Короткі казки

Жило-було маленьке зернятко. Воно лежало в темній землі, прикрите пухким ґрунтом, і слухало, як навколо гудів світ. Пташки співали, вітер шелестів, а дощ тихо стукав по землі. Але зернятко почувалося таким крихітним і слабким, що сумнівалося: “Як із мене, такого маленького, може щось вирости? Я ж не рівня високим деревам чи пишним квітам!”Одного дня до зернятка прилетів вітерець. Він легенько погойдав землю й прошепотів: — Зернятко, у тобі ховається велика сила. Вір у себе, і побачиш, ким ти можеш стати.Зернятко задумалося. “Сила? У мені? Але я ж таке дрібненьке!” Та все ж вирішило спробувати. Воно потягнулося до теплого сонця, яке пробивалося крізь землю, і відчуло, як краплинка дощу ніжно його обійняла. “Може, я й справді можу?” — подумало зернятко й пустило маленький паросток.Дні минали, і паросток ставав вищим. Іноді приходили сумніви: “А що, якщо я зламаюся від вітру? А якщо сонце мене спалить?” Та щоразу, коли зернятко хотіло здатися, поруч з’являлися помічники. Бджілка гуділа: “Ти вже вище за траву, не зупиняйся!” Дощ шепотів: “Я дам тобі сили рости”. А сонце лагідно гріло: “Ти можеш бути великим, просто вір у себе”.Минули місяці, потім роки. Паросток перетворився на молоде деревце, а згодом — на міцний дуб. Його гілки розкинулися широко, мов руки, що обіймають небо. Листя шелестіло від вітру, а пташки гніздилися в його кроні. Одного дня дуб глянув униз і побачив під собою нове маленьке зернятко, яке щойно впало з його жолудя.— Ти хто? — спитало зернятко, дивлячись на велетня. — Я колись був таким, як ти, — усміхнувся дуб. — Маленьким і невпевненим. Але я повірив у себе — і виріс. І ти зможеш, якщо захочеш.Маленьке зернятко здивовано замовкло, а потім тихо сказало: — Тоді я спробую. І під лагідним поглядом великого дуба нове зернятко пустило свій перший паросток, знаючи, що одного дня стане таким же могутнім — якщо тільки повірить у себе.

Жило-було Таксі — маленьке жваве авто з блискучими фарами й веселим гудком “біп-біп!”. Воно дуже любило возити пасажирів: бабусь із кошиками, татусів із портфелями і, звісно, дітей із рюкзачками. Але одного дня Таксі помітило, що не всі пасажири знають, як правильно поводитися в дорозі.Якось у Таксі сіли двоє друзів — Софійка й Максимко. Вони були веселі, але дуже галасливі. Софійка стрибала на сидінні, а Максимко вирішив пограти в “водія” й потягнувся до керма. Таксі злякалося: — Ой-ой, друзі, так не можна! Я ж можу відволіктися й не помітити дорогу!Діти здивувалися: — А що, хіба в таксі є правила?Таксі усміхнулося фарами й сказало: — Є, і я вам їх розкажу, щоб наші поїздки були безпечними й приємними. Слухайте уважно!І почало розповідати. — Правило перше: сідайте спокійно й пристібайте ремені безпеки. Вони — як чарівні обійми, що тримають вас, якщо я різко загальмую. — Правило друге: не стрибайте й не кричіть. Я люблю веселощі, але коли ви галасуєте, я можу не почути важливого сигналу на дорозі. — Правило третє: не чіпайте кермо й кнопки. Я — водій, а ви — мої гості. Довіряйте мені вести вас! — І правило четверте: будьте ввічливі. Скажіть “добрий день” і “дякую”, і нам усім буде приємно подорожувати разом.Софійка й Максимко слухали, широко розплющивши очі. А потім Максимко спитав: — А що буде, якщо ми не слухатимемося?Таксі зітхнуло: — Тоді я можу заблукати чи навіть зупинитися. А ще мені буде сумно, бо я хочу, щоб ми були друзями. Діти задумалися. Софійка пристебнула ремінь і сказала: — Вибач, Таксі, ми будемо хорошими пасажирами. Максимко додав: — І дякую, що возиш нас!Таксі радісно бібікнуло: — Ось так набагато краще! А тепер тримайтеся — поїхали до школи!Відтоді Софійка й Максимко завжди дотримувалися правил. Вони розповідали друзям, як важливо бути ввічливими й спокійними в дорозі. А Таксі щоразу сяяло фарами від гордості, бо знало: його маленькі пасажири виростуть розумними й чемними мандрівниками.

