Короткі казки

Одного ясного ранку Лисиця, шукаючи сніданок, ішла лісом, покладаючись на свій гострий нюх. Раптом вона побачила Ворону, що сиділа на гілці дерева. Це була не перша Ворона, яку бачила Лисиця. Але цього разу її зацікавило інше: щаслива пташка тримала в дзьобі шматочок сиру.«Далеко шукати не треба», — подумала хитра Лисиця. — «Ось і ласий шматочок на сніданок».Вона підійшла під дерево, на якому сиділа Ворона, і, дивлячись угору з захопленням, вигукнула:— Доброго ранку, прекрасна істото!Ворона нахилила голову набік і з підозрою стежила за Лисицею. Але дзьоб із сиром тримала міцно й нічого у відповідь не сказала. — Яка ж ти чарівна! — мовила Лисиця. — Як блищить твоє пір’ячко! Яка граційна постава, які чудові крила! Така дивовижна пташка, без сумніву, має й чудовий голос. Якби ти заспівала хоч одну пісеньку, я б одразу проголосила тебе Королевою птахів!Почувши ці лестощі, Ворона забула про обережність і… про сніданок. Їй дуже хотілося, щоб її назвали Королевою птахів. Тож вона розтулила дзьоб, щоб голосно каркнути, і — хлясь! — сир упав прямо в пащу Лисиці.— Дякую, — солодко сказала Лисиця, відходячи. — Голос у тебе, може, й не найкращий, зате є. А от де твій розум? Мораль: Лестощі живляться з тих, хто готовий їх слухати.

Жила-була одна баба. Якось зустріла вона чорта, а він їй і каже: — Давай разом город садити, а потім врожай ділити.Баба погодилася. Спершу вони посадили картоплю. Восени баба питає: — Що ти візьмеш: те, що зверху, чи те, що в землі?Чорт дивиться: зверху листя таке пишне, зелене! І вибрав верх. А баба викопала повні кошики картоплі.На другий рік посіяли вони мак. Чорт каже: — Тепер я беру те, що в землі!Баба зрізала стиглі голівки маку, а чорт повисмикував голі стебла — і знову нічого не має.— Годі мене дурити! — розсердився чорт. — Наступного разу я братиму тільки верх!Посіяла баба моркву. Виросла вона велика й солодка. Чорт зрізав собі бадилля, а баба викопала гарні морквини. — Ох, бабо, скільки разів ти мене перехитрила! — розлютився чорт. — Ану змагаймося: хто кого переспіває!— То сідай на мене, будеш співати, — каже баба.Сів чорт на бабу, співав-співав — і вже всі пісні закінчилися. — Я більше не знаю, — признався.— Тепер твоя черга мене нести, а я співатиму, — відповіла баба.Посадив чорт її собі на плечі. А баба як почала: — Траля-ля, траля-ля!..І співає одне й те саме без кінця.— Та коли ж ти скінчиш? — не витримав чорт. — Та я тільки почала, — сміється баба.Розізлився чорт, розігнався — та як бух у терновий кущ! Баба залишилася на гілках, а чорт — гайда просто в пекло.Отак баба перехитрила нечистого.

