Казки про тварин

У Бухті Пригод всі чекали на весну: сніг мав розтанути, квіти розквітнути, а сонечко — зігріти землю теплом. Але щось пішло не так…— Це дивно! — вигукнув Маршал, зісковзнувши по кризі. — Вже мав би бути теплий вітерець, а тут досі мороз!— Квіти навіть не пробують прорости, — засмутилася Скай, кружляючи над лісом.— Щенячий Патруль, у нас місія! Ми маємо знайти, куди поділася весна! — оголосив Райдер. Гонщик разом з Еверест вирушив у гори — можливо, сніг там затримує тепло? Скай та Зума обстежили узбережжя — може, весну віднесло вітром у море? Маршал та Роккі вирушили в ліс шукати перші підсніжники.Але ніде не було жодних ознак весни! Поки Гонщик шукав у горах, він помітив велику тінь, що зникала в печері.— Хм… Це підозріло, — пробурмотів він і сміливо рушив уперед.Усередині печери було щось неймовірне! У великій крижаній клітці сиділа сама Весна — ніжна фея з квітковим вінком на голові.— Ой, допоможіть! — благально сказала вона. — Зима не хотіла йти і зачинила мене тут!Гонщик не міг дозволити, щоб Весна залишалася в полоні!— Не хвилюйся, я визволю тебе! Він подзвонив іншим щенятам, і вся команда кинулася на допомогу. Маршал розтопив лід своїм пожежним шлангом. Роккі знайшов механізм замка і відчинив клітку. Скай допомогла феї вибратися на світло. Як тільки Весна вийшла на волю, вона розправила крила і махнула рукою — з її долонь полетіли ніжні пелюстки, які, торкаючись землі, перетворювали сніг на зелену траву.— Це диво! — вигукнув Маршал, підстрибуючи від радості.— Тепер усі зможуть насолоджуватися теплом і квітами! — додала Скай, кружляючи над лісом.Але щось було не так…— Гляньте, там ще залишився лід! — занепокоєно сказав Гонщик, вказуючи на темний закуток печери.Весна сумно зітхнула:— Це серце зими… Воно не розтане, поки його не зігріє справжня доброта.— О, я знаю, що робити! — вигукнув Маршал і зняв з шиї свій червоний шарфик. Він акуратно загорнув крижане серце в теплу тканину і додав: — Тепер тобі не холодно, правда?Раптом сталося диво — лід почав світитися ніжним блакитним світлом, а потім… перетворився на маленьку краплинку роси!— Ого, це було неймовірно! — здивувався Роккі.— Ви не лише врятували мене, а й допомогли природі відновити баланс! — захоплено сказала Весна. — За це я подарую вам особливий весняний сюрприз!Вона легенько дмухнула, і над кожним щеням розкрився квітковий віночок, а з неба полетіли барвисті пелюстки.— Це найкращий подарунок! — зрадів Зума, вдихаючи аромат квітів.Весна махнула рукою, і легкий весняний вітерець підхопив її, несучи над лісами й полями.— Тепер усе буде добре! — почули щенята її голос, що лунав, ніби весняна пісня.Вони ще довго дивилися їй услід, а потім Гонщик гордо сказав:— Місія виконана! Щенячий Патруль завжди готовий допомогти!І справді — Весна повернулася, Бухта Пригод розквітла, і всі мешканці ще довго насолоджувалися теплом і ароматами першоцвітів. Кінець!

У густому лісі, серед високих дерев і запашних квітів, жило маленьке зайченя на ім’я Стриб. Він був веселим і допитливим, але мав одну велику таємницю – дуже боявся залишатися сам.Коли мама-зайчиха йшла шукати їжу, а друзі-зайченята гралися далеко, Стриб ховався у своїй нірці та тулився до теплого листочка, ніби він міг захистити його від усього на світі.Одного дня мудрий Їжак побачив його сумним і запитав:— Чому ти не граєшся з друзями, Стрибе?— Я боюся бути сам, – тихо відповіло зайченя.Їжак усміхнувся й сказав:— Ти ніколи не буваєш по-справжньому сам. Дивись, он вітерець обіймає тебе, сонце гріє своїми променями, а твоє серденько стукає, нагадуючи, що ти сильний і хоробрий. Тієї ночі, коли мама знову пішла, а Стриб залишився в нірці, він заплющив очі та прислухався. Він почув, як співають цвіркуни, як лагідний вітер шепоче листям, як тихенько стукає його власне серденько.«Я не самотній, у мене є цілий світ навколо», – подумав він. І вперше заснув без страху.З того часу Стриб більше не боявся. Він знав: навіть коли здається, що ти сам – навколо завжди є друзі, природа і твоє власне хоробре серце.Мораль казки: Ми ніколи не буваємо по-справжньому самі. Варто лише прислухатися до світу навколо – і ми відчуємо тепло, підтримку та силу всередині себе.

