Короткі казки

Одного чудового ранку Свинка Пеппа прокинулася від яскравого сонечка, що заглядало у вікно. Вона швидко підхопилася з ліжка і побігла вниз до своєї родини.— Добрий ранок, Пеппо! — привіталися Мама і Тато Свині.— Добрий ранок! — відповіла Пеппа. — Що ми сьогодні будемо робити?— Ми з Джорджем хочемо пограти у пошук скарбів! — вигукнув Тато Свин, підморгнувши.— Ооо! Це дуже цікаво! — Пеппа застрибала від радості.Тато Свин передав Пеппі стару карту з намальованими слідами та хрестиком. — Це карта справжнього скарбу! — пояснив він.Пеппа, Джордж, Сюзі Вівця і Денні Пес взяли лупи, лопатки та вирушили у велику пригоду.Перша підказкаКарта привела друзів на ігровий майданчик, де вони знайшли першу підказку: “Сонце світить, трава росте, Тут гойдалка весело гойдає тебе!” — Це гойдалки! — вигукнула Пеппа.Вони підбігли до гойдалок і побачили там місіс Качечку, яка тримала у дзьобику папірець.— Кря-кря! — сказала вона, віддаючи підказку.Друга підказка— Дякую, місіс Качечко! — засміялася Пеппа й розгорнула папірець.На ньому було написано: “Де піски теплі й м’які, Скарб чекає вас мерщій!” — Це пісочниця! — сказав Джордж.Всі кинулися до пісочниці та почали копати.— Я щось знайшов! — вигукнув Денні Пес, витягуючи з піску пляшку з запискою.— Подивимось, що там написано! — запропонувала Сюзі.Остання підказкаПеппа розгорнула папірець і прочитала: “Там, де листячко шурхоче, І в затінку відпочити хочеш.” — Це під велике дерево! — радісно вигукнула вона.Друзі побігли до старого дуба у парку. Там вони побачили маленьку купку землі, наче хтось щось сховав.— Давайте копати! — запропонувала Сюзі.Всі разом узялися за роботу. Джордж навіть використав свій маленький екскаватор, щоб швидше знайти скарб.Раптом лопатка Пеппи вдарилася об щось тверде.— Це скриня! — радісно закричала вона.Справжній скарб!Друзі відкрили її і знайшли всередині… коробку з печивом у формі сердечок!— Оце справжній скарб! — засміялася Сюзі.Але раптом Пеппа помітила ще одну маленьку коробочку в скрині. Вона відкрила її й побачила яскравий медальйон у формі серця.— Ооо, яка краса! — захоплено вигукнула Пеппа.На звороті було написано: “Дружба — це найцінніший скарб!”— Це правда! — погодився Денні.Всі сіли під деревом, смакували печивом і раділи, що знайшли не лише справжній скарб, а й провели чудовий день разом.— Це був найкращий день! — сказала Пеппа.— Хрю-хрю, — погодився Джордж.І всі весело засміялися.Кінець!

