Любов

Колись давно жила королева, і в неї був син, такий незграбний і негарний, що довго ніхто не міг сказати, чи є він справжньою людиною. Королева сильно сумувала, дивлячись на нього.Проте на хрестини запросили чарівницю, яка сказала, що принц стане чудовою людиною, адже буде дуже розумним. Вона також додала, що наділяє його даром зробити такою ж розумною дівчину, яку він полюбить більше за все на світі.Ці слова трохи заспокоїли королеву.І справді, коли хлопчик заговорив, він одразу зачарував усіх, хто його чув — таким дотепним і розумним він був.Забув сказати, що хлопчик мав маленький чубчик, тому його назвали Ріке-Чубчиком. Ріке — це було його ім’я. Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства з’явилося дві дочки.Перша була така гарна, як ясний день. Королева була так захоплена нею, що всі придворні боялися, аби ця велика радість не принесла їй шкоди.Але та сама чарівниця, яка була присутня під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що в маленької принцеси не буде розуму, і що вона буде такою ж пустою, як і вродлива.Це пророцтво сильно засмутило королеву.Але вона впала в ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка — потворна на вигляд.— Не турбуйтеся, королево, — сказала чарівниця, — ваша дочка буде такою розумною, що ніхто й не зверне уваги на її зовнішність.— Сподіваюсь на краще! — вигукнула королева. — Але чи не можна якось зробити старшу, таку гарну, хоч трохи розумнішою?— Що стосується розуму, то я тут нічого не можу змінити, — зізналася чарівниця. — Але краса — це зовсім інша справа. Тому я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона полюбить.Тим часом обидві принцеси росли, і разом із ними розвивалися їхні риси. Скрізь обговорювали лише красу старшої та розум меншої.Але й вади їхні теж ставали помітнішими з кожним роком.Менша ставала дедалі менш привабливою, а старша — все більш дурною. Коли її про щось запитували, вона або не відповідала, або говорила таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. Крім того, вона була надзвичайно незграбною: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоча б одну, або випити склянку води, не проливши половину на сукню.І тому, хоча краса дуже важлива для молодої дівчини, менша принцеса завжди подобалася людям більше, ніж її старша сестра.Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.Ніхто не дивувався, що не минуло й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишилося, і всі почали збиратися навколо меншої. Хоч як дурною була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоча б наполовину стати такою ж розумною, як її сестра.А королева, незважаючи на всю свою мудрість і любов до дочки, не могла стриматися і час від часу дорікала їй за дурість, що змушувало бідолашну принцесу мало не вмирати від горя.Одного разу вона пішла в ліс, щоб виплакати своє горе, і там зустріла маленького чоловічка, надзвичайно потворного і непривабливого, але розкішно вбраного.Це був молодий принц Ріке-Чубчик.Він закохався в принцесу, побачивши її портрети, яких по всьому світу було безліч, і покинув королівство свого батька, щоб побачити красуню та поговорити з нею.Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо. Промовивши слова звичайних привітань, він ураз помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:— Не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий сумний і розпачливий вигляд. Я бачив багато красунь за своє життя, але вроди, подібної до вашої, ще не зустрічав.— Ви легко могли б ще щось вигадати, принце, — відповіла принцеса й замовкла, бо більше не могла нічого вигадати.— Врода, — продовжував Ріке-Чубчик, — це величезна перевага, яка важить більше за будь-що інше. І я не розумію, що може засмутити того, хто має таку красу.— Я б краще була потворною, як ви, але мала б розум, ніж бути такою красунею і такою дурною, як я. Мене дуже засмучує моя глупота, — відповіла принцеса.— Принцесо, — сказав Ріке-Чубчик, — я можу допомогти вам з вашим смутком!— Як ви це зробите? — спитала принцеса.— Мені під силу, — відповів Ріке-Чубчик, — зробити розумнішою за всіх на світі ту, кого я покохаю найбільше. А оскільки я кохаю вас, принцесо, більше за всіх, ви станете найрозумнішою людиною на світі, якщо погодитесь вийти за мене.Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.— Бачу,— вів далі Ріке-Чубчик,— що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цей рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.Вона одразу завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову, так спритно щебетала, що молодий принц з острахом подумав, чи не передав їй більше розуму, ніж залишив собі.Коли принцеса повернулася в палац, придворні не могли повірити в таку несподівану і незвичайну зміну. Бо раніше вона говорила лише грубощі, а тепер розмовляла з усіма мудро і надзвичайно дотепно.Всі були в захваті, і радість була така велика, що не можна було й описати. Лише її менша сестра трохи засмутилася, бо вже не могла хвалитися перед старшою своїм розумом, і тепер, в її присутності, вона здавалася всім особливо непривабливою.