Короткі казки

Одного вечора в будинку Свинки Пеппи стало темно — мама Свинка вимкнула світло, бо настав час лягати спати.— Надобраніч, мої любі! — сказала мама, поцілувала Пеппу і Джорджа та вийшла з кімнати.Але щойно стало зовсім темно, Джордж зіщулився під ковдрою.— Пеппо… мені страшно, — тихенько прошепотів він.— Чого ти боїшся? — запитала Пеппа.— Темряви, — зітхнув Джордж.Пеппа задумалася. Вона сама колись боялася темряви, але тато Свин пояснив їй, що ніч зовсім не страшна.— Знаєш, Джорджику, темрява — це просто відсутність світла! Вона не може тебе образити. А ще вночі з’являються найкрасивіші речі! Ходімо, я тобі покажу.Пеппа взяла Джорджа за лапку та відчинила штору. У вікні сяяв великий місяць, а на небі блищали тисячі зірок.— Дивись, які вони гарні! Це наче чарівні ліхтарики, що освітлюють ніч!Очі Джорджа округлилися від захоплення.— А ще… якщо прислухаєшся, ти почуєш, як уночі співають цвіркуни, а вітерець лагідно колише дерева. Це все частина чарівного нічного світу!Джордж почав слухати та дивитися навколо. Він побачив, як місячне світло м’яко освітлює його улюблені іграшки, а його тінь весело рухається по стіні. — Ой, моя тінь танцює! — засміявся він.— Бачиш? Темрява — не страшна, вона просто інша! — усміхнулася Пеппа.Джордж кивнув. Тепер йому було цікаво, а не страшно.— Я більше не боюся! Ніч — це чарівно!Пеппа закуталася у ковдру, а Джордж затишно влаштувався поруч. Скоро він заснув, посміхаючись. А місяць і зірки пильнували його сон, як добрі друзі.

У густому, квітучому лісі жив маленький Зайчик. Він був швидкий, розумний і дуже добрий, але мав одну особливість — говорив так тихо, що його майже ніхто не чув.Коли Зайчик щось питав, друзі завжди перепитували:— Що ти сказав, Зайчику? — нахилялася до нього Лисичка. — Кажи голосніше, я не чую! — кричав згори Ворон. — Ой, мені здається, що він зовсім не розмовляє, — шепотіли між собою Білочки. Зайчик тільки ховався за довгими вушками і думав: «Якби я говорив голосно, всі б мене сміяли…» Чому Зайчик говорив тихо?Раніше, коли він пробував бути гучнішим, його мама казала:— Зайчику, не кричи, це нечемно!І він навчився шепотіти.А коли під час гри він казав, що хоче інші правила, друзі сміялися:— Що? Ти щось сказав? Ми не чули!І він перестав говорити.Так він навчився: мовчати — безпечніше. Один важливий деньОдного разу друзі гралися біля річки. Було весело, аж раптом сильний вітер звалив велике дерево! Воно впало так, що перегородило стежку, і друзі опинилися у пастці.— Що робити?! — злякалася Лисичка. — Треба кликати на допомогу! — вигукнув Їжачок.Але хто покличе? Лисичка боялася людей, Білочки не вміли говорити голосно, а Їжачок заплутався у кущах.Залишився тільки Зайчик.Він глянув на друзів, потім — на лісову стежку, що вела до людей.Якщо він не закричить, ніхто їх не врятує.Якщо він не скаже голосно, вони залишаться тут назавжди.У нього було два варіанти: залишатися тихим і чекати… або спробувати щось змінити.Зайчик набрав повітря, відчув, як тремтять лапки, але міцно їх притиснув до землі.— ДОПОМОЖІТЬ! — вигукнув він так голосно, що навіть листя на деревах затремтіло.Ехо понесло його голос далеко-далеко.За кілька хвилин прибіг Лісник. Він швидко побачив ситуацію, розчистив стежку, і друзі змогли вибратися.— Оце так голос! — усміхнувся Лісник. — Я не знала, що ти можеш так! — здивувалася Лисичка.Зайчик теж здивувався. Він зрозумів, що його голос не слабкий. Його голос може рятувати.І з того дня, коли йому треба було щось сказати, він більше не шепотів.Він знав: коли говориш упевнено, тебе чують. І це добре.