Одного ранку Райдер отримав терміновий сигнал тривоги. На пляжі біля Бухти Пригод залишилися дивні сліди, а рибалки бачили щось велике у воді!– Щенячий Патруль, у нас нова місія! – оголосив Райдер. – Нам потрібно розслідувати загадкові сліди на пляжі!Щенята миттєво зібралися в штабі.– Я готовий! – вигукнув Маршалл, трохи спіткнувшись, але швидко піднявся.– Я візьму слід! – впевнено сказав Гонщик.– А я розвідаю місцевість з неба! – додала Скай, розправляючи свої крила.Таємничі слідиЩенята вирушили на пляж і справді побачили великі сліди, що тягнулися по піску аж до скель.– Ці сліди точно не людські… І не схожі на лапи жодної тварини, яку ми знаємо, – замислився Гонщик.Скай піднялася в повітря й обстежила територію.– Хлопці, сліди ведуть до великої печери біля скелі! – повідомила вона.Знахідка у печеріЩенята обережно наблизилися до печери. Усередині було темно і лунко, а десь у глибині чулося тихе скавуління.– Хто там? Не бійся, ми допоможемо! – кликнув Райдер.З глибини печери виліз маленький тюлень, весь мокрий і наляканий.– Ого, це ж тюленятко! Він загубився! – вигукнув Роккі.Тюленя тихо запищало, ніби просило допомоги.– Його хвилі винесли на берег, і він не може знайти дорогу назад до води! – здогадався Зума. Повернення додомуЩенята швидко придумали план.Роккі змайстрував із дощок маленький пліт, а Скай допомогла підштовхнути його ближче до води.– Ну що, друже, час додому! – підбадьорив малюка Гонщик.Маршалл ніжно посадив тюленя на пліт, а Зума повів його через хвилі назад у море.Раптом із води з’явилися ще кілька тюленів – вони радісно зустріли свого малюка!– Місія виконана! – вигукнув Райдер.Святкування успіхуПовернувшись на берег, щенята радісно стрибали від щастя.– Ще одна справа для Щенячого Патруля! – сказав Гонщик.– Без паніки, поки ми на варті! – додав Маршалл, спіткнувшись, але всі лише засміялися.– Що ж, щенята, чудова робота! Ви всі справжні герої! – похвалив їх Райдер.І всі разом побігли гратися на пляжі, знаючи, що завжди готові прийти на допомогу!

Пасся собі раз Осел на пасовиську та якось наблизився до корча, а за корчем сидів Вовк, вискочив до Осла і хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня окричали, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже: – От то добре, от то добре, пане Вовче, що ви надходите. Я вже тут за вами шукаю-шукаю. – А пощо я тобі здався? – питає Вовк. – Та, бачите, громада вислала мене по вас і остро наказала: «Іди і без Вовка нам навіть не вертай до села». – А пощо я громаді здався? – питає Вовк. – А ви й не знаєте? Адже у нас у громаді війта вибирають. – Ну, так що з того, що вибирають? – Не то біда, що вибирають,- мовить Осел,- а то біда, що ні на кого не можуть згодитися. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може війтом бути». Як похопили се слово, так на тім і стали, і вислали мене, щоб я вас зараз спровадив до села. Таке-то діло. Почувши се, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на хребет та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, а бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та полінами та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік. Біжить, неборака, та все оглядається, чи ще люди за ним не біжать. Аж коли вже села не було видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ляг спочивати. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити: – Мій тато війтом не був, мій дід війтом не був – і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося війтом бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопа, щоби мене здоровенним буком протрепав та розуму навчив. А під копицею сидів власне порядний хлоп з вилами в руках. Почувши се, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребті, аж Вовк і содухи спустив.

Летіли собі Ластівка й Горобець та й зустрілися. Ластівка й каже:— Я швидше літаю.Та й полетіла високо-високо, аж де хмари. Повернулась на землю, а Горобець каже:— Ти вмієш високо літати, а я вмію по землі стрибати, а ти не вмієш. Ластівка спробувала й собі стрибати, але нічого не вийшло. Тоді вона каже Горобцеві:— А я вмію над ставком летіти й можу, летючи, води напитися.Летить Ластівка швидко-швидко, нахилилась над водою та й напилась води.— Бачиш, Горобчику, а ти й не вмієш.А Горобчик сміється:— А пробуй на гілочці гойдатися. Я вмію, а ти не вмієш.Полетів Горобчик, сів на тоненьку вербову гілочку та й гойдається. Уже й сонце заходить, а він усе гойдається.— Цвірінь-цвірінь, — засміявся Горобчик.

