Казки про корабель

Були собі дід та баба, і мали вони трьох синів: двоє були розумні, а третій — дурник. Розумних синів батьки любили та жаліли, а баба щонеділі давала їм чисті білі сорочки. А от дурника всі лаяли, сміялися з нього, а він тільки на печі сидів у просі, в чорній сорочці, без штанів. Їсти він отримував, коли дадуть, а як ні — то й голодував.Одного разу прийшла новина: цар видав указ, щоб усі збиралися до нього на обід. Той, хто змайструє корабель, що зможе літати, й прибуде на ньому до царя, отримає в нагороду руку царівни.Розумні брати почали радитися між собою:— Може, піти? А раптом наше щастя там на нас чекає?Порадилися й попросили дозволу в батька та матері:— Підемо ми до царя на обід. Нічого не втратимо, а може, удача нам усміхнеться.Батько й мати намагалися їх відмовити, але марно.— Ні! Підемо, і все тут! Благословіть нас у дорогу. Старі, нічого не вдієш, поблагословили синів у дорогу. Баба дала їм білі паляниці, спекла порося — і пішли брати.А дурник сидить на печі й собі проситься:— Піду і я туди, куди брати пішли!— Куди ти підеш, дурню? — каже мати. — Тебе ж вовки дорогою з’їдять!— Ні, не з’їдять, — відповів дурник. — Все одно піду!Спочатку старі сміялися з нього, а потім почали сварити. Але він стояв на своєму. Бачать батьки, що з дурником нічого не вдієш, і кажуть:— Ну, йди, але щоб ти не повертався й не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!– Здорові, діду!– Здоров, сину!– Куди йдете, діду?А той каже:– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?– До царя на обід.– Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?– Ні,- каже,- не вмію!– То й чого ж ти йдеш?– А хто його знає,- каже,- чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.– Сідай же,- каже дід,- та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.– Нічого, виймай!От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..– От бач! – каже дід.От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:– Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,- каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.Дурник подякував дідові, і вони попрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурник подався до лісу.Зайшов він у глиб лісу, підійшов до великого дерева, цюкнув сокирою, упав ницьма і міцно заснув. Спав довго, коли раптом чує, що хтось його будить:— Вставай, твоє щастя вже прийшло, вставай!Дурник прокинувся, розплющив очі й побачив перед собою корабель: золотий, зі срібними щоглами і шовковими вітрилами, які ледь не лопаються від вітру — тільки летіти! Не роздумуючи довго, він сів на корабель. Корабель піднявся в повітря і полетів — нижче неба, вище землі — й так швидко, що й оком не змигнеш! Летів корабель, летів, аж раптом бачить дурник: на шляху чоловік припав до землі, вухо приклав і щось слухає. Дурник гукнув до нього:— Здоровенькі були, дядьку!— І тобі здоров’я, небоже!— А що ви тут робите?— Слухаю, чи вже всі люди до царя на обід зібралися.— А ви теж до царя йдете? — запитав дурник.– Туди.– Сідайте зо мною, я вас підвезу.Слухало сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.– Здорові, дядьку!– Здоров, небоже!– Чого ви на одній нозі скачете?– Того,- каже,- що коли б я відв’язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу.– Куди ж ви йдете?– До царя на обід.– Сідайте з нами.– Добре.Скороход сів. Знов полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.Дурень і крикнув:– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!– Де ви її бачите?– Е,- каже,- там за сто миль, сидить на сухій грушці?– Сідайте з нами!Він погодився і сів на корабель. Полетіли далі.Летіли-літели, коли бачать: дорогою йде чоловік і несе за спиною великий мішок хліба.— Здоровенькі були, дядьку! — гукнув дурник.— Здоров! — відповів чоловік.— Куди це ви йдете?— Іду собі, — каже чоловік, — хліба на обід добути.— Так у вас же цілий мішок хліба за плечима!— Та що там того хліба! Мені й на один раз поснідати не вистачить.— Тоді сідайте з нами!— Добре! — погодився чоловік.Сів і Об’їдайло на корабель. Полетіли вони далі.Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Чого ж ви тут ходите?– Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду.– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.– Так сідайте з нами!– Добре.Обпивайло сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли глянуть – аж іде чоловік у село й несе куль соломи.– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?– У село,- каже.– Ото! Хіба в селі нема соломи?– Є,- говорить,- та не така!– А хіба це яка?– А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.– Сідайте з нами!Морозко сів. І полетіли далі.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Куди ви дрова несете?– У ліс.– Ото! Хіба в лісі нема дров?– Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.– А які ж?– Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!– Сідайте з нами!І той згодився, сів та й полетіли.Летіли вони довго чи недовго, але ось і прилетіли до царського палацу на обід. А там, посеред двору, стоять довгі столи, накриті найкращими наїдками. Бочки меду викочені — пий та їж досхочу! Людей зібралося — півцарства прийшло: старі й малі, багаті пани та убогі старці. Справжній ярмарок!Дурник зі своїми товаришами прилетів на золотому кораблі, спустився перед царськими вікнами, вийшли вони з корабля й пішли до столів обідати.Цар виглянув у вікно й побачив, що хтось прилетів на золотому кораблі. Тоді він сказав лакеєві:— Піди дізнайся, хто це прилетів на золотому кораблі.Лакей пішов, глянув і повернувся до царя:— Та то якісь обідрані мужики!Цар не повірив:— Як таке може бути, щоб мужики прилетіли на золотому кораблі? Ти, мабуть, щось не так розпитав!Тоді цар сам вийшов до людей.— Хто тут прилетів на цьому кораблі? — запитав він.Дурник сміливо вийшов уперед. – Я! – каже.Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»Що його робити? І давай йому загадки загадувати.– Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!Лакей і пішов.А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:– Чому ти,- питає,- не їси?– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.І розказав – так і так:– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?– Не журись! Я тобі дістану!– Ну, гляди!Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.– Скажи,- говорить,- що принесу!От лакей і пішов.А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,- так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.Набрав, утомивсь. «Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав:– Не журись! – каже.- Під млином спить, вражий син!– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.- Як би його збудити?А Стрілець каже:– Не бійся: я збуджу!От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин – аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:– Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,- каже,- віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч – а його голова з плеч.Слухало й підслухав та й розказав дурневі.– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.Та й знов зажурився – аж плаче.А Об’їдайло й каже:– Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!Приходить лакей: так і так.– Добре,- каже,- нехай дають!От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти – усе дочиста поїв і ще просить:– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трошки дали!..Цар бачить, що нічого не вдіє – знову загадав:– Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч – його голова з плеч!Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.– Не плач! – каже Обпивайло.- Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде!От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи.Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!»От і посилає до дурня лакея:– Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню – аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.– Оце,- каже,- як я міцно спав!Та й пішов із бані.Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…– Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч – його голова з плеч!А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»От і дав наказ.Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?Іде на корабель до товариства:– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!– Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу.Приходить слуга:– Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!– Добре, зроблю! – каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар – аж чує: грають.Він питає:– Що там так рано грає?– То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:– Стій! – крикнув.Військо у лаву стало,- як перемите!Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:– Сідай, мій зятю любий!Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

Далеко в безкрайніх океанських просторах існував легендарний Острів Зірок, де, за переказами, ховалося золото, яке світилося вночі, наче зірки на небі. Багато хто намагався знайти цей скарб, але ніхто не повертався.Одного дня капітан Джек Шторм, відомий пірат із безліччю перемог за плечима, почув про це місце. Його душа запалала бажанням стати господарем зіркового золота. Він зібрав свою команду, яка складалася з веселих, але хоробрих піратів: моряка Тома, що знав мову хвиль, кок Окорок, який вмів варити суп навіть із морської води, і маленького юнгу Фредді, який мріяв стати капітаном.— Ми знайдемо Острів Зірок, навіть якщо доведеться плисти до краю світу! — оголосив Джек, здійнявши свою шаблю до неба.Шлях до ОстроваПодорож була важкою. Хвилі здіймалися, як гори, вітри здували вітрила, а шторми намагалися перевернути корабель. Але команда трималася разом. Моряк Том слухав шум хвиль і визначав шлях, Окорок годував команду смачним супом, а юнга Фредді завжди допомагав піднімати вітрила. Одного вечора, коли сонце занурювалося в океан, у небі з’явилася яскрава зірка. Вона вказувала шлях, ніби промовляла: «Слідуй за мною!»Небезпеки ОстроваКоли пірати нарешті досягли Острова Зірок, перед ними постало дивне видовище. Пальми світилися, піщаний берег мерехтів золотим світлом, а повітря було наповнене мелодією, що лунала з глибин джунглів. — Будьте обережні, це місце не таке просте, — попередив Джек.Вони ступили на острів і одразу потрапили у пастку. Золотий пісок засмоктував їх, наче живий! Завдяки хитрощам Тома та сміливості Фредді команді вдалося звільнитися.Далі джунглі сповнилися загадками. На кожному кроці піратам доводилося розгадувати завдання: перелічити зірки в небі, знайти шлях за світінням рідкісних квітів і навіть співати пісню про море.Скарб ЗірокКоли пірати нарешті дісталися до центру острова, вони побачили величезну скелю, вкриту мерехтливими зірками. На вершині лежала скриня. Джек відкрив її, і всередині замість золота побачив… кристали, що світилися чарівним світлом.— Це і є зіркове золото? — здивувався Окорок.— Так, але воно має іншу цінність, — сказав старий голос.Перед ними з’явився мудрий старець у мантії зі світлячків. Він пояснив, що кристали дарують не багатство, а мудрість і силу об’єднувати серця.— Справжній скарб — це ваша дружба і спільна мрія, яка привела вас сюди, — промовив старець і зник. ПоверненняКоли команда повернулася на корабель, вони зрозуміли, що стали набагато ближчими одне до одного. Кристали тепер висіли на щоглі, освітлюючи шлях у будь-яку бурю.— Хоч ми й не знайшли золота, ми стали найбагатшими, — сказав капітан Джек.І їхній корабель назавжди залишився в легендах як той, що несе світло дружби й відваги.

