Короткі казки

Жила-була дівчинка Марійка, яка завжди щось губила: то улюблену ляльку, то один шкарпеток, то олівець із блискітками. “Куди ж вони діваються?” – дивувалася Марійка, заглядаючи під ліжко. Одного вечора, коли вона заснула, їй наснився дивний сон… чи, може, це був не зовсім сон?Марійка опинилася в чарівному лісі, де замість листя на деревах гойдалися загублені рукавички, а замість квітів росли кольорові ґудзики. Назустріч їй вистрибнув пухнастий кролик із краваткою, яка була трохи… криво зав’язана. – Вітаю в Країні Загублених Речей! – радісно гукнув кролик. – Я – Пан Вухань, охоронець усього, що люди втрачають. Хочеш побачити, куди поділися твої речі? Марійка кивнула, і Пан Вухань повів її стежкою, встеленою старими ключами й монетками.Спершу вони дісталися до Долини Іграшок. Там Марійчина лялька танцювала з плюшевим ведмедиком, якого хтось інший загубив. – Чому ти тут? – запитала Марійка. – Ти залишила мене під диваном, – зітхнула лялька. – Але тут весело, ми влаштовуємо вечірки! Марійка почервоніла. Вона пообіцяла бути уважнішою.Далі була Річка Шкарпеток, де одинокі шкарпетки плавали, наче рибки, шукаючи свою пару. Марійка впізнала свою синю шкарпетку із зірочками. – Я загубилася в пральній машині, – поскаржилася вона. – Але тут я стала капітаном шкарпеткового човна! Марійка засміялася, але вирішила перевіряти кишені перед пранням.Нарешті вони дійшли до Палацу Таємниць, де зберігалися найцінніші загублені речі. Там Марійка побачила свій олівець із блискітками. Він малював веселку на стіні разом з іншими олівцями. – Ми малюємо мрії тих, хто нас загубив, – сказав олівець. – Але я сумував за тобою, Марійка. Марійка обійняла олівець і відчула, як їй тепло на серці.Пан Вухань пояснив: – Усі загублені речі знаходять тут нове життя, але вони сумують за своїми господарями. Якщо ти будеш уважнішою, твої речі залишаться з тобою. А ще… іноді загублені речі допомагають знайти щось важливе – наприклад, нових друзів!Марійка прокинулася у своїй кімнаті. Під подушкою вона знайшла олівець із блискітками, а під ліжком – ляльку. Шкарпетку, щоправда, ще треба було пошукати. Але відтепер Марійка старалася класти речі на місце й навіть намалювала веселку, щоб подякувати Країні Загублених Речей. Мораль: Уважність і турбота про свої речі допомагають уникнути втрат, а пригоди вчать знаходити радість навіть у несподіваних ситуаціях.

У спекотну посуху, коли птахам було майже нічого пити, спраглий ворон натрапив на глечик, у якому було трохи води. Але глечик був високий і з вузьким горлом, і як би ворон не намагався, дістати до води він не міг. Бідолаха вже думав, що помре від спраги.Та раптом йому спала на думку ідея. Піднявши кілька дрібних камінців, він почав кидати їх до глечика один за одним. З кожним камінцем рівень води піднімався все вище, поки нарешті не став достатньо високим, щоб ворон міг напитися.У скруті кмітливість може нас виручити.

