Короткі казки

Вітер і Сонце сперечалися, хто з них сильніший. Поки вони з гарячністю й гучними словами доводили свою силу, дорогою йшов Подорожній, загорнутий у плащ.«Домовимось так, — сказав Сонце, — сильніший той, хто зможе зняти з Подорожнього плащ».«Гаразд», — пробурмотів Вітер і відразу ж послав на Подорожнього крижаний, завивальний подих. Від першого подиху вітру поли плаща закрутилися навколо тіла Подорожнього. Але він одразу ж щільніше загорнувся в нього, і чим дужче дув Вітер, тим міцніше він тримав плащ при собі. Вітер люто смикав плащ, та всі його зусилля були марними.Тоді засяяло Сонце. Спершу його промені були лагідні, і після лютої холоднечі Вітру Подорожньому стало так приємно, що він розстебнув плащ і дав йому вільно спадати з плечей. Промені Сонця ставали дедалі теплішими. Чоловік зняв капелюха й витер чоло. Нарешті йому стало так спекотно, що він зовсім скинув плащ і, рятуючись від пекучого проміння, приліг у затінку дерева край дороги. Лагідність і добра переконливість досягають успіху там, де сила й грубість безсилі.

Жили-були дід, баба та маленький хлопчик. Одного ранку бабуся вирізала пряник у формі чоловічка. Вона зробила йому глазур для волосся й одягу, а з маленьких грудочок тіста — ніс і очі. Коли вона поклала його в піч пектися, сказала хлопчикові: — Стережи пряникового чоловічка, поки дідусь і я підемо працювати в саду.Дід і баба вийшли копати картоплю, а хлопчик залишився біля печі. Але він замріявся й не дивився на неї весь час. Раптом він почув шум, глянув — і дверцята печі розчинилися. Звідти вистрибнув пряниковий чоловічок і чкурнув прямо до відчинених дверей будинку. Хлопчик кинувся їх зачинити, та пряниковий чоловічок виявився надто швидким: він вислизнув у двері та вискочив на дорогу ще до того, як хлопчик устиг його спіймати. Хлопчик щосили біг за ним, гукаючи дідуся й бабусю. Ті почули галас, кинули заступи в саду й теж побігли навздогін. Але пряниковий чоловічок обігнав усіх трьох, і скоро вони втратили його з поля зору. Утомлені, вони сіли відпочити на узбіччі.А пряниковий чоловічок побіг далі й незабаром зустрів двох чоловіків, які копали криницю. Вони глянули на нього й питають: — Куди мчиш, пряниковий чоловіче? — Я втік від діда, від баби та від хлопчика, і від вас утечу-у-у! — відповів він. — Авжеж? А ми перевіримо! — мовили вони, кинули своє знаряддя праці й кинулися за ним. Та наздогнати не змогли, і незабаром сіли край дороги відпочивати.Пряниковий чоловічок побіг далі й зустрів двох чоловіків, що копали рів. — Куди мчиш, пряниковий чоловіче? — спитали вони. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці — і від вас утечу-у-у! — вигукнув він. — Авжеж? Побачимо! — відповіли вони. Але й вони не змогли його спіймати, і теж лишилися позаду.Далі трапився ведмідь. — Куди це ти біжиш, пряниковий чоловіче? — загарчав він. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці й двох копачів рову — і від тебе втечу-у-у! — Авжеж? Побачимо! — ревнув ведмідь і побіг. Але й він швидко відстав, тяжко дихаючи, і ліг край дороги відпочити.Пряниковий чоловічок побіг далі й зустрів вовка. — Куди біжиш, пряниковий чоловіче? — загарчав вовк. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову й від ведмедя — і від тебе втечу-у-у! — Авжеж? Побачимо! — сказав вовк і пустився навздогін. Та й він не зміг його наздогнати й теж здався.Далі на узбіччі спокійно лежав лис. Він навіть не підвівся, а лише тонким голосом гукнув: — Куди біжиш, пряниковий чоловіче? — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову, від ведмедя й від вовка — і від тебе втечу-у-у! — Що? Не чую! — сказав лис, нахиливши голову. — Підійди ближче. Пряниковий чоловічок уперше зупинився й підбіг трохи ближче: — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову, від ведмедя й від вовка — і від тебе втечу-у-у!— Все одно погано чую, підійди ще ближче, — слабким голосом попросив лис, витягуючи шию та прикладаючи лапу до вуха.Пряниковий чоловічок підбіг зовсім близько й закричав на все горло: — Я ВТІК ВІД ДІДА, ВІД БАБИ, ВІД ХЛОПЧИКА, ВІД ДВОХ КОПАЧІВ КРИНИЦІ, ВІД ДВОХ КОПАЧІВ РОВУ, ВІД ВЕДМЕДЯ Й ВІД ВОВКА — І ВІД ТЕБЕ ВТЕЧУ-У-У!— Авжеж? — вигукнув лис і клацнув зубами. В одну мить він з’їв пряникового чоловічка.

