Любов

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гоноровитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.Вона мала двох дочок, теж чванливих і гоноровитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна – вся в матір, найкращу жінку в світі.Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі – мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати. Спала дівчина аж під самісіньким дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тоді як сестри її жили в розкішних покоях з м’якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до п’ят.Бідолашна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові – той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.Та навіть у лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.Якось син короля, молодий та гожий принц, влаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.Почалися клопоти й турботи – треба ж було приготувати сукні й оздоби та вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.А Попелюшці додалося роботи – прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й примірюючи свої сукні.– Я,– сказала старша,– вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.– А я, – мовила менша, – вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто – такого ні в кого немає!Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися – адже вони знали, що в неї хороший смак.Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.Поки вона їх зачісувала, сестри спитали:– А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?– Ой, сестри, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?– Ай справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися – чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, – адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.Раптом з’явилася її хрещена мати – чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:– Що сталося?– Я хотіла б… хотіла б…– мовила Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше додати й слова.– Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? – спитала чарівниця.– Авжеж! – відповіла Попелюшка, схлипуючи. – Дуже, дуже хотіла б.– То не плач, усе буде добре,– мовила чарівниця.– Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:– Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його та принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою – і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишачо-сірих у яблуках.Тепер черга була за кучером.– Піду гляну на щурячу пастку,– сказала Попелюшка,– може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.– Чудово,– мовила хрещена мати,– піди глянь.Попелюшка принесла щурячу пастку – там сиділо три великі щури.Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить – і товстелезний кучер–вусань уже стояв перед ними.Потім хрещена мати сказала Попелюшці:– Піди–но в садок – там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:– Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?– Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? – зітхнула дівчина.Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами. Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні – мишами, лакеї – ящірками, кучер – щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики – грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:– О, яка вона гарна!Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини.Всі дами придивлялись до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі ж умілі кравці та перукарі…Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них – він дивився тільки на красуню–гостю і думав тільки про неї.А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх помаранчами та цитринами, якими пригостив її принц.Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.Раптом Попелюшка почула, як годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не, встиг її затримати.Повернувшися додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.Чарівниця погодилася знову допомогти своїй хрещениці.Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.– Ой, як же довго ви не поверталися! – сказала Попелюшка, відчинивши двері.Вона позіхала й протирала очі так, ніби щойно прокинулась. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати…– Якби ти була на цьому чарівному балі,– відповіли сестри,– ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була напрочуд люб’язна і навіть почастувала нас помаранчами та цитринами.Не тямлячися з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу.Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.– Невже й справді вона така гарна? – спитала Попелюшка всміхаючись.– Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,– мовила вона до старшої сестри,– будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.– Овва! – відповіла Жавотт. – Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра погодилася дати їй свою сукню?На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері, їй здавалося – до півночі ще ждати і ждати, як раптом дзиґарі почали бити дванадцять.Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.Принц кинувся за нею, але марно.На сходах Попелюшка загубила один із своїх соболевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання – тільки один черевичок.Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.Вони сказали, що була, але зникла, тільки–но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій соболевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться соболевий черевичок.Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.Та що вони не робили, як не старалися – не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:– А дайте–но й мені поміряти – може, на мене налізе?Сестри зареготали й почали глузувати з неї.Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:– Так, хай і вона спробує – адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.І диво! – черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.За кілька день відгуляли весілля.А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром видала їх заміж за двох молодих вельмож.

