Казки про тварин

У одного мельника було троє синів, а в його господарстві стояли млин, осел та кіт. Сини працювали на млині, осел возив зерно та борошно, а кіт ловив мишей.Коли мельник помер, сини поховали його і почали ділити спадщину.Старший син забрав млин, середній – осла, а молодший отримав кота.Зажурився молодший і мовив до себе:– Ой, мені дісталося найгірше: старший буде молоти, середній кататиметься на ослику, а я, бідний, що буду робити з моїм котом? Хіба що пошию з його шкурки пару рукавиць, і все.– Слухай мене, – раптом промовив кіт, зрозумівши думки хлопця. – Чого ти хочеш мене вбивати, щоб з моєї шкурки зробити пару поганих рукавиць? Замість цього візьми мені пару чобіт, щоб я міг вийти серед людей і показати себе. І повір, я дуже скоро стану тобі в пригоді!Мельників син дуже здивувався, коли почув, що кіт говорить, як людина. Але саме в цей час вони проходили повз шевцеву хату, і хлопець вирішив викликати шевця на двір, щоб той зняв мірку з кота для чобіт. Як тільки швець пошив чоботи, кіт одягнув їх, взяв торбу, всипав зерна на дно, прив’язав шворку, щоб зашморгувати її, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.А король тієї країни був великим любителем смажених куріпок. Ось тільки біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх було дуже багато, але вони настільки були полохливі, що жоден мисливець не міг до них наблизитись. Кіт знав про це і вирішив діяти хитро. Потрапивши в ліс, він розв’язав торбу з зерном, натягнув шворку по траві за кущі, а сам заховався й став чекати. Куріпки не забарилися: побачивши зерно, вони почали летіти одна за одною й залазити в торбу, щоб поласувати. Коли їх стало чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.Швидко підбігши, кіт скрутив куріпкам голови, закинув торбу на плечі й пішов до королівського палацу.Вартовий, побачивши кота, вигукнув:– Стій, куди йдеш?– До короля, – сміливо відповів кіт.– Ти що, здурів? Кіт – до короля?– Та хай іде, – втрутився другий, – адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:– Мій господар, граф, – він назвав якесь довге й знамените ім’я, – передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок – він їх щойно впіймав на сильце.Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.– Віднеси оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок.А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв’язує її і висипає золото перед хлопцем.– Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:– Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.Другого дня кіт, гарно взувшись, знову пішов на полювання й приніс королю багату здобич. Так він робив день у день, щодня приносячи додому золото.Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити і виходити, коли хоче, і гуляти по всьому палацу, де забажає. Одного разу кіт сидів на кухні в палаці, гріючись біля вогню, коли раптом увійшов королівський візничий, лаявся на весь голос:– А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні! Хотів піти до корчми, трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро!Почувши це, кіт миттєво вискочив із кухні і помчав додому до свого господаря. Прибіг і каже:– Якщо хочеш стати графом і багатим, то гайда зі мною на озеро, там будеш купатися!Мельників син, не знаючи, що відповісти, все ж вирушив за котом до озера. Роздягся і стрибнув у воду. А кіт тим часом забрав його одежу, поніс у кущі і сховав. Як тільки він упорався з цим, приїхав король. І кіт, як почав лементувати, так голосно:– Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.– Гей, люди, а чиї це луки? – питає кіт.– А це великого чарівника.– То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві Двісті женців жнуть жито.– Гей, люди, а чиє це жито?– Чарівникове.– Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть – графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.– Гей, люди, а чий це ліс?– Та чарівника.– Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі.А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив як людина.Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба.Кіт низько вклонився і мовив:– Довелося мені чути, що ти можеш перекинутися в будь-яку тварину, у яку захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися в таку велику тварину, наприклад, в слона.– Це для мене дрібниця, – відказав чарівник і миттєво обернувся в слона.– Оце так! А на лева?– І це для мене нічого, – мовив чарівник і став перед котом у вигляді лева.Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:– Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені навіть не снилося! Але ще неймовірніше було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не під силу.Чарівник аж розімлів від таких лестощів.– Авжеж, любий котику, я можу й це, – приязно сказав він і перетворився на мишку, почавши бігати по кімнаті. А кіт, не гаючи часу, схопив її одним стрибком і миттєво з’їв.Тим часом король, граф і принцеса їхали далі, неквапливо перетинаючи велику луку.– А чиє це сіно? – запитав король.– Графове,– гукнули косарі, як навчив кіт.– Гарний клапоть землі маєш, графе, – сказав король.Потім вони приїхали до великої ниви.– Гей, люди, а чиє це жито? – запитав король.– Графове, – гукнули всі женці.– О, графе, то й це справжній шматок землі!Далі вони приїхали до лісу.– Гей, люди, а чиї це дрова? – запитав король.– Графські, – відповіли дроворуби. Король здивувався ще більше і сказав:– Ви, графе, багатий чоловік! Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.Нарешті вони приїхали до палацу.Кіт уже стояв на сходах, і як тільки карета зупинилася унизу, він підбіг, відчинив дверцята і сказав:– Ваша Величносте, прошу пройти до палацу мого господаря – графа. Ця честь зробить його щасливим на все життя.Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, який був, мабуть, більший і прекрасніший, ніж його власний. Граф повів королівну в залу, що сяяла золотом і самоцвітами.Згодом граф одружився з королівною, а коли помер її батько, став королем. Кіт же став першим міністром при ньому.

