Казки про тварин

Одного ранку Райдер отримав терміновий сигнал тривоги. На пляжі біля Бухти Пригод залишилися дивні сліди, а рибалки бачили щось велике у воді!– Щенячий Патруль, у нас нова місія! – оголосив Райдер. – Нам потрібно розслідувати загадкові сліди на пляжі!Щенята миттєво зібралися в штабі.– Я готовий! – вигукнув Маршалл, трохи спіткнувшись, але швидко піднявся.– Я візьму слід! – впевнено сказав Гонщик.– А я розвідаю місцевість з неба! – додала Скай, розправляючи свої крила.Таємничі слідиЩенята вирушили на пляж і справді побачили великі сліди, що тягнулися по піску аж до скель.– Ці сліди точно не людські… І не схожі на лапи жодної тварини, яку ми знаємо, – замислився Гонщик.Скай піднялася в повітря й обстежила територію.– Хлопці, сліди ведуть до великої печери біля скелі! – повідомила вона.Знахідка у печеріЩенята обережно наблизилися до печери. Усередині було темно і лунко, а десь у глибині чулося тихе скавуління.– Хто там? Не бійся, ми допоможемо! – кликнув Райдер.З глибини печери виліз маленький тюлень, весь мокрий і наляканий.– Ого, це ж тюленятко! Він загубився! – вигукнув Роккі.Тюленя тихо запищало, ніби просило допомоги.– Його хвилі винесли на берег, і він не може знайти дорогу назад до води! – здогадався Зума. Повернення додомуЩенята швидко придумали план.Роккі змайстрував із дощок маленький пліт, а Скай допомогла підштовхнути його ближче до води.– Ну що, друже, час додому! – підбадьорив малюка Гонщик.Маршалл ніжно посадив тюленя на пліт, а Зума повів його через хвилі назад у море.Раптом із води з’явилися ще кілька тюленів – вони радісно зустріли свого малюка!– Місія виконана! – вигукнув Райдер.Святкування успіхуПовернувшись на берег, щенята радісно стрибали від щастя.– Ще одна справа для Щенячого Патруля! – сказав Гонщик.– Без паніки, поки ми на варті! – додав Маршалл, спіткнувшись, але всі лише засміялися.– Що ж, щенята, чудова робота! Ви всі справжні герої! – похвалив їх Райдер.І всі разом побігли гратися на пляжі, знаючи, що завжди готові прийти на допомогу!

Пасся собі раз Осел на пасовиську та якось наблизився до корча, а за корчем сидів Вовк, вискочив до Осла і хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня окричали, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже: – От то добре, от то добре, пане Вовче, що ви надходите. Я вже тут за вами шукаю-шукаю. – А пощо я тобі здався? – питає Вовк. – Та, бачите, громада вислала мене по вас і остро наказала: «Іди і без Вовка нам навіть не вертай до села». – А пощо я громаді здався? – питає Вовк. – А ви й не знаєте? Адже у нас у громаді війта вибирають. – Ну, так що з того, що вибирають? – Не то біда, що вибирають,- мовить Осел,- а то біда, що ні на кого не можуть згодитися. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може війтом бути». Як похопили се слово, так на тім і стали, і вислали мене, щоб я вас зараз спровадив до села. Таке-то діло. Почувши се, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на хребет та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, а бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та полінами та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік. Біжить, неборака, та все оглядається, чи ще люди за ним не біжать. Аж коли вже села не було видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ляг спочивати. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити: – Мій тато війтом не був, мій дід війтом не був – і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося війтом бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопа, щоби мене здоровенним буком протрепав та розуму навчив. А під копицею сидів власне порядний хлоп з вилами в руках. Почувши се, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребті, аж Вовк і содухи спустив.

Летіли собі Ластівка й Горобець та й зустрілися. Ластівка й каже:— Я швидше літаю.Та й полетіла високо-високо, аж де хмари. Повернулась на землю, а Горобець каже:— Ти вмієш високо літати, а я вмію по землі стрибати, а ти не вмієш. Ластівка спробувала й собі стрибати, але нічого не вийшло. Тоді вона каже Горобцеві:— А я вмію над ставком летіти й можу, летючи, води напитися.Летить Ластівка швидко-швидко, нахилилась над водою та й напилась води.— Бачиш, Горобчику, а ти й не вмієш.А Горобчик сміється:— А пробуй на гілочці гойдатися. Я вмію, а ти не вмієш.Полетів Горобчик, сів на тоненьку вербову гілочку та й гойдається. Уже й сонце заходить, а він усе гойдається.— Цвірінь-цвірінь, — засміявся Горобчик.

