Короткі казки

Ще більше казок про “зайчика” шукайте тут! Приємного читання У лісі жив маленький зайчик, який дуже любив сонце. Кожного ранку він прокидався рано, щоб побачити, як сонечко піднімається над лісом, і цілу годину сидів, дивлячись, як світло розливається по деревах і траві. Одного ранку зайчик прокинувся і побачив, що сонечко ще не з’явилося. Він виглянув у віконце і побачив, як над лісом зібралися темні хмари.— Сонечко, де ти? — запитав зайчик. — Чому ти не світиш?Згори почувся тихий голос сонечка:— О, зайчику, я сховався за хмарами, бо вони мене закрили. Якщо ти хочеш, я знову засяю, але мені потрібна твоя допомога!Зайчик не розгубився. Він побіг по лісу, шукаючи друзів, щоб разом допомогти сонечку. Спочатку зайчик зустрів лисицю.— Лисичко, ти можеш допомогти сонечку? — запитав він.— Я можу подути на хмари! — сказала лисичка, і почала дути. Але хмари залишалися на місці.Далі зайчик зустрів ведмедя.— Ведмедику, може, ти можеш розігнати хмари? — запитав зайчик.— Я спробую! — відповів ведмедик і почав товкмачити землю лапами. Але хмари не зникали.Зайчик не здавався. Він подивився на небо і подумав:— Можливо, якщо ми всі разом попрацюємо, то сонечко знову засяє.Всі лісові друзі зібралися на галявині. Зайчик, лисичка, ведмедик і навіть маленька мишка почали стрибати, махати лапками і співати веселі пісеньки.Раптом хмари почали розсуватися, і сонечко знову з’явилося на небі, сяючи яскраво і тепло.— Дякую вам, друзі! — радісно вигукнуло сонечко. — Разом ви допомогли мені прогнати хмари!Зайчик і його друзі радісно посміхнулися, адже вони зрозуміли, що разом можуть зробити все, навіть якщо це здається дуже важким. Мораль казки: Коли ми працюємо разом, будь-які труднощі можна подолати!

У далекому небі жила маленька Зірочка. Вона була найяскравішою на своєму небосхилі, але почувалася дуже самотньою. Щоночі вона світила для інших — для мандрівників, які шукали шлях, для закоханих, які загадували бажання, і для дітей, які дивилися на зоряне небо перед сном. Та ніхто не знав, як сильно Зірочка прагне знайти того, хто зрозуміє її серце.Одного разу вона помітила на землі хлопчика, на ім’я Лука. Він сидів біля озера і грав на сопілці, його мелодія піднімалася прямо до неба. Зірочка відчула, що музика торкається її душі, і вперше їй захотілося не просто світити здалеку, а стати ближче до землі.— Лука, — прошепотіла Зірочка, — я хочу побачити світ, про який ти співаєш. Допоможи мені зійти з небес.Лука, почувши тихий голос, підняв голову.— А як же ти допомагаєш мандрівникам? — запитав він. — Без твоєї яскравості вони заблукають.— Якщо в моєму серці буде любов, я засяю ще сильніше, — відповіла Зірочка. — Але для цього мені потрібно дізнатися, що таке любов.Лука замислився. Він хотів допомогти Зірочці, тому запропонував їй одне рішення:— Щоночі я гратиму тобі мелодію. Вона розкаже про радість, сум, щирість і віру. Можливо, у цій музиці ти знайдеш відповіді.Зірочка погодилася. Щоночі Лука сідав біля озера і грав для неї. У його мелодії були різні історії: про пташку, яка віддала останній шматок хліба іншій, про стареньку бабусю, яка ділилася теплом із чужими дітьми, і про матір, яка стояла на холодному вітрі, аби захистити свого малюка.Зірочка слухала й зрозуміла: любов — це не лише почуття, це дії. Це тепло, яке ти даруєш іншим, навіть якщо тобі самій важко.Одного дня вона заговорила до Луки:— Дякую тобі, тепер я знаю, що любов живе у кожному, хто готовий поділитися світлом свого серця. Я повернуся на небо, але тепер я сяятиму яскравіше, щоб кожен зміг знайти свою дорогу. Коли Зірочка знову піднялася на небосхил, вона світила так сильно, що її помітили всі мандрівники. Лука теж дивився на неї знизу і грав свою музику, знаючи, що їхня дружба та тепло залишаться назавжди. Мораль казки: Любов — це світло, яке народжується, коли ми даруємо щось важливе іншим. Вона живе у наших вчинках, щирих словах і бажанні підтримати ближніх.