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,- такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати. – Час,- кажуть,- таточку, час! – Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. – Не дам,- каже,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. – Я,- каже царенко,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Середульший царенко стрельнув,- звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме. От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,- його звали Іваном-царенком,- як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілку! – Не дам я,- каже жаба,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!.. А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: – Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! – А ти чого, Іване-царенку, плачеш? – Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. – Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. – Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,- гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу? – Не плач,- каже,- лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. – Не журись,- каже,- Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже,- потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: – Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього. – Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: – Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють. А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Іване-царенку, не бачив моєї одежі? – Якої? – Тут,- каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив! – Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула… Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,- пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш? – Іду,- каже,- дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? – Чому,- каже,- не знати? Знаю. – Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! – Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш! – Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити! – Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги – костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. – Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? – Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю! – каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: – Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував бабі-язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука: – Іване-царенку, чого ти журишся? – Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. – Не журись! – каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь. – Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. – Я тобі поможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи… Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

Одного зимового дня, коли сніг сипав, як біле пір’я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг, який падав, здавався ще білішим. Задивившись на сніг, королева випадково вколола пальця голкою. Щоб зменшити біль, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові. Ці червоні краплі виглядали так гарно на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».Незабаром після того королева народила донечку, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як дерево на рамі. Тому дівчинку назвали Білосніжкою. Проте королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була красива, але дуже горда та пихата. Вона не витримувала б, щоб хтось був кращий за неї. І була в неї чарівна дзеркальце. Кожного разу, підійшовши до стіни, де висіло дзеркальце, вона дивилася в нього і питала:Королева запитала у дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені, хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, найкраща у нас.Королева була задоволена, адже знала, що дзеркальце не бреше.Але Білосніжка з кожним роком ставала все красивішою. Коли їй виповнилося сім років, вона стала такою гарною, що перевершила навіть саму королеву. І одного разу королева знову звернулася до свого дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені правду: хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Але Білосніжка краща в сто разів.Королева від жаху аж поблідла і розлютилася від заздрості. Вона настільки полюбила свою ненависть до Білосніжки, що серце її наповнювалося болем кожного разу, коли вона її бачила. Вона не могла знайти спокою ані вдень, ані вночі. І ось, нарешті, вона покликала лісника і сказала:— Відведи дівчину в ліс, аби я більше не бачила її. А там убий її і принеси мені її печінку, щоб я знала, що ти виконав моє бажання.Як лісникові було не послухатись королеви? Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:– Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:– Ну добре, йди, бідолахо!А сам подумав: «Однаково тебе скоро з’їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити. В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко – а воно завелике, лягла на друге – а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснулаКоли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім карликів, що добували руду в горах.Засвітили карлики сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.– Хто сидів на моєму стільчику? – сказав перший карлик.– Хто їв із моєї мисочки? – сказав другий.– Хто надламав мій хліб? – сказав третій.– Хто над’їв мою городину? – сказав четвертий.– Хто брав мою виделку? – сказав п’ятий.– Хто різав моїм ножиком? – сказав шостий.– Хто пив із моєї чарочки? – сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.– Хто лягав на моє ліжко? – сказав він. Решта карликів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:– На моє ліжко також хтось лягав!А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:– Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.А сьомий карлик переспав ніч біля своїх товаришів – одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох карликів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:– Як тебе звати?– Білосніжка, – відповіла дівчинка.– А як ти опинилася в нашій хаті? – спитали далі карлики.Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.– Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею – куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.– Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, – відповіла Білосніжка.