Казки про козу

Були собі дід та баба. Якось поїхав дід на ярмарок і купив собі козу. Привіз її додому, а на ранок наказує старшому синові:— Іди, синку, козу пасти, щоб була доглянута і нагодована.Пас хлопець козу цілий день, а ввечері пригнав додому. Тільки підвів козу до воріт, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях і питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза йому:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розсердився на сина:— Як ти за козою доглядав, що вона голодна? Забирайся з двору!На другий день послав дід меншого сина пасти козу. Пас хлопець її до вечора, а потім пригнав додому. Знову дід зустрічає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза так само:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розгнівався ще більше:— І ти не годен козу доглянути! Геть із двору!На третій день дід наказав бабі пасти козу.— Побачимо, як ти впораєшся!Баба цілий день гляділа козу, травичкою годувала, водичкою напувала. Увечері пригнала додому, а дід уже чекає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову своє:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід і бабу прогнав.На четвертий день вирішив сам пасти козу. Цілий день водив її по лугах, давав їсти найсоковитішу траву, поїв із чистого струмочка. Увечері привів козу додому. Сховався біля воріт, одягнув свої червоні чоботи й питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла. От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:— А хто, хто в моїй хатці?А коза сидить на печі та й каже:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:Коза-дереза — українська народна казка— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А ведмідь:— От я його вижену!Побіг до хатки:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Ведмідь злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А вовк:— От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.— Отже, вижену!Побіг вовк до хатки та й питається:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Вовк злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А лисичка:— От я його вижену!— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!— Отже, вижену!Побігла лисичка до хати та питає:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От лисичка теж злякалась.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.Коли це лізе рак-неборак та й питається:— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А рак: — От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!— Отже, вижену!От поліз рак у хатку та й питається:А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:А я рак-неборак, Як ущипну — буде знак!Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

Жила-була стара коза. Вона мала семеро козенят і любила їх так, як тільки мати може любити своїх дітей. Якось вона вирішила піти в ліс, щоб пошукати їжу, і зібрала всіх своїх малят довкола себе. Потім сказала:– Дорогі мої дітки, я йду в ліс. А ви обережно слідкуйте за вовком! Якщо він прийде сюди, він вас усіх з’їсть – і зі шкурою, і з шерстю! Цей злодій може прикидатися, але ви його відразу впізнаєте: він має грубий голос і чорні лапи.Козенята відповіли:– Мамо, не переживай, ми будемо обережні! Йди собі спокійно, нам нічого не загрожує!Коза поблажливо замекала та й відправилася у подорож.Час спливав непомітно. Ось раптом хтось грюкає у двері та гукає:– Діточки рідненькі, діточки маленькі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!Але козенята по товстому голосу одразу зрозуміли, що це вовк.– Не відчинимо, – закричали вони. – Ти не наша матуся! У неї голос тонкий і лагідний, а твій голос товстий. Ти – вовк!Вовк пішов до купця, купив великий шматок крейди, з’їв його, і його голос став тонким. Тоді він повернувся до хатки, постукав у двері і каже:– Дітки мої, відкрийте, ваша матуся прийшла, принесла вам гостинці.Але коли вовк поклав свою чорну лапу на віконце, козенята побачили її і знову закричали:– Не відчинимо! У нашої матусі лапи не чорні! Ти – вовк!Побіг тоді вовк до пекаря й каже:– Я забився, помаж мені лапу тістом. Помазав йому пекар лапу тістом, побіг вовкдо мірошника й каже:– Притруси мені лапу білим борошном.Мірошник подумав: «Вовк, мабуть, хоче когось ошукати», і не погодився.А вовк каже:– Якщо ти цього не зробиш, я тебе з’їм.Злякався мірошник і побілив йому лапу. Ось які бувають люди на світі!Підійшов злодій втретє до дверей, постукав і каже:– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам із лісу гостинців принесла!Закричали козенята:– А ти покажи нам спочатку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матуся.Поклав вовк свою лапу на віконце, побачили вони, що вона біла, і подумали, що він правду каже, – і відчинили йому двері. А той, хто увійшов, був вовк. Злякалися вони і вирішили сховатися. Стрибнуло одне козенятко під стіл, друге – на ліжко, третє – на пічку, четверте – у кухню, п’яте – у шафу, шосте – під умивальник, а сьоме – у футляр від стінного годинника. Але всіх їх знайшов вовк і не став довго розбиратися: розкрив пащу і проковтнув їх одного по одному; тільки не знайшов те молодше, що сховалося у годиннику.