає з ноги на ногу — ніби танцює (хоч усі знають, що чаплі не танцюють). Скаче вона, а сама потроху відходить убік. А коли відійшла на безпечну відстань, розправила крила та й полетіла.Вовк подивився їй услід і з досадою пробурчав: — І нащо я ті танці дозволяв, коли їсти хочеться!..