Жила-була на великій кухні маленька срібляста ложечка, яка мала ім’я Лола. Вона була найменшою серед усіх ложок і завжди мріяла про великі пригоди.Одного ранку, коли всі люди ще спали, Лола вирішила подорожувати по кухні. Вона тихенько зіскочила з полиці та опинилася на підлозі. — Ой, як тут великий світ! — здивувалася Лола і покотилася до холодильника.Перша зустріч: МолочкоБіля холодильника стояла скляночка молока.— Привіт! — весело привіталася Лола. — Я ложечка Лола, а ти хто?— Я Молочко Моля, — відповіло молоко м’яким голосом. — Я біле, як хмаринка, і дуже корисне для малюків. Допомагаю їм рости великими та сильними! Лола обережно торкнулася молочка і посміхнулася:— Яке ти ніжне і солодке! Мені подобається з тобою дружити!Друга зустріч: МедикДалі Лола покотилася до полиці, де стояла баночка меду.— Дзижж-дзижж! — загудів Мед Медович. — Привіт, маленька ложечко! Я золотистий мед, мене зробили працьовиті бджілки. Я солодший за цукерки і лікую горлечко!Лола з цікавістю підійшла ближче:— Вау, як ти красиво блищиш! А чому ти такий липкий?— Тому що я особливий! — гордо відповів мед. — Коли діточки мене їдять, я даю їм енергію для ігор і веселощів! Третя зустріч: КашаУ каструльці на плиті булькала гаряча каша.— Буль-буль-буль! — весело булькнула Каша Катя. — О, маленька ложечка! Я вівсяна каша! Дивись, як я граюся з бульбашками!— Привіт, Катю! — замахала Лола. — А чому ти така гаряча?— Тому що я щойно зварилася! Я ситна і смачна, особливо з маслом і медом. Діти від мене стають розумними і здоровими!Четверта зустріч: ЯблучкоНа столі лежало червоне яблуко, яке весело гойдалося.— Привіт-привіт! — заспівало Яблучко Яша. — Я хрусткe і соковите! У мені багато вітамінів, які роблять щічки рожевими, а зубки білими!Лола підстрибнула від радості:— Ой, яке ти кругле і красиве! А що це за вітаміни?— Це такі маленькі помічники, — пояснило яблучко, — вони живуть у мені та допомагають дітям не хворіти!П’ята зустріч: СупчикУ великій каструлі плавали овочі в ароматному бульйоні. — Шурх-шурх! — заговорив Суп Семен. — Привіт, ложечко! Ми – це велика дружна сім’я: морквинка, картопля, цибулина і петрушка. Разом ми робимо смачний супчик!— Ого, як вас багато! — здивувалася Лола. — А чому ви всі разом?— Тому що разом ми сильніші і смачніші! — відповіли овочі хором. — Кожен з нас дає щось особливе: морквинка – солодкість, картопля – ситність, а петрушка – аромат!Повернення додомуКоли сонечко почало заглядати у вікна, Лола зрозуміла, що пора повертатися на своє місце. Вона попрощалася з усіма новими друзями:— Дякую вам за чудову подорож! Тепер я знаю, як багато смачної і корисної їжі живе на нашій кухні!— А ми тепер знаємо, що є маленька ложечка, яка нам допомагає потрапляти до дітей! — відповіли всі разом.Лола повернулася на свою полицю, але тепер вона знала велику таємницю: кожна їжа особлива і корисна, а її робота – допомагати малюкам скуштувати всі ці смачні скарби.З того дня Лола завжди з радістю йшла на допомогу, коли треба було нагодувати дітей, адже тепер вона знала, що кожна ложка їжі – це маленька пригода і велика користь!