У Бухті Пригод наближалося свято Валентина. Усі готували сюрпризи для своїх друзів: Скай власноруч робила листівки, Маршал випікав печиво у формі сердець, а Роккі майстрував подарунки з перероблених матеріалів.Та раптом…— Тривога! — голос Райдера пролунав у всіх щенячих нашийниках.Гонщик миттєво підскочив:— У чому справа, Райдер?— У місті зникли всі валентинки! Магазини порожні, поштові скриньки пусті, а головне — навіть ті листівки, які вже були доставлені, зникли без сліду!Щенята перезирнулися. Це було справжньою загадкою!— Хтось викрав усі валентинки? — здивувалася Скай.— Нам потрібно з’ясувати, що сталося, — серйозно сказав Гонщик. — Щенячий Патруль, у нас місія! Сліди, що ведуть у темряву Щенята розділилися. Гонщик разом із Маршалом перевіряли пошту та магазини. Скай і Зума літали над містом у пошуках підозрілих слідів. А Роккі та Еверест оглядали вулиці та парки.Гонщик швидко виявив сліди – крихітні відбитки лапок, що вели до парку. Вони з Маршалом рушили за ними.Раптом у тіні дерев вони помітили когось маленького і пухнастого…— Це… білченя?! — здивувався Маршал.Перед ними сиділо крихітне білченя з величезною купою валентинок! — Чому ти їх забрав? — запитав Гонщик, підійшовши ближче.Білченя сором’язливо опустило вушка.— Я просто… не хотів бути сам у цей день, — сумно відповіло воно. — Усі дарують одне одному валентинки, а в мене нікого немає…Щенята переглянулися. Це була не крадіжка, а сумне серце, яке боялося залишитися на самоті.— Ти не один, — лагідно сказала Скай, яка щойно приземлилася поруч. — У тебе є ми!— Правда? — білченя розплющило очі від подиву.— Звісно! — засміявся Гонщик. — Щенячий Патруль допомагає всім! Свято для всіхРазом вони повернули всі валентинки до адресатів. А щоб білченя не почувалося самотнім, щенята зробили йому власну листівку з написом: “Ти наш друг! З любов’ю – Щенячий Патруль!” Очі білченяти наповнилися сльозами радості.— Дякую вам! Це найкращий день у моєму житті!І так у Бухті Пригод День Святого Валентина став ще теплішим, бо тепер навіть найменші серця знали, що їх люблять.

Жив собі в лісі маленький Вовчик. Він був добрим і веселим, але коли щось йшло не за його планом, він страшенно злився. Якщо в нього не виходило збудувати башту з гілочок, він сердито розкидав їх навколо. Якщо хтось ненавмисно зачіпав його хвостиком, Вовчик гарчав і тупотів лапками.Одного разу під час гри Вовчик і зайченя Круть будували місточок через струмок. Але раптом місточок зламався, і Вовчик вибухнув гнівом. Його лапки тремтіли, вуха піднялися догори, а очі блищали від злості. Він люто грюкнув лапою по землі й гучно завив:– Це нечесно! Чому завжди все ламається?!Зайченя злякано відскочило назад, а ворон Каркарич, що сидів на гілці, сплеснув крилами:– Ой-йой! Твоїй злості місця в лісі не знайдеться! Та раптом з-за дерев вийшла мудра Сова. Вона тихо, але впевнено запитала:– Вовчику, ти хочеш навчитися керувати своїм гнівом?Вовчик сердито пирхнув, але зацікавлено глянув на Сову. Вона привела його до великого дерева, під яким був розсипаний м’який пісок.– Коли ти злишся, – пояснила Сова, – спробуй зробити три речі. Спочатку глибоко вдихни носиком і повільно видихни ротиком. Спробуй три рази.Вовчик недовірливо спробував. Раз… два… три… І раптом його серце забилося трохи спокійніше.