Казки про тварин

Одного зимового дня баран блукав містечком, збираючи стебла сіна, які випали з возів. На ганку грівся на сонці цап. Побачивши барана, він почав кепкувати:— Гей, ти, опудало в кожусі! Виглядаєш, як той ведмідь, насилу рухаєшся. Подивись-но на мене — я прудкий і жвавий у легенькому сюртуку! — Мені й у кожусі добре, дарма що я схожий на опудало, — спокійно відповів баран.— Та ти тільки глянь, який я гарний у сюртуку, як легко мені танцювати! — похвалився цап і почав показувати свої вміння. Сп’явся на задні лапи, передні задер вгору, головою махнув то в один, то в інший бік, хвостиком круть-верть, шию дугою вигнув і борідкою потряс.Баран мовчки спостерігав, а потім сказав:— Ну, потривай до вечора. Як вдарить мороз, побачимо, хто з нас виграє.Сонце сіло за обрій, і небо розфарбувалося червоними стовпами. З-за лісу виглянув мороз, зі страшними очима, і дмухнув холодом. Лід затріщав, дерево в лісі залущало, неначе рушниця стріляє.Мороз ударив і по барану, але той лише злегка здригнувся — йому було тепло в його густому кожусі.Як мороз узявся за цапа, той аж підскочив, ніби його окропом обдали.— Гей, ти, лапище-мужичище! — закричав цап до барана. — Скидай швидше кожух, дай мені хоч трохи погрітися!— Та хіба ж можна, щоб такий пан, як ти, у простий кожух впугався? — спокійно відповів баран.Цап почав благати:— Ой, братику, баранчику, голубчику! Не витримаю, холод так дошкуляє! Ніби ножами шкіру ріже та голками шпигує. Дай хоч до твого кожуха притулитися, боки погріти!— Та йди вже, чваньку, грійся, — сказав баран. — Знаю я, що не з добра пан у жупані ходить, бо свити не має. Та що ж, не вперше це, як сюртук біля кожуха боки гріє…

Се, мої дітоньки, не є сторія, а прахтика. То нібито так: брехали старі люди, та й я за ними брешу. Бо, певно, ніхто там при тім не був, як Заєць з Їжем сперечалися. А проте воно мусить бути правда, бо мій небіжчик дідусь, коли мені се оповідав, усе говорив: «Я там при тім не був, але се мусить бути правда, бо мені се старі люди повідали, а старим людям пощо брехати?» Слухайте ж, як то воно було. Була свята неділенька, під осінь уже, саме коли гречки відцвітали. Сонічко зійшло ясно на небі, вітрець теплий проходжувався по стернях, жайворонки співали високо-високо в повітрі, пчілки бриніли в гречанім цвіті, а люди, святочно повбирані, йшли до церкви. Все, що жило, радувалося милою днинкою, і Їжак також. Їжак стояв собі край дверей своєї нори, заложив руки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку – чи гарну, чи не гарну – кому там що до того! Як уміє, так і піє. Мугикає собі тихенько, а далі подумав собі: «Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я троха в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добре виросли». Буряки були недалеко від його хати; Їжак брав їх, кілько йому треба було на страву для своєї родини, і для того й говорив завсіди «мої буряки». Ну, добре. Осторожно запер він за собою двері й поплівся стежкою в поле. Недалеко пройшов і саме попри терновий корч хотів скрутити і навправці піти до буряків, аж тут настрічу йому Заєць. Він також так був вийшов на прохід і хотів при тій нагоді навідатися до «своєї» капусти. Побачивши Зайця, Їжак поклонився йому чемненько і привітав його святою неділею. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів нічого на Їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока і відізвався: – Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся? – На прохід вийшов,- відповів Їжак. – На прохід? – зареготався Заєць.- А я думав, що твоїм ногам ліпше би було лежати, ніж на прохід лазити. Ся насмішка дуже розсердила Їжака, бо вже що як що можна йому говорити, все він знесе, але коли хто його ноги бере на кпини, то він того не може дарувати, власне для того, бо з божого допусту ноги у нього криві. – Ти, певно, думаєш,- мовить Їжак до Зайця,- що ти своїми довгими лабами більше докажеш? – І певно,- відповів Заєць. – Можемо зробити пробу,- мовить Їжак.- Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не перегоню. – Се вже сміх людям сказати! Ти своїми кривульками перебіжиш мене? – сміявся Заєць.- Ну, про мене, зробимо пробу, коли тебе така охота зносить. О що заклад? – Дуката і фляшку горілки,- мовить Їжак. – Приймаю,- відмовляє Заєць.- Давай руку! А тепер біжім! – Ну, ну, ну, так нагло не маємо чого квапитися,- відповів Їжак.- Я ще зовсім натще серця! Мушу наперед піти додому, трошка поснідати, а за півгодинки верну на отсе місце. Заєць не мав нічого против того, бо й йому хотілося перед тим похрупати трохи свіжої капусти. А Їжак тим часом поплентався додому. «Чекай ти, Зайчику,- думав він по дорозі.- Ти надієшся на свої довгі ноги, але я тобі таки заграю не тої. Правда є, що ти панич великий, але у голові у тебе розуму небагато. Заплатиш, небоже, заклад, аж буде курітися». Приходить Їжак додому і мовить до своєї жінки: – Жінко, вбирайся швиденько, підеш зо мною в поле. – А чого мені в поле? – питає Їжиха. – Знаєш, я з Зайцем об заклад побився. Маємо оба бігати на перегони, а хто програє, платить дуката і фляшку горілки. – Чи ти, чоловіче, з глузду зсунувся? – скрикнула Їжиха.- Та з Зайцем хочеш у перегони бігати? – Вже ж, що хочу. І ти мусиш мені допомогти. Жінка ще щось хотіла балакати, та Їжак сказав до неї: – Не турбуйся, жінко! Я вже тобі скажу, як се маємо зробити. Вбирайся, тілько живенько, та й ходім у поле. Що мала Їжиха робити? Зібралася та й пішла з чоловіком. А по дорозі Їжак мовить до неї: – Слухай, жінко, що я тобі скажу. Бачиш, на отсій довгій ниві мають бути наші перегони. Заєць буде бігти одною бороздою, а я другою. Відтам з гори починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут у борозді, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підніми голову та й крикни: «Я вже тут!» Так розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву. Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов горі бороздою на другий конець. Приходить, а Заєць уже там. – Ну, що ж, біжимо? – питає Заєць. – Авжеж, біжимо,- каже Їжак. – Ну, раз – два – три! Один став у одну борозду, другий у другу, а коли Заєць крикнув «три», рушив сам, як вихор, долі нивою. А Їжак пробіг, може, зо три кроки, потім скулився в борозді і вернув назад на своє перше місце. А Заєць жене, що має сили, та коли добіг на конець ниви, аж тут Їжакова жінка з другої борозди кричить йому назустріч: – Я вже тут! Заєць тільки очі витріщив з диву; йому й до голови не прийшло, щоби се не був той самий Їжак, бо, знаєте, Їжак і Їжиха однаковісінькі на подобу. – А се як може бути? – скрикнув Заєць.- Біжім ще раз, назад до першої мети! І, не передихнувши добре, він вихром полетів горі нивою, положивши вуха на хребет. Їжиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий конець ниви, то там Їжак крикнув йому назустріч: – Я вже тут! Розлютився Заєць. Що за диво! Щоби такий корсоногий Їжак мене перегнав! І, не тямлячи себе з досади, крикнув: – Ще раз біжім! До нижньої мети! – Про мене, Семене,- мовив Їжак,- біжім хоч десять раз, мені байдуже. Побіг Заєць, а внизу знов чує: – Я вже тут! Біжить ще раз догори – знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав сімдесят і три рази там і назад, а Їжак завсіди був «уже тут». Чи Заєць добіжить до горішньої мети, чи до долішньої, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесятий четвертий раз уже Заєць не добіг до мети. Саме на середині ниви впав на землю, кров бухнула йому з горла, і він сконав на місці. А Їжак узяв виграний заклад, дуката і кварту горілки, гукнув на свою жінку з борозди, і обоє пішли радісно додому і жиють ще й досі, коли не померли. Зайця поховали, а весь його рід зарікся від того часу не бігати з Їжаками об заклад, так що ми, дітоньки, вже того ніколи не побачимо. А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не підіймай на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний Їжак.

