Короткі казки

Жила-була в маленькому селі дівчинка Марійка. Вона дуже любила весну — її теплі промені, спів пташок і перші квіти, які так гарно пахли. А ще Марійка обожнювала 8 березня, бо це був день, коли вона могла подарувати мамі букетик і сказати, як сильно її любить. Але цього року, у лютому, щось пішло не так.Настав кінець зими, а за вікном усе ще лежав сніг. Дерева стояли голі, пташки мовчали, і жоден пролісок не пробився крізь холодну землю. Марійка занепокоїлася: “Як же я привітаю маму без весни? Де квіти, де тепло?” Вона вирішила, що це не просто так, і вирушила на пошуки Весни.

Одного дня, високо в небі, на біленькій пухнастій хмаринці жила маленька краплинка. Вона була дуже веселою й мріяла побачити світ.— Як цікаво було б дізнатися, що там, унизу! — захоплено сказала вона своїм подружкам.— Терпіння, краплинко, — усміхнулася стара мудра хмара. — Скоро прийде час, і ти вирушиш у подорож.І ось настав цей день! Вітерець подув сильніше, хмаринка потемніла, і краплинка разом з іншими друзями весело помчала вниз. Вона впала просто на жовту пелюстку соняшника.— Ой, як м’яко! — здивувалася краплинка. Але сонечко виглянуло з-за хмар, і краплинка швидко випарувалася, піднявшись назад у небо.— Ух ти! А можна ще раз? — радісно вигукнула вона.Наступного разу краплинка потрапила у струмочок, потім у річку, помандрувала до великого моря, де каталася на хвилях і розповідала рибкам про свої пригоди.Та щоразу сонечко піднімало її вгору, і вона знову поверталася на свою рідну хмаринку.— Яка ж дивовижна подорож! — захоплено вигукнула краплинка. — Тепер я знаю, що світ великий і прекрасний!І з того часу вона ще багато разів вирушала в мандри, розповідаючи всім про чудеса, які бачила.

Одного ранку Свинка Пеппа прокинулася дуже рано. Вона радісно застрибала на ліжку та вигукнула:— Ура! Сьогодні 8 Березня!— А що це за свято? — сонно запитав Джордж, потираючи оченята.— Це свято всіх мам, бабусь і дівчаток! Ми маємо зробити щось особливе для нашої мами!Підготовка до святаПеппа підскочила до тата Свина, який уже сидів за сніданком і читав газету.— Татку, у нас є подарунок для мами?— Ой, справді, сьогодні 8 Березня! — здивувався тато. — Ми повинні підготувати щось дуже гарне!— Ми можемо приготувати для мами святковий сніданок! — запропонував Джордж.— А ще зробити для неї красиву листівку! — додала Пеппа.— Прекрасна ідея! — тато усміхнувся. — Але нам потрібна допомога.Разом вони вирушили до бабусі й дідуся Свинів. Бабуся допомогла спекти смачний торт, а дідусь показав, як зробити гарний букет із квітів, що росли в його саду.Поки торт пікся, Пеппа та Джордж старанно вирізали з кольорового паперу сердечка та малювали на листівці усміхнені обличчя всієї родини.Найкраще святоКоли мама Свинка вийшла з кімнати, її зустріли радісними вигуками:— Зі святом, мамо! — О, яка краса! — зворушено сказала мама, отримавши букет, листівку, смачний торт і гарно запакований подарунок.— А найкращий подарунок — це ваша любов! — ніжно обійняла вона своїх малюків.— А що в коробці? — зацікавлено запитав Джордж.Мама відкрила пакунок і…— Ой! Це чудовий новий фартушок! — зраділа вона.— Щоб ти завжди залишалася такою гарною, навіть коли готуєш! — пояснив тато.І в той день у будинку Свинки Пеппи лунав сміх, було багато радості та тепла, а мама Свинка почувалася найщасливішою у світі!