Одного разу селянин пішов до лісу за дровами, а його собака пішла разом з ним. Вони зайшли в ліс, і раптом на них напав вовк. Він хотів з’їсти собаку, але вона зі сльозами на очах сказала:— Що я тобі поганого зробила, що хочеш мене з’їсти? Якщо ти мене з’їси, завтра знову будеш голодний. Краще підемо до мого господаря: там мені дають хліб і їжу кожного дня, будемо жити разом. Вовк зрозумів, що собака має рацію, і погодився. Вони йшли разом, і коли підійшли до села, вовк помітив, що на шиї собаки є рани.— Ого, добре ти живеш, але чому твоя шия така? — запитав він.— О, брате, у мого господаря поганий характер. Кожного разу, коли він дає мені їжу, він спочатку надягає на мене ланцюг і каже: «Їж».— Ні, брате, я краще повернуся назад. Я не хочу жити з ситим животом, але з ланцюгом на шиї.Яка мораль казки “Собака і вовк”?:Казка вчить, що краще бути вільним і не залежати від чужої волі, навіть якщо це означає мати менше матеріальних благ. Свобода та незалежність важливіші за ситість, коли вона дається з обмеженнями.

Колись у далекій країні жив маленький хлопчик Микола. Він мав добрі очі і щиру душу, і любив слухати історії про нічне небо. Його бабуся часто розповідала йому, як зірки на небі — це душі тих, хто пішов із цього світу, і як вони завжди світять, щоб нагадати про свою любов до тих, хто залишився.Однак одного разу бабуся Миколи захворіла. Всі намагалися допомогти їй, але з часом бабуся залишила цей світ. Микола був дуже засмучений, і йому здавалося, що нічого не зможе замінити ту любов, яку він відчував до неї.Одного вечора, коли Микола сидів на ліжку і дивився у вікно, він побачив, як небо наповнилося тисячами яскравих зірок. Йому пригадалася бабусина розповідь, і він вирішив вийти на подвір’я, щоб розповісти зіркам, як сильно він сумує за нею. «Бабусю, я сумую за тобою. Чому ти не можеш повернутися?» — прошепотів він, дивлячись на небо.Але раптом одна з зірок яскраво спалахнула, і ніби відповідаючи, з неба пролунав голос:«Не плач, Миколо, я завжди поруч, навіть якщо мене не видно. Я — твоя бабуся. Ти не самотній, я буду освітлювати твій шлях кожного разу, коли ти сумуватимеш. Я — одна з тих зірок, що світять тобі з неба, і моя любов завжди буде з тобою.»Микола здивовано поглянув на зірки, і раптом йому стало легше на душі. Відчуття, що його бабуся завжди буде з ним, хоч і не в тілі, але в світлі зірок, наповнило його спокоєм.Від того вечора кожного разу, коли Микола сумував, він піднімав погляд до неба і знаходив у зірках підтримку. Він знав, що бабуся дивиться на нього з висоти, і хоча вона вже не могла говорити з ним, зірки були її мовою, її світлом і її любов’ю, яка ніколи не згасне.З кожним днем Микола вчився жити без неї, але з розумінням того, що зірки, які світили на небі, завжди нагадували йому про те, що любов, яку даруєш і отримуєш, не зникає після смерті. Вона просто перетворюється на щось нове — на світло, яке ніколи не згасне.І хоча Микола ще часто сумував, він більше не відчував себе самотнім. Він знав, що зірки завжди будуть поруч, допомагаючи йому знаходити мир у серці, навіть у найтемніші ночі.

Йшов одного разу перехожий дорогою, побачив біля шляху трьох незнайомців і каже їм:— Добрий день! — і пішов далі.А ті троє почали між собою сперечатися, кому з них він побажав доброго дня. Сперечалися, сперечалися, а тоді вирішили догнати перехожого й запитати.— Скажи, будь ласка, кому з нас ти побажав доброго дня?Чоловік зупинився, здивувався та питає:— А хто ви такі будете?Один із них відповідає:— Я — Сонце.Другий каже:— А я — Мороз.А третій усміхається:— А я — Вітер! Подумав чоловік і відповідає:— Ну, якщо так, то це я Вітру сказав!Сонце аж засяяло від образи:— Я тобі в жнива так припікатиму, що не знатимеш, де сховатися!А Вітер йому:— Не бійся! Я тоді подую холодком, і людині стане легше.Мороз усміхнувся:— Ну, а я взимку тебе так заморожу, що будеш тремтіти від холоду!Та Вітер не розгубився:— Якщо ти, Морозе, почнеш морозити, то я не стану дути – от і не замерзне людина! Так Вітер показав, що він не менш важливий, ніж Сонце і Мороз, адже вміє як допомагати, так і захищати.