Так вона стала господинею в хаті карликів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі карлики застерігали її:– Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.Одного разу королева підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та Білосніжка в темній долині,де серед карликів вона живе нині,краща за вас у тисячу разів. Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа. А тоді пішла в гори, добралася до хатини карликів, постукала в двері й загукала:– Продаю, продаю, дешево продаю! Білосніжка виглянула у вікно і спитала:– А що ви продаєте, тітонько?– Гарні пояси продаю, доню, дешеві пояси всіх кольорів, – відповіла перебрана королева й витягла з торби довгий пояс, сплетений із барвистих шовкових ниток.«Це, видно, чесна жінка, її можна впустити», – подумала Білосніжка, відсунула засув на дверях і купила собі гарний шовковий пояс.– Ой, доню моя, як же на тобі сукенка висить! – вказала перебрана королева. – Ходи-но сюди, хай я тебе як слід підпережу.Довірлива Білосніжка підійшла до перекупки, щоб та її підперезала. Перебрана королева хутенько взялася до діла й кілька разів обперезала її довгим поясом, так тісно, що дівчинці не стало чим дихати, і вона впала додолу, як мертва.– Отепер уже ти не будеш найкраща, – сказала королева і швидко пішла геть.Це було перед самим вечором, і невдовзі вернулися додому карлики. Як же вони перелякалися, коли побачили, що їхня люба Білосніжка лежить долі й не ворушиться, як мертва!Вони підвели її, побачили, що вона тісно обперезана поясом, і перерізали його навпіл. Тоді Білосніжна почала трохи дихати й поволі ожила.Почули карлики, що сталося, та й кажуть їй – То лиха королева перебралася старою перекупкою, більше ніхто. Нікого не впускай до хати, коли нас немає вдома!А королева повернулася до замку, підійшла до дзеркальця і спитала його:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло, як і минулого разу:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула це королева, з неї серце мало з грудей не вискочило, так вона злякалася, бо зрозуміла, що Білосніжка знов лишилася жива.– Треба конче вигадати щось таке, що її зведе зі світу,– сказала сама собі королева.Почала вона чаклувати й нарешті вичаклувала отруйний гребінець. Потім перебралася старою бабою, не схожою на ту, що перше була, й пішла в гори, до хатини семи карликів. Постукала вона в двері та й гукає:– Продаю гребінець, дешево продаю! Білосніжка виглянула у віконце та й каже їй:– Ідіть собі далі, я нікого не можу впустити.– Впустити не можеш, але ж поглянути на те, що я продаю, можеш, – мовила стара, витягла з торби гребінця й показала його.І так той гребінець сподобався Білосніжці, що вона повірила старій і відчинила двері.Купила вона гребінець, а стара й каже їй:– Дай-но, я тебе гарно розчешу. Бідолашна дівчинка нічого не запідозрила й підставила їй голову. Та тільки-но стара встромила гребінця їй у коси, як отрута перейшла в дівчинку, і вона впала, мов нежива, додолу.– Так тобі й треба, щоб не була найкращою на цілий край, – сказала лиха королева. – Тепер ти вже не встанеш.І пішла собі.На щастя, вже було недалеко до вечора, й карлики скоро повернулися додому. #к побачили вони Білосніжку долі нерухому, зразу подумали на її лиху мачуху. Тому негайно обшукали дівчинку і знайшли отруйний гребінець. Тільки-но вони витягли його з кіс, як Білосніжка опритомніла й розповіла їм, що сталося. Карлики знов наказали їй, щоб вона була обережна й нікому не відчиняла дверей.А королева прийшла додому й спитала в дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло їй так само, як перед тим:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула королева, що каже дзеркальце, то аж засіпалася з люті.– Я таки зведу Білосніжку зі світу, навіть якби мені й самій довелося загинути! – крикнула вона.Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з’їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох карликів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:– Карлики наказали мені, щоб я нікого не впускала.– То й не впускай, – мовить селянка, – тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.– Ні, – каже Білосніжка, – я не можу його взяти.– Боїшся, щоб я не отруїла тебе? – питає стара. – Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з’їси ти, а білу я.А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.Подивилася на неї королева страшним поглядом, зареготала та каже: ,– Біла, як сніг, червона, як кров, чорна, як дерево на рамі! Ну, цього разу тебе вже карлики не збудять!І коли вона вернулася до замку, то зразу ж запитала дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло:Ви, королево, найкраща у нас.Тепер її заздрісне серце заспокоїлось, коли таке серце може заспокоїтись.Повернулися карлики ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою] і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум’янці на щоках не зблідли. Тому карлики сказали:– Не можемо ми її опустити в темну могилу.І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку – спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до карликів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він карликам:– Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.Але карлики відповіли йому:– Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.– Ну, то подаруйте її мені, – сказав королевич. – Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки легше буде.Пожаліли його карлики й віддали йому труну з Білосніжкою. Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.– Ой леле, де я? – вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:– Ти в мене!І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:– Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!Білосніжка погодилася і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до весільного бенкету.До того ж, на весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вона вдяглася у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та молода королевакраща за васу тисячу разів.Коли лиха мачуха почула це, вона мало не задихнулася від люті. Серце її переповнилося жахом, бо вона зрозуміла, що цей страх уже ніколи її не покине. Спочатку вона вирішила не йти на весілля, але потім передумала. Вона зрозуміла, що не побачивши молодої королеви, не зможе знайти спокою.Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам’яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.