– Тепер, коли відчуваєш, що гнів підкрадається, почни рахувати до десяти. Повільно, не поспішаючи.Вовчик почав: «Один… два… три…» – і поки дорахував до десяти, його вушка більше не були притиснуті до голови.– А тепер, – усміхнулася Сова, – намалюй на піску, як виглядає твій гнів.Вовчик задумався і лапкою почав малювати. Він намалював велику бурю, яка трощить усе навколо, а поруч – сонце, яке повертає спокій. Коли він закінчив, йому стало легше. Він стер бурю лапкою і глибоко зітхнув.– Бачиш? Гнів – це лише хмара, що проходить, – сказала Сова. – І ти можеш керувати нею.З того дня, коли Вовчик відчував злість, він згадував урок Сови. Спочатку він дихав, потім рахував, а якщо гнів був дуже сильним – малював його на піску. Незабаром друзі помітили, що Вовчик більше не гарчить без причини, а сам став спокійнішим і щасливішим.А коли зайченя Круть одного разу засмутилося через зламаний місточок, Вовчик лагідно сказав:– Давай разом глибоко вдихнемо… і намалюємо новий місточок на піску! А потім побудуємо ще кращий.І вони засміялися, бо знали, що кожна буря в серці – тимчасова, і її можна приборкати. Мораль: Коли ми вчимось керувати своїми емоціями, світ стає добрішим і гармонійнішим. А прості техніки – дихання, рахування та малювання – можуть допомогти кожному впоратися з гнівом і знайти спокій.

У густому, квітучому лісі жив маленький Зайчик. Він був швидкий, розумний і дуже добрий, але мав одну особливість — говорив так тихо, що його майже ніхто не чув.Коли Зайчик щось питав, друзі завжди перепитували:— Що ти сказав, Зайчику? — нахилялася до нього Лисичка. — Кажи голосніше, я не чую! — кричав згори Ворон. — Ой, мені здається, що він зовсім не розмовляє, — шепотіли між собою Білочки. Зайчик тільки ховався за довгими вушками і думав: «Якби я говорив голосно, всі б мене сміяли…» Чому Зайчик говорив тихо?Раніше, коли він пробував бути гучнішим, його мама казала:— Зайчику, не кричи, це нечемно!І він навчився шепотіти.А коли під час гри він казав, що хоче інші правила, друзі сміялися:— Що? Ти щось сказав? Ми не чули!І він перестав говорити.Так він навчився: мовчати — безпечніше. Один важливий деньОдного разу друзі гралися біля річки. Було весело, аж раптом сильний вітер звалив велике дерево! Воно впало так, що перегородило стежку, і друзі опинилися у пастці.— Що робити?! — злякалася Лисичка. — Треба кликати на допомогу! — вигукнув Їжачок.Але хто покличе? Лисичка боялася людей, Білочки не вміли говорити голосно, а Їжачок заплутався у кущах.Залишився тільки Зайчик.Він глянув на друзів, потім — на лісову стежку, що вела до людей.Якщо він не закричить, ніхто їх не врятує.Якщо він не скаже голосно, вони залишаться тут назавжди.У нього було два варіанти: залишатися тихим і чекати… або спробувати щось змінити.Зайчик набрав повітря, відчув, як тремтять лапки, але міцно їх притиснув до землі.— ДОПОМОЖІТЬ! — вигукнув він так голосно, що навіть листя на деревах затремтіло.Ехо понесло його голос далеко-далеко.За кілька хвилин прибіг Лісник. Він швидко побачив ситуацію, розчистив стежку, і друзі змогли вибратися.— Оце так голос! — усміхнувся Лісник. — Я не знала, що ти можеш так! — здивувалася Лисичка.Зайчик теж здивувався. Він зрозумів, що його голос не слабкий. Його голос може рятувати.І з того дня, коли йому треба було щось сказати, він більше не шепотів.Він знав: коли говориш упевнено, тебе чують. І це добре.