Бембі з’явився на світ у лісовій гущавині. Він лежав біля своєї мами олениці на маленькій галяві, надійно схованій серед густих чагарів. Згори над галявою повисли рясно-зелені лапаті віти високих дерев. Здавалося, що мати з оленям матимуть спокій у своїй схованці.Але цікава всюдисуща сорока таки вистежила їх. «Яке чарівне дитя!» — заверещала вона і майнула нетрями, розносячи новину серед мешканців лісу.Цокотіння крилатої плетухи привернуло загальну увагу — десятки птахів та звірят побігли, пострибали, полетіли, щоб побачити нового мешканця лісу. Між кущами вистрибом поспішали зайці, розпушивши хвости; перелітали з гілки на гілку білки, а між ними й над ними пурхали пройдисвіти- горобці.Навіть сова, що цілий день куняла в темряві, навіть вона прокинулась, бо одне зайченя затарабанило по стовбуру дерева так, що затремтіло совине дупло.— Хто там? Хто? — сонно пробуркотіла сова, не знаючи останніх новин.—Прокидайся, Сово! —гукнуло їй зайченя. — В родині королівських оленів народився малий королевич!—Всі поспішають його побачити, — сказала білка, зазираючи в дупло. — Ходімо з нами!Зітхнувши, сова розправила крила і полетіла слідом за і усіма. Навколо галявини вже зібралися білки та зайці. Вони дивилися крізь кущі, розглядаючи оленицю й мале плямисте створіння поруч з нею.Створіння називалося Бембі — то й був новонароджений королевич лісу. Але не всі ще його роздивилися.Сова перша порушила урочисту тишу.— Оце-то подія! — сказала вона. — Оце-то подія! Таке нечасто буває. Нечасто трапляється побачити новонародженого королевича, та ще й у лісі. Прийміть наші поздоровлення і привітання!Олениця підвела очі.— Дякую, — тихо сказала вона.По тому вона ніжно підштовхнула носом свого сонного ! сина — малий теж підвів голову й озирнувся.Вона підштовхнула Бембі ще раз, прошепотіла: «Підведися!» — й підбадьорливо лизнула його. Оленятко різко звелося на тонкі ніжки. Вони в нього тремтіли, і, силкуючися встояти, малий сперся на маму. — Ви погляньте лиш! Він уже намагається стояти! — закричало зайченя Барабанщик і затарабанило по землі зразу двома лапами. — Він шикарний!—Барабанщику! — докірливо похитала головою мати- зайчиха. — Де ти набрався таких словечок?!Ноги в оленяти були, як ви самі розумієте, ще слабкі, але воно уперто стояло поруч із мамою.Потроху звірі почали розходитися. Кожен вклонявся, прощався і йшов своєю дорогою.Барабанщик прощався останній.— Як ви назвете маленького королевича? — запитав він.—Я назву його Бембі, — відповіла олениця.—Бембі, — повторив Барабанщик, —- Бембі. Непогане ім’я. Рости здоровий, Бембі! — і він пострибав слідом за сестрами й мамою.Незабаром усі звірі довідались, як звати оленятко.Того літа в лісі було напрочуд гарно. Небо променилося ясною блакиттю, дерева красувалися буйнозеленим листям, а земля рясніла різнобарвними квітами, що яскріли, наче зірки — жовті, червоні та білі.Бембі любив ходити з мамою лісовими стежками, такими вузенькими, що кущі сплітали над ними свої віти. Часом гілка зачіпала його за ногу чи якийсь кущ боляче стьобав по стегну. Але мама завжди бувала поруч і щоразу допомагала вивчати закони лісу.Потроху в Бембі ставало дедалі більше друзів. Білочки вітали його, стрибаючи слідом: «Доброго ранку, королевичу!» Опосуми звисали з дерев, погойдуючись на хвостах, і кричали: «Привіт, королевичу Бембі!» Оленя здивовано озирало звірят, не відповідаючи їм, — воно ж бо іце зовсім не вміло говорити.Якось Бембі з мамою вийшли на галявинку й зустріли там Барабанщика зі всіма його родичами.—Гей, Бембі! — гукнуло зайченя. — Пограймося!—Так, так, пограйся з нами! — закричала сестра Барабанщика.І зайці почали гасати по галявині, перестрибуючи через галузки, горбочки й купини трави. Вони закружляли навколо Бембі так швидко, що в того запаморочилось у голові. Оленя скам’яніло, захоплене й здивоване.Барабанщик перескочив через колоду, і всі його сестри стрибнули слідом за ним.— Ну ж бо, Бембі! — гукнуло зайченя. — Стрибай до нас!Бембі врешті наважився. Він стрибнув і впав животом на колоду; дві його ноги зависли по один бік її, а дві — з іншого боку. Оленя безпорадно сповзло з колоди, та Барабанщик тільки вухами повів.—Нічого, зараз не вийшло, вийде іншого разу,— підморгнув він.Бембі випростав ноги й підвівся знову. Але він і досі ще не вмів розмовляти. Оленя незграбно потупцювало за Барабанщиком до зграйки птахів, що сиділи на гілці, низько похиленій над землею.Бембі глянув угору.—Це птахи, Бембі, — сказав йому Барабанщик. — Птахи!—Птахи, — повільно вимовив слідом за ним Бембі.Це було перше слово, яке сказав юний королевич!