Колись давно жив бідний чоловік, який не мав змоги більше годувати свого єдиного сина. Одного дня син сказав йому:— Любий батьку, вам і так важко, а зі мною ще важче. Краще я піду у світ і сам зароблятиму собі на хліб.Батько благословив його та з сумом попрощався. Того ж часу король могутньої країни вів війну. Юнак найнявся до королівського війська та вирушив на фронт.Під час битви ворог наступав, навколо свистіли кулі, багато його товаришів загинули, а коли було вбито воєначальника, солдати, що залишилися живими, вирішили тікати. Але юнак сміливо виступив уперед, підбадьорив їх і вигукнув:— Ми не можемо допустити загибелі нашої батьківщини!Його слова додали відваги іншим воїнам. Вони рушили за ним у наступ і розгромили ворога.Дізнавшись, що саме завдяки юнакові здобуто перемогу, король нагородив його великими багатствами й призначив своїм першим радником.У одного короля була донька — надзвичайна красуня, але неймовірно примхлива. Вона дала слово, що вийде заміж лише за того, хто пообіцяє після її смерті поховати себе живцем разом із нею.— Якщо він справді кохає мене від щирого серця, — говорила вона, — то для чого йому жити після моєї смерті?Вона також вирішила, що зробить те саме, якщо її чоловік помре раніше за неї, і піде з ним у могилу. Через цю дивну обіцянку всі наречені боялися свататися до неї. Проте одного дня з’явився юнак, зачарований її красою настільки, що він зовсім не злякався цієї умови й попросив у короля її руки.— Чи знаєш ти, — запитав король, — яку обіцянку ти маєш дати?— Так, якщо вона помре раніше за мене, я маю бути похований разом із нею, — відповів юнак. — Моє кохання настільки велике, що я не боюся цієї небезпеки.Король погодився, і відгуляли розкішне весілля. Жили вони деякий час щасливо та без бід, але ось якось сталося, що молода королева захворіла на тяжку хворобу, і ані один лікар не міг їй допомогти. І коли вона лежала вже мертва, згадав молодий король, що пообіцяв він, і стало йому страшно лягати живим у могилу, але іншого виходу не було: король наказав виставити біля всіх воріт варту, і врятуватися від долі не було можливості.Коли прийшов день і тіло її винесли у королівську гробницю, привели і його туди, зачинили на засув ворота і заперли їх на замок.Поряд із труною стояв стіл, а на ньому чотири свічки, чотири хліби й чотири пляшки вина. Але ось стали припаси закінчуватися, і молодий король повинен був померти повільною смертю. Сповнений горя та суму, він сидів там і кожного дня з’їдав по маленькому шматочку хліба, випивав тільки один ковток вина і бачив, що смерть підходить все ближче і ближче.Він сидів і дивився пильно у кут, раптом бачить: виповзає звідти змія і наближається до померлої. Він подумав, що змія з’явилася, щоб гризти труп, вихопив свій меч і сказав:– Доки я живий, ти не посмієш до неї доторкнутися! – і розрубав змію на три шматки.Невдовзі виповзла з кута друга змія, але, побачивши, що перша лежить убита та порубана на шматки, вона уповзла, однак невдовзі повернулася назад, тримаючи в роті три зелених листочки. Потім взяла вона три розрубаних шматки тієї змії, склала їх разом і на кожну рану поклала по листочку. І миттю шматки зрослись, змія почала рухатися, ожила знов, і вони обидві уповзли геть, а листочки залишились лежати на землі. І нещасливцю, який усе це бачив, спало на думку: чи не зможе чарівна сила листочків, яка оживила змію, допомогти й людині. Він підняв листки, приклав один із них до вуст померлої, а два інших – на очі. І тільки він це зробив, як зарухалася у неї кров у жилах, прилила до блідого обличчя, і воно знов стало рожевим. Потім зітхнула вона, відкрила очі і спитала:– Ах, Господи, де це я?– Ти зі мною, моя мила дружино, – відповів молодий король і розповів їй, як усе сталося і як він повернув її знов до життя.Він подав їй трохи вина і хліба, і повернулися до неї сили, вона підвелася, вони підійшли до дверей, постукали і стали кричати так голосно, що почула варта й доповіла про це королю.Король спустився сам у гробницю, відчинив у неї вхід і побачив їх обох бадьорими і здоровими, і радів разом із ними, що всі прикрості минулися. А три зміїних листки молодий король взяв із собою, дав їх прислужнику й сказав:– Бережи мені їх добре і завжди носи при собі. Хто знає, з якої біди вони ще зможуть нас виручити.