Король почав уважно слухати слова старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.Чутка про таку неймовірну зміну швидко розлетілася по світу, і всі молоді принци з сусідніх королівств почали домагатися її уваги, а найсміливіші навіть пропонували свою руку.Але жоден з них не здавався принцесі досить розумним, тому вона відмовила кожному з них.Однак з’явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим важче їй наважитися на таку справу.Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.Щоб вирішити, що їй робити, принцеса вирушила на прогулянку і випадково потрапила в той самий ліс, де колись зустріла Ріке-Чубчика.Раптом вона почула під ногами глухий шум, схожий на гомін великого натовпу людей, які бігали, снували й метушилися.Принцеса зупинилася, прислухалась уважніше і почула, як хтось сказав:— Неси сюди казанок!Другий відгукнувся:— Давай великий казан!Третій додав:— Підкинь дрова в вогонь!І раптом земля розкрилася, і принцеса побачила величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували розкішний бенкет.З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині навколо великого кухонного столу — кожен з шинкувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом — і весело співаючи, енергійно взялися до роботи.Дуже здивована таким видовищем, принцеса запитала, для кого вони готують усе це.— Для принца Ріке-Чубчика, — відповів їй найповажніший та найтовстіший з усіх кухарів. — Адже всі знають, що завтра він святкує своє весілля.І тут принцеса з жахом згадала, що завтра мине рік з того дня, як вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.Їй справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.Вона забула про це, бо, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а після того, як принц наділив її розумом, усі її колишні дурощі зникли.Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — ніби вже на весілля.— Як бачите, принцесо, — сказав він, — я дотримав свого слова. Тому не маю жодних сумнівів, що ви прийшли сюди, аби виконати свою обіцянку і зробити мене найщасливішим із людей.— Признаюсь вам щиро, — відповіла принцеса, — я ще не вирішила остаточно.— Ви мене дивуєте, принцесо, — мовив Ріке-Чубчик.— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. “Принцеса не повинна ламати своє слово,” — сказав би мені інший, — “а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж”. Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я сподіваюся, що ви мене уважно вислухаєте й зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, завдяки вашій ласці, розумною, я погодилась на це? Якщо ви справді хочете одружитися зі мною, то зробили велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.— Ви сказали, принцесо,— відповів Ріке-Чубчик,— що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше… Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?— Так! — вигукнула принцеса.— Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються,— Отож,— підхопив Ріке-Чубчик,— коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.— Так і станеться,— відповів Ріке-Чубчик,— коли тільки ви настільки палко покохаєте мене, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.— Я від щирого серця бажаю,— сказала принцеса,— щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з’явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий приємний юнак, що відтоді, як світ світить, ніхто не бачив кращого. Злі люди, правда, стверджують, що чари тут ні до чого і що причина такого казкового перетворення Ріке-Чубчика полягає лише в коханні.Вони кажуть, що коли принцеса подумала про вірність свого нареченого, про його скромність і всі інші високі якості душі та розуму, вона вже не помічала, що він був кривий і потворний.Але, як би там не було, принцеса пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він отримав згоду від її батька.Король, знаючи, що його дочка дуже серйозно ставиться до Ріке-Чубчика, якого всі вважали дуже розумним принцом, з радістю погодився назвати його своїм зятем.Наступного дня відбулося весілля, саме так, як і бажав Ріке-Чубчик, а всі гості захоплювались смачними стравами, приготованими на кухні, що знаходилася під лісовою галявиною.

Давним-давно в королівстві, де вітер співав у кронах вікових дубів, а озера відбивали срібло місяця, жив принц Іван. Його очі горіли жагою пригод, але серце тужило за чимось більшим, ніж палацові бали чи полювання. Одного вечора, коли сутінки обійняли землю, він узяв лук і стріли й подався до лісу, щоб знайти відповідь на свою внутрішню тривогу.Раптом тишу розірвав звук — ніжний, сумний спів, що линув від далекого озера. Іван пішов на голос, і серце його забилося швидше, коли він побачив картину, від якої перехопило подих. На воді гойдалися білі лебеді, їхнє пір’я виблискувало в місячному світлі, а посеред них стояла дівчина. Її золоте волосся спадало хвилями до землі, очі сяяли, як зірки, але в них тремтіли сльози. “Хто ти?” — тихо спитав Іван, боячись зруйнувати цю мить. “Я Олена, — відповіла вона голосом, що дзвенів, як кришталь. — Принцеса цього краю, але тепер лише тінь себе. Злий чаклун Ворон зачарував мене й моїх сестер. Удень ми лебеді, а вночі — люди. Лише той, хто любитиме мене всім серцем, може зламати ці пута”. Її слова пронизали Івана, і він відчув, як у грудях розквітає тепло. “Я врятую тебе, Олено, — сказав він, — клянуся зірками над нами”.