Жила-була стара коза. Вона мала семеро козенят і любила їх так, як тільки мати може любити своїх дітей. Якось вона вирішила піти в ліс, щоб пошукати їжу, і зібрала всіх своїх малят довкола себе. Потім сказала:– Дорогі мої дітки, я йду в ліс. А ви обережно слідкуйте за вовком! Якщо він прийде сюди, він вас усіх з’їсть – і зі шкурою, і з шерстю! Цей злодій може прикидатися, але ви його відразу впізнаєте: він має грубий голос і чорні лапи.Козенята відповіли:– Мамо, не переживай, ми будемо обережні! Йди собі спокійно, нам нічого не загрожує!Коза поблажливо замекала та й відправилася у подорож.Час спливав непомітно. Ось раптом хтось грюкає у двері та гукає:– Діточки рідненькі, діточки маленькі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!Але козенята по товстому голосу одразу зрозуміли, що це вовк.– Не відчинимо, – закричали вони. – Ти не наша матуся! У неї голос тонкий і лагідний, а твій голос товстий. Ти – вовк!Вовк пішов до купця, купив великий шматок крейди, з’їв його, і його голос став тонким. Тоді він повернувся до хатки, постукав у двері і каже:– Дітки мої, відкрийте, ваша матуся прийшла, принесла вам гостинці.Але коли вовк поклав свою чорну лапу на віконце, козенята побачили її і знову закричали:– Не відчинимо! У нашої матусі лапи не чорні! Ти – вовк!Побіг тоді вовк до пекаря й каже:– Я забився, помаж мені лапу тістом. Помазав йому пекар лапу тістом, побіг вовкдо мірошника й каже:– Притруси мені лапу білим борошном.Мірошник подумав: «Вовк, мабуть, хоче когось ошукати», і не погодився.А вовк каже:– Якщо ти цього не зробиш, я тебе з’їм.Злякався мірошник і побілив йому лапу. Ось які бувають люди на світі!Підійшов злодій втретє до дверей, постукав і каже:– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам із лісу гостинців принесла!Закричали козенята:– А ти покажи нам спочатку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матуся.Поклав вовк свою лапу на віконце, побачили вони, що вона біла, і подумали, що він правду каже, – і відчинили йому двері. А той, хто увійшов, був вовк. Злякалися вони і вирішили сховатися. Стрибнуло одне козенятко під стіл, друге – на ліжко, третє – на пічку, четверте – у кухню, п’яте – у шафу, шосте – під умивальник, а сьоме – у футляр від стінного годинника. Але всіх їх знайшов вовк і не став довго розбиратися: розкрив пащу і проковтнув їх одного по одному; тільки не знайшов те молодше, що сховалося у годиннику.Наївшись досита, він пішов, розтягнувся на зеленій галявинці під деревом і заснув.Приходить невдовзі стара коза із лісу додому. Ах, що ж вона там побачила!… Двері відчинені. Стіл, стільці, лавки перекинуті, умивальник розбитий, подушки і ковдри з ліжка скинуті. Стала вона шукати своїх діток, але знайти їх ніде не могла. Стала вона їх кликати по іменах, але ніхто не відкликався. Нарешті підійшла вона до молодшого, і почула у відповідь тоненький голосок:– Мила матусю, я у годиннику сховався!Витягла вона його звідти, і він розповів, що приходив вовк і з’їв усіх. Можете собі уявити, як плакала коза через своїх бідних діточок!Нарешті вийшла вона у великому горі із дому, а молодше козеня побігло за нею слідом. Прийшла вона на галявинку, бачить– лежить біля дерева вовк і хропить так, що аж гілки тремтять. Роздивилася вона його з усіх боків і побачила, що у великому животі у нього щось ворушиться і перекидається.«Ах, Боже мій, – подумала вона, – невже мої діточки, яких з’їв він на вечерю, ще живі?» І наказала вона козеняті бігти швидко додому і принести ножиці, голку і нитки. Ось розрізала вона чудовиську живіт, але тільки зробила надріз, а тут і висунуло козеня свою голову. Стала різати живіт далі, – тут і вискочили один по одному всі шестеро, живі-здорові, і нічого з ними поганого не сталося, тому що чудовисько від жадібності ковтало їх цілими. Ось уже радість була! Стали вони ласкатися та горнутися до милої своєї матусі, скакати і стрибати, немов кравчик на весіллі. Але стара коза сказала:– Йдіть швидко і знайдіть каменів, ми наб’ємо ними живіт проклятущому звірові, доки він ще сонний.