Казки про лебедя

За містом влітку було просто казково! Поля вкривалися золотистим житом, зелений овес вигравав на сонці, а сіно складали в акуратні копиці. На зелених луках важливо походжав чорногуз на довгих червоних ногах, час від часу белькочучи по-єгипетськи — цьому його навчила мати. За луками простяглися густі ліси, у їхній гущавині ховалися глибокі озера. Все навколо дихало красою й спокоєм.Серед цього літнього раю, на хуторі, що лежав під яскравим сонцем, стояв старий двір, оточений глибоким каналом. Уздовж стін каналу, аж до самої води, росли велетенські лопухи, такі високі, що під ними могли сховатися діти, стоячи на весь зріст. Цей куточок здавався диким, наче серед лісу.Саме тут, у затінку під лопухами, у своєму гнізді сиділа качка. Вона висиджувала каченят, і це заняття вже їй добряче набридло. Гості заходили рідко, адже іншим качкам більше подобалося плавати в каналах, ніж сидіти під лопухами та кахкати з нею.Нарешті, довге очікування закінчилося: яйця почали тріскатися одне за одним.— Піп-піп! — долинуло з яєчок. Жовтенькі малята ожили, висунули голівки й незграбно вибралися зі шкаралупи.— Ках-ках! — привітала їх качка. Малюки роззирнулися довкола, захоплено роздивляючись світ під зеленим листям. Мати дозволила їм дивитися досхочу, адже зелений колір корисний для очей.— Який великий світ! — вигукували здивовані каченята.Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!— Ви думаєте, це весь світ? — мовила мати-качка. — Ні, він тягнеться далеко, аж ген за садок і до самої ниви. Хоча я й сама ніколи там не бувала. Ну що, всі вже тут? — запитала вона, підводячись. — Ой, ще ні! Найбільше яйце й досі не тріснуло… Скільки це ще триватиме? Скоро в мене зовсім урветься терпець, — і вона знову вмостилася на гнізді.— Як справи? — запитала стара качка, що прийшла провідати її.— Та залишилося ще одне яйце, — зітхнула качка-мати. — Ніяк не хоче тріскатися. Але ти тільки поглянь на інших! Хіба не милі каченята? Усі, як один, — викапаний батько! А він, негідник, навіть разу не прийшов мене відвідати.— Покажи мені те яйце, що не тріскається, — сказала стара качка, оглядаючи гніздо. — Здається, це індиче яйце! Мене колись так само ошукали. Я мала з ними стільки мороки! Вони бояться води, і скільки я не намагалася їх загнати, нічого не виходило. Я вже й кахкала, і клацала дзьобом, але марно. Ну, дай-но гляну. Так і є — це індиче! Краще залиш його і займайся тими, що вже вилупилися.— Ні, я ще трохи посиджу, — твердо відповіла качка-мати. — Якщо я вже так довго сиділа, то можу потерпіти ще трохи. — Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла.Нарешті тріснуло й велике яйце.— Піп-піп! — мовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике і таке гидке!Качка подивилася на нього.— Яке воно величезне! — сказала вона. — Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича?! Ну, та це ми скоро побачимо. Воно ввійде у воду, хоч би мені довелося його туди й силою штовхнути!Наступного дня була чудова ясна погода.Сонце яскраво сяяло на зелених лопухах, а качка-мати разом із усією своєю родиною вирушила до канави.— Плюсь! — першою стрибнула вона у воду.— Ках-ках! — покликала своїх дітей, і каченята одне за одним почали плигати у воду. Спочатку вони повністю занурювалися, але в ту ж мить випірнали і сміливо попливли.Їхні лапки завзято працювали, і всі каченята залишалися на воді. Навіть сіре, непоказне пташеня плавало нарівні з усіма.— Ні, це точно не індича дитина, — задоволено сказала качка. — Дивіться, як вправно воно гребе лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя. Коли придивитися уважніше, воно навіть нічого собі.— Ках-ках! Ходіть за мною, — сказала вона. — Мені треба вивести вас у великий світ, познайомити з пташиним подвір’ям. Тримайтеся поруч, щоб ніхто ненароком не наступив на вас. І головне — стережіться кішки.І вся сімейка вирушила на пташине подвір’я.Там стояв страшенний гамір. Дві качині родини билися за риб’ячу голову, але її врешті схопила кішка.— Отаке буває у світі, — зауважила качка, спостерігаючи за метушнею. Вона ледь стрималася, щоб не злизати рештки риб’ячої голови зі свого дзьоба, бо й сама була б не проти скуштувати. — Ну, ну, ворушіть лапками, — мовила вона. — Привітайтеся і якнайнижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найповажніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини, й люди. Шаркніть їй ніжкою — не загинайте лапок усередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мати — ось так; ну, схиліть шийки і скажіть — ках!