Короткі казки

Жили-були дід і баба. Такі вже були бідні, що майже нічого у них не залишилося. Якось дійшли до того, що й хліба вдома не стало — зовсім нічого їсти. Дід каже:— Бабусю! Зайди до хижки, позмітай трохи борошенця з засіки та спечи мені колобка.Баба послухалася: витопила піч, назмітала трохи борошна, замісила тісто на яйцях і спекла кругленького колобка. Поклала його на вікно, щоб остиг.Шукаєте “Колобок” зі щасливим фіналом? Пропонуємо познайомитися з кмітливим Колобком — альтернативною версією казки, де головний герой знаходить хитрий спосіб уникнути лисячої пащі.А колобок, лежав-лежав, зірвався з вікна на призьбу, з призьби на землю — і покотився дорогою.Котиться та й котиться, а назустріч йому зайчик.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!А колобок йому:— Не їж мене, зайчику-побігайчику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ану, співай!Колобок і заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Покотився далі, лишивши зайця ні з чим.Котиться, котиться, а тут йому назустріч вовк.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, вовчику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок знову заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Знову покотився, залишивши вовка ні з чим.Котиться, котиться, а тут назустріч ведмідь.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, ведмедику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок сміливо заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!І знову покотився далі, залишивши ведмедя з порожнім животом.Котиться колобок, радіє, що ні зайчик, ні вовк, ні ведмідь його не з’їли. Аж тут зустрічає лисичку.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм! — каже лисичка.А колобок їй відповідає:— Не їж мене, лисичко-сестричко! Я краще тобі пісню заспіваю.— Оце цікаво! — мовить лисичка. — Ну, співай!Колобок почав співати:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Лисичка хитро примружила очі:— Гарна пісня! Але ти так далеко, колобочку, співати, що я не чую. Сідай мені на язик, тоді все буде чутно.Колобок подумав: “Чого б і ні? Всі мене хотіли з’їсти, та я втік! А лисичка просто слухає мою пісню”. Та й скочив лисичці на язик.— Ну, слухай! — сказав він і знову завів:— Я по коробу метений,На яйцях спечений…А лисичка тільки чекала моменту — хап! І проковтнула колобка.Так і закінчилася його пісенька. А лисичка, облизуючись, пішла собі далі, задоволена та сита.

Був собі дід Андрушка, а в нього – баба Марушка, а в баби – донечка Мінка, а в дочки – собачка Хвінка, а в собачки – товаришка, киця Варварка, а в киці – вихованка, мишка Сіроманка.Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив, грабельками підпушив; зробив пальцем дірку та й посадив ріпку. Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова… Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати!» Пішов він на город – гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, уперся ногами, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку. Тягнуті, руками, упираються ногами.Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку – за хвостик, мишка кицю – за лапку.Як потягли – та й покотилися.Упала ріпка на діда Андрушку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Хвінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусть у шпарку!

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: – Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка. А ти хто? – Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! – Іди! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? – А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! – Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? – А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! – Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? – Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! – Та вже йди! Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан: – Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? – Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! – Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? – Та вже влізу,- пустіть! – Та що вже з тобою робити,- йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? – Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене! – Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? – Та якось будемо. – Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.Каже баба:– Завези, діду, в ліс.Дід каже:– Та лучче б викормили та зарізали б.– Я не хочу, завези та й годі!Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяє його кабан:– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, кабане!– Куди ти йдеш?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:– Голе телятко і кабан, підождіть!Підождали.– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, півнику!– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.– Ну, ходім.Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур:– Голе телятко і кабан, і півник, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ну, ходімо разом.– Ходім.Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:– Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.– Кабане, давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.Пішло воно. Пішло до півника:– Драстуй, півнику!– Драстуй, голе телятко!– Гайда, будем хатку робить.– Я не хочу,- каже півник,- я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.Пішло голе телятко до качура:– Драстуй, качуре!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:– Драстуй, шило!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зробило хатку, піч, двері. Почало топить: дров є багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), біжить кабан:– Голе телятко, одчини!– А-а-а! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!– Одчини, бо я тобі хатку розрию!Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить півник:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю! Думає голе телятко: «Наробить качур крику, прибіжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. Топлять вони. Ще скаче й шило:– Голе телятко, одчини!– А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..– Одчини, бо я тобі хатку розколю!Одчинило. Уже вони усі зібрались…От прийшло два вовки. Поставали вовки під дверима та й слухають: є добра мишоловка. Один каже:– Лізь ти.– Ні, ти йди вперед.Поліз один. Як побачило голе телятко та кабан, та шило! Як пужне те голе телятко рогами, кабан зубами, а шило, як заженеться у вовка по саму колодочку.А півень кричить:– Подай його сюди!А качур кричить:– Так! Так! Так!..Насилу вирвався вовк ізвідти: і поколений, і погризений. Ще й півень кричить:– Подайте його сюди!..

Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться – рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.– Здоров був, раче! – каже йому лисичка.- З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?Поздоровкався і рак та й каже:– Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.А лисичка тоді йому:– Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!– Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.– Як так, то й так,- каже лисиця. Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:– Но!От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:– Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:– Чи то ж видано! – каже.І більш не сміялася з рака.

Жили-були Дід і Баба. Хоч дітей у них не було, але була в них улюблена потіха — курочка на ім’я Ряба. Щодня курочка несла їм по яєчку, і це радувало стареньких.Аж ось одного дня трапилося щось незвичайне: курочка знесла не просте яєчко, а золоте! Дід узяв те яйце, спробував розбити, але дарма — воно не піддавалося. Тоді Баба каже:— Дай-но мені, я спробую!Баба намагалася і так, і сяк, але й у неї нічого не вийшло. Лишили вони те золоте яєчко на лавці, гадаючи, що робити далі. Аж тут прибігла Мишка. Махнула хвостиком — зачепила яєчко. Воно покотилося з лавки, гепнуло на підлогу й розбилося.Дід і Баба побачили це й засмутилися. Сидять, дивляться на розбите золоте яєчко й плачуть:— Ох, яке ж воно було гарне! Шкода, що так сталося…А курочка Ряба, дивлячись на них, мовила:— Не плачте, Дідусю й Бабусю. Я вам ще багато простих яєчок знесу!І справді, з того часу курочка щодня приносила стареньким прості яєчка. І хоч вони були не золоті, але приносили більше радості, бо були справжніми та корисними.Дід і Баба зрозуміли, що щастя не в золоті, а в простих речах, які наповнюють життя теплом.

На одній фермі жила мама-свинка з трьома поросятами.Старше порося було старанним і завжди допомагало мамі, а двоє інших були ледачими й ніколи нічого не робили так, як треба.Коли поросята підросли, вони пішли у світ.Але перед цим мама їм нагадала, що слід остерігатися злого вовка.Поросята бродили по полонинах, лісах і полях, граючись і пустуючи. Минули весна та літо, настала холодна й дощова осінь.Тож поросята вирішили побудувати хатинки.Усі троє знайшли місце на одному пасовищі неподалік одне від одного. Вони приготували пилку, молоток, цвяхи, дошки, відро, сокиру, лопату, рулетку та інші інструменти й почали будувати.Перше поросятко було ледачим й не хотіло носити деревину та каміння, щоб побудувати будиночок, тому швидко збудувало солом’яну хатинку.І друге порося не захотіло носити каміння та цеглу, тому побудувало собі хатинку з дерева.Третє порося було більш охочим до будівництва. Воно наносило цегли й почало завзято будувати. Порося знало, що цегляна хатинка найбільш надійна.Двоє його братів насміхалися над ним: „Якби ти будував, як ми, то хатинка вже давно була б готова!“Не минуло багато часу, як на галявині з’явився голодний і злий вовк. Поросята злякалися й поховалися по своїх хатинках.Вовк прийшов до солом’яної хатинки й покликав порося. Коли воно не вийшло, він набрав повітря й дмухнув на хатинку. Уся солома розлетілась, а хатинки як і не було.На щастя, перше порося встигло сховатися в дерев’яній хатинці свого брата.Вовк прийшов до дерев’яної хатинки. „Не бійтеся, поросята, виходьте, будемо гратися“, – покликав він.Коли поросята не відповіли, він набрав повітря, дмухнув, але нічого не сталося. Дерево було важче за солому. Тоді вовк набрав ще повітря, дмухнув, і хатинка розвалилася.Переляканим поросятам вдалося втекти до цегляного будиночку.Вовк побіг до третьої хатинки й почав дути. Він дув-дув, дув-дув, а хатинка ні з місця.Двоє поросят злякалися, але третє заспокоїло їх: „Не бійтеся, мій дім міцний, вовк сюди не потрапить!“Вовк на мить замислився, потім розігнався та налетів на хатинку з усією силою. Але вона й не похитнулась. Вовк не здавався. Він виліз на дах і спробував спуститися по димарЮ.Порося швиденько розпалило піч. Вовк заліз у димар, обпалив хвоста, а дим почав виїдати йому очі. Вовчисько злякався, впав з даху та втік.Тож третє порося виявилось розумнішим за вовка. Вовчисько з того часу більше не з’являвся на пасовищі. Поросята жили разом у цегляній хатинці. Перші два порося більше не лінувалися й робили все так, як слід.