Наступного дня Іван не міг думати ні про що, крім її сумних очей. Він пішов до старої Марфи, мудрої бабусі, що знала всі таємниці лісу. Її зморшкувате обличчя освітила слабка усмішка, коли вона вислухала його. “Щоб перемогти Ворона, тобі потрібна квітка папороті, — сказала вона, — але вона цвіте лише в ніч на Івана Купала, і чаклун стереже її, як свій найбільший скарб. Будь готовий, хлопче, бо його сила темна й підступна”.Дні тяглися повільно, але Іван готувався: точив меч, молився до зірок, згадував Олену. Нарешті настала та ніч — повітря тремтіло від магії, а ліс шепотів заклинаннями. Іван ступив у хащі, де серед папоротей мерехтів маленький вогник — квітка, що обіцяла порятунок. Та щойно він простягнув руку, земля здригнулася, і з темряви виріс Ворон. Його плащ гойдався, як крила, очі палали червоним, а голос гримів: “Ти смієш кинути мені виклик, смертний? Вона моя назавжди!”Іван затремтів, але згадав Оленині сльози. “Я не боюся тебе!” — крикнув він і вихопив меч. Ворон розсміявся, обернувшись на величезного птаха з пазурами, гострими, як кинджали. Битва була лютою: меч дзвенів, крила гуділи, а ліс стогнав від їхньої боротьби. Нарешті Іван, зібравши всі сили, схопив квітку й кинувся до озера, відчуваючи, як Ворон дихає йому в спину.На березі він упав на коліна, виснажений, але не зламаний. Лебеді гойдалися на воді, і серед них була Олена — її біле пір’я тремтіло в передчутті. Іван підняв квітку до неба, і голос його затремтів від сліз: “Олено, я люблю тебе більше за життя! Хай чари розвіються силою мого серця!” У ту мить світло спалахнуло, наче сонце зійшло вночі. Ворон закричав від болю, його темрява розтанула, і він зник, залишивши по собі лише жменьку попелу.Олена скинула лебедине пір’я, і перед Іваном постала принцеса — прекрасна, як мрія. Її сестри, сміючись і плачучи від радості, обіймали одна одну, а озеро засяяло, наче всипане діамантами. Олена кинулася до Івана, її руки обвили його шию. “Ти повернув мені свободу, — прошепотіла вона, і сльози щастя котилися по її щоках. — Я знала, що ти прийдеш”.Вони повернулися до королівства разом, і народ зустрів їх дзвоном і квітами. Весілля було таким, що про нього співали пісні: небо палало зорями, а вітер ніс аромат трав. Олена стала королевою, але люди називали її Принцесою-лебедем, бо щовесни над озером кружляли лебеді, наче дякуючи за її врятовану душу. А Іван щоночі дякував зіркам за те, що знайшов свою любов — сильнішу за будь-які чари. Мораль казки “Принцеса-лебідь” полягає в тому, що справжнє кохання, відвага та віра в себе здатні подолати будь-які перешкоди, навіть найтемніші чари. Іван своєю сміливістю і щирою любов’ю до Олени перемагає злого чаклуна, показуючи, що добро завжди тріумфує над злом, а наполегливість і доброта приносять щастя. Радимо прочитати ще казки для дітей про принцес: Рапунцель – це чарівна казка про дівчину з довгим золотим волоссям, яку зла чаклунка зачинила у високій вежі. Кожного дня чаклунка приходила до неї, примовляючи: «Рапунцель, Рапунцель, спусти своє волосся!» Але одного разу принц почув ці слова й знайшов спосіб дістатися до дівчини. Попереду їх чекали випробування, магія й справжня любов. Чи зможе Рапунцель знайти свободу та щасливе життя? Спляча Красуня — чарівна і зворушлива історія про принцесу, що прокидається від довгого сну завдяки поцілунку справжнього кохання, знову оживає в нашій новій версії! Попелюшка — це історія про добру і сміливу дівчину, яка переживає важкі часи, але завдяки своїй доброті та рішучості знаходить своє щастя. Мрії збуваються, і навіть підлість не може перемогти чистоту серця. І хто знає — можливо, саме ви знайдете свій власний чарівний шлях до щастя!

У густому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки з листям, жило маленьке зайченя Зефір. Зефір був найцікавішим зайчиком у лісі, адже він завжди хотів знати, чому все влаштовано саме так. А найбільше його цікавила усмішка його Мами Зайчихи — така тепла, що від неї ставало затишно навіть у найхолодніший день.— Мамо, чому ти так гарно усміхаєшся? — запитав якось Зефір, стрибаючи навколо мами, яка готувала морквяний пиріг.Мама Зайчиха лише загадково усміхнулася і відповіла: — Це мій маленький секрет, Зефірчику. Але якщо ти дуже хочеш, можеш спробувати його розгадати.Зефір вирішив, що це буде його великою пригодою. «Я знайду секрет маминої усмішки!» — подумав він і вирушив у ліс.Перша спроба: Чарівний подарунокЗефір подумав, що мамина усмішка з’являється через щось особливе. Він побіг до галявини, де росли найяскравіші квіти. Там він зібрав букет із ромашок, кульбаб і дзвіночків. Повернувшись додому, він гордо простягнув квіти Мамі Зайчисі.— Ой, які чудові квіти! — сказала мама, усміхаючись. — Дякую, мій маленький.Але Зефір помітив, що ця усмішка була такою ж, як завжди. «Це не секрет!» — подумав він і вирішив шукати далі.