Вони так і зробили.Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:— Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!Раптом одна з качок підбігла до каченяти й боляче скубнула його за шию.— Облиш його! — обурено вигукнула качка-мати. — Воно ж нікому нічого поганого не зробило.— Може, й так, але воно таке велике й незграбне, — буркнула качка, яка скубнула його, — таких треба проганяти!— Гарні дітки в цієї матері, — втрутилася стара качка з клаптиком на нозі, — усі гарні, крім одного. Його треба виправити!— Це навряд чи можливо, ваша милість, — відповіла качка-мати, — хай і негарне, але в нього чудова вдача, і плаває воно ліпше за інших. Думаю, з часом воно стане гарнішим або хоча б поменшає. Воно довго сиділо в яйці, тому й виглядає так дивно, — вона ніжно почухала його спинку й розправила пір’ячко. — До того ж це селезень, — додала вона, — а для них зовнішність не головне. Згодом він виросте сильним і знайде своє місце в житті!— Інші каченята справді милі, — погодилася стара качка. — Ну, живіть тут, як удома, а якщо знайдете риб’ячу голову — принесіть її мені.Каченята стали освоюватися, як удома.Але бідолашне сіре каченя, яке останнім вилупилося з яйця, зазнавало утисків. Його клювали й штурхали не тільки качки, а й кури. З нього глузували всі.— Воно надто велике й незграбне! — шипіли навколо.А індик, що через свої шпори вважав себе імператором, надувся, як корабель на вітрилах, і, підбігши до каченяти, сердито забелькотів так голосно, що його гребінь почервонів.Бідне каченя не знало, куди подітися. Воно страждало через свій гидкий вигляд і те, що стало посміховиськом для всього пташиного двору. Так минув перший день. Дедалі ставало ще гірше. Усі проганяли бідне каченя — навіть його брати й сестри сердилися на нього і завжди казали:— Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!І навіть мати казала:— Нехай би мої очі тебе не бачили!Качки скубли його, кури клювали, а дівчинка, яка годувала птахів, штовхала його ногою.Нарешті каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано спурхнули з гілочок.“Це все через те, що я таке гидке”, — подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі.Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Всю ніч пролежало там каченя, втомлене й засмучене. Bранцi дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.— Хто ти? — спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.— Ти таке гидке, — сказали дикі качки, — але це нам байдуже, якщо тільки ти не одружишся ні з ким з нашої родини.Бідолашне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, лише б дозволили йому полежати в очереті і напитися трохи води з болота.Так пролежало воно два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.— Слухай, друже, — сказали вони, — ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечко інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: “Рап-рап!” Ти такий потворний, що іще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.— Піф! Паф! — почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.— Піф! Паф! — залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.Ще і ще лунали постріли.Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть поховалися в гілках на деревах, що простяглися далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав болото і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки — ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і — ляп-ляп — пішов далі, не схопивши каченяти.— О, яке щастя! — зітхнуло каченя. — Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистів дріб і постріли лунали один за одним.Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалося підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатися.Надвечір каченя дісталося до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що мала ось-ось упасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала щодалі гіршою.Вітер усе дужчав. Що було робити каченяті?На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину до кімнати. Так воно й зробило.У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала “синочком”. Він умів вигинати спину дугою і воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі куці ніжки, і тому її звали “курочка-куцоніжка”. Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, мов рідну дитину.Вранці вони відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.