Жив собі у великому місті старий, але дуже мудрий Трамвай на ім’я Тарас. Він був не просто транспортним засобом — він був справжнім другом для всіх, хто поспішав на роботу, до школи чи просто гуляв містом. Тарас гудів собі тихо, дзеленчав дзвіночком і завжди пишався тим, що перевозить людей безпечно й надійно. Але одного дня він помітив, що не всі у місті поважають правила дороги, і вирішив розповісти свою історію, щоб навчити інших.Частина перша: Швидкий ВелосипедЯкось уранці Тарас їхав своїм звичним маршрутом, коли раптом з-за рогу вискочив юний Велосипед на ім’я Вітя. Вітя був швидкий і веселий, але дуже любив ганяти, не дивлячись на боки. Він проскочив прямо перед Тарасом, не звернувши уваги на дзвіночок, яким Тарас його попереджав.— Гей, Вітю, обережно! — гукнув Тарас. — Я великий і важкий, не встигну загальмувати, якщо ти так вискакуєш!Вітя засміявся: — Та я швидший за всіх! Мені не потрібні ваші правила! Але того ж дня Вітя не помітив Автобус, який їхав назустріч, і ледве встиг ухилитися. Злякавшись, він повернувся до Тараса і сказав: — Ти був правий, Тарасе. Якби я поважав інших на дорозі, то не потрапив би у халепу.Тарас лагідно дзеленчав: — Повага до інших транспортних засобів — це не просто ввічливість, це безпека для всіх нас.Частина друга: Перехрестя і маленька СоняНаступного дня Тарас під’їжджав до великого перехрестя. Там завжди було гамірно: машини гуділи, пішоходи поспішали, а світлофори блимали. Маленька дівчинка Соня стояла на тротуарі й чекала, коли загориться зелений. Але раптом її м’яч покотився на дорогу, і вона, не глянувши, побігла за ним.Тарас одразу задзвенів своїм дзвіночком і плавно зупинився, щоб Соня могла безпечно забрати м’яч. Потім він нахилився до неї (наскільки це можливо для трамвая) і сказав: — Соню, перехрестя — це місце, де треба бути дуже обережною. Завжди чекай зеленого світла і дивись по сторонах. Я можу зупинитися, але не всі машини такі повільні, як я.Соня кивнула: — Дякую, Тарасе! Я більше не бігатиму так.Тарас усміхнувся (якщо трамваї вміють усміхатися) і додав: — Обережність на перехрестях рятує життя.Частина третя: Поспіх до трамваюА ввечері сталася ще одна пригода. Хлопчик Петрик дуже поспішав додому і, побачивши Тараса на зупинці, побіг через дорогу, не дивлячись на світлофор. Він думав: “Тарас почекає, він же добрий!” Але Тарас уже рушив, бо двері зачинилися, і Петрик ледь не впав, намагаючись наздогнати його. Коли Петрик нарешті сів у трамвай на наступній зупинці, Тарас лагідно сказав: — Петрику, не біжи до мене так. Я їжджу за розкладом, і краще почекати хвилинку, ніж ризикувати собою. Якщо побіжиш і впадеш, я не зможу тобі допомогти, а мені буде дуже сумно.Петрик почервонів: — Вибач, Тарасе. Я зрозумів. Безпека важливіша за поспіх.Мудрість ТарасаВідтоді у місті всі почали слухати мудрого Тараса. Велосипеди поважали інших на дорозі, пішоходи обережно переходили перехрестя, а діти більше не бігли до трамвая наввипередки. Тарас гудів собі далі, щасливий, що його уроки допомогли зробити місто безпечнішим.І щоразу, коли хтось порушував правила, Тарас дзеленчав своїм дзвіночком і казав: — Повага, обережність і терпіння — ось секрет безпечного шляху через місто!Кінець Отак старий Трамвай Тарас навчив усіх, що дорога — це місце, де важливо дбати одне про одного. І хоч він був лише трамваєм, його мудрість залишилася у серцях усіх жителів міста назавжди.