Але з королевою, після того як її знов повернули до життя, відбулася зміна: здавалось, що все кохання до чоловіка у неї із серця зникло. Коли він задумав вирушати за море в мандрівку, до свого старого батька, і зійшов на корабель разом із дружиною, вона забула про його велике кохання й вірність, які він їй довів, врятувавши її від смерті, і нею оволоділа недобра пристрасть до корабельника.Коли одного разу молодий король ліг і заснув, вона підізвала до себе корабельника, схопила сплячого за голову й наказала корабельнику взяти його за ноги, і вони скинули його в море. Коли вони здійснили злочин, королева сказала корабельнику:– А тепер давай повернемося додому і скажемо, що він по дорозі помер. А я вже так тебе розхвалю і так змалюю перед своїм батьком, що він нас обручить і назначить тебе спадкоємцем своєї корони.Але вірний слуга все це бачив; він непомітно відв’язав від корабля човен, сів у нього і поплив рятувати свого пана, а зрадники вирушили далі. Вірний слуга витяг мертвого з води, дістав три зміїних листочки, що були завжди при ньому, поклав їх йому на очі і рот і повернув його знов до життя.День і ніч вони обидва гребли що було сили, і човник їх мчав так швидко, що вони прибули до старого короля раніше великого корабля. Король здивувався, побачивши, що вони прибули самі, і спитав, що з ними сталося. Дізнавшись про злочин своєї доньки, він сказав:– Я не можу повірити, щоб вона вчинила так мерзотно, але правду ми скоро дізнаємося, – і він наказав їм обом заховатися в таємній кімнаті і знаходитися там таємно від усіх.Невдовзі до берега прибув великий корабель, і зла королева постала перед своїм батьком із сумним виразом обличчя. Король запитав її:— Чому ти повернулася одна? Де твій чоловік?— Ах, любий батьку, — відповіла вона, — я повернулася з великим горем. Мій чоловік захворів у дорозі й помер. Якби не добрий капітан корабля, мені було б непереливки. Він був свідком його смерті й може все розповісти.Тоді король сказав:— Я оживлю померлого.Він відчинив таємну кімнату й наказав молодому королю та його вірному слузі вийти.Побачивши свого чоловіка живим, королева була приголомшена. Вона впала на коліна й почала благати про пощаду. Але король відповів:— Пощади не буде. Твій чоловік був готовий померти заради тебе й врятував твоє життя, а ти підступно вбила його уві сні. За цей злочин ти отримаєш заслужену кару.Королеву разом із її спільником посадили в дірявий човен і пустили в море, де їх поглинули хвилі.

Жив колись король, у якого було дванадцять доньок. Усі вони були прекрасними, наче квіти, а наймолодша була особливою красунею. Вони жили разом у великій кімнаті, де ночами спали в своїх ліжках. Але щоранку король зауважував, що їхні черевички були зовсім стоптані, ніби дівчата всю ніч танцювали.Король дивувався цьому та оголосив: – Хто дізнається, де мої доньки танцюють вночі, той може обрати одну з них за дружину та стане моїм спадкоємцем. Якщо ж хтось спробує й не розгадає таємницю за три дні та ночі, то втратить голову.Багато сміливців приходило спробувати свої сили, але ніхто не зміг розгадати, де принцеси проводили ночі.Одного дня прийшов старий солдат. Його поранили у війні, і він більше не міг служити. У нього не було ані грошей, ані дому, але він вирішив спробувати щастя. У дорозі він зустрів стареньку жінку, яка спитала, куди він іде.– Хочу дізнатися, де королівські принцеси танцюють ночами, – відповів солдат. – Або розбагатіти, або загинути.– Це не так уже й складно, – мовила жінка. – Ось тобі чарівний плащ. Якщо надягнеш його, станеш невидимим і зможеш слідкувати за принцесами. Також тобі слід не пити вина, яке вони тобі запропонують, бо воно присипляє.Солдат подякував і вирушив до замку.Солдат прийшов до короля та заявив, що спробує розгадати таємницю принцес. Його прийняли, і вночі провели до кімнати, що була поруч зі спальнею дівчат. Перед сном старша принцеса принесла йому келих вина, але солдат, пам’ятаючи пораду старенької, лише зробив вигляд, що випив, а сам вилив напій у квітковий горщик. Потім ліг у ліжко та прикинувся, ніби заснув.Принцеси сміялися, шепочучи одна одній: – Цей не розгадає нашої таємниці!Старша принцеса підійшла до ліжка солдата, нахилилася над ним і сказала: – Він спить так міцно, як і всі інші.Потім дівчата почали вдягати свої найкращі сукні та прикрашати волосся, готуючись до танців. Наймолодша принцеса занепокоїлася: – Щось не так, мені здається, що сьогодні нас викриють!– Ти що, дурненька? – відповіла старша. – Усі вже заснули, і цей теж!