«- Друзі мої! Молодість моя пройшла весело, але не розумно. Все, що лишилося мені від батьків, я розкидав, куди тільки мені бажалось, але я вчасно взявся за розум. Бачачи, як швидко тане спадщина, як марно витрачається час, я став уявляти свою старість, старість без шага в кишені. А що гірше злиднів на старості літ?! Стократ правду сказав мудрий Соломон: «Краще лежати в могилі, ніж ходити старому з торбиною за плечима». Переконавшись у цьому, зібрав решту того, що осталося, і помандрував на чужину шукати щастя. З цією метою я порадився з досвідченими торговцями, накупив краму і незабаром їхав із Бальсори на кораблі через персидську затоку у східну Індію. Деякий час ми плили зовсім щасливо. Ми приставали до островів, знайомилися з тубільцями, продавали їм крам або вимінювали його на різні речі. Але одного разу трапився штиль, і наш корабель став. Помітивши неподалеку маленький зелений острів, нам захотілося піти на його. Ось ми вже на острові, сидимо, снідаємо, жартуємо, аж раптом – щось штовхнуло, і весь острів захитався. Це було помічено на кораблі, і нам стали кричати, щоб ми якомога швидше спасалися. Виявилось, що це був не острів, а спина величезного кита. Той, хто був проворніший, скочив на човна, другі поплили, один тільки я остався на острові, тобто на спині кита, коли він став уже тонути. На щастя, я вхопився за деревину, яку ми привезли з корабля, щоб розвести паливо. Але в цю хвилину зашумів вітер, і капітан, думаючи, що всі вже на кораблі, велів підняти вітрила. І сталося тут щось неймовірне: корабель поплив далі. Я остався один серед безмежного моря, серед реву і стогону невблаганних хвиль. Цілий день і всю ніч я боровся з ними, але вранці знесилів і думав, що ось-ось піду вже на дно моря, але якось величезна хвиля підхопила мене і прибила до берега. Довго я ліз по ньому, крутому та високому, чіпляючись за корені дерев, і коли нарешті виліз на його, то упав непритомний і лежав увесь день і всю ніч до сходу сонця. Мене мучив голод. Я підвівся і поповз шукати чого-небудь їстівного. Незабаром я знайшов не тільки дуже смачне коріння і трави, а й гарну воду. Це мені дало зразу стільки сили, що я зважився іти далі по острову. Передо мною слався розкішний зелений степ. Але як я здивувався, коли вгледів на ньому коня! То радіючи, то боячись зустрітись з ворогами, я став наближатись до коня. Не встиг я налюбуватись його красою, як враз, наче з-під землі, до мене донісся людський голос, а через хвилину вийшов і сам парубок. Розпитавши мене – хто я, звідки і як сюди попав, він повів мене в землянку, де сиділо ще декілька душ. Мене зустріли прихильно, нагодували, напоїли і розказали, що вони пригнали сюди на випас коней султана Міраджа, господаря цього острова. – Щастя твоє,- додали вони,- що ти натрапив на нас сьогодні, завтра ми вже вертаємось додому. Справді, вранці пастухи рушили в дорогу. Я пішов разом з ними, і, коли ми прибули в столицю острова, вони пішли до султана і розказали про мене. Султан Мірадж звелів покликати мене до себе і став розпитувати – хто я і як сюди забився. Я розказав. Моє лихо так його вразило, що він взяв мене під свій захист і звелів давати мені все потрібне. Жилося мені зовсім не зле, але думки мої летіли в рідний край, мені хотілось вернутися в свою вітчизну. І я несказанно радів, коли який-небудь торговець привозив відомості про неї. Також я знайомився з індійськими мудрецями і з зацікавленням слухав їх наукові оповідання. Часто султан, оточений емірами і підвладними князями, кликав мене до себе, і мене розпитували про мою далеку вітчизну, а я приглядався до їх звичаїв і розпитував їх про все, що більш-менш тільки могло мене цікавити. Колись, гуляючи над морем, я підійшов до судна, з якого знімали поклажу, і прочитав на одному мішку своє ім’я. Я нічого не міг зрозуміти, але незабаром бачу і самого капітана того корабля, на якому я плив із Бальсори. Бачачи, що він не пізнає мене, я не схотів зразу признатись і спитав його – чий це крам. – Одного багдадського торговця, Сіндбада,- відповів капітан,- але його, на жаль, уже немає між живими. Колись він разом з другими вийшов на острів, але острів цей був спиною кита, що заснув і спав на поверхні моря. Сіндбад розпалив вогонь, кит прокинувся і кинувся в воду, а нещасні поплили до корабля. Та декому не пощастило доплисти до нього, і вони мусили потонути. Утонув і Сіндбад. Тепер я хочу продати його крам, а гроші передати його родичам. Тут уже я не зміг більше ховатись і признався. – Капітане! – крикнув я.- Невже ви мене не пізнаєте? Я і єсть той самий Сіндбад, якого ви вважаєте уже за небіжчика. Капітан попереду не повірив своїм очам, але оточили мене люде з корабля і стали вітати. Сумнів капітана розвіявся. – Славу Богу, слава Богу,- говорив він.- Від усієї душі я радію, що бачу вас живим і здоровим. Ось ваш крам, візьміть його: я зберіг його цілим. Мені хотілось подякувати і подарувати йому дещо з свого краму, але він одмовився. Тоді найкращі й найкоштовніші речі я подарував султану Міраджу. Той здивувався, не знаючи, звідки взялись у мене такі коштовні подарунки, але, вислухавши мене, прийняв їх і віддячив ще більш коштовними. Попрощавшись з ним, вимінявши крам на сандал, камфору, мускатовий горіх, алое й інші речі, я сів на свій корабель і поплив. По дорозі ми заїхали ще на декілька островів і нарешті приплили до Бальсори – там уже було рукою подати до Багдада. Крам свій я продав так вигідно, що незабаром купив собі землі і став жити спокійно й щасливо». Скінчивши своє оповідання, Сіндбад подав знак музикам: музики заграли, і бенкет тягся до вечора. Коли гості почали розходитися, Сіндбад покликав носильщика і, даючи йому гаманець, сказав: – Ось на тобі подарунок, і приходь завтра слухати про мою другу подорож. Щасливий робітник пішов додому, а на другий день сидів уже за столом у Сіндбада. Знов почався бенкет. І коли всі наїлися та напилися, господар звернувся до гостей з такими словами: – Дорогі друзі! Прошу тепер вас вислухати оповідання про мою другу подорож. Ви побачите, що вона більш дивовижна, ніж перша. Стало тихо, і Сіндбад почав говорити.Переклад: О. Олесь

«- Спокійне, щасливе й одноманітне життя швидко мені надокучило, знову потягло мене в чужі країни. Знову стало вабити мене бурхливе, свавільне море. І ось я накуповую краму, входжу в спілку з торговцями, сідаю на корабель і доручаю себе ласці Милосердного. Їду. Спочатку все було як слід. На островах, які траплялись нам по дорозі, ми дуже вигідно міняли свій крам. Але раз ми спинилися біля зеленого розкішного, але безлюдного острова. Вийшовши на берег, ми розбіглись по острову: одні стали рвати квітки та овочі, другі полягали в холодку під наметами дерев. Я ж, узявши собі сніданок, ліг на березі кришталевого струмочка між двома деревами і непомітно заснув.Хто його знає, чи довго я спав, чи ні, а тільки коли я прокинувся, то нікого з товаришів уже не було на острові. Я кинувся туди, де стояв наш корабель, але його там уже не було – тільки десь на обрії біліли його вітрила. Ще хвилина – і їх не стало. Я остався один на безлюдному острові. Можете уявити, що почував я в ту хвилину. Я кричав, рвав на собі волосся, ридав, як маленька дитина. Картини недавнього безтурботного життя вставали переді мною і шматували душу. Я став докоряти собі, що сам, по своїй волі, пішов назустріч лихові, але каяття нічим не допомогло мені. Одначе треба було заспокоїтись, покластися на Божу ласку і подумати про своє становище. Щоб оглянути місцевість, я заліз на високе дерево. Нічого не було видко на рівному зеленому килимі моря, але десь далеко, на самому острові, щось біліло. Я зліз з дерева, взяв з собою сніданок і пішов до білої плями. Виявилось, що це була величезна куля, рівна, наче виточена. Як мені не хотілося злізти на неї, але я не міг.Було ще ясно, коли сонце починало заходити, але враз насунулась хмара і стало темно.Я глянув угору. І як я можу переказати весь свій жах, коли я угледів, що прямо на мене летить не хмара, а якийсь величезний птах. Тут я згадав оповідання старих моряків про дивовижного птаха роха, і мені стало ясно, що ця куля – не що інше, як яйце роха. На щастя, рох мене не помітив і сів, як квочка на яйце. Я сидів, притулившись до шкаралупини, і дивився на рохову ногу, товстішу від столітнього дуба. Спочатку я був ні живий ні мертвий, але думка, що коли я і останусь жити на острові, то неминуче згину, надала мені такої сміливості, що я зважився на щось божевільне. Розмотавши свою чалму, я перев’язав себе поперек тіла і прив’язав кінці до ноги роха.