Жило колись у далекому королівстві принцеса на ім’я Несміяна. Була вона вродлива, як ранкова зоря: очі ясні, мов небо, коса руса, до пояса, а вбрання вишите золотом. Та ніхто ніколи не бачив її усмішки. Цілими днями сиділа вона у високій вежі, дивилася на сірі поля й зітхала. Король, її батько, обіцяв пів королівства тому, хто розвеселить доньку, але ні музики, ні танці, ні жарти придворних блазнів не допомагали. Навіть пташки біля її вікон замовкали, відчуваючи її сум.А за вікном уже наближалося 8 березня — день, коли весна мала остаточно прокинутися. У королівстві готувалися до свята: дівчата плели вінки з перших пролісків, пекли солодкі пироги, а хлопці майстрували подарунки. Та Несміяна лишалася байдужою. Зустріч із Весняною ФеєюОдного вечора, коли сонце ховалося за обрій, до вежі прилетіла маленька фея. Її крила переливалися, як пелюстки квітів, а в руках вона тримала гілочку з бруньками. — Чому ти сумуєш, Несміяно? — спитала фея лагідним голосом. — Бо світ сірий і холодний. Немає в ньому радості, — відповіла принцеса, навіть не глянувши на гостю. — Тоді ходімо зі мною. Я покажу тобі весну, — сказала фея й простягнула руку.Несміяна вагалася, але щось у голосі феї змусило її встати. Фея торкнулася гілочкою підлоги, і вежа зникла. Перед принцесою розкинувся ліс, ще голий, але з першими зеленими паростками.Три дари весниФея повела Несміяну стежкою й сказала: — Щоб знайти радість, прийми три дари весни. Перший — це сила дружби.Вони дійшли до села, де дівчата плели вінки. Одна з них, Марічка, дочка бідної ткалі, побачила Несміяну й побігла до неї. — Принцесо, приєднуйся до нас! — радісно гукнула вона, подаючи вінок із пролісків. Несміяна вперше за довгий час відчула тепло. Вона сіла поруч, і дівчата навчили її вплітати квіти. Їхній сміх був таким щирим, що куточки губ Несміяни ледь здригнулися.Фея всміхнулася й повела її далі: — Другий дар — це краса творчості.На галявині Несміяна побачила стареньку, яка малювала на полотні перші квіти. — Спробуй, принцесо, — сказала вона, даючи пензель. Несміяна торкнулася фарб і намалювала пролісок. Картина вийшла проста, але жива. Стара похвалила її, і в серці принцеси зажевріла маленька іскра.— Третій дар — це турбота, — сказала фея, ведучи Несміяну до струмка. Там хлопчик намагався врятувати пташеня, що впало з гнізда. Несміяна підійшла, обережно взяла пташку й повернула її до гнізда. Мати-птаха заспівала, а хлопчик усміхнувся: — Дякую, принцесо!Весняне святоКоли сонце зійшло 8 березня, Несміяна повернулася до палацу разом із феєю. У дворі вже зібралися люди: дівчата в вінках, музики з сопілками, столи з пирогами. Марічка підбігла до принцеси й подарувала їй новий вінок, стара принесла її картину, а хлопчик із пташеням помахав рукою. Фея торкнулася гілочкою землі, і навколо розквітли квіти — нарциси, тюльпани, конвалії.Несміяна глянула на все це, і раптом її губи розпливлися в усмішці — ясній, як весняний день. Король здивовано вигукнув: — Доню, ти всміхаєшся! — Бо я зрозуміла, що радість — це дружба, творчість і турбота, — відповіла Несміяна. Відтоді щороку 8 березня в королівстві влаштовували свято весни. А Несміяна більше не сумувала — вона плела вінки з подругами, малювала квіти й допомагала всім, хто потребував її тепла.