Жило-було в осінньому лісі маленьке Хмареня Пушок. Воно було наймолодшим серед усіх хмар на небі, таким легким і пухнастим, що старші хмари завжди жартували: “Пушок, ти такий малий, що навіть дощик із тебе не вийде!” Але Пушок мріяв бути особливим і подарувати світу щось незвичайне. Одного прохолодного осіннього ранку, коли сонце ще тільки прокидалося, Пушок вирішив спуститися нижче, до землі. Він хотів подивитися, як живуть звірята в лісі, як листя змінює колір на золоте й червоне, і як пахне мокра трава. Але старші хмари застерегли: “Не спускайся надто низько, Пушок! Земля холодна, і ти можеш застудитися!”Пушок не послухався. Йому так кортіло погратися з їжачком Шипком і білченям Бусею, що він полетів униз, ближче до лісу. Там він побачив, як річка парує, ніби розповідає історії про свої мандри, а повітря тремтить від прохолоди. Пушок був такий цікавий, що почав кружляти над річкою, над полями, над старими дубами. Але що нижче він спускався, то холодніше ставало. “Ой, як прохолодно!” — зойкнув Пушок. Його пухнасті краєчки почали гуснути, а легенькі крапельки, з яких він складався, стали маленькими-маленькими, такими крихітними, що вже не могли літати високо. Пушок не зміг повернутися до неба! Натомість він розтікся над лісом, над селом, над луками, огортаючи все м’якою, сірою ковдрою.— Що ж я наробив? — засмутився Пушок. — Я не хмара і не дощ, я якийсь… дивний!Тут до нього підбіг їжачок Шипко. “Не журися!” — сказав він. “Ти не просто хмара, ти — туман! Ти такий чарівний, що ховаєш ліс від холодного вітру, робиш усе таємничим і красивим. Дивись, як я можу гратися в твоїх обіймах!” І Шипко почав бігати між деревами, хихикаючи, коли його колючки зникали в сірій пелені. Білченя Буся додало: “А я можу ховати свої горішки, і ніхто їх не знайде, бо ти, Пушок, приховуєш мої скарби!” Навіть стара Сова, що сиділа на гілці, прокричала: “Туман — це чудово! Ти робиш ліс казковим, а мої історії звучать ще загадковіше!”Пушок зрадів. Він зрозумів, що бути туманом — це його особлива магія. Він навчився приходити щоосені, коли повітря холоднішає, а річки й озера діляться теплом. Він гуляв лісами, обіймав села, і всі раділи його м’яким, сірим обіймам. Навіть старші хмари на небі перестали сміятися й казали: “Молодець, Пушок! Ти створив щось нове!”Так і народився туман — маленький Пушок, який щоосені спускається до землі, щоб подарувати світу таємничість, захистити звірят від холоду й додати чарівності осіннім дням. А коли сонце піднімається вище, Пушок тихенько шепоче: “Я ще повернуся!” — і піднімається в небо, щоб знову стати хмаркою.