Барабанщик та його сестри аж затанцювали від захвату, та й самому Бембі було дуже приємно. Він знову й знову повторював собі щойно вивчене слово. А уздрівши метелика, що перелітав стежку, вже впевнено гукнув:— Птах! Птах!— Ні, Бембі, — відповів Барабанщик. — То не птах. То метелик.Метелик зник серед жовтих суцвіть. Бембі, як щасливий всезнайка, підійшов до квітів, нахилився й гукнув:—Метелик!— Ні, Бембі, — виправив Барабанщик. — То не метелик. То квітка!Він занурив ніс між квіти й понюхав. Бембі зробив те ж саме, та раптом злякано відсахнувся. Він торкнув носом щось волохате й тепле.З квітів виринула маленька чорна голова з двома блискучими очками.—Квітка! — закричав Бембі.Чорні оченята моргнули — зразу обидва. Мале звірятко вийшло з квітів, блиснувши проти сонця білою смугою на чорній спині.Заєць аж лягав зі сміху. Він так реготав, що довго не міг спромогтися на слово.— Ніяка це не квітка, — нарешті пояснив Барабанщик, — це скунс, звірок такий!— Квітка! — повторив Бембі, потопаючи в зливі нових слів.— А мені байдуже, — сказав скунс, — молодой королевич може називати мене Квіткою, коли хоче. Мені навіть подобається це ім’я.Так Бембі здобув ще одного приятеля, а скунс — нове ім’я.Одного ранку Бембі з мамою пішли стежкою, якою досі ще не ходили. Стежка пролягала густими хащами. Аж ось попереду з’явився просвіт. Олениця з сином увійшли в чагарі, заплетені в’юнкими рослинами. За кілька кроків видніла осяяна яскравим сонцем галявина. Бембі хотів негайно ж туди побігти, але мати спинила його.— Зачекай, — мовила вона, — не можна вибігати на моріжок, не впевнившись, що там безпечно.Повільно, обережно вона ступила кілька кроків, прислухалася і втягла напруженими ніздрями повітря, повертаючи навсібіч голову. І лише тоді гукнула до сина:—Ходімо!Бембі вистрибнув з чагарів. Йому було так радісно й гарно, що він почав підплигувати на зеленому моріжку — такого чудового просторого місця йому ще не доводилося бачити.—Лови мене! — гукнула мама й побігла.Бембі кинувся наздогін. Йому здалося, що він летить, легко, без жодного зусилля.Мати навчала Бембі гратися й бігати у високій траві — вони описували кола, тішачися простором та безпекою. Це тривало довго, поки нарешті олениця зупинилася відпочити.Бембі гасав далі, вивчаючи все довкола. І як же він здивувався, коли раптом побачив свого малого приятеля скунса, що сидів серед квітів.—Доброго райку, Квітко! — сказав Бембі: останнім часом його словник значно збільшився.Скунс відповів на привітання, чемно усміхнувшись. Але Бембі не міг довго встояти на одному місці. Він стрибнув ще раз і побачив Барабанщика, який тут-таки, неподалік, поскубував разом із сестрами смачну конюшину. Ледве повертаючи язиком у роті, повному конюшини, Барабанщик все ж таки спромігся запросити приятеля:— Скуштуй, Бембі! Поскуби разом із нами!Бембі скуштував. Ця трава була незвичайна не тільки на вигляд. Смакувала вона теж незвичайно. Оленя швидко зрозуміло, що зайці недарма її полюбляли, і запам’ятало, яка на вигляд конюшина — запашна їжа, досі йому не відома.Та коли він іще раз ткнувся носом у смачне зілля, звідти виплигнула велика зелена жаба і спокійнісінько пострибала, собі до ставка, що виблискував зовсім поруч. Бембі був украй здивований: по-перше, він досі ніколи не бачив жаб, а по- друге, вперше уздрів ставок. Він прожогом кинувся до води, щоб краще усе розгледіти.Де ж могла подітися та жаба? Бембі здивовано оглядав кола, що ширилися блискучою гладінню, і підійшов ще ближче — зазирнути в ставок. Водяне плесо потроху заспокоїлося, але, глянувши в воду, Бембі стрибнув назад. Він страшенно! злякався, бо побачив оленя, що уважно дивилося на нього з води.— Не лякайся, Бембі! — засміялася позаду мама. — Ти просто бачиш себе у воді.Бембі глянув ще раз. Але тепер уже двоє оленят дивилося на нього з води. Це було вже занадто. Бембі знову стрибнув назад, та, звівши голову і сторожко озирнувшись, він побачив, що це йому не привиділося. Поруч з ним стояло ще одне оленя.— Здоров! — сказало воно.Бембі відступив назад, зупинився, потім знову позадкуй вав і кинувся чимдуж до мами, яка спокійно поскубувала, траву поруч із іншою оленицею. Бембі вклонився незнайомці; й злякано озирнувся на оленя, що бігло за ним слідом.— Не бійся, Бембі, — сказала йому мама. — То маленька Фаліна, а це — твоя тітка Ена. Ти не хочеш привітатися з ними?— Добрий день, Бембі, — сказали олені.Але Бембі нічого не відповів.Ти ж хотів познайомитися з іншими оленями, — додала мати, — а тітка Ена й Фаліна — такі самі олені, як ми з тобою. Чого ж ти мовчиш? Невже ти не можеш до них обізватися?—Добрий день! — прошепотів Бембі ледь чутно.—Ходімо побавимось, Бембі, — запропонувала Фаліна, що здивувалася, почувши голос нового свого знайомця, — такий він був тихий. Вона стрибнула й лизнула Бембі в ніс.