Принесли тут семеро козенят багато-багато каменів і засунули їх вовку у живіт стільки, скільки помістилося. Зашила стара коза йому швидко живіт, а той нічого не помітив, навіть жодного разу не прокинувся.Після того, як вовк виспався, він підвівся на ноги і відчув таку спрагу, що вирішив піти до колодязя, щоб напитися води. Лише зробив перший крок, і в животі в нього затріщали камінці, що знову почали стукати один об один. Вовк вигукнув:Щось у пузі стука-грюка, Ось така мені наука! Це не козенята-стрибунці, А важкі прокляті камінці!Коли він підійшов до колодязя, нахилився, щоб пити воду, камені потягли його вниз, і він потонув. Семеро козенят побачили це, побігли до матері і радісно закричали:– Вовк мертвий! Вовк уже мертвий! – і почали разом із мамою танцювати біля колодязя від радості.

Жила лисиця у вовка прислужницею, і що вовк наказував робити, те вона й виконувала, бо була слабшою за нього. Одного разу лисиця вирішила позбутися такого господаря.Якось вони йшли разом лісом, і вовк сказав:– Лисице руда, знайди мені їжу! Не дістанеш – з’їм тебе!Лисиця відповіла:– Є одне селянське подвір’я, де пасуться два молоді ягняти. Якщо хочеш, можемо вкрасти одного.Вовк погодився, і вони вирушили туди. Лисиця вкрала ягня, віддала вовкові, а сама втекла. Вовк з’їв ягня, але захотів ще. Пішов він знову на подвір’я, але був таким незграбним, що мати ягняти його помітила й здійняла галас. На крик збіглися селяни, які зловили вовка і добряче його побили. Кульгаючи та виючи від болю, вовк повернувся до лисиці й сказав:– Ти мене підвела! Я хотів украсти друге ягня, але мене спіймали й набили боки.А лисиця відповіла:– Сам винен! Навіщо бути таким ненажерливим?Наступного дня вони знову пішли в поле, і вовк знову каже:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповіла:– Я знаю одне селянське подвір’я, де сьогодні ввечері господиня млинці пече. Давай їх украдемо.Вони пішли туди, і лисиця обшукала весь дім, все роздивилася і принюхалася, доки не дізналася, де стоять горщики. Вкрала шість млинців і принесла їх вовкові.– На, їж, – сказала вона йому, а сама знову втекла своєю дорогою.Вовк миттю проковтнув млинці й каже:– Вони такі смачні, що мені ще хочеться.Він повернувся до хати й звалив усю миску на підлогу – залишилися тільки скалки. Піднявся галас, господиня помітила вовка і почала кликати на допомогу. Збіглися люди, і вони почали його бити, хто чим. Вовк ледве втік, кульгаючи на обидві ноги та голосно виючи, до лисиці в ліс.– Чому ти мене так підвела? – скрикнув вовк. – Селяни спіймали мене і добре начесали мені спину!Лисиця відповіла:– А навіщо ти такий ненажерливий?Третього дня вони знову разом пішли в поле. Вовк, кульгаючи, ледь встигав за лисицею і знову каже їй:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповідає:– Я знаю одного селянина, він зарізав корову, і засолене м’ясо лежить у нього в коморі, в діжці. Давай його вкрадемо!Вовк погодився:– Давай підемо разом, а ти мені допоможеш, якщо я не зможу вибратися.– Що ж, підемо, – сказала лисиця і показала йому всі шляхи та лази.Нарешті вони дісталися до комори. М’яса там було багато, і вовк одразу ж взявся за нього, думаючи: «Усе з’їм – часу вистачить». Лисиця теж поїла, але постійно роздивлялася навкруги й часто підбігала до дірки, через яку вони залізли в комору, перевіряючи, чи достатньо широка вона для втечі. Вовк запитав:– Лисице мила, чому ти все бігаєш туди-сюди?– Треба подивитися, чи не йде хтось, – відповіла хитра лисиця. – Не їж тільки занадто багато.Вовк відповів:– Я не піду, доки не з’їм усе м’ясо з діжки.Тим часом у комору зайшов селянин, почувши шерех лисячих лап. Лисиця одразу ж вискочила назовні, і вовк за нею, але так набив собі живіт, що застряг у дірці. Селянин узяв дубину й убив вовка. А лисиця втекла в ліс і раділа, що позбулася такого ненажери.

