Короткі казки

Жила собі дівчинка Соломія — весела, допитлива, з очима, що горіли від бажання пригод. Але іноді її цікавість затьмарювала обережність. Одного теплого дня, гуляючи біля старого дуба, вона помітила вузеньку стежку, що ховалася серед кущів. “Куди ж вона веде?” — подумала Соломія і, не сказавши нікому, побігла вглиб лісу.Стежка привела її до дивовижного місця — Лісу Безпеки. Тут дерева шепотіли мудрі слова, а звірі дивилися на неї з доброю строгістю. Першим Соломію зустрів Заєць-Охоронець. Його вуха смішно тремтіли, коли він запитав:— Соломіє, куди це ти? Тікати далеко від дому, не попередивши рідних, небезпечно! А що, як загубишся? Дівчинка почервоніла, адже й справді не подумала про це.— Я просто хотіла знайти щось цікаве, — тихо відповіла вона.— Пригоди — це чудово, але безпека — понад усе! Ходи з нами, ми навчимо тебе, як бути обережною, — усміхнувся Заєць і повів її на галявину.Перше випробування: УважністьНа галявині стояв величезний Ведмідь-Пильний. Його шерсть грілася на сонці, а в лапах він тримав кошик, повний ягід.— У лісі багато спокус, Соломіє, — прогудів він. — Але не всі ягоди можна їсти. Деякі — справжня біда! Вибери тільки безпечні.Перед дівчинкою лежали ягоди — червоні, як вогники, сині, мов небо, і зелені, наче мох. Соломія пригадала мамині слова: “Червоні ягоди можуть бути отруйними”. Вона обережно взяла сині ягоди, а Ведмідь задоволено кивнув:— Молодець, дівчинко! Уважність — твій перший помічник.Друге випробування: Обережність біля дорогиДалі стежка привела до струмка, що виблискував, наче справжня дорога. Там гуляла Лисичка-Розумниця, її хвіст гойдався, мов вогняний прапорець.— Ніколи не грайся біля дороги, Соломіє, — сказала вона. — Машини мчать швидко, а ти — маленька. Спробуй пройти стежкою, не торкаючись “дороги”. Соломія акуратно ступала, тримаючись якомога далі від струмка. Та раптом у воді блиснув гарненький камінець. “Який гарний!” — подумала вона і мало не ступила у воду. Лисичка миттю гукнула:— Стій! Спокуса може завести в біду. Тримайся якомога далі від краю!Соломія зітхнула, але послухалася і пройшла стежку, не наближаючись до “дороги”.Третє випробування: НезнайомціНарешті на високій гілці з’явилася Сова-Мудриця. Її очі світилися, мов два ліхтарики, а голос був спокійним, але суворим.— У лісі бувають незнайомці, Соломіє, — сказала вона. — Вони можуть здаватися добрими, але не поспішай довіряти. Відповідай на моє запитання, але будь обережна.Сова запитала:— Де ти живеш, дівчинко? Я проведу тебе додому.Соломія згадала мамину пораду: “Не розповідай незнайомцям, де твій дім“. Вона усміхнулася і чемно відповіла:— Дякую, але я сама знайду дорогу. Мої рідні чекають мене.Сова розправила крила і радісно мовила:— Ти розумниця, Соломіє! Ти пройшла всі випробування!Повернення додомуЗвірі Лісу Безпеки зібралися разом і подарували Соломії маленький чарівний дзвіночок. Він ніжно дзеленчав, коли його торкалися. — Цей дзвіночок нагадуватиме тобі про наші правила, — сказав Заєць. — Будь обережною, і він завжди співатиме.Соломія міцно обняла нових друзів і побігла додому. Відтоді вона ніколи не забувала: не тікати далеко без дозволу, не гратися біля дороги й не розмовляти з незнайомцями. А дзвіночок щоразу весело дзеленчав, коли вона робила правильний вибір.І жили вони з мамою щасливо, адже Соломія стала не лише допитливою, а й дуже обережною дівчинкою.

