Літературні казки сучасних авторів

Одного спокійного ранку увірвалася до домівки бобра-кравця дуже сердита лисичка та й почала висловлювати свої невдоволення.— Набридло мені за зайцями ганятися! Набридло вигадувати усілякі хитрощі, щоб їх упіймати. Цілісінькими днями те і роблю, що бігаю та бігаю, а наздогнати не можу! — І яка ж моя роль у твоїх бідах? — поцікавився бобер.— Чула я краєм вуха, що ти найкращий кравець у нашому лісі. Тож поший мені черевички. Зручні, легкі та гарні. І щоб ніяка колючка чи камінець не заважали мені бігати. Впораєшся?— Впораюсь! — відповів бобер. — Завтра вранці все буде готово.Зраділа лисичка та й побігла у своїх справах, а бобер-кравець зайнявся ділом.Наступного ранку лисичка приміряла нові черевички. Гарні були, зручні та легкі. І підошва міцна.— Ну, заєць, начувайся! — лукаво прошепотіла лисичка та пробігла декілька кругів по галявині — Ці лапи вже не відчувають ані камінчика, ані колючки! І задоволена своїми новими черевичками чкурнула геть до лісу. Цілий день вона бігала за зайцями, та жодного так і не упіймала. Тому ввечері знов повернулася до бобра-кравця.— Погані ти мені черевички пошив! — обурено пискнула лисичка — Цілий день ганялася, а жодного зайця так і не упіймала!— Я свою справу виконав на совість, — спокійно мовив бобер — а от зайців ловити — то вже не моє діло.— Не твоє діло? Виконав на совість? Щось я сумніваюся у твоїй майстерності.Обурили слова лисички бобра. Адже своє діло він знав. І добре виконував. Не один рік вже займається цією справою.— Чи легкі були черевички? — поцікавився бобер.— Легкі! — лисичка кивнула, але брови її зійшлися від досади.— Зручні? — бобер примружив одне око, ніби передчуваючи відповідь.— Зручні… — буркнула руда, стискаючи лапи.— І гарні?— Дуже гарні! — нарешті визнала вона.— А каміння чи колючки відчувала?“Хоч би хоч щось було не так!” — з досадою подумала лисичка.— Не відчувала! — То що ж тоді не так? — Так зайців не наздогнала. — ледь тихо прошипіла руда.— Я свою справу зробив добре. Ти виробом задоволена. А от щодо зайців — то тут ніяке взуття тобі не допоможе. Тут дещо інше потрібно! — посміхнувся бобер та й повернувся до своєї домівки.“Щось інше…” — подумала лисичка повільно плентаючись стежкою — “А може справа не в черевичках, а в мені? Хоча, до чого тут я? Скоріш за все, зайців варто ловити уночі, коли вони сплять!”Та бобер мав на увазі зовсім інше. Адже зовсім не в черевичках біда лисички.

За містом, де шум машин змінюється на спів пташок, а будинки зникають за деревами, розкинувся чарівний Парк Тихого Вітру. Тут росли високі дерева з розлогими кронами, які тінями обіймали зелені луки. Під кожним деревом — маленький світ: квітки, що схиляють голівки до сонця, метелики, які ніби танцюють у повітрі, і камінці, що нагріваються в променях полудня. Це було особливе місце. Цього ранку як завжди яскраво світило сонечко, співали пташки. На дерев’яній лавці сидів похмурий хлопчик. Він був таким самотнім і сумним, здавалося, що ніщо не може його розвеселити. Але дівчинка, яка в цей час проходила повз, все ж вирішила спробувати.— Привіт! А чому ти такий сумний? Щось сталося? – озвався дзвінкий дитячий голос серед тиші і спокою парку. Перед хлопчиком стояла маленька кудлата дівчинка в яскравому платтячку. Її очі світилися і від цього обличчя ніби сяяло. Вона скакала з місця на місце, і весь час сміялася. Хлопчику навіть смішно стало від цієї картини.— Нічого, залиш мене в спокої, — озвався хлопчик.— Нікуди я не піду, — весело щебетало дівчисько. Поки не скажеш, чому ти такий сумний. — Ну що ж ти за причепа! — вже сердито відповів хлопчик, який не хотів, щоб його турбували.