У далекій чарівній долині, де хмари гойдалися на пухнастих вербах, а зірки щоночі шепотіли казки, жив маленький паровозик, якого звали Пих-Пих. Він був не звичайним паровозиком: його вагончики не возили вугілля чи пасажирів, а перевозили дитячі мрії. Кожен вагончик був особливим, бо в ньому зберігалася одна унікальна мрія, яку Пих-Пих обережно доставляв до зірок, щоб вони могли її здійснити.Пих-Пих був яскраво-блакитним, із золотими зірочками на боках, а його димар випускав не дим, а кольорові іскри, що сяяли, як маленькі веселки. Щовечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а місяць визирав із-за хмар, Пих-Пих вирушав у свою подорож. Перший вагончик був червоний і блискучий. У ньому їхала мрія маленької Софійки, яка хотіла стати художницею. Її мрія була схожа на великий альбом із фарбами, що переливалися всіма кольорами світу. Пих-Пих обережно віз цей вагончик, щоб жодна краплинка фарби не розлилася.Другий вагончик був зелений, як літній луг. У ньому сиділа мрія хлопчика Тарасика, який мріяв про пригоди в джунглях. У вагончику гойдалися крихітні ліани, а іноді звідти долинали звуки тропічних птахів. Пих-Пих тихенько гудів, щоб не розбудити цих пташок.Третій вагончик був ніжно-рожевий, наче цукрова вата. Там зберігалася мрія дівчинки Оленки, яка хотіла мати чарівного єдинорога. У вагончику мерехтіли маленькі зірочки, а іноді звідти визирав сріблястий ріг, наче нагадуючи Пих-Пиху поспішити до зірок.Останній вагончик був синій, як нічне небо, і в ньому їхала мрія всіх дітей, які ще не знали, про що мріяти. Цей вагончик був найлегшим, але й найважливішим, бо Пих-Пих вірив, що одного дня ці діти знайдуть свої мрії, а він допоможе їх доставити.Одного вечора, коли небо було особливо зоряним, Пих-Пих вирушив у дорогу. Долина спала, а місяць освітлював шлях. Але раптом паровозик почув тихенький плач. Він зупинився біля маленького будиночка, де жила дівчинка Марійка. Вона сиділа на ганку й шепотіла: “Я боюся, що моя мрія ніколи не здійсниться…”Пих-Пих лагідно загудів і запитав: “Яка твоя мрія, Марійко?” Дівчинка зітхнула: “Я хочу, щоб усі діти були щасливими і не боялися спати вночі”. Пих-Пих усміхнувся (а паровозики, знаєте, вміють усміхатися своїм димарем) і сказав: “Це дуже гарна мрія! Давай покладемо її в мій особливий вагончик!”Марійка зраділа, і її мрія, схожа на теплу ковдру з мерехтливих зірок, акуратно лягла в синій вагончик. Пих-Пих пообіцяв доставити її до найвищої зірки, яка точно знатиме, як зробити всіх дітей щасливими.Він поїхав далі, а іскри з його димаря розліталися по небу, створюючи нові сузір’я. Діти в долині дивилися на небо, і їм снилися тільки добрі сни, бо знали, що Пих-Пих уже везе їхні мрії до зірок.Коли Пих-Пих дістався до кінця шляху, він зупинився на хмарі, де зірки чекали на нього. Вони забрали мрії з вагончиків і пообіцяли працювати над їх здійсненням. А Пих-Пих, задоволений, повертався додому, тихо гудячи свою улюблену пісеньку: “Пих-пих, мрії везу, пих-пих, щастя несу…”І якщо ти коли-небудь побачиш у небі кольорові іскри чи почуєш тихеньке “пих-пих”, то знай — це маленький паровозик везе чиюсь мрію. Заплющ очі, подумай про свою мрію, і, може, одного дня Пих-Пих завітає й до тебе.Доброї ночі, маленьке диво.

— Чому ти, власне, ходиш ось так боком? — сказала Мати-Краб своєму синові. — Ти повинен завжди ходити прямо вперед, з вивернутими назовні клешнями.— Покажи мені, як ходити, люба матінко, — слухняно відповів маленький краб. — Я хочу навчитися. Тоді стара Крабиха намагалася й намагалася йти прямо вперед. Але могла ходити тільки боком, так само як і її син. А коли вона пробувала вивернути клешні назовні, то спіткнулася й гепнулася носом об землю. Мораль: Не вчи інших, як поводитися, якщо сам не можеш показати добрий приклад. Відкрийте світ байок Езопа – цікаво та повчально! Лисиця та Ворона Хочете дізнатися, як хитрість може обертатися проти тебе? Пригоди Лисиці чекають на вас! Кіт і старий пацюк Подивіться, як кмітливість допомагає навіть найпильнішому ворогу! Заєць і черепаха Переконайтеся, що повільно, але впевнено теж можна перемогти – повчальна історія для малюків і старших! Лисиця і виноград Дізнайтеся, як бажання іноді змушує нас вигадувати цікаві виправдання. Олень і його відображення Подивіться, чому важливо цінувати себе таким, яким ти є! Мавпи-танцюристки Веселі мавпи покажуть, як радіти дрібницям і сміятися від душі! Ворон і глечик Розум і винахідливість завжди виручають у складних ситуаціях – переконайся самі! Вовк і Ягня Дізнайся, чому сила без права не завжди справедлива і як важливо стояти на своєму! Пастух і вовк (Хлопчик, який кричав “Вовк!”) Переконайтеся, що брехня може дорого коштувати – навіть у казці! Собака і його відображення Подивіться, як заздрість і жадібність можуть обманути навіть найвірнішого друга.