Я сподівався, що коли рох полетить, то підніме і мене з собою і, не помічаючи ваги, понесе мене з острова кудись між люде. Як гадав я, так і сталося. Вранці рох полетів і підняв мене так високо, що я майже не бачив землі. Через деякий час він спинився і стрілою спустився на землю. Я швидко одв’язав себе, а рох схопив дзьобом велику гадюку і в ту ж хвилину знявся з нею під хмари. Я легко зітхнув і став озиратися навкруги.Ледве я не крикнув від одчаю: я був у глибокій долині, серед таких високих і крутих гір, на які зійти можна було тільки яким-небудь дивом. Моє становище було гірше попереднього. Але найстрашніше було те, що скрізь між каменями сичали гадюки. Боячись свого злого ворога – роха, вони не насмілювалися виходити вдень із своїх печер. Тому я більш-менш спокійно міг гуляти по долині, і незабаром я помітив, що іду по блискучих каміннях. Це були перли.Але тепер вони не мали для мене ніякої ціни. Я думав тільки про те, де б я міг переночувати. Нарешті я поліз у порожню нору. Приваливши вилазку каменем, я з’їв останнє, що у мене залишилося з корабля.Одначе заснути і відпочити мені не довелось.Як тільки стемніло, гадюки почали вилазити із своїх печер, і я полотнів від жаху, коли чув біля самих дверей у мій притулок їхнє сичання і бачив крізь маленьку щілину, як блискають і дивляться на мене їхні очі.Удосвіта гадюки знову розлізлися по своїх норах, і я став знову ходити по долині, шукаючи виходу і не звертаючи ніякої уваги на перли. Стомлений безсонною ніччю, я сів відпочити і непомітно заснув. Аж враз біля мене щось падає. Я прокидаюсь і бачу шматок сирого м’яса. За ним – другий, третій. Спочатку я не міг зрозуміти, звідки вони беруться, але знову я згадав оповідання старих моряків і догадався, в чім річ. Цю долину знало багато купців-промисловців, але спуститися в неї не було ніякої можливості, от вони і пішли на хитрощі. Стали вони кидати величезні шматки м’яса, до яких прилипали перли. Орли, угледівши з-під хмар здобич, падали в долину і, схопивши м’ясо, несли його своїм орленятам у гнізда. Тоді промисловці кидались до гнізд, одганяли орлів і забирали перли. Раніше я не вірив усім цим оповіданням, що скидались більше на байки, але тепер я впевнився, що це була чиста правда. І в той же мент у мене майнула думка використати для себе це з’явище.Я також чув, що тутешні орли значно більші і дужчі від наших. Тому я прив’язав себе до кинутого шматка м’яса, сподіваючись, що орел винесе мене на гору.Загадано – зроблено. Насамперед я набрав найкращих і найбільших перлів, положив їх у подорожню торбину і прив’язав її до пояса, потім обернув собі спину великим шматком м’яса і, обмотавшись чалмою, ліг на землю.Ждати довелося не довго. Незабаром прилетів величезний орел, схопив мій шматок м’яса і понісся на верхогір’я до свого гнізда. Прибігли торговці, стали кричати і прогнали орла. Я скинув із себе м’ясо і став на ноги. Дивуванню торговців не було краю, але власник свого гнізда (треба сказати, що промисловці ділять між собою гнізда), очевидно, прийнявши мене за злодія, накинувся на мене з лайкою. Однак я не дав йому довго кричати і заспокоїв його:– Вислухайте мене попереду і тоді впевнитесь, що я не маю ніякої потреби обкрадати ваші гнізда. Я сам був у долині і набрав таких перлів, яких, мабуть, вам ще ніколи не доводилось бачити.Справді, коли я розв’язав свою торбину і показав їм свої перли, вони широко розкрили очі від здивування. Але вони ще більше здивувались, коли я розказав їм, як попав у долину і вилетів з неї.Дивували їх моя дотепність і відвага. Після цього вони запросили мене до себе на сніданок.Щоб подякувати і віднагородити того промисловця, чиїм шматком м’яса я скористався в долині, я дав йому декілька перлів, але він вибрав собі тільки один (та й то не найбільший). Коли став я його просити взяти ще кілька перлів, він відповів:– Дякую, мені більше не треба. Одного цього камінчика цілком досить для того, щоб я спокійно дожив свого віку і кинув свою промисловість, повну такої небезпеки.Через декілька днів торговці рушили в дорогу, і я, звичайно, з ними. Ми побували ще на багатьох островах і в деяких країнах. Я продав свої перли і взяв за них великі гроші. Я не буду спинятись на менш значних пригодах, бо найцікавішу з них ви уже знаєте. Нарешті ми прибули в Бальсору, а звідти я негайно вернувся в Багдад. Побачившись зі своїми рідними і друзями, я велику частину привезених грошей роздав убогим і знову зажив спокійним, щасливим життям».Так закінчив Сіндбад своє оповідання. Після цього гості ще деякий час погуляли, а коли стали прощатись і виходити, Сіндбад покликав носильщика і, давши йому сто цехінів, запросив його разом з іншими прийти на другий день і послухати оповідання про третю подорож.Переклад: О. Олесь

На другий день гості завітали. Прибув і носильщик, який вже почав забувати про недавні труднощі.Після обіду Сіндбад заговорив:«Серед бенкетів та розваг я швидко забув про ті страшні пригоди, що були раніше. А розкішне, ситне життя почало набридати. Я був молодий, сповнений сил, і прагнув чогось більшого. І ось, я знову вирушив у подорож: взяв з собою друзів-торговців, накупив товарів і сів на корабель, що вирушав із Бальсори.Ми довго подорожували, відчуваючи себе щасливими, зупинялися в різних країнах і вигідно продавали свої товари.Але ось якось, посеред моря, нас застала буря. Кілька днів корабель не переставав гойдатися на хвилях, і, зрештою, нас віднесло до невідомого острова. Ми раділи, що вціліли, але капітан швидко зіпсував наше піднесення:– О, наша доля! – крикнув він. – Ми думали, що уникли біди, але на цьому острові нас чекає ще більша небезпека. Тут живуть дикі люди, з ніг до голови вкриті вовною. Хоч вони й не високі, але їх сила така, що навіть подумати про боротьбу з ними — безумство. Обережно! Не порушуйте їхній спокій, бо якщо пораните чи вб’єте когось з них, нам не вдасться уникнути загибелі».На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули в воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху. Коли вони стали обрубувати якорного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі поплили далі назад. З похиленими головами пішли по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі ми були голодні.Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль – у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого – довгі палки для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали ми досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь пораду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені і зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком. Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших.Нарешті він спинився на капітані, як на самому ситому та гладкому із нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проткнув його наскрізь і став пекти капітана над огнем.Коли страва була спечена, він повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей.Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, ми стали радитись, як би нам вийти з цього страшного становища, але ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь наїстися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, ми мусили знов вернутися в оселю людоїда.Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв і знову ліг спати, і спав до самого світу. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного догляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, знаходячи, що ця смерть все-таки приємніша від першої. Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб позбавитись зубів людоїда. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.– Друзі мої,- сказав я їм.- Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які оставимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людоїда. У всякім разі, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища. Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людоїда і знову були свідками страшної смерті одного з своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко віддячили своєму катові. Ледве він захріп, я та ще десятеро, самих сміливих і прудких людей між нами, взяли по залізній палиці, розпекли їх на огні і всі разом уткнули їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас розставленими руками, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі кутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи.Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів. Позаяк крики людоїда стихли, то у нас явилась надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього, сліпого, під руки. Ми швидше одіпхнули плоти од берега, але людоїди стали кидати на нас величезними шматками скель і незабаром розбили і потопили всіх нас, крім мене та двох моїх сусід, що встигли відплисти досить далеко од берега. Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись з життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де знайшли ми багато поживних і смачних овочів.Підкріпивши свої сили, ми лягли і заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, ми угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його декілька разів об землю і проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.Знову відчай огорнув душу.– О Боже! – крикнув я.- Вчора тільки ми ледве спаслись від людоїда і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!Блукаючи по острову, ми угледіли одне височезне дерево, і ледве стало смеркатись, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка угледіла нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з’їла. Правда, після вечері вона кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекає на день пізніше. Я подумав: чи не краще було б кинутися в море?.. Але умирати не хотілось, і я став думати, як би остатись жити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в’язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв’язав колючками. Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Декілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у даремності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий ні мертвий на дереві. Хоча удосвіта вона зникла, але я такий був змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулась на мене.У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова, і незабаром можна було помітити на йому людей.Я зірвав з себе шапку і став нею махати, щоб звернути на себе увагу. Мене помітили, з корабля спустили човна і забрали мене. Чи можете ви уявити, який я був щасливий в ту хвилину.Коли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зо мною, всі були глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені своє співчуття. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове убрання, бо моє було зовсім порване.– Друже мій! У мене єсть на кораблі декілька пакунків з крамом, що належали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, а гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, за це я тобі подякую.Я охоче згодився допомогти капітанові.А на палубі між тим таврували крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені попродати, спитали капітана, яке ім’я на них поставити.– Пиши: «Сіндбад-мореход»,- відповів капітан.Я в дивуванні глянув на нього, і тільки тепер, вдивившись в його обличчя, пізнав того самого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я легковажно заснув над струменем. За цей час він дуже постарів, та й мене йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за небіжчика.– Капітане! – сказав я.- Ти говорив, що цей крам Сіндбада?– Так,- відповів він,- Сіндбад родом із Багдада, і їхав він на моєму кораблі. Я і досі не можу простити собі за необачність. Одного разу він укупі з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі повернулись, я не примітив, що немає Сіндбада, і велів їхати далі. Кинулись ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що ми ніяк не могли вернутись назад.– І ви думаєте, що Сіндбад давно уже згинув?– Напевно.– Ану лишень пригляньтесь до мене уважніше! – сказав я.- Чи не розмовляє з вами той самий Сіндбад, якого ви вважаєте за небіжчика?! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже далеко.Капітан глянув на мене, пізнав і радісно закричав:– Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим та здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану частину його.Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Решту я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще більш багатим.Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові і роздати милостиню убогим».Скінчивши своє оповідання, Сіндбад знову дав носильщику сто цехінів і запросив всіх гостей на другий день слухати оповідання про четверту подорож, повну дивовижних пригод.Переклад: О. Олесь

— Друзі мої, — так почав своє оповідання Сіндбад наступного дня, — недовго я відпочивав після третьої подорожі. Знову мене тягнуло у мандри, знову хотілося нових вражень і пригод. Цього разу я вирішив обрати інший шлях. Замість того, щоб одразу сісти на корабель у Бальсорі, я спочатку вирушив у Персію, відвідав численні провінції, і лише тоді, найнявши корабель, поплив до Індії.Спочатку подорож проходила вдало. Торгівля йшла добре, і я отримував значні прибутки. Але цього разу моєму щастю судилося швидко скінчитися. Одного дня, коли ми перебували далеко від берега, нас застала страшна буря. Щоб уникнути катастрофи, капітан наказав негайно спустити вітрила, але було вже пізно. Скажений вітер розірвав вітрила на клапті, зламав щогли, зірвав кермо, і безпорадний корабель понесло хвилями. Зрештою, він з усього розмаху врізався в підводні скелі й пішов на дно… Більша частина подорожніх потонула, і тільки мені та ще декільком торговцям пощастило вхопитись за корабельні дошки і продержатись на них доти, доки нас не прибили хвилі до якогось острова. Вийшовши на берег, ми сіли відпочити і, стомлені, тут же поснули. На другий день, поснідавши, пішли ми по острову. Через деякий час ми здалеку помітили якісь будівлі. З радісною надією на якусь допомогу ми пішли швидше, але нам назустріч висипала сила якихсь чорних людей. З криком і свистом вони оточили нас з усіх боків і, поділивши, як здобич, повели нас у свої оселі. Я разом із п’ятьма своїми товаришами попали в одну хату. Дикуни посадили нас на долівці, поставили перед нами величезну миску з якоюсь мішанкою із трав і звеліли їсти. Голодні товариші мої кинулись на страву, але я, помітивши, що самі господарі навіть не покуштували мішанки, перехитрував їх і став тільки удавати, що смачно обідаю. Підозріння моє мало під собою певний грунт. Як тільки товариші наїлися трави, з ними сталося щось дивне. Вони почали плести якісь нісенітниці, плигали, співали і, очевидно, ніяк не розуміли свого становища. Незабаром нам подали рисову кашу з кокосовим маслом. Я покуштував, але товариші з’їли все, що було, і після цього їм хотілось їсти ще більше, ніж раніше. Тут тільки я зрозумів, що нас чекає. Я згадав оповідання одного моряка про острів, на якому живуть чорношкірі дикуни. Вони частували своїх бранців попереду травою, щоб позбавити їх розуму, а потім одгодовували на м’ясо і з’їдали. Таке сталося і з моїми товаришами: коли вони поробилися ситі, чорношкірі порізали їх і поїли. Що ж до мене, то я з кожним днем все більше і більше наближався до кістяка. Я був такий худий та блідий, що дикунам гидко було на мене дивитись, і вони дозволили мені, доки я одгодуюсь, вільно гуляти по хутору. Це, власне, і спасло мене від смерті. Одного ранку всі дикуни пішли на полювання, оставивши мене під доглядом якогось чорношкірого дідка. Не довго думаючи, я кинувся тікати. Даремно він кричав, щоб я вернувся. Він був занадто старий, щоб догнати мене, а я знав, що мої кати вернуться додому тільки пізно ввечері. Одбігши на декілька миль від хутора, я ліг між кущами, щоб одпочити. Так я біг цілих сім днів, спочиваючи тільки вночі і годуючись одними кокосовими оріхами, які одночасно давали мені і їжу, і питво. Нарешті на восьмий день передо мною засиніло широке море. По берегу ходили якісь люде, але вже білі, такі, як я. Вони збирали перець, і ця їх невинна робота так підбадьорила мене, що я сміливо пішов до них. Помітивши мене, вони пішли мені назустріч і на арабській мові спитали мене, хто я і відкіля сюди забився. З якою радістю почув я звуки рідної мови! Я, звичайно, розказав їм свою пригоду, і вони вислухали мене з повним співчуттям. Я жив з ними весь час, доки збирали вони перець, а потім поїхав разом з ними на їх острів. Незабаром вони повели мене до султана. Добрий і привітний султан прийняв мене дуже прихильно і сердечно. Дякуючи прихильності султана і його друзів, мені жилося на острові дуже гарно, я ні в чому не нуждався і нарешті міг відпочити від пережитого горя і лиха. Приглядаючись до звичаїв цієї країни, я помітив, що ніхто не їздив верхи на сідлі або з уздечкою. Це так мене здивувало, що я насмілився спитати – чому вони не вживають таких корисних речей, як сідло або уздечка. – Та я вперше од тебе і чую про якесь сідло чи уздечку,- відповіли мені. Тоді, розшукавши теслю, я велів йому під моїм доглядом витесати з дерева сідло, сам власноручно оббив його шкурою, набитою вовною, і оздобив його золотом. Уздечку я змайстрував сам. Сів султан на осідланого коня, довго їздив на ньому і не міг наїздитись і нахвалитись моєю вигадкою. З усіх боків мене стали просити, щоб я зробив і для інших те ж саме. Я згодився, і мені в подяку було подаровано декілька дуже коштовних речей. Взагалі, до мене відносилися з такою пошаною, що незабаром султан зробив мене першою особою при собі. Одного разу він покликав мене і сказав: – Слухай, Сіндбаде, у мене до тебе прохання: коли ти цінуєш мою прихильність до тебе, то ти виконаєш його. – Вели, царю,- відповів я.