У Тролівстві завжди панували веселощі. Кожен день був наповнений музикою, танцями й співами. Мачок, Величка, Купер та інші жителі тролячого королівства жили безтурботно, аж поки одного ранку сталося неймовірне — музика… зникла!Таємничий ранокМачок прокинувся від дивної тиші. Він підскочив на ноги, озирнувся — нічого не звучало! Не грали чарівні барабани Купера, не лунали співи тролів, навіть вітерець не шелестів у листі.— Що сталося?! — вигукнув він, підбігаючи до Велички.— Я не знаю! — схвильовано відповіла вона. — Це жахливо! Ніхто не може заспівати жодної ноти, наші інструменти мовчать, а ноги не танцюють!Зниклий ритмТролі зібралися на головній галявині. Купер пробував видобути бодай звук зі своїх барабанів, але вони залишалися німими. Смарагдовий, що завжди був життєрадісним, засмучено зітхнув.— Мені здається, що хтось викрав наш ритм! — заявив він.— Викрав ритм? — перепитала Величка. — Але як таке можливо?— Ми це дізнаємося! — рішуче сказав Мачок. — Тролі, вирушаємо на пошуки нашої музики!Подорож до Долини ЕхоВони вирушили у далеку дорогу. Йшли через ліс Соло, де завжди лунав пташиний спів, але сьогодні там панувала тиша. Пройшли річку Ритму, яка зазвичай шуміла в такт мелодіям тролів, але зараз вона текла мовчки.— Це все дуже дивно… — прошепотіла Величка.Нарешті вони дісталися Долини Ехо, місця, де живе чарівна істота — Мелодія. Кажуть, що вона охороняє баланс музики у всьому світі.— Мелодіє, допоможи нам! — вигукнув Купер.Із туману з’явилася прекрасна сяюча фігура.— Тролі, я чекала на вас, — лагідно промовила вона. — Ваш ритм викрав Хаос — дух тиші, що ненавидить музику. Він сховав її на Горі Забуття.Битва за музикуМачок і його друзі сміливо вирушили до Гори Забуття. Коли вони дісталися вершини, перед ними постав Хаос — темна фігура, що поглинала всі звуки.— Музика приносить лише метушню! — прошипів він. — Без неї світ спокійніший!— Але без музики немає радості! — заперечила Величка.— Ми доведемо тобі, що музика — це магія! — вигукнув Мачок.Тролі заплющили очі й почали згадувати свої улюблені мелодії. Купер уявив, як грає на барабанах, Величка — свої улюблені пісні, а Мачок — потужний ритм у своїх грудях.І раптом… тиша зламалася! Бум-бум-бум! Загуркотіли барабани Купера. Ля-ля-ля! Заспівала Величка. Ноги Мачка почали танцювати, а потім і всі тролі підхопили ритм!Хаос не витримав цієї потужної енергії й розчинився у повітрі. Музика повернулася до Тролівства!Щасливий фіналТролі знову танцювали й співали. Вони зрозуміли, що музика не просто розвага — це частина їхньої душі. Величка обійняла Мачка.— Ми впоралися!— І тепер ніколи не дамо музиці зникнути! — усміхнувся він.Святкування тривало всю ніч. А високо в небі мерехтіла зірка — знак того, що ритм тролів буде жити вічно!Кінець.