— Що там таке? — спитала бабуся і подивилася навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя. — Це хороша знахідка, — сказала бабуся, — тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: “Ми і світ”, тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою.Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.— А вмієш ти нести яйця? — питала вона.— Ні.— Ну, то краще помовч!І кіт питав:— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти і пускати іскри?— Ні.— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілося поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.— Що з тобою сталося? — здивувалася курка. — Тобі нічого робити, тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи, — і все мине!— Але це так добре — плавати на воді, — сказало каченя. — Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!— Справді, велика втіха! — сказала курка. — Та ти збожеволіло! Спитай хоча б кота — він найрозумніша істота, яку я знаю, — любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю — розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати у воду з головою?— Ти мене не розумієш! — мовило каченя.— Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не кажу. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варто говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти і пускати іскри.— Мені здається, я краще піду світ за очі, — сказало каченя.— Щасливої дороги! — відповіла курка.І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.Настала й осінь. Листя в лісі пожовкло й поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, з важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: “Кру! Кру!” Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями — це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли в теплі краї, за безмежні моря.Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилося на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, щойно вони зникли з його очей, як каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було само не своє.Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку — забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!А зима стояла така холодна, така холодна!Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулося з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала й ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них вистрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг. Там воно впало, зовсім знесилене.Але надто сумно було б розповідати про всі прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки — настала чудова весна.І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа, — воно опинилося у величезному садку, де стояли в цвіту яблуні і бузок розливав свої пахощі і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.“Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я — таке гидке — насмілилося наблизитись до них. Але все рівно! Краще хай вони вб’ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя”.І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір’ям.— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний, — це був лебідь. Нема в тому біди, що з’явився на світ у качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.У садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:— Ой, ще новий!Інші діти підхопили і раділи теж:— З’явився ще новий!Діти плескали в долоні, танцювали, потім покликали батька й матір, кидали у воду хліб і тістечка, і всі кричали:— Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів. Бузок простягав свої віти до нього у воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:— Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!Переклад Оксани Іваненко

Давним-давно в королівстві, де вітер співав у кронах вікових дубів, а озера відбивали срібло місяця, жив принц Іван. Його очі горіли жагою пригод, але серце тужило за чимось більшим, ніж палацові бали чи полювання. Одного вечора, коли сутінки обійняли землю, він узяв лук і стріли й подався до лісу, щоб знайти відповідь на свою внутрішню тривогу.Раптом тишу розірвав звук — ніжний, сумний спів, що линув від далекого озера. Іван пішов на голос, і серце його забилося швидше, коли він побачив картину, від якої перехопило подих. На воді гойдалися білі лебеді, їхнє пір’я виблискувало в місячному світлі, а посеред них стояла дівчина. Її золоте волосся спадало хвилями до землі, очі сяяли, як зірки, але в них тремтіли сльози. “Хто ти?” — тихо спитав Іван, боячись зруйнувати цю мить. “Я Олена, — відповіла вона голосом, що дзвенів, як кришталь. — Принцеса цього краю, але тепер лише тінь себе. Злий чаклун Ворон зачарував мене й моїх сестер. Удень ми лебеді, а вночі — люди. Лише той, хто любитиме мене всім серцем, може зламати ці пута”. Її слова пронизали Івана, і він відчув, як у грудях розквітає тепло. “Я врятую тебе, Олено, — сказав він, — клянуся зірками над нами”.