Жила-була маленька дівчинка, чиє волосся було таким яскравим і золотистим, що виблискувало на сонці, немов прядене золото. Через це її звали Золотоволоскою.Одного дня Золотоволоска вирушила на луки збирати квіти. Вона йшла все далі й далі й зрештою опинилася в лісі, де ніколи раніше не була. Ліс був прохолодним і затіненим, і вона пішла вперед, милуючись його красою.Невдовзі дівчинка побачила маленький будиночок, що стояв самотньо серед дерев. Вона дуже втомилася й захотіла пити, тому постукала у двері. Вона сподівалася, що добрі люди, які тут живуть, дадуть їй води й дозволять трохи відпочити. Та Золотоволоска не знала, що цей будиночок належав трьом ведмедям. Тут мешкали ВЕЛИКИЙ ВЕДМІДЬ-ТАТО, середнього розміру ВЕДМЕДИЦЯ-МАМА і маленьке ведмежа, яке було завбільшки з саму Золотоволоску. Але всі троє пішли на прогулянку до лісу, поки їхня вечеря вистигала.Дівчинка постукала у двері, але ніхто не відповів. Вона трохи почекала, потім знову постукала – і знову тиша. Тоді вона обережно натиснула на двері – і вони відчинилися.Зайшовши всередину, вона побачила три стільці, що стояли в ряд. Один був ВЕЛИКИМ СТІЛЬЦЕМ – він належав ведмедю-татові. Другий – середнього розміру, і це був стілець ведмедиці-мами. А третій – маленький, милий стільчик ведмежати.На столі стояли три миски з гарячою кашею. “Отже, ” – подумала Золотоволоска, – “господарі скоро повернуться, щоб її з’їсти.”Вона вирішила сісти й відпочити, поки господарі не повернуться. Спершу вона сіла у ВЕЛИКЕ КРІСЛО, але подушка була надто м’яка, ніби хотіла її проковтнути. Тоді вона спробувала середнє крісло, але подушка виявилася надто твердою й незручною. Нарешті, вона сіла в маленьке, миле крісло, яке було саме таким, як треба, ніби створене для неї.Вона сиділа, погойдуючись, довго-довго, аж поки крісло не тріснуло, і вона провалилася прямо через нього!Але господарі так і не поверталися, а на столі все ще стояли миски з кашею. «Напевно, вони не дуже голодні», – подумала Золотоволоска, – «інакше вже давно повернулися б на вечерю». Тож вона підійшла ближче, щоб подивитися, чи миски ще повні.Перша миска була ВЕЛИКОЮ, з ВЕЛИКОЮ ДЕРЕВ’ЯНОЮ ЛОЖКОЮ – це була миска ведмедя-тата. Друга миска була середнього розміру, з середньою дерев’яною ложкою – вона належала ведмедиці-мамі. А третя – маленька, з маленькою срібною ложечкою – це була миска ведмежати.Каша пахла так смачно, що Золотоволоска вирішила її скуштувати.Вона взяла ВЕЛИКУ ЛОЖКУ і спробувала кашу з ВЕЛИКОЇ МИСКИ, але вона була надто гаряча. Тоді вона взяла середню ложку й скуштувала кашу з середньої миски – вона була надто холодна. Нарешті, вона взяла маленьку срібну ложечку і спробувала кашу з маленької миски – вона була якраз такою, як треба, і така смачна, що Золотоволоска їла, їла, їла, поки не з’їла всю кашу.Після цього їй стало дуже сонно. Вона піднялася сходами нагору і оглянула кімнату. Там стояли три ліжка в ряд. Перше було ВЕЛИКИМ ЛІЖКОМ ведмедя-тата. Друге – середнього розміру, належало ведмедиці-мамі. А третє – маленьке, милий куточок для ведмежати.Золотоволоска лягла на ВЕЛИКЕ ЛІЖКО, щоб спробувати його, але подушка була занадто висока, і їй було зовсім незручно.Тоді вона лягла на середнє ліжко, але подушка виявилася надто низькою, і це теж було незручно.Нарешті, вона прилягла на маленьке ліжечко ведмежати, і воно виявилося ідеальним – таким зручним, що вона лежала, лежала… і міцно заснула.