Жив собі колись один чоловік — лінивий, як муха в спеку. Нічого не хотів робити, сидів цілими днями, нарікав і тільки скаржився.Одного дня пішов він до мудреця:— Батьку! Нема в мене ні хліба, ні одягу. Діти голодні, дружина плаче, я зовсім знесилився. Не знаю, що робити. Куди йти, до кого жалітися?Мудрець глянув на нього та й питає:— Ти кажеш, що бідний?— Та бідний, аж світ немилий! — зітхнув ледар.— Гаразд, — мовив мудрець, — продай мені свою праву руку. Дам тобі багато грошей. Скільки хочеш? Ледар аж очі витріщив:— Що ви, батечку?! Рука ж мені самому потрібна. Як я без неї житиму? Як зароблятиму?— Тоді, може, праве око продаси? — спокійно спитав мудрець.— Око? Та як же я тоді бачитиму?! Ні, й око не продам.— А одну ногу?— Та що ви таке кажете! Як я ходитиму без ноги? Ні, ні, й ноги не віддам.— Добре. Тоді, може, вуха? Вони ж тобі не дуже потрібні.— Як же не потрібні? Щоб не чути голосу дітей чи пташиного співу? Не продам!— А рот? Продай мені свій рот!— Та як же я говоритиму, їстиму, сміятимусь? Ні, не віддам!— Ну що ж, тоді зуби. Хоч зуби продай!— Зуби?! Та ні! Я і їсти не зможу, і виглядатиму смішно.— Може, хоч ніс? — знову спробував мудрець.— Ні! І ніс не віддам. Мені все це потрібне!Мудрець усміхнувся:— От бачиш. Ти кажеш, що нічого не маєш, а насправді маєш найбільше багатство — здорове тіло. У тебе є руки, ноги, очі, рот, вуха — усе, що потрібно, щоб працювати й жити гідно. Іди, працюй і більше не нарікай на долю.І з того часу ледар змінився. Почав працювати, дбати про родину і дякувати за те, що має. Бо зрозумів: справжнє багатство — це здоров’я і бажання жити.

Одного разу Заєць насміхався з Черепахи, бо та була така повільна.— Ти взагалі кудись доходиш? — спитав він з глузливою посмішкою.— Так, — відповіла Черепаха, — і доходжу швидше, ніж ти думаєш. Давай побігаємо наввипередки — я тобі це доведу.Зайцеві було смішно з самої думки змагатися в бігу з Черепахою, але заради розваги він погодився. Лисиця, яка зголосилася бути суддею, розмітила дистанцію і дала старт.Заєць швидко зник з поля зору, і, щоб змусити Черепаху ще сильніше відчути, наскільки смішно змагатися з ним, ліг собі обіч дороги та задрімав, поки Черепаха його наздожене. А Черепаха тим часом повільно, але впевнено рухалася вперед. Зрештою вона пройшла повз місце, де спав Заєць. Але Заєць мирно спав далі; і коли нарешті прокинувся, Черепаха вже була майже біля фінішу. Заєць кинувся бігти щодуху, але не встиг її наздогнати.Перемога дістається не завжди найшвидшому.

У лісі настала весна. Дерева випустили перші листочки, з-під землі виглянули квіти, а повітря наповнилось запахом тепла і життя. З нори старого зайця лунали веселий гамір і сміх — у наймолодшого зайченяти був день народження!Цього дня батьки дозволили йому вперше піти самому далеко в ліс. Та було одне «але»: усі знали його як Боягуза — він боявся всього на світі і рідко коли висовував носа з нори.— Я піду в ліс… наступного року, — виправдовувався він щороку.Та цього разу щось у ньому змінилося. Він вирішив: досить боятися! Підійшов до старших братів:— Ходімо разом до великого болота!Та брати лише засміялися:— Та ти ж Боягуз! Ти й з нори лячно виходиш, а не те що через болото йти!Тоді зайченя запалало рішучістю:— Я сам піду. І перейду те велике болото, куди жоден з вас не насмілився ступити!Він рушив у подорож. Кожен шелест, кожне тріщання гілки змушувало його здригатися і ховатися за найближче дерево. Але він ішов далі. Нарешті зайчик дістався великого болота, про яке колись розповідав дідусь. Почало сутеніти. Ліс потемнів, завили сови. Було моторошно. Але зайчик заснув, сховавшись під кущиком.Вранці він зібрався з силами й ступив на болото. Раптом почув голос:— Стій!Перед ним стояв сірий вовк — облізлий, із довгим хвостом і хитрими очима.— Ти куди це, вухатий, зібрався?— Я… я хочу перейти на той бік болота, — відповів тремтячим голосом зайчик.— О, я допоможу, — підступно всміхнувся вовк.Зайчик погодився, бо ще ніколи не бачив вовка і не знав, наскільки той небезпечний. Вони йшли мовчки. Та чим ближче було до кінця болота, тим виразніше було чути чиїсь голоси.— Що це за звуки? — спитав зайчик.— Та це… вітер свище, — пробурмотів вовк.Аж ось вони зайшли у темну вовчу нору, де сиділа ціла зграя. Вовки схопили зайчика і кинули його до глибокої ями. Там уже сиділи ще два нещасних зайці.Але Боягуз не розгубився. Він подумав-подумав і каже:— Ставаймо один на одного. Хтось мусить вистрибнути!Він зібрав силу — стриб! — і вибрався з ями. Потім витягнув своїх друзів. Разом вони втекли з лігва і добігли до безпечного лісу.З того дня зайчик перестав бути Боягузом. Більше він нічого не боявся. І вже ніхто ніколи з нього не сміявся.

