Казки про тварин

Одного разу селянин пішов до лісу за дровами, а його собака пішла разом з ним. Вони зайшли в ліс, і раптом на них напав вовк. Він хотів з’їсти собаку, але вона зі сльозами на очах сказала:— Що я тобі поганого зробила, що хочеш мене з’їсти? Якщо ти мене з’їси, завтра знову будеш голодний. Краще підемо до мого господаря: там мені дають хліб і їжу кожного дня, будемо жити разом. Вовк зрозумів, що собака має рацію, і погодився. Вони йшли разом, і коли підійшли до села, вовк помітив, що на шиї собаки є рани.— Ого, добре ти живеш, але чому твоя шия така? — запитав він.— О, брате, у мого господаря поганий характер. Кожного разу, коли він дає мені їжу, він спочатку надягає на мене ланцюг і каже: «Їж».— Ні, брате, я краще повернуся назад. Я не хочу жити з ситим животом, але з ланцюгом на шиї.Яка мораль казки “Собака і вовк”?:Казка вчить, що краще бути вільним і не залежати від чужої волі, навіть якщо це означає мати менше матеріальних благ. Свобода та незалежність важливіші за ситість, коли вона дається з обмеженнями.

Одного похмурого дня на місто, де жила Свинка Пеппа, налетів дощ. Краплі стукали по даху, а калюжі в саду ставали дедалі більшими. Пеппа з Джорджем сиділи вдома, коли Джордж раптом скрикнув:— Мій м’яч! Де мій улюблений м’яч?Він кинувся шукати — під столом, за кріслом, у кошику з іграшками — але м’яча ніде не було. Джордж засмутився і навіть трохи зарюмсав:— Він пропав назавжди!Пеппа глянула на братика й рішуче сказала:— Не хвилюйся, Джорджику! Я стану детективом і знайду твій м’яч. Це буде справжня пригода!Вона побігла до шафи, дістала свій червоний плащ і капелюх, схожий на той, що носять детективи в книжках. Потім зателефонувала друзям — Сюзі Овечці, Денні Собачці та Ребецці Кролиці.— У нас таємниця! — оголосила Пеппа. — Зник м’яч Джорджа, і ми мусимо його знайти. Зустрічаємося біля мого будинку!Незабаром усі зібралися під великою парасолькою, яку тримала мама Свинка. Дощ лив як із відра, але детективів це не зупинило.— Отже, — почала Пеппа, тримаючи в руках блокнот, — де ти бачив м’яч востаннє, Джорджику?— У саду, коли я грав, — відповів Джордж, шморгаючи носом.— Тоді перша підказка — сад! — сказала Сюзі. — Може, він застряг у кущах?Друзі побігли до саду. Вони заглядали під кожен кущ, шукали в калюжах і навіть перевірили курник містера Півня. Але м’яча не було.— Гав-гав! Може, його хтось украв? — припустив Денні. — Наприклад, лисиця!— Лисиці не люблять дощ, — заперечила Ребекка, гризучи морквину. — Але я бачила, як Джордж учора заходив у будинок із м’ячем. Може, він десь усередині?Пеппа задумалася.— Хороша думка, Ребекко! Повертаємося до будинку. Шукаємо підказки!Усі зайшли всередину, струшуючи краплі з парасольок. Пеппа очолила пошуки: Сюзі зазирнула під килим, Денні обнишпорив кухню, а Ребекка перевірила кошик із білизною. Джордж бігав за ними й повторював:— Мій м’яч! Де мій м’яч?Раптом Пеппа помітила щось дивне. Кіт сидів на дивані й дивився на них із хитрою посмішкою.— Стоп! — вигукнула Пеппа. — А що під диваном?Вона опустилася на коліна й зазирнула в темряву. І справді — там лежав зелений м’яч Джорджа, припорошений пилом.— Знайшла! — радісно закричала Пеппа. — Таємницю розкрито! Джордж підбіг, схопив м’яч і міцно його обійняв.— Ура! Мій м’яч!— Але як він туди потрапив? — здивувалася Сюзі.— Мабуть, я випадково штовхнув його ногою, коли грав, — засміявся Джордж.Денні гавкнув:— Гав-гав! Отже, це не лисиця, а Джордж — головний підозрюваний!Усі розсміялися. Мама Свинка принесла гаряче какао, і друзі сіли пити його, слухаючи, як дощ барабанить по вікнах.— Я чудовий детектив, правда? — гордо сказала Пеппа.— Так! — погодилися друзі. — І ми — найкраща команда!Так закінчився дощовий день. М’яч Джорджа повернувся, а Пеппа зрозуміла, що з друзями жодна таємниця не страшна — головне, шукати разом.