Жила-була маленька дівчинка, чиє волосся було таким яскравим і золотистим, що виблискувало на сонці, немов прядене золото. Через це її звали Золотоволоскою.Одного дня Золотоволоска вирушила на луки збирати квіти. Вона йшла все далі й далі й зрештою опинилася в лісі, де ніколи раніше не була. Ліс був прохолодним і затіненим, і вона пішла вперед, милуючись його красою.Невдовзі дівчинка побачила маленький будиночок, що стояв самотньо серед дерев. Вона дуже втомилася й захотіла пити, тому постукала у двері. Вона сподівалася, що добрі люди, які тут живуть, дадуть їй води й дозволять трохи відпочити. Та Золотоволоска не знала, що цей будиночок належав трьом ведмедям. Тут мешкали ВЕЛИКИЙ ВЕДМІДЬ-ТАТО, середнього розміру ВЕДМЕДИЦЯ-МАМА і маленьке ведмежа, яке було завбільшки з саму Золотоволоску. Але всі троє пішли на прогулянку до лісу, поки їхня вечеря вистигала.Дівчинка постукала у двері, але ніхто не відповів. Вона трохи почекала, потім знову постукала – і знову тиша. Тоді вона обережно натиснула на двері – і вони відчинилися.Зайшовши всередину, вона побачила три стільці, що стояли в ряд. Один був ВЕЛИКИМ СТІЛЬЦЕМ – він належав ведмедю-татові. Другий – середнього розміру, і це був стілець ведмедиці-мами. А третій – маленький, милий стільчик ведмежати.На столі стояли три миски з гарячою кашею. “Отже, ” – подумала Золотоволоска, – “господарі скоро повернуться, щоб її з’їсти.”Вона вирішила сісти й відпочити, поки господарі не повернуться. Спершу вона сіла у ВЕЛИКЕ КРІСЛО, але подушка була надто м’яка, ніби хотіла її проковтнути. Тоді вона спробувала середнє крісло, але подушка виявилася надто твердою й незручною. Нарешті, вона сіла в маленьке, миле крісло, яке було саме таким, як треба, ніби створене для неї.Вона сиділа, погойдуючись, довго-довго, аж поки крісло не тріснуло, і вона провалилася прямо через нього!Але господарі так і не поверталися, а на столі все ще стояли миски з кашею. «Напевно, вони не дуже голодні», – подумала Золотоволоска, – «інакше вже давно повернулися б на вечерю». Тож вона підійшла ближче, щоб подивитися, чи миски ще повні.Перша миска була ВЕЛИКОЮ, з ВЕЛИКОЮ ДЕРЕВ’ЯНОЮ ЛОЖКОЮ – це була миска ведмедя-тата. Друга миска була середнього розміру, з середньою дерев’яною ложкою – вона належала ведмедиці-мамі. А третя – маленька, з маленькою срібною ложечкою – це була миска ведмежати.Каша пахла так смачно, що Золотоволоска вирішила її скуштувати.Вона взяла ВЕЛИКУ ЛОЖКУ і спробувала кашу з ВЕЛИКОЇ МИСКИ, але вона була надто гаряча. Тоді вона взяла середню ложку й скуштувала кашу з середньої миски – вона була надто холодна. Нарешті, вона взяла маленьку срібну ложечку і спробувала кашу з маленької миски – вона була якраз такою, як треба, і така смачна, що Золотоволоска їла, їла, їла, поки не з’їла всю кашу.Після цього їй стало дуже сонно. Вона піднялася сходами нагору і оглянула кімнату. Там стояли три ліжка в ряд. Перше було ВЕЛИКИМ ЛІЖКОМ ведмедя-тата. Друге – середнього розміру, належало ведмедиці-мамі. А третє – маленьке, милий куточок для ведмежати.Золотоволоска лягла на ВЕЛИКЕ ЛІЖКО, щоб спробувати його, але подушка була занадто висока, і їй було зовсім незручно.Тоді вона лягла на середнє ліжко, але подушка виявилася надто низькою, і це теж було незручно.Нарешті, вона прилягла на маленьке ліжечко ведмежати, і воно виявилося ідеальним – таким зручним, що вона лежала, лежала… і міцно заснула.

У далекому королівстві, де гори здіймалися аж до самих хмар, жив дракон Зорекрил. Його луска сяяла сріблом у променях місяця, а очі світилися, мов дві зірки. Він не був схожий на інших драконів — не нищив села, не викрадав принцес, а лише мріяв про вільне небо та пригоди. Та в тому ж королівстві жив жорстокий король Вельмір, який ненавидів драконів. Він вважав їх загрозою і наказав лицарям ловити та знищувати всіх, хто насмілювався літати над його землями. Дракони тікали, ховалися, а ті, хто намагався чинити опір, зникали без сліду.Одного разу Зорекрил почув плач із темної ущелини. Він спустився вниз і побачив дівчину, яка тремтіла від холоду. Це була принцеса Лея — дочка короля Вельміра. Вона загубилася в лісі під час прогулянки і не змогла знайти дорогу назад.— Ти дракон? — злякано спитала вона. — Так, але я не заподію тобі зла, — відповів Зорекрил. Він розкрив крила й піднявся в небо, несучи Лею до замку. Коли вони приземлилися біля воріт, солдати вже хотіли вбити дракона, та принцеса їх зупинила:— Він врятував мене! Він не ворог, а мій друг!Король Вельмір не міг повірити, що дракон допоміг його доньці. Його серце, закам’яніле від ненависті, почало танути. Він зрозумів, що не всі дракони є загрозою, і скасував свій наказ. Відтоді люди та дракони стали жити в мирі, а Зорекрил став першим драконом, якого королівство визнало своїм захисником.А коли наступала ніч, він злітав у височінь, де його срібні крила світилися серед зірок, нагадуючи всім про те, що справжня хоробрість — це не сила, а добре серце.

