Короткі казки

У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.Перенесли ми в теплицю осінні квіти — хризантеми. Зацвіли вони — білі, фіолетові, рожеві. А біля них зеленів паросток бузку. Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила Бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу Хризантему й питає здивовано:— Ти ж осіння квітка. Чом ти цвітеш? Надворі ж лютий мороз. Глянула Бузкова квітка — справді надворі зима. — Це все Оля зробила, — каже Хризантема. — Це вона посадила нас тут. Якби не Оля, ми б і не зустрілися. Не зустрілася б весна з осінню.

Трьох жінок було перетворено на квіти, що стояли в полі, але одній із них дозволялося ночами бути у своєму домі. Коли якось наближався світанок і вона знову мала піти до своїх подруг у поле та стати квіткою, вона сказала своєму чоловікові:«Якщо ти сьогодні до обіду прийдеш і зірвеш мене, я буду звільнена й назавжди залишуся з тобою». Так і сталося. Тепер питання: як її чоловік впізнав її, якщо всі квіти були абсолютно однакові й не мали жодної різниці?Відповідь: Оскільки вона провела ніч у домі, а не в полі, на неї не впала роса, як на інших двох. Саме за цим чоловік її впізнав.

Жив собі в крижаному палаці дідусь Мороз. А з ним жила його онучка — маленька Марічка. Вона дуже любила запитувати:— Дідусю, а як ти робиш сніг? — Дідусю, а чому сніжинки всі різні? — Дідусю, а як ти прикрашаєш дерева?Одного разу Мороз усміхнувся і сказав:— Знаєш що, Марічко? Сьогодні я візьму тебе з собою на роботу! Побачиш усе на власні очі!— Ура-а-а! — зраділа дівчинка й застрибала від щастя.Вони взяли чарівні пензлики, відерця зі срібною фарбою та крижані мішечки з інеєм. Марічка несла маленьке відерце, а дідусь — велике. — Дідусю, а куди ми йдемо?— До лісу! Там на нас чекають дерева. Вони всю осінь скидали листя, втомилися, а тепер сплять. І ми зробимо їм сюрприз — прикрасимо до зими!Прийшли вони до лісу. Темно, тихо, тільки місяць світить.— Дивись уважно! — сказав Мороз. — Спочатку я дихаю холодом на гілочки… От так… Ф-ф-ф-у-у-у!І справді — де Мороз дихнув, там гілочка вкрилася тонесеньким льодом.— Ой, дідусю! Вона заблищала! — зраділа Марічка.— А тепер найцікавіше! Беру пензлик, вмокаю в срібну фарбу — це крихітні крижинки води, які замерзають, — і малюю візерунки!Мороз легенько провів пензликом по гілці. І раптом — дзінь! — на ній виріс маленький кришталевий листочок!— Дідусю, дай я спробую! — попросила Марічка.— Давай! Тільки обережно, не поспішай.Марічка взяла пензлик, але так хвилювалася, що провела ним занадто швидко. Візерунок вийшов кривий і швидко розтанув.— Ой! Не виходить! — засмутилася дівчинка.— Не засмучуйся! Головний секрет — робити все повільно, з любов’ю. Дивись: я дихаю на гілочку, рахую до трьох — раз, два, три — і тоді малюю. Спробуй ще раз!Марічка глибоко вдихнула й подихала на гілочку берізки:— Ф-ф-ф-у-у… Раз… два… три…Потім обережно провела пензликом. І — о диво! — на гілці з’явився гарненький сріблястий візерунок!— У мене вийшло! Дідусю, дивись!— Молодець! А тепер найскладніше — зробити сніжинки!Мороз дістав крижані мішечки.— Тут особлива вода з хмаринок. Я беру крихітну краплинку, дихаю на неї холодом і… Дивись!У повітрі з’явилася маленька зірочка, потім ще одна, ще! Вони поволі падали на гілки, і дерева вкривалися білим пухнастим снігом.— Вау! Це ж справжнє чарівництво! — Ні, Марічко. Це не чарівництво — це закони природи! Коли дуже холодно, вода перетворюється на лід. Я просто допомагаю їй зробити це красиво!Вони працювали всю ніч. Марічка прикрашала тоненькі гілочки, а дідусь Мороз — товсті. Він показував їй, як робити бурульки:— Крапля води повільно стікає вниз, я дихаю на неї — і вона застигає! Ось і виходить бурулька!А ще вони малювали візерунки на корі дерев — такі, як на вікнах!— Дідусю, а чому ти кожному дереву робиш різні прикраси?— Бо всі дерева різні, внученько! Берізка — тонка, їй личать легкі срібні мережива. Дуб — сильний, йому підходять великі кришталеві бурульки. Ялинка — пухнаста, їй до лиця сніжні шапочки. Треба відчувати, що кому личить!Нарешті, коли схід сонця вже зазирав крізь гілки, робота була закінчена. Весь ліс сяяв, блищав, переливався!— Ой! — почули вони писк.Це прокинулася Білочка. Вона вискочила з дупла, подивилася навколо й аж ойкнула:— Яка краса! Хто це зробив?— Це ми! — гордо сказала Марічка. — Я і дідусь Мороз!— Дякуємо вам! Тепер наш ліс — як казковий!Додому Марічка йшла втомлена, але щаслива.— Дідусю, а завтра ми знову підемо прикрашати дерева?— Звичайно! У мене ще багато роботи. Треба прикрасити всі ліси, всі парки, всі дерева у світі!— А я тобі допомагатиму!— Тільки пам’ятай головне правило…— Знаю! Робити все повільно, обережно, з любов’ю! І тоді виходить красиво!— Правильно, внученько. А ще треба розуміти, що кожне дерево особливе, і для кожного треба підібрати свої прикраси.З того дня Марічка кожної зими допомагала дідусеві Морозу прикрашати дерева. Тому, якщо ви бачите взимку дерева, вкриті інеєм та снігом, знайте — це дідусь Мороз з Марічкою приходили вночі й старанно, з любов’ю, прикрашали кожну гілочку!А коли вранці сонечко освітлює дерева, і вони блищать, як діаманти, — це означає, що Мороз добре попрацював і зробив усе, як треба!

