Казки про королів

Багато років тому жив-був король, який так надзвичайно любив гарний новий одяг, що витрачав усі свої гроші тільки на те, щоб гарно вбратися. Йому не було діла до війська, не цікавили вистави чи прогулянки в лісі — усе це мало для нього значення лише тоді, коли він міг показати новий одяг. У нього була сукня на кожну годину дня, і як зазвичай про короля говорять: «Він у раді», то про нього казали: «Король у гардеробі!»У великому місті, де він жив, було дуже весело, щодня приїздило багато чужинців. Одного разу з’явилися два шахраї. Вони вдавали, що є ткачами, і заявили, що можуть виткати таку чудову тканину, якої ще ніхто не бачив. Не лише кольори й узори були надзвичайно гарні, а й тканина мала дивовижну властивість: вона ставала невидимою для кожного, хто не годився на свою посаду або був безмірно дурним.— Оце так тканина! — подумав король. — Якби я носив такий одяг, я б одразу дізнався, хто в моєму королівстві не справляється зі своєю роботою. Я зможу відрізнити розумних від дурнів! Негайно наказати ткати цю тканину для мене!І він щедро заплатив шахраям, щоб ті взялися до роботи.Ті ж установили два ткацькі верстати, удавали, ніби працюють, хоча на верстатах не було й нитки. Вони вимагали найтоншого шовку й найкращого золота, яке клали до власних кишень, а самі працювали на порожніх верстатах — та ще й до глибокої ночі.— Цікаво, наскільки вони просунулися в роботі? — подумав король. Але при самій думці про те, що дурні чи невдалі в службових справах люди не зможуть побачити тканини, йому стало якось тривожно. Звісно, він вважав, що йому боятися нічого, але вирішив спершу послати когось іншого, аби подивився, як ідуть справи.Усе місто вже знало про надзвичайну властивість тканини, і всі жадали побачити, хто виявиться невігласом або нікчемою.— Я пошлю до ткачів мого старого чесного міністра! — подумав король. — Він найкраще побачить, як виглядає тканина, бо має розум і чудово виконує свою службу.Отже, увійшов старий, поважний міністр до зали, де сиділи два шахраї й «працювали» за порожніми верстатами.— Господи милосердний! — подумав старий міністр, витріщивши очі. — Та ж я нічого не бачу!Але він не сказав цього вголос.Обидва шахраї запросили його підійти ближче й запитали, чи не вважає він, що візерунок гарний, а кольори прекрасні. Вони показували на порожній верстат, а бідолашний старий міністр усе дивився і дивився, розплющивши очі, та нічого не бачив, бо там не було нічого.— Боже правий! — подумав він. — Невже я дурень? Я ніколи б про себе таке не подумав! І ніхто не повинен дізнатися про це! Невже я не придатний до своєї посади? Ні, я не можу зізнатися, що не бачу тканини!— Ну, ви нічого не кажете! — мовив один із «ткачів».— О, це чудово! Просто чарівно! — відповів старий міністр, дивлячись крізь окуляри. — Який візерунок, які кольори! Я неодмінно скажу королю, що мені це дуже подобається!— Нам дуже приємно це чути! — сказали обидва ткачі. І вони назвали кольори, описали химерний візерунок — усе вигадане. Старий міністр уважно слухав, щоб потім переказати все те ж саме королю. І він це зробив.Шахраї тим часом знову вимагали більше грошей, ще шовку і золота — ніби для ткацтва. Усе це вони клали до своїх кишень, а на верстат не потрапляло жодної нитки. Проте вони, як і раніше, «працювали» — начебто тчуть.Невдовзі король надіслав ще одного поважного урядовця, аби той подивився, як просувається ткацтво і чи скоро тканина буде готова. І з цим трапилося те саме, що з першим. Він дивився і дивився, але, окрім порожніх верстатів, нічого не бачив.— Хіба це не прекрасна тканина! — вигукували шахраї, показуючи й описуючи вигаданий візерунок, якого насправді не було.