Коли принцеси закінчили збиратися, старша підійшла до свого ліжка й тричі постукала по ньому. Ліжко повільно відсунулося, і відкрився таємний хід під підлогою. Принцеси по черзі спустилися вниз, а солдат тим часом накинув чарівний плащ і пішов слідом, невидимий для них.Дівчата спускалися довгим коридором, доки не опинилися в чарівному лісі, де всі дерева мали срібне листя. Солдат зламав гілочку одного дерева, і гучний тріск налякав наймолодшу принцесу.– Що це було? – злякано спитала вона.– Напевно, лише вітер, – запевнила старша сестра. Далі вони дійшли до лісу, де дерева були з золотим листям, а потім – з діамантовим. Солдат у кожному лісі ламав по гілочці, аби мати доказ. Зрештою, вони дійшли до озера, де на кожну принцесу чекав човник із принцом. Всі сіли в човни й попливли до величезного замку, де почалися розкішні танці.Солдат також пішов у замок, і хоча він був невидимим, принцеси відчували щось незвичайне. Принци дивувалися, чому їхні човни стають важчими, а солдат сміявся про себе.Принцеси танцювали всю ніч безперестанку, доки їхні черевички не стали зовсім стоптаними. Потім вони повернулися тим самим шляхом додому. Солдат непомітно випередив їх і ліг у своє ліжко, наче нічого не сталося.На наступний ранок король викликав солдата до себе й запитав: – Ну що, ти дізнався, куди ночами ходять мої доньки?Солдат поклонився і відповів: – Так, ваша величносте.Король був здивований, але вирішив вислухати історію солдата. Той розповів про чарівний підземний хід, срібний, золотий та діамантовий ліси, човники з принцами та замок, де принцеси танцюють усю ніч, поки не стопчуть черевички. На доказ своїх слів солдат показав гілочки з чарівних дерев і стоптані черевички принцес.Принцеси, зрозумівши, що їх викрито, не мали іншого вибору, як зізнатися в усьому. Король, дотримуючись обіцянки, сказав солдатові: – Тепер ти можеш обрати одну з моїх доньок собі за дружину!Солдат подумав і обрав найстаршу принцесу, адже вона була найрозумнішою. Король благословив їхній шлюб, і скоро відбулося гучне весілля.Що ж до принців із підземного замку, то вони більше ніколи не з’являлися. А підземний хід закрили назавжди, щоб таємні пригоди принцес залишилися в минулому.Солдат і його нова дружина жили довго й щасливо, а королівство стало ще щасливішим, адже таємниця була розгадана.Кінець.

У далекому небі жила маленька Зірочка. Вона була найяскравішою на своєму небосхилі, але почувалася дуже самотньою. Щоночі вона світила для інших — для мандрівників, які шукали шлях, для закоханих, які загадували бажання, і для дітей, які дивилися на зоряне небо перед сном. Та ніхто не знав, як сильно Зірочка прагне знайти того, хто зрозуміє її серце.Одного разу вона помітила на землі хлопчика, на ім’я Лука. Він сидів біля озера і грав на сопілці, його мелодія піднімалася прямо до неба. Зірочка відчула, що музика торкається її душі, і вперше їй захотілося не просто світити здалеку, а стати ближче до землі.— Лука, — прошепотіла Зірочка, — я хочу побачити світ, про який ти співаєш. Допоможи мені зійти з небес.Лука, почувши тихий голос, підняв голову.— А як же ти допомагаєш мандрівникам? — запитав він. — Без твоєї яскравості вони заблукають.— Якщо в моєму серці буде любов, я засяю ще сильніше, — відповіла Зірочка. — Але для цього мені потрібно дізнатися, що таке любов.Лука замислився. Він хотів допомогти Зірочці, тому запропонував їй одне рішення:— Щоночі я гратиму тобі мелодію. Вона розкаже про радість, сум, щирість і віру. Можливо, у цій музиці ти знайдеш відповіді.Зірочка погодилася. Щоночі Лука сідав біля озера і грав для неї. У його мелодії були різні історії: про пташку, яка віддала останній шматок хліба іншій, про стареньку бабусю, яка ділилася теплом із чужими дітьми, і про матір, яка стояла на холодному вітрі, аби захистити свого малюка.Зірочка слухала й зрозуміла: любов — це не лише почуття, це дії. Це тепло, яке ти даруєш іншим, навіть якщо тобі самій важко.Одного дня вона заговорила до Луки:— Дякую тобі, тепер я знаю, що любов живе у кожному, хто готовий поділитися світлом свого серця. Я повернуся на небо, але тепер я сяятиму яскравіше, щоб кожен зміг знайти свою дорогу. Коли Зірочка знову піднялася на небосхил, вона світила так сильно, що її помітили всі мандрівники. Лука теж дивився на неї знизу і грав свою музику, знаючи, що їхня дружба та тепло залишаться назавжди. Мораль казки: Любов — це світло, яке народжується, коли ми даруємо щось важливе іншим. Вона живе у наших вчинках, щирих словах і бажанні підтримати ближніх.