Якось двоє веселих котиків знайшли грудочку сиру. Зраділи вони здобичі, відійшли подалі та почали міркувати, як би її чесно поділити.— Давай розділимо навпіл, упоперек! — запропонував один. — Ні, краще вздовж, — заперечив другий.Так і сперечалися, не доходячи згоди. Тут повз них пробігала лисичка. Побачила котиків із сиром, зупинилася та запитала: — А що це у вас? Чого сперечаєтеся?Котики їй пояснили: — Знайшли сир, але ніяк не вирішимо, як поділити його порівну. Лисичка хитро посміхнулася: — Та це ж не проблема! Давайте я вас поділю справедливо.Котики погодилися й віддали сир лисичці. Та взяла грудочку, розламала навпіл і сказала: — Ой, цей шматочок більший. Треба підрівняти.І над’їла більший шматочок. Потім подивилася: — А тепер цей більший!І знов над’їла. Так вона “рівняла” то один шматочок, то інший, доки від сиру залишилися зовсім маленькі частинки.— Ну от, тепер усе порівну! — мовила лисичка. — Можете зважити, якщо хочете!Котики невдоволено подивилися на лисичку: — Але ж ти з’їла майже весь наш сир! За що ж ти взяла стільки добра?— Як за що? — відповіла хитрунка. — Я ж поділила вас чесно!Лисичка весело махнула хвостом і побігла далі, залишивши котиків ні з чим.

Жили собі дід і баба. Однієї неділі баба напекла пиріжків із маком, виклала їх у миску й поставила на вікно, щоб прохололи. А лисичка пробігала повз хатинку, вловила пахощі та підкралася ближче. Тихенько схопила один пиріжок і мерщій подалася в поле.Сівши на траві, лисичка виїла мак із пиріжка, а замість нього напхала сміття, стулила його, ніби нічого й не було, та побігла далі.Дорогою зустріла хлопців, що гнали товар. — Здорові були, хлопці! — каже лисичка. — Здорова, лисичко-сестричко! — Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!Хлопці спершу не погоджувалися: — Де це бачено — бичка за пиріжок!А лисичка їм: — Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..Нарешті один хлопець погодився. Лисичка наказала: — Тільки не їжте пиріжка, поки я в ліс не зайду!Коли вона сховалася, хлопці розламали пиріжок і побачили, що всередині сміття. А лисичка тим часом погнала бичка в ліс. Прив’язала його до дуба, а сама взялася майструвати саночки. Рубає деревину й приказує: — Рубайся, деревце, криве й праве!Нарубала дерева, зробила санчата, запрягла бичка й рушила. Дорогою зустріла вовка. — Здоров, вовчику-братику! — привіталася лисичка. — Здоров, лисичко-сестричко! А де ти взяла бичка й саночки? — Бичка заробила, саночки зробила — от і їду!Вовк попросився підсісти. — Куди тебе візьму? Саночки поламаєш! — відказала лисичка. — Ні, я тільки лапку покладу, — запевнив вовк.Лисичка погодилася, але вовк то другу лапу поклав, то третю, а тоді й сам у саночки вліз. Саночки тріснули!Розсердилася лисичка: — А щоб тобі добра не було! Санчата зламав, а тепер іди й рубай нові! Пішов вовк у ліс, але неправильно повторював лисиччині слова: — Рубайся, дерево, криве й криве!Нарубав корячкуватих гілок і повернувся до лисички. Та лише глянула на ті гілки й заходилася його лаяти. — Сиди тут і стережи бичка, а я піду нарубаю сама!Вовк залишився біля бичка. Зголоднів і надумав: «З’їм бичка та втечу!» Виїв бичка зсередини, набив його соломою й підпер паличкою.Коли повернулася лисичка, побачила, що сталося, й вирішила провчити вовка. Побігла шляхом і натрапила на валку чумаків із рибою. Лисичка прикинулася мертвою. Чумаки підняли її й кинули на віз. А вона, поки їхали, скидала рибу додолу. Потім зіскочила з воза, зібрала рибу й стала ласувати.Тут і вовк з’явився. — Дай і мені рибки, лисичко-сестричко! — Отакої! Сам налови! — відповіла вона.Вовк попросив навчити. Лисичка порадила: — Встроми хвіст у ополонку й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!»Вовк зробив так, але мороз сковзнув хвіст кригою. Лисичка тим часом бігала навколо й примовляла: — Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!Коли хвіст примерз, вона побігла до села: — Люди, ідіть вовка бити!Назбігалися люди й побили вовка. А лисичка втекла до хати, вимазала голову тістом і знову в ліс.Зустрів її вовк, насилу йдучи. — Оце ти мене піддурила, лисичко! — каже. — Ой, вовчику, й мене побили — бачиш, мозок витікає! Відвези мене додому!Вовк посадив лисичку на спину й поніс. А вона приказувала: — Битий небиту везе!Привіз до її хатки, а лисичка зістрибнула й, регочучи, сховалася всередині. Вовк тупцював навколо, але влізти не міг. Лисичка тільки визирала у віконце й дражнилася.