«Та я ж не дурень!» — подумав чоловік. — «Виходить, я просто не гідний своєї посади? Яке диво! Але цього не можна показувати!» І він почав вихваляти одяг, якого не бачив, і запевнив шахраїв, що дуже тішиться з чудових кольорів і прекрасного візерунка.— Так, це просто чарівно! — сказав він королю.Усе місто гомоніло про це розкішне вбрання.І ось сам король захотів побачити тканину, поки вона ще на верстаті. Разом із почтом обраних чоловіків, серед яких були та ті двоє старих поважних чиновників, що вже бували там, він вирушив до шахраїв. Ті старанно працювали — але на порожньому верстаті, без жодної нитки.— О так, це ж просто чудово! — вигукували чиновники. — Вашій Величності слід подивитися, який візерунок, які кольори! — і вказували на порожній верстат, бо були певні, що решта таки бачить тканину.«Що це таке?!» — подумав король. — «Я нічого не бачу! Це жахливо! Невже я дурень? Невже я не гідний бути королем? Це найстрашніше, що могло зі мною статися!»— О, це дуже гарно! — сказав король. — Це має моє найвище схвалення! — і задоволено кивнув, вдивляючись у порожній верстат. Він не хотів визнати, що нічого не бачить.Увесь почет також дивився — і не бачив більше, ніж король, але всі, як один, сказали: — О, це дуже гарно!Їм порадили, щоб король уперше одягнув ці нові, чудові шати на велику урочисту ходу, яка ось-ось мала відбутися.— Це неймовірно! Чарівно! Вишукано! — лунало з вуст у вуста, і всі щиро раділи.Король подарував кожному з шахраїв орден, щоб ті носили його в петлиці, і надав їм звання придворних ткачів.Усю ніч перед днем великої процесії шахраї не спали. У них горіло понад шістнадцять свічок. Люди бачили, як вони метушаться, нібито закінчують шити нове вбрання для короля. Вони удавали, що знімають тканину з верстата, різали повітря величезними ножицями, шили голками без ниток — і нарешті вигукнули:— Ось, вбрання готове!Король із найвищими своїми вельможами прибув особисто, і шахраї підняли руки, ніби тримали щось, і мовили: — Ось — штани! Ось — камзол! Ось — плащ!— Воно таке легке, як павутинка! Здається, ніби нічого немає на тілі — і це якраз його перевага!— Так, так! — казали всі придворні, хоча нічого не бачили, бо там нічого й не було.— Чи не буде ласкава Його Королівська Величність зняти своє вбрання, — мовили шахраї, — а ми надягнемо нове, перед великим дзеркалом!Король скинув свій одяг, а шахраї вдавали, ніби вдягають на нього кожен елемент нових шат. Король обертався перед дзеркалом.— Боже, як йому личить! Як чудово сидить! — казали всі. — Який візерунок! Які кольори! Це справжній скарб!— Надворі вже стоїть тронний балдахін, який нестимуть над Вашою Величністю під час процесії! — доповів головний церемоніймейстер.— Ну, я готовий! — сказав король. — Чи не добре сидить? — і ще раз повернувся до дзеркала, удаючи, що милується вбранням.Камергерів, яким належало нести шлейф, змусили схилитися і вдавати, ніби вони піднімають його з підлоги. Вони йшли, тримаючи руки в повітрі, бо не наважувалися визнати, що нічого не бачать.Король рушив у процесію під прекрасним балдахіном, і всі люди на вулицях та у вікнах вигукували:— Боже, які неймовірні нові шати в короля! Який чудовий шлейф! Як гарно сидить!Жоден не хотів визнати, що нічого не бачить, адже тоді він виявив би, що не гідний своєї посади або просто дурень. Жоден королівський одяг ще не мав такого успіху!— Але ж він голий! — сказав малюк.— Господи, чуєте голос невинності! — мовив батько. І всі почали перешіптуватися, переказуючи одне одному, що сказало дитя.— Але ж він і справді голий! — вигукнув нарешті весь народ.Король здригнувся, бо йому теж здалося, що це правда. Але подумав: «Я мушу йти далі в процесії.»І камергери продовжували нести шлейф, якого не було.

