Казки про тварин

Вовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть: – Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи. Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську. – Здоров був, Ослику-братику! – промовили до нього. – Здорові були, люди божі! – відповідає Осел. Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить: – А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу? – А куди ж вас господь провадить? – На прощу в далеку заморську країну. – Що ж, я готов іти з вами. – Ходи, синку, ходи,- поважно мовить Вовк,- з нами тобі безпечно буде, і розмова приємна по дорозі. Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить, що в найкращій згоді прийшли аж над море. Тут зараз Лисичка сюди-туди звинулася, знайшла кораблик, прип’ятий до берега, і гукнула на своїх. Посідали на кораблик, відв’язали його і пустилися плисти. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує. Все їм так справно йде, аж душа радується. Пливуть вони, пливуть, ба вже Вовк і Лисичка здорово поголодніли. Ослові байдуже; в кораблику на дні було настелено листя та соломи, от він і жує собі помалесеньку і веслує так, що аж піна бризкає. – Слухайте,- говорить Лисичка.- Отсе ми при божій помочі серед моря, та хто його знає, чи доведеться нам доплисти до цілі? – Бог ласкав,- мовить Осел і гребе далі. – Так-то так, і я так думаю,- мовить Лисичка, похитуючи головою,- та що, коли ми дуже прогнівили його, милосердного. – А то чим? – скрикнули в один голос Вовк і Осел. – Забули висповідатися, поки виплили на море. Хіба не знаєте, який є звичай у побожних людей? – Ай, ай, ай! – скрикнув Вовк.- Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! Ану ж прийде буря і потопить нас, то що тоді буде? Не тілько тілом, але й душею загинемо на віки вічні. – Що ж його робити? – питає стурбований Осел. – Знаєте що,- мовить Лисичка,- сповідаймося одні одним на голос і відбудьмо покуту кождий за свої гріхи, ачень бог нам відпустить. Ти, Вовче, сповідайся мені, я буду тобі, а Осел нам обом. – Добре! – мовить Вовк.- Тяжкі мої гріхи, Лисичко-сестричко. Коли бувало ввірвуся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїстися, але замордую десять, двадцять із самої лютості. – За такий гріх, Вовчику-братику, мусиш три дні постити і поклони бити. Та й мої гріхи не легші. Коли бувало влізу до курника, то не душу одну курку або дві, щоб наїстися і дітей погодувати, але видушу десять, двадцять із самої злої волі. – О, за такий гріх, Лисичко-сестричко, мусиш чотири дні постити і поклони бити. А ти, Ослику-братику, чим бога образив? – Пригадую собі,- мовив з сокрушенним серцем Осел,- що раз мій господар запряг мене до візка і цілий день возив мною гарбузи, дині, моркву, огірки і всяку ярину з огороду. Отоді-то з візка впав один огірок, я схилився, підняв його і з’їв. Більше не можу собі пригадати нічого. – Ой грішнику темний! – у один голос завили Вовк і Лисичка.- Та се ж страшенний гріх! Хіба ж тобі позволено їсти огірки? Се ж ти найголовнішу заповідь переступив і за се нема для тебе ніякої покути, хіба смерть. Поміркував Осел, куди воно річ іде, та й каже: – Га, коли смерть, то смерть. Нехай хоч своєю смертю спокутую свій гріх. Та одного тілько мені жаль. Вибираючися в дорогу, я закопав на полі під каменем великий скарб, то шкода, щоби він так і пропав. Коли б ви, люди божі, видобули його та роздали на святі церкви, на служби божі та на милостиню за мою душу! – Добре, Ослику-братику, добре,- мовив Вовк,- зробимо все, що кажеш, тілько розкажи нам, де лежить той скарб і по чім пізнати його схованку? – Він лежить недалеко того місця, де ви мене здибали, а пізнати схованку по камені, що ним завалена нора. На тім камені видовбаний такий самісінький знак, як ось тут у мене на лівому копиті. Придивися йому добре, то зараз пізнаєш. Підняв Осел ліву задню ногу, а Вовк нахилився, щоби поглянути, що там за знак на копиті. Та в тій хвилі Осел як не замахне ногою, як не фрасне Вовка копитом у зуби, аж Вовк перекинувся і стрімголов бабахнув у море. Там ще не встиг отямитися, а вже було по нім. А Лисичка, бачачи, що сталося з Вовком, з великого переляку аж підскочила, та так нещасливо, що й сама впала в море і втопилася. А Осел плив, плив, поки не доплив щасливо до берега.