— Я – не Причепа. Я – Смішинка! – весело засміялася дівчинка.—  Я —  Стрес, — озвався хлопчик. І я завжди таким сумний.—  Зрозуміло, — відповіла дівчинка! А давай дружити!— Дружити? Навіщо? Тобі, здається, і одній не сумно.— Не сумно, — озвалася Смішинка. — Але вдвох завжди веселіше. А ходімо я тобі дещо покажу.— Не хочу!— Ходімо! Там дуже цікаво! Тобі сподобається, обіцяю! — Ну, не знаю, — сумнівався Стрес. — Мені і тут нормально.— Ходімо, покажу тобі моє улюблене місце.Стрес спершу пручався. Але дівчинка вже взяла його за руку — вона не тягла, а ніжно кликала в дорогу. Стрес підвівся і сумно пішов за Смішинкою, яка весело підстрибуючи побігла кудись вперед. Дівчинка бігла, озиралася, весело гукала:— Ну де ти, чого так довго?!— Іду-іду, — похмуро відповідав Стрес, який ледве переставляв ноги,  — ти дуже швидко йдеш, я вже втомився, почекай.Вони йшли лісовою стежкою, де дерева шепотіли щось лагідне, а з-під кущів визирали білочки. Дівчинка розповідала кумедні історії, а хлопчик — уперше за довгий час — почав вслухатися.Посеред парку височіла зелена гора. Вона була м’яка, мов ковдра, і на самій її вершині росло одне-єдине дерево. Його гілки тягнулися до неба, а на нижній гілці висіла дерев’яна гойдалка — така, на якій хочеться летіти високо-високо, аж до хмар.— Скажи, гарно тут, — запитала Смішинка.Стрес на хвильку навіть замилувався пейзажем, але вчасно оговтався і знову став сумним.— Ну, таке! — озвався він.— Підійти ближче, — попросила Смішинка.— Що? Треба піднятися на цю величезну гору?— Аякже! Ми заради цього сюди і прийшли! — озвалася дівчинка.— Щось я не дуже хочеться, — почав було говорити Стрес … Але Смішинка вже тягла його за руку на гору і не зважала на його спантеличений вигляд.—  Дивися, яке місце! — вигукнула Смішинка.Хлопчик подивився — і щось потепліло в грудях. Йому стало… цікаво. Це було нове почуття для нього.— Сідай, — лагідно сказала Смішинка. — Це не просто гойдалка. Це — Гойдалка радості, вона розганяє сум.Хлопчик сів. Невпевнено. Його ноги трохи тремтіли, а серце калатало. Гойдалка рушила. Спершу — повільно. Потім — усе вище. І ось вітер підхопив його, мов крила. Його волосся куйовдилось, а тіло стало немов пір’їнка, він затамовує подих від висоти і краси природи. Він, сам того не розуміючи, почав посміхатися, а потім зовсім розсміявся. І вже не таким похмурим він був. А звичайним хлопчиком, в якого сяють очі, якого переповнюють позитивні емоції. — Чудово! Правда? — запитала дівчинка.— Так, — тихо відповів хлопчик.Хлопчик зістрибнув з гойдалки. Його очі блищали. Вони вже не були очима Стресу. Це були очі живого, щасливого хлопчика, що відкрив нову частину себе.— Я вже не Стрес, — сказав він. — Я — просто Я.— І цього цілком досить, — підморгнула Смішинка.

Одного затишного вечора матуся-зайчиха повернулася додому. А вдома на неї чекав маленький синочок. Він зрадів, коли побачив матусю, та міцно обійняв її. — Мамо, мамо, — заплигало зайченя — до мене в гості приходив Апчхи! — Будь здоровий, синку! — мовила зайчиха — То хто, ти кажеш, приходив до тебе в гості? — Апчхи! — повторило зайченя. — Ти що, захворів? Чи алергія? — занепокоїлась матуся, піднявши свої вуха. — Та ні, — відмахнувся вухань — я не пчихаю. Принаймні зараз. — Щось я заплуталася. То хто до тебе в гості приходив? — Апчхи! Матуся почухала себе за вухом, а потім: — А-а-а, тепер зрозуміла. Ну, ти хоча б чаєм гостю пригостив? — Ні. Він сказав лише «Апчхи!» і більше не приходив. — посміхнувся зайчик.