Жили собі на світі двоє діток — хлопчик Петрик і дівчинка Наталочка. Вони ходили до однієї школи, навчалися в одному класі. Наталочка була чемною, старанною і завжди допомагала іншим. А от Петрик — навпаки: не любив уроків, бешкетував і забував про ввічливість.Одного погожого дня діти вирушили до лісу по гриби. Та не встигли й помітити, як заблукали. До того ж — кожен в іншому місці. Даремно гукали батьків — відповіддю їм була лише тиша лісу.На щастя, невдовзі дітлахи почули голоси одне одного і зустрілися. Сіли на пеньок і почали думати, як вибратись із лісової пастки. Та, як виявилося, ліс мав свої правила: дорогу з нього могли знайти лише ті, хто знає слова ввічливості.Довго вони блукали серед дерев, аж раптом побачили хатинку. А в тій хатинці жила бабуся на ім’я Ввічливість. Діти чемно постукали у двері й попросили допомоги.— Щоб вибратися з лісу, — сказала бабуся, — треба знати чарівні слова: слова ввічливості. Наталочка зраділа, бо таких слів знала багато. А Петрик похнюпився — він майже ніколи їх не вживав. Але добра Наталочка не залишила товариша в біді — навчила його казати: «будь ласка», «дякую», «перепрошую», «дуже прошу».І разом вони звернулися до бабусі:— Вельмишановна бабусенько, ми вас щиро просимо — будь ласка, покажіть нам дорогу з лісу!Бабуся Ввічливість усміхнулася і показала дітям стежину додому. А на прощання ще й пригостила смачними грибами та ягодами.Коли Петрик і Наталочка повернулися додому, батьки не могли натішитися — особливо змінами у Петрику. Відтоді хлопчик став уважним, чемним і ніколи не забував казати ввічливі слова. Що ж сталося в лісі — так і залишилося маленькою таємницею Наталочки. Вона лише усміхалася, коли її про це питали.А бабуся Ввічливість живе в лісі й донині. І допомагає всім, хто загубився. Але лише тим, хто пам’ятає головне правило: ввічливе слово — завжди відкриває двері.

Жив собі Кіт, який був такий пильний, що жодна Миша не наважувалася висунути навіть кінчик своїх вусиків — боялася бути з’їденою живцем. Здавалося, Кіт був усюди водночас, завжди готовий до стрибка з гострими кігтями. Нарешті Миші почали так ретельно сидіти у своїх норах, що Кіт зрозумів: аби вполювати хоч одну, йому доведеться вдатись до хитрощів.Одного дня він видерся на полицю й повис на ній головою вниз, наче мертвий, тримаючись за мотузки однією лапою.Коли Миші визирнули та побачили його в такому стані, то вирішили, що його повісили за якийсь злочин. Спершу дуже обережно вони висунули голови й обнюхали все навколо. Але коли нічого не зворухнулося, всі радісно повилазили святкувати смерть Кота.Та саме в той момент Кіт відпустив мотузку — і перш ніж Миші встигли отямитися від несподіванки, він уже вполював трьох чи чотирьох.Після цього Миші стали ще обережнішими й зовсім не виходили з дому. Але Кіт, усе ще голодний, знав не один трюк. Він обвалявся в борошні, поки не став білим з голови до лап, і ліг у борошняний ящик, залишивши одне око відкритим, чекаючи на здобич.І справді, Миші незабаром почали виглядати. Кіт уже уявляв, як ось-ось схопить молоду соковиту Мишку, коли з нори визирнув старий Пацюк. Він мав великий досвід у справах із Котами й пастками, а ще — недостачу частини хвоста, здобуту дорогою ціною. З безпечної відстані він приглядався до борошна. — Обережно! — вигукнув він. — Може, то й справді купа борошна, але мені воно дуже вже нагадує Кота. Що б це не було, краще триматися подалі.Мудрі не дають себе ошукати вдруге.

