Короткі казки

У одного чоловіка був старий кіт, що вже зовсім не міг ловити мишей. Хазяїн подумав: “Навіщо він мені? Тільки даремно їжу переводить”. Узяв кота, завіз у ліс і залишив там.Кіт сидить у лісі, коли раптом до нього підходить лисиця й питає: – Хто ти такий?– Я – пан Коцький, – гордо відповів кіт.Лисичка запропонувала: – Будь моїм чоловіком, а я буду тобі за дружину.Кіт погодився, і лисиця привела його до своєї хатки. Вона дбала про нього: ловила курей, але сама не їла – все приносила коту.Якось зайчик побачив лисицю й каже: – Лисичко-сестричко, прийду до тебе на досвітки!Лисичка йому відповідає: – У мене тепер є пан Коцький, він тебе розірве!Зайчик переповів це вовкові, ведмедеві та кабанові. Звірі зібралися разом і вирішили побачити пана Коцького. Думали, як його запросити, і вирішили зготувати обід.Вовк сказав: – Я принесу м’ясо для борщу.Кабан додав: – А я знайду буряки й картоплю.Ведмідь: – А я меду на закуску.Зайчик сказав: – А я капусти принесу.Коли обід був готовий, постало питання, хто покличе пана Коцького. Вовк, ведмідь і кабан відмовилися – всі боялися. Тож послали зайця. Прибіг заєць до лисиччиної хатки й сказав: – Лисичко-сестричко, запрошую тебе з паном Коцьким на обід!Лисичка відповіла: – Ми прийдемо, але сховайтеся, бо пан Коцький може вас розірвати!Звірі злякалися й поховалися: ведмідь виліз на дерево, вовк заліз за кущ, кабан зарився у хмиз, а заєць сховався в траві.Лисичка привела пана Коцького до столу. Той побачив багато м’яса й задоволено закричав: – Ма-у! Ма-у! Ма-у!Звірі подумали: “От, який страшний, ще йому мало! Ще й нас з’їсть!”Кіт видерся на стіл і почав їсти, аж за вухами тріщало. Потім розлігся на столі. Кабан, що ховався поруч, ворухнув хвостом, бо його вкусив комар. Кіт побачив хвіст, подумав, що то миша, й кинувся на кабана.Кабан як схопиться, та навтіки! Кіт злякався кабана й скочив на дерево, де сидів ведмідь. Ведмідь перелякався, почав лізти вище, але дерево не витримало й тріснуло. Ведмідь упав прямо на вовка, ледве не розчавив його.Усі звірі схопилися й розбіглися хто куди. А згодом зустрілися й сказали: – От, який малий, а мало нас усіх не поїв!

Жили собі дід та баба. Дід працював майданником, а баба вдома мички пряла. Жили вони бідно: що зароблять – те й проїдять. Якось баба каже дідові: – Зроби мені, діду, солом’яного бичка та осмоли його смолою.Дід здивувався: – Навіщо тобі той бичок? – Зроби, я знаю, навіщо, – наполягала баба.Дід узявся до роботи: зробив бичка з соломи, осмолив його, і вони лягли спати.На ранок баба взяла мички, погнала бичка пасти, сіла під могилою, пряде кужіль і каже: – Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!Та й задрімала. Тим часом із лісу вибіг ведмідь із обідраним боком. Побачив бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений, – відповів бичок. – Дай мені трохи смоли бік залатати, – попросив ведмідь.Бичок мовчав, і ведмідь почав віддирати смолу. Та зав’яз зубами й не міг вирватися. Прокинулась баба, бачить – бичка нема. Подумала, що той додому пішов. Повернулася – а бичок тягне ведмедя. Баба покликала діда, і той загнав ведмедя в погріб.Наступного дня баба знову пішла пасти бичка. Як і раніше, задрімала. Тим часом вовк підійшов до бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай і мені смоли на бік, – попросив вовк.Вовк почав віддирати смолу й теж зав’яз зубами. Баба побачила, що вовк тягне бичка, покликала діда, і той загнав вовка до погреба.На третій день баба знову погнала бичка. Сіла під могилою та й заснула. До бичка підбігла лисичка: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай мені смоли, бік підлатати, – попросила лисичка. Лисичка зав’язла зубами, і баба знову покликала діда. Той загнав і лисичку до погреба. Згодом у пастку потрапив і зайчик.Коли всі звірі сиділи в погребі, дід почав гострити ножа. Ведмідь перелякався: – Навіщо тобі ніж? – З тебе шкуру знімати, щоб кожухи пошити, – відповів дід. – Не ріж мене, дідусю, я тобі меду принесу!Дід пожалів ведмедя й випустив його. Тоді взявся до вовка. – Навіщо тобі ніж? – питає вовк. – Шапку на зиму пошити, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі овець приведу!Вовка теж випустив. Потім підійшла лисичка: – Нащо тобі ніж? – На опушку до кожуха, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі курей і гусей принесу!Дід випустив і лисичку. Останнім був зайчик: – Дідусю, не ріж мене, я тобі намисто, сережки й стрічки принесу!Дід погодився.На ранок звірі почали приносити обіцяне: ведмідь приніс мед, вовк пригнав овець, лисичка – курей і гусей, а зайчик – прикраси. Дід і баба продали овечок, купили волів і стали чумаками. Згодом вони розбагатіли. А солом’яний бичок стояв собі на сонці, поки зовсім не розтанув.