У спекотній африканській савані, де сонце золотило траву, панував величний лев Муфаса. Він був королем земель Прайду, мудрим і справедливим. Одного дня в нього та королеви Сарабі народилося левеня — Сімба. На Скелі Прайду зібралися всі звірі: слони гуділи, жирафи витягали шиї, а антилопи радісно тупотіли. Мудрий мандрил Рафікі підняв крихітного Сімбу до неба, і сонячний промінь осяяв його золотисту шерсть.Муфаса дивився на сина з гордістю. Одного ранку він повів Сімбу на вершину пагорба.— Дивись, Сімбо, — сказав він низьким, теплим голосом, — усе, що осяває сонце, — наші землі. Одного дня ти станеш королем.— Правда? Я буду королем? — Сімба аж підстрибнув від захвату, його очі блищали.— Так, — усміхнувся Муфаса. — Але пам’ятай: король піклується про Коло Життя. Усе пов’язане — від мурашки до лева.Та не всі раділи Сімбі. Шрам, брат Муфаси, хмурився в тіні. Його очі горіли заздрістю.— Чому не я на троні? — бурмотів він собі під ніс. — Я цього заслуговую!Шрам замислив лихе. Він підкликав Сімбу й прошепотів:— Сімбо, чув про Слонове Кладовище? Там стільки цікавого! Але нікому не кажи, це секрет.— Ого! — Сімба аж затремтів від цікавості. — Я мушу туди піти!Він узяв подружку Налу, і вони побігли до забороненого місця. Та там на них напали гієни — злі посіпаки Шрама. Сімба закричав:— Нало, тікай!Але гієни загнали їх у кут. Раптом гримнув могутній рик — це Муфаса кинувся на порятунок. Він розкидав гієн і виніс левенят на безпечне місце.— Сімбо, чому ти пішов туди? — гримнув він, але в очах його була тривога.— Пробач, тату… — Сімба опустив голову, йому було соромно.Та Шрам не зупинився. Наступного дня він заманив Сімбу в каньйон.— Чекай тут, Сімбо, буде сюрприз від тата, — підступно усміхнувся він.А сам наказав гієнам спровокувати стадо антилоп. Земля задрижала, Сімба закричав:— Тату, допоможи!Муфаса кинувся вниз, витягнув сина на скелю, але сам ледве тримався на краю. Він благально глянув на Шрама:— Брате, допоможи мені!Шрам нахилився й прошипів:— Прощавай, королю.Він скинув Муфасу в прірву. Сімба, захлинаючись сльозами, закричав:— Тату!!!Шрам підійшов до нього й холодно сказав:— Це твоя провина, Сімбо. Тікай і ніколи не повертайся!Сімба впав у пустелі, знесилений. Але тут з’явилися Тімон і Пумба.Зламаний горем, Сімба побіг геть. Шрам став королем, а савана поринула в темряву — трава пожовкла, ріки висохли. — Гей, малюк, що з тобою? — весело гукнув Тімон.— Вставай, друже, у нас “Акуна Матата”! — додав Пумба, похрюкуючи.Вони забрали Сімбу до джунглів, де він ріс безтурботно, забувши про минуле.Та одного дня в джунглях з’явилася Нала — уже доросла й красива.— Сімбо, це ти?! — вигукнула вона. — Ти живий! Повертайся, Шрам знищив усе!— Я не можу… — відвернувся Сімба, його голос тремтів. — Я винен у смерті тата.Та вночі небо спалахнуло зірками, і голос Муфаси загримів:— Сімбо, пам’ятай, хто ти є! Ти мій син і справжній король!Сімба здригнувся, сльози котилися по його мордочці.— Я повернуся, тату… — прошепотів він.Він прибіг до Скелі Прайду. Шрам глузливо кинув:— О, хто це? Невдаха повернувся?— Ти вбив мого батька! — заревів Сімба.Битва спалахнула. Шрам зізнався:— Так, це я скинув Муфасу! І що ти зробиш?Сімба стрибнув і змусив Шрама відступити. Той упав зі скелі, де гієни, розлючені його зрадою, покінчили з ним.Сімба піднявся на Скелю Прайду й заревів — могутньо, як колись Муфаса. Дощі оживили савану, трава зазеленіла. Згодом Нала й Сімба стали батьками, і Рафікі підняв їхнє левеня до неба.— Коло Життя триває! — радісно вигукнув він.