Одного чудового ранку місто Бухта Пригод прокидалося у звичному ритмі: перехожі поспішали у справах, машини гуділи на перехрестях, а дітлахи радісно бігли до школи.Але раптом… “Біп-біп!” — почувся різкий гудок. Маленький хлопчик Макс майже вибіг на дорогу, не дивлячись по сторонах! Його вчасно зупинив Гонщик — відважний поліцейський пес.— Стоп, Максе! — голосно вигукнув він. — Червоне світло — стояти!— Ой… Вибач, Гонщику, я поспішав! — знітився хлопчик.— Поспіх на дорозі — небезпечна річ, друже! Сьогодні Щенячий патруль покаже всім, як бути обережними на вулицях! Урок безпеки від Щенячого патруляРайдер зібрав команду на центральній площі, а жителі міста з цікавістю спостерігали.— Отже, друзі, — почав Гонщик, — ми навчимо вас головних правил безпеки на дорозі! Перше правило: “Червоне — стій, жовте — чекай, зелене — йди!”Маршал, завзятий пожежник, показав веселу гру: світлофор міняв кольори, а всі містяни повинні були правильно реагувати. Якщо хтось рухався на червоне, Маршал випускав веселий фонтанчик води зі шланга — сміх лунав на всю площу! Друге правило: “Дивись ліворуч, праворуч і знову ліворуч перед тим, як перейти дорогу!”Скай з висоти стежила за натовпом. Коли дехто забував подивитися по сторонах, вона кликала з неба:— Обережно! Дивіться навколо! Третє правило: “У темряві будь помітним!”Роккі роздав світловідбивні наліпки у формі лапок, які можна було приклеїти на рюкзаки та куртки.— Тепер вас видно навіть уночі! — сказав він. Несподівана небезпекаРаптом… “БАХ!” — почувся гуркіт. На головній дорозі перестав працювати світлофор! Автівки зупинилися, не знаючи, що робити, а перехожі розгублено топталися на узбіччях.— Це небезпечно! — вигукнув Райдер. — Гонщику, ти керуватимеш рухом!Поліцейський пес стрибнув у центр перехрестя й почав сигналами лап керувати машинами.— Зума, постав конуси! — Райдер швидко віддав наказ.— Уже біжу! — водний рятувальник розставив яскраві знаки.А Роккі тим часом швидко полагодив світлофор. “Клац!” — і загорілося знайоме зелене світло.Місто полегшено зітхнуло.— Ви врятували ситуацію! — радісно вигукнув мер. Щасливий фіналМакс підійшов до Гонщика й серйозно сказав:— Я тепер завжди буду чекати зелене світло. І носитиму цю лапку-наліпку, щоб мене було видно!Гонщик підморгнув:— Молодець, друже! Тепер ти — справжній експерт із безпеки на дорозі!Щенячий патруль знову показав: немає проблем, які вони не змогли б вирішити, і немає щеняти, яке не могло б допомогти!