Жили-були чоловік і жінка, але між ними не було згоди: постійно сварились і ображали одне одного. Чоловік часто називав свою дружину дурною, а вона у відповідь звинувачувала його у тому, що він теж дурень. Так вони й жили — вічно в скандалах.Якось чоловік приніс додому сто фунтів масла і рису. Дружина розлютилась:– Ти що, зовсім розуму не маєш? Ти ж дурень, навіщо купив стільки масла і рису? Може, ти вже збираєшся святкувати весілля нашого сина чи готуватися до похорону свого батька?Чоловік здивовано відповів:– Про що ти говориш? Які весілля і похорони? Все це добре приберемо. Хай стоїть, поки не прийде Карнавал.Дружина заспокоїлася, приховала продукти й почала чекати. Час минав, а Карнавал так і не з’являвся. Одного разу, сидячи на лавці перед домом, вона побачила незнайомця, що йшов вулицею. Вона підняла руку і покликала його:– Гей, брате, підійди сюди!Незнайомець зупинився.– Слухай, брате, тебе часом не Карнавалом звуть? – запитала жінка.Хлопець зрозумів, що жінка не зовсім при здоровому глузді, і вирішив пожартувати:– Так, сестро, я Карнавал. А що сталося?Жінка почала скаржитись:– Знаєш що, Карнавале, ми не наймалися зберігати твої продукти. Чому ти так довго не забрав їх? Тепер все твоє добро лежить тут, а я змушена тобі все це зберігати! – Не сердься, сестро, я щойно йшов сюди, шукаючи ваш дім. Ось і знайшов, нарешті, – відповів Карнавал, вирішивши зробити вигляд, що все це правда.– Добре, заходь і забирай, – сказала жінка.Незнайомець зайшов у будинок, взяв мішки з рисом і маслом, навантажив їх на спину і пішов. Повернувшись додому, чоловік запитав у дружини:– Ну, що, Карнавал з’явився?– Так, з’явився, забрав усе своє, – відповіла жінка. – Я йому все віддала.– Який Карнавал? Про що ти говориш? Ти що, зовсім здуріла? Масло і рис? Як ти могла так?Жінка показала чоловікові, якою дорогою пішов «Карнавал». Чоловік осідлав коня і поїхав слідом.Тим часом Карнавал, помітивши, що чоловік їде за ним, сховав мішки з рисом і маслом у кущах і почав йти пішки. Коли чоловік наздогнав його, запитав:– Ти не бачив мандрівника, що йшов цією дорогою?– Так, бачив, – відповів “Карнавал”. – І що він ніс?– Масло і рис.– Ага, той самий! Коли ти його бачив?– Давно вже.– Як ти думаєш, я його наздожену, якщо буду швидше їхати?– Ну, навряд чи. – сказав «Карнавал». – Дивись: ти на коні, а він пішки. Поки твій кінь переставить всі свої ноги, рахуй: раз-два-три-чотири, а той, за ким ти женеться, адже на двох ногах. Йому, щоб ноги переставити, треба зробити всього лише: раз-два, раз-два! Уже швидше, ніж ти на коні будеш робити ра-а-з-два-а-а-три-и-и-чот-и-и-ри!Чоловік погодився і залишив коня, сам побігши пішки. Він постійно повторював:– Раз-два, раз-два, раз-два, раз-два!Карнавал тим часом навантажив мішки на коня і поїхав іншою дорогою.Чоловік, після довгого бігу, не знайшов ні Карнавала, ні його коня. Всі сліди зникли. Повернувшись додому, він почав знову сваритися з дружиною за втрату масла і рису. А дружина звинувачувала його за втрату коня.І так вони й продовжували сваритися: він її дурною назве, вона його дурнем. А Карнавал, посміхаючись, дивився на все це з боку.

Жила-була дівчинка Соня. Вона була дуже допитливою і полюбляла все нове досліджувати. Одного разу мама залишила Соню вдома з бабусею, а сама побігла до магазину.— Соню, я на хвилинку. Нічого без мене не чіпай, добре? — сказала мама.— Добре, мамусю, — кивнула Соня і вже замислилась, чим би зайнятись.Поблукавши по квартирі, Соня натрапила на аптечку, яка стояла високо на полиці.— Ага! Що ж там таке цікаве? — подумала вона. — Може, там цукерки?Вона дотягнулась до аптечки, відкрила дверцята і побачила кольорові блістери, баночки, краплі… Усе таке яскраве! — О! Це, мабуть, вітамінки! А це — чарівні крапельки від суму! — фантазувала Соня.Аж раптом… — Апчхи! Аптечка… заговорила!— Е-е-е, дівчинко! А ти запитала дорослих, перш ніж мене відкривати?Соня перелякано озирнулася.— Хто це сказав?— Це я, Аптечка. Я чарівна. І маю одне правило: ліки можна брати тільки з дозволу мами чи тата. І тільки тоді, коли справді треба!— А чому? Вони ж гарні! І блискучі!— Тому що ліки — не цукерки. Вони допомагають, коли людина хвора. Але якщо взяти їх без потреби — можна серйозно захворіти. Навіть потрапити до лікарні!Соня знітилась.— Вибач, я не знала…— Тепер знаєш. І запам’ятай: коли щось болить — скажи дорослим. А аптечку я зачарую, щоб ніхто більше не відкривав мене без дозволу.Аптечка зачинилась, блиснувши замочком. У ту ж мить до хати зайшла мама.— Як ти, Сонечко? Все добре?Соня кинулась до мами:— Так! Я тепер знаю, що ліки — тільки з дозволу! А аптечка в нас чарівна. Вона зі мною розмовляла!Мама усміхнулась.— От бачиш, моя розумничка. А тепер — час на яблучко. Краще за будь-які вітаміни!