Були собі лисичка й журавель, і зустрілися вони якось у лісі. Завели розмову та стали приятелями. Ось лисичка й каже: – Приходь, журавлику, до мене в гості! Я для тебе – як для себе.Журавель прийшов на ласкаві запросини. Лисичка наварила кашки з молоком, розмазала її тонким шаром по тарілці та й припрошує: – Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!Журавель нахилився, стукав, стукав дзьобом по тарілці – нічого не вхопить. А лисичка тим часом сама вилизькала всю кашу до останньої краплі. Після того й каже журавлеві: – Вибачай, журавлику, що мала, тим тебе й приймала. Більше в мене нічого немає.– Дякую за гостину, – відповідає журавель. – А тепер приходь, лисичко, до мене в гості.– Прийду, журавлику, обов’язково прийду!От і настала черга лисички йти до журавля. Той приготував смачної страви: узяв м’яса, картопельки, бурячків – усього-усього, покришив дрібненько, склав у глечик із вузькою шийкою та й припрошує: – Призволяйся, лисичко, не соромся!Лисичка до глечика – голова не влазить! Вона й так, і сяк, лапкою пробує, нюхає, заглядає – та нічого не вдіє. А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку – та й поїв, що наварив. А тоді й каже:Поївши, каже лисичці: – Оце ж вибачай, що мав, тим і приймав. Більше не маю чим пригостити.Лисичка так розсердилася, що навіть не подякувала, як годиться. З того часу вони й перестали приятелювати.Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!Та від того часу й не приятелює з журавлями.Ось така була в них гостина, що й до сварки призвела!

Колись, у давні часи, коли дріжжі були рідкі, як вода, рак вирушив по них. Ходив він довго, аж цілих сім літ мандрував. Нарешті, повернувшись додому, почав через поріг перелазити. Та не втримався, впав, і глечик із дріжжами розбився об землю.Рак тільки й мовив: – Скора робота – нагла смерть!

Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав голосно кукурікати. Почула його лисичка, що ховалася в сусідньому лісі, і підкралася ближче.– День добрий! – привітала вона. – Як гарно ти співаєш! Голос у тебе чудовий. Але чи вмієш ти співати так, як твій батько?– А як співав мій батько? – запитав півень.– Він ходив по плоту на одній нозі, заплющував одне око і так гарно кукурікав, що всі заслуховувалися!– І я так можу! – вигукнув півень.Він випрямився, заплющив одне око і почав кукурікати.– А чи зможеш ти стояти на одній нозі, заплющити обидва очі й співати? – хитро поцікавилася лисиця.– Зможу! – відповів півень. Щойно півень заплющив очі, лисиця миттю схопила його й понесла в ліс. Уже збиралася його з’їсти, аж півень каже:– Твоя мати так не робила!– А як робила моя мати? – здивувалася лисиця.– Вона, спіймавши півня, спочатку співала, а вже потім їла.– Я вся вдалася в матір! – мовила лисиця, заплющила очі й почала щось шепотіти.Півень тільки цього й чекав! Змахнувши крилами, він вирвався з її лап і сів на дерево.– Ох, хитрун! Перехитрив мене! – облизуючись, сказала лисиця, зітхнула і голодна подалася назад у ліс.

Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Вітер її котить, і вона гуде.Аж тут біжить лисичка.— Бач, — каже, — реве, ще й лякає! От я тебе утоплю!Схопила тиковку за мотузочку, почепила на шию та й подалася до річки. Почала тиковку топити, а та набирає води та булькотить.— Іч, — каже лисичка, — ще й проситься! І не просись, бо не пущу!Та як тиковка вже набралася води, почала тягти лисичку у воду. — Бач, яка, — обурилася лисичка. — То просилася, а тепер ще й шуткуєш. Пусти-бо!Насилу вирвалася та втекла.Біжить далі, аж на дорозі лежить скрипка, яка на вітрі потихеньку гуде.— Бач, — каже лисичка, — ангельський голосочок, та чортова думка.Обійшла її стороною й побігла далі.Аж тут чоловік капкани розставив.— Бач, які хитрощі-мудрощі! — сказала лисичка. — Хіба вже й сісти не можна?Тільки сіла, як капкан її за хвіст схопив.— Бач, яке, — каже, — ще й тримає!А тут уже й чоловік іде.— Дивись, — скаржиться лисичка, — ще, може, й бити буде!А чоловік узяв її, та й забрав.

Жила собі одна мати, у якої було дві дочки: рідна – Голена, і пасербиця – Марушка. Мати дуже любила свою дочку, але на пасербицю ледве дивитися могла, адже Марушка була набагато вродливішою за Голену. Марушка й не підозрювала про свою красу, тому не розуміла, чому мачуха ставиться до неї так холодно.Уся робота по дому лягала на плечі Марушки. Вона прибирала, варила, прала, шила, пряла, ткала, косила траву та доїла корову. А Голена тільки чепурилася та ледарювала. Марушка була терплячою та ніколи не скаржилася, навіть коли її ображали. Але це не змінювало ставлення мачухи та Голени. Вони з кожним днем ставали дедалі злішими, бо краса Марушки тільки розквітала, а Голена втрачала свою вроду.Одного зимового дня, у січні, Голена раптом захотіла фіалок.– Марушко, йди до лісу й принеси мені підсніжників. Хочу прикріпити їх до пояса, щоб пахло весною! – наказала вона.– Ой, сестро, але ж зараз січень, і підсніжники під снігом не ростуть, – відповіла Марушка.– Ах ти, ледащице! Ану йди, і щоб без підсніжників не поверталася! Інакше поб’ю тебе! – закричала Голена.Мачуха тут же виштовхнула Марушку з хати. Дівчина пішла до лісу, гірко плачучи. Навкруги – тільки сніг, ніде жодної стежки. Довго блукала вона, доки не побачила вдалині світло. Пішла на те світло й вийшла на високу гору, де горіло багаття. Навколо нього сиділи дванадцять чоловіків – дванадцять місяців.Найстарший із них, Січень, спитав:– Чого ти прийшла, дівчино?– Шукаю підсніжники. Мачуха й сестра наказали мені принести їх, а інакше вони мене вб’ють, – відповіла Марушка.Січень передав свою патерицю Березню:– Брате, настав твій час.Березень махнув патерицею, і навколо все змінилося: сніг розтанув, зазеленіла трава, і на галявині підсніжники.– Збирай, Марушко, – звелів Березень. Дівчина назбирала цілий оберемок, подякувала місяцям і повернулася додому. Голена й мачуха здивувалися, побачивши підсніжники, але подякувати навіть не подумали.Наступного дня Голена захотіла ягід. Мачуха знову вигнала Марушку до лісу. Там дівчина знову зустріла дванадцять місяців. Цього разу Січень передав патерицю Липню. Липень махнув нею, і настало літо. Під кущами дозрівали соковиті ягоди.Марушка повернулася додому з повним фартухом ягід. І цього разу Голена й мачуха тільки сварили її, хоча самі ласували зібраним.На третій день Голена забажала яблук. Марушку знову відправили до лісу. Місяці допомогли їй утретє: Січень передав патерицю Жовтню. Той викликав осінь, і на яблуні з’явилися стиглі червоні плоди.Голена й мачуха не наситилися двома яблуками, тому вирішили самі піти до лісу. Але коли вони грубо відповіли Січню, той насупився й махнув патерицею. Почалася хуртовина, вітер замітав їх сліди, і вони замерзли в снігах.Марушка залишилася сама. Її працьовитість і доброта винагородилися: вона згодом вийшла заміж за доброго господаря, і жила в мирі та достатку.