Жив-був цар. Якось послав він у всі сторони вісників, які почали вигукувати до народу:— Ей, ви! Хто з вас зможе найкраще збрехати, тому цар подарує золоте яблуко!Почали приходити до царя звідусіль: царевичі, діти назирів, везирів — одним словом, дуже багато людей. Але ніхто не зміг догодити царю. Нарешті прийшов до нього бідняк із великим глечиком у руці.— Чого тобі треба? — запитав цар. — Здоров будь, царю! — відповів бідняк. — Я прийшов отримати свої гроші: адже ти винен мені глечик золота. — Брехня! — вигукнув цар. — Я нічого тобі не винен! — Брехня? Тоді дай мені золоте яблуко, коли я збрехав.Цар, зрозумівши хитрість, почав відмовлятися:— Ні, ти не брешеш. — А якщо не брешу, тоді віддай борг, — сказав бідняк.Цар, побачивши, що хитрун переміг, нічого не відповів, а мовчки дістав і віддав біднякові золоте яблуко.

Одного дня дванадцять чоловік із села Ейді Ніфас пішли до міста Май Едега, понесли у млин зерно. От намололи вони борошна, завдали мішки на плечі та й рушили додому. Стежка вилася поміж густим лісом. Ішли вони, ішли, аж тут комусь із них здалося, що один загубився. Гукнув він іншим, щоб зупинилися, і давай лічити. Усіх полічив, а себе забув, і вийшло, що їх тільки одинадцять.— Чекайте! — вигукнув він.— Когось немає! — Не може бути! — Порахуйте самі!Другий порахував і теж забув за себе. — А й справді,— сказав він,— нас тільки одинадцять, одного не вистачає.Третій порахував і теж налічив одинадцять. — Ой деде! — вигукнув він.— Хтось із нас збився з дороги, і його вхопив леопард!Зрештою вони знову рушили далі до Ейді Ніфаса, дорікаючи собі за те, що не вгледіли товариша. — Треба було не спускати його з очей,— сказав один. — А ми залишили його позаду! — додав інший. — Йото вхопив здоровий леопард! — вигукнув третій. — Здоровенна люта леопардиха! — А як мужно він боронився, та ще й голіруч! — Відважний був вояк, що й казати! — Найсміливіший у всьому краї. Він навіть не скрикнув, не поглухав на поміч, коли на нього напала зграя леопардів. — Бідолашна вдова! Що з нею тепер буде? — завголав один. — Нещасна сім’я! За що їм таке лихо? — сумно додав інший. — Він був не тільки хоробрий, але й щедрий та добрий.Так оплакували подорожні свого загиблого товариша. Зайшли вони в село і почали тужити-лементувати. Люди кинулись їм назустріч.— О горе! Дорогою спіткала нас біда! — вигукнув один, і мандрівники почали розповідати про те, як їхній товариш став на бій з леопардом і по-геройському загинув.Зчинився неймовірний гамір, всі заговорили нараз-перебій.Тим часом мале дівча підійшло до мішків з борошном, що їх прибули поставили на землю, і порахувало. Мішків було дванадцять.— Мамо, — сказала дівчинка, — тут дванадцять мішків. — Не морочь голову,— відмахнулася жінка і знову заходилась теревені правити. — Мамо, — сказала дівчинка перегодом, — тут стоїть дванадцять мішків з борошном, то, мабуть, прийшли всі дванадцятеро чоловіків.Мати вгомонилася нарешті й порахувала мішки. — Тут дванадцять мішків, тож мусить бути й дванадцять чоловіків! — закричала вона.Староста села порахував прибулих. — Тепер їх дванадцять. Сміливець вернувся, — сказав він.Селяни радісно загомоніли. — Він подбивав леопардів голими руками і вернувся переможцем! — вигукнув один мандрівник. — Без зброї він подолав цілу зграю хижаків! — оголосив другий. — Слава нам! Такого лицаря, як він, немає ніде!І тут почалося велике свято на честь героя із Ейді Ніфаса з нагоди, що повернувся живим з бою з леопардом.Відтоді минуло багато років, а старі й досі розповідають, як колись їхній земляк прославив село своєю хоробрістю та силою.