Одного осіннього ранку маленький їжачок Хрумчик прокинувся від теплого промінчика сонця. Осінь вже постукала в лісові двері, а це означало, що час готувати запаси на зиму.— Треба знайти щось смачненьке! — подумав їжачок і почимчикував до лісової галявини.Раптом він побачив під великим яблуневим деревом кругле червоне яблуко.— Ой, яке гарне! І напевно дуже смачне! — зрадів Хрумчик.Та ось біда — яблуко було важким, і їжачкові було складно котити його до своєї нірки. Він спробував штовхати його носиком, але воно знову й знову відкочувалося.— Що ж робити? — замислився їжачок.Аж тут налетів вітерець, і яблуко покотилося прямо до нього. Їжачок нахилився, і раптом яблуко причепилося до його колючок!— Оце так диво! — засміявся їжачок. Весело крокуючи додому, він зустрів зайчика.— Ой, Хрумчику, ти не бачив чогось смачненького? Я так зголоднів! — сумно сказав зайчик.— Звісно! Ось, тримай шматочок яблучка! — і їжачок відкусив для друга скибочку.Трохи далі він зустрів білочку.— Ой, їжачку, а чим це ти так смачно пахнеш? — запитала вона.— Це моє яблучко! Хочеш скуштувати? — запропонував Хрумчик.— Дуже! — зраділа білочка, і їжачок поділився ще одним шматочком.Так, по дорозі додому, Хрумчик пригостив і мишеня, і пташку, але коли дістався нірки, на його колючках усе ще залишалося пів яблука!— От і чудово! — задоволено сказав їжачок і з насолодою з’їв свою частинку.Йому було приємно знати, що він не лише назбирав собі запаси, а й зробив друзів щасливими.

Жила-була в густому лісі маленька Лисичка на ім’я Ліна. Вона була руденька, спритна і дуже пишалася тим, що все на світі може зробити сама. “Мені ніхто не потрібен!” – казала вона, гордо махаючи пухнастим хвостом. Ліна сама знаходила собі їжу, сама копала нори, сама розв’язувала всі свої лисячі справи. Але одного дня з нею сталася пригода, яка відкрила їй очі на дещо важливе.Якось восени, коли ліс укрився золотим листям, Ліна вирішила назбирати ягід на зиму. Вона помітила густі кущі малини біля старого пня і подумала: “Я ж Лисичка, я все вмію! Зараз пролізу туди і наберу собі запасів!” Не сказавши нікому ні слова, вона пірнула в кущі. Спочатку все йшло добре: Ліна обережно просувалася між гілками, тягнулася до стиглих ягід, але раптом її хвіст заплутався у старій сітці, що хтось давно залишив у лісі. Ліна смикнулася, але сітка затягнулася ще міцніше, обплутавши її лапи.“Ой-ой-ой!” – застогнала Ліна, намагаючись вибратися. Але що більше вона борсалася, то тугіше сітка стискала її. Лисичка злякалася, але все ще не хотіла кликати на допомогу. “Я сама впораюся!” – бурмотіла вона, хоч уже відчувала, як лапки німіють від напруги.Тим часом повз кущі проходив Їжачок Колючий. Він почув тихе скиглення і зупинився. “Ліно, це ти там?” – гукнув він, зазираючи в малинник. “Ні-ні, це не я! Я все можу сама!” – відмахнулася Лисичка, хоч Їжачок уже побачив її в сітці. “Та бачу ж, що тобі важко. Давай допоможу!” – сказав Їжачок і почав обережно розплутувати сітку своїми маленькими лапками.Ліна хотіла заперечити, але від утоми тільки тихенько пискнула. Їжачок покликав ще й Зайчика Вуханя, який саме стрибав неподалік. Зайчик приніс гострий камінчик, щоб перерізати міцні нитки, а разом вони з Їжачком звільнили Ліну з пастки. Лисичка вибралася на траву, зніяковіла, але вдячна. “Дякую…” – пробурмотіла вона, опустивши очі.“Чому ти не покликала нас одразу?” – здивувався Зайчик. “Ми ж друзі, ми завжди раді допомогти!” Їжачок кивнув: “Так, Ліно, просити допомоги – це не соромно. Навіть я, хоч і колючий, інколи прошу Зайчика дістати мені воду зі струмка, коли сам не можу дійти.” Ліна задумалася. Вона зрозуміла, що її гордість заважала їй бачити, які хороші в неї друзі. “Ви праві, – сказала вона нарешті. – Я думала, що бути сильною означає все робити самій. Але тепер бачу, що сильніше – це коли ти не боїшся попросити підтримки.”Відтоді Ліна змінилася. Вона все ще була спритною і кмітливою, але вже не соромилася звертатися до друзів, коли щось не вдавалося. А одного разу, коли Зайчик застряг у вузькій норі, а Їжачок не міг дістати яблуко з-під важкого каменя, це Ліна прибігла на допомогу – і всі разом вони весело сміялися, радіючи, що мають одне одного. Мораль: Казка вчить, що просити допомоги – це не слабкість, а сила. Друзі завжди поруч, щоб підтримати, і разом легше подолати будь-які труднощі.-