Жив собі колись старий ослик. Він багато років працював на млині, носив мішки з зерном, але одного дня хазяїн сказав:— Ти вже старий, ослику, не можеш працювати. Піду куплю нового.Ослик засмутився. “Куди ж мені подітися?” — подумав він. Але потім згадав:— Чув я, у місті Бремені люблять музику! Піду туди й стану музикантом!І він весело затупав дорогою.Йшов ослик, аж бачить — лежить песик біля паркана й тяжко зітхає.— Чого сумуєш, песику? — запитав ослик.— Ох, — відповів песик, — я стеріг двір, гавкав на чужих, а тепер старий став. Хазяїн сказав, що я йому не потрібен. Що мені робити?— Ходи зі мною до Бремена! — гукнув ослик. — Будемо музикантами разом. Я співатиму, а ти гавкатимеш у ритмі!Песик зрадів, загавкав весело й побіг за осликом.Йшли вони вдвох, коли раптом почули нявкання. Дивляться — котик сидить на камені й лапкою сльози витирає.— Що сталося, котику? — спитав ослик.— Мяу… Я ловив мишей, грівся біля печі, а хазяйка сказала, що я вже не спритний, і вигнала мене, — схлипнув котик.— Не плач, котику! — сказав песик. — Ходи з нами до Бремена. Будеш м’яукати пісні, як справжній співак!Котик повеселішав, замурчав і приєднався до друзів.Троє йшли далі, аж бачать — півень на паркані кукурікає, але якось сумно.— Чому не радісно співаєш, півнику? — запитав ослик.— Ку-ку-рі-ку… Хазяйка хоче мене в суп пустити, бо я старий став, — зітхнув півень. — Оце востаннє співаю…— Не сумуй! — гукнув котик. — Іди з нами до Бремена. Твоє кукурікання — найкраща музика для нашого гурту! Півень розправив крила, закукурікав бадьоро й стрибнув до компанії.От ідуть вони вчотирьох: ослик гикає “і-а, і-а”, песик гавкає “гав-гав”, котик мурчить “мяу-мяу”, а півень співає “ку-ку-рі-ку”. Дійшли до лісу, вже вечір настав, і побачили хатинку. А в тій хатинці — розбійники! Сидять за столом, їдять пиріжки, п’ють компот і сміються:— Ха-ха! Ми награбували цілу торбу скарбів!Ослик шепнув друзям:— Давайте їх проженемо й самі в хатинці заночуємо!— Як же ми їх налякаємо? — здивувався песик.— А отак! — ослик став біля вікна, песик заліз йому на спину, котик — на песика, а півень — на котика. І разом як закричали:— І-а-а-а! Гав-гав! Мяу-мяу! Ку-ку-рі-ку!Розбійники злякалися — подумали, що це чудовисько страшне! Повискакували з хати й утекли в ліс, аж п’яти засвітили.Друзі зайшли в хатинку, повечеряли пирогами й лягли спати: ослик біля дверей, песик на килимку, котик на печі, а півень — на шафі.Опівночі один розбійник повернувся подивитися, що сталося. Зайшов тихенько, а ослик як копне його ногою — бах! Песик як укусить за ногу — гав! Котик як стрибне на голову — мяу! А півень як закричить — ку-ку-рі-ку! Розбійник закричав:— Рятуйте! Тут ціла банда чудовиськ!І втік назавжди.А наші друзі зраділи: хатинка тепер їхня! Вони так і залишилися там жити. Щодня співали свої пісні: “і-а”, “гав-гав”, “мяу-мяу”, “ку-ку-рі-ку”. І хоч до Бремена не дійшли, стали справжніми музикантами — найкращими в лісі!