Одного ранку на маленькому автодромі, в куточку великого міста, жила маленька машинка, на ім’я Бібі. Вона була яскраво-червона, мала швидкі колеса і завжди була готова до нових пригод. Бібі дуже любила мандрувати та мріяла про великі подорожі.— Я хочу побачити світ! — сказала вона одного дня, зупинившись біля свого гаража.Її старий друг, великий автобус, на ім’я Боб, посміхнувся.— Якщо ти хочеш подорожувати, то йди до Далекого Лісу! Там знайдеш нових друзів і пригоди! — порадив він.Бібі вирушила в подорож, і вже через кілька годин опинилася біля Великого Лісу. В лісі було тихо і загадково, дерева стояли високо, а повітря було наповнене ароматами квітів і свіжої трави.— Я тут! — радісно вигукнула Бібі.Раптом з-за дерева вискочила маленька білка, на ім’я Тіммі. — Привіт! Ти виглядаєш, як машина з великими пригодами! Може, допоможеш мені знайти моїх друзів? — запитала Тіммі.— Звичайно! Разом ми знайдемо їх! — сказала Бібі.Вони разом поїхали через ліс, і, незабаром, зустріли маленького лісового оленя, на ім’я Бембі. Бембі був засмучений, бо загубився у лісі та не міг знайти свій шлях додому.— Не хвилюйся, Бембі! Ми тебе проведемо! — сказала Бібі та повезла його та білку Тіммі на собі через лісові стежки.Вдячний Бембі показав їм затишне місце, де жили його друзі. Всі разом вирішили зробити великий пікнік і поділитися своїми історіями про пригоди. Білка Тіммі теж була щаслива, бо серед звірів на пікніку побачила своїх друзів.— Це найкраща пригода! — сказала Бібі, коли всі разом сміялися і спілкувалися.Настав вечір, і Бібі зрозуміла, що іноді найкращі пригоди — це не тільки великі подорожі, а й нові друзі, з якими можна розділити щасливі моменти.— Я щаслива, що знайшла собі нових друзів! І хто знає, куди мене занесе наступна пригода! — усміхнулась вона, вирушаючи в новий день.З того часу Бібі часто відправлялася в нові подорожі, але завжди пам’ятала, що найголовніше — це бути добрим другом і допомагати іншим.

У далекій-далекій долині, де світанки вкривали землю рожевим світлом, а вечори наповнювали небо міріадами зірок, жив маленький динозавр Рекс. Він був не таким, як інші тиранозаври – замість того щоб гарчати й лякати всіх навколо, він мріяв про пригоди, дружбу і… чарівні зірки!Щоночі Рекс виходив на пагорб і дивився в небо, шукаючи найбільшу і найяскравішу зірку. Він вірив, що якщо зможе доторкнутися до неї, то здійсниться його найбільша мрія – навчитися літати!– «А що, якщо я справді зможу?» – шепотів він собі, розмахуючи маленькими лапками, ніби це були крила.Одного вечора, коли небо спалахнуло особливо яскравими вогниками, одна зірка раптом затріпотіла і впала прямо перед ним. Це була не проста зірка – вона палахкотіла м’яким золотавим світлом і лагідно усміхалася.– «Ти шукав мене?» – запитала вона.Рекс не міг повірити своїм очам!– «Так! Я хочу літати, як птеродактиль! Хочу бачити світ зверху і відчувати вітер у лапах!»Зірка замислилася.– «Я можу подарувати тобі крила, але ти повинен пообіцяти одну річ – використовувати їх тільки для добра!»Рекс кивнув, і зірка злетіла, осипаючи його золотим пилом. У ту ж мить у нього за спиною з’явилися справжні, сяючі крила!Він махнув ними і… піднявся в небо! Вперше в житті Рекс літав! Він бачив свою долину згори, вітався з птеродактилями та навіть заглянув у вулкан, який парував після дощу. Відтоді він став Рексом-Захисником. Якщо комусь потрібна була допомога – він прилітав, немов блискавка. А щоночі, перед тим як заснути, дякував чарівній зірці за її дар і обіцяв ніколи не забувати, що справжня магія – це добрі вчинки.