Жила-була Сільська Мишка. Одного дня до неї в гості завітала її родичка — Міська Мишка. На обід господиня приготувала пшеничні зернятка, корінці й жолуді, а запивали вони усе холодною водичкою. Міській гості така їжа зовсім не сподобалася. Вона їла зовсім трішки й тільки з ввічливості усміхалася.Після обіду мишки довго розмовляли. Міська Мишка розповідала про життя в місті, про смачні страви та розкіш, а Сільська слухала й дивувалася. Уночі їй навіть наснилося, що вона теж живе в місті, де все так гарно й багате.Тож наступного ранку, коли Міська Мишка запросила подружку до себе, та з радістю погодилася.Приїхали вони в розкішний дім. На столі ще стояли залишки святкового бенкету: тістечка, сири, солодощі — справжня казка для мишок! Але щойно Сільська Мишка зібралася відкусити шматочок ніжного пиріжка, як почула гучне нявчання кота та дряпання у двері. Перелякані мишки кинулися в схованку й довго лежали нерухомо, майже не дихаючи. Коли ж нарешті наважилися повернутися до частування, двері раптом відчинилися, і до кімнати зайшли слуги прибирати зі столу, а за ними — й хатній пес.Сільська Мишка затрималася у домівці подруги рівно настільки, щоб забрати свою валізку та парасольку.— У тебе, звісно, є розкоші й ласощі, яких у мене немає, — сказала вона, швидко збираючись, — але я більше ціную свою просту їжу та спокійне життя на селі, разом із миром та безпекою, які вони дають. Краще бідність із безпекою, ніж достаток серед страху й небезпеки.

Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря — відпочивати. Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій — Петрикові. Хлопчик з’їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м’яку подушку й питає матір: — Мамо, ви казали, що поїзд веде машиніст. А вночі хто? — І вночі — машиніст, — каже мати. — Як? — дивується Петрик. — Невже він уночі не спить? — Не спить, синку. — Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик. — Ні… — Як же це так? — не може зрозуміти Петрик. — Йому ж хочеться спати. — Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна. — І я повинен? — питає Петрик. — І ти повинен. — Що ж я повинен? — Бути людиною. — каже мати. — Це найголовніше.

У далекому лісі жила собі маленька жабка-скрякотушка. Жила вона безтурботно і весело. Цілими днями полювала на комашок, а як сонечко сідало за обрій, влаштовувалася спати під великим листком папороті. Так і минали дні один за одним, рік за роком. Жабка підростала, мудрішала й дорослішала. Якось прокинулася вона вранці з незвичайною думкою: «А що, як подорожувати світом? Побачити, як живуть мої родичі в інших ставках та річках?» Ця думка не давала їй спокою. Поснідавши смачними комашками, жабка вилізла на теплий камінчик, щоб позасмагати під сонечком, та й задрімала.І наснився їй дивовижний сон. Пливе вона на білому човні широким синім морем. Вітер надуває вітрила, хвилі м’яко колихають човник. Але раптом море зникає, немов його й не було, а човник розтанув, як ранкова імла.Прокинулася жабка, очі протерла: «Що за дивина? Мабуть, я таки занадто розмріялася». Не встигла вона як слід отямитися, аж тут перед нею з’являється справжнісінький лицар на білому коні. Сидить гордовито, усміхається:— Чому сумуєш, красуне? Розвесели серденько! Загадай собі бажання — і я його виконаю. Жабка не довго думала. Адже її бажання вже визріло в серці:— Я хочу мандрувати світом і побачити далекі краї, тільки не знаю, як це зробити.— А тобі й не треба знати як, — відповів лицар. — Твоє бажання виконається, але спочатку виконай моє прохання: нагодуй мого вірного коня.Жабка з радістю погодилася. Вона назбирала найкращої трави, надоїла прохолодної води з джерела. Кінь поїв, попив і задоволено іржав.Тільки-но жабка закінчила своє завдання, лицар зник, а на його місці з’явилося сяйво. Воно огорнуло жабку, і сталося чудо — перетворилася маленька жабка на прекрасну принцесу з добрим серцем і ясним розумом.За мить повернувся лицар. Він побачив принцесу, закохався в неї з першого погляду і попросив її руки. Принцеса, пам’ятаючи його доброту, погодилася.Одружилися вони, й почали жити в любові та злагоді. І не просто жити, а мандрувати разом світами, пізнавати нові землі, зустрічати добрих людей. Нема в них ні горя, ні журби — тільки щастя та радість від кожного нового дня.Так збулася мрія маленької жабки, яка не боялася мріяти про неможливе.