Десь далеко, в нетрях Світового океану, стояв палац. Був він пишний та гарний. І жив в тому палаці цар Плутон, знатний і могутній володар підводного світу. Багато підданих мав цар, а також дев’ять прекрасних доньок-русалоньок. Але не мав він сімейного щастя, бо зла чаклунка перетворила його красуню-дружину Габріелу на кам’яну статую. Стояла вона в самому центрі палацу вже сім довгих років і цілісінькими днями сидів поруч неї цар. – Тату, рідненький! Ти весь час такий сумний! – мовила до царя найменша донька, Алінка. Вона була дуже схожа на маму правильними рисами обличчя та яскраво-рожевим волоссям, а також своєю ніжністю та добрим серцем. – Так, доню! Мені дуже не вистачає вашої мами. Її усмішки, дзвінкого голосу та щирої поради, – відповів цар та сильно притис до себе доньку, яка майже не пам’ятала своєї мами. Алінці був лише рік, коли чаклунка зачарувала її маму. Проте вся родина не втрачала надії колись ще побачити царицю живою та усміхненою. Хотіла цього найбільше і Алінка. Тож разом зі своєю бабусею вона шукала способи розчаклувати маму. А бабусею Алінки була русалка Аріель. Так-так, та сама Аріель, вона не залишися жити на суші, і не перетворилася на піну морську, як того хотіла зла чаклунка. Вона знову стала русалкою, повернула свій голос і жила в підводному палаці. Народила дівчинку Габріелу, яка виросла і стала  ще гарнішою, ніж була Аріель. Не могла заспокоїтися злюка-чаклунка, вона довго вчилася чорної магії. І врешті-решт вилила всю свою лють на прекрасну Габріелу. Живучи на суші, Арієль знала, що є ліки, трави, якими люди лікуються і видужують. Але те, що сталося з її донькою було не хворобою, це була – магія. І хто зна, чим можна її побороти.В це важко повірити, але найкращим другом Аліни був малюк китової акули на ім’я Флінк. Так, справжнє дитинча китової акули. Флінк мав дуже грайливий характер. І здавалося, що може бути краще, ніж цілісінькими днями плавати, грати в піжмурки серед водоростей та грітися в сонячних промінчиках, які пронизували товщу води. Але цього всього було мало для допитливої та розумної дівчинки, якою була Алінка. Її постійно манили затонулі кораблі та «скарби», які вона там знаходила. І коли Аліна знаходила щось цікаве, вона швиденько плила до своєї бабусі Арієль, щоб та розповіла призначення знахідки. Можливо нова знахідна стане у нагоді для зняття чар з її матусі.  – Бабусю, може ця річ? – питала Алінка, показуючи підсвічник. – Ні, дитя моя, ця річ називається підсвічник, на нього ставлять свічку і світло її освітлює все навколо. Навряд чи це допоможе твоїй матусі.  Але все одно вони залишали всі знайдені речі. Інколи до цього звалища знахідок припливали сестри Алінки в пошуках чогось цікавого. Одна з сестер знайшла там трубу, музичний інструмент, інша – чудовий гребінець для волосся. Одного дня в палаці готувалось справжнє свято. Цар Плутон організовував святкування для своєї старшої доньки. Їй виповнювалося 18 років. Вона була найстаршою з доньок царя і піклувалася про молодших, коли лихо сталося з мамою. Так, як в підводному царстві вже давно не було свят, святкування обіцяло бути пишним та веселим. Різнокольорові квіти буяли по всьому палаці, гриміла музика. Дізналася злюка-чаклунка про свято і вирішила зіпсувати його. Її вірні помічники, восьминоги, повинні були випустити чорнила на дівчину, коли та виходитиме з палацу. А чаклунка наведе заклинання зі своєї чаклунської книги і чорнила не змиються з дівчини протягом довгого часу. Такий підступний план підготувала злюка. Та не знала вона, що цар виставив охорону навколо палацу, щоб ніхто і нічого не завадило святкуванню. Ні вона, ні восьминоги не змогли потрапити на свято. Зла поверталася вона додому, до своєї печери. Така зла, що зовсім забула про свою чаклунську книгу.«А де це моя книжечка!» – подумала відьма, запливши до печери. – ААААААААААААА!!!!!!! – закричала вона. – Я загубила свою книгу заклинань і прокльонів! – Негайно повертайтеся назад та знайдіть її! – гримнула вона на восьминогів. Чаклунську книгу знайшов акульонок.  Хто ж знав, що ця знахідка змінить все їхнє життя. Коли восьминоги припливли до далекої печери звісно вони там не знайшли чаклунську книгу. Злюка-чаклунка була страшенно розгнівана. Такою її ще не бачили її піддані. Вони не знали, що без своєї чаклунської книги вона буде просто звичайнісінькою злюкою. – Що це? – запитала бабуся Арієль у акульока, коли той приніс їй книгу.– Цю річ загубила зла чаклунка, коли пропливала біля далекої печери, – відповів акульонок.– Цікаво, цікаво! – почала гортати книгу Арієль. – Та це ж магічна книга! Дякую тобі, Флінку, за допомогу. Сподіваюсь, тут є магічне заклинання, яке розчаклує мою донечку. Довгий час просиділа над чаклунською книгою Арієль. Та це було не дарма. – Є! Знайшла! – закричала Арієль так, що побудила Алінку і Флінка, які заснули, поки бабуся читала книгу.