Одного ранку Пеппа прокинулася від яскравого світла, що заливало кімнату. Вона підбігла до вікна й вигукнула: — Ой, яка краса! Джордже, швидше сюди!Джордж зазирнув із плюшевим динозавром у руках. — Діно? — здивовано запитав він, дивлячись на яскраву веселку.— Ні, Джордже, це не динозавр, це веселка! Але дивись, у ній є срібляста смужка! Я такого ще ніколи не бачила, — захоплено сказала Пеппа.— Срібло! Може, там скарб? — пожвавішав Джордж.Пеппа побігла до мами й тата. — Мамо, тату, ми з Джорджем побачили дивну веселку! Можна ми підемо подивитися ближче?— Звичайно, тільки не забудьте гумові чобітки, раптом буде болото, — усміхнувся тато Свин.Пеппа, Джордж і їхні друзі — Зої Зебра, Ребекка Кролик і Сьюзі Вівця — вирушили до веселки. По дорозі вони зустріли маленьку пташку, яка щось співала.— Чуєте? Вона говорить про якийсь скарб! — захоплено сказала Ребекка.— А давайте запитаємо! — запропонувала Сьюзі.Пеппа обережно звернулася до пташки: — Привіт, пташко! Ми шукаємо кінець веселки. Ти знаєш, що там?Пташка кивнула маленькою голівкою й защебетала: — У кінці веселки — скриня зі сміхом, яка зробить вас дуже щасливими!— Оце так! — вигукнув Джордж.Друзі пішли далі, долаючи різні перешкоди. Спершу був густий ліс. — Тримайтеся за руки, щоб не загубитися! — сказала Пеппа.Потім — бурхлива річка. — Ой-ой, як перейти? — хвилювався Джордж.— Стрибайте по камінцях! — сміливо запропонувала Зої.Нарешті, веселка привела їх до маленького пагорба. На вершині вони побачили чарівну скриню, яка сяяла, як зірка.— Раз, два, три! Відкриваємо! — разом вигукнули друзі. Усередині були різнокольорові кульки. Пеппа взяла одну в руки, і раптом всі опинилися на галявині, де брудні калюжі блищали на сонці.— Стриб-скок! — весело закричала Пеппа.— Оце так пригода! — сміялися всі.Вони зрозуміли, що справжній скарб — це радість і дружба, які роблять кожен день чарівним.— Це був найкращий день! — сказала Пеппа, коли всі разом поверталися додому.