Жила-була дівчинка Марійка. Вона любила гуляти парком, слухати спів пташок і спостерігати, як вітер гойдає листя на деревах. Але Марійка часто почувалася самотньою. Їй здавалося, що ніхто не хоче з нею дружити, і від цього в її серці оселився тихий страх: а що, як вона назавжди залишиться одна?Одного дощового дня Марійка йшла додому, коли раптом побачила під старою липою яскраву парасольку — синю, з малюнками маленьких зірочок. Вона лежала просто на траві, ніби чекала на когось. Дівчинка підняла її, розкрила — і раптом почула тоненький голосок:— Привіт, Марійко! Я — Чарівна Парасолька. Бачу, тобі сумно. Може, я допоможу?Марійка здивувалася, але відповіла:— Привіт… Але як ти можеш мені допомогти? Я боюся, що ніхто не захоче зі мною дружити.Парасолька легенько засміялася:— Не бійся! Я вмію знаходити друзів. Просто тримай мене міцно і зроби маленький крок — підійди до когось. Я буду з тобою, і ти відчуєш себе сміливішою.Наступного дня Марійка взяла парасольку і пішла до парку. Там на лавці сиділа дівчинка з книжкою. Марійка зазвичай просто пройшла б повз, але цього разу парасолька тихенько шепнула:— Спитай, що вона читає. Це легко!Марійка набрала повітря в груди й сказала:— Привіт… А що ти читаєш?Дівчинка підняла очі й усміхнулася:— О, це казка про драконів! Хочеш, розкажу? Так почалася їхня розмова. Виявилося, що дівчинку звали Оленка, і вона теж любила казки. Вони гуляли разом, сміялися і навіть домовилися зустрітися ще раз. Марійка була щаслива, а парасолька тихенько сказала:— Бачиш? Треба було лише зробити крок.Через кілька днів Марійка з парасолькою пішла на майданчик, де діти грали в м’яча. Вона завжди боялася приєднатися, але парасолька підбадьорила:— Запропонуй пограти разом. Ти впораєшся!Марійка несміливо підійшла і сказала:— Можна з вами?Хлопчик із м’ячем кивнув:— Звісно! Давай грати!Того дня Марійка бігала, сміялася і вперше відчула, що вона не сама. Діти запросили її приходити ще, і страх самотності, який так довго жив у її серці, почав танути, як ранковий туман.З часом Марійка зрозуміла, що парасолька більше не розмовляє. Одного вечора вона запитала:— Чому ти мовчиш? Ти більше не чарівна?Парасолька відповіла востаннє:— Я допомогла тобі знайти друзів і повірити в себе. Тепер моя магія в тобі, Марійко. Ти знаєш, що справжні друзі завжди поруч — варто лише зробити крок назустріч.Відтоді Марійка більше не боялася самотності. Вона навчилася усміхатися людям, питати, ділитися — і щоразу знаходила тих, хто ставав її другом. А синю парасольку з зірочками вона зберігала вдома, як нагадування про те, що сміливість і доброта завжди відкривають двері до нових сердець.