Друга спроба: Смачний сюрпризНаступного дня Зефір побачив, як Мама Зайчиха радіє, коли всі їдять її пиріг. «Може, секрет у смачній їжі?» — подумав він. Зефір попросив подругу Білочку допомогти зібрати найсолодші ягоди в лісі. Разом вони приготували ягідний десерт і поставили його на стіл.Мама Зайчиха скуштувала десерт і знову усміхнулася: — Який смачний сюрприз, Зефірчику! Ти молодець!Та усмішка була такою ж теплою, але не новою. Зефір зітхнув: «Це теж не секрет!»Третя спроба: Допомога маміЗефір почав сумніватися, чи вдасться йому розгадати мамину таємницю. Але одного вечора він помітив, як мама втомлено прибирала в норі після дня турбот. «Може, мама усміхається, коли не так втомлюється?» —подумав Зефір. Він тихенько прибрав розкидані морквини, помив тарілки і навіть застелив свою постіль.Коли Мама Зайчиха побачила це, її очі засвітилися, а усмішка стала ще яскравішою. — Зефірчику, ти мені так допоміг! Дякую, мій хороший.Але Зефір усе ще не був певен, що знайшов секрет. Він сів поруч із мамою і задумався.Розгадка секретуТого вечора Мама Зайчиха покликала Зефіра посидіти разом на галявині під зоряним небом. Вони дивилися на зірки, розмовляли про все на світі, а потім Зефір міцно обійняв маму. І тут він побачив її усмішку — найтеплішу, найяскравішу, яку він коли-небудь бачив. — Мамо, я зрозумів! — вигукнув Зефір. — Твоя усмішка стає такою, коли я з тобою, коли ми разом, коли я допомагаю чи обіймаю тебе!Мама Зайчиха засміялася і пригорнула Зефіра. — Ти розгадав мій секрет, маленький. Моя усмішка — це любов до тебе. А коли ти поруч, допомагаєш чи просто обіймаєш, ця любов сяє ще яскравіше.Зефір радісно застрибав. Він зрозумів, що секрет маминої усмішки — це прості речі: обійми, допомога, спільний час і любов, якою вони діляться.Тієї ночі Зефір заснув із власною усмішкою, знаючи, що може зробити Маму Зайчиху щасливою щодня.Мораль казки: Найбільше щастя для мами — це любов і турбота її дітей, які виявляються у простих, але щирих вчинках.

Одного сонячного ранку в затишному будиночку на пагорбі Свинка Пеппа прокинулася з великою ідеєю. Сьогодні був День Матері, і вона хотіла зробити для Мами Свинки щось особливе. Пеппа покликала свого братика Джорджа, який саме грав із улюбленим динозавром.— Джордже, сьогодні мамин день! Ми мусимо зробити їй найкращий сюрприз! — сказала Пеппа, стрибаючи від захвату.— Гррр! Сюрприз! — радісно прогундосив Джордж.Пеппа і Джордж тихенько спустилися до кухні, де Тато Свинка читав газету. Вони розповіли йому про свій план, і Тато Свинка, усміхнувшись, погодився допомогти.— Але що саме ми зробимо? — задумалася Пеппа. — Мама любить квіти, печиво і… калюжі!— Калюжі! — вигукнув Джордж і засміявся.Тато Свинка запропонував: — Давайте зробимо для мами чарівний сад із паперових квітів, спечемо її улюблене печиво і влаштуємо маленьку пригоду біля калюжі. Але все це має бути сюрпризом!Крок перший: Чарівний садПеппа і Джордж взяли кольоровий папір, ножиці (звісно, під наглядом Тата Свинки) і почали вирізати квіти. Пеппа зробила великі ромашки, а Джордж — маленькі соняшники, хоча один із них більше нагадував динозавра.— Гррр, квіти-динозаври! — гордо сказав Джордж.Вони приклеїли квіти до картонного дерева, яке Тато Свинка допоміг скласти. На кожній пелюстці Пеппа написала, за що вона любить Маму Свинку: «За твої обійми», «За смачні млинці», «За те, що ти найкраща мама!». Джордж намалював на своїй квітці динозавра і підписав: «Мама — гррр!».Крок другий: Печиво-сюрпризНа кухні Тато Свинка дістав рецепт маминого улюбленого печива з шоколадними крапельками. Пеппа сипала борошно, Джордж кидав шоколадні краплі (і трошки їх з’їв), а Тато Свинка слідкував, щоб усе йшло за планом. Коли печиво було готове, Пеппа прикрасила його різнокольоровою глазур’ю у вигляді сердечок.— Мама буде в захваті! — сказала Пеппа, облизуючи ложку з глазурі.Крок третій: Пригода біля калюжіПеппа згадала, як Мама Свинка завжди сміється, коли вони стрибають у калюжах. Тож вони з Джорджем вирішили влаштувати «Калюжну вечірку». Біля будинку була велика калюжа, яку Пеппа прикрасила блискітками (екологічними, звісно, адже Мама Свинка любить природу). Джордж приніс свій м’ячик, щоб пограти в «калюжний футбол».Час сюрпризуКоли Мама Свинка повернулася додому з прогулянки, Пеппа і Джордж закричали: — З Днем Матері, мамо!Вони показали їй чарівний сад із паперових квітів. Мама Свинка розчулилася, читаючи написи на пелюстках. Потім усі разом смакували печиво, і Мама Свинка сказала: — Це найсмачніше печиво в світі, бо ви зробили його з любов’ю!А коли вони вийшли надвір і почали стрибати в калюжі, Мама Свинка приєдналася до них, сміючись і бризкаючи водою. Навіть Тато Свинка не втримався і стрибнув у калюжу, чим викликав гучний регіт.Того вечора, сидячи разом за столом, Пеппа сказала: — Мамо, ти найкраща, бо ти завжди з нами граєшся і робиш нас щасливими. Мама Свинка обійняла Пеппу і Джорджа і відповіла: — А ви — мої найбільші скарби.І так закінчився найвеселіший День Матері, повний любові, сміху і, звісно, калюж! Мораль казки: Найкращий подарунок для мами — це любов, турбота і спільні радісні моменти.