Жив-був цар. Якось послав він у всі сторони вісників, які почали вигукувати до народу:— Ей, ви! Хто з вас зможе найкраще збрехати, тому цар подарує золоте яблуко!Почали приходити до царя звідусіль: царевичі, діти назирів, везирів — одним словом, дуже багато людей. Але ніхто не зміг догодити царю. Нарешті прийшов до нього бідняк із великим глечиком у руці.— Чого тобі треба? — запитав цар. — Здоров будь, царю! — відповів бідняк. — Я прийшов отримати свої гроші: адже ти винен мені глечик золота. — Брехня! — вигукнув цар. — Я нічого тобі не винен! — Брехня? Тоді дай мені золоте яблуко, коли я збрехав.Цар, зрозумівши хитрість, почав відмовлятися:— Ні, ти не брешеш. — А якщо не брешу, тоді віддай борг, — сказав бідняк.Цар, побачивши, що хитрун переміг, нічого не відповів, а мовчки дістав і віддав біднякові золоте яблуко.

Жив-був колись король, який завжди хвалився, що ніколи в житті не брехав. Проте придворні часто шепотіли один одному: «Це неправда! Ти брехун!» — і король дуже сердився, коли про це чув.Нарешті він сказав придворним:— Ви мене дивуєте й засмучуєте. Якщо чужинець почує ваші розмови, подумає, що я царюю над брехунами. Я хочу, щоб це припинилося. Ви ніколи більше не почуєте від мене слів «Це неправда!» чи «Ти брешеш!», а тому я обіцяю: віддам свою доньку заміж за того, хто зловить мене на цих словах.Одного дня молодий пастух, який теж це почув, промовив про себе:— Чудово! Якщо король дотримається слова, його донька буде моєю!Старий король дуже любив стародавні пісні, казки та жарти. Після вечері він часто сідав на кухні біля великого вогнища та слухав, як слуги співають і розповідають кумедні історії.— А ти, хлопчику, мабуть, нічого не знаєш, — звернувся він одного вечора до молодого пастуха.— Як не знати, ваша величносте, — відповів той. — Тоді послухаємо, що ти вмієш, — сказав король.Пастух почав:— Одного разу йшов лісом і побачив товстого зайця, який біг просто на мене. У мене був шматочок смоли. Я кинув його в зайця — і смола прилипла йому до лоба. Заяць помчав далі та врізався в іншого зайця, і вони так і залишилися склеєні. Я без зусиль спіймав обох. — Невже таке можливо? — здивувався король.— До того, як стати пастухом при дворі, я працював на батьковому млині. Одного разу мій віслюк ледь не зламав хребет від перевантаження. Я вирізав із паркану гілку й вставив її замість хребта. Віслюк відразу підвівся і пішов далі з вантажем.— Дивовижно! — вигукнув король.— Наступного ранку я побачив, що на кінці палиці виросли гілки з листям і горішками, вони піднялися аж до неба. Я почав лізти по гілках і дійшов до місяця. Там побачив баб, які жали овес. Коли я хотів спуститися, то палиці вже не було, а віслюк зник. Я сплів колосся у мотузку і почав спускатися.— Це неймовірно, — сказав король.— Мотузка була замала, я впав і застряг у скелі. Вибравшись, побіг за залізним ломом, бо моя голова залишилася в скелі. Повертаюся — а там величезний вовк гриз мою голову. Я вдарив його палицею, і з його заду випав папір.— І що ж було на папері? — запитав король.— Там було написано, що ваш батько колись був моїм дідом, мельником.— Ти брешеш! — крикнув король, зриваючись на ноги.— Ура! — сказав пастух. — Я виграв: ваша донька буде моєю дружиною!— Як так? — здивувався король. — Чи не обіцяли ви віддати руку доньки тому, хто спіймає вас на словах «Ти брешеш»?— Вірно, — промовив король. — Слово короля — закон. Завтра заручини, а через тиждень весілля.І так пастух за одне слово отримав королівську доньку!