Наступного дня Іван не міг думати ні про що, крім її сумних очей. Він пішов до старої Марфи, мудрої бабусі, що знала всі таємниці лісу. Її зморшкувате обличчя освітила слабка усмішка, коли вона вислухала його. “Щоб перемогти Ворона, тобі потрібна квітка папороті, — сказала вона, — але вона цвіте лише в ніч на Івана Купала, і чаклун стереже її, як свій найбільший скарб. Будь готовий, хлопче, бо його сила темна й підступна”.Дні тяглися повільно, але Іван готувався: точив меч, молився до зірок, згадував Олену. Нарешті настала та ніч — повітря тремтіло від магії, а ліс шепотів заклинаннями. Іван ступив у хащі, де серед папоротей мерехтів маленький вогник — квітка, що обіцяла порятунок. Та щойно він простягнув руку, земля здригнулася, і з темряви виріс Ворон. Його плащ гойдався, як крила, очі палали червоним, а голос гримів: “Ти смієш кинути мені виклик, смертний? Вона моя назавжди!”Іван затремтів, але згадав Оленині сльози. “Я не боюся тебе!” — крикнув він і вихопив меч. Ворон розсміявся, обернувшись на величезного птаха з пазурами, гострими, як кинджали. Битва була лютою: меч дзвенів, крила гуділи, а ліс стогнав від їхньої боротьби. Нарешті Іван, зібравши всі сили, схопив квітку й кинувся до озера, відчуваючи, як Ворон дихає йому в спину.На березі він упав на коліна, виснажений, але не зламаний. Лебеді гойдалися на воді, і серед них була Олена — її біле пір’я тремтіло в передчутті. Іван підняв квітку до неба, і голос його затремтів від сліз: “Олено, я люблю тебе більше за життя! Хай чари розвіються силою мого серця!” У ту мить світло спалахнуло, наче сонце зійшло вночі. Ворон закричав від болю, його темрява розтанула, і він зник, залишивши по собі лише жменьку попелу.Олена скинула лебедине пір’я, і перед Іваном постала принцеса — прекрасна, як мрія. Її сестри, сміючись і плачучи від радості, обіймали одна одну, а озеро засяяло, наче всипане діамантами. Олена кинулася до Івана, її руки обвили його шию. “Ти повернув мені свободу, — прошепотіла вона, і сльози щастя котилися по її щоках. — Я знала, що ти прийдеш”.Вони повернулися до королівства разом, і народ зустрів їх дзвоном і квітами. Весілля було таким, що про нього співали пісні: небо палало зорями, а вітер ніс аромат трав. Олена стала королевою, але люди називали її Принцесою-лебедем, бо щовесни над озером кружляли лебеді, наче дякуючи за її врятовану душу. А Іван щоночі дякував зіркам за те, що знайшов свою любов — сильнішу за будь-які чари. Мораль казки “Принцеса-лебідь” полягає в тому, що справжнє кохання, відвага та віра в себе здатні подолати будь-які перешкоди, навіть найтемніші чари. Іван своєю сміливістю і щирою любов’ю до Олени перемагає злого чаклуна, показуючи, що добро завжди тріумфує над злом, а наполегливість і доброта приносять щастя. Радимо прочитати ще казки для дітей про принцес: Рапунцель – це чарівна казка про дівчину з довгим золотим волоссям, яку зла чаклунка зачинила у високій вежі. Кожного дня чаклунка приходила до неї, примовляючи: «Рапунцель, Рапунцель, спусти своє волосся!» Але одного разу принц почув ці слова й знайшов спосіб дістатися до дівчини. Попереду їх чекали випробування, магія й справжня любов. Чи зможе Рапунцель знайти свободу та щасливе життя? Спляча Красуня — чарівна і зворушлива історія про принцесу, що прокидається від довгого сну завдяки поцілунку справжнього кохання, знову оживає в нашій новій версії! Попелюшка — це історія про добру і сміливу дівчину, яка переживає важкі часи, але завдяки своїй доброті та рішучості знаходить своє щастя. Мрії збуваються, і навіть підлість не може перемогти чистоту серця. І хто знає — можливо, саме ви знайдете свій власний чарівний шлях до щастя!