Одного разу жила-була коза, і було в неї п’ятеро козенят, яких вона любила понад усе на світі.Якось зібралася мати-коза до лісу по дрова. “Любі мої дітки, – сказала вона, – будьте дуже обережні, поки мене немає. Зачиніть за мною двері й нікому не відчиняйте, поки я не повернуся. Якщо підступний вовк увійде до хати, він неодмінно вас з’їсть.”Козенята пообіцяли, що будуть обережними. Тоді їхня мама вирушила в дорогу, а вони одразу ж замкнули за нею двері.Так сталося, що старий вовк того дня чатував неподалік. Він побачив, як коза пішла до лісу, і, щойно вона зникла з очей, підкрався до хатинки й постукав у двері – стук-стук-стук!“Хто там?” – запитали козенята зсередини.“Це я, ваша мама, любі мої,” – відповів вовк своїм грубим, хрипким голосом. – “Відчиніть двері та впустіть мене.”Але козенята були дуже розумні. “Ні, ні! – закричали вони. – Ти не наша мама. У нашої мами голос лагідний і ніжний, а твій – грубий і хрипкий. Ти вовк!” Почувши це, вовк страшенно розсердився. Він почав щосили гатити у двері, але козенята не відчинили. Тоді він стрімголов помчав до молочарні. Там він просунув голову у віконце, а господиня саме закінчила збивати масло.“Господине, господине, – закричав вовк, – дай мені масла! Якщо не даси, я влізу й перекину твій маслороб.”Жінка злякалася й одразу ж віддала йому багато масла – стільки, скільки він міг з’їсти.Вовк проковтнув усе й побіг назад до козиної хатки. Він знову постукав – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої,” – відповів вовк, і тепер його голос був м’яким і лагідним через масло, яке він проковтнув.“Це наша мама!” – зраділи козенята і вже хотіли відчинити двері, але найменше козеня, яке було дуже мудрим, зупинило їх.“Зачекайте трохи, – сказало воно. – Голос звучить, як у нашої мами, але перш ніж відчинити двері, нам треба впевнитися, що це не вовк.” Тоді воно крикнуло крізь двері: “Поклади свої лапи на підвіконня!”Вовк нічого не запідозрив. Він поклав лапи на підвіконня, і як тільки козенята їх побачили, то відразу зрозуміли, що це не їхня мати.“Ні, ні!” – закричали вони. – “Ти не наша мама! У нашої мами гарні білі ніжки, а твої лапи чорні, як сажа. Ти вовк!”Почувши це, вовк розлютився ще більше. Він розвернувся і знову щодуху помчав геть, грізно бурмочучи собі під ніс і клацаючи зубами.Невдовзі він добіг до пекарні й просунув голову у вікно.“Пекарю, пекарю, дай мені тіста!” – закричав вовк. – “Якщо не даси, я перекину твої форми та зіпсую весь твій хліб!”Пекар злякався та одразу ж віддав вовкові стільки тіста, скільки той хотів. Вовк схопив його і помчав далі, аж поки не дістався козиної хатки. Там він сів і густо намазав свої чорні лапи білим тістом. Тоді він знову постукав у двері – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої, повернулася додому,” – відповів вовк своїм м’яким, маслянистим голосом.“Поклади свої лапи на підвіконня.”Вовк поклав лапи на підвіконня, і вони виглядали зовсім білими через тісто. Тоді козенята були впевнені, що це їхня мама, і радісно відчинили двері.“Гав!” – І в ту ж мить до хати вскочив підступний вовк.Козенята закричали й кинулися навсібіч: одне сховалося за дверима, друге – у кориті для тіста, третє – у діжці для прання, четверте – під ліжком, а найменше, наймудріше козеня, залізло в шафу з годинником.Вовк обвів хатину лютим поглядом, але не побачив жодного козеняти, навіть хвостика.Тоді він почав шукати їх усюди, але йому треба було поспішати, бо він боявся, що мати-коза ось-ось повернеться додому.