У затоці Пригод настав тихий вечір. Сонце сховалося за горами, а зірки почали виблискувати на небі. Щенячий патруль відпочивав після дня пригод, але Маршалл, веселий пожежник, не сидів спокійно. Він крутився на своїй подушці й раптом помітив щось дивне за вікном — маленький вогник мерехтів у лісі!— Ой-ой-ой! — вигукнув Маршалл, підстрибнувши. — Пожежа! Треба рятувати ліс!Він схопив свій шолом, але спіткнувся об власний хвіст і гепнувся носом у двері. “Ох, я такий незграба!” — засміявся він, але швидко побіг до Райдера, їхнього доброго друга й командира.— Райдере! У лісі вогник! Це може бути небезпечно! — закричав Маршалл, махаючи лапами.Райдер глянув у вікно й задумався:— Хм, дивно… Але Щенячий патруль завжди готовий! Гукай команду, Маршалле!Маршалл увімкнув свій значок і гавкнув:— Гонщику, Роккі, Зумо, Скай, Кремезе — усі до бази! У нас таємничий вогник!Незабаром усі зібралися. Гонщик, відважний поліцейський пес, перевірив свій ліхтарик. Роккі, винахідливий механік, приніс ящик із інструментами. Зума, вправний рятувальник на воді, весело гавкнув: “Готовий!” Скай, смілива льотчиця, закружляла в повітрі, а Кремез, майстерний будівельник, стукнув лапою по шолому:— Якщо щось горить, ми це зупинимо!Райдер усміхнувся:— Щенячий патруль, вперед до лісу! Маршалле, показуй дорогу!Команда рушила за Маршаллом. Ліс шелестів, сови гукали, а вогник мерехтів усе ближче. Маршалл тремтів від хвилювання:— А що, як це велика пожежа? Я мушу бути сміливим!Гонщик принюхався:— Не пахне димом… Дивно!Коли вони дісталися галявини, вогник раптом… розмножився! Десятки маленьких вогників закружляли в повітрі. Маршалл закричав:— Ой, їх стало більше! Ми пропали!Та Скай підлетіла вище й засміялася:— Маршалле, це не пожежа! Це світлячки!Усі видихнули з полегшенням. Світлячки гуділи й танцювали, ніби влаштували вечірку. Зума підстрибнув:— Круто! Давайте танцювати з ними!Щенята кинулися веселитися. Маршалл махав хвостом, Гонщик гавкав у ритм, Роккі крутився, як дзиґа, а Кремез будував маленьку сцену з гілок. Скай гуділа крилами в небі, а Зума плескав лапами, ніби плавав. Райдер сміявся:— Виглядає, як найкраща вечірка в лісі! Але раптом — шух! — із неба впала маленька іскра й приземлилася на суху траву. Вона зашипіла, і тоненький димок пішов угору. Маршалл завмер, а потім закричав:— Справжня пожежа! Я її загасю!Він схопив свій шланг, але знову спіткнувся й бризнув водою прямо на себе. Усі засміялися, але Маршалл швидко скочив і одним точним “пшшш!” загасив іскру. Трава зітхнула з полегшенням.— Ура, Маршалле! — гукнув Гонщик. — Ти герой!Світлячки закружляли навколо Маршалла, ніби дякували. Він почервонів під шоломом:— Ой, та це дрібниці… Але я радий, що перевірив той вогник!Райдер поплескав його по спині:— Ти молодець, Маршалле. Завдяки тобі ліс у безпеці, а ми ще й повеселилися!Щенячий патруль повернувся додому, сміючись і наспівуючи. А світлячки ще довго танцювали в лісі, освітлюючи ніч. Відтоді Маршалл завжди перевіряв вогники — але вже без страху, а з усмішкою.