Миші якось скликали збори, щоб вирішити план, як позбутися свого ворога — кота. Принаймні вони хотіли знайти спосіб дізнаватися, коли кіт наближається, щоб мати час втекти. Дійсно, щось потрібно було робити, адже вони жили в постійному страху перед його кігтями і ледве наважувалися покидати свої нори вдень чи вночі.Було обговорено багато планів, але жоден з них не здавався достатньо хорошим. Нарешті дуже молода миша піднялася і сказала:«У мене є план, який здається дуже простим, але я знаю, що він буде успішним. Усе, що нам потрібно зробити, — це прив’язати дзвіночок до кота. Коли ми почуємо дзвінок, ми одразу дізнаємося, що наш ворог наближається».Всі миші дуже здивувалися, що раніше не додумалися до такого плану. Але серед радості через їхнє щастя піднялася стара миша і сказала:«Скажу, що план молодої миші дуже хороший. Але дозвольте поставити одне питання: хто прив’яже дзвіночок коту?» Сказати, що щось слід зробити — одне, а зробити це насправді — зовсім інша справа.

Жив собі веселий дідусь Піг у затишному будиночку на краю великого зеленого лугу. Дідусь Піг мав сиву бороду, яка колихалася на вітрі, як хмаринка, і велике серце, повне мрій про квіти. Одного сонячного ранку він вирішив: “Еге ж! Посаджу я садочок, де цвістимуть найяскравіші квіти – червоні маки, блакитні волошки та золоті соняшники. Нехай усі сусіди приходять милуватися!”Дідусь узяв маленьку лопатку, пакетик з чарівними насінинками та вирушив на луг. Пеппа, маленька рожева свинка з великими вухами, і її братик Джордж, який завжди тягав за собою свого динозаврика Діно, побігли за ним. “Дідусю, а ми теж допоможемо? – запитала Пеппа, стрибаючи від захвату. – Я буду поливати, а Джордж – рити ямки!” Джордж кивнув: “Діно любить копати!”Вони разом викопали маленькі ямочки, посадили насінинки та присипали їх м’якою землею. “Тепер чекаємо дощу, і квіти виростуть!” – сказав дідусь Піг, витираючи піт з чола. Але щойно вони пішли на обід, на луг прилетіла зграйка пустотливих птахів. Спочатку прилетів горобець Піп, маленький і допитливий. “Ой, дивись, смаколики!” – зацвірінькав він і клюнув першу насінинку. За ним приєдналися синичка, ворона і навіть журавель, який зазвичай літає високо, але цього разу спустився на землю.“Клю-лю-лю! – сміялися птахи. – Це найкращі зернятка на світі! Хрум-хрум!” За годину всі насінинки зникли, ніби їх з’їв чарівний дракон. Дідусь Піг повернувся та ахнув: “Ой-ой! Мій садочок! Хто це накоїв?” Пеппа й Джордж засмутилися. “Не плач, дідусю, – сказала Пеппа. – Ми придумаємо, як відлякати цих пустотників!”І ось що вони вигадали – зробити опудало! Дідусь Піг узяв стару солом’яну ляльку, одягнув її в свій старий плащ і солом’яний капелюх. “Ти будеш Містер Опудало! – проголосив Джордж. – А Діно буде твоїм охоронцем!” Пеппа намалювала на опудалі страшну гримасу з червоними помідорами як очі. Вони поставили Містера Опудало посеред лугу, і воно стояло нерухомо, як справжній вартовий.Наступного дня птахи повернулися. “Хрум-хрум!” – почав Піп, але раптом побачив опудало. “Ааа! Чудовисько з помідорними очима!” – зацвірінькала синичка і полетіла геть. Ворона закричала: “Каррр! Воно оживає!” А Журавлик махнув крилами: “Я лечу в Африку, бо тут страшно!” Зграйка розлетілася в усі боки, і луг опустів. “Ура! – закричала Пеппа. – Наші насінинки в безпеці!” Дідусь Піг посміхнувся: “Дякую, мої маленькі винахідники. Тепер садочок виросте, і ми всі будемо танцювати серед квітів.”Але це ще не кінець пригод! Наступного тижня прийшла осінь – та чарівна пора, коли листя на деревах забарвлюється в золоті, червоні та помаранчеві кольори, ніби небо розсипало конфеті. Вітер подув грайливо, кружляючи листочки в танці. “Ходімо до парку! – запропонував дідусь Піг. – Там осінь влаштувала справжнє свято!” Пеппа, Джордж і вся родина Пігів – мама Піг з кошиком яблук і тато Піг з м’ячем – побігли до парку.Парк був як казковий світ! Високі дуби шелестіли: “Ш-ш-ш, вітер грає в хованки!” Листя падало дощем, і Пеппа стрибала до купи опалого листя: “Буль-буль! Я – королева осіннього снігу!” Джордж будував фортецю з гілок: “Діно, обороняйся від вітру-монстра!” А дідусь Піг розкидав жолуді: “Дивись, як вони котяться, ніби маленькі каштанові м’ячики!”Раптом вітер подув сильніше – вуууу! – і зірвав капелюх з голови тата Піга. Капелюх полетів над парком, як чарівний килим. “Лови-лови!” – закричали всі. Пеппа побігла за ним, Джордж стрибав, а мама Піг сміялася. Капелюх приземлився прямо на Містера Опудало, яке дідусь приніс, щоб показати друзям. “Ой, дивись! – вигукнула Пеппа. – Опудало тепер з капелюхом, як справжній джентльмен! І вітер його не лякає!” Вони всі сіли на траву, їли яблука і розповідали історії. “Осінь – це час пригод, – сказав дідусь Піг. – Навіть якщо птахи клюють насінинки чи вітер краде капелюхи, головне – разом сміятися і не здаватися.” Пеппа кивнула: “Так! І наступного року наш садочок буде повний квітів, а парк – повний друзів!”І з того дня Містер Опудало стояв на лугу, охороняючи квіти, а осінній парк став улюбленим місцем для всіх маленьких свинок. Бо в казках, як і в житті, найсолодше – це дружба, сміх і чарівний подих вітру.