Він знайшов козеня за дверима і, поспішаючи, проковтнув його цілком, навіть не завдавши йому шкоди. Потім він знайшов козеня у діжці для прання і проковтнув його теж. Потім знайшов те, що сховалося в кориті для тіста, і його теж проковтнув. А тоді знайшов козеня під ліжком і теж проковтнув його цілим.Єдине, кого він не знайшов, – це найменше козеня, що сховалося в шафі з годинником. Вовк навіть не подумав заглянути туди. Він шукав і шукав, але боявся залишатися надовго, щоб не натрапити на козу, коли вона повернеться додому.Але потім старий вовк відчув себе дуже втомленим і сонним. Йому захотілося знайти місце, щоб лягти й відпочити.Недалеко були скелі та дерева, що кидали приємну тінь. Вовк витягнувся там на землі, і незабаром так голосно захропів, що листя на деревах затремтіло від його хропіння.Тим часом мати-коза повернулася додому. Побачивши відчинені двері, вона одразу зрозуміла, що сталося лихо. Вона увійшла та озирнулася довкола. Вся хатина була перевернута догори дном.“Ой, горе мені! Мої любі дітки!” – вигукнула вона. – “Підступний вовк, мабуть, був тут і всіх їх з’їв!”“Він не з’їв мене,” – почувся тоненький голосок із шафи з годинником.Мати-коза відкрила дверцята шафи, і найменше козеня вискочило звідти.“Чому ти там ховався? І що сталося?” – спитала мати.Тоді козеня розповіло їй, як вовк прийшов із лагідним маслянистим голосом і білими лапами, як вони його впустили, і як він проковтнув усіх інших козенят, і залишився лише він.Після того як мати-коза вислухала історію, вона підійшла до дверей і прислухалася. І тут вона почула хропіння старого вовка, який спав під горіховими деревами в затінку біля скель.“Це, мабуть, вовк хропе,” – сказала вона. – “Він не може бути далеко. Не шуміть, моє козеня, але ходи зі мною.”Мати-коза тихо прокралася до скель, а козеня йшло за нею на пальчиках. Вона зазирнула за каміння і побачила вовка, який так міцно спав, що навіть землетрус не зміг би його розбудити.“А тепер, моє козеня, – прошепотіла мати, – біжи додому так швидко, як тільки можеш, і принеси мені ножиці, голку та міцну нитку.”Козеня зробило, як наказала мати, і бігло по траві так м’яко, що навіть мишка не почула б його кроків.Щойно воно повернулося, мати-коза тихенько підкралася до вовка і гострими ножицями розрізала йому живіт, ніби це був мішок.Раз – і вистрибнуло одне козеня, два – і ще одне, потім ще одне, і ще одне – і ось вони всі, живі-здорові, наче їх ніколи й не ковтали. А вовк і далі лежав, навіть не прокинувшись і не переставши хропти.“А тепер, мої любі козенята, – прошепотіла мати, – кожен із вас принесіть мені велику круглу каменюку. Але робіть це швидко і тихо, бо від цього залежить ваше життя.”Маленькі козенята швидко розбіглися, знайшли довкола великі круглі камені й принесли їх назад матері. Вони зробили все дуже тихо й швидко, як вона їм наказала.Стара коза поклала камені всередину вовка на те місце, де раніше були козенята, а потім зшила шкіру міцною, товстою ниткою. Після цього вона разом із козенятами сховалася за скелями й почала чекати.Незабаром старий вовк позіхнув і відкрив очі. Потім підвівся й потрусився, і коли зробив це, камені всередині нього загуркотіли так, що коза й козенята почули цей звук зі своєї схованки.«Ой лишенько! Ой лишенько!» – застогнав вовк.«Що гуркоче, що гримить у моїх кістках? Не козенята, а як каміння отак!»Від важкості каменів у животі та від гарячого сонця вовк дуже захотів пити. Неподалік була глибока криниця, у якій вода підходила майже до самого краю. Старий вовк підійшов до неї, нахилився, щоб напитись, але камені всередині нього перекотилися вперед і перехилили його.Бульк! – вовк шубовснув у воду, а важкі камені потягли його прямо на дно. Він зовсім не вмів плавати, тож відразу потонув.А маленькі козенята повибігали з-за скель і почали танцювати довкола криниці.«Вовк утонув, гей-гей, гей-гей! Вовк утонув, гей-гей!»Вони співали й раділи, а мати-коза теж приєдналася до них у танці – усі були надзвичайно щасливі.