Зібралися раз миші й почали гомоніти: що таки треба щось думати з тим котом,- бо далі вже видержати не можна! Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі,- настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді не долічишся! Та ще ж такий проклятий той кіт, що хоч би ж нападав так, щоб його заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що його й не чуть, та й заляже десь у закамарку так щільненько, що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачить! Тільки заглядить яке мишеня – плиг і зцупив пазурами своїми. – Ну що ж би йому зробити? – міркують миші далі. Одні кажуть: «Отруїти». «Та як же його отруїти? – говорять інші: – Трутизни, що господиня – з ласки своєї! – для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий, що воно таке), а іншої отрути в нас нема…» Дехто каже: «Устрелити його!» А на сеє інші: «Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!» Аж тут обізвалася одна миша: – Знаєте що, панове громадо? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближатиметься, та й будемо стерегтись! А дзвіночок єсть,- ось тут у коморі коло кінської збруї малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного – й почепити! – От розумно придумано! – загукали інші миші.- Ну, та й дотепно ж! Отже, так і зробим! Навтішалися миші тією вигадкою, а потім і кажуть: – Ну, добре: дзвіночок, то дзвіночок, і одгризти його від шнурка – не штука! А хто ж його котові на шию повісить?.. – Еге, хто ж повісить? Зглядаються миші одна на одну – ніхто не озивається. Далі й розлазитись почали, посумувавши… А та мишка, що прираяла ту штуку з дзвіночком, вже й давно втекла. Ото ж то й ба! Радити спосіб на напасника – не штука, а самому поткнутися супроти лиха – то інша річ!

Стоїть серед поля теремок. Біжить мишка-шкряботушка. Побачила теремок, зупинилася і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? Ніхто не відгукується. Зайшла мишка в теремок і стала там жити.Пристрибала до терему жабка-квакушка і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! А ти хто? — А я жабка-квакушка. — Іди до мене жити! Жабка стрибнула в теремок. Стали вони жити удвох. Біжить повз зайчик-побігайчик. Зупинився і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! — Я, жабка-квакушка! — А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. — Іди до нас жити! Зайчик скок у теремок! Стали вони жити втрьох.Іде позв лисичка-сестричка. Постукала у віконце і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — А ти хто? — А я лисичка-сестричка. — Іди до нас жити! Забралася лисичка в теремок. Стали вони жити вчотирьох.Прибіг вовчик-сірий бочок, заглянув у двері та питає: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — А ти хто? — А я вовчик-сірий бочок. — Іди до нас жити!Вовк заліз у теремок. Стали вони жити вчотирьох. От вони в теремку живуть, пісні співають.Раптом йде ведмідь клишоногий. Побачив ведмідь теремок, почув пісні, зупинився і заревів на весь голос: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — Я, вовчик-сірий бочок. — А ти хто? — Ведмідь-Набрід. — Іди до нас жити!Ведмідь почав лізти в теремок. Ліз-ліз, ліз-ліз — ніяк не міг влізти та каже: — А я краще на даху буду жити. — Ти нас роздавиш. — Ні, не роздавлю. — Ну, то лізь! Вліз ведмідь на дах і тільки сів – трах!Затріщав теремок, упав набік і весь розвалився. Ледве встигли вибігти з нього мишка-шкряботушка, жабка-квакушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-сірий бочок – усі живі та неушкоджені.Взялися вони колоди носити, дошки пиляти – новий теремок будувати. І збудували ще кращий за попередній!