У густому лісі, де високі сосни шепотіли казки вітру, жило маленьке вовченя Сіріус. Воно було хоробрим, любило ганяти метеликів і вчитися вити на місяць. Але останнім часом Сіріус став сумним. Йому здавалося, що мама-вовчиця його не любить.Одного вечора, коли мама-вовчиця поверталася з полювання, Сіріус сидів біля нори, обхопивши лапками хвіст.— Мамо, ти завжди йдеш кудись… Мабуть, тобі нецікаво зі мною, — пробурмотів він, опустивши мордочку.Мама-вовчиця зупинилась, струшуючи росу з шерсті, і здивовано глянула на нього.— Сіріусе, маленький мій, чому ти так думаєш? Я ж завжди повертаюся до тебе, — лагідно сказала вона.— Але вчора ти не пограла зі мною в піжмурки! І коли я приніс тобі блискучий камінець, ти тільки кивнула, — відповів Сіріус, дивлячись на свої лапи.Мама-вовчиця сіла поруч і ніжно лизнула його по вушку.— Ох, мій вовчику, пробач, якщо я тебе засмутила. Твій камінець лежить біля мого лігва — він такий гарний, що я милуюся ним щовечора. А вчора я була стомлена після полювання, але це не означає, що ти мені неважливий.Сіріус підняв очі, але сумніви ще гніздилися в його серці.— А що, як ти колись перестанеш мене любити? — тихо запитав він.Мама-вовчиця міцно обняла його, пригорнувши до теплої шерсті.— Сіріусе, моя любов до тебе — як зірки на небі: вона завжди сяє, навіть якщо хмари її приховують. Якщо тобі сумно чи страшно, просто скажи мені. Ми все виправимо разом.Сіріус задумався. Він згадав, як мама вчила його полювати на тіні, як гріла його в холодні ночі. Але страх усе ще шепотів: «А якщо вона забуде про тебе?»Наступного дня Сіріус вирішив перевірити мамину любов. Він утік із нори й сховався за великим дубом, думаючи: «Якщо мама мене любить, вона мене знайде». Час минав, сонце ховалося за обрій, а Сіріус усе сидів, слухаючи шурхіт лісу. Раптом він почув стривожений голос:— Сіріусе! Де ти, мій вовчику? — кликала мама-вовчиця, бігаючи між деревами.Сіріус визирнув із-за дуба й побачив, як мама обнюхує землю, її очі блищали від хвилювання. Він вибіг до неї, і мама одразу ж обняла його.— Ой, Сіріусе, я так злякалася! Чому ти сховався? — запитала вона, притискаючи його до себе.— Я… я думав, що тобі байдуже. Хотів перевірити, чи шукатимеш ти мене, — зізнався Сіріус, сором’язливо опустивши вуха.Мама-вовчиця зітхнула й усміхнулась.— Мій маленький, я завжди тебе шукатиму, навіть на краю лісу. Ти — моє серце, і я ніколи не перестану тебе любити. Того вечора Сіріус із мамою сиділи під зоряним небом. Мама вчила його нової пісні для виття на місяць, а Сіріус співав так голосно, що навіть сови заслухалися. Страх у його серці розтанув, як ранковий туман. Він зрозумів: якщо сумніви повернуться, досить просто поговорити з мамою, і все буде добре.Наступного дня Сіріус вирішив зробити щось особливе. Він зібрав цілу купу блискучих камінців і виклав із них зірку біля нори. Коли мама побачила це, її очі засяяли.— Сіріусе, це найкраща зірка в лісі! — сказала вона, обіймаючи його. — Ти мій маленький чарівник.Сіріус засміявся й відчув, як його серце наповнилось теплом. Він більше не боявся, адже знав: мамина любов — це найнадійніший скарб.Кінець.