Давним-давно, за високими горами і густими лісами, в королівстві Ельмірія жив великий дракон на ім’я Фіар. Він мав золоті лусочки і вогонь у грудях, але його серце було добрим і лагідним. Хоча всі в королівстві боялися його, Фіар ніколи не шкодив нікому — він лише жив високо в горі, спостерігаючи за світом.У тому самому королівстві жила маленька принцеса Лілія. Вона була найвідважнішою з усіх дітей, і замість того, щоб грати з іграшками в замку, вона любила бігати по лісах і квіткових луках. Одного разу, під час прогулянки, вона заблукала у великому темному лісі.Йшов час, і Лілія не могла знайти шлях додому. Ліс ставав все темнішим, і вона почала хвилюватися. Аж раптом перед нею з’явився Фіар — величезний, з золотими очима, але його погляд був сповнений співчуття.— Не бійтеся мене, маленька принцесо, — сказав дракон своїм глибоким, але лагідним голосом. — Я бачу, що ви загубилися. Дозвольте мені допомогти вам повернутися додому.Спочатку Лілія трохи злякалася, але швидко зрозуміла, що дракон хоче допомогти. Вона сіла на його широку спину, і разом вони полетіли в небі, як два справжні друзі. Дракон летів над горами і лісами, і нарешті вони досягли королівського замку. Король і королева були вражені, побачивши свою доньку верхи на драконі. Спочатку вони налякалися, але Лілія розповіла їм, як Фіар врятував її і допоміг повернутися додому. Відтоді король запросив дракона залишитися в королівстві і більше ніхто не боявся Фіара.З часом Фіар став справжнім захисником королівства, допомагаючи людям і показуючи, що навіть дракон може мати добре серце. А маленька Лілія і Фіар стали найкращими друзями, часто разом літали над казковими землями.

Колись, дуже давно, у величезному доісторичному лісі, де царювали динозаври, жили три кращі друзі: маленький, але дуже сміливий трицератопс на ім’я Трікс, великий і доброзичливий апатозавр Лонг, і спритний, як блискавка, велоцираптор Спін.Всі троє любили проводити час разом, досліджуючи ліс, граючи в перегони, або шукаючи нові місця для відпочинку. Одного разу, коли вони бродили неподалік від своєї улюбленої річки, вони почули, як щось величезне ричить з глибини лісу.— Що це може бути? — стурбовано запитав Трікс.— Напевно, це Тірекс, — припустив Лонг, який був найрозумнішим з них.Спін, найбільш відважний, сказав:— Треба дізнатися, що трапилося! Якщо хтось потребує допомоги, ми не можемо залишити його в біді! Друзі швидко попрямували на звук і знайшли величезного тиранозавра, який намагався витягнути свою ногу з глибокої ями. Виявилося, що тиранозавр, на ім’я Рекс, випадково потрапив у пастку, і тепер не міг вибратися сам.— Допоможемо йому! — вигукнув Лонг.Хоча спочатку вони боялися Тірекса, Трікс зрозумів, що навіть найбільший і найстрашніший динозавр може потребувати допомоги. Вони почали думати, як витягнути його з пастки. Лонг використовував свою довгу шию, щоб підтягнути каміння, Спін шукав міцні гілки для опори, а Трікс підбирав землю, роблячи схил менш крутим.Завдяки їхній праці, Рекс зміг вибратися з ями. Він був здивований, що такі маленькі динозаври, як Трікс і Спін, мали стільки хоробрості, а Лонг — таку мудрість.— Дякую вам, друзі, — сказав Рекс. — Я б ніколи не вибрався без вашої допомоги!З того часу вони стали найкращими друзями, і більше ніхто в доісторичному лісі не боявся великого тиранозавра Рекса. Всі знали, що він добрий і завжди допоможе, якщо буде потрібно.І ось так, через хоробрість, дружбу та підтримку, маленькі й великі динозаври показали, що справжня сила — це не тільки у великих розмірах, а й у великому серці.