Одного сонячного ранку Пеппа прокинулася дуже рано. Вона підбігла до вікна і побачила, як пташки весело співають у гілках дерева.— Сьогодні ми їдемо на ферму! — радісно скрикнула Пеппа.— Підемо подивимося на корів і свинок! — додав Джордж, обіймаючи свого динозавра.— І покатаємося на тракторі! — усміхнувся Тато Свин.На фермі Свинка Пеппа з родиноюКоли вони приїхали, містер Бик уже чекав їх біля воріт. — Вітаю, родино Свинок! Ласкаво просимо на ферму! Сьогодні у нас багато справ, і кожен може допомогти!Спочатку всі пішли до курника. Пеппа та Джордж сипали зерно для курей, а ті весело кудкудакали й стрибали довкола. Одна курочка навіть сіла Пеппі на голову! — Ой, яка смішна курка! — засміялася Пеппа.Потім родина вирушила до корів. Мама Свинка навчилася доїти корову, а Тато Свин спробував напоїти телятко молоком із пляшечки. Телятко радісно мукало й махало хвостиком.— Воно таке миле! — сказав Джордж.Загублені каченятаРаптом містер Бик звернувся до Пеппи: — У нас проблема! Каченята загубилися. Можеш їх знайти?— Звичайно, містере Бик! — відповіла Пеппа і взяла Джорджа за руку.Вони пройшли через зелене поле, де росли яскраві квіти, і почули тихе «кря-кря». За кущем ховалося п’ятеро маленьких каченят.— Ходімо до ставка! — сказала Пеппа.Вона й Джордж допомогли каченятам знайти шлях додому. Каченята радісно поплескали лапками у воду, а мама-качка подякувала їм, кивнувши головою.Веселий трактор— А тепер час покататися на тракторі! — оголосив містер Бик.Всі сіли на великий червоний трактор, і він повіз їх по полях. Вони побачили овець, які паслися на пагорбах, і навіть кілька кроликів, що визирали з нірок. Джордж захоплено показував на кожного кролика й вигукував: — Динозавр!— Ні, Джордж, це не динозаври! — сміялася Пеппа. Величезна калюжаНаприкінці дня Пеппа побачила величезну калюжу прямо посеред двору ферми. — Я не можу втриматися! — вигукнула вона.Пеппа та Джордж почали стрибати, розбризкуючи воду в різні боки. Тато й Мама Свинка теж приєдналися до веселощів, і навіть містер Бик випадково опинився у калюжі.— Це був найкращий день на фермі! — сказала Пеппа, коли всі поверталися додому, зморені, але щасливі.

Ще більше казок про “зайчика” шукайте тут! Приємного читання У лісі жив маленький зайчик, який дуже любив сонце. Кожного ранку він прокидався рано, щоб побачити, як сонечко піднімається над лісом, і цілу годину сидів, дивлячись, як світло розливається по деревах і траві. Одного ранку зайчик прокинувся і побачив, що сонечко ще не з’явилося. Він виглянув у віконце і побачив, як над лісом зібралися темні хмари.— Сонечко, де ти? — запитав зайчик. — Чому ти не світиш?Згори почувся тихий голос сонечка:— О, зайчику, я сховався за хмарами, бо вони мене закрили. Якщо ти хочеш, я знову засяю, але мені потрібна твоя допомога!Зайчик не розгубився. Він побіг по лісу, шукаючи друзів, щоб разом допомогти сонечку. Спочатку зайчик зустрів лисицю.— Лисичко, ти можеш допомогти сонечку? — запитав він.— Я можу подути на хмари! — сказала лисичка, і почала дути. Але хмари залишалися на місці.Далі зайчик зустрів ведмедя.— Ведмедику, може, ти можеш розігнати хмари? — запитав зайчик.— Я спробую! — відповів ведмедик і почав товкмачити землю лапами. Але хмари не зникали.Зайчик не здавався. Він подивився на небо і подумав:— Можливо, якщо ми всі разом попрацюємо, то сонечко знову засяє.Всі лісові друзі зібралися на галявині. Зайчик, лисичка, ведмедик і навіть маленька мишка почали стрибати, махати лапками і співати веселі пісеньки.Раптом хмари почали розсуватися, і сонечко знову з’явилося на небі, сяючи яскраво і тепло.— Дякую вам, друзі! — радісно вигукнуло сонечко. — Разом ви допомогли мені прогнати хмари!Зайчик і його друзі радісно посміхнулися, адже вони зрозуміли, що разом можуть зробити все, навіть якщо це здається дуже важким. Мораль казки: Коли ми працюємо разом, будь-які труднощі можна подолати!