У Бухті Пригод настав особливий день — 8 березня, коли всі готувалися до Весняного фестивалю. Жителі прикрашали площу тюльпанами й нарцисами, вішали різнокольорові стрічки, а діти майстрували подарунки для мам. Мер Гудвей ходила з курочкою Чикалеттою й радісно повторювала: — Це буде найкраще свято весни!Та раптом з-за гір налетів сильний вітер. Він зірвав вінки з дерев, розкидав квіти по всій Бухті й навіть перевернув столи з пирогами. Жителі заметушилися, а мер зателефонувала Райдеру: — Райдере, наш фестиваль у біді! Допоможи, будь ласка! Райдер, добрий друг щенят, зібрав команду у штабі Щенячого патруля. — Щенята, до роботи! Весняний фестиваль треба врятувати. Гонщику, оглянь площу й зупини хаос. Маршале, перевір, чи немає вогню від перекинутих свічок. Роккі, полагодь декорації. Кремезе, розчисть дорогу для гостей. Зума, врятуй вінки з річки. Скай, облети Бухту й знайди загублені квіти. Вперед!Щенята радісно загавкали: — Ми готові, Райдере!Пригоди щенятГонщик, відважний поліцейський пес, помчав на площу. Вітер ганяв стрічки й кошики, але Гонщик швидко розставив конуси й увімкнув сирену: — Усі заспокойтеся, Щенячий патруль тут! — гавкнув він, і люди полегшено зітхнули.Маршал, веселий пожежник, перевірив столи. Одна свічка впала в траву, але він миттю загасив іскру своїм шлангом: — Вогонь приборкано! — радісно вигукнув він, хоч трохи спіткнувся об власний хвіст.Роккі, винахідливий механік, побачив зламану арку з квітами. Він дістав свій ящик з інструментами й почав лагодити: — Не викидай, а ремонтуй! — бурмотів він, прикручуючи дерев’яні планки. За кілька хвилин арка стояла, як нова.Кремез, майстерний будівельник, кинувся до дороги, яку завалило гілками й пелюстками. Його бульдозер загудів, і незабаром шлях був вільний: — Кремез розчищає все! — гордо гавкнув він.Зума, вправний рятувальник на воді, стрибнув у свій катер, бо вітер загнав вінки в річку. Він пірнув і витягнув їх один за одним: — Вінки врятовано! — радісно вигукнув він, тримаючи мокрий вінок у зубах.Скай, смілива льотчиця, злетіла в небо на своєму гелікоптері. Вона помітила кошик із квітами, що застряг на дереві, і спустила канат: — Скай піднімається вгору! — гавкнула вона, доставляючи квіти назад на площу.Сюрприз від щенятРайдер зібрав команду, коли вітер стих. Площа знову виглядала святково: арка сяяла, дорога була чиста, вінки гойдалися на деревах, а квіти повернулися в кошики. Мер Гудвей обняла Райдера: — Ви врятували фестиваль!Але щенята пошепталися між собою й побігли до парку. Гонщик приніс лопатки, Маршал — воду, Роккі — насіння, Кремез викопав ямки, Зума полив їх, а Скай розкидала пелюстки з неба. За кілька хвилин у парку розквітли нові квіти — яскраві тюльпани у формі серця. Коли мами Бухти Пригод прийшли на фестиваль, щенята гавкнули: — Це подарунок для вас! З 8 березня!Усі ахнули від захвату, а мер Гудвей додала: — Щенячий патруль зробив свято ще кращим!Фестиваль засяяв музикою, танцями й сміхом. Щенята радісно гавкали, а Райдер усміхнувся: — Допомога ближнім робить свято кращим.