У далекому зачарованому лісі, де дерева шепотіли стародавні легенди, а річки дзвеніли, як музика, жила маленька єдиноріжка на ім’я Веселка . Вона була не схожа на інших єдинорогів — її ріг не світився, і через це вона почувалася особливою, але самотньою.— «Щоб ріг засяяв, ти маєш знайти свою справжню силу», — казала їй мудра Совина Королева.Але що це означало?Одного вечора ліс охопила тривога: місяць на небі потьмянів, і разом із ним зникли магічні сили всіх чарівних істот. Птахи не могли літати, дерева перестали рости, а світлячки згасли.— «Тільки крапля чистого місячного світла може повернути рівновагу!» — вигукнув старий Дракон Хмар.Веселка вирішила, що повинна щось зробити. Вона вирушила в найнебезпечніше місце — на Вершину Вітрів, де жила сама Ніч.Шлях був складним: річки стали темними і холодними, вітер намагався збити її з дороги, а тіні прошепотіли:— «Ти не зможеш… Ти не чарівна…»Але Веселка не зупинилася. Вона вийшла на вершину і побачила згаслий місяць. Він був сумний і самотній.— «Я можу тобі допомогти?» — тихо запитала вона.Місяць здивувався.— «Ти не боїшся мене?»— «Ні. Я знаю, як це — бути без світла…»І тоді місяць заплакав. Його сльоза — срібляста крапля чистого світла — впала прямо на ріг Веселки. І сталося диво! Її ріг засяяв яскравіше, ніж будь-коли, осяявши весь світ. Ліс знову наповнився чарами, птахи заспівали, а світлячки повернулися.З того дня Веселка зрозуміла: справжня сила — не в магії, а в доброму серці, яке не боїться темряви.

Одного теплого ранку, коли сонце ще тільки підіймалося за обрій, всі члени Щенячого Патруля зібралися на своїй базі. Райдер, їхній лідер, отримав важливе завдання: у лісі, де ще ніколи не був їхній патруль, з’явилося загадкове магічне дерево. Чутки ходили, що це дерево може виконати будь-яке бажання, але лише тим, хто прийде до нього з добрим серцем.— Потрібно дістатися до цього дерева і переконатися, що все в порядку, — сказав Райдер, зібравши команду.— Готові до пригоди! — відгукнулися щенята, кожен з яких мав свою особливу здібність.Маршал, пожежне щеня, був сповнений рішучості та хвилювання. — Буду пильнувати, щоб ніщо не загрожувало нашим друзям! — сказав він, обережно перевіряючи свою пожежну сумку.Рокі, винахідник і еколог, перевірив свої інструменти. — Це буде шанс перевірити мої нові екологічні гаджети! — сказав він з радістю.Зустрівши труднощі на своєму шляху, команда не здавалася. Ліс був темний і таємничий, а вітри носили з собою невідомі звуки, але щенята не боялися. Вони вірно допомагали один одному, долаючи всі труднощі.Коли вони нарешті дісталися до магічного дерева, то побачили, що воно неймовірно красиве, з блискучою корою та великими розлогими гілками, що мерехтіли в променях сонця. Але щось було не так. Дерево виглядало сумним.— Чому ти так сумуєш? — запитала Скай.Дерево повільно розпустило свої гілки, і з його коріння вийшов старий мудрий дух. — Я магічне дерево, і моя сила може здійснити будь-яке бажання. Але я не можу здійснити жодного бажання, поки не отримаю щось важливе від тих, хто приходить до мене.Щенята почали думати, і один за одним висловлювали свої бажання. Маршал побажав, щоб усі були в безпеці. Рокі попросив, щоб ліс залишався чистим і здоровим. Скай побажала, щоб її друзі завжди були щасливі.Але найменше і найцінніше бажання висловив наймолодший член патруля — щеня Чейз. Він підійшов до дерева і, опустивши голову, сказав: “Я бажаю, щоб ми завжди були разом, допомагали один одному і залишалися справжніми друзями.”Дерево раптом засяяло, і його гілки розцвіли, випускаючи яскраві квіти, які перетворювались на зірки. — Твоє бажання справжнє і від чистого серця. Ви, щенята, найкращі друзі, і саме це є справжньою силою. Магічне дерево підняло свої коріння, і весь ліс розцвів, наповнивши повітря ароматом чудових квітів. Щенячий Патруль повернувся додому, щасливий і втішений, що навіть у найтемніші моменти можна знайти світло, якщо вірити в дружбу та доброту.