Жив собі цар. Одружився він із вродливою царівною — розумною, доброю, лагідною. Ще й не встиг натішитися своєю молодою дружиною, як змушений був вирушати у далекий край.Перед від’їздом сказав їй: — Не виходь з палацу, не розмовляй із чужими людьми й не слухай поганих порад.Царівна пообіцяла бути слухняною. Минуло кілька днів. Сумує царівна в самотині, аж тут приходить до неї жінка — на вигляд проста, щира.— Чого ти така сумна? — питає. — Ходім у сад, на свіже повітря.Спочатку царівна відмовлялася, а потім подумала: «Пройтися по саду — не біда». І погодилася.У саду било чисте джерельце, а день був спекотний. Жінка каже: — Скупаймося, освіжимось!Царівна вагалася, але все ж погодилась. Скинула сукню, стрибнула у воду — а жінка її долонею по спині лясь!— Пливи, — каже, — білою качечкою!І в ту ж мить царівна обернулася на білосніжну качку. А зла жінка вдягла її сукню й повернулася до палацу. Коли цар приїхав додому, вона вибігла назустріч, обняла його — і він, не підозрюючи лиха, подумав, що це його кохана дружина.А тим часом біла качечка звила гніздо біля річки, знесла яєчка й вивела трьох діточок — двох гарненьких і одного маленького калічку. Виросли дітки, стали бігати по бережку, гратися й ловити рибку.Якось вони вибігли до царського двору. Мати кричить їм з води: — Не ходіть, дітки, туди!Та не послухалися.Відьма побачила їх, одразу все зрозуміла. Усміхається солодко, кличе до себе, пригощає, напуває, спати кладе. А слугам наказує розпалити вогонь, повісити казани й нагострити ножі.Двоє братів заснули, а третій — калічка — не спить. Сховався під стільцем, усе чує.Надвечір відьма приходить і шепоче під дверима: — Чи ви спите, дітки?А калічка відповідає: — Спимо, не спимо, думу думаємо, що хочуть нас порізати. Вогонь кладуть, казани вішають, ножі гострять.Відьма пішла, але скоро знову прийшла — і все повторилося.Розлютилася вона, відчинила двері, побачила двох сплячих хлопців — обвела їх мертвою рукою, і вони померли. А калічку не помітила.На ранок біла качечка кличе своїх діток — нема. Відчула серцем біду. Полетіла до палацу — бачить, у світлиці лежать її двоє синів мертві. Обняла їх крилами, заплакала людським голосом.Цар почув і каже: — Жінко, качка людським голосом плаче!— Та це тобі примарилось, — відповідає відьма. — Прожени її з двору.Слуги гнали качечку, а вона все поверталася, плакала й приказувала: Кря-кря, мої діточки, Кря-кря, мої малесенькі. Згубила вас відьма лукава, Відняла в вас батька й матір, Потопила у річці чистій, Обернула в білу качечку, А сама живе — радіє. Цар задумався: «Щось тут не так…» — Впіймайте мені ту качечку! — наказав.Слуги ловили — не змогли. А цар сам вибіг на подвір’я, простяг руки — і качечка сама впала йому на долоні. Він сказав: — Стань, біла березо, позаду мене, а гарна дівчино — попереду!І в ту мить перед ним постала його справжня дружина — прекрасна царівна.Обійняв він її, зрадів, що знову разом.Послав цар сороку по живу воду. Коли та принесла, полили нею дітей — і хлопчики ожили. А найменшого калічку скупали з голови до п’ят — і став він здоровий, як дуб.З того часу цар ще дужче беріг свою родину, і жили вони в любові та злагоді.А відьму прив’язали до хвоста кобили й пустили полем. Де впала її нога — виріс рогач, де рука — граблі, де голова — кущ. Птахи м’ясо поклювали, вітри кістки розвіяли — і сліду від неї не лишилося.