– Бабусю! Ура! Що, що треба зробити?! – допитувалася Алінка, їй вже не терпілося врятувати мамусю і хоча б раз її обійняти.– Треба, – почала читати Арієль, – поставити в ряд речі кольорів веселки: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.– Ох, – засмутилася Арієль, – де ж ми знайдемо всі кольори веселки?– Не засмучуйся, бабуню! Ми все знайдемо! Я все знайду!Акульонок підплив до Алінки, показуючи, що він поряд, що вони разом.Алінка з щирим завзяттям взялася за пошуки. Батьку вона нічого не розповідала, не хотіла завчасно давати йому надію.На звалищі знахідок Алінка та Флінк знайшли скло від розбитих глечиків для води. Воно було зеленого, блакитного та жовтого кольору. Червоний колір було знайти не важко, адже в підводному царстві було повно червоних водоростей. Синього кольору був гребінець однієї із сестер русалоньки. А от фіолетовий і помаранчевий кольори вони не могли знайти, бо люди ще не використовували їх.Цар Плутон був дуже люблячим, але в той же час і суворим батьком. Коли він побачив, як Алінка поцупила гребінець у сестри, то запитав її про це.– Алінко, ти нічого не хочеш мені розповісти?!– Ні, татусю! – опустивши голову відповіла Алінка.Тож царю нічого не лишалося, як покарати доньку за крадіжку. Він заборонив їй випливати з палацу.Алінка засмутилася, що не зможе більше шукати речі для знаття чар з матусі. Акульонок та бабуся Арієль продовжили ці пошуки. А русалочці нічого не лишалося, як бути в палаці і чекати. Ніколи раніше вона не звертала уваги на захоплення своїх сестер. Їй не цікаві були ні співи, ні танці, ні малювання, ні читання. Цар Плутон хотів, що б і у Алінки теж з’явилося якесь захоплення, але вона нічим не цікавилася. Проте одного разу вона помітила, як її сестра малює і як вона змішую при цьому фарби. Вона згадала, що в бібліотеці, яку мав кожен поважаючий себе цар, була книга, яка називається «Кольорознавство». Аліна одразу побігла до бібліотеки в пошуках цієї книги.Цар Плутон захопливо дивився, як Аліна перебирає книги у бібліотеці. А вона шукала ту єдину книгу, яка могла врятувати життя її матусі.Ось вона, «Кольорознавство, як змішувати і отримувати нові кольори». Радості Алінки не було меж. «Так, ось воно, якщо змішати червоний і синій, отримаємо фіолетовий, дивовижно», – подумала Алінка. – «Якщо змішати червоний і жовтий, отримаємо помаранчевий». Звичайно, Алінка не збиралася розплавляти скло і перемішувати кольори. Це було їй не під силу. Але вона мала гострий розум та велику фантазію. Алінка виглянула у віконечка і покликала акульонка. Коли той підплив, сказала:– Флінку, друже мій, швидко пливи до бабусі в печеру і попроси її припливти до палацу, разом з усіма знахідками.Акульонок швидко поплив виконувати доручення. Русалка Арієль вже довгий час не наближася до палацу, прикро їй було бачити єдину доньку заточену в камінь. Коли Арієль приплила до палацу, цар Плутон був дуже здивований.– Вітаю Вас у нашому палаці! – поважно привітався він. – Дуже радий Вас бачити!Ні, він не звинувачував Арієль в тому що сталося, не було її вини в тому, що зробила злюка-чаклунка. – Доброго дня, царю! Я припливла побачити своїх онучок. Пустиш до палацу?!– Звичайно, – відповів цар. – Це і ваш дім також.Арієль швидко попрощавшись з царем, попливла до Алінки.Алінка вже мала план. Вона поклала червоні водорості на синій гребінець і виставила на сонячні промені. Отримала ледь помітний, але фіолетовий колір. – Будемо сподіватися, що цього вистачить, – переживала Арієль. Теж саме Алінка проробила і з червоними водоростями та жовтим склом.– Ура, – закричала Алінка! – Вийшло. Тож Алінка мала свій талант, особливий, винахідницький. Її аналітичний розум та природна цікавість допоможуть розчаклувати царівну Габріелу.   Настав довгоочікуваний день, вперше за довгий час приплила Арієль до кам’яної статуї доньки. Виплила до саду і Алінка з акульонком. Був гарний сонячний день, сонячні промені походили крізь товщу води та наповнювали все світлом. Арієль та Алінка виставили скло за кольорами веселки. Світло впало на них, осяявши все навколо різними кольорами. Від скла відбилися промені і потрапили на кам’яну статую. Все засвітилося яскравими барвами і враз чари спали з Габріели. Царівна стояла жива. Вона, ніби прокинулася після довгого сну. Її рожеве волосся спадало на плечі, а сині очі світилися від щастя. Алінка підбігла до матусі, обняла, з її очей котилися сльози радості.В підводному палаці було грандіозне свято. Арієль перебралася зі своєї домівки в палац. Всі жили довго та щасливо РАЗОМ! А злюка-чаклунка луснула від злості, так і не знайшовши свою чаклунську книгу.Кінець!