Бембі стрімголов помчав від неї, а Фаліна побігла навздогін. Здавалося, іцо малюки летять, не торкаючись до землі.Вони бігали одне за одним, не знаючи втоми, перестрибуючи горбочки й невисокі кущі.Коли оленята зупинилися, вкрай захекані й потомлені, вони були вже добрими друзями.Потім оленята рушили гуляти в парі, неквапно ступаючи по соковитій траві, — Бембі відчув, яким цікавим стає життя, коли знайдеш щирого приятеля, і весь аж промінився щастям.А прогулянки з мамою ставали тепер ще цікавіші. Вони знаходили нові стежки та барвисті галявини. Це був час найбільшої радості Бембі і найбільшого страху. Якось далеко в лісі щось тріснуло, й мама сказала, що то стріляє людина, — Людина, Яка Полює На Оленів. Бембі побачив у материних очах щирий безпорадний жах, коли вона додала: то смерть, невблаганна смерть глухо тріснула в лісі, а смерть наздоганяє так швидко, що найпрудкіший з оленів не може від неї втекти.— Стережися озброєних людей, сину, — сумно мовила олениця.Минали дні. Листя на деревах жовкло, хилилася й висихала трава, безжалісний вітер обдирав гілки, й ті стирчали чорні, голі, розпачливо похитуючись під похмурим сірим небом.Якось уранці Бембі прокинувся від холоду. Холод проймав його і поколював сотнями гострих колючок. Ще не розплющивши очей, оленя відчуло, що в повітрі потягло чимось незвичним, зовсім-зовсім новим. Бембі сторожко визирнув зі своєї схованки. Все навкруги було вкрите чимось білим.— Це сніг, Бембі,—сказала йому мати,— виходь, пострибай трохи, не бійся!Обережно-обережно Бембі ступив на сніг. Його копитце зразу ж глибоко пірнуло в пухнасту м’яку ковдру. Оленяті доводилося високо підіймати ноги, щоб переступати. Знову й знову він підкидав сніжні хмарки та пластівці снігу наче мерзле листя спадало оленяті на спину й на ніс. Сніжинки лоскотали горло й поколювали очі.Бембі був у захваті. Сонце яскраво відбивалося від сліпучо-білої поверхні. Повітря було чисте і м’яке, а навколо весело кружляли й падали білі зірки.Вибігши на горбочок, Бембі побачив, що все, поки сягав зір, стало біле. Навіть ставок був білий. А посередині білого ставка сидів Барабанщик.— Біжи сюди, Бембі! — крикнуло зайченя. — Поглянь лиш! Вода задубіла! Ти коли бачив таке? — Він барабанив задньою ногою по кризі. — Тут можна навіть ковзатися! Ось дивись, як це робиться!Барабанщик розігнався і помчав через ставок. Бембі надумав спробувати й собі, але ноги під ним роз’їхались в різні боки, і оленя впало на тверду кригу. Бембі гадав, що це зовсім не смішно, хоч Барабанщик аж зайшовся реготом.— Слухай, Барабанщику, — сказав Бембі, марно намагаючись зіпнутися на ноги, — пограймося в щось інше. — Він нарешті випростався і струшував тепер примерзлі грудочки снігу. — А де Квітка?— Де Квітка? — замислився Барабанщик. — Здається, знаю! Біжімо!Він допоміг Бембі зійти на берег, і вони побігли — Барабанщик попереду, оленя за ним — до нори, де жили скунси. Звірята нахилилися й по черзі зазирнули в нору. Там, мирно посопуючи на своєму ліжку, вистеленому засушеними квітами, лежав маленький скунс.— Прокидайся, Квітко! — гукнув Бембі.—А що, вже весна? — сонним голосом спитав Квітка, напіврозплющивши очі.—Ні, щойно зима почалася, — сказав Бембі. — Це так гарно. Що ти тут робиш?—В мене зимова сплячка, — поважно відповів малий скунс, — хіба ж ти не знаєш, що всі квіти сплять узимку?Барабанщик позіхнув:— Знаєте, друзі, мені теж захотілося подрімати. Бувай, Бембі, ще побачимося!Оленя повернулось до мами.— Не турбуйся, Бембі, — сказала олениця. — Зима скоро закінчиться, знову прийде весна.Бембі ліг спати в затишній теплій хащі, куди вітер не міг продертися. Він снив про веселі ігри, про друзів, про те, як вони бавитимуться, коли прийде весна.В оленяти все ще було попереду — справжні пригоди, справжні радощі та печалі, крізь які він має пройти, доки стане дорослим оленем з гарними рогами над головою. Він стане, неодмінно стане ним, Бембі, малий королевич великого лісу.Його казка тільки починається…