Жив колись король, наймогутніший володар у цілому світі. Він був добрим і справедливим у мирні часи, грізним — на війні. Його вороги тремтіли перед ним, а піддані жили щасливо та задоволено. Його дружина, вірна супутниця, була чарівною й вродливою. У їхньому шлюбі народилася донька.Їхній розкішний і величний палац був сповнений придворних, а в стайнях стояли коні на будь-який смак — великі й малі, з усього світу. Але найбільше дивувало всіх те, що почесне місце у стайні займав осел із великими вухами. Проте він справді заслуговував на таку шану, адже щоранку замість гною залишав на соломі повну купу золотих монет. Та небо, яке часто змішує добро і зло, несподівано послало королеві тяжку хворобу. Шукали допомоги звідусіль, але ні вчені лікарі, ні знахарі не змогли зупинити гарячку, яка щодня лише посилювалася. Нарешті, коли настав її останній час, королева сказала чоловікові: — Пообіцяй мені, що якщо, коли мене не стане, ти знайдеш жінку розумнішу й вродливішу за мене, то одружишся з нею і даси королівству нового спадкоємця.Королева була впевнена, що таку жінку знайти неможливо, і тому вірила, що король ніколи більше не одружиться. Король погодився на її умову, і незабаром вона померла в нього на руках. Деякий час він був у безутішному горі, день і ніч сумував. Та за кілька місяців, на наполягання придворних, він вирішив одружитися знову. Проте виконати свою обіцянку було непросто: як не шукав, він не міг знайти жінку, яка б перевершила королеву в розумі й красі. Лише його власна донька мала вроду й чарівність, яких не мала навіть її мати.І ось, щоб дотримати своєї обіцянки, король вирішив одружитися зі своєю дочкою. Це налякало й засмутили принцесу, і вона намагалася переконати батька, що той чинить велику помилку. Приголомшена подіями, вона вирушила до своєї хрещеної феї, яка жила в коралово-перлинній печері.— Я знаю, чому ти прийшла, — сказала фея. — У твоєму серці велика печаль. Але я тут, щоб допомогти тобі, і ніщо не зашкодить тобі, якщо ти дослухаєшся до моїх порад. Ти не повинна прямо суперечити батькові, але спершу скажи, що хочеш сукню кольору неба. Він нізащо не зможе виконати це бажання.Тремтячи від хвилювання, принцеса пішла до короля й висловила своє прохання. Та щойно він почув його, негайно покликав найкращих кравців і наказав їм без зволікань пошити сукню кольору неба — інакше він повісить їх усіх.Наступного дня сукню принесли принцесі. Вона була найпрекраснішого небесного блакитного кольору. Радіючи й водночас тремтячи від страху, принцеса не знала, що робити далі. Але хрещена фея знову порадила їй: — Попроси тепер сукню кольору місяця. Твій батько напевно не зможе виконати й це прохання.Та щойно принцеса висловила своє бажання, як король викликав вишивальників і наказав їм пошити сукню кольору місяця до четвертого дня. І справді, в той день сукня була готова — прекрасна, срібляста, немов сам місяць. Принцеса знову захопилася її красою.Та хрещена не зупинилася на цьому й радила зробити ще одне прохання — сукню, що сяє, мов сонце. Цього разу король покликав заможного ювеліра й наказав виготовити тканину з золота й діамантів, погрожуючи йому смертю в разі невдачі. Протягом тижня ювелір закінчив роботу — сукня вийшла така сліпуча, що засліплювала очі кожному, хто її бачив. Принцеса не знала, як подякувати батькові, але хрещена знову прошепотіла їй на вухо: — Попроси в нього шкуру осла з королівської стайні. Король не сприйме це прохання всерйоз. Ти її не отримаєш — або я дуже помиляюся.Але принцеса не знала, наскільки велике було бажання короля догодити дочці. І майже відразу шкуру осла принесли їй.Знову налякана, принцеса звернулася до хрещеної, і та знову прийшла на допомогу: — Притворися, що погоджуєшся на шлюб. Обіцяй усе, що він забажає, але водночас готуйся до втечі в далекий край.— Ось, — продовжила фея, — скриня, куди ми покладемо твої сукні, дзеркало, туалетні речі, діаманти й інші коштовності. Я даю тобі свою чарівну паличку: куди б ти не пішла, скриня завжди буде слідувати за тобою, захована під землею. Якщо ти торкнешся паличкою до землі, скриня з’явиться.— А щоб тебе не впізнали, осляча шкура буде найкращою маскою: ніхто не повірить, що така красуня може ховатися під чимось таким жахливим. Уранці принцеса зникла, як і радила хрещена. Її шукали скрізь — у домівках, на дорогах, у найвіддаленіших місцях — та все дарма. Ніхто не міг навіть уявити, що з нею сталося.А тим часом принцеса втікала все далі. Усі, кого вона зустрічала, бачили перед собою потворну істоту в ослячій шкурі й не хотіли мати з нею справу. Вона простягала руки, благаючи дати їй бодай якусь роботу, але її вигляд відштовхував усіх.І ось нарешті вона дісталася до ферми, де якраз шукали когось на найчорнішу роботу — прати ганчірки, чистити корита для свиней. Вона працювала в закутку кухні, наражаючись на грубі жарти й глузування від інших слуг.У неділю вона мала трохи відпочинку: виконавши всі ранкові справи, зачинялася у своїй комірчині, милася, відкривала чарівну скриню, діставала свої флакони, розставляла дзеркало і приводила себе до ладу. Вона приміряла сукню місячного сяйва, потім ту, що блищала, мов сонце, і нарешті — блакитну, як небо. Єдине, що засмучувало її — у комірці не було місця, щоб розкласти довгі шлейфи. Але, дивлячись у дзеркало й бачачи себе молодою й прекрасною, вона відчувала щастя. Ці недільні миті підтримували її до наступного тижня.На великій фермі, де працювала принцеса, була пташина ферма, що належала могутньому королю. Там тримали найрізноманітніших рідкісних птахів з химерними звичками. Часто син короля зупинявся тут після полювання, щоб відпочити й освіжитися напоєм разом зі своєю свитою.