Наївшись досита, він пішов, розтягнувся на зеленій галявинці під деревом і заснув.Приходить невдовзі стара коза із лісу додому. Ах, що ж вона там побачила!… Двері відчинені. Стіл, стільці, лавки перекинуті, умивальник розбитий, подушки і ковдри з ліжка скинуті. Стала вона шукати своїх діток, але знайти їх ніде не могла. Стала вона їх кликати по іменах, але ніхто не відкликався. Нарешті підійшла вона до молодшого, і почула у відповідь тоненький голосок:– Мила матусю, я у годиннику сховався!Витягла вона його звідти, і він розповів, що приходив вовк і з’їв усіх. Можете собі уявити, як плакала коза через своїх бідних діточок!Нарешті вийшла вона у великому горі із дому, а молодше козеня побігло за нею слідом. Прийшла вона на галявинку, бачить– лежить біля дерева вовк і хропить так, що аж гілки тремтять. Роздивилася вона його з усіх боків і побачила, що у великому животі у нього щось ворушиться і перекидається.«Ах, Боже мій, – подумала вона, – невже мої діточки, яких з’їв він на вечерю, ще живі?» І наказала вона козеняті бігти швидко додому і принести ножиці, голку і нитки. Ось розрізала вона чудовиську живіт, але тільки зробила надріз, а тут і висунуло козеня свою голову. Стала різати живіт далі, – тут і вискочили один по одному всі шестеро, живі-здорові, і нічого з ними поганого не сталося, тому що чудовисько від жадібності ковтало їх цілими. Ось уже радість була! Стали вони ласкатися та горнутися до милої своєї матусі, скакати і стрибати, немов кравчик на весіллі. Але стара коза сказала:– Йдіть швидко і знайдіть каменів, ми наб’ємо ними живіт проклятущому звірові, доки він ще сонний.Принесли тут семеро козенят багато-багато каменів і засунули їх вовку у живіт стільки, скільки помістилося. Зашила стара коза йому швидко живіт, а той нічого не помітив, навіть жодного разу не прокинувся.Після того, як вовк виспався, він підвівся на ноги і відчув таку спрагу, що вирішив піти до колодязя, щоб напитися води. Лише зробив перший крок, і в животі в нього затріщали камінці, що знову почали стукати один об один. Вовк вигукнув:Щось у пузі стука-грюка, Ось така мені наука! Це не козенята-стрибунці, А важкі прокляті камінці!Коли він підійшов до колодязя, нахилився, щоб пити воду, камені потягли його вниз, і він потонув. Семеро козенят побачили це, побігли до матері і радісно закричали:– Вовк мертвий! Вовк уже мертвий! – і почали разом із мамою танцювати біля колодязя від радості.

Жили собі чоловік та жінка, і був у них козел та баран. Якось каже чоловік:— Жінко, пора виганяти цього барана і козла. Вони лише хліб дурно їдять. Геть з двору, козел і баран, щоб вас тут більше не було! Не було що робити, пошили собі козел із бараном торбу та й пішли світ за очі.Ідуть вони, йдуть. Посеред поля знаходять вовчу голову. Баран був сильний, але несміливий, а козел сміливий, але слабкий. Почали сперечатися:— Бери, баране, голову, ти ж дужий! — Ні, бери ти, козле, ти ж сміливий!Довго думали, а потім вирішили взяти голову удвох і поклали її в торбу. Йдуть далі. Коли бачать — вогонь горить.— Ходімо туди переночуємо, — каже козел, — може, вовки нас не зачеплять.Прийшли до багаття, а там вовки кашу варять.— А, здорові, молодці! — привіталися козел і баран. — І вам доброго здоров’я, братці! — відповіли вовки, а самі додають: — Каша ще не кипить, але м’ясо вже буде з вас!Почув це баран — перелякався, а козел іще більше злякався. Але козел не розгубився:— Баране, подай мені ту вовчу голову з торби!Баран дістав голову.— Ні, не цю, більшу подай! — наполягає козел.Баран знову дістає ту ж голову.— Та я сказав, ще більшу подай!Тут вовки як почули це, то перелякалися не на жарт. Стали вони радитися, як би їм утекти, щоб самим не стати вечерею для цього хитрого козла та його сильного друга барана.Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та от біда — води немає. Піду я по воду», — сказав один із вовків. Але як тільки пішов, одразу вирішив: «Хай вам абищо з вашою кашею й компанією!» — і більше не повернувся.Другий вовк почав чекати його, а потім сам подумав: «Ех, вражий син, пішов та й не вертається! Ну, я вже з ломакою за ним піду та прижену, як собаку!» Але, як побіг, так і той не повернувся.Третій вовк сидів, чекав, поки не здалося, що вже надто довго: «Ох, піду я сам, так прижену обох ледарів!» Але й він, як побіг, так радів, що зміг утекти від куреня.Тим часом козел і баран зрозуміли, що небезпека минула, та поспішили поїсти кашу й утекти з куреня. Проте вовки, передумавши, вирішили повернутися: «Чому це ми трьома маємо боятися якогось козла та барана? Ходімо, з’їмо їх, вражих синів!»Коли вовки повернулися до куреня, козел і баран вже втекли. Вовки побачили їх на дереві: козел сидів на самому вершечку, а баран, боячись висоти, залишився трохи нижче.«Лягай, старший, і ворожи, де вони», — наказали вовки своєму головному. Той ліг на спину й почав вдивлятися вгору. А баран, тремтячи на гілці, раптом не втримався й звалився прямо на вовка!Козел, побачивши це, сміливо закричав зверху: «Подайте мені ворожбита сюди!» Вовки так перелякалися, що миттю зірвалися з місця й утекли, радіючи, що врятувалися.