- Твоя воля для мене – закон. Тоді султан пояснив, що хоче одружити мене в надії, що це конче прив’яже мене до нової батьківщини. Звичайно, я не міг йому відмовити, і султан сам обрав мені молоду – гарну і вродливу дівчину. Жилось мені з нею щасливо, але я не переставав нудьгувати за рідним краєм. Я тільки і думав про те, як би втекти в свій Багдад. Особливо мені хотілось виїхати звідси після того, як я узнав про один тутешній звичай, який вразив мене своєю жорстокістю. У мого приятеля сусіда вмерла дружина. Я пішов навідатись і розважити його смуток. – Благослови тебе, Боже,- привітав я його, розчиняючи двері.- Хай пошле він тобі довгий вік та здоров’я! – Даремне твоє побажання,- зітхнув він,- мені лишається жити не більше, як декілька годин. – Бог з тобою,- крикнув я, подумавши що він з розпачу хоче накласти на себе руки.- Позбавляти себе життя – це найтяжчий гріх. Знай, що й лихо, як радість, минає. Розвіється твоя журба, і ти будеш ще довго жити повним життям. – Ох,- зітхнув сусіда,- я бачу, що ти не знаєш нашого звичаю. Коли вмирає чоловік, то жінка мусить іти за ним живою в могилу, а коли жінка раніше вмирає, то чоловіка ховають укупі з нею. Так ведеться у нас споконвіку, і я мушу коритись спільній долі. Поки він розказував мені про цей нелюдський звичай, у хату ввійшли родичі небіжчиці. Вони одягли її в краще убрання і поклали в домовину. Аж ось понесли її на кладовище. Попереду ішов чоловік, за ним несли його покійну дружину, а далі йшли родичі й приятелі. Дійшовши до кладовища, одвалили важкий камінь і в печеру спустили труп. Після цього чоловік обняв востаннє родичів і ліг у свою домовину, в яку поставили глечик з водою і сім невеличких хлібів. Домовину спустили в печеру і привалили каменем. Після цього всі стали тихо розходитись. Я не можу вам висловити ні того жаху, ні того обурення, що почував у собі, бачачи цей жорстокий звичай. Незабаром я зустрівся з султаном і не міг не заговорити з ним про це явище. – Ваша величність! – сказав я йому.- Мене глибоко вражає дикий звичай твоєї країни – ховати живих разом з мертвими. Багато бачив я і держав, і народів на своєму віку, але ні в одній державі, ні в одного народу не існує такого нелюдського закону. – Що поробиш, Сіндбаде,- відповів султан.- Це старий споконвічний звичай, і я сам мушу коритись йому разом із своїм народом. Коли султанша умре раніше, мене теж поховають разом з нею. – Але я сподіваюсь, що чужинці, які мешкають у твоїй державі, не підлягають цьому закону? – спитав я непевним голосом. – На цей раз ти помиляєшся, мій друже! – з усмішкою відповів султан, зрозумівши, що я головним чином турбуюсь за власне життя.- Кожний, хто одружився на острові, мусить коритись всім державним законам і звичаям мого народу. Можете собі уявити – з якими почуттями я вернувся додому, з яким жахом з того часу став стежити за здоров’ям своєї дружини. Попирхнеться, закашляє, і у мене волосся підіймається вгору. І сталось незабаром те, чого я так боявся. Жінка моя тяжко занедужала, а через деякий час і вмерла. Розпачу моєму не було кінця-краю. Перебути, пережити всі пригоди, всі лиха, щоб бути похованим живим у могилі!! Я впав у ноги до султана, благаючи його змилуватись надо мною, як над чужинцем; я запевняв, що ніколи в світі не одружився б тут, коли б чув про цей звичай, та мої благання були даремні. Але султанові, очевидно, було мене шкода, і він, щоб хоч трошки утішити мене, звелів поховати мене надзвичайно пишно. Навіть сам з усією своєю старшиною прийшов на кладовище і дивився, як спускали мене в печеру разом з небіжчицею в одній великій домовині, де лежало декілька хлібів і стояв глечик з водою. Я кричав, благав змилуватись надо мною, але зачинили кам’яні двері, і все було скінчено. І ось я опинився серед трупів і смороду. Я навіть чув останні зітхання нещасних, похованих на декілька днів раніше від мене. Невимовний жах здавив моє серце. В розпуці я упав на землю і довго лежав нерухомий, гірко, невтішно плачучи. Чим більше я думав, тим дужче почував весь жах свого становища. Я проклинав свою долю, докоряв самому Богові. Ех, годі, Сіндбаде! Чи не сам ти винен у своєму становищі? Нащо тобі було кидати рідний край, де жилось тобі так, як дай Бог кожному, і гнатись за лихом та пригодами? Нещасний! Краще було б тобі згинути зразу на морі серед бурі, ніж тут умирати такою страшною смертю. Це гірке, даремне каяття тільки дужче шматувало мою душу. Я, наче божевільний, рвав на собі волосся, бився головою об мури, кричав нелюдським криком. І одначе умерти і припинити одразу свої страждання мені не хотілось, і я рвався до життя, як звір на волю, хотів прожити ще хоч декілька днів, і це примусило мене вернутись у домовину, щоб взяти хліба. Так минуло декілька днів. Хліба і води з кожним днем ставало менше, і розвіювались останні надії на життя. Але раз чую – одвалюють камінь і спускають попереду мертву, а за ним живу людину, цього разу жінку. У ту ж хвилину в мене промайнула страшна думка – її убити і забрати хліб, але в часи відчаю людина не володіє собою. Хай Бог не осудить мене за цей гріх, я каявся і каюсь у ньому до цього часу. Слухайте: я схопив велику кістку і з усієї сили вдарив нею по голові нещасної жінки. Убив я її чи тільки оглушив – не знаю. Мені треба було їсти. І я, схопивши в домовині хліб і глечик з водою, побіг у темний куток, повний смороду і трупів. Коли і цей хліб був з’їдений, а вода випита, в печеру спустили ще когось, і я одняв у нього хліб і воду таким же чином. У місті в той час, певно, була якась пошесть, бо щодня ховали, і я міг так-сяк існувати. Але час не стояв на місці, він ішов уперед: скільки його пройшло, не знаю. Аж ось одного разу я стояв, ждучи нової здобичі, коли чую десь неподалеку від мене якесь чудне сопіння. Здивований таким незвичайним звуком, я швидко пішов у той бік, та звуки тікали від мене, але не стихали. Навкруги розливалась чорна пітьма, я спотикався на безліч трупів, але не звертав на це уваги і йшов далі назустріч звукам аж до того часу, доки вони не стихли. В ту ж хвилину передо мною блиснуло тихо сяйво, наче далека зірка на темному небі. Радісна надія ожила в моїй душі. Сяйво то зливалось з мороком, то знову привабливо світило, і незабаром я впевнився, що воно проходило через таку велику дірку в скелі, що я міг вільно пролізти. Від радості я ледве не стратив розуму. З якою насолодою я набирав у груди свіжого, неотруєного смородом морського повітря! Як палко я вітав блискучий день! Ніколи в житті я не молився так щиро, не дякував небу так безмежно за його ласку. Нарешті, заспокоївшись, я уважно оглянув місцевість. Я був під горою, недалеко від берега. Одначе ще раз мені довелось вернутись у печеру за хлібом, а щоб не йти з порожніми руками, я обшукав трупи і позабирав різні дорогоцінні речі. Зв’язавши, я виніс їх на берег. Доля, здається, знову усміхнулася в мій бік. Через декілька день я угледів корабель і став розмахувати чалмою і кричати. З корабля помітили і послали за мною човна. Мені довелось сказати, що два дні тому я був бурею викинутий на берег, але мені пощастило спасти частину свого краму. Мені повірили і взяли з собою. Ми побували на багатьох островах, між іншим на острові Кела, де так багато свинцевої руди, сахарного тростнику і камфори. Нарешті я вернувся в рідний Багдад з такими скарбами, що не знав, куди їх дівати. Як і раніше, я роздав частину їх убогим і на оздобу мечеті, і знову рівними, щасливими хвилями потекли дні за днями». На цьому Сіндбад закінчив оповідання про свою четверту подорож. Гіндбаду знову було подаровано гаманець з грішми і запрошено на другий день прийти і послухати далі.