Жила-була зайчиха-мати, і було в неї семеро зайченят. Шестеро були сіренькі, як і вона сама, а у сьомого одне вушко було чорне. Тож і звали його Чорне Вушко.Одного теплого сонячного дня вся зайчача родина вирушила на прогулянку. Гуляючи лісом, зайченята попросили маму дозволити їм побавитися на галявині. Зайчиха погодилася, і всі дружно побігли гратися. Чорне Вушко також весело стрибало, бігало та раділо разом із братами й сестрами. Але, захопившись грою, воно непомітно відбігло далеко від галявини. Озирнулося – нікого поруч! Чорне Вушко заблукало. Тим часом зайчиха покликала своїх діток додому, і, не помітивши відсутності одного, рушила з ними до нори.Самотнє зайченя блукало лісом, гукаючи сім’ю, та у відповідь чувся лише шелест листя. Коли сонце сховалося за горизонтом, Чорне Вушко знайшло порожню нору, залізло всередину й, згорнувшись клубочком, заснуло.Та серед ночі його розбудив дивний хрускіт у кущах. Сподіваючись, що це мама шукає його, зайченя висунуло носик із нори. Але замість рідних побачило два жовті вогники – це був вовк!— Щось тут зайчатиною пахне… — пробурмотів хижак, підходячи до нори.Чорне Вушко затремтіло, затаїло подих. Вовк намагався дістати його лапою, але нора була надто глибока. Покрутився, понюхав ще раз і, не знайшовши здобичі, подався геть.На ранок зайченя вибралося з укриття й знову вирушило на пошуки рідних. Довго воно блукало, аж раптом почуло знайомі голоси! Серце зайченяти застрибало від радості, і воно щосили вигукнуло:— Я повернувся!Мама-зайчиха кинулася до нього, міцно пригорнула й приголубила. Чорне Вушко попросило вибачення за свою неуважність, а братики й сестрички радісно підстрибували навколо. Всі разом вони повернулися додому, веселі та щасливі, а Чорне Вушко відтоді завжди трималося поруч із сім’єю.Мораль Не відходь далеко від рідних, будь уважним, і навіть у складних ситуаціях не здавайся – сім’я завжди тебе підтримає.

В одному лісі жили їжачок і білочка. Вони були нерозлучними друзями, разом проводили багато часу та завжди ділилися ласощами.Одного дня на узліссі достигла велика соковита груша. Друзі її помітили й вирішили поласувати. Білочка спритно підстрибнула на гілку, щоб зірвати плід, але груша несподівано впала. Їжачок, який стояв унизу, швидко покотився до місця, де вона приземлилася.Однак тут і почалася суперечка – кожен хотів отримати грушу собі. Друзі сварилися, не бажаючи поступатися один одному. Нарешті їжачок запропонував:— Звернімось до ведмедя, хай він нас розсудить.Білочка погодилася, і вони вирушили на пошуки ведмедя. Довго шукали, аж нарешті знайшли його у малиннику. Вислухавши їхню історію, ведмідь хитро посміхнувся й сказав:— Грушу забираю собі, бо я найбільший у лісі, а отже, усе, що тут росте, належить мені.Їжачок із білочкою лише здивовано переглянулися, але заперечити не змогли. Так вони залишилися без груші, зрозумівши, що сваритися було марно. Відтоді друзі більше не сперечалися через дрібниці, бо зрозуміли: краще ділитися, ніж залишитися ні з чим.