Жили собі чоловік і жінка. Одного разу, прибираючи в стайні, вони натрапили на срібну монетку.— Що ж із нею зробимо? — запитав чоловік.— Поїдемо завтра на ярмарок і купимо курочку, — запропонувала жінка.Наступного ранку вони вирушили на ярмарок і придбали курку. Курочка почала нести яйця, які вони продавали на базарі, і з часом подружжя стало жити заможніше.Минув деякий час, і, прибираючи в стайні, вони знову знайшли монетку.— А тепер що з нею робити? — запитав чоловік.— Купимо півника! — відповіла жінка.Вони вирушили на ярмарок і привезли додому півника. Курочка з півником вивели курчат, яких подружжя успішно продало. Відтоді їхнє життя стало ще кращим, і вони зажили в достатку.Минув деякий час, і знову в стайні знайшлася монетка. Цього разу подружжя вирішило купити козу. Вона давала їм багато смачного молока, яке вони продавали, тож їхнє життя стало ще заможнішим.Невдовзі, прибираючи в стайні, вони знайшли золоту монетку й придбали козла. Незабаром у кози з козлом народилися козенята, яких подружжя вигідно продало, ще більше поповнивши свою скарбничку.Згодом їм знову пощастило знайти монетку, і вони купили корову. Вона давала стільки молока, що дружина збивала з нього духмяне масло і продавала на ринку. Наступна знайдена монетка принесла в їхнє господарство бика, а разом із ним з’явилися й телята.Одного разу дружина, прибираючи в стайні, знову натрапила на монетку й вирішила купити великого пухнастого кота. Він одразу ж переловив усіх мишей у домі, які псували запаси, тож господарі не могли натішитися своїм новим помічником.Коли вони знайшли чергову монетку, постало питання, що придбати цього разу.— Ми вже достатньо багаті, — сказала дружина. — Давай збудуємо кришталевий міст! Так і зробили. Але перш ніж ступити на нього, вирішили перевірити, чи міцний він.Спершу на міст випустили курочку. Вона пройшлася туди-сюди — міст залишився цілим.Потім по ньому пробігся півник — міст і не здригнувся.Далі перевірили міст коза, козел, корова й бик. Усе було гаразд.Настала черга кота. Та не встиг він дійти до середини, як міст затріщав і обвалився.— Так хто ж виявився найсильнішим? — здивовано вигукнули чоловік із дружиною.— Кіт! — сміючись, відповіла дружина. — Бо він пив багато молока!

Жив собі юнак, який вирішив одружитися. Він звернувся до батька за благословенням.— Добре, сину, — сказав батько. — Я дам тобі своє благословення, але спершу принеси мені золоту монету, зароблену власною працею.Юнак лише всміхнувся, адже в нього вже була золота монета. Наступного дня він відніс її батькові. Той узяв монету, поглянув на неї і без вагань кинув у річку.— Тепер ти благословиш мене на шлюб? — запитав син.— Ні, — відповів батько. — Це не гроші, які ти заробив сам.Юнак здивувався: звідки батько дізнався? Але вирішив спробувати ще раз. Наступного дня він попросив золоту монету в матері й знову приніс її батькові. Але й цього разу монета полетіла в річку.— Чому ти так робиш? Я ж приніс те, що ти вимагав!— Ти не заробив цих грошей, — спокійно відповів батько. Юнак замислився. Якщо так триватиме й далі, він ніколи не отримає батьківського благословення. Тож вирішив знайти роботу й самостійно заробити золоту монету.Минули дні, наповнені важкою працею, але зрештою він досяг мети. З гордістю приніс батькові зароблену монету.Та коли батько, як і раніше, збирався кинути її в річку, юнак не витримав. Він схопив його за руку й вигукнув:— Ні, батьку, не роби цього! Я тяжко працював, щоб заробити ці гроші!Батько всміхнувся:— Тепер, сину, я благословляю тебе на створення сім’ї. Ти зрозумів справжню ціну зароблених грошей і віднині витрачатимеш їх мудро.Так юнак одружився і більше ніколи не пускав гроші на вітер.