Жив собі майстер. Він умів створювати дивовижні речі зі снігу та льоду і виставляв їх на продаж на ринку — то крижаних зайчиків вистругав, то снігових пампушок спік. І ось одного разу майстер виготовив зі льоду крижане серце і поніс його на базар, щоб продати.― Серце, крижане серце! ― гукав майстер. ― Хто бажає крижане серце? Підходьте, купуйте!― Але кому ж воно потрібне? ― дивувався народ. ― Воно ж холодне, з льоду. ― Може, комусь і стане в пригоді, ― відповів майстер.І справді, як на диво, підійшов до майстра чоловік і купив крижане серце. А цей чоловік виявився королем країни, де жив майстер. Він давно втомився правити та вирішив, що крижане серце зробить його життя простішим.Надії короля справдилися — крижане серце охолодило його почуття до всіх справ королівства. Та від цього народ страждав: життя стало важким, люди сумували. Засуджених карали суворіше, закони стали жорсткішими, податки зросли, а багатство розподілялося несправедливо. Адже країною правив король із крижаним серцем.Та одного дня з’явився сміливець, котрий захотів допомогти людям. Він вирішив викрасти крижане серце короля. Пробравшись до королівських покоїв, сміливець знайшов скриньку з серцем, відчинив її та побачив, наскільки воно дивовижне. Крижаним серцем сяяв холод, ні краплі жалю чи сумнівів на ньому не було. «Саме таке серце мені потрібне!» — подумав сміливець. — «З крижаним серцем я стану безстрашним. Жодна перешкода не зможе мене зупинити!»Але сталося зовсім не так, як гадалося. Без людських сумнівів та жалю, які стримують від необачних вчинків, сміливець перетворився на лиходія. Його крижане серце не відчувало болю інших людей, тож дії колишнього сміливця стали злочинними. Неприязнь і ворожість керували його вчинками, і все, що він робив, було злим.Почув про крижане серце купець. «Я можу продати його дорого і розбагатіти», ― подумав він. Купець запропонував лиходієві багато золота. Спершу лиходій вагався, але золота було забагато, тож він продав крижане серце.Подивившись на серце, купець захопився його красою: воно сяяло, мов коштовний камінь. «Не продам, залишу собі!» — вирішив він.Але крижане серце змінило і купця. Якщо раніше він міг щось віддати бідним, то тепер навіть сміття намагався продати. Він обдирав людей, брав останні гроші за необхідні речі, став жадібним до багатства і брехав заради копійок. Його сім’я та друзі відвернулися від нього.Та й злодюжка заздрісно пробрався до купця і вкрав крижане серце. Серце вплинуло і на нього: якщо раніше він крав лише хліб, то тепер став страшним розбійником, який шкодив багатьом. Король же, змилостившись над народом, захотів допомогти людям і видав указ: хто спіймає страшного розбійника, отримає багатства від короля.Сміливець вирішив взятися за цю справу. Раніше він був лиходієм, але без крижаного серця його серце стало добрим, співчутливим.― Я спіймаю страшного розбійника, ― сказав сміливець, ― і ніхто не постраждає. Але нагорода мені не потрібна.В дорозі йому зустрівся купець:― Ось трохи грошенят на дорогу, ― дав він.Купець знову став щедрим, і сміливець подякував йому та продовжив шлях. Довго гнався сміливець за розбійником і, нарешті, впіймав його. Він відібрав крижане серце і розтрощив на шматочки, щоб ніхто більше не зміг спокуситися холодною силою.Відтоді майстер більше не робив крижаних сердець. Йому доручили вирощувати квіти, які прикрашали свята і приносили людям радість. І з того часу в країні запанували мир і злагода.