Жив собі хлопчик Максимко. Йому було сім років, і він дуже любив свої іграшки: плюшевого ведмедика Тедді, сміливого солдатика Гриця, ляльку Оленку в синій сукні та маленького робота Біпа. Одного дня батьки Максимка мали йти на роботу, а він залишився вдома сам.— Максимку, пам’ятай: не відчиняй двері незнайомцям, не грайся з газовою плитою і не визирай у вікно, — сказала мама, цілуючи його в щічку перед виходом.Максимко кивнув, але щойно двері зачинилися, йому стало трохи нудно. Він сидів у своїй кімнаті, роздивляючись іграшки. Аж раптом… щось дивне сталося! Іграшки заворушилися, зашепотіли між собою і… ожили!— Максимку, слухай уважно! — гукнув солдатик Гриць, виструнчившись на столі. — Ми — Іграшкова команда порятунку, і ми тут, щоб навчити тебе правил безпеки!Максимко здивовано роззявив рота.— Безпеки? Але ж я вдома, що може статися? — запитав він. — Ой, багато чого! — вигукнула лялька Оленка, поправляючи свою сукню. — Ходімо, ми покажемо тобі, як бути обережним.Перша зупинка: кухняКоманда іграшок повела Максимка на кухню. Там Тедді, плюшевий ведмедик, підстрибнув до газової плити.— Ніколи, чуєш, ніколи не торкайся газової плити! — сказав Тедді, грізно махаючи лапкою. — Якщо газ увімкнеться, може статися пожежа. А це дуже небезпечно!Максимко кивнув. Він і не збирався чіпати плиту, але тепер точно запам’ятає, що це табу.— А що робити, якщо щось загориться? — запитав він.— Якщо побачиш вогонь, біжи з дому і клич дорослих або телефонуй 101! — відповів Гриць. — Але краще просто не гратися з такими речами.Друга зупинка: вікноДалі іграшки потягли Максимка до вікна у вітальні. Робот Біп замиготів лампочками і пискнув:— Вікно — не місце для ігор! Не визирай, не сідай на підвіконня і не відкривай його. Можна впасти, а це дуже боляче.Максимко згадав, як одного разу хотів подивитися на пташок, стоячи на підвіконні.— Добре, я зрозумів. Не лазитиму до вікон, — пообіцяв він. Третя зупинка: мобільний телефонРаптом у кишені Максимка задзвонив його мобільний телефон, видаючи веселий дзвоник. Хлопчик потягнувся, щоб відповісти, але Оленка швидко схопила його за рукав.— Стій, Максимку! — вигукнула вона. — Якщо дзвонить незнайомець, не відповідай і ніколи не кажи, що ти сам удома. Це може бути небезпечно!Максимко здивовано глянув на свій телефон.— А як дізнатися, що це незнайомець? — запитав він.— Якщо це мама чи тато, їхній номер буде в контактах, і ти побачиш їхнє ім’я. Вони можуть зателефонувати ще раз або надіслати повідомлення, — пояснив Біп, блимаючи своїми лампочками. — А якщо номер невідомий, краще не брати слухавку і не відповідати на повідомлення від чужих людей.Максимко кивнув, зрозумівши, що потрібно бути обережним із мобільним телефоном.Завершення інструктажуКоли іграшки закінчили свій інструктаж, Гриць вишикував команду і сказав:— Максимку, головне правило: якщо щось здається небезпечним або ти не впевнений, що робити, — телефонуй батькам або сусідам, яким довіряєш. А ще краще — займайся чимось безпечним: читай, малюй або грайся з нами!Максимко усміхнувся. Йому стало спокійніше, адже тепер він знав, як поводитися вдома. Він подякував своїй Іграшковій команді порятунку, і іграшки знову стали звичайними. Але Максимко знав: вони завжди поруч, щоб нагадати йому про безпеку.Того дня він намалював велику картину, де вся команда іграшок стояла разом, тримаючи плакат: «Безпека вдома — найголовніше!» Мораль казки: Коли ти вдома сам, пам’ятай: не грайся з газом, не лізь до вікон, не відповідай незнайомцям і завжди май номер телефону батьків або дорослих, яким довіряєш. Безпека — це легко, якщо знати правила! Читайте ще більше казок про правила безпеки — навчайтеся бути уважними, обережними й кмітливими разом із казковими героями!