У далекій африканській савані, де сонце гріло землю, а акації гойдали гілки на вітрі, жило маленьке слоненя Сімо. Сімо було добрим і веселим, але його великі, мов вітрила, вуха робили його несхожим на інших слоненят. Вони гойдалися, коли він біг, і гуділи, коли дув вітер.Інші тварини в савані – зебри, жирафи, антилопи – часто сміялися з нього. «Гей, Сімо, твої вуха, як парасольки!» – гукали вони. «Ти що, збираєшся полетіти?» Сімо червонів, опускав голову і ховався за мамою-слонячкою. Йому здавалося, що його вуха – це щось соромне, і він мріяв бути «нормальним», як усі.Одного спекотного дня Сімо сидів біля водойми, сумно дивлячись на своє відображення. Раптом він почув тихий голосок: «Ей, чому ти такий сумний?» Сімо озирнувся і побачив крихітне мишеня з блискучими очима. Його звали Мікі.«Усі сміються з моїх вух, – зітхнув Сімо. – Вони кажуть, що я дивний». Мікі уважно подивився на слоненя і сказав: «А я думаю, що твої вуха – це суперсила! Хочеш, я тобі докажу?»Сімо здивувався, але погодився. Мікі повів його до великого баобаба, де зібралися тварини, щоб сховатися від спеки. «Сімо, – шепнув Мікі, – помахай вухами, як крилами!» Сімо нерішуче спробував – і його вуха здійняли такий сильний вітерець, що всім стало прохолодно. Тварини зраділи: «Ого, Сімо, це ж як природний вентилятор!» Мікі хитро всміхнувся: «Бачиш? Те, що здається слабкістю, може бути твоєю силою!» З того дня Сімо і Мікі стали найкращими друзями. Мишеня навчило слоненя пишатися собою, а Сімо допомагав Мікі, захищаючи його від більших тварин своїм хоботом і вухами.Невдовзі тварини в савані перестали дражнити Сімо. Вони зрозуміли, що кожен особливий по-своєму. А Сімо зрозумів найважливіше: ти цінний, незалежно від того, що кажуть інші. І з тими великими вухами він почувався найщасливішим слоненям у світі.

Жив-був собі бідний дід. І от якось надумав піти до сільської управи. Там зустрів учителя — той стояв із сигарою в зубах. Дід йому каже:— Курите! Знову курите!Учитель усміхнувся:— А може, й ви закурите, діду? — і простягає сигару. Дід дивиться на неї та й питає:— Скажіть, пане учителю, як це ви курите дорогі сигари, а в мене й на простий тютюн грошей нема?— Бо я в школі вчився, — відповів учитель.Іде дід додому та думає: «А піду і я завтра до школи — може, й мені пощастить».Наступного ранку приходить до школи.— Що вам, дідусю? — запитує учитель.— Та хочу вчитися.— Ех, дідусю, трохи ви запізнилися…— Ну, тоді бувайте здорові… Але на другий день дід знову з’явився, ще й раніше.— Що вам, дідусю?— Учора ви сказали, що я трохи запізнився, то ось я — ще зранку!Учитель засміявся:— Та я не це мав на увазі. Ви не на урок запізнились — вас уже пізно вчити, бо ви надто старі.— І то правда, — зітхнув дід.Пішов додому. А дорогою — дивиться, лежить сумка. Підняв, відкрив — а вона повна грошей! Зрадів дід, приніс додому, показав бабі — і зажили вони, як у казці.Та от якось посварилися. Дід бабі щось різко сказав, та й ще й по потилиці стукнув. Образилася баба, розсердилася, пішла — і донесла в управу, що дід, мовляв, чужу сумку з грішми забрав.Забрали діда в поліцію — допитують, сварять, навіть б’ють. Тут і справжній господар сумки знайшовся — пан якийсь.Викликали діда до суду. Суддя питає:— Діду, ти гроші знайшов?— Знайшов.— А коли саме?— Та коли до школи ходив.Суддя глянув на діда: старий, сімдесят літ. А той пан — молодий ще. Подумав-подумав і каже:— Ні, не його це гроші.Отак і залишилися ті гроші дідові.