Колись дуже давно у Києві княжив мудрий правитель – князь Володимир. Та біля самого Києва оселився страшний змій, який вимагав щороку данину — молодого парубка або дівчину. Ніхто не міг відмовитися: давали всі. І от настала черга йти до змія князевій доньці. Що мав робити князь? Закони були однакові для всіх.Послав він свою красуню-доньку у данину. А вона була така вродлива, що й не переказати. Змій, побачивши її, одразу полюбив. Одного разу дівчина, вдаючи покірність, обережно запитала змія:— Змію, скажи… чи є на всьому білому світі такий чоловік, що міг би тебе подолати? — Є, — відповів він, — у Києві над самим Дніпром. Коли топить хату, дим аж до небес здіймається. А коли виходить до Дніпра мочити кожі (шкури тварин) (бо він Кожум’яка), не одну несе — одразу дванадцять! А коли вони водою наллються, я вчеплюсь у них — чи витягне? А він бере та й витягує, та ще й мене мало не висмикує на берег. От тільки його одного я й боюся.Князівна слухала уважно, кожне слово в пам’яті тримала. Вона стала думати, як би батькові звістку передати, бо під охороною змія нікого біля неї не було — тільки голуб, якого вона колись удома вигодовувала. Довго думала, а тоді написала листа.«Дорогий батьку, — писала вона. — У вас у Києві є чоловік, якого звали Кирило, прізвище Кожум’яка. Попросіть його, через старих та мудрих людей, щоб він побився зі змієм і визволив мене з неволі. Умилостивить його і словом, і дарунками, щоб не образився за щось випадкове та не відмовив!»Прив’язала вона листа голубові під крильце і випустила. Голуб піднявся високо і полетів просто до княжого двору. Молодші князі бігали на подвір’ї — вони першими й побачили пташину.— Таточку, поглянь! — кричать. — Голубок від сестрички прилетів!Князь зрадів, а потім похмурнів:— Боюсь, той нечистий уже згубив мою дитину…Та, взявши голуба, він побачив записку. Прочитав — і негайно покликав старшину:— Чи є в нас чоловік на ім’я Кирило Кожум’яка?— Є, — кажуть, — живе над самим Дніпром.— Як же з ним говорити, щоб не образити і на поміч схилити?Порадились і послали до нього найстарших. Прийшли ті до хати, заглянули — й злякались: сидить Кожум’яка спиною до дверей, мнеться у його руках дванадцять товстих кож, а біла борода аж ходором ходить. Тоді один тихенько: «Кахи!»Кожум’яка здригнувся — і всі дванадцять кож трісь-трісь! потріскали. Він обернувся, а старці йому в пояс кланяються:— Прислав нас до тебе князь із проханням…А Кирило й слухати не хоче — розсердився на них за зіпсовані кожі. Старці просили та благали, навіть навколішки стали, але дарма. Повернулися похилені й засмучені.Князь журився, журилась і старшина. Вирішили послати молодших — але й вони нічого не добились. Так видко образився Кирило на порвані кожі, що навіть словом не обізвався.Довго думав князь і послав до нього маленьких дітей. Ті стали перед Кирилом, просили, плакали. І серце Кожум’яки не витримало — й сам із ними розплакався.— Гаразд, — каже, — заради вас піду й битимусь зі змієм.Кирило прийшов до князя:— Дайте мені дванадцять возів конопель та дванадцять бочок смоли. Обмотався він коноплями, обсмолився смолою, узяв важезну булаву — більше десяти пудів — і вирушив до змія.Змій зустрічає:— Що, Кириле, прийшов битися чи миритися?— Та яке з тобою миритися! Битися будемо, нечистий ти іроду!І почався бій — земля гуде, гори стогнуть. Змій розженеться, ухопить зубами — шмат смоли відірве. Розженеться ще — кігтями коноплі видере. А Кирило булавою як ударить — так змія в землю вганяє. Змієві гаряче, він горить, біжить до Дніпра охолодитися, а Кирило знов обмотується коноплями та обсмолюється.Вискочить змій із води — і знову на Кирила. А той не відступає: булавою раз, другий — і аж іскри летять. Так розпалив Кожум’яка змія, наче коваль у горні розпікає залізо до червоного. Змій аж захлинається, земля під ним гуде. А навколо на пагорбах стоїть народ. Люди тремтять, за голови хапаються — чекають, чим скінчиться. І раптом змій — гуп! Так упав, що земля затряслася. Люди в долоні плеснули:— От так Кирило! От так Кожум’яка!Переміг Кирило змія, визволив князівну й повернув її батькові. Князь не знав, як дякувати героєві. А місце, де жив Кирило, з того часу стали називати Кожум’яками.