Був собі котик та півник, і дуже вони любили одне одного. От і почали жити вкупі, в одній хатці. Жили собі хорошенько – котик у скрипочку грає, а півник пісеньки співає. Котик іде якої їжі здобувати, а півник дома сидить та хати глядить.Отже, котик було як іде з дому, то й наказує:– Гляди ж, півнику, сиди в хаті та нікого не пускай, і сам не виходь, хоч би хто й кликав.– Добре, добре! – каже півник та засуне хату й сидить, аж поки котик вернеться.Тільки завиділа півника лисичка та й задумала його виманити, бо вона ласенька до курятинки! От і хитрує, як би тут півника виманити з хати. Підійде під віконце, як котика нема дома, та й підмовляє:– Іди, півнику, до мене! Що у мене золота пшениця, медяна водиця!А півник їй одмовляє:– То-ток, то-ток, не велів коток!Бачить лисичка, що не виманить так півника, та прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за хаткою та й дожидає. Отже, котик собі пішов, а півник глянув у віконце, коли під хаткою пшениця розсипана, така хороша, і нікого нема. Понадився півник на ту пшеницю! Дума собі: піду лиш я трошки поклюю! Адже нікого нема, не страшно. Я поклюю та й знов у хатку сховаюся. Котик і не знатиме! Бо нікого нема, то ніхто йому й не скаже… Вийшов півник. Клює собі пшеничку, клює… А лисичка підкралася та й схопила півника за хвіст. Потаскала до своєї хати!А півничок тоді гукає:– Котику-братику,Несе мене лискаПо каменю-мосту,На своєму хвосту.Порятуй мене!Котик і почув. Зараз побіг рятувати півника. Та тільки ж поки прибіг, лисичка вже далеко замчала півника. Котик біг, біг, не догнав! Вернувся додому. Так йому сумно самому – нема півника!.. Заплакав котик, а далі сів, думав, думав та й надумався: взяв свою скрипочку й писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.А в лисички було чотири дочки й один син. Принесла їм лисиця півника, наказала окріп у печі гріти, щоб півника обпатрати, бо він вже зовсім придушений був.– Та глядіть же,- каже лисичка,- нікого не пускайте! – А сама побігла ще кудись на лови.От, як лисичка побігла, котик підійшов під віконце та й заграв у скрипочку, ще й приспівує:– А у лиски, в лиски новий двір,Та чотири дочки на вибір,П’ятий синкоЩе й Пилинко;Вийди, лисе,Подивися,Чи хороше граю!От найстарша лисиччйна дочка не втерпіла та й каже до менших:– Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає!Тільки що вийшла, а котик її – цок у лобок та в писану торбу!А сам знову грає й приспівує:– Ой у лиски, лиски новий двір,Чотири дочки на вибір…Не втерпіла й друга лисичівна, вийшла… Котик і ту – цок у лобок та в писану торбу! Так усіх лисичок і виманив. А лисиченко, Пилипко, ждав-ждав сестричок – нема, не вертаються! От він і думає:«Піду я їх позаганяю, а то мати прийде, то буде сваритися, що в хаті не сидять».Вийшов і Пилипко. А котик і його – цок у лобок та в писану торбу! Так усіх і похватав. Тоді зав’язав їх мотузком і ввійшов у лисиччину хату. Знайшов півника – він лежав уже зовсім неживий, зомлілий. А котик його схопив за хвостик та й каже:– Півнику, півнику, стрепенись!Півник стрепенувся й ожив. Та такий радий!– Спасибі тобі,- каже,- котику-братику, що ти мене одрятував. Тепер же я тебе слухатимусь довіку!От взяли вони вдвох, де що було в лисички, поїли, горшки-миски побили, а самі втекли додому. Та й знов жили собі вкупці. Півник уже слухався котика. І все було добре.