В одному великому селі жив маленький синій трактор Синьо. Він був дуже веселий і завжди був готовий допомогти своїм друзям. Як тільки сонце почало світити, Синьо з радістю заводив свій двигун і виїжджав на поле.“Брррууууум, бум!” — гудів трактор, коли його великі колеса котилися по землі. Але сьогодні йому не довелося працювати одному, адже всі друзі вже були готові допомогти!Першим зустрів його старий півень, що стояв на паркані і величаво розправив свої крила.“Ку-ка-рі-ку!” — закричав півень. Синьо одразу відповів:— Привіт, півнику! Ти будеш допомагати на полі?— “Ку-ка-рі-ку!“ — ще раз вигукнув півень і розвеселив усіх.Далі трактор поїхав до лугу, де паслася корова Рябка. Вона жувала траву і помахувала хвостом.“Муууу!” — дзвінко промурчала Рябка.— Привіт, Рябко! — сказав Синьо. — Ти готова допомогти?— “Муууу!” — відповіла корова і махнула головою. Далі Синьо поїхав до ставка, де каченята весело плавали. “Кря-кря!” — лунало з води.— Привіт, каченята! — вигукнув трактор. — Які ви веселі сьогодні!— “Кря-кря!” — відповіли каченята, плескаючи лапками.Після цього Синьо побачив на полі маленького зайця, який стрибав по траві. Він був дуже швидкий і веселий.— Привіт, зайчисько! — сказав трактор. — Як твій день?Зайчик швидко підстрибнув і радісно вигукнув: “Пі-пі!”— Дякую за допомогу, зайчисько! — посміхнувся Синьо.І ось, разом з усіма своїми друзями, Синьо почав працювати. Півень співав “Ку-ка-рі-ку!“, корова блаженно промовляла “Муууу!”, каченята весело “Кря-кря!”, а зайчисько стрибало і додавав своє “Пі-пі!”. А Синьо тим часом працював, гудючи “Брррууууум, бум!”.Цілий день вони працювали разом, допомагаючи один одному, і в кінці дня вся ферма була чистою та красивою.— “Муууу!” — сказала Рябка.— “Кря-кря!” — радісно відповіли каченята.— “Пі-пі!” — стрибнув зайчисько.А Синьо, задоволений, гудів у відповідь: “Брррууууум, бум!”І так вони всі разом святкували свою велику справу. І кожен знав, що працювати разом — це найкраще!

Жив собі одного разу собака – веселий, жвавий і трохи жадібний. Одного ясного дня він знайшов на дорозі велику, соковиту кістку. “Оце так вдача!” – подумав собака, облизуючись. Він міцно схопив кістку зубами і побіг додому, щоб насолодитися своєю знахідкою в спокої.Дорога додому пролягала через невеликий дерев’яний місток над тихою річкою. Сонце світило яскраво, і вода в річці була чистою, як дзеркало. Собака, тримаючи кістку в зубах, ступив на місток і раптом глянув униз. А там, у воді, він побачив іншого собаку! Той “собака” дивився на нього, а в зубах у нього була така ж велика і соковита кістка.“Хто це такий? І чому в нього така ж кістка, як у мене?” – подумав наш собака. Йому стало заздрісно. “Моя кістка хороша, але якщо я заберу ще й ту, то буду мати вдвічі більше!” – вирішив він. Жадібність засліпила його, і він, не довго думаючи, гавкнув на відображення, щоб налякати “суперника” і змусити його кинути кістку.Та щойно собака роззявив пащу, його власна кістка випала з зубів і плюхнулася у воду. Бульк! – і вона зникла в глибині річки. А відображення у воді? Воно лиш хитро посміхнулося і зникло разом із кісткою, яку собака так хотів забрати.Собака стояв на містку, здивовано кліпаючи очима. Він втратив свою кістку, а іншої так і не отримав. “От дурень я!” – подумав він, похнюпивши носа. З того дня собака зрозумів: не варто гнатися за тим, що здається кращим, якщо це може коштувати тобі того, що вже маєш.