У полі працювали Віл і Садівник. Віл, запряжений в плуг, орав поле. Повільно сунув він по землі — тягнути було нелегко. Та Віл звик коритися господареві. Він знав: як тільки стане, то господар боляче вперіщить його батогом та ще й сіна дасть менше увечері. А Садівник скопав невелику кам’янисту грядочку, підготував на виноградник. Віл уранці чув розмову господаря й Садівника. Тоді Садівник сказав: «Ця кам’яниста грядка навіть волові не під силу». Тепер Віл вухам своїм не вірить: копає Садівник грядку й співає. Із нього піт тече, а він співає, і очі у нього веселі, радісні. — Садівниче, тобі важко? — питає Віл, порівнявшись із ним. — Ой, як важко… — відповідає Садівник. — То чого ж ти співаєш і очі у тебе такі радісні? — Бо я бачу цю мертву кам’янисту діляночку вже скопаною. Бачу на ній виноградні грона. Бачу радість в очах людей. — Як же ти все це бачиш? — питає здивований Віл. — Цього ж немає. — Якби людина бачила тільки те, що є, вона не була б Людиною. Людина бачить своє майбутнє. — Навчи мене, Садівниче, бачити те, чого ще немає. — Добре, — каже Садівник, — зараз я визволю тебе з хомута. — Але ж без хомута й батога я не зможу працювати, — благає Віл. Садівник тільки розвів руками й подумав: «Той, кого заставляють працювати хомут і батіг, не може бачити майбутнього». Та він цього не сказав, бо Віл все одно нічого б не збагнув.

Одного ранку Пеппа прокинулася від яскравого світла, що заливало кімнату. Вона підбігла до вікна й вигукнула: — Ой, яка краса! Джордже, швидше сюди!Джордж зазирнув із плюшевим динозавром у руках. — Діно? — здивовано запитав він, дивлячись на яскраву веселку.— Ні, Джордже, це не динозавр, це веселка! Але дивись, у ній є срібляста смужка! Я такого ще ніколи не бачила, — захоплено сказала Пеппа.— Срібло! Може, там скарб? — пожвавішав Джордж.Пеппа побігла до мами й тата. — Мамо, тату, ми з Джорджем побачили дивну веселку! Можна ми підемо подивитися ближче?— Звичайно, тільки не забудьте гумові чобітки, раптом буде болото, — усміхнувся тато Свин.Пеппа, Джордж і їхні друзі — Зої Зебра, Ребекка Кролик і Сьюзі Вівця — вирушили до веселки. По дорозі вони зустріли маленьку пташку, яка щось співала.— Чуєте? Вона говорить про якийсь скарб! — захоплено сказала Ребекка.— А давайте запитаємо! — запропонувала Сьюзі.Пеппа обережно звернулася до пташки: — Привіт, пташко! Ми шукаємо кінець веселки. Ти знаєш, що там?Пташка кивнула маленькою голівкою й защебетала: — У кінці веселки — скриня зі сміхом, яка зробить вас дуже щасливими!— Оце так! — вигукнув Джордж.Друзі пішли далі, долаючи різні перешкоди. Спершу був густий ліс. — Тримайтеся за руки, щоб не загубитися! — сказала Пеппа.Потім — бурхлива річка. — Ой-ой, як перейти? — хвилювався Джордж.— Стрибайте по камінцях! — сміливо запропонувала Зої.Нарешті, веселка привела їх до маленького пагорба. На вершині вони побачили чарівну скриню, яка сяяла, як зірка.— Раз, два, три! Відкриваємо! — разом вигукнули друзі. Усередині були різнокольорові кульки. Пеппа взяла одну в руки, і раптом всі опинилися на галявині, де брудні калюжі блищали на сонці.— Стриб-скок! — весело закричала Пеппа.— Оце так пригода! — сміялися всі.Вони зрозуміли, що справжній скарб — це радість і дружба, які роблять кожен день чарівним.— Це був найкращий день! — сказала Пеппа, коли всі разом поверталися додому.