Дуже молоде Мишеня, яке ще ніколи не бачило світу, ледь не потрапило в біду під час свого першого ж виходу назовні. І ось яку історію воно розповіло своїй мамі про свої пригоди.«Я мирно прогулювався, і щойно завернув за ріг у сусідній двір, як побачив двох дивних створінь. Одне з них мало дуже привітний і добрий вигляд, а друге було найстрашнішим чудовиськом, яке тільки можна уявити. Тобі варто було його бачити.«На вершині його голови та попереду шиї висіли шматки сирого червоного м’яса. Він неспокійно ходив туди-сюди, розриваючи землю своїми кігтями та люто б’ючи крилами себе по боках. Щойно він мене побачив, як розкрив свого гострого рота, наче хотів мене проковтнути, а тоді видобув пронизливий крик, від якого я ледве не зомлів від страху».Чи здогадуєтесь ви, кого ж намагалося описати маленьке Мишеня? Це був ніхто інший, як Сільський Півень — перший, якого Мишеня коли-небудь бачило.«Якби не те жахливе чудовисько, — продовжувало Мишеня, — я б познайомився з тим гарним створінням, що виглядало таким добрим і лагідним. Воно мало густе оксамитове хутро, покірний вираз мордочки та дуже скромний вигляд, хоча очі у нього були яскраві й блискучі. Глянувши на мене, він помахав своїм гарним довгим хвостом і усміхнувся. «Я певен, що він якраз збирався заговорити до мене, коли те чудовисько, про яке я тобі розповідав, знову видало страшенний крик — і я втік, рятуючись».«Сину мій, — сказала Мишача Мама, — те лагідне створіння, яке ти бачив, було ніхто інший, як Кіт. Під своїм привітним виглядом він приховує злобу до кожного з нас. Другий же був просто птахом, який не заподіяв би тобі та найменшої шкоди. А от Кіт — він нас їсть. Тож дякуй, дитино, що залишився живий. І запам’ятай на все життя: ніколи не суди про когось за зовнішністю».Не покладайся лише на зовнішній вигляд.