З червоного вогнища блідо-оранжеві іскорки охоплювали жовто-зелене листя різноманітних дерев. Вдалині, під блакитним небом виднілася синя річка, над якою кружляли пташки із фіолетовим забарвленням. Тато ведмідь і малюк поверталися вузенькою стежкою додому. Раптом над ними майнув білокрилий лелека. Поважний птах летів неквапливо, немов прорізав небо крилом. Малюк разом з татом застигли на місці вдивляючись йому вслід. — Який гарний птах. — мовив малюк — От би мені такі крила! Ще якусь мить вони милувалися польотом птаха, а потім рушили своїм шляхом. Вдалині вправні бобри-робітники будували гарненький будиночок — із каміння та дерева. Високі стіни, дах, вікна. Не будинок, а справжня казкова оселя. — Коли я виросту, теж збудую собі такий гарний дім. — сказав малюк, вказуючи пальцем на споруду. Тато лише посміхнувся у відповідь. Вони зупинилися перепочити під високим, могутнім дубом. Не дерево, а справжня скеля — така ж висока і незворушна. — Одного дня я стану таким же сильним, як це дерево. І ніщо мене не зрушить! — мрійливо промовив малий. Тато ведмідь неквапливо погладив сина та й мовив: — Пам’ятай синку, ніхто тебе не любитиме так, як мати та батько твої. Ніхто не поважатиме так, як мати та батько твої. І ніхто не хвилюватиметься так, як мати та батько твої. Тому не забувай, а ні родини своєї, а ні дому. Він глибоко вдихнув і продовжив: — Пам’ятай, як лелека повертається до свого гнізда, так і ти повертайся до хати. Як коріння дерева тримає міцний стовбур, так і ти, синку, не забувай свого роду. І якщо схибнеш, спіткнешся та впадеш на коліна, не смій схиляти голову та опускати руки. Для того, щоб збудувати стіну, потрібен фундамент, тобто яма вниз. Малюк уважно слухав тата. Він ще не зовсім розумів його слів, але щиро запам’ятовував. І колись, коли защемить у грудях — він пригадає. Пригадає — і, можливо, зрозуміє.