Одного вечора Щенячий патруль зібрався на своєму улюбленому пагорбі, щоб дивитися на зорі. Скай змахнула лапкою на небо й сказала: — Дивіться, яке яскраве сузір’я Песика!— Ой, а де зірка-захисник? Її немає! — раптом помітив Маршалл. Гонщик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Зума – вправний рятувальник на воді; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. Командував ними їхній добрий друг Райдер. Він завжди знав, коли настане момент, коли місту або природі потрібна допомога. Райдер одразу ж активував комунікатор: — Команда, у нас завдання! Зірка-захисник зникла, і ми повинні її знайти!Вони вирушили до обсерваторії, де працювала мудра сова Олівія. — Олівія, ти не помічала чогось дивного? — запитав Гонщик.— Так, я бачила, як щось яскраве впало в ліс. Це може бути ваша зірка, — відповіла сова.Команда побігла до лісу, але там було темно й трохи страшно. — Не хвилюйтеся, я освітлю дорогу! — сказав Гонщик, витягаючи ліхтар.Коли вони дісталися до галявини, всі побачили щось блискуче серед трави. Це була зірка, яка сяяла слабким світлом. — Вона виглядає втомленою! — сказала Скай.— Мабуть, їй потрібно допомогти повернутися на небо, — задумався Зума.— Я маю план! — вигукнув Маршалл. — Використаємо мій водомет, щоб створити водяну ракету!Команда швидко зібрала все необхідне: Роккі допоміг знайти деталі для ракети, а Зума привіз воду. Зірку обережно поклали на вершину ракети.— Готові? На рахунок три! — сказав Райдер. — Один, два, три!Ракета здійнялася вгору, а зірка полетіла назад на своє місце у сузір’ї. Вона засвітилася ще яскравіше, ніж раніше.— Ми це зробили! — радісно вигукнув Гонщик.— Щенячий патруль завжди готовий! — додала Скай.З того часу зірка-захисник завжди світила яскраво, нагадуючи всім, що дружба й команда можуть розв’язати будь-яку проблему.

Був собі в однім лісі Медвідь, та такий дужий та лютий, що не приведи господи! Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибле: одно з’їсть, а десятеро й так покине, тільки дармо життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім багато, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі такий спосіб. Вислали до Медведя депутацію і веліли йому сказати: – Вельможний наш дідичу, пане Медведю. Пощо ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох зо злості розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного з-поміж нас, щоби ти його з’їв. Вислухав Медвідь тої мови та й каже: – Добре! Але пам’ятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю! Від того дня почали звірі день поза день посилати Медведеві одного з-поміж себе на страву. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурнувате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають се до Медведя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно. Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати день у день жереб: на кого впав льос, той мусив іти до Медведя і датися йому з’їсти. Одного дня випав льос на Зайця. Перелякався бідний Заєць так, що не суди боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю сім’ю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до медвежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постайкує, та все рясні сльози втирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно і нараз повеселів і аж підскочив із радості. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від сього лютого та безрозумного Медведя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до медвежої гаври. Було вже близько вечора. Медвідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого дождатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце. – Що ж се значиться,- ревів Медвідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті звірі! Коли мені в тій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра, скоро світ, вирушу до лісу і повидушую все, що в нім є живого, і одного хвоста не лишу! Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Медвідь не знав, що з собою зробити з голоду і лютості. В такім настрої застав його Заєць. – Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря! – кричав на нього Медвідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на тебе, такого комара, маю цілий день о голоді ждати? Затремтів Заєць, почувши медвежий крик і люті медвежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Медведем, промовив як міг найчемніше: – Вельможний пане дідичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще досвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох, і ми всі як стій вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий бал. – Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де тамті три? – запитав Медвідь. – Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив Заєць.- Міркуючи, що в тім лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли нараз із укріпленого кам’яного замку вискочив величезний Медвідь та й до нас. – Стійте! – кричить. Ми стали. – Куди йдете? Ми розповіли по правді. – Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде. Се мій ліс, і я не позволю, аби ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої, і я беру вас собі на обід. Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду,- та де тобі, ані слухати не хоче. – Я тут пан,- кричить,- і я один маю до вас право, і ніхто мені тут не сміє втручуватися. І взяв нас усіх чотирьох до свойого замку. Ледво-не-ледво я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер, вельможний дідичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні голоду намлівся, і що тобі далі робити. Почувши се оповідання, Медвідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового супірника, що так несподівано вліз йому в дорогу. – Се що за якийсь непотріб непотрібний посмів сюди вдертися? – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки! – Вельможний дідичу! – мовив Заєць.- Се дуже могучий пан, страшний такий… – Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий. – Вельможний дідичу, але він жиє в кам’янім замку… – Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на сам вершок найвищої смереки. Попровадив Заєць Медведя до криниці та й каже: – Вельможний дідичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог, як тілько побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого замку. – Де він? Де він? – кричав Медвідь, оглядаючися довкола і не бачачи нічого. – Ходи сюди і заглянь ось тут! – мовив Заєць і підвів Медведя до криниці. Став Медвідь над цямриною, глянув униз, аж там справді Медвідь. – Бачиш свого ворога,- мовив Заєць,- як заглядає зі свойого укріплення. – Я не я буду, коли його звідтам не досягну! – мовив Медвідь і як не рикне з цілого медвежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відіб’ється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби! – Га, так! – скрикнув Медвідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу! Та й за сим словом Медвідь ба-бавх до криниці та й там і затопився. А Заєць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував Медведя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.

Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці і батогів у господаря. «Давай,- думає,- втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?» І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б’є – відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього. «Ну,- думає собі Осел,- аж тепер уже по мні буде!» Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі: «Ану, може, я його деяк здурю?» Та й як стояв, бух на землю, ляг собі і лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека: – Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені? А осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає. Надійшов Лев і знов кричить: – Зараз устань і поклонися мені! – А хто ж ти такий? – питає Осел. – Ти ще й питаєшся? – кричить грізно Лев.- Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар? Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі. – І що ти за дурниці балакаєш? – промовив він.- Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! Лев став, мов чолом о стіну стукнувся. – Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда? – Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я. – Ти? – здивувався Лев.- А ти хіба маєш се на письмі? – Певно, що маю! Ади подивися ось тут! І він устав на рівні ноги і, обернувшися задом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова. – Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то йти би мав таку. – Ото диво! – промовив Лев. А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трібуватися. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар. – Добре, нехай і так буде,- промовив Осел, і з тим розійшлися. Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звірину – за годину мав уже щось п’ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла. А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонічко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя – сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб’є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачать. Не минула година, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися зі Львом. Приходить, а Лев уже там. – Ну, що,- каже до Осла і показує йому свою здобичу,- бачиш, кілько я наполював? – Ну, та й дурний же ти, небоже,- каже Осел і копнув його звірів ногою.- Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тілько таких ловив, що в повітрі літають. Ану, попробуй ти! – Ні, я такої штуки не втну,- відповів Лев.- Аж тепер бачу направду, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою! – А видиш! – промовив гордо Осел.- Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волі. Іди ж тепер і пильнуйся на другий раз! І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лісі Вовчика-братика. – Здорові були найясніший царю! – каже Вовк і кланяється низенько. – Ет, іди, не смійся з мене! – каже сумно Лев.- Який я тобі цар? – Як то ні? – скрикнув Вовк.- Хто ж би смів інакше казати? – Мовчи, братику,- шептом говорить до нього Лев.- Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені. – Правдивий цар? – дивувався Вовк.- Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крім тебе? – Є, є! – з перестрахом шептав Лев.- Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив. – Ну, що ти говориш! – дивувався Вовк.- Диво дивне! Знаю сей ліс не віднині, але ніяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же виглядає той новий цар? – Одно слово – страшний! – говорив Лев.- Вуха отакі, голова, як коновка, а на задній нозі царська печать. – Ніяк не вгадаю, хто се може бути? – клопотався Вовк.- Знаєш що, ходи покажи мені його! – Я? Нізащо в світі! – скрикнув Лев.- Досить уже раз страху наївся. – Та ходи-бо! Чого боятися? – заохочував Вовк.- От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти! – Про мене,- каже Лев,- нехай і так буде. Зв’язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка: – Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне: – Дурний Льве, таж се Ослисько! – А Львові причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далі втомився, став та й озирнувся. – А що, Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив’язаний до львиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й духа спустив. – А видиш,- каже до нього Лев,- ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!

У дрімучому лісі й у глибокому яру ще лежать холодні сніги. Спить пролісок під торішнім листям. Синіє лід на ставку. Тільки на горбах і схилах розтало, потекли струмочки. Запарувала земля, в синьому небі заграло ясне сонечко. Вийшла з хати Маринка й побачила сіру пташку в небі. Пташка співала. Немов срібний дзвіночок на крильцях підняла, і він тремтів, тремтів. — Мамо, що це за пташка співає? — питає Маринка маму. — Жайворонок, — відповідає мама. — Чого ж він так рано прилетів? Чому так радісно співає? Ще ж сніги лежать… — Жайворонок сонечкові допомагає, — каже мама. — Як же він допомагає? — дивується Маринка. — Коли жайворонок злітає в синє небо, воно стає тепліше.