У далекій-далекій Франції живе чарівна Фея Сніжинок. Вона мешкає високо над хмарами, у прекрасному палаці з льоду та снігу. У Феї Сніжинок довге волосся, біле, мов сніжинки. Її очі сяють, немов зорі, а прозорі крила мерехтять ніжним блакитним світлом.Місія Феї Сніжинок — дарувати світові чарівні сніжинки. Щойно приходить зима, вона одразу береться до роботи. Фея збирає у хмарах водяну пару і легеньким дотиком своєї чарівної палички перетворює її на крихкі, вишукані сніжинки — одну за одною.Зібравши сніжинки, Фея Сніжинок складає їх у маленькі блискучі торбинки. Вони сяють, немов зірочки, і звисають у її крижаному палаці. А потім Фея вирушає в політ, розносячи торбинки, повні сніжинок, по всіх куточках світу.Спершу вона прилітає до лісу. Маленькі звірята сховалися у своїх нірках, терпляче чекаючи, коли мине зима. Фея обережно розв’язує торбинку й тихо посипає ліс сніжинками. Незабаром великі дерева вбираються в білі шати, а гілки вкриваються блискучими, прозорими сніжинками — мов намиста з кришталю.Потім Фея Сніжинок летить до маленького містечка. Люди гріються вдома біля печей. Фея розсипає сніжинки на дахи й вулиці, і ось уже містечко перетворюється на білу казку. Побачивши сніг, діти радісно вибігають надвір: ліплять сніговиків, грають у сніжки й весело сміються. Дивлячись на щасливі обличчя людей і спокійних звірят серед снігу, серце Феї Сніжинок наповнюється теплом. Вона знає: її сніжинки подарували світові красу й радість.Зрештою Фея повертається до свого палацу на верхів’ї хмар, щоб чекати на наступну зиму й знову продовжити свою чарівну місію — приносити у світ прекрасні сніжинки.

Закінчилася осінь, і настала люта зима. Було дуже холодно, сніг вкрив землю товстим білим покривалом. Маленький горобчик залишився зовсім сам — його батьків обхитрила лисиця і з’їла.Якось пролітала сорока і помітила, що горобчик сумує і зовсім голодний. Співчуття її змусило: вона вирішила віддати всю свою їжу маленькому пташеняті. Горобчик щиро подякував. Так вони проводили зиму: сорока годувала горобчика, а він підростав, міцнів і вчився сам шукати собі їжу. Коли він став дорослим, горобчик почав віднаходити найкращу їжу та ділитися нею зі старою сорокою, яка допомогла йому вижити в холодну зимову пору.Так зав’язалася справжня дружба між маленьким горобчиком і доброю сорокою, яка залишалася з ним і в біді, і в радості.

Сова завжди спить удень. А вже після заходу сонця, коли рожеве світло зникає з неба, а тіні повільно підіймаються лісом, вона вилітає зі свого старого дупла, струшуючи пір’я й кліпаючи очима. Тоді її дивне «ху-ху-ху-у-у» розноситься тихим лісом, і вона починає полювання на комах і жуків, жаб і мишей, яких так полюбляє їсти.Жила-була одна стара Сова, що з роками стала дуже сердитою й примхливою, особливо коли хтось турбував її денний сон. Одного теплого літнього після обіду, коли вона дрімала у своєму дуплі в старому дубі, неподалік Коник-стрибун почав співати веселу, але дуже різку пісню. Стару Сову це розлютило, і вона висунула голову з дупла, який слугував їй і дверима, і вікном. — Забирайся звідси, пане, — сказала вона Коникові. — Хіба в тебе немає манер? Ти мав би хоча б поважати мій вік і дати мені спати в тиші!Але Коник зухвало відповів, що має таке ж право на своє місце під сонцем, як Сова — на своє місце в старому дубі. Після цього він заспівав ще голосніше й ще різкіше.Мудра стара Сова добре знала, що сперечатися з Коником, як і з будь-ким іншим, не має сенсу. До того ж удень її очі були недостатньо гострі, щоб покарати Коника так, як він на те заслуговував. Тож вона відклала всі грубі слова й заговорила з ним дуже лагідно.— Знаєш, Конику, а мені навіть подобається твій спів. У мене є чарівний напій, який, кажуть, допомагає співати ще краще. Підійди ближче — я хочу тебе пригостити.Нерозумний Коник повірив улесливим словам Сови. Він підстрибнув до її сховку, але щойно опинився так близько, що стара Сова змогла добре його розгледіти, вона накинулася на нього й проковтнула.Улесливість — не доказ щирого захоплення. Не дозволяй лестощам приспати твою пильність перед ворогом.