Якось, коли сонце світило яскраво, а небо було блакитним, Свинка Пеппа вирушила на прогулянку до лісу з родиною. Вона завжди обожнювала досліджувати нові місця, і цього разу їй стало цікаво, що ховається за межами знайомих стежок. Пеппа мріяла про неймовірні пригоди, і сьогодні вона була готова до чогось особливого.“Мамо, тату, давайте підемо в глибину лісу!” — радісно сказала Пеппа, тягнучи своїх батьків за собою.Мама Свинка усміхнулася і погодилася. “Тільки не забувай, що ліс може бути не таким вже й знайомим. Будь обережна.”І от, разом із родиною, Пеппа вирушила в подорож. Ліс був наповнений ароматом свіжої трави, птахи співали, а дерева шелестіли своїм листям. Але чим далі вони йшли, тим більше Пеппа відчувала, що щось особливе чекає на них у глибині лісу.Нарешті вони дійшли до великого, старого дуба, що стояв на галявині. Під його корінням Пеппа побачила маленький, блискучий ключик, який тягнув до себе її погляд. “Що це?” — подивувалася вона.“Це, мабуть, ключ до чогось важливого”, — відповіла Мама Свинка, теж звернувши увагу на знахідку.Пеппа підняла ключик і, тримаючи його в руках, відчула, як її серце затрепетало. Вона відчула, що цей ключ може відкрити двері до великої таємниці. Зазвичай Пеппа не боялася, але зараз її охопило хвилювання.“Мамо, татусю, може, ми знайдемо щось дуже цікаве?” — запитала Пеппа, тримаючи ключик перед собою.“Звісно, ми з тобою разом розкриємо цю таємницю!” — відповів Тато Свин.Вони вирушили в пошуках місця, яке могло б підходити для ключа. І незабаром, серед дерев, вони знайшли величезну кам’яну плиту з дивними знаками, які світилися під променями сонця.Пеппа підійшла до плити, вставила ключ у маленьку щілину і повернула його. Раптом земля під її ногами здригнулася, і плитка відсунулася, відкриваючи вхід у невелике підземелля.“Тут ми точно знайдемо щось захоплююче!” — зраділа Пеппа.Вони спустилися вниз і потрапили до маленької печери, всередині якої було багато яскравих каменів, що світилися, немов зірки. В середині стояла стара скриня, яка чекала свого відкриття.Пеппа підійшла до скрині і, зітхнувши від хвилювання, відкрила її. У середині була не золота, а не менш цінна річ — старовинна книга з казками про лісові пригоди. “Це книга моїх улюблених історій!” — вигукнула Пеппа, тримаючи її в руках. “Тут стільки неймовірних казок, які можуть ожити!”Мама Свинка і Тато Свин були так само здивовані і щасливі. “Це була справжня пригода, Пеппо”, — сказав Тато Свин.Вони повернулися додому, а Пеппа прочитала свою першу казку з нової книги. Від того моменту вона зрозуміла, що справжня магія полягає в тому, щоб не боятися відкривати нові горизонти і вірити в чудеса, які можуть трапитися на кожному кроці.Кінець. Ця казка про Пеппу нагадує, що іноді найбільша цінність полягає не в матеріальних речах, а в чудових пригодах, яких ми переживаємо разом з тими, кого любимо.