Одного похмурого дня на місто, де жила Свинка Пеппа, налетів дощ. Краплі стукали по даху, а калюжі в саду ставали дедалі більшими. Пеппа з Джорджем сиділи вдома, коли Джордж раптом скрикнув:— Мій м’яч! Де мій улюблений м’яч?Він кинувся шукати — під столом, за кріслом, у кошику з іграшками — але м’яча ніде не було. Джордж засмутився і навіть трохи зарюмсав:— Він пропав назавжди!Пеппа глянула на братика й рішуче сказала:— Не хвилюйся, Джорджику! Я стану детективом і знайду твій м’яч. Це буде справжня пригода!Вона побігла до шафи, дістала свій червоний плащ і капелюх, схожий на той, що носять детективи в книжках. Потім зателефонувала друзям — Сюзі Овечці, Денні Собачці та Ребецці Кролиці.— У нас таємниця! — оголосила Пеппа. — Зник м’яч Джорджа, і ми мусимо його знайти. Зустрічаємося біля мого будинку!Незабаром усі зібралися під великою парасолькою, яку тримала мама Свинка. Дощ лив як із відра, але детективів це не зупинило.— Отже, — почала Пеппа, тримаючи в руках блокнот, — де ти бачив м’яч востаннє, Джорджику?— У саду, коли я грав, — відповів Джордж, шморгаючи носом.— Тоді перша підказка — сад! — сказала Сюзі. — Може, він застряг у кущах?Друзі побігли до саду. Вони заглядали під кожен кущ, шукали в калюжах і навіть перевірили курник містера Півня. Але м’яча не було.— Гав-гав! Може, його хтось украв? — припустив Денні. — Наприклад, лисиця!— Лисиці не люблять дощ, — заперечила Ребекка, гризучи морквину. — Але я бачила, як Джордж учора заходив у будинок із м’ячем. Може, він десь усередині?Пеппа задумалася.— Хороша думка, Ребекко! Повертаємося до будинку. Шукаємо підказки!Усі зайшли всередину, струшуючи краплі з парасольок. Пеппа очолила пошуки: Сюзі зазирнула під килим, Денні обнишпорив кухню, а Ребекка перевірила кошик із білизною. Джордж бігав за ними й повторював:— Мій м’яч! Де мій м’яч?Раптом Пеппа помітила щось дивне. Кіт сидів на дивані й дивився на них із хитрою посмішкою.— Стоп! — вигукнула Пеппа. — А що під диваном?Вона опустилася на коліна й зазирнула в темряву. І справді — там лежав зелений м’яч Джорджа, припорошений пилом.— Знайшла! — радісно закричала Пеппа. — Таємницю розкрито! Джордж підбіг, схопив м’яч і міцно його обійняв.— Ура! Мій м’яч!— Але як він туди потрапив? — здивувалася Сюзі.— Мабуть, я випадково штовхнув його ногою, коли грав, — засміявся Джордж.Денні гавкнув:— Гав-гав! Отже, це не лисиця, а Джордж — головний підозрюваний!Усі розсміялися. Мама Свинка принесла гаряче какао, і друзі сіли пити його, слухаючи, як дощ барабанить по вікнах.— Я чудовий детектив, правда? — гордо сказала Пеппа.— Так! — погодилися друзі. — І ми — найкраща команда!Так закінчився дощовий день. М’яч Джорджа повернувся, а Пеппа зрозуміла, що з друзями жодна таємниця не страшна — головне, шукати разом.

Жив собі колись старий ослик. Він багато років працював на млині, носив мішки з зерном, але одного дня хазяїн сказав:— Ти вже старий, ослику, не можеш працювати. Піду куплю нового.Ослик засмутився. “Куди ж мені подітися?” — подумав він. Але потім згадав:— Чув я, у місті Бремені люблять музику! Піду туди й стану музикантом!І він весело затупав дорогою.Йшов ослик, аж бачить — лежить песик біля паркана й тяжко зітхає.— Чого сумуєш, песику? — запитав ослик.— Ох, — відповів песик, — я стеріг двір, гавкав на чужих, а тепер старий став. Хазяїн сказав, що я йому не потрібен. Що мені робити?— Ходи зі мною до Бремена! — гукнув ослик. — Будемо музикантами разом. Я співатиму, а ти гавкатимеш у ритмі!Песик зрадів, загавкав весело й побіг за осликом.Йшли вони вдвох, коли раптом почули нявкання. Дивляться — котик сидить на камені й лапкою сльози витирає.— Що сталося, котику? — спитав ослик.— Мяу… Я ловив мишей, грівся біля печі, а хазяйка сказала, що я вже не спритний, і вигнала мене, — схлипнув котик.— Не плач, котику! — сказав песик. — Ходи з нами до Бремена. Будеш м’яукати пісні, як справжній співак!Котик повеселішав, замурчав і приєднався до друзів.Троє йшли далі, аж бачать — півень на паркані кукурікає, але якось сумно.— Чому не радісно співаєш, півнику? — запитав ослик.— Ку-ку-рі-ку… Хазяйка хоче мене в суп пустити, бо я старий став, — зітхнув півень. — Оце востаннє співаю…— Не сумуй! — гукнув котик. — Іди з нами до Бремена. Твоє кукурікання — найкраща музика для нашого гурту! Півень розправив крила, закукурікав бадьоро й стрибнув до компанії.От ідуть вони вчотирьох: ослик гикає “і-а, і-а”, песик гавкає “гав-гав”, котик мурчить “мяу-мяу”, а півень співає “ку-ку-рі-ку”. Дійшли до лісу, вже вечір настав, і побачили хатинку. А в тій хатинці — розбійники! Сидять за столом, їдять пиріжки, п’ють компот і сміються:— Ха-ха! Ми награбували цілу торбу скарбів!Ослик шепнув друзям:— Давайте їх проженемо й самі в хатинці заночуємо!— Як же ми їх налякаємо? — здивувався песик.— А отак! — ослик став біля вікна, песик заліз йому на спину, котик — на песика, а півень — на котика. І разом як закричали:— І-а-а-а! Гав-гав! Мяу-мяу! Ку-ку-рі-ку!Розбійники злякалися — подумали, що це чудовисько страшне! Повискакували з хати й утекли в ліс, аж п’яти засвітили.Друзі зайшли в хатинку, повечеряли пирогами й лягли спати: ослик біля дверей, песик на килимку, котик на печі, а півень — на шафі.Опівночі один розбійник повернувся подивитися, що сталося. Зайшов тихенько, а ослик як копне його ногою — бах! Песик як укусить за ногу — гав! Котик як стрибне на голову — мяу! А півень як закричить — ку-ку-рі-ку! Розбійник закричав:— Рятуйте! Тут ціла банда чудовиськ!І втік назавжди.А наші друзі зраділи: хатинка тепер їхня! Вони так і залишилися там жити. Щодня співали свої пісні: “і-а”, “гав-гав”, “мяу-мяу”, “ку-ку-рі-ку”. І хоч до Бремена не дійшли, стали справжніми музикантами — найкращими в лісі!