Високо в небі, серед хмар і сонячних променів, жив собі Маленький вітерець Вітя. Він був веселим і грайливим — любив гойдати гілки дерев, підхоплювати листя в танок і допомагати птахам летіти швидше. Але у Віті була одна особливість: коли щось йому не подобалося або хтось його засмучував, він починав дути все сильніше й сильніше. Спочатку трошки, потім дужче, а потім — ще дужче! І він не помічав, як перетворювався на справжню бурю.Одного разу великий дуб не захотів гойдатися так, як хотів Вітя. — Ну й не треба! — надувся Маленький вітерець і дмухнув сильніше. Дуб заскрипів, але теж не схилився. Вітя розсердився ще більше і задув так, що з дерева посипалися жолуді, а птахи злякано розлетілися. — Що ти робиш? — пискнуло маленьке пташеня, яке ледь встигло вхопитися за гілку.Вітя раптом зупинився й озирнувся. Навколо валялися поламані гілки, розкидані жолуді, а звірята ховалися по норах. Він зовсім не хотів нікого лякати! Йому просто стало прикро, і він… не помітив, як розгулявся. Вітя сумно полетів до своєї бабусі — Мудрої Вітряної Пані, що жила на вершині найвищої гори.— Бабусю, — сказав він тихо, — я знову перетворився на бурю. Я не хотів нікого лякати, але не зміг зупинитися.Мудра Вітряна Пані ласкаво погладила онука своїм теплим подихом:— Вітечку, кожен вітерець має в собі силу бурі. Це не погано і не добре — це просто твоя сила. Але щоб не робити шкоди, треба вчитися помічати, коли ця сила починає рости.— Але як я помічу? — здивувався Вітя.— Дивись, — сказала бабуся, — коли ти починаєш сердитися або засмучуватися, твоє серце б’ється швидше, дихання стає глибшим, і ти починаєш крутитися все швидше. Це перші знаки. Якщо ти їх помітиш, зможеш зупинитися.— А як зупинитися? — запитав Маленький вітерець. Бабуся посміхнулася: — Є три чарівні способи. Перший — зроби три глибокі подихи: повільно вдихни і повільно видихни. Другий — політай високо в небо і подивися на все зверху, тоді зрозумієш, що не все таке важливе. Третій — розкажи комусь, що ти відчуваєш, словами, а не вітром.Вітя уважно запам’ятав усе, що сказала бабуся.Наступного дня він знову гойдав дерева в лісі. Маленький зайчик випадково стрибнув на його улюблену хмаринку і розігнав її.Вітя відчув, як щось теплішає в його серці, як він починає крутитися швидше. — Стоп! — подумав він. — Це ж ті самі знаки, про які казала бабуся!Він зупинився і зробив три глибокі подихи: вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув. Серце забилося спокійніше.— Зайчику, — сказав Вітя, — мені прикро, що ти розігнав мою хмаринку. Я дуже старався зробити її пухнастою.— Ой, вибач! — сказав зайчик. — Я не спеціально! Давай я допоможу тобі зібрати нову?І вони разом зібрали ще красивішу хмаринку.Відтоді Маленький вітерець навчився помічати, коли його емоції починають рости. Іноді він робив глибокі подихи, іноді злітав високо в небо, а іноді просто розповідав друзям про свої почуття. І знаєте що? Він став ще веселішим вітерцем, бо тепер міг гратися й дмухати так, щоб усім було весело, а не страшно.А коли йому справді треба було стати сильним вітром — наприклад, щоб допомогти вітрильному човну дістатися до берега, — він міг це зробити, бо тепер сам керував своєю силою.Бабуся завжди казала йому: — Твої почуття — це не твої вороги. Це твої друзі, які підказують тобі, що важливо. Треба просто навчитися їх слухати і розуміти.І Маленький вітерець Вітя погоджувався з кожним словом.