У густому лісі стояв старий Дуб, а на ньому ріс упертий Листок. Усі листочки навколо восени почали мінятися: одні ставали золотими, інші багряними, а потім, танцюючи на вітрі, падали на землю. Але Листок тримався міцно. «Я не хочу падати! – гундів він. – Я сильний, зелений і можу залишитися на гілці назавжди!» Дуб лише хитав гілками. «Листочку, – казав він, – восени ми всі змінюємося. Сонце гріє слабше, земля холоне, і коріння не можуть дати тобі досить води. Якщо ти не впадеш, я виснажуся, а гілки зламаються під снігом». Листок не слухав. «Я не такий, як інші! – вигукнув він. – Хай падають слабкі, а я залишуся!» Минали дні. Осінь принесла холодні дощі, а згодом іній покрив траву. Усі листочки давно лежали на землі, створюючи теплу ковдру для коріння Дуба. А Листок, хоч і пожовк, тримався. Але одного дня прийшла зима, і важкий сніг накрив ліс. Гілка, на якій висів Листок, тріснула під вагою. Листок упав, але не в м’яку ковдру з листя, а в холодний сніг. Там його знайшла Білочка. «Чому ти не впав вчасно? – запитала вона. – Листопад – це не слабкість, а мудрість. Листя падає, щоб захистити дерево від холоду й дати землі поживу. Твої брати вже готують ґрунт для весни, а ти лише нашкодив Дубові». Листок зрозумів свою помилку. «Я думав, що бути сильним – це триматися, – прошепотів він. – Але сила в тому, щоб допомагати іншим». Білочка прикрила Листок снігом і мовила: «Нічого, навесні Дуб виростить нові листочки, а ти навчишся: іноді відпускати – це найкращий спосіб бути корисним».