Вже три роки поспіль Маруся приїздить до своєї бабусі в село на літні канікули. Батьки залишають її в бабусі саму, адже вона вже доросла, цього року перейшла у четвертий клас. Збиратися до бабусі Маруся почала ще з останнього дзвоника, склала одяг, книжечки, поклала в чемодан і улюблену м’яку іграшку – качечку. Хоча матуся жартувала, що у бабусі є живі каченятка і з ними, мабуть, буде цікавіше гратися, ніж з м’якою іграшкою. Маруся ображено відповідала:– Мамо, це не просто іграшка, це моя подруга.Та насправді мама була права, приїхавши до бабусі, Маруся згадувала про свою качечку лише перед сном, і то не завжди. А от живих каченят вона гляділа цілісінький день, разом з бабусею виганяла їх на травичку, наливала водичку, а ввечері перераховувала всіх. Не могла натішитися онукою бабуся, то була її помічниця, подруга та втіха. Та невдовзі все змінилося. До сусідки, баби Надії, приїхала онучка, яка була одноліткою Марусі. Раніше її не відпускали саму до бабусі, але коли дізналися, що по сусідству живе ще одна дівчинка, то відпустили. Адже не сумнівалися, що вони потоваришують. Дві дівчинки одного віку завжди знайдуть про що поговорити і чим себе розважити. Катруся, так звали дівчинку, дійсно виявилася дуже говіркою та веселою, тож дівчатка одразу подружили. З тих пір, кожна з бабусь тільки й чула: «Бабуню, я у Марусі», або «Бабуню, я у Катрусі». Що тільки не вигадували дівчатка: готували кашку для каченят, годували кроленят, влаштовували школу для котів та дресирували собак. А коли всі тваринки були надресировані та нагодовані, дівчатка любили виготовляти одяг з листя або ж влаштовували показ мод з речей, які знаходили в шафі у бабусі.Так минула добра половина літа. Сонце жарило так, що на вулицю не можна було вийти. Бабусь зморював пообіднішній сон, а дівчатка нудьгували в затінку. Одного разу, Маруся і Катруся помітили у вікно біля сливки великі кущі, які ніби солдати оточили деревце. Вибігли вони у садок, залізли в ці кущі і опинилися ніби в шалаші: навкруги густі кущі віниччя, а зверху розлоге гілля сливки з зеленими листочками та поодинокими плодами. І так їм стало затишно там, тож вирішили, що то буде їхня схованка. Вони принесли туди маленькі стільчики, столик, бо місця було вдосталь та почали гратися. Гралися до самого вечора, аж поки не почули, що їх шукають бабусі. З тих пір, кожного дня по обіді, дівчатка пропадали там.Одного разу, повернувшись увечері до хати, Маруся побачили, що бабуся в мисці щось теребе.– Бабуню, що це ти робиш?– Я тереблю квасолю, – відповіла бабуся. – Можна я тобі допоможу? – зацікавлено дивилася у миску дівчинка.– Звичайно, моя хороша, – відповіла бабуся та показала що робити. – Це так цікаво, – сказала Маруся, – ця квасоля така гладенька та біленька, а ось рябенька, а ось червоненька, така гарна!В очах Марусі, яка любила щось майструвати своїми руками, загорілися вогники. А вже наступного дня Маруся та Катруся пішли до свого шалашу не з пустими руками, а з мискою квасолі.– Що ти вигадала? – допитувалась у Марусі Катруся.– Зараз побачиш, – тримала інтригу Маруся.Дівчинка поставила на стіл миску з квасолею, поряд коробочку з нитками та голками, а посередині модні журнали прикрас. Катруся вже нічому не дивувалася, після того, як вони виготовляли одяг з лопухів, підв’язувавши їх пасками. Маруся засадила нитку в голку та почала проколювати квасолину за квасолиною, нанизуючи їх на нитку. Так з її рук почали з’являтися намисто та браслети з квасолі. Катрусі сподобалась ідея Марусі. І згодом в мисці не залишилося жодної квасолини, а на столі лежала купа «прикрас». Маруся була задоволена.В серпні батьки Марусі пішли у відпустку і приїхали за донькою, щоб разом їхати на море. За Катрусею теж приїхали батьки. Але наостанок, дівчата вирішили показати батькам, чим вони займалися ціле літо. Вони підготували показ мод, дресировану собачку, відгодованих каченят та кроленят, і найголовніше, подарунки для всіх у вигляді намиста та браслетів з квасолі.– Так от де поділася моя квасоля! – вплеснула у долоні бабуся. – А я її всюди шукала!– Не знаю, який би вийшов борщ з вашої квасолі, – звернулася мама Марусі до своєї мами, – але прикраси вийшли пречудові! Такі прикраси треба обов’язково з собою на море взяти, таких точно ні у кого не буде!Всі весело засміялися. А найбільше раділи дівчата! Це літо вони запам’ятають надовго!