Колись жив собі один іранський шах, який був настільки товстим і важким, що його здоров’я від цього серйозно страждало. Стурбований, він скликав до палацу всіх придворних лікарів і звелів: — Зробіть що завгодно, тільки вилікуйте мене!Та дарма вони старались — шах усе товстішав і товстішав.І ось одного дня до нього з’явився новий, дуже розумний лікар. — О великий шах, я зможу тебе вилікувати, — сказав він упевнено. — Але мені потрібно три дні, щоб обрати найкращі ліки.Шах погодився чекати.Через три дні лікар повернувся і сказав: — О могутній! Я дослідив твою долю — тобі залишилося жити лише сорок днів. Якщо не віриш мені — накажи кинути мене до в’язниці. Але знай: помсти не уникнеш, коли побачиш, що мав рацію.Шах спохмурнів і наказав ув’язнити лікаря. З того дня він перестав веселитися, не сідав на коня, уникав розваг і людей. Його серце охопила тривога. Щодень він рахував час і все більше худнув — від страху, смутку й занепокоєння.Минуло сорок днів.Шах, ще живий, але вже куди стрункіший, звелів привести лікаря й суворо запитав: — Ти сказав, що я помру. Чому ж я досі живий?— О шаха, — усміхнувся лікар, — це була хитрість. Іншого способу допомогти тобі я не знайшов. Але ти сам бачиш — ліки подіяли.Шах помовчав… а потім щедро нагородив розумного лікаря — бо саме завдяки його мудрості й хитрості повернув собі здоров’я.

У густому лісі, де високі дерева шепотіли вітру свої таємниці, жила маленька лисичка Лана. Вона мала пухнасту руду шерсть і великі допитливі очі, які зазвичай сяяли від цікавості. Але останнім часом Лана часто сумувала. Її батьки, лисиця Мира і лис Тім, часто сварилися. Їхні голосні суперечки про те, де шукати їжу чи як краще облаштувати нору, лунали лісом, і Лана відчувала, як її маленьке серце стискається від смутку. Щиро дякуємо за надану аудіоверсію казки Марії Барсегян, за ніжний, спокійний голос і затишну атмосферу під час слухання, що дарує відчуття тепла й спокою та робить казку особливо приємною для сприйняття. Ще більше аудіоказок від Маріїї можете прослухати тут. Одного вечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а сварка батьків знову наповнила дім різкими словами, Лана тихенько вислизнула з нори. Вона бігла, не озираючись, доки не опинилася біля старого дуба, де жила мудра сова Солара. Сова сиділа на гілці, її очі блищали, наче два місяці, а пір’я шелестіло від легкого вітру.— Чому ти така сумна, маленька лисичко? — лагідно запитала Солара, помітивши сльози в очах Лани.Лана зітхнула і розповіла про сварки батьків, про те, як їй страшно і боляче їх слухати. Вона боялася, що через ці сварки її родина може розпастися. Солара уважно вислухала і, змахнувши крилами, сказала:— Твої почуття, Лано, наче листя на дереві — кожне з них важливе, і його потрібно помічати. Коли ти ховаєш їх у собі, вони стають важкими, наче каміння. Але якщо ти поділишся ними, вони можуть полетіти, як пір’їнки на вітрі.— Але як я можу про це говорити? — запитала Лана. — Я не хочу, щоб мама і тато ще більше сварилися.Сова нахилила голову і відповіла:— Розмова про почуття — це не сварка. Це як міст, який з’єднує серця. Спробуй розповісти батькам, що ти відчуваєш, коли вони сперечаються. Говори від свого імені, наприклад: «Мені сумно, коли ви сваритеся». Це допоможе їм зрозуміти, що відбувається в твоєму серці.Лана задумалася. Вона боялася, але слова Солари здавалися їй теплими і правильними. Наступного дня, коли батьки знову почали сперечатися про те, куди піти на полювання, Лана набралася сміливості. Вона підійшла до них і тихо сказала:— Мамо, тату, коли ви сваритеся, мені дуже сумно. Я боюся, що ви перестанете бути разом.Мира і Тім зупинилися. Вони подивилися на свою доньку, і їхні очі наповнилися теплом. Мира обійняла Лану і сказала:— Ох, люба, ми не знали, що ти так відчуваєш. Ми любимо тебе та одне одного, навіть якщо інколи сперечаємося.Тім додав:— Ми обіцяємо бути уважнішими. І якщо тобі сумно чи страшно, завжди кажи нам про це.З того дня в домі лисички стало тихіше. Мира і Тім усе ще інколи сперечалися, але вони намагалися розмовляти спокійніше і частіше слухали одне одного. А Лана навчилася ділитися своїми почуттями. Вона часто бігала до Солари, щоб подякувати за пораду чи просто поговорити про те, що відбувалося в її серці.Ліс навколо Лани знову засяяв яскравими барвами, адже вона знала: її емоції важливі, і вона завжди може про них говорити. Мораль: Твої емоції — це частина тебе, і вони заслуговують бути почутими. Коли ти ділишся своїми почуттями з тими, кому довіряєш, ти наштовхуєшся на розуміння і любов.