Жив собі хлопчик на ім’я Персі. Як і всі діти, він ніяк не хотів лягати спати вчасно.Він мешкав із матір’ю у невеликій хатині, збудованій із грубого каменю, якого було вдосталь у тих краях. Їхній дім стояв саме на межі між Англією та Шотландією. Хоч родина й жила скромно, вечорами, коли у вогнищі яскраво палав торф, а свічка кидала м’яке світло, оселя здавалася напрочуд затишною.Персі обожнював грітися біля вогню, слухати давні казки, які розповідала мама, або просто дрімати, спостерігаючи за химерними тінями, що танцювали на стінах. Але коли мати зрештою казала:— Персі, час спати!Хлопчик щоразу запевняв, що ще зарано, і починав сперечатися. Та варто було йому лягти у своє дерев’яне ліжечко й покласти голову на подушку, як він одразу засинав міцним сном.Одного вечора Персі так завзято сперечався з мамою, що її терпець урвався. Взявши свічку, вона пішла спати, залишивши хлопця самого біля палаючого вогнища.— Сиди тут один, якщо так хочеш! — мовила вона, йдучи. — Але дивись, стара зла фея може прийти й забрати тебе за те, що матері не слухаєшся!«Теж мені, страшилка! Не боюся я ніяких злих фей!» — подумав Персі й залишився грітися біля вогню.У ті далекі часи в кожній хатині чи фермерському дворі мешкав свій брауні — маленький хатній домовик. Щоночі він нишком спускався крізь димохід, наводив лад, прибирав, мив посуд і чистив усе довкола. Мама Персі завжди залишала для нього біля дверей глечик козячого молока на знак подяки, і щоранку той виявлявся порожнім.Брауні були добрими та працьовитими домовиками, проте надзвичайно вразливими. Варто було господині забути залишити для них молоко — і наступного ранку в хаті панував хаос: усе перекинуте, розкидане, а сам брауні, ображений, більше не з’являвся.Брауні-домовик, який щоночі приходив допомагати мамі Персі, завжди знаходив глечик із молоком. Тому він ніколи не залишав їхній дім, не прибравши все як слід, поки Персі та його мама міцно спали. Але в цього старанного домовичка була сварлива і зла мати.Ця стара фея терпіти не могла людей. Саме про неї й згадала мама Персі, ідучи спати.Спочатку хлопчик радів, що зміг настояти на своєму й залишився біля теплого вогнища. Але коли вогонь почав поволі згасати, кімната потемніла, а затишок зник. Персі відчув, що йому якось не по собі, і вже хотів піти до ліжка, коли раптом почув шелестіння й шурхіт у димоході. За мить у кімнату спритно стрибнув маленький брауні.Персі здригнувся від несподіванки, а брауні, побачивши хлопчика ще не в ліжку, здивовано примружився. Він мав довгі ноги, гострі вушка й хитрий вираз обличчя. — Як тебе звати? — запитав Персі.— Сам! — скрививши кумедну писку, відповів брауні. — А тебе?Персі подумав, що домовичок жартує, і вирішив перехитрити його.— Я-сам! — відповів він.— Лови мене, Я-сам! — вигукнув брауні й миттєво відскочив убік.Персі й брауні весело гралися біля вогню. Маленький домовичок був неймовірно спритним: перестрибував із буфета на стіл, мов кішка, котився по підлозі, робив карколомні кульбіти. Персі зачаровано спостерігав за його витівками.Але вогонь у вогнищі майже згас, і хлопчик узяв кочергу, щоб розворушити торф. Та, на лихо, один розжарений вуглик випав і впав просто на ніжку брауні.— А-а-а! — заверещав той так голосно, що його крик почула стара фея. Вона миттю озвалася з димоходу:— Хто тебе скривдив? Зараз спущуся вниз, і винуватцеві не поздоровиться!Персі злякався, вискочив у сусідню кімнату, пірнув під ковдру і завмер, не сміючи навіть дихати.— Це Я-сам! — схлипуючи, відповів брауні.— Тоді чого ж ти верещиш і заважаєш мені спати? — сердито буркнула стара фея. — Сам себе й лай!Раптом із димоходу витягнулася довга, кістлява рука з гострими пазурами, схопила малого брауні за комір і миттю підняла його вгору.Вранці мама Персі побачила, що глечик із молоком залишився на тому ж місці біля дверей, неторкнутий. Маленький брауні більше не з’являвся у їхньому домі.Мати засмутилася, що втратила свого невидимого помічника, але водночас раділа: відтоді їй більше не доводилося двічі нагадувати Персі, що час іти спати.