В той день, коли кожен бачив світ по своєму, маленьке колібрі намагалося розгледіти своє. І хоч для кожного — своє, це щось завжди різне, для колібрі своє — було ще незвіданим.Одного разу, присівши на гілці, побачило колібрі як віслюк з волом сперечалися. Кожен відстоював свою думку й не збирався поступатись. Пташці стало цікаво тож вирішила вона розібратися в чому справа.— Ти б краще окуляри одягнув! — стояв на своєму віслюк — Невже так тяжко в шістці розгледіти шістку?— Та де ж ти там ту шістку побачив? — заперечив віл надувши щоки — Дев’ятка тут, і ніщо інше!Маленька пташка, махаючи дрібними крилами, зависла над віслюком й уважно поглядало на цифру шість. Вона не розуміла, де там віл побачив дев’ятку. Та коли підлетіла до вола, то не збагнула, куди поділася шістка. “От дивина!” — подумало колібрі — “Правда залежить від того з якої сторони на неї поглянути!“Замислившись над побаченим, полетіла маленька пташка далі. Летіла вона обмірковуючи ситуацію віслюка та вола, як раптом на її шляху опинилися дві гарненькі зебри. Підлетіла вона ближче та й слухає.— Це ти у нас чорна у білу смужку, а я от біленька, у чорну смужку! — впевнено наговорювала одна зебра іншій тупцяла копитами об землю. — Нічого ти не розумієш. — заперечувала їй інша зебра — Усе зовсім навпаки. Це я уся така біленька-біленька. А смужки у мене чорні. А от ти чорна, як ота смола. А смужки твої білі.Колібрі уважно дивилося на зебр, але так і не зрозуміло, хто з них чорненька, а хто біленька.“Нісенітниця якась” — подумала пташка — “У кожного своя правда й водночас та правда може бути помилковою!“Пташка змахнула своїми дрібними крилами й полетіла далі. І пролітаючи над домівкою зайчиків вона побачила як бабуся-зайчиха налила двом зайчатам у склянки молоко. Підлетіла пташка, присіла на хвіртку та й спостерігає.— Це у тебе склянка напівпорожня, а в мене вона наполовину повна! — мовив вухань зробивши ковток молока.— О ні, ні, ні! Нічого ти не розумієш. Усе зовсім навпаки. — заперечило інше зайченя — Це моя склянка напівповна, а от у тебе вона напівпорожня. Колібрі уважно слухало розмову зайчиків й не могло збагнути, хто із них мав рацію, а хто помилявся. Дивно пташці було, адже вона ніяк не розуміла, як таке можливо — помилятися та мати рацію водночас.“Цей світ не такий вже й простий як здавалося на перший погляд!” — подумало колібрі та й полетіло геть.Летить собі тихенько своїм шляхом, коли на зустріч їй орел.— Дядько, орел, — питає колібрі — я от збагнути не можу, чому коли одні бачать одне, а інші зовсім інше — то вони усі разом можуть і бачити правду і помилятися.А той відповідає йому:— Ти, як і я, летиш уперед, але кожен з нас летить в різні сторони. Чи не так?— Так, дядько орел.— Ми всі дивимось на одне й те ж саме сонце, але для когось воно сходить, а для когось заходить. — орел змахнув своїми велетенськими крилами та й полетів собі геть.Колібрі лишилося зі своїми думками на самоті. Ох і тяжко йому буде усвідомити усю природу навколишнього світу. Але ж все життя ще попереду і часу в нього буде вдосталь.

Було це не так вже й давно — між учора і минулим роком. Але головне, що було.Тож, йшов собі ведмідь сердито мугикаючи під ніс. Сонце світить — а йому байдуже. Пташки співають — а він бурчить. Все не так йому і все не те.Та раптом, зустрів він щасливого єнота. Чи то, можливо, єнот зустрів ведмедя. Та не просто зустрів, як то буває зустрічають ведмедів та з остраху втікають. А зустрів поважно, не боячись. З посмішкою та обіймами.— Ти що таке робиш? — не сподобалися ведмедю обійми єнота.— Хотів з тобою дечим поділитися. — радісно відповів єнот.— Цікаво, і чим же?— Щастям! Я поділюся з тобою щастям і воно помножиться.— Ех, єноте-єноте, пам’ятається мені ще зі школи, нічого ти в математиці не тямив. Те, що ділимо — зменшується, а не збільшується.Ведмідь голосно-голосно розсміявшись пішов своєю дорогою.Коли назустріч йому черепаха. А на її спині величезний торт лежить.— Пригощайся, ведмедику-братику, — мовила черепаха — у мене сьогодні День Народження. Аж повних сто років живу на цьому світі. Узяв ведмідь добрячий шмат торта — і ніби хмаринка з обличчя зникла. Тож пішов він радісний своєю дорогою, а на зустріч йому вовк, щасливий-щасливий.