Одного зимового дня баран блукав містечком, збираючи стебла сіна, які випали з возів. На ганку грівся на сонці цап. Побачивши барана, він почав кепкувати:— Гей, ти, опудало в кожусі! Виглядаєш, як той ведмідь, насилу рухаєшся. Подивись-но на мене — я прудкий і жвавий у легенькому сюртуку! — Мені й у кожусі добре, дарма що я схожий на опудало, — спокійно відповів баран.— Та ти тільки глянь, який я гарний у сюртуку, як легко мені танцювати! — похвалився цап і почав показувати свої вміння. Сп’явся на задні лапи, передні задер вгору, головою махнув то в один, то в інший бік, хвостиком круть-верть, шию дугою вигнув і борідкою потряс.Баран мовчки спостерігав, а потім сказав:— Ну, потривай до вечора. Як вдарить мороз, побачимо, хто з нас виграє.Сонце сіло за обрій, і небо розфарбувалося червоними стовпами. З-за лісу виглянув мороз, зі страшними очима, і дмухнув холодом. Лід затріщав, дерево в лісі залущало, неначе рушниця стріляє.Мороз ударив і по барану, але той лише злегка здригнувся — йому було тепло в його густому кожусі.Як мороз узявся за цапа, той аж підскочив, ніби його окропом обдали.— Гей, ти, лапище-мужичище! — закричав цап до барана. — Скидай швидше кожух, дай мені хоч трохи погрітися!— Та хіба ж можна, щоб такий пан, як ти, у простий кожух впугався? — спокійно відповів баран.Цап почав благати:— Ой, братику, баранчику, голубчику! Не витримаю, холод так дошкуляє! Ніби ножами шкіру ріже та голками шпигує. Дай хоч до твого кожуха притулитися, боки погріти!— Та йди вже, чваньку, грійся, — сказав баран. — Знаю я, що не з добра пан у жупані ходить, бо свити не має. Та що ж, не вперше це, як сюртук біля кожуха боки гріє…

Одного разу жила-була коза, і було в неї п’ятеро козенят, яких вона любила понад усе на світі.Якось зібралася мати-коза до лісу по дрова. “Любі мої дітки, – сказала вона, – будьте дуже обережні, поки мене немає. Зачиніть за мною двері й нікому не відчиняйте, поки я не повернуся. Якщо підступний вовк увійде до хати, він неодмінно вас з’їсть.”Козенята пообіцяли, що будуть обережними. Тоді їхня мама вирушила в дорогу, а вони одразу ж замкнули за нею двері.Так сталося, що старий вовк того дня чатував неподалік. Він побачив, як коза пішла до лісу, і, щойно вона зникла з очей, підкрався до хатинки й постукав у двері – стук-стук-стук!“Хто там?” – запитали козенята зсередини.“Це я, ваша мама, любі мої,” – відповів вовк своїм грубим, хрипким голосом. – “Відчиніть двері та впустіть мене.”Але козенята були дуже розумні. “Ні, ні! – закричали вони. – Ти не наша мама. У нашої мами голос лагідний і ніжний, а твій – грубий і хрипкий. Ти вовк!” Почувши це, вовк страшенно розсердився. Він почав щосили гатити у двері, але козенята не відчинили. Тоді він стрімголов помчав до молочарні. Там він просунув голову у віконце, а господиня саме закінчила збивати масло.“Господине, господине, – закричав вовк, – дай мені масла! Якщо не даси, я влізу й перекину твій маслороб.”Жінка злякалася й одразу ж віддала йому багато масла – стільки, скільки він міг з’їсти.Вовк проковтнув усе й побіг назад до козиної хатки. Він знову постукав – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої,” – відповів вовк, і тепер його голос був м’яким і лагідним через масло, яке він проковтнув.“Це наша мама!” – зраділи козенята і вже хотіли відчинити двері, але найменше козеня, яке було дуже мудрим, зупинило їх.“Зачекайте трохи, – сказало воно. – Голос звучить, як у нашої мами, але перш ніж відчинити двері, нам треба впевнитися, що це не вовк.” Тоді воно крикнуло крізь двері: “Поклади свої лапи на підвіконня!”Вовк нічого не запідозрив. Він поклав лапи на підвіконня, і як тільки козенята їх побачили, то відразу зрозуміли, що це не їхня мати.“Ні, ні!” – закричали вони. – “Ти не наша мама! У нашої мами гарні білі ніжки, а твої лапи чорні, як сажа. Ти вовк!”