Здалеку Осляча Шкура дивилася на нього з ніжністю й пам’ятала, що під брудом і лахміттям у неї все ще серце принцеси. «Який у нього благородний вигляд, — думала вона, — яка вишуканість у манерах! Щаслива та, якій він подарує своє серце. Якби він подарував мені хоч найпростішу сукню, я почувалася б у ній розкішніше, ніж у будь-якій зі своїх чарівних».Якось принц, шукаючи пригод, проходив подвір’я за подвір’ям і опинився в темному коридорі, де знаходилась скромна кімнатка Ослячої Шкури. Випадково він заглянув у замкову щілину. Це був святковий день, і принцеса вдягла свою сукню із золота й діамантів, що сяяла, як сонце. Принц затамував подих — така була її краса, молодість і скромність. Тричі він уже був готовий увійти, але щоразу стримував себе.Повернувшись до батьківського палацу, принц став задумливим, зітхав удень і вночі, відмовлявся від балів та розваг. Він втратив апетит і згодом впав у глибоку меланхолію. Коли він запитав, хто ця дівчина, що живе у злиднях, йому відповіли, що це Осляча Шкура — найпотворніше створіння після вовка, гарантовані ліки від кохання. Проте принц не повірив у це й не зміг забути побачене.Королева благала сина розповісти, що з ним сталося. Та він лише зітхав, плакав і мовчав. Лише одне він сказав — що хоче, аби саме Осляча Шкура спекла йому тістечко власноруч.— О небо, — сказали слуги, — та ж ця Осляча Шкура — брудна служниця!— Не має значення, — відповіла королева. — Треба зробити, як він хоче. Це єдиний шанс врятувати його.Отож Осляча Шкура взяла трохи борошна, яке вона спеціально просіяла, сіль, масло, свіжі яйця й зачинилася у своїй кімнаті, аби спекти тістечко. Але спершу вона вмилася, одягла сріблясту накидку — на честь важливого завдання.Як розповідають, готуючи тісто трохи поспіхом, вона ненароком впустила туди перстень великої цінності. Дехто, знаючи кінець цієї історії, вважає, що вона зробила це навмисно — і, певно, мали рацію. Бо коли принц заглядав у замкову щілину, вона, безперечно, його помітила. А отже, знала, що перстень буде прийнятий з радістю її коханим.Принц знайшов тістечко настільки смачним, що в пориві голоду ледь не проковтнув перстень! Побачивши всередині прекрасний смарагд і золоту обручку, що точно повторювала форму пальця Ослячої Шкури, його серце сповнилося невимовною радістю. Він поклав перстень під подушку, але хвороба його тільки посилилася. Лікарі, побачивши, що йому стає гірше, дійшли висновку, що він хворий на кохання.Одруження — попри все, що про нього говорять, — чудовий засіб від любовної недуги. Тож було вирішено, що принц має одружитися.— Але я наполягаю, — мовив він, — що візьму за дружину тільки ту, на чий палець підійде ця обручка. Ця дивна вимога здивувала короля й королеву, але принц був такий слабкий, що вони не наважилися перечити.Почали шукати дівчину, на чий палець підійде перстень — незалежно від її походження чи становища. По всій країні ширилися чутки, що щоб стати нареченою принца, потрібно мати дуже тонкий палець. Шарлатани пропонували свої способи: одні радили шкребти палець, як ріпу, інші — відрізати шматочок, а дехто пропонував змастити палець спеціальною рідиною, що мала зменшити його розмір.Почали з принцес, маркіз і герцогинь, але хоча пальці їхні були витончені — перстень не наліз. Потім спробували графинь, баронес і всю шляхту — і знову марно. Далі настала черга простих дівчат, які часто мають гарні, стрункі пальці — але й тут не вдалося знайти підходящу. Нарешті довелося звернутися до прислуги, кухонної челяді, служниць і пташниць із червоними, брудними руками. Спроба надягти крихітну каблучку на їхні незграбні пальці була схожа на те, якби хтось намагався протягнути канат у вушко голки.Випробування добігали кінця. Залишилася тільки Осляча Шкура у своєму темному куточку на кухні ферми. Хто б міг подумати, що саме вона стане королевою?— А чому б і ні? — мовив принц. — Покличте її сюди.Дехто засміявся, інші обурено вигукували, що не варто пускати цю жахливу істоту до кімнати. Та коли вона витягла з-під ослячої шкури руку — білосніжну, як слонова кістка, — і коли на її пальці наділи перстень, що підійшов ідеально, усі остовпіли від подиву.Відразу ж почали готувати її до візиту до короля, але вона попросила, перш ніж постати перед своїм володарем, дати їй змогу переодягтися. Справді, це прохання викликало усмішки, але коли вона з’явилася у палаці в неймовірно розкішній сукні, сяйво якої не мало собі рівних, з білявим волоссям, що виблискувало діамантами, з ніжно-блакитними очима й талією, яку можна було б обхопити двома руками, — навіть найвродливіші панянки двору в її присутності здавалася зовсім звичайними.Серед загального щастя й захоплення сам король не зміг не помітити вроди своєї майбутньої невістки, а королева була нею просто зачарована. Щодо принца, то його щастя було таким великим, що він ледь його витримував.Підготовка до весілля почалася негайно. Було запрошено королів з усіх навколишніх держав. Дехто прибув зі Сходу на величезних слонах. Інші мали такий грізний вигляд, що лякали дітей. З усіх куточків світу з’їжджалися гості до двору. Але навіть принц і численні царствені гості не змогли затьмарити величності батька нареченої, який упізнав свою доньку і впав перед нею на коліна, просячи пробачення.— Яке ж милосердне небо, — сказав він, — що дозволило мені побачити тебе знову, моя люба доню.Заливаючись сльозами радості, він ніжно обійняв її. Його щастя розділили всі, а майбутній чоловік був особливо радий дізнатися, що його тесть — могутній король.Саме в цю мить прибула й фея-хрещена, яка розповіла всім правду про те, що сталося. Її розповідь стала останнім тріумфом Ослячої Шкури.Неважко зрозуміти мораль цієї казки: краще витерпіти найтяжчі випробування, ніж зрадити своєму обов’язку. Чеснота іноді здається приреченою, але врешті-решт завжди перемагає.І хоч ця історія може здаватися неймовірною, доти, доки в світі існують діти, мами й бабусі — її пам’ятатимуть усі.