Одного ясного дня до Щенячого Патруля надійшла надзвичайна місія! На базу Патруля прилетів космічний корабель, а капітан Космічної станції звернувся до Гончика. Гончик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. “Ми втратили супутник, який мав доставити важливі дані. Він зник на далекій планеті, і ми потребуємо вашої допомоги, щоб знайти його!” — сказав капітан.“Щенячий Патруль, на допомогу!” — вигукнув Райдер, і команда готова вирушати в космос!Зібравшись у космічному кораблі, команда щенят піднялася в небо, ковзаючи через зоряне небо. У кожного щеняти була своя особлива місія: Гончик був у своєму космічному костюмі, готовий до будь-якої ситуації, а Скай не могла дочекатися, щоб покермувати космічним літаком.“Залишайтеся на зв’язку!” — сказала Скай, розвертаючи корабель. Всі були готові допомогти і вирушили до загадкової планети. Коли вони приземлилися на планеті, вони побачили, що все виглядало незвично: величезні квіти світяться в темряві, а навколо літають дивні істоти, схожі на величезних метеликів, які тягнули за собою зоряний пил.“Ми знаходимося на планеті Луміна!” — сказав Роккі, дивлячись на карту, яку він отримав. “Тут живуть добрі інопланетні тварини. Вони можуть допомогти нам знайти супутник!”І ось вони зустріли перших місцевих жителів — маленьких створінь, що світилися та схожих на енергійних котиків, які називали себе Луміки. Вони були дуже добрі, але не могли самі впоратися з усіма труднощами на планеті. “Ми бачили супутник, але він потрапив у капкан на тому боці планети!” — сказав один із Луміків. “Ми потребуємо вашої допомоги, Щенячий Патруль!”Команда щенят вирушила на допомогу. Вони подолали високі гори з космічними каменями та навіть переправлялися через річки з літаючими медузами, що світяться. Дорога була важкою, але щенята не здавалися — вони разом долали всі перешкоди!Нарешті, після довгого шляху, вони дісталися до місця, де був втрачений супутник. Він застряг у величезному космічному дереві, і його потрібно було витягнути.“Зараз ми вам допоможемо!” — сказав Кремез (Кріпиш), і разом з Гончиком вони почали обережно діставати супутник з дерева. Луміки разом з ними допомагали, підказуючи, як бути обережними.Всі разом, з величезною командною роботою, вони звільнили супутник, і його можна було повернути на космічну станцію.“Дякуємо вам, Щенячий Патруль!” — вигукнув один із Луміків. “Ви справжні герої!”“Нема за що, друзі! Ми завжди готові допомогти!” — відповів Гончиком.Перед тим, як повернутися додому, Щенячий Патруль отримав від Луміків у подарунок світячі зірки, які завжди нагадуватимуть їм про цю захопливу місію.На шляху додому щенята згадували свою подорож і зрозуміли, що справжня сила — це в єдності та допомозі один одному. Тепер вони знали: у космосі теж є доброта та підтримка.І так, знову повернувшись до рідного міста, Щенячий Патруль був готовий до нових пригод і допомоги тим, хто потребує!

Одного сонячного ранку свинка Пеппа разом із Джорджем та мамою сиділа на кухні. За вікном співали пташки, а весняний вітер приносив аромат квітів. Пеппа відклала ложку з кашею і вигукнула: — Мамо, я хочу щось цікаве зробити з друзями!Мама-свинка усміхнулася. — А що як влаштувати костюмований бал? Ви зможете одягтися в улюблених героїв, придумати танці та навіть поставити невелику виставу!— Ой, як чудово! — підстрибнула Пеппа. — Джордже, ти станеш драконом!— Рррр! — загарчав Джордж, розмахуючи руками, наче крилами.Пеппа одразу побігла до телефону, щоб зателефонувати своїм друзям: Зої-зебрі, Сюзі-ягничці, Педро-поні та іншим. Усі були в захваті від ідеї та погодилися прийти в костюмах.Підготовка до балу Свинки ПеппиНаступного дня на галявині біля будинку Пеппи розгорнулася справжня підготовка. Мама-свинка прикрашала дерева гірляндами, а тато-свин надимав кольорові кульки. Пеппа й Джордж допомагали: вони складали підноси зі смаколиками — печивом у формі зірочок та лимонадом із парасольками.Друзі почали приходити в своїх костюмах. Педро був відважним ковбоєм, Ягничка Сюзі з’явилася у вигляді феї з чарівною паличкою, а Зої — у капелюсі відьмочки. Пеппа обрала костюм принцеси, а Джордж хвацько гарчав у своєму зеленому костюмі дракона. — Ви всі такі красиві! — вигукнула Пеппа, побачивши друзів.Чудесний вечірБал розпочався з веселої гри «Хто я?». Учасники вгадували, ким стали їхні друзі. Потім Зої-фея запропонувала створити магічний танок. Усі під музику почали кружляти, махати уявними паличками та зображати чарівні чари.Раптом Педро-ковбой вигукнув: — А де ж справжній скарб для балу? Що, як ми знайдемо його?Ідея дуже всім сподобалася. Тато-свин сховав у кущах «скарб» — великий ящик із шоколадними монетами. За картою, яку він намалював, друзі почали шукати скарб. Вони стрибали через калюжі, пролазили під гілками та шукали під каміннями. Нарешті, Пеппа знайшла ящик і радісно вигукнула: — Ура! Ми знайшли скарб!Кінець балуКоли сонце сіло за обрій, друзі влаштували невеликий концерт, розповідаючи кумедні історії зі своїх пригод. Мама-свинка з татом аплодували та знімали все на камеру.— Це був найкращий бал! — сказала Пеппа, обіймаючи Джорджа.Друзі прощалися, домовляючись зустрітися знову й придумати щось не менш цікаве.Пеппа лягла спати з усмішкою, думаючи про яскравий день, і тихо прошепотіла: — Завтра буде ще більше пригод!Кінець.

Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи – ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полуднє не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи. Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло: – Гуп-гуп-гуп! – Зараз, зараз, сватоньку,- скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти. – А куди ти, Лисичко? – питає її Вовчик-братик. – Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе. – Та чого? – Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму. – Га, коли так, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько верну! – мовила Лисичка.- Копли собі свій загонець, я тебе здогоню. Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом – звичайно, кума. – А що, вже по хрестинах? – питає Вовчик. – Та вже,- мовить Лисичка. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Початочок. – Ото ім’я! Я ще й не чував такого,- мовив Вовчик, Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи. Може, так минула година, а може, й дві,- знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить: – Зараз, сватуню, зараз! – А то що, Лисичко? – питає Вовчик. – Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить. – Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько, Вовчику! – мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика. – О, ти вже тут! Уже по хрестинах? – Та вже. – А що ж там бог дав? – Та дівчинку. – А як її охрестили? – Серединка. – Ото! Я ще й не чував такої назви,- дивувався Вовчик. – У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи. Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить: – Іду, сватоньку, йду! – Та куди йдеш, Лисичко? – Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? – Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик. – Бо мене дуже любить, Вовчику. – Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити. – Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю. Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика. – А що, вже по хрестинах? – Та вже. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Остаточок. – Ну, що ж, нехай здоров росте. Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже: – Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати? – Певно, що пора, Вовчику-братику,- мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи. – А ти ж не голодна? – Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили. Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала! – А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик.- Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю! Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить: – Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене. Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота. – Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну. Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати: – Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни! Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь. – Ай, ай, ай! Моя ноженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.

Маму звали Сніжинкою, а тата — Волоцюгою. Ці імена чудово пасували їм обом.Їхні цуценята, на думку батьків, були наймилішими у світі. Троє перших малюків справді тішили всіх: вони були чемними, слухняними і завжди викликали захоплення.А от четверте цуценя… З ранку до вечора по всьому будинку лунали вигуки:— Де наш братик?— Куди він подівся цього разу?— Що цей бешкетник знову накоїв?Так, це четверте цуценя було справжнім шибеником і завдавало купу клопотів.Коли наближався час обіду, троє чемних цуценят завчасно вставали на задні лапки перед мискою і терпляче чекали на дозвіл поїсти. А четверте… З’являлося в останню мить, шмигало повз усіх і безсоромно хапалося за їжу першим!Під час ігор братики чемно бавилися своїми іграшками, а четверте цуценя не могло втриматися від бажання гризти все, що потрапляло на очі. Килим? Чудово. Черевик? Тим краще!А коли наставала ніч, три цуценяти вкладалися у свій кошик і засинали. Але четверте цуценя… Негідник якраз тоді вирішувало погавкати чи поскавуліти, голосно заявляючи про себе на всі лади.На будь-які зауваження чи крики воно не зважало, вперто залишаючись самим собою.Якось цуценят відпустили на прогулянку.Кожне цуценя взяло в зуби запашний, смачний коржик і вирушило на обід. Три чемних цуценяти попрямували до найближчого парку, щоб поїсти в затишку під тінню дерев.