Почувши це, вовк розлютився ще більше. Він розвернувся і знову щодуху помчав геть, грізно бурмочучи собі під ніс і клацаючи зубами.Невдовзі він добіг до пекарні й просунув голову у вікно.“Пекарю, пекарю, дай мені тіста!” – закричав вовк. – “Якщо не даси, я перекину твої форми та зіпсую весь твій хліб!”Пекар злякався та одразу ж віддав вовкові стільки тіста, скільки той хотів. Вовк схопив його і помчав далі, аж поки не дістався козиної хатки. Там він сів і густо намазав свої чорні лапи білим тістом. Тоді він знову постукав у двері – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої, повернулася додому,” – відповів вовк своїм м’яким, маслянистим голосом.“Поклади свої лапи на підвіконня.”Вовк поклав лапи на підвіконня, і вони виглядали зовсім білими через тісто. Тоді козенята були впевнені, що це їхня мама, і радісно відчинили двері.“Гав!” – І в ту ж мить до хати вскочив підступний вовк.Козенята закричали й кинулися навсібіч: одне сховалося за дверима, друге – у кориті для тіста, третє – у діжці для прання, четверте – під ліжком, а найменше, наймудріше козеня, залізло в шафу з годинником.Вовк обвів хатину лютим поглядом, але не побачив жодного козеняти, навіть хвостика.Тоді він почав шукати їх усюди, але йому треба було поспішати, бо він боявся, що мати-коза ось-ось повернеться додому.Він знайшов козеня за дверима і, поспішаючи, проковтнув його цілком, навіть не завдавши йому шкоди. Потім він знайшов козеня у діжці для прання і проковтнув його теж. Потім знайшов те, що сховалося в кориті для тіста, і його теж проковтнув. А тоді знайшов козеня під ліжком і теж проковтнув його цілим.Єдине, кого він не знайшов, – це найменше козеня, що сховалося в шафі з годинником. Вовк навіть не подумав заглянути туди. Він шукав і шукав, але боявся залишатися надовго, щоб не натрапити на козу, коли вона повернеться додому.Але потім старий вовк відчув себе дуже втомленим і сонним. Йому захотілося знайти місце, щоб лягти й відпочити.Недалеко були скелі та дерева, що кидали приємну тінь. Вовк витягнувся там на землі, і незабаром так голосно захропів, що листя на деревах затремтіло від його хропіння.Тим часом мати-коза повернулася додому. Побачивши відчинені двері, вона одразу зрозуміла, що сталося лихо. Вона увійшла та озирнулася довкола. Вся хатина була перевернута догори дном.“Ой, горе мені! Мої любі дітки!” – вигукнула вона. – “Підступний вовк, мабуть, був тут і всіх їх з’їв!”“Він не з’їв мене,” – почувся тоненький голосок із шафи з годинником.Мати-коза відкрила дверцята шафи, і найменше козеня вискочило звідти.“Чому ти там ховався? І що сталося?” – спитала мати.Тоді козеня розповіло їй, як вовк прийшов із лагідним маслянистим голосом і білими лапами, як вони його впустили, і як він проковтнув усіх інших козенят, і залишився лише він.Після того як мати-коза вислухала історію, вона підійшла до дверей і прислухалася. І тут вона почула хропіння старого вовка, який спав під горіховими деревами в затінку біля скель.“Це, мабуть, вовк хропе,” – сказала вона. – “Він не може бути далеко. Не шуміть, моє козеня, але ходи зі мною.”Мати-коза тихо прокралася до скель, а козеня йшло за нею на пальчиках. Вона зазирнула за каміння і побачила вовка, який так міцно спав, що навіть землетрус не зміг би його розбудити.“А тепер, моє козеня, – прошепотіла мати, – біжи додому так швидко, як тільки можеш, і принеси мені ножиці, голку та міцну нитку.”Козеня зробило, як наказала мати, і бігло по траві так м’яко, що навіть мишка не почула б його кроків.Щойно воно повернулося, мати-коза тихенько підкралася до вовка і гострими ножицями розрізала йому живіт, ніби це був мішок.Раз – і вистрибнуло одне козеня, два – і ще одне, потім ще одне, і ще одне – і ось вони всі, живі-здорові, наче їх ніколи й не ковтали. А вовк і далі лежав, навіть не прокинувшись і не переставши хропти.