Жили собі дід і баба. У них була внучка Маша. Зібралися раз дівчатка в ліс по гриби та по ягоди. Кличуть із собою й Машу.– Дідусю, бабусю,– каже Маша,– пустіть мене в ліс з подружками!Дід і баба кажуть:– Іди, тільки від подруг не відставай, а то заблудишся.Прийшли дівчатка в ліс, почали збирати гриби та ягоди. От Маша – деревце за деревце, кущик за кущик – і відійшла геть-геть од подруг.Почала вона гукати, почала їх кликати, а дівчатка не чують, не обзиваються.Ходила, ходила Маша лісом – зовсім заблудилася. Зайшла вона в далеку глушину, в самі хащі. Дивиться – стоїть хатинка. Постукала Маша в двері – не відповідають. Торгонула вона дверима, а вони й відчинилися.Увійшла Маша в хатину, сіла коло вікна на лаві. Сидить і думає: «Хто ж тут живе? Чому нікого не видно?..»А в тій хатині жив величезний ведмідь. Тільки його тоді дома не було.Повернувся ведмідь увечері, побачив Машу, зрадів.– Ага,– каже,– тепер не пущу тебе! Будеш у мене жити. В печі топитимеш, кашу варитимеш, мене годуватимеш. Посумувала Маша, погорювала, та нічого не вдіє. Стала вона жити у ведмедя в хатині.Ведмідь на цілий день піде в ліс, а Маші наказ дає – нікуди без нього з хати не виходити.– А якщо підеш, однаково піймаю і тоді вже з’їм!Почала Маша думати, як їй від ведмедя втекти. Кругом ліс, в який бік піти – не знає, спитати немає в кого…Думала вона, думала і придумала.Приходить одного разу ведмідь з лісу, а Маша й каже:– Ведмедю, ведмедю, пусти мене на один день у село: я бабі та дідові гостинця понесу.– Ні,– каже ведмідь,– ти в лісі заблукаєш. Давай гостинці, я їх сам однесу.А Маші того тільки й треба! Напекла вона пиріжків, дістала великий-превеликий короб і каже ведмедеві:Ось дивись: я в цей короб покладу пиріжки, а ти однеси їх дідові та бабі. Та гляди: короб по дорозі не відкривай, пиріжків не виймай. Я на дубок вилізу та за тобою слідкуватиму.– Гаразд,– відповідає ведмідь,– давай короб!Маша каже:– Вийди на ґаночок, подивися, чи не йде дощик!Тільки ведмідь вийшов на ґаночок, Маша зараз же залізла в короб, а на голову собі таріль з пиріжками поставила.Повернувся ведмідь, бачить – короб готовий. Підняв собі на спину і пішов у село.Йде ведмідь поміж ялинами, суне ведмідь поміж берізками, в ярочки спускається, на пагорбки підіймається.Ішов-ішов, втомився й каже:– Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!А Маша з короба:– Бачу, бачу! Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!– Диви, яка окаста,– каже ведмідь,– все бачить!Узяв він короб і пішов далі. Ішов-ішов, ішов-ішов, спинився, сів і каже:– Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!А Маша з короба знову:– Бачу, бачу!. Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!Здивувався ведмідь:– От яка хитра! Високо сидить, далеко бачить!Підвівся і пішов скоріше.Прийшов у село, знайшов будиночок, в якому дід і баба жили, і давай з усієї сили стукати у ворота:– Стук-стук-стук! Відмикайте, відчиняйте! Я вам від Машеньки гостинців приніс.А собаки почули ведмедя й кинулись на нього. З усіх дворів біжать, гавкають.Злякався ведмідь, поставив короб біля воріт, дременув у ліс.Вийшли дід і баба до воріт. Дивляться – короб стоїть.– Що тут в коробі? – питає бабуня.А дідусь підняв кришку, дивиться – і очам своїм не вірить: в коробі Маша сидить, живісінька, здоровісінька.Зраділи дідусь та бабуня.Кинулись Машу обіймати, цілувати, розумницею називати.