Одного вечора Щенячий патруль зібрався на своєму улюбленому пагорбі, щоб дивитися на зорі. Скай змахнула лапкою на небо й сказала: — Дивіться, яке яскраве сузір’я Песика!— Ой, а де зірка-захисник? Її немає! — раптом помітив Маршалл. Гонщик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Зума – вправний рятувальник на воді; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. Командував ними їхній добрий друг Райдер. Він завжди знав, коли настане момент, коли місту або природі потрібна допомога. Райдер одразу ж активував комунікатор: — Команда, у нас завдання! Зірка-захисник зникла, і ми повинні її знайти!Вони вирушили до обсерваторії, де працювала мудра сова Олівія. — Олівія, ти не помічала чогось дивного? — запитав Гонщик.— Так, я бачила, як щось яскраве впало в ліс. Це може бути ваша зірка, — відповіла сова.Команда побігла до лісу, але там було темно й трохи страшно. — Не хвилюйтеся, я освітлю дорогу! — сказав Гонщик, витягаючи ліхтар.Коли вони дісталися до галявини, всі побачили щось блискуче серед трави. Це була зірка, яка сяяла слабким світлом. — Вона виглядає втомленою! — сказала Скай.— Мабуть, їй потрібно допомогти повернутися на небо, — задумався Зума.— Я маю план! — вигукнув Маршалл. — Використаємо мій водомет, щоб створити водяну ракету!Команда швидко зібрала все необхідне: Роккі допоміг знайти деталі для ракети, а Зума привіз воду. Зірку обережно поклали на вершину ракети.— Готові? На рахунок три! — сказав Райдер. — Один, два, три!Ракета здійнялася вгору, а зірка полетіла назад на своє місце у сузір’ї. Вона засвітилася ще яскравіше, ніж раніше.— Ми це зробили! — радісно вигукнув Гонщик.— Щенячий патруль завжди готовий! — додала Скай.З того часу зірка-захисник завжди світила яскраво, нагадуючи всім, що дружба й команда можуть розв’язати будь-яку проблему.

У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір. — Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко. — Ой, добре буде гойдатися! — зраділа Оля. Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися. Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає. Мишко й каже: — І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає. Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі — гніздечко синиччине, а в гніздечку — пташенята маленькі. — Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля. — Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко. — Подумай, чого, — відповіла Оля. Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

У маленькому містечку, де завжди пахло свіжою випічкою, жила дівчинка Марійка. Вона дуже любила солодощі, особливо цукерки. Але найбільше вона мріяла про чарівні цукерки, які могли виконувати бажання.Одного дня Марійка знайшла на ярмарку маленьку лавку, якої раніше не було. За прилавком стояла таємнича бабуся.— Підходь, дівчинко! У мене є особливі цукерки, — мовила вона та простягнула різнокольоровий пакетик.— Вони справді чарівні? — здивувалася Марійка.— Кожна цукерка виконає одне бажання, але будь уважною: бажання має бути добрим.Дівчинка була у захваті! Вона швидко повернулася додому, сіла на ліжко й дістала першу цукерку.— Хочу мати цілу кімнату цукерок! — вигукнула вона й з’їла одну.Раптом у кімнаті з’явилися гори шоколаду, карамелі та мармеладу. Марійка радісно кинулася їсти, але вже за годину її почав боліти живіт.— Ой, я стільки не з’їм… Треба інше бажання!Вона взяла другу цукерку. — Хочу, щоб усі робили тільки те, що я хочу!Але стало не так весело: мама не приготувала обід, друзі не гралися з нею, бо чекали наказів. Марійка зрозуміла, що це погане бажання.Залишилася остання цукерка. Марійка подумала й сказала:— Хочу зробити всіх щасливими!Раптом у містечку стало весело: діти отримали іграшки, бабусям принесли квіти, а в парку заграла музика.Марійка зрозуміла, що справжня магія — це не чарівні цукерки, а добрі вчинки, які роблять світ кращим. І з того дня вона завжди ділилася радістю з іншими.

У маленькому містечку, загубленому серед зелених лісів, жила дівчина, на ім’я Софія. Вона була музиканткою, і її пісні завжди приносили людям радість. Але Софія мала одну проблему — її музика не приносила їй щастя. Вона відчувала порожнечу всередині, яку не могла заповнити ніщо, навіть найкраща мелодія.Одного дня, гуляючи лісом, Софія почула дивовижний звук — ніжне тихе тремтіння струни. Вона пішла на звук і знайшла старого чоловіка, що сидів під великим дубом, граючи на фортепіано.— Це ти створюєш таку мелодію? — запитала Софія.— Це не я, а любов, яка говорить через мене, — відповів старий. — Ти шукаєш мелодії, але ти не слухаєш своє серце.Софія сіла поруч і замовкла. Вона слухала, як музика ллється через пальці старого, і раптом усвідомила, що вона сама не відчуває зв’язку з серцем. Всі її пісні були лише відголоси того, що вона думала, що має почути, але не справжнім звучанням її душі.Старий чоловік закрив очі й промовив: — Щоб створити музику, потрібно відкрити серце, слухати, що воно каже, і подарувати цей звук світу.Софія почала грати, але цього разу вона не думала про ноти чи гармонії. Вона просто грала те, що відчувала. Її пальці танцювали по клавішах, а серце переповнювалося любов’ю до світу, до кожної ноти.Коли вона закінчила, вона відчула, як її душа наповнилася спокоєм і радістю. Мелодія була не тільки у музиці — вона була в кожному слові, кожному погляді, в кожному вчинку. І найголовніше — вона була в любові, яку Софія тепер могла подарувати всім.З того часу Софія грала не лише для слухачів, а й для себе, адже справжня любов і щастя народжуються, коли серце відкривається світу.Мораль: Любов — це не просто емоція, це музика, яку ми створюємо своїми вчинками, словами та серцем.