– Веселе життя в Багдаді тривало недовго. Незабаром мені знову захотілося побачити світ і здійснити ще одну, можливо, останню подорож. Щоб не залежати від капітана, я збудував власний корабель, наповнив його крамом і запросив із собою торговців різних націй.Ми довго мандрували морем, поки не пристали до безлюдного острова. Там ми натрапили на яйце роха, таке саме, яке я бачив під час своєї першої подорожі. Усередині вже прокльовувалося пташеня, і крізь тріснуту шкаралупу було видно його дзьоба.Мої супутники, вражені побаченим, вирішили розбити яйце та дістати птаха. Даремно я намагався їх зупинити – вони не послухали й розрубали роха на шматки, щоб приготувати його на сніданок.Щойно вони почали їсти, як небо затягли дві величезні темні хмари. Капітан, досвідчений моряк, одразу зрозумів небезпеку і закричав:– Швидше на корабель, якщо хочете вижити! Це летять батьки маленького роха! Ми всі кинулися до корабля і поспіхом відпливли від берега. Тим часом два рохи спустилися на острів. Побачивши, що сталося, вони закричали жалібно, але незабаром злетіли в небо й зникли з наших очей. Ми вже почали радіти, що небезпека минула, та раптом птахи повернулися, несучи в кігтях величезні уламки скель.Ми ще не встигли як слід усвідомити загрозу, коли один із рохів випустив камінь просто над кораблем. На щастя, керманич вчасно помітив небезпеку і різким рухом керма відвів судно вбік.Камінь впав у воду поруч, здійнявши хвилю такої сили, що море на мить розступилося майже до самого дна. Але другий удар виявився точнішим — скеля впала просто на палубу, розбивши її на тріски.Ті, хто вижив, опинилися у воді. Мені пощастило вхопитися за уламок корабля. Однією рукою тримаючись за нього, а другою гребучи, я за допомогою вітру швидко дістався найближчого острова.З останніх сил я вибрався на високий, крутий берег. Відпочивши, почав оглядати місцевість. Острів виявився справжнім райським садом: дерева гнулися під вагою стиглих плодів, а між ними дзюркотіли кришталево чисті струмки. Я скуштував соковиті фрукти, напився свіжої води, а потім ліг у тіні дерев і міцно заснув. Одначе мій сон, не дивлячись на втому, був неспокійний. Опівночі я прокинувся, згадав про своє становище і більше вже не міг стулити очей. Тривожні думки не давали мені заснути. «Що ж буде зі мною? — думав я з жахом. — Які ще нові випробування чекають на мою нерозсудливу голову?»Я знову докоряв собі за свою легковажну пристрасть до пригод і нових вражень. Цієї ночі мені хотілося лише одного — померти.Проте настав ранок. Сонце піднялося над горизонтом, залило своїм теплом і землю, і море. Темні думки розвіялися, і я відчув полегшення.Я вирушив досліджувати острів.Незабаром помітив старого дідка, що сидів на березі струмка. Він обіймав руками зігнуті коліна, а голова з довгою білою бородою схилилася йому на груди. На вигляд він був жалюгідним та виснаженим. Мені здалося, що це нещасний мандрівник, якого, можливо, так само, як і мене, викинуло сюди хвилями. Я підійшов ближче, привітався та запитав, як він сюди потрапив. Але дід мовчав, лише жестом показав, що хоче, аби я переніс його через струмок.Мені стало його шкода. Я схилився, підняв старого на плечі та обережно переніс через воду. – Тепер злазь! – сказав я йому і нахилився, щоб йому легше було стати на ноги. Але замість того, щоб злізти, дідок проворно обвив мою шию ногами і, не дивлячись на всю немощність, так здавив мені горлянку, що я ледве не задушився. Тепер мені навіть смішно, коли я згадую про цю пригоду, але в ту хвилину,- ви мені повірите,- було зовсім не до сміху. Я так страшенно злякався, що навіть зомлів і упав на землю. Але навіть після цього я не зміг позбутися настирливого дідка. Він лише трохи розняв ноги, даючи мені можливість перевести подих, але щойно я спробував відпочити, як він почав штовхати мене в ребра, змушуючи знову піднятися й нести його далі.Ми йшли через ліс, і щоразу, коли траплялося плодове дерево, він змушував мене зупинятися, щоб зірвати та з’їсти фрукти. Потім знову штовхав мене, наказуючи рухатися далі.Так тривало цілий день. До вечора я був знесилений і впав на землю, але навіть тоді він не відпустив мене. Дід просто ліг разом зі мною, все ще міцно стискаючи мою шию ногами.Минали дні, і з кожним новим днем у мене все більше танули сили. Я вже майже не міг ні йти, ні навіть дихати.Одного разу ми натрапили на виноградні лози, що рясно плодоносили. Тоді мені спало на думку видавити з ягід сік у баклагу, яку я випадково знайшов на дорозі. Я залишив її на сонці, щоб сік заграв.Коли через кілька днів ми знову проходили повз це місце, я скуштував напій. Це було чудове, міцне й ароматне виноградне вино. Випивши кілька ковтків, я ніби вдруге народився: про своє нещасне становище я забув, і, не втримавшись, почав підстрибувати й співати веселі пісні. Дідок, очевидно, помітив дивовижний вплив трунку і знаками став вимагати, щоб я дав йому баклажку. Через декілька хвилин уся баклажка була порожня, а дідок став дико співати і плигати у мене на плечах, але швидко йому занудило. Рознялися ноги, і він звалився на землю. Недовго думаючи, я беру камінь і дякую ним свого злодія за всі його знущання, а сам щосили біжу до моря. На превелику радість, на березі я стріваю багато людей, які зійшли на острів з корабля, щоб набрати води і нарвати свіжих плодів. Довідавшись про всі мої пригоди, вони з дивуванням дивились на мене і вітали мене з новим життям. – Та знаєш ти, що це був водяник, морський дід,- говорили вони,- з пазурів якого ще нікому не доводилось вирватись живим. Осідланого він не кидав до того часу, доки не заїздить і не замучить його на смерть. Того-то подорожні зважаються іти на острів тільки великим гуртом. Потім повели мене на свій корабель; капітан, вислухавши мене, охоче згодився взяти з собою і поставився до мене взагалі дуже прихильно. Корабель наш поплив далі, і через декілька день ми вже підходили до великого міста. Один з торговців, мій новий приятель, з яким я пішов у місто, повів мене в отель, де звичайно спинялись усі подорожуючі торговці. Тут я познайомився з деякими місцевими людьми, що збиралися йти в ліс по кокосові оріхи. Мій приятель дав мені харчів і сказав: – Іди з ними, роби те, що будуть робити розумні люде, та гляди не одбивайся од них, щоб знову не спіткатись з яким-небудь лихом. Ми прийшли в величезний кокосовий ліс. Оріхи росли на самих верхів’ях дерев, а злізти на кокос не було ніякої змоги: такі вони були рівні та слизькі. Але мої товариші пустились на хитрі вигадки. Треба сказати, що в лісі лазила і бігала сила мавп. Перелякані нами, вони позлазили на саме верхів’я кокосів, а товариші стали кидати на них каміння. Тоді мавпи стали оборонятись кокосовими оріхами, які вони зривали і кидали на землю. Нам, звичайно, цього тільки і треба було. Ми, поспішаючись, збирали оріхи і знову кидали каміння. Через деякий час ми вже вертались на слонах з повними мішками оріхів. Мій приятель – торговець – купив у мене всі оріхи. – Роби так і далі,- сказав він,- через деякий час у тебе збереться стільки грошей, що ти зможеш вернутись у свій Багдад. Я подякував йому за пораду, завзято взявся за діло і зібрав чимало грошей. Коли наш корабель, завантажений горіхами, вирушив у дорогу, я також відправився в подорож. Ми побували на багатьох островах, а потім вирушили на ловлю перлів. Тут мені неабияк пощастило: мій наймит-водолаз дістав для мене безліч дорогоцінних перлинних раковин.Нарешті, здобувши велике багатство, я повернувся додому. Віддавши десяту частину своїх статків убогим, я знову став жити спокійно та щасливо.Ось, друзі, історія моєї п’ятої подорожі. Якщо вам ще не набридло слухати, приходьте завтра – я розповім далі.Попрощавшись, господар дав Гіндбаду сто цехінів, а наступного дня, після сніданку, знову почав свою розповідь.Переклад: О.Олесь