Колись давно жив могутній Лев, у якого була чарівна донька. Багато звірів мріяли стати її чоловіком, але Лев висунув непросту умову: руку його доньки отримає лише той, хто зуміє затримати вітер на його полі. Численні женихи намагалися виконати це завдання, але нікому не вдалося. Вітер шалено кружляв полем, і жоден не міг його спинити.Одного разу до Лева прийшов Кролик і попросив дозволу посвататися до його доньки. Лев усміхнувся і сказав:— Якщо зможеш зупинити вітер на моєму полі, тоді зможеш одружитися з нею.Кролик прийняв виклик, а донька не була проти.Наступного ранку Кролик пішов на полювання, вполював куріпку, обскуб її й почав смажити. Тоді він сказав своїй нареченій:— Я ненадовго піду додому, а ти приготуй куріпку й запроси батька, щоб ви з’їли все м’ясо. Мені ж залиш тільки підливу.Дочка Лева виконала його прохання. Коли Кролик повернувся, він побачив лише підливу.Тоді Кролик сказав:— Дай цю палицю своєму батькові. Нехай він спробує підсмажити підливу на ній.Донька передала палицю Леву. Лев намагався смажити підливу на палиці, але в нього нічого не виходило. Зрештою, Лев здивовано промовив:— Це неможливо! Підлива не підсмажиться на палиці.На це Кролик відповів:— Так само неможливо й затримати вітер на полі. Обидва завдання не мають рішення.Лев зрозумів свою помилку та оголосив:— Кролик заслужив право одружитися з моєю донькою!Так хитрий Кролик отримав руку доньки Лева і став її чоловіком. І всі звірі в лісі дивувалися, як Кролик переміг мудрістю там, де інші не змогли силою.

Жили собі чоловік і жінка. У них було двоє дітей: донечка і маленький синочок.— Доню, доню, — казала мати, — ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку. А ти будь розумницею, бережи братика і не виходь з двору.Батьки пішли, але донечка забула, що їй наказували. Посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю. Там загулялася, затрималася. Тим часом налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика і понесли його на своїх крилах.Коли дівчинка повернулася, вона глянула — братика немає! Вона схопилася, кинулася туди-сюди, але його ніде не було. Заливаючись слізьми, вона кликала братика, голосила, знаючи, що батько й мати її сваритимуть, але хлопчик не відгукнувся. Дівчинка вибігла в чисте поле. Вдалині майнули гуси-лебеді й зникли за темним лісом. Вона здогадалася, що ті забрали її братика, і побігла їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж тут стоїть піч.— Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли? — звернулася дівчинка.– З’їж мій житній пиріжок – скажу.– У мого батечка і пшеничні не їдяться!Пічка нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.– Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.– З’їж моє лісове яблуко – скажу.– У мого батечка і садові не їдяться!Яблуня нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.– Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?– Поїж мого киселику з молоком – скажу.– У мого батечка й вершки не їдяться!І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:– Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?– Он туди! – показав.Біжить дівчинка далі — і бачить хатинку на курячих ніжках, яка стоїть та повертається. У хатинці сидить баба-Яга — з жилистим обличчям і глиняною ногою. А на лаві сидить її братик і грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила його й побігла геть. Але гуси-лебеді помітили її і полетіли слідом.Що робити? Біжить дівчинка і бачить молочну річку, береги якої були з киселю.— Річко-матінко, сховай мене!— Поїж мого киселику!Дівчинка поїла, і річка посадила її під бережок. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла вона, подякувала і знову побігла з братиком. Але гуси-лебеді повернулися і знову летять назустріч! Що робити далі? Ось і яблуня стоїть.— Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!— З’їж моє лісове яблучко!Дівчинка швидко з’їла яблучко, і яблуня сховала її гілочками та листочками. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла дівчинка знову і побігла з братиком, але гуси-лебеді побачили її і летять за нею, ось-ось схоплять!На щастя, попереду стоїть пічка.— Господине пічко, сховай мене!— Поїж мого житнього пиріжка!Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.