У далекій-далекій долині, де світанки вкривали землю рожевим світлом, а вечори наповнювали небо міріадами зірок, жив маленький динозавр Рекс. Він був не таким, як інші тиранозаври – замість того щоб гарчати й лякати всіх навколо, він мріяв про пригоди, дружбу і… чарівні зірки!Щоночі Рекс виходив на пагорб і дивився в небо, шукаючи найбільшу і найяскравішу зірку. Він вірив, що якщо зможе доторкнутися до неї, то здійсниться його найбільша мрія – навчитися літати!– «А що, якщо я справді зможу?» – шепотів він собі, розмахуючи маленькими лапками, ніби це були крила.Одного вечора, коли небо спалахнуло особливо яскравими вогниками, одна зірка раптом затріпотіла і впала прямо перед ним. Це була не проста зірка – вона палахкотіла м’яким золотавим світлом і лагідно усміхалася.– «Ти шукав мене?» – запитала вона.Рекс не міг повірити своїм очам!– «Так! Я хочу літати, як птеродактиль! Хочу бачити світ зверху і відчувати вітер у лапах!»Зірка замислилася.– «Я можу подарувати тобі крила, але ти повинен пообіцяти одну річ – використовувати їх тільки для добра!»Рекс кивнув, і зірка злетіла, осипаючи його золотим пилом. У ту ж мить у нього за спиною з’явилися справжні, сяючі крила!Він махнув ними і… піднявся в небо! Вперше в житті Рекс літав! Він бачив свою долину згори, вітався з птеродактилями та навіть заглянув у вулкан, який парував після дощу. Відтоді він став Рексом-Захисником. Якщо комусь потрібна була допомога – він прилітав, немов блискавка. А щоночі, перед тим як заснути, дякував чарівній зірці за її дар і обіцяв ніколи не забувати, що справжня магія – це добрі вчинки.

У далекому зачарованому лісі, де дерева шепотіли стародавні легенди, а річки дзвеніли, як музика, жила маленька єдиноріжка на ім’я Веселка . Вона була не схожа на інших єдинорогів — її ріг не світився, і через це вона почувалася особливою, але самотньою.— «Щоб ріг засяяв, ти маєш знайти свою справжню силу», — казала їй мудра Совина Королева.Але що це означало?Одного вечора ліс охопила тривога: місяць на небі потьмянів, і разом із ним зникли магічні сили всіх чарівних істот. Птахи не могли літати, дерева перестали рости, а світлячки згасли.— «Тільки крапля чистого місячного світла може повернути рівновагу!» — вигукнув старий Дракон Хмар.Веселка вирішила, що повинна щось зробити. Вона вирушила в найнебезпечніше місце — на Вершину Вітрів, де жила сама Ніч.Шлях був складним: річки стали темними і холодними, вітер намагався збити її з дороги, а тіні прошепотіли:— «Ти не зможеш… Ти не чарівна…»Але Веселка не зупинилася. Вона вийшла на вершину і побачила згаслий місяць. Він був сумний і самотній.— «Я можу тобі допомогти?» — тихо запитала вона.Місяць здивувався.— «Ти не боїшся мене?»— «Ні. Я знаю, як це — бути без світла…»І тоді місяць заплакав. Його сльоза — срібляста крапля чистого світла — впала прямо на ріг Веселки. І сталося диво! Її ріг засяяв яскравіше, ніж будь-коли, осяявши весь світ. Ліс знову наповнився чарами, птахи заспівали, а світлячки повернулися.З того дня Веселка зрозуміла: справжня сила — не в магії, а в доброму серці, яке не боїться темряви.