Колись давно в маленькому містечку, яке називалося Сердечне, жив мудрий і добрий святий Валентин. Він був улюбленцем усіх мешканців, адже мав здатність дарувати людям щастя та любов. Щоразу, коли хтось був сумний або самотній, святий Валентин приносив їм маленькі подарунки, щоб їх серце розцвіло від радості.Одного разу, коли наближався День Святого Валентина, святий Валентин вирішив зробити щось особливе для всіх дітей міста. Він розумів, що справжня любов не тільки між дорослими, але й у дружбі, турботі один про одного. Він вирішив, що цього року даруватиме дітям «чарівні серця».Усе місто знало, що на День Святого Валентина святого Валентина можна зустріти в парку, і кожен, хто був добрим і турботливим, міг отримати «чарівне серце». Це серце не було звичайним — воно світилися теплом і радості, і будь-хто, хто його тримав, відчував, як серце наповнюється любов’ю і добротою.Того дня всі діти Сердечного зібралися в парку. Валентин стояв посередині, і його очі сяяли від радості, бо він бачив, скільки тепла й любові вони носили в своїх серцях.— Кожен із вас має «чарівне серце» всередині, — сказав він. — Але це серце стає ще яскравішим, коли ви ділитеся ним з іншими. І тоді, святий Валентин почав роздавати маленькі серця дітям. Оля отримала серце, коли допомогла старенькій бабусі, Петрик — коли поділився своєю іграшкою з другом, а Ірина — коли підтримала сестричку в грубі хвилини.До кінця дня серце кожного з них світилося теплом і добром. І навіть ті, хто був трішки сумним, відчули, як світ навколо наповнюється теплом. Всі діти зрозуміли, що справжня любов — це не тільки слова, а й вчинки: турбота, доброта й увага до інших.І так, кожного року на День Святого Валентина місто Сердечне наповнювалося світлом і теплом, а святий Валентин продовжував нагадувати дітям, що любов у світі починається з їхніх сердець. Мораль: Справжня любов — це не просто слова, а вчинки, турбота про інших і доброта, якою можна поділитися з кожним.

Хлопчик сидів біля відчиненого вікна й пускав мильні бульбашки. Вони були легкі, красиві. Сонечко грало на бульбашках всіма кольорами веселки: жовтим, синім, зеленим, оранжевим, фіолетовим… Легенький вітерець підхоплював бульбашки, й вони летіли над квітником, над кущами бузку. Їм хотілося піднятися вище за дерева, та ледве торкалися листя — вони лопались. А одна велика Мильна Бульбашка, підхоплена вітром, полетіла у синє небо. Побачила Мильну Бульбашку Ластівка, полинула до неї, летить поруч і дивується: — Яке на вас гарне плаття! Яка ви красива! Ви чарівна пташка! — Так, я чарівна пташка, — згорда відповіла Бульбашка. — Поглянь, одежа на мені веселкою грає. Доторкнулася Ластівка до одежі — Мильна Бульбашка лопнула. — Де ж це вона поділась та чарівна пташка? — здивувалася Ластівка. — Тільки бризки полетіли.