— Здоровенькі були! — привітався сіроманець.— І вам не хворіти! — відповів ведмідь.— Друже, я сьогодні вранці, поки бджоли міцно спали, меду назбирав. З радістю ним з тобою поділюся.Отримав ведмідь меду — й помітив, як все довкола ніби ожило.“Оце так везіння” — подумав ведмідь.Попрощався він з товаришем та й пішов своєю дорогою. Коли на зустріч йому білка.— Ой ведмедику-братику, ой сталося…— Що сталося? — не зрозумів ведмідь.— Та усією родиною назбирали горіхів, що вже нікуди дівати. І тут горіхи, і там горіхи. А оце бачу, ти йдеш. Тож думаю, треба горіхами з тобою поділитися.— Горіхи я люблю! — зрадів ведмідь.І білка віддала ведмедю повну торбину горіхів.Йде він собі своєю дорогою, щасливий аж до неба. Коли бачить, а під деревом зайченя плаче.— Е, малий, ти чого плачеш? — поцікавився ведмідь.— Голодний я, — відповіло зайченя — а їсти нічого.Розгубився ведмідь. Шкода йому зайчика стало. Поглянув він на свої дарунки та й без сумніву усе віддав зайчику. Зраділо мале, подякувало ведмедю та й побігло додому.Приємно клишоногому стало на душі, затишно.— Ех, єноте-єноте, а щось ти в математиці та й тямиш! І пішов ведмідь далі — хоч без подарунків, проте з повним серцем щастя. І сонце йому тепер тепліше, і пташки гарно співають. А десь там, на іншій стежці, єнот усміхається, ніби відчув…

Ой чули ви чи ні, та одного разу три вовки зібралися риби хвостом наловити. І хоч це повністю суперечило логіці, та вовків це не зупинило.Отож, з чого все почалося? А з того, що спочатку вели вони розмову про те, хто більше риби може наловити. І кожен хвастався своєю вудкою, гачками та поплавками. Кожен вихваляв свої хитрості та вміння ловити рибу.— Та я… та я учора такий улов мав — одна рибина як та ріпка! Отака була, — розмахував лапами Патякало показуючи розміри риби — ледве гуртом до хати донесли. І бабка з дідом допомагали, і кішка з мишкою. А коли несли, то ще й хвіст по землі волочився.— Ага, таке скажеш! — не повірив йому Базікало — Я от, днями, рибу ловив, один гачок — три рибини. І кожна більше за мене. Тож улов мій втричі більший ніж будь у кого з вас.— Ото вигадали! — почав тягти ковдру на свій бік Триндякало — Три рибини на один гачок. Не рибка, а ріпка. І хто вам повірить? От я вчора акулу упіймав. Та ще й китову. Ось він справжній улов!Притихли вовки. Дурно їм стало від того, що наговорили. Але не зупинилися.— Та що б ви знали, моя вудка десять метрів в довжину. І як закидую то ліска аж до протилежного берега дістає. — продовжив вихвалятися Патякало.— Та щоб ви знали, в мене на гачку черв’як як дресований пес — сам рибу шукає. А потім хапає її та й тягне на берег. Я навіть не надриваюся. З легкістю дістаю, а риба та велика-велика, десь як твоя ріпка напевно. — вказав він Патякалу — Або як твоя акула — вказав Триндякалу.Не знав що сказати Триндякало, не зміг швидко вигадати нової нісенітниці, от і змолов дурницю.— Та що там ваші гачки та поплавки? От спробуйте рибу хвостом упіймати!— Та запросто! — вигукнув Патякало.— Та легше нікуди. — додав Базікало.Здивувався Триндякало, але не став уступати.— Може то і впіймаєте, але не більше мене.— Та я… — кричав Патякало.— І я… — кричав Базікало.Так і домовились. Пішли до берега, сіли в човен та й поплили на середину річки. Опустили в воду хвости, сидять та й чекають. Годину сидять, другу, а не клює. Набридла їм тиша, от Патякало й мовив:— О, здається щось клюнуло. Скоро буде риба. — Та що там в тебе клюнуло? Риба бульбашки пускає? В мене от вже з годину як сіпає та все ніяк не вхопить. Мабуть, щось велике-велике.— Та тихо ви там, — втрутився в розмову Триндякало — ось вже рибка на підході.Та й знову змовкли. А в цю мить пропливав під човном сом. Побачив він цю картину та й вирішив зухвалих рибаків провчити. Набрав розгону та як гепнув того човна, що човен й перехилився. А вовки гуртом у воду впали й з остраху почали гребти до берега.— Ріпка? — занервував Патякало.— Та яка ще ріпка в річці, то, мабуть, акула. — припустив Базікало.— Не знаю, що то за акула, та я до води більше ні на крок. — мовив Триндякало.Інші ж вовки змовчали, але також про це подумали.Мораль цієї казки така — не всяка риба на дурість клює, а от для неприємностей й вудки не потрібно.