У теплій зеленій долині, де росли високі папороті й гуділи джмелі, жив маленький трицератопс Тріксі. У нього були три міцні роги, якими він дуже пишався. Тріксі любив грітися на сонечку, жувати соковиті листочки й ганятися за метеликами. Але була одна річ, яку він страшенно боявся — дощ!— А що, як дощ змиє мої роги? — хвилювався Тріксі, дивлячись на небо. — Без них я буду не справжнім трицератопсом!Інші динозаврики сміялися:— Тріксі, дощ — це просто водичка! Вона не змиває роги!Та Тріксі їм не вірив. Щойно на небі з’являлася хмаринка, він ховав голову під кущ і тремтів.Одного дня небо затягнуло сірими хмарами, і вітер зашумів у папоротях. Раптом — крап! — упала перша крапля. За нею друга, третя, і почалася справжня злива! Тріксі запищав:— Ой-ой-ой! Мої роги в небезпеці!Він побіг щодуху й заховався в маленькій печері під скелею. Там було сухо, але темно. Тріксі сидів і слухав, як дощ гупає по землі. Його хвостик тремтів, а серце стукало: “Бум-бум-бум!”Раптом із глибини печери пролунав веселий голос:— Гей, хто тут ховається?Тріксі повернув голову й побачив птеродактиля — маленького, з крилами й блискучими очима. Це був Піко, який любив літати між хмарами.— Я Тріксі, — тихо сказав трицератопс. — Ховаюся від дощу. Він змиє мої роги!Піко засміявся, захитавши крилами:— Змиє роги? Та це ж нісенітниця! Дощ — мій найкращий друг! Ходи зі мною, покажу, як це весело!— Ні-ні-ні! — замотав головою Тріксі. — Я боюся!Але Піко був наполегливий. Він легенько штовхнув Тріксі крилом:— Давай хоч подивимося! Якщо не сподобається, повернешся в печеру.Тріксі зітхнув, але погодився. Він обережно висунув носа з печери. Краплі падали йому на мордочку — прохолодні й лоскотливі. Піко стрибнув у калюжу й закричав:— Дивись, як я вмію! Плюх! Вода розлетілася на всі боки, і Піко засміявся. Тріксі кліпнув очима.— А це… не страшно? — спитав він.— Зовсім ні! — відповів Піко. — Спробуй сам!Тріксі обережно ступив у калюжу. Плюх! Вода бризнула йому на роги, але вони залишилися на місці! Він стрибнув ще раз — плюх-плюх! — і раптом засміявся:— Ой, це ж весело!Піко закружляв над ним:— А я казав! Дощ — це гра, а не ворог!Дощ усе лив, але Тріксі вже не ховався. Він стрибав по калюжах, ганявся за краплями й навіть спробував гудіти рогами, як Піко крилами. Коли дощ закінчився й виглянуло сонце, Тріксі глянув на себе — роги блищали, мокрі й чисті.— Мої роги цілі! — радісно гукнув він. — І дощ — це так круто!Відтоді Тріксі більше не боявся дощу. Щойно небо затягували хмари, він біг до Піко й казав:— Ходи стрибати по калюжах, друже!І вони разом веселилися, а долина наповнювалася їхнім сміхом.