Жив-був у лісі маленький зайчик Спритко. Він був дуже жвавий і любив стрибати по галявинах, але найбільше йому подобалося жити у своєму чарівному замку. Замок був затишний, із кольоровими віконцями, м’якими килимами та безліччю цікавих речей. Але Спритко був трохи неуважним, і це одного дня призвело до великої пригоди.Одного сонячного ранку Спритко вирішив погратися на подвір’ї. Він так поспішав назбирати ромашок, що залишив двері замку відчиненими навстіж. “Нічого страшного, я ж швидко повернуся!” — подумав зайчик і пострибав до лісу. Але щойно Спритко зник за деревами, у замок заскочив пустотливий Вітер. “Ху-у-у!” — загудів він, кружляючи по кімнатах. Вітер був не злий, але дуже бешкетний. Він розкидав усе, що бачив: ножиці впали з полиці на підлогу, баночка з ліками покотилася під стіл, а електричний дріт із зарядки для чарівної лампи заплутався в килимі. У замку запанував справжній хаос! Коли Спритко повернувся з оберемком ромашок, він аж застрибав від подиву. “Ой-ой-ой, що тут сталося?” — вигукнув він, дивлячись на безлад. Раптом із повітря з’явилася маленька іскриста фігурка — Чарівна Фея Безпеки. Вона мала золоті крильця й тримала в руках сяючий жезл.“Спритко, ти залишив двері відчиненими, і Вітер усе перевернув!” — сказала Фея лагідним голосом. “Але не хвилюйся, я допоможу тобі навести лад і навчу, як зробити твій замок безпечним.”Спритко зрадів і кивнув. “Гаразд, Феє, я готовий учитися!”Перший урок: Гострі предметиФея повела Спритка до ножиць, що лежали на підлозі. “Ножиці — це помічники, але вони можуть бути небезпечними, якщо з ними гратися. Завжди клади їх у шухляду й не бігай із ними!” Спритко обережно підняв ножиці за ручки й поклав їх у скриньку. “Так правильно?” — спитав він. Фея усміхнулася: “Молодець!”Другий урок: ЛікиДалі вони знайшли баночку з ліками під столом. “Ліки потрібні, коли ти хворий, але їх може давати тільки мама чи лікар. Ніколи не бери їх сам!” — пояснила Фея. Спритко акуратно поставив баночку на високу полицю, куди не міг дістати. “Тепер вони в безпеці!” — сказав він.Третій урок: ЕлектрикаНарешті Фея показала на заплутаний дріт. “Розетки й дроти — це чарівна сила, але вона може вкусити, якщо бути необережним. Ніколи не чіпай дроти й не грайся біля розеток!” Спритко обережно розплутав дріт і заховав його за шафу. “Готово!” — вигукнув він.Четвертий урок: Зачинені дверіФея поглянула на відчинені двері й сказала: “Якщо двері зачинені, пустотливий Вітер чи чужі гості не потраплять до твого замку. Завжди перевіряй, чи замкнені двері, коли виходиш!” Спритко побіг до дверей і клацнув замком. “Тепер мій замок безпечний!” — радісно вигукнув він.Коли весь безлад було прибрано, Фея Безпеки змахнула своїм жезлом, і в її руках з’явився блискучий Золотий Ключ Безпеки. “Ти був уважним і все запам’ятав, Спритко. Цей ключ — нагорода за твою старанність. Носи його з собою й пам’ятай про безпеку!” Спритко взяв ключ і пообіцяв: “Я завжди буду обережним, Феє! І двері більше не залишу відчиненими!” Фея всміхнулася, махнула крильцями й зникла, залишивши за собою золоті іскри.Відтоді Спритко став найобережнішим зайчиком у лісі. Його замок завжди був безпечним, а друзі приходили до нього вчитися правилам безпеки. І щоразу, коли Спритко тримав свій Золотий Ключ, він згадував пригоди з Феєю Безпеки й усміхався.