“А тепер, мої любі козенята, – прошепотіла мати, – кожен із вас принесіть мені велику круглу каменюку. Але робіть це швидко і тихо, бо від цього залежить ваше життя.”Маленькі козенята швидко розбіглися, знайшли довкола великі круглі камені й принесли їх назад матері. Вони зробили все дуже тихо й швидко, як вона їм наказала.Стара коза поклала камені всередину вовка на те місце, де раніше були козенята, а потім зшила шкіру міцною, товстою ниткою. Після цього вона разом із козенятами сховалася за скелями й почала чекати.Незабаром старий вовк позіхнув і відкрив очі. Потім підвівся й потрусився, і коли зробив це, камені всередині нього загуркотіли так, що коза й козенята почули цей звук зі своєї схованки.«Ой лишенько! Ой лишенько!» – застогнав вовк.«Що гуркоче, що гримить у моїх кістках? Не козенята, а як каміння отак!»Від важкості каменів у животі та від гарячого сонця вовк дуже захотів пити. Неподалік була глибока криниця, у якій вода підходила майже до самого краю. Старий вовк підійшов до неї, нахилився, щоб напитись, але камені всередині нього перекотилися вперед і перехилили його.Бульк! – вовк шубовснув у воду, а важкі камені потягли його прямо на дно. Він зовсім не вмів плавати, тож відразу потонув.А маленькі козенята повибігали з-за скель і почали танцювати довкола криниці.«Вовк утонув, гей-гей, гей-гей! Вовк утонув, гей-гей!»Вони співали й раділи, а мати-коза теж приєдналася до них у танці – усі були надзвичайно щасливі.

Жили собі чоловік і жінка. Одного разу, прибираючи в стайні, вони натрапили на срібну монетку.— Що ж із нею зробимо? — запитав чоловік.— Поїдемо завтра на ярмарок і купимо курочку, — запропонувала жінка.Наступного ранку вони вирушили на ярмарок і придбали курку. Курочка почала нести яйця, які вони продавали на базарі, і з часом подружжя стало жити заможніше.Минув деякий час, і, прибираючи в стайні, вони знову знайшли монетку.— А тепер що з нею робити? — запитав чоловік.— Купимо півника! — відповіла жінка.Вони вирушили на ярмарок і привезли додому півника. Курочка з півником вивели курчат, яких подружжя успішно продало. Відтоді їхнє життя стало ще кращим, і вони зажили в достатку.Минув деякий час, і знову в стайні знайшлася монетка. Цього разу подружжя вирішило купити козу. Вона давала їм багато смачного молока, яке вони продавали, тож їхнє життя стало ще заможнішим.Невдовзі, прибираючи в стайні, вони знайшли золоту монетку й придбали козла. Незабаром у кози з козлом народилися козенята, яких подружжя вигідно продало, ще більше поповнивши свою скарбничку.Згодом їм знову пощастило знайти монетку, і вони купили корову. Вона давала стільки молока, що дружина збивала з нього духмяне масло і продавала на ринку. Наступна знайдена монетка принесла в їхнє господарство бика, а разом із ним з’явилися й телята.Одного разу дружина, прибираючи в стайні, знову натрапила на монетку й вирішила купити великого пухнастого кота. Він одразу ж переловив усіх мишей у домі, які псували запаси, тож господарі не могли натішитися своїм новим помічником.Коли вони знайшли чергову монетку, постало питання, що придбати цього разу.— Ми вже достатньо багаті, — сказала дружина. — Давай збудуємо кришталевий міст! Так і зробили. Але перш ніж ступити на нього, вирішили перевірити, чи міцний він.Спершу на міст випустили курочку. Вона пройшлася туди-сюди — міст залишився цілим.Потім по ньому пробігся півник — міст і не здригнувся.Далі перевірили міст коза, козел, корова й бик. Усе було гаразд.Настала черга кота. Та не встиг він дійти до середини, як міст затріщав і обвалився.— Так хто ж виявився найсильнішим? — здивовано вигукнули чоловік із дружиною.— Кіт! — сміючись, відповіла дружина. — Бо він пив багато молока!