Жила-була бідна вдова, і була в неї одна-єдина донечка — добра й лагідна дитина, яку всі любили.Одного дня дівчинка пішла до лісу збирати хмиз. Вона була дуже засмучена, бо вдома не залишилося жодної крихти їжі, і вони з матір’ю часто голодували.Назбиравши в’язку дров, вона вже збиралася йти додому, як раптом побачила стареньку жінку, яка теж шукала хмиз. Бабуся була така згорблена й квола, що на неї важко було дивитися без жалю. Дівчинка пошкодувала її й захотіла допомогти.— Добра бабусю, — сказала вона, — дозвольте мені назбирати для вас дрова, адже вам важко нахилятися.Вона відклала свій власний хмиз і назбирала старенькій стільки, скільки та могла підняти.— Я б віднесла вам додому, — сказала дівчинка, — але мене чекає мама, і я вже дуже запізнилася.— Дитинко, — відповіла стара жінка, — у тебе добре серце, і ти заслуговуєш на винагороду.Вона витягла з-під свого плаща маленький залізний горщик.— Візьми його, — сказала вона. — Це чарівний горщик. Щоразу, коли ви з матір’ю будете голодні, достатньо сказати: “Варися, горщику, Каші нам гаряченької!” …і він почне варити та наповнюватися солодкою кашею. Коли ви насититеся, скажіть: “Зупинись, горщику, Каша вже гаряченька!” — і він припинить варити.Стара жінка змусила дівчинку повторити ці слова кілька разів, а потім віддала їй горщик і покульгала геть у глиб лісу.Дитина була в захваті від думки, що тепер вони з матір’ю ніколи не залишаться голодними. Вона щодуху побігла додому, міцно тримаючи чарівний горщик у руках.Коли вона вбігла до хати, мати здивовано запитала, де дрова.— Я принесла щось краще за хмиз! — радісно вигукнула дівчинка. — Дрова лише зігрівають нас, а це нас ще й нагодує!Вона поставила горщик на стіл і промовила: “Варися, горщику, Каші нам гаряченької!” І тут же горщик почав булькати й кипіти, наповнюючись солодкою кашею. Вдова схопила ложку і почала набирати кашу в миску, але що більше вона накладала, то більше каші з’являлося в горщику. Коли всі миски в хаті були вже повні, дівчинка сказала: “Зупинись, горщику, Каша вже гаряченька!” І горщик миттєво припинив кипіти.. Вдова була в захваті від такого скарбу, що принесла їй дочка.— Сідаймо швидше та їжмо! — радісно вигукнула вона.— Так, люба матусю, — відповіла дівчинка, — але спершу я віднесу трохи каші нашим сусідам, які допомагали нам, коли у нас нічого не було.Вона наповнила великий казан кашею й вирушила до сусідів.Але щойно дівчинка вийшла з дому, як вдова почала хвилюватися: а чи вистачить їм самим? Їй здавалося, що вони залишили собі надто мало. Тож вона вирішила знову наказати горщику варити кашу. — Варися, горщику, Каші нам гаряченької! Горщик одразу ж почав кипіти й наповнюватися кашею. Незабаром він був повний, а каша переливалася через край. Вдова хотіла зупинити його, але забула чарівні слова.— Досить! — закричала вона. — Зупинися! Перестань!Але горщик не слухав. Каша продовжувала литися.Вдова схопила ложку й почала швидко вигрібати кашу, наповнюючи всі миски та горщики, які тільки знайшла. Проте горщик варив і варив. У розпачі вона схопила його та викинула за двері, але каша потекла далі, виливаючись просто на вулицю й розтікаючись дорогою.Дівчинка поверталася додому, коли зустріла струмок каші, що розтікався дорогою. Вона одразу здогадалася, що сталося.Щосили вона побігла вперед і, коли дісталася до місця, де лежав горщик, вигукнула: — Зупинись, горщику, Каша вже гаряча! Тієї ж миті горщик перестав кипіти. Але каші вже було стільки, що нею можна було нагодувати всю округу.Після цього вдова більше ніколи не наважувалася наказати горщику варити кашу. Відтепер тільки дівчинка промовляла чарівні слова.Але вони з матір’ю більше ніколи не знали нестачі, адже каша була такою смачною, що люди приходили навіть з далеких сіл, щоб купити її.