Жив колись чоловік, і мав він трьох дочок. Одного разу зібрався він у далеку подорож і запитав у кожної:— Що вам привезти?Старша дочка попросила гарну сукню. Середня — теж сукню. А наймолодша довго мовчала, а потім сказала:— Мені нічого не треба, татку.— Як же так? Я маю привезти подарунки всім.Дівчина трохи подумала й прошепотіла:— Добре. Якщо можеш, привези мені розмовляючу троянду.— Розмовляючу? — здивувався батько. — Та хіба бувають такі?— Я вірю, що ти знайдеш, — лагідно відповіла донька.Чоловік легко знайшов сукні для старших доньок, але троянду, що розмовляє, — ніде. Всі тільки сміялись, коли він питав про неї. Але він не здавався, бо не хотів повертатися без обіцяного подарунка.І ось, коли вже майже втрачав надію, побачив далекий замок. Із середини чулося тихе співання. У дворі замку цвів кущ троянд, і саме вони співали та говорили! Батько зірвав одну квітку — й раптом перед ним з’явився білий вовк.— Як ти посмів зірвати мою троянду?! — загарчав він. — За це ти маєш померти!— Пробач! — благав чоловік. — Це для моєї дочки. Вона дуже просила…Вовк подумав і сказав:— Добре. Я залишу тебе живим і навіть дозволю взяти троянду, але за умови: приведеш до мене першого, кого зустрінеш, коли повернешся додому.Батько злякався, але погодився.Повернувшись додому, першим він побачив наймолодшу доньку. Вона радісно кинулася до нього:— Татку, ти знайшов її?!— Так… але дорогою ціною, — тяжко зітхнув батько і розповів про білувого вовка.— Я не дозволю тобі загинути, — сказала дочка. — Якщо вже так, я піду замість тебе.Батько довго вагався, та дочка була непохитна.Разом вони вирушили до замку. Білий вовк зустрів їх і промовив:— Я не заподію тобі зла, дівчино. Але маєш пообіцяти: усе, що побачиш тут, залишиться таємницею. Бо замок цей чарівний, і ми всі — під закляттям. Вона пообіцяла мовчати. У замку було розкішно — накриті столи, музика, квіти. Уночі до неї прийшов гарний юнак — той самий вовк, але вже в людській подобі. Він сказав, що вона може стати королевою, якщо збереже таємницю.Зранку він знову став вовком. Її серце щеміло від жалю до нього, але вона залишалась у замку. Час минав, і дівчина звикла до чарівного життя, та щоночі плакала від жалю до заклятого принца.Та згодом одна із сестер приїхала в гості й довго випитувала, що відбувається в замку. Наймолодша сестра не хотіла порушувати обіцянку, але таки розповіла правду…Ледь вона закінчила — у двері загуркотів вітер і пролунало страшне виття. Дівчина вибігла у двір — і побачила білого вовка… мертвим.Вона кинулася до нього, та було вже пізно. Від того дня дівчина жила з болем у серці. Вона зрозуміла, що іноді мовчання — найкращий прояв любові, і що обіцянки мають вагу, особливо коли йдеться про справжнє чарівне кохання.

Давним-давно, коли світ був ще зовсім юним, небо не мало кольору. Воно було прозорим, як чиста вода в гірському струмку, і крізь нього світили зорі вдень і вночі. Але одного дня Сонце, яке гріло землю своїм золотим промінням, помітило, що людям бракує радості, коли вони дивляться вгору.— Чому ви, люди, так рідко підіймаєте очі до неба? — запитало Сонце.— Бо воно порожнє, — відповіли люди. — Немає в ньому краси, лише зорі, які ми бачимо щоночі. Хочеться чогось особливого!Сонце задумалось. Воно покликало Вітер, Хмари і Моря, щоб разом вирішити, як зробити небо привабливішим.— Може, я пофарбую небо в золотий, як моє проміння? — запропонувало Сонце.— Ні, — заперечив Вітер. — Золоте небо буде сліпити очі, люди не зможуть на нього дивитися.— А якщо я вкрию небо білими хмарами? — сказали Хмари.— Тоді воно буде сірим і сумним, — відповів Вітер. — Люди хочуть кольору!Тут озвалося Море, яке досі мовчало:— Я знаю, що робити! Мій колір — глибокий і синій, як спокій і мрії. Дозвольте мені подарувати небу частинку своєї блакиті.Сонце зраділо такій ідеї, але спитало:— Як же ти поділишся своїм кольором, Море? Ти далеко внизу, а небо високо над нами. Море посміхнулося і сказало:— Я віддам свою блакить Сонцю, а воно розкине її по небу своїм промінням.Так і сталося. Море зібрало найчистішу синю воду зі своїх глибин і передало її Сонцю. Сонце, радісно розкидаючи промені, розфарбувало небо ніжним блакитним кольором. Але щоб колір тримався, Вітер погодився щодня носити краплинки морської води вгору, а Хмари обіцяли берегти цю блакить, розсіюючи її, коли Сонце світило особливо яскраво.Відтоді небо стало блакитним. Люди, дивлячись на нього, відчували спокій і радість, адже воно нагадувало їм про море, мрії та нескінченну красу світу. А коли сонце сідало, небо іноді червоніло, ніби соромлячись за свою красу, або ж ставало золотим, щоб нагадати про теплі обійми Сонця.І так блакитне небо стало подарунком Моря, Сонця, Вітру і Хмар, які разом захотіли зробити світ щасливішим.