У маленькому містечку, загубленому серед зелених лісів, жила дівчина, на ім’я Софія. Вона була музиканткою, і її пісні завжди приносили людям радість. Але Софія мала одну проблему — її музика не приносила їй щастя. Вона відчувала порожнечу всередині, яку не могла заповнити ніщо, навіть найкраща мелодія.Одного дня, гуляючи лісом, Софія почула дивовижний звук — ніжне тихе тремтіння струни. Вона пішла на звук і знайшла старого чоловіка, що сидів під великим дубом, граючи на фортепіано.— Це ти створюєш таку мелодію? — запитала Софія.— Це не я, а любов, яка говорить через мене, — відповів старий. — Ти шукаєш мелодії, але ти не слухаєш своє серце.Софія сіла поруч і замовкла. Вона слухала, як музика ллється через пальці старого, і раптом усвідомила, що вона сама не відчуває зв’язку з серцем. Всі її пісні були лише відголоси того, що вона думала, що має почути, але не справжнім звучанням її душі.Старий чоловік закрив очі й промовив: — Щоб створити музику, потрібно відкрити серце, слухати, що воно каже, і подарувати цей звук світу.Софія почала грати, але цього разу вона не думала про ноти чи гармонії. Вона просто грала те, що відчувала. Її пальці танцювали по клавішах, а серце переповнювалося любов’ю до світу, до кожної ноти.Коли вона закінчила, вона відчула, як її душа наповнилася спокоєм і радістю. Мелодія була не тільки у музиці — вона була в кожному слові, кожному погляді, в кожному вчинку. І найголовніше — вона була в любові, яку Софія тепер могла подарувати всім.З того часу Софія грала не лише для слухачів, а й для себе, адже справжня любов і щастя народжуються, коли серце відкривається світу.Мораль: Любов — це не просто емоція, це музика, яку ми створюємо своїми вчинками, словами та серцем.

У маленькому затишному селищі, серед зелених лугів та яскравих квітів, жила свинка на ім’я Пеппа. Вона була дуже веселою та завжди мала багато друзів. Кожен день приносив їй радість, але особливо Пеппа чекала на День святого Валентина, адже це був день, коли всі могли показати своїм друзям та рідним, як вони їх люблять.Цього року Пеппа вирішила, що вона зробить щось особливе для своїх найкращих друзів. Вона вирушила до свого улюбленого магазину в селищі, де продавали всілякі валентинки, милі подарунки і приємні сюрпризи.— Що я зроблю для Джорджа? — подумала Пеппа, обираючи картки. — І для Зої? І для Ребекки? О, я знаю! Я зроблю для них щось зовсім чарівне!Пеппа вирушила додому і вирішила створити найбільший і найкрасивіший букет із валентинок і квітів. Вона поєднувала різні кольори і візерунки, роблячи кожен подарунок унікальним і особливим для кожного друга.На ранок Дня святого Валентина Пеппа була дуже схвильована. Вона розклала свої подарунки на столі та вирушила до друзів. Спершу вона пішла до Джорджа, свого молодшого братика. Джордж був такий захоплений, коли побачив букет, обійняв сестру.— Дякую, Пеппо! Ти найкраща!Потім Пеппа вирушила до Зої та Ребекки, які теж були дуже щасливі від її подарунків. Кожен подарунок мав своє маленьке послання: “Ти найкраща подруга”, “Дякую, що ти є”, “Твоя усмішка робить цей світ кращим”. Пеппа дуже гордилася тим, що змогла зробити своїх друзів щасливими.Та найбільше Пеппа чекала на момент, коли вона побачить своїх батьків. Вона влаштувала для них справжнє свято — приготувала смачні печиво у формі сердець і запалила свічки на столі.— Зі святом, мамо і тато! — сказала Пеппа, даруючи їм свої власноруч зроблені валентинки.Її батьки, звісно, були дуже щасливі та пишалися такою турботливою донькою.Увечері, коли день вже закінчувався, всі зібралися разом на святковій вечері. Кожен отримав свої маленькі подарунки, і всі ділилися своїми теплими словами та обіймами. Всі почувалися дуже любленими та цінними. Це був найкращий День святого Валентина для Пеппи.— Я так рада, що є ви, — сказала свинка Пеппа, сидячи серед своїх найближчих людей. — Адже любов — це найкращий подарунок у світі! І так, Пеппа зрозуміла, що справжня магія Дня святого Валентина не в подарунках чи квітах, а в тому, щоб дарувати любов і турботу своїм близьким.І, звісно, всі разом вони з радістю провели цей день, наповнений сміхом, обіймами та теплом сердець.