«Коли я думаю про те, як після стількох лихих пригод я знову наважився вирушити в подорож, то сам починаю сумніватися в своєму розумі. Скільки разів я клявся більше не вірити зрадливим хвилям, скільки разів відчував каяття! Але якась невидима сила вабила мене до далеких країн. Так сталося і цього разу. Як би не благали мене рідні та друзі, я сів у корабель і вирушив. Спершу я відвідав землі Персії та Індії, а потім сів на корабель, що вирушав у довгу подорож.Ми довго плавали, але в кінці кінців збились з курсу, і не знали, де ми, мчачи по бурхливих хвилях. Але це ще не було найбільшим лихом. Найгірше сталося, коли капітан зрозумів наше становище. Він зірвав з себе чалму, рвав волосся і почав поводитися, як божевільний. Коли ми запитали його, в чому справа, він з жахом закричав:– Все скінчено! Ми загинемо! Не пройде й чверті години, як наш корабель розіб’ється в тріски — невблаганна течія вже захопила нас і наближає до кінця! Наче божевільні, ми кинулись знімати вітрила, але було вже пізно. Корабель невблаганно несло до страшного місця, і через кілька хвилин він ударився об гранітну скелю і розбився. На щастя, він занурювався повільно, і ми встигли не тільки вибратися на берег, але й врятувати харчі та найцінніший крам.Весь берег був покритий уламками розбитих кораблів і купами людських кісток, що пророкували нам гірку долю. Скрізь валялись пакунки з дорогоцінними речами, а сама гора була з кришталю, рубінів і іншого коштовного каміння. З цієї гори, як виявилося, витікала смола, що в морі перетворювалася на янтар. Хвилі викидали цей янтар на берег, і його було чимало. Та нам уже не були потрібні ці скарби. Вибратись з острова здавалося неможливим: круті й високі скелі оточували берег, а шалена морська течія не давала жодного шансу відплисти. Нам залишалося лише чекати голодної смерті. Харчів, які ми захопили з корабля, не вистачило на довго, і вже через кілька днів вони закінчились. Товарищі почали вмирати один за одним. Я їв потроху, тому, коли інші вже лежали мертвими, я ще дихав, чекаючи своєї черги. Розуміючи, що через кілька днів і мені не буде чим харчуватись, я вже викопав собі могилу. Треба вам сказати, мої дорогі друзі, що в цьому проклятому місці була дивна річ, яка одразу привернула мою увагу. Скрізь, на Божому світі, річки витікають з джерел і течуть до моря. Але тут була широка річка, що виходила із джерел прямо над морем, текла кудись угору і зникала в темній печері. І в моїй голові виникла думка: чи не можна втекти від смерті через цю печеру? Річка, що тече під землею, мусила десь вийти на поверхню. А якщо зробити пліт, сісти на нього і віддатися течії? Річка або винесе на людей, або поглине в свої загадкові хвилі. У всякому разі, гірше вже не буде.І ось я почав збирати бруски, з’єднував їх гвіздками, міцно пов’язав, і вийшов дуже добрий пліт. Взяв з собою найцінніші рубіни, ізумруди та янтар, зробив два весла і спустив пліт на воду. Мене швидко понесло вперед. Тихе сонячне світло, що пробивалося до печери, швидко зникло, і я потрапив у непроглядну темряву. Кілька днів я плив в абсолютній пітьмі, очікуючи смерті. Місцями каміння висіло так низько, що я не раз вдарявся і змушений був плисти зігнувшись або навіть лежачи.Харчів вже не вистачало. Від жахливої втоми я ліг і впав у забуття. Як довго я лежав, не знаю, але коли прокинувся, то не міг повірити власним очам. Замість темряви на мене дивився ясний сонячний день, а навколо простягалася зелена долина. Мій пліт був прив’язаний до берега, а мене оточували якісь чорні люди. Хоч я і не розумів їхньої мови, було видно, що вони не ставляться до мене вороже.З серцем, сповненим радості, я голосно прочитав молитву арабською мовою. Один з чорних зрозумів мене і, підійшовши, сказав на тій же мові:— Не дивуйся, мій брате, що нас стільки навколо. Ми прийшли сюди, щоб викопати рівчак і провести воду на наші поля. Ми здалеку побачили щось на річці, а коли побачили пліт, деякі з нас стрибнули у воду і притягли його до берега. Ми прив’язали його і стали чекати, коли ти прокинешся. Тепер розкажи нам, як ти потрапив сюди і звідки спустив пліт на річку, початок якої ми не знаємо. – З великою охотою розкажу вам усе до найменших подробиць,- відповів я,- але, будь ласка, дайте попереду мені чого-небудь з’їсти. Всі стали виймати харчі і годувати мене. Я з приємністю їв їх грубу страву, яка мені здалась після голодування найсмачнішою в житті, і підтримав свої сили. Потім я став їм розказувати про всю свою подорож. Немало вони дивувались, слухаючи моє оповідання. І стали просити мене розказати вдруге самому шейху. – Нам він не повірить,- говорили вони. Через кілька хвилин привели коня, на якого мені запропонували сісти. Я сів, і ми вирушили в дорогу. Частина людей йшла попереду і вказувала шлях, я їхав слідом, а за мною йшли решта, несячи мій пліт з усім його вантажем. Наступного дня ми прибули в столицю Серендиби — острів, на якому я опинився. Шейху негайно сповістили про моє прибуття, і він наказав привести мене до себе. Коли я увійшов, шейх уже сидів на престолі і чекав на мене. Я привітав його за індійським звичаєм — впав перед ним і поцілував землю. Але шейх люб’язно наказав мені встати і посадив поруч.— Як тебе звуть? — запитав він.— Сіндбад, — відповів я. — Родом з Багдада.— Як же ти потрапив сюди, в мою країну?Я розповів йому свою історію, і вона здалася шейху настільки цікавою, що він наказав записати її золотими літерами в літописи своєї держави. Незабаром принесли мій пліт з усіма пакунками. Шейх не міг відірвати очей від чудових рубінів і ізумрудів, яких навіть не було в його скарбниці. Я низько вклонився перед ним і сказав:— Ваша величність! З великою радістю віддаю на вашу волю не лише себе, а й усі мої скарби. Прийміть цей скромний подарунок. На це шейх відповів з усмішкою: – Ні, Сіндбаде! З мого боку був би великий гріх приймати ті подарунки, які куплені такою страшенною ціною. Навпаки, я подбаю про те, щоб ти зробився тут ще багатішим, а в своїй вітчизні згадував мене добрим словом. Потім він звелів одному з найстарших вельмож показати мені будинок і подбати про все, що потрібно буде для мене. Все було якнайкраще виконано. З того часу я щодня одвідував шейха, який завжди охоче розмовляв зо мною, у вільні хвилини я оглядав місто. Хоч як добре мені було на острові, думки постійно повертались до рідного краю. Одного разу я підійшов до шейха і сказав йому, що хочу повернутись у Багдад. Шейх не тільки погодився відпустити мене, а й щедро подарував багато дорогоцінних речей і дав листа до нашого царя, великого володаря правовірних. Я щиро подякував шейху і пообіцяв якомога швидше виконати його доручення. Але доброта шейха не обмежилась цим: перед моїм від’їздом він покликав капітана і наказав йому задовольняти всі мої прохання.— Май на увазі, що Сіндбад — мій посол, — сказав він.Лист шейха Серендиби був написаний на тонкій злотистій шкурі якогось надзвичайно дорогого звіра.Ті, хто знав індійську мову, могли легко прочитати його зміст:«Шейх Індії, перед яким тисячі століть минають, володар палацу, дах якого блищить від тисяч рубінів, і скарбниця, повна двадцяти тисяч брильянтових корон, шле своє привітання каліфу Гаруй аль-Рашіду.