Жила собі дівчинка Соломійка. Одного вечора у неї захитався молочний зуб, а потім — хрусь! — і випав. Соломійка дуже зраділа, бо знала: коли зуб випадає, треба покласти його під подушку, і вночі прийде Зубна Фея.Мама допомогла гарно почистити зубик, щоб він був блискучий і чистий, і Соломійка поклала його під подушку. Побажавши надобраніч, вона заснула і почала бачити солодкі сни.А коли всі вдома спали і на вулиці стояла глибока ніч, у віконце тихо-тихо залетіла маленька Зубна Фея. Вона була вся в сріблястій сукні, що мерехтіла, ніби місячне світло, а на спині мала крильця, тонкі, як павутинка. У руці тримала чарівну торбинку, що ніколи не важчала, хоч скільки би зубчиків туди не поклала. Фея підлетіла до подушки Соломійки, обережно підняла її краєчок і побачила зубик. Він був такий білий і чистий, що Фея аж посміхнулась.— Ось гарний зубчик! — прошепотіла вона. — З нього вийде чудова цеглинка.Вона обережно взяла зуб, поклала замість нього блискучу монетку (таку, що сама по собі трохи світилася), а потім тихенько вилетіла у вікно й полетіла в небо.Далеко-далеко, за хмарами, де звичайні люди ніколи не бувають, є чарівна країна Зубних Фей. Там стоїть великий-превеликий палац, весь білий і міцний, ніби з перлин. Але секрет у тому, що цей палац побудовано саме з молочних зубчиків дітей! Коли Зубна Фея прилітає додому, усі феї разом розбирають зібрані зубчики. Вони сортують їх за розміром і чистотою: найбільші й найбіліші йдуть на міцні стіни й високі вежі палацу, середні — на віконечка, дверцята й сходинки, а найменші — на гарні прикраси, як блискучі перила чи маленькі ліхтарики.Якщо зубчик дуже чистий і здоровий, він стає твердою цеглинкою, що тримається віками. А якщо жовтий чи з дірочками від солодощів — він кришиться, і феї не можуть його використати для будівництва. Такі зубчики вони акуратно переробляють на чарівний пилок.З цього пилку феї варять особливий сяючий еліксир у великому казані. Потім вони розсипають цей еліксир над землею, ніби зоряний дощ. Краплинки еліксиру потрапляють до дітей і допомагають виростати новим постійним зубам — міцними, білими і такими, що ніколи не болять і не псуються.А ще зубчики дають силу всій країні фей: чим більше гарних зубів, тим яскравіше світиться палац, тим сильніше чарівні крильця фей, і тим краще вони можуть літати до всіх дітей у світі.Тому Зубна Фея завжди лишає монетку — це її подяка за гарний зубчик, що допоможе зробити палац ще кращим, а посмішки всіх дітей — ще здоровішими й красивішими.На ранок Соломійка знайшла під подушкою монетку і дуже зраділа. Вона зрозуміла: якщо добре чистити зуби щовечора і щоранку, то Зубна Фея завжди буде рада прийти, а нові зубки виростуть міцними й красивими.І з того часу Соломійка чистила зуби ще старанніше, бо знала — десь там, за хмарами, її зубчик допомагає будувати чарівний палац і робити магію для всіх дітей.