У королівстві Аренделл зима цього року настала раніше, ніж зазвичай. Снігопади стали сильнішими, річки вкрилися товстим шаром льоду, а сонце ховалося за холодними хмарами. Люди боялися виходити з будинків, бо мороз був таким лютим, що навіть вогонь у камінах горів слабше.Королева Ельза сиділа у своєму замку, дивлячись на засніжений світ крізь вікно. Її серце з кожним днем ставало все холоднішим. Вона не знала чому, але відчувала, що щось всередині неї змінюється. Вона більше не відчувала тепла, навіть коли її сестра Анна приносила їй гарячий шоколад і сміялася, розповідаючи веселі історії.— Анно, я… я не знаю, що зі мною, — зітхнула Ельза.— Ти просто втомилася, — обійняла її Анна. — Скоро все мине!Але не минало. Навпаки, кожного дня Ельза відчувала, що її сили ростуть, а разом із ними й холод, який вона несвідомо поширювала навколо.Одного дня у королівстві з’явилася таємнича незнайомка. Вона була одягнена в темно-синю мантію, а очі її світилися, наче кришталь.— Королева Ельза, — мовила вона, — ти володієш великою силою, але не використовуєш її повністю. Я можу допомогти тобі розкрити її справжній потенціал.Ельза, зачарована словами незнайомки, погодилася вислухати її. Вона провела її у свої покої, де незнайомка розповіла їй історію про Льодяних Королев, які колись правили світом і мали могутність, здатну підкорювати королівства.— Але щоб стати по-справжньому великою, — мовила незнайомка, — ти повинна позбутися всього, що тебе стримує.Ельза здригнулася.— Що ти маєш на увазі?— Почуттів. Любові. Спогадів, які роблять тебе слабкою, — жінка подала їй маленький, кришталевий уламок льоду. — Встав його у своє серце — і ти станеш могутньою, як ніколи. Анна, яка крадькома підслуховувала цю розмову, вбігла в кімнату.— Ельзо, ні! Це пастка!Але було пізно. Ельза доторкнулася до уламка, і її серце миттєво скував лід. Її очі стали холодними, а погляд — байдужим.Анна відчула, як по її щоках побігли сльози.— Сестро, прошу…Але Ельза більше не чула її. Вона підняла руки, і навколо здійнявся крижаний шторм.Подорож за серцемАнна не могла змиритися з тим, що її сестра стала холодною та безжальною. Вона вирушила на пошуки єдиного способу врятувати її — легендарного Вогняного Кристала, що міг розтопити навіть найхолодніше серце.Її шлях був нелегким. Вона перетнула засніжені гори, зустріла чарівних істот, що намагалися збити її з дороги, і навіть пройшла крізь магічний ліс, де дерева шепотіли таємниці.Нарешті, у печері Древніх Драконів вона знайшла Вогняний Кристал. Його сяйво було теплим і яскравим, наче сонце. Коли Анна повернулася до Аренделлу, її сестра вже збудувала крижаний трон, а люди королівства тремтіли від страху.— Ти більше не моя сестра, — холодно сказала Ельза.— Але я все ще твоя, — Анна підійшла ближче і, не вагаючись, поклала Вогняний Кристал їй у руки.Лід почав тріщати. Очі Ельзи знову наповнилися теплом. Вона тремтіла, ніби прокидаючись від страшного сну.— Анно… що я наробила?… Сестри обійнялися, а сніговий шторм стих. Сонце вперше за багато тижнів пробилося крізь хмари, розтоплюючи лід на вулицях міста.Королівство врятоване. І серце Ельзи знову стало теплим. Мораль казки: Ніяка сила не може зробити нас могутнішими, ніж любов. Вона єдина здатна розтопити навіть найхолодніше серце.