Цей мій малий подарунок — хоч і скромний за вартістю, але прийми його, як мій брат і друг, на знак моєї щирої прихильності й вірності. Сподіваюся, що в твоєму серці знайдеться місце для мене, рівного тобі по силі і правам. Бувай здоровий!»Я доїхав до Багдада і негайно повідомив каліфу, що маю важливе доручення від індійського шейха. Каліф висловив бажання мене побачити. В найкращому убранні я пішов до нього і наказав своїм людям нести подарунки для каліфа. Попереду я упав перед його величністю, а потім власноручно передав листа і коротко, але чітко розповів, як став послом. Каліф прийняв мене дуже привітно, прочитав листа шейха Серендиби і запитав, чи справді все, що в ньому написано про його силу та багатства.Я піднявся і, відповідаючи, сказав:— Ваша величність! У листі великого шейха немає ані краплини неправди. Справді, немає нічого більш дивовижного, ніж його палац. Коли шейх хоче показатися народу, він сідає на розкішний престол, поставлений на спину найбільшого слона Індії, і їде, оточений величчю та розкошами.Попереду, на тому ж слоні, стоїть вояк із золотим списом у руках, а ззаду — другий, що тримає золоту корону, прикрашену найкоштовнішими каменями. Перед шейхом їдуть тисячі охоронців на слонах, одягнених у шовк і парчу. Час від часу вояк, що стоїть перед шейхом, вигукує великим голосом: «Ось дивіться — їде цар і володар Індії!» Палац його блищить тисячею рубінів, а в його скарбниці — двадцять тисяч брильянтових корон. І слава великого Соломона та царя Магораджа не зрівняється з славою шейха Серендиби.А вояк, що стоїть позаду шейха, додає: «Великий і могутній цар Серендиба, але й він помре, й він помре, й він помре». Тоді перший вояк, високо піднявши руку, вигукнув: «Слава вічно живому безсмертному Богу!»Нарешті, шейх Серендиби — настільки мудрий і справедливий, що на цьому острові немає жодного судді, і він сам усіх судить по правді.Але злочинів у його державі майже не буває. Всі живуть за законом, за Божими настановами.На це каліф сказав:— Я вже з листа побачив, що шейх Серендиби дуже мудрий. З приємністю переконуюсь, що для його народу не потрібен кращий цар, а для нього — кращий народ.Зробивши мені подарунок, каліф дозволив мені покинути його.На цьому Сіндбад завершив своє оповідання.Він дав Гіндбаду сто цехінів і запросив гостей прийти наступного дня, щоб послухати його оповідь про сьому подорож. Всі охоче пообіцяли і наступного дня прийшли, щоб слухати.

“Після шостої подорожі я дав собі слово більше ніколи не вирушати в мандри. І справді, цього разу я дотримався обіцянки. Після таких пригод у будь-кого відпаде охота до подорожей, та й роки вже не ті. Молодість позаду, і тепер мені здавалося, що спокійне життя — це справжній дар, відпочинок після всіх негараздів. Але доля вирішила інакше.Одного разу, коли я розважався з друзями, до кімнати зайшов слуга і повідомив, що мене хоче бачити посланець каліфа. Я негайно підвівся та пішов йому назустріч. За кілька хвилин я вже стояв перед самим володарем.— Сіндбаде, — звернувся до мене каліф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти маєш передати шейху Серендибу мої подарунки та відповідь на його листа. Це справа честі й ввічливості.Його слова приголомшили мене, і я довго не міг нічого відповісти. Нарешті, зібравшись із думками, я мовив:— О могутній володарю! Я твій вірний слуга, але благаю тебе зважити на те, що я вже не молодий. Лиха й випробувань було надто багато, і я боюся, що не витримаю ще однієї подорожі. До того ж я поклявся більше не залишати Багдад.Я розповів йому про всі випробування, які випали на мою долю. Каліф уважно вислухав мене, а потім мовив:— Так, ти натерпівся чимало лиха. Але саме тому ти найкраще впораєшся із цим завданням. Дорога до острова Серендиб тобі вже знайома, а відмова може образити шейха. Хіба є хтось, хто зможе виконати це доручення краще за тебе?Мені не залишалося нічого іншого, як скоритися волі каліфа. Він зрадів моїй згоді та наказав видати мені на дорогу тисячу цехінів.Через кілька днів я вже прямував до Бальсори, де на мене чекав корабель.Лист каліфа мав такий зміст: “Во ім’я небесного Господа, що відкрив нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиб від Абдаллаха Гарун аль-Рашида, посадженого Богом на престол, нащадка блаженної пам’яті його прадідів — уклін і привітання! З великою радістю я прочитав твого листа й посилаю відповідь, продиктовану мені щирістю серця та мудрістю моїх порадників. Сподіваюся, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш у мою дружбу та братерство. Бувай здоров!” До листа додавалися розкішні дарунки: парчева ковдра, що коштувала не менше тисячі цехінів, п’ятдесят убрань із дорогоцінної тканини, сто шат із найтоншого єгипетського полотна, чудова агатова ваза та старовинний стіл, за яким, як казали, сидів сам цар Соломон.Прибувши на острів Серендиб, я негайно вирушив до шейха.Ще здалеку він упізнав мене й вигукнув:— О, Сіндбаде! Ласкаво прошу до моєї оселі! Знаєш, я не раз згадував тебе й радий знову бачити.Він із великою шаною прийняв листа та подарунки, і ми довго розмовляли про все, що сталося з часу нашої останньої зустрічі.Кілька днів потому я повідомив шейха, що збираюся повернутися додому. Йому було нелегко розлучатися зі мною, та зрештою він погодився й щедро нагородив мене грошима та дорогоцінностями.Я сів на корабель, сподіваючись, що повернуся додому так само благополучно, як і прибув сюди. Але доля мала інші плани.На третій день нашої подорожі на нас напали морські розбійники. Вони вбили частину команди, інших узяли в полон, а мене, як і багатьох інших, продали в неволю на далекі острови.Мені судилося потрапити до заможного купця, який виявив до мене милосердя. Він нагодував мене, одяг у чистий одяг, а через кілька днів покликав до себе й запитав:— Що ти вмієш робити?— Колись я був торговцем, — відповів я, — але розбійники відібрали в мене все, а самого продали в рабство.— А чи вмієш ти, бодай, стріляти з лука? — запитав він далі.— Пане, — відповів я, — у молоді роки це було моєю улюбленою розвагою, і, сподіваюся, я досі не втратив цієї навички.Господар дав мені лука та стріли, наказав сісти позаду нього на слона, і ми вирушили далеко за місто, у глибокий ліс. Діставшись до потрібного місця, він зупинився, вказав на високе дерево й промовив:— Лізь на саму верхівку й чатуй на слонів. У цих лісах їх безліч, тож незабаром ти неодмінно їх побачиш. Як тільки вполюєш одного, одразу повідом мені.Залишивши мені харчі, він повернувся додому, а я залишився на дереві, вслухаючись у тишу й очікуючи здобич. Цілу ніч минуло марно, але на світанку я нарешті помітив велику череду слонів. Я натягнув тятиву, пустив стрілу, й один слон з глухим гуркотом упав на землю. Решта, злякавшись, кинулися навтіки.Зіскочивши з дерева, я поспішив до господаря з радісною звісткою.Він похвалив мене, нагодував і знову вирушив зі мною до лісу. Там ми викопали глибоку яму й поховали в ній вбитого слона, щоб пізніше, коли тіло розкладеться, дістати його цінні бивні.Так я полював майже два місяці, постійно змінюючи місця.Одного ранку я побачив стільки слонів, як ніколи досі. Але цього разу вони не рушили повз мене, а, навпаки, зі страшним ревом кинулися в мій бік.Простягаючи свої довгі хоботи, вони ніби намагалися зняти мене з дерева. Їхні погляди були настільки грізні, що мене охопив жах, і я від страху випустив зброю з рук.