А от четверте — непосидючий пустун — швидко проковтнуло свій коржик і побігло шукати пригод. Незабаром він помітив двох веселих і привітних на вигляд друзів, які гралися неподалік. Радіючи можливості приєднатися, шибеник підскочив до них. Але несподівано у цих “”лагідних”” створінь виросли кігті та зуби — це виявилися коти!Розлючені, вони кинулися на малого бешкетника, і тому довелося тікати щодуху. Втікши від переслідувачів, він налетів на купу розритої землі та застиг. Перед ним швидко й вправно працював маленький кріт. Його спритність захопила цуценя.— Яка цікава гра! Як ти цього навчився? — запитав шибеник.— Рию й копаю, копаю й рию — так і навчився, — відповів кріт.Шибеник вирішив спробувати й сам. Завзято копаючи землю, він раптом натрапив на величезну, соковиту та солодку кістку.Кістка була настільки великою, що малий навіть підняти її не міг. Йому довелося тягнути свій скарб по землі до самого парку, витративши на це всі сили.А трохи раніше цією ж дорогою йшов великий та злий пес.«Ого! Чим це так смачно пахне? – сказав він, потягнувши носом.І в туж мить побачив поблизу дороги, під розлогим деревом, три чудові коржики, а біля них — трьох маленьких цуценят.Цуценята все ще милувалися своїми коржиками, вдихаючи їх чудовий запах.Пес був такий лютий і такий голодний, що троє вихованих цуценят миттю залишилися без обіду, так і не спробувавши своїх запашних коржиків!Бідні маленькі цуценята! Вони відразу відчули себе такими голодними, ображеними, беззахисними…Але хто це наближається до них? О! Та це ж шибеник тягне величезну смачну кістку!— Гей, хлопці! — крикнув він. — Ідіть сюди! Дивіться, що я знайшов! Ідіть, ідіть! Пригощайтеся!Тепер цуценята вже не гаяли часу даремно.І коли прийшов час повертатися додому, троє милих цуценят йшли ситі, задоволені, а попереду гордо виступав четвертий — наш шибеник.

У мальовничому містечку Бухточка Пригод щенячий патруль насолоджувався ясним днем. Але раптом у штабі пролунав дзвінок від мера Гудвей. Її голос був схвильованим: — Райдере, у нас біда! Міст через Річкову Долину зник! Тепер ані машини, ані люди не можуть дістатися іншого берега.Райдер швидко зібрав команду: — Щенята, у нас місія! Ми маємо з’ясувати, що сталося з мостом.Дослідження місця Щенячим ПатрулемЩенята швидко дісталися до Річкової Долини. Маршал уважно оглянув берег і сказав: — Тут видно сліди великих коліс. Можливо, хтось відвіз міст?Рокі помітив, що неподалік є уламки деревини. — Це частини мосту! Але чому він розібраний?Пошуки підказокЩенята вирішили розділитися. Зума вирушив по річці на своєму катері, а Скай піднялася в повітря, щоб знайти сліди з висоти. — Я бачу щось цікаве, — повідомила Скай. — У лісі біля річки стоїть вантажівка з деревиною!Команда швидко вирушила на місце. Там вони побачили містера Тесляра, який перевантажував дошки.— Що ви робите з нашим мостом? — запитав Райдер. Містер Тесляр зніяковів і пояснив: — Я хотів полагодити свій старий сарай, а міст виглядав таким старим і непотрібним. Я не знав, що його ще використовують.Відновлення мостуРайдер пояснив містеру Тесляру, наскільки важливим є міст для жителів. Той одразу запропонував свою допомогу. Щенячий патруль працював разом із ним, щоб швидко відновити міст.Рокі використав свої інструменти для кріплення дощичок, Маршал допоміг з безпекою, а Зума доставляв матеріали по річці. Уже до вечора міст було відновлено.— Ура! — радісно вигукнула команда, коли перша машина успішно проїхала новим мостом. Мер Гудвей подякувала щенятам за їхню допомогу: — Ви знову врятували нас! Без щенячого патруля ми б не впоралися.Урок на майбутнє Містер Тесляр пообіцяв більше не брати нічого без дозволу. А щенята вирішили поставити біля мосту табличку: “Цей міст є важливим для всіх жителів Бухточки Пригод!” Райдер усміхнувся: — Коли ми працюємо разом, немає нічого неможливого!І щенячий патруль повернувся додому, знаючи, що ще одна місія виконана успішно.

Серед зими потепліло, пішов дощ, а потім знову замерзло. Вкрилися льодом дерева, зледеніли шишки на ялинках. Немає чого їсти дятлові: стукає об лід, а до кори не достукається. Б’є дзьобом шишку, а зернятка не вилущуються. Сів дятел на ялині й плаче. Падають гарячі сльози на сніг, замерзають. Дивиться білка з дупла — дятел плаче. Стриб, стриб, прибігла до дятла. — Чого це ти, дятле, плачеш? — Немає чого їсти, білочко. Жаль стало білочці дятла. Винесла вона з дупла велику ялинкову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. Сів дятел біля шишки та й ну її молотити дзьобом. А білочка сидить біля дупла й радіє. І білченята в дуплі радіють. І сонечко в небі радіє.