Одного разу король полював у великому лісі й так завзято переслідував дикого звіра, що ніхто з його людей не міг за ним угнатися. Коли настав вечір, він зупинився і, озирнувшись навколо, зрозумів, що заблукав. Шукаючи стежку, він не знайшов жодної. І раптом до нього підійшла стара жінка з хиткою головою — це була відьма.“Моя добра жіночко, “сказав він, “чи не могли б ви показати мені дорогу з цього лісу?““О, так, мій пане королю,” відповіла вона, “звісно, можу, але за однієї умови. Якщо ви її не виконаєте, то ніколи не виберетеся з лісу і помрете тут від голоду.” “Яка це умова?” — запитав король.“У мене є дочка,” сказала стара, “яка така вродлива, як ніхто у світі. Якщо ви візьмете її за наречену і зробите королевою, я покажу вам дорогу з лісу.”Король погодився, бо був у скрутному становищі, і стара повела його до своєї маленької хатини. Там біля вогню сиділа її дочка. Вона зустріла короля так, ніби чекала на нього. І хоча він бачив, що вона дуже вродлива, вона йому не сподобалася, і він не міг дивитися на неї без внутрішнього дрожу. Проте він посадив дівчину перед собою на коня, стара показала йому дорогу, і незабаром він повернувся до свого королівського замку, де відбулося весілля. Король уже був одружений раніше, і від першої дружини в нього залишилося семеро дітей — шість хлопчиків і одна дівчинка, яких він любив понад усе на світі. Оскільки він боявся, що мачуха може погано ставитися до них і, можливо, навіть завдати їм якоїсь шкоди, він відвіз їх до самотнього замку, що стояв посеред лісу. Там вони залишалися схованими, адже дорогу до нього було так важко знайти, що навіть сам король не зміг би її відшукати, якби не клубок ниток із чудовими властивостями, який дала йому мудра жінка. Коли він кидав клубок перед собою, той сам розмотувався і показував шлях.Король так часто ходив відвідувати своїх дорогих дітей, що королева почала обурюватися його відсутністю. Їй стало цікаво, і вона захотіла дізнатися, що він так часто робить у лісі на самоті. Вона підкупила його слуг великими грошима, і ті відкрили їй таємницю, розповівши про клубок ниток, який єдиний міг указати дорогу. Тоді вона не заспокоїлася, доки не з’ясувала, де король ховає клубок. Потім вона пошила кілька маленьких білих шовкових сорочок і зашила в кожну з них чарівний оберіг, адже від своєї матері вона навчилася чаклунства. Одного разу, коли король поїхав на полювання, вона взяла ці сорочки й пішла до лісу, а клубок ниток показав їй дорогу. Діти, побачивши когось здалеку, подумали, що це їхній любий батько прийшов їх провідати, і радісно побігли йому назустріч. Тоді зла королева накинула на кожного з них по сорочці, і щойно сорочки торкнулися їхніх тіл, вони перетворилися на лебедів і полетіли геть через ліс. Королева повернулася додому дуже задоволена, вважаючи, що позбулася своїх пасинків. Але дівчинка не вибігла разом із братами, тож королева нічого про неї не знала. Наступного дня король пішов провідати своїх дітей, але знайшов лише дочку.“Де твої брати?” — запитав король.“Ах, любий батьку,” відповіла вона, “вони полетіли геть і залишили мене саму.” І тоді вона розповіла йому, як бачила з вікна, що її брати в подобі лебедів відлетіли через ліс, і показала йому пір’я, яке вони впустили у дворі і яке вона підібрала. Король засмутився, але й гадки не мав, що це зла королева вчинила цей лихий вчинок. Оскільки він боявся, що дівчинку також можуть у нього відібрати, він захотів забрати її з собою. Але вона боялася мачухи й благала короля дозволити їй залишитися ще на одну ніч у замку в лісі.Тоді вона сказала сама собі: “Я більше не можу тут залишатися, мушу піти шукати своїх братів.” А коли настала ніч, вона втекла й пішла просто в ліс. Вона йшла всю ту ніч і наступний день, аж поки не могла більше йти від утоми. Нарешті вона побачила грубу хатину, зайшла всередину й знайшла кімнату з шістьма маленькими ліжками. Вона не наважилася лягти на одне з них, а залізла під одне ліжко, лягла на тверді дошки й чекала ночі. Коли наближався час заходу сонця, вона почула шелест і побачила шістьох лебедів, які влетіли через вікно. Вони приземлилися на підлогу й почали дмухати один на одного, аж поки не задмухали все своє пір’я. Потім вони зняли свої лебедині шкури, наче то була сорочка. Дівчина подивилася на них, впізнала своїх братів і дуже зраділа, вилізши з-під ліжка. Брати також були не менш раді, побачивши свою сестру, але їхня радість тривала недовго.“Ти не можеш тут залишатися,” сказали вони їй, “це притулок розбійників, і якщо вони прийдуть і знайдуть тебе тут, то вб’ють.““А ви не можете мене захистити?” — запитала маленька сестричка.“Ні,” відповіли вони, “бо ми можемо скидати свої лебедині шкури й зберігати людську подобу лише щовечора на чверть години, а після того ми знову мусимо перетворюватися на лебедів.” Їхня сестра заплакала, почувши це, і сказала: “Невже нічого не можна зробити, щоб вас звільнити?