Недалеко від хати росла Хризантема. На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувалася своєю красою. Її квіти шепотіли: “Які ми красиві..” А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, звичайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір’я зів’яло, й від неї відгонило гострим духом. Хризантема морщила носа й каже:— Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх. Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчувала себе простачкою. Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми. Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: “Які гарні квіти в Хризантеми!” Жінка справді підійшла до Хризантеми й сказала: — Які гарні квіти!.. Хризантема аж танула од утіхи. Потім жінка нахилилася, вирвала Цибулину, роздивилася й вигукнула: — Яка гарна Цибулина! Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі думала: “Невже й Цибулина може бути гарна?”

Жила-була маленька пташка на ім’я Сойка-Пташка. Її дім – величезний старий дуб із густим зеленим листям – стояв у самому серці чарівного лісу. Щоранку Сойка-Пташка співала веселі пісні, які гуділи між деревами, наче радісний вітерець. А ввечері вона гойдалася на гілках, слухаючи, як ліс шепоче їй казки. Ліс був її рідним домом, сповненим найкращих друзів: Рудки-Білки, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика та мудрої Одарки-Сови.Та одного дня в ліс увірвався страшний гуркіт. Люди прийшли з пилами й сокирами, і дерева, одне за одним, із сумним тріском падали на землю. Сойка-Пташка гарячково гасала між гілок, її серце калатало від страху. Вона шукала свій улюблений дуб, але побачила лише пеньок там, де він стояв. Її дім зник! Зі сльозами на очах Сойка-Пташка сіла на пеньок і заспівала так сумно, що навіть вітер замовк, слухаючи її. – Чому вони забрали мій дім? – ридала Сойка-Пташка, звертаючись до Одарки-Сови, яка прилетіла на її поклик.– Ох, люба, люди іноді забувають, що дерева – це не просто деревина. Це домівки, повітря, саме життя! – зітхнула Одарка-Сова, її великі очі блищали мудрістю. – Але не плач! Ми можемо повернути ліс до життя, якщо працюватимемо разом!Сойка-Пташка витерла сльози крильцем і зібрала всіх друзів: Рудку-Білку, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика і навіть старого Мудрика-Крота. Їхні очі горіли рішучістю. Одарка-Сова розповіла, що в землі ховаються чарівні насінини, які можуть стати новими деревами, якщо їх посадити й плекати з любов’ю.Наступного дня ліс загудів від роботи. Сойка-Пташка, тріпочучи крильцями, носила в дзьобі жолуді й насіння клена, її серце співало від надії. Рудка-Білка весело закопувала насіння в землю, пританцьовуючи хвостиком. Колко-Їжачок, пихкаючи від зусиль, розпушував ґрунт своїми колючками. Сірко-Зайчик стрибав до потічка, приносячи воду в маленьких листочках, а Мудрик-Кріт невтомно рив підземні ходи, щоб корінці могли дихати. Навіть бджоли гуділи поруч, обіцяючи запилювати квіти майбутніх дерев.Минали місяці. Спочатку з землі пробилися крихітні паростки, наче зелені промінчики надії. Потім вони стали тоненькими деревцями. Сойка-Пташка гніздилася на молодих гілках і співала так радісно, що весь ліс танцював під її мелодію. Ліс поволі оживав, наповнюючись сміхом і життям. Одного дня люди повернулися. Але цього разу вони принесли не сокири, а лопати! Побачивши, як звірі оживили ліс, вони зраділи й приєдналися: посадили ще більше дерев і пообіцяли берегти ліс, як скарб. Сойка-Пташка сиділа на новому дубі, який виріс із жолудя, що вона колись принесла. Її серце гріла тепла думка: якщо любиш свій дім, його можна повернути, якщо працювати разом із друзями. Мораль: Ми можемо відновлювати те, що любимо, якщо дбаємо про природу разом із великим серцем!