Одного теплого ранку, коли сонце ще тільки підіймалося за обрій, всі члени Щенячого Патруля зібралися на своїй базі. Райдер, їхній лідер, отримав важливе завдання: у лісі, де ще ніколи не був їхній патруль, з’явилося загадкове магічне дерево. Чутки ходили, що це дерево може виконати будь-яке бажання, але лише тим, хто прийде до нього з добрим серцем.— Потрібно дістатися до цього дерева і переконатися, що все в порядку, — сказав Райдер, зібравши команду.— Готові до пригоди! — відгукнулися щенята, кожен з яких мав свою особливу здібність.Маршал, пожежне щеня, був сповнений рішучості та хвилювання. — Буду пильнувати, щоб ніщо не загрожувало нашим друзям! — сказав він, обережно перевіряючи свою пожежну сумку.Рокі, винахідник і еколог, перевірив свої інструменти. — Це буде шанс перевірити мої нові екологічні гаджети! — сказав він з радістю.Зустрівши труднощі на своєму шляху, команда не здавалася. Ліс був темний і таємничий, а вітри носили з собою невідомі звуки, але щенята не боялися. Вони вірно допомагали один одному, долаючи всі труднощі.Коли вони нарешті дісталися до магічного дерева, то побачили, що воно неймовірно красиве, з блискучою корою та великими розлогими гілками, що мерехтіли в променях сонця. Але щось було не так. Дерево виглядало сумним.— Чому ти так сумуєш? — запитала Скай.Дерево повільно розпустило свої гілки, і з його коріння вийшов старий мудрий дух. — Я магічне дерево, і моя сила може здійснити будь-яке бажання. Але я не можу здійснити жодного бажання, поки не отримаю щось важливе від тих, хто приходить до мене.Щенята почали думати, і один за одним висловлювали свої бажання. Маршал побажав, щоб усі були в безпеці. Рокі попросив, щоб ліс залишався чистим і здоровим. Скай побажала, щоб її друзі завжди були щасливі.Але найменше і найцінніше бажання висловив наймолодший член патруля — щеня Чейз. Він підійшов до дерева і, опустивши голову, сказав: “Я бажаю, щоб ми завжди були разом, допомагали один одному і залишалися справжніми друзями.”Дерево раптом засяяло, і його гілки розцвіли, випускаючи яскраві квіти, які перетворювались на зірки. — Твоє бажання справжнє і від чистого серця. Ви, щенята, найкращі друзі, і саме це є справжньою силою. Магічне дерево підняло свої коріння, і весь ліс розцвів, наповнивши повітря ароматом чудових квітів. Щенячий Патруль повернувся додому, щасливий і втішений, що навіть у найтемніші моменти можна знайти світло, якщо вірити в дружбу та доброту.

Літом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:– На ката хата! Мені й так добре! А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:– Коли б мені хатонька – хоч манісінька, хоч отакісінька!..Отже, як є в вас у дворі Рябко, або Сірко, чи який інший собака, то ви вже йому напніть хоч яку-небудь хатку, щоб він не пропадав холодом,- напніть «хоч манісіньку, хоч отакісіньку»!

Як настала холодна осінь, журавель збирався в інший край та й каже куликові: – Ось ну лишень, куличе, рушай і ти! Коли б ти знав, які хороші сторони є на світі! Тепло там та гарно, та всячина росте й плодиться. – Дарма,- каже кулик,- мені й тут добре! Нема в світі над моє болото! Не бійсь, і тобі закортить вернутись до нього.

У далекому-далекому лісі жив маленький їжачок на ім’я Колючко. Він був дуже добрим і розумним, але мав одну таємницю – боявся темряви. Щоночі, коли сонце ховалося за обрієм, а небо вкривалося зорями, Колючко ховався у своїй нірці та боявся навіть виглянути назовні.– А раптом у темряві живуть страшні чудовиська? – хвилювався він.Його друзі – зайченя, білочка й сова – веселилися під нічним небом, гралися у хованки, ловили світлячків, а їжачок сидів у своїй схованці й тільки слухав їхній сміх.Одного разу стара мудра Совушка підлетіла до нього й лагідно спитала:– Чому ти боїшся ночі, Колючко?– Бо я не бачу, що ховається в темряві, – зітхнув їжачок.– А ти спробуй подивитися на ніч по-іншому, – сказала Совушка. – Піди за мною!Їжачок довго вагався, але набрався сміливості та вийшов зі своєї схованки. Совушка привела його до великої галявини, і він підняв голову… Яке ж диво відкрилося перед ним! Весь небосхил сяяв тисячами зірок, а між ними тихо прокладала свій шлях Срібна Луна. Від цього світла темрява вже не здавалася такою страшною – вона була м’якою, як мамина колискова.– Дивись, – сказала Совушка, – темрява не страшна. У ній живе світло, просто треба вміти його побачити!Їжачок усміхнувся. Він уперше відчув, що ніч може бути прекрасною. З того часу він більше не боявся темряви й навіть почав виходити на нічні прогулянки разом із друзями.А коли йому ставало трохи лячно, він згадував зоряне небо й слова Совушки: «Темрява не страшна, якщо знайти в ній світло».