““О ні,” відповіли вони, “ця робота була б для тебе надто важкою. Протягом цілих шести років тобі довелося б не розмовляти і не сміятися, а за цей час пошити шість маленьких сорочок із зірочок. Якби ти вимовила хоч одне слово до завершення роботи, усе було б марно.” І щойно брати закінчили їй це пояснювати, чверть години минула, вони знову перетворилися на лебедів і вилетіли через вікно.Але дівчина твердо вирішила звільнити своїх братів, навіть якщо це коштуватиме їй життя. Вона покинула хатину, пішла в середину лісу, залізла на дерево і там провела ніч. Наступного ранку вона взялася до роботи: зібрала зірочки й почала їх зшивати. Щодо розмов — не було з ким говорити, а щодо сміху — їй і на думку це не спадало. Так вона сиділа й дивилася лише на свою роботу. Коли вона довго так працювала, сталося так, що король тієї країни поїхав полювати в ліс, і деякі з його мисливців підійшли до дерева, на якому сиділа дівчина. Вони гукнули до неї: “Хто ти така?” Але вона не відповіла. “Злізай,” кричали вони, “ми не зробимо тобі нічого поганого.” Але вона лише похитала головою. Коли вони далі мучили її питаннями, вона кинула їм своє золоте намисто, сподіваючись, що вони задовольняться цим. Але вони не відступали, тож вона кинула їм свій пояс, а коли й це не допомогло — свої підв’язки, а потім одну за одною всі речі, які мала на собі й могла віддати, аж поки не залишилася в самій сорочці. Але все було марно: мисливці не відступали, залізли на дерево, забрали дівчину й привели її до короля. Король запитав: “Хто ти? Що ти робила на дереві?” Але вона нічого не відповіла. Він заговорив до неї всіма мовами, які знав, але вона залишалася німою. Проте, бувши дуже вродливою, вона сподобалася королю, і в його серці зародилася велика любов до неї. Накинувши на неї свій плащ, він посадив її перед собою на коня й привіз до свого замку. Потім він наказав одягнути її в розкішний одяг, і її краса засяяла, як ранок, але вона не промовила жодного слова. Він посадив її поруч із собою за столом, і її скромність та лагідна поведінка так йому сподобалися, що він сказав: “Цю дівчину я обираю собі за дружину, і жодну іншу в усьому світі.” І через кілька днів вони одружилися.Але в короля була зла мати, яка була незадоволена цим шлюбом і лихословила про молоду королеву. “Хто знає, звідки ця дівка взялася?” — казала вона. “І жодного слова не вміє сказати! Вона не достойна короля!” Через рік, коли королева народила першу дитину, стара забрала немовля, а королеві, коли та спала, намазала рот кров’ю. Потім вона пішла до короля й заявила, що його дружина — людоїдка. Король не повірив у таке і наказав, щоб ніхто не завдавав їй шкоди. А королева тихо продовжувала шити сорочки й не дбала ні про що інше. Наступного разу, коли народився гарний хлопчик, зла мачуха вчинила таку ж підступність, але король не повірив її словам, сказавши: “Вона надто ніжна й добра, щоб зробити щось подібне. Якби вона тільки не була німою й могла себе виправдати, її невинність була б ясною, як день.” Коли втретє стара викрала новонароджену дитину й звинуватила королеву, яка не могла сказати жодного слова на свій захист, король не міг нічого вдіяти, окрім як віддати її правосуддю, і її засудили до страти на вогнищі.День, коли вирок мав бути виконаний, був останнім днем шостого року, протягом якого вона не розмовляла й не сміялася, щоб звільнити своїх дорогих братів від злих чар. Шість сорочок були готові, усі, крім однієї, якій бракувало лівого рукава. І коли її повели до купи дров, вона несла шість сорочок на руці. Коли вона зійшла на купу й вогонь уже мали розпалити, раптом вона голосно скрикнула, бо побачила шістьох лебедів, які летіли через повітря. Вона зрозуміла, що її визволення близько, і її серце затріпотіло від радості. Лебеді наблизилися до неї з шумом крил і опустилися навколо неї, так що вона змогла накинути на них сорочки. Щойно це сталося, лебедині шкури спали з них, і її брати стояли перед нею у своїх справжніх тілах, цілі й неушкоджені. Але оскільки одній сорочці бракувало лівого рукава, у наймолодшого брата замість лівої руки залишилося лебедине крило. Вони обійнялися й поцілувалися, а королева підійшла до короля, який сповнений подиву спостерігав за всім, і почала говорити до нього: “Найдорожчий чоловіче, тепер я можу наважитися заговорити й сказати тобі, що я невинна і була несправедливо звинувачена.” Вона розповіла йому про підступність мачухи, яка забрала трьох дітей і сховала їх. І вона примирилася з королем із великою радістю, а злу мачуху прив’язали до стовпа на купі дров і спалили на попіл. А король із королевою жили ще багато років разом із шістьма братами в мирі та радості.