Одного осіннього ранку маленький їжачок Хрумчик прокинувся від теплого промінчика сонця. Осінь вже постукала в лісові двері, а це означало, що час готувати запаси на зиму.— Треба знайти щось смачненьке! — подумав їжачок і почимчикував до лісової галявини.Раптом він побачив під великим яблуневим деревом кругле червоне яблуко.— Ой, яке гарне! І напевно дуже смачне! — зрадів Хрумчик.Та ось біда — яблуко було важким, і їжачкові було складно котити його до своєї нірки. Він спробував штовхати його носиком, але воно знову й знову відкочувалося.— Що ж робити? — замислився їжачок.Аж тут налетів вітерець, і яблуко покотилося прямо до нього. Їжачок нахилився, і раптом яблуко причепилося до його колючок!— Оце так диво! — засміявся їжачок. Весело крокуючи додому, він зустрів зайчика.— Ой, Хрумчику, ти не бачив чогось смачненького? Я так зголоднів! — сумно сказав зайчик.— Звісно! Ось, тримай шматочок яблучка! — і їжачок відкусив для друга скибочку.Трохи далі він зустрів білочку.— Ой, їжачку, а чим це ти так смачно пахнеш? — запитала вона.— Це моє яблучко! Хочеш скуштувати? — запропонував Хрумчик.— Дуже! — зраділа білочка, і їжачок поділився ще одним шматочком.Так, по дорозі додому, Хрумчик пригостив і мишеня, і пташку, але коли дістався нірки, на його колючках усе ще залишалося пів яблука!— От і чудово! — задоволено сказав їжачок і з насолодою з’їв свою частинку.Йому було приємно знати, що він не лише назбирав собі запаси, а й зробив друзів щасливими.

Жила-була в густому лісі маленька Лисичка на ім’я Ліна. Вона була руденька, спритна і дуже пишалася тим, що все на світі може зробити сама. “Мені ніхто не потрібен!” – казала вона, гордо махаючи пухнастим хвостом. Ліна сама знаходила собі їжу, сама копала нори, сама розв’язувала всі свої лисячі справи. Але одного дня з нею сталася пригода, яка відкрила їй очі на дещо важливе.Якось восени, коли ліс укрився золотим листям, Ліна вирішила назбирати ягід на зиму. Вона помітила густі кущі малини біля старого пня і подумала: “Я ж Лисичка, я все вмію! Зараз пролізу туди і наберу собі запасів!” Не сказавши нікому ні слова, вона пірнула в кущі. Спочатку все йшло добре: Ліна обережно просувалася між гілками, тягнулася до стиглих ягід, але раптом її хвіст заплутався у старій сітці, що хтось давно залишив у лісі. Ліна смикнулася, але сітка затягнулася ще міцніше, обплутавши її лапи.“Ой-ой-ой!” – застогнала Ліна, намагаючись вибратися. Але що більше вона борсалася, то тугіше сітка стискала її. Лисичка злякалася, але все ще не хотіла кликати на допомогу. “Я сама впораюся!” – бурмотіла вона, хоч уже відчувала, як лапки німіють від напруги.Тим часом повз кущі проходив Їжачок Колючий. Він почув тихе скиглення і зупинився. “Ліно, це ти там?” – гукнув він, зазираючи в малинник. “Ні-ні, це не я! Я все можу сама!” – відмахнулася Лисичка, хоч Їжачок уже побачив її в сітці. “Та бачу ж, що тобі важко. Давай допоможу!” – сказав Їжачок і почав обережно розплутувати сітку своїми маленькими лапками.Ліна хотіла заперечити, але від утоми тільки тихенько пискнула. Їжачок покликав ще й Зайчика Вуханя, який саме стрибав неподалік. Зайчик приніс гострий камінчик, щоб перерізати міцні нитки, а разом вони з Їжачком звільнили Ліну з пастки. Лисичка вибралася на траву, зніяковіла, але вдячна. “Дякую…” – пробурмотіла вона, опустивши очі.“Чому ти не покликала нас одразу?” – здивувався Зайчик. “Ми ж друзі, ми завжди раді допомогти!” Їжачок кивнув: “Так, Ліно, просити допомоги – це не соромно. Навіть я, хоч і колючий, інколи прошу Зайчика дістати мені воду зі струмка, коли сам не можу дійти.” Ліна задумалася. Вона зрозуміла, що її гордість заважала їй бачити, які хороші в неї друзі. “Ви праві, – сказала вона нарешті. – Я думала, що бути сильною означає все робити самій. Але тепер бачу, що сильніше – це коли ти не боїшся попросити підтримки.”Відтоді Ліна змінилася. Вона все ще була спритною і кмітливою, але вже не соромилася звертатися до друзів, коли щось не вдавалося. А одного разу, коли Зайчик застряг у вузькій норі, а Їжачок не міг дістати яблуко з-під важкого каменя, це Ліна прибігла на допомогу – і всі разом вони весело сміялися, радіючи, що мають одне одного. Мораль: Казка вчить, що просити допомоги – це не слабкість, а сила. Друзі завжди поруч, щоб підтримати, і разом легше подолати будь-які труднощі.-