Зустріч, яка змінила всеУ великому місті жив собака-далматинець Понґо. Він був розумним і дуже відданим своєму господарю Роджеру. Одного вечора, коли Роджер грав мелодію на піаніно, Понґо сів поруч і прошепотів:— Роджере, мені здається, нам бракує в домі ще когось. Я — собачої подруги, а ти — дружини.Роджер посміхнувся і погладив його:— Можливо, ти правий, друже. Треба шукати любов!І якось у парку вони зустріли прекрасну жінку Аніту, а з нею — граціозну далматинку Перліту.— О, яка красива собачка! — захоплено сказала Аніта, гладячи Перліту.Понґо і Перліта миттєво зрозуміли одне одного.— Ти, напевно, Понґо? — тихо промовила Перліта.— І я тебе довго чекав! — відповів Понґо.Так почалася їхня велика дружба та любов. Щаслива родина поповнюєтьсяПонґо і Перліта стали батьками 15 чарівних цуценят. Усі були здорові і веселі. Роджер з Анітою були неймовірно щасливі.— У нас справжня собача родина! — радісно казав Роджер. Темна загроза: Круелла де ВільТа радість тривала недовго. У місті почали ходити страшні чутки.— Круелла де Віль — жінка з шаленими очима — хоче викрасти далматинців, щоб зробити з них хутро для пальто! — тривожно говорили люди.Одного вечора сталося жахливе: зникли 99 цуценят-далматинців! Серед них — і 15 малюків Понґо і Перліти.— Вони в руках Круелли! — сумно сказав Понґо. Секрети Круелли де Віль: чому вона хоче хутро? Круелла де Віль була дуже відомою модницею, але з дуже холодним і жорстоким серцем. Вона мріяла про найкрасивіше хутряне пальто у світі — таке, щоб усі заздрили їй і дивилися з подивом.Але не просто хутро — вона хотіла хутро саме з далматинських цуценят, бо їхні плями робили кожне хутро унікальним і дуже стильним. Для Круелли це було не про любов до тварин, а про бажання мати щось рідкісне і розкішне, що підкреслювало б її владу та красу. Таємниця 99 викрадених цуценятПонґо і Перліта стояли в темному лісі, коли до них тихо підлетіла стара сова. Вона дивилася на них своїми мудрими очима і сказала:— Це не лише ваші малюки, — прошепотіла сова. — Круелла викрала цуценят з усього міста, а навіть і з ферми за річкою. Вона зібрала їх усіх, хто був настільки беззахисний, щоб стати частиною її страшного хутряного пальта.Понґо поглянув на Перліту і відчув, як його серце наповнюється рішучістю.— Ми маємо врятувати не тільки своїх дітей, — сказав він, — а всіх цих маленьких друзів. Вони — одна велика собача сім’я, і ми не можемо їх залишити у біді.Перліта м’яко схилила голову:— Разом ми сильніші, і разом ми їх визволимо!І так почалася їхня відважна місія — рятувати не просто цуценят, а всю велику дружню родину. Вирушаємо на порятунокПонґо і Перліта почали небезпечну подорож: вони бігли по дахах, перепливали річки, просили допомоги у гусей, коней, кішок і фермерських собак.— Всі мають знати, що далматинці в біді! — гавкав Понґо. Ніч втечі: план порятунку і небезпечний ризикПонґо й Перліта стояли в тіні старого маєтку Круелли, слухаючи, як всередині плакали й нявкали викрадені цуценята.— Перліто, — прошепотів Понґо, — це наш шанс. Я відволікатиму Круеллу, а ти звільниш малюків.— Ти впевнений? — тихо спитала Перліта, хвилюючись.— Мусимо ризикнути. Вони чекають на нас.Понґо глибоко вдихнув і почав голосно гавкати. Його голос лунав у темряві, розбудивши лиходійку.— Хто тут?! — закричала Круелла, вибігаючи з кімнати.— Це я, Понґо! Ти не зможеш утримати нас! — відважно гавкнув він.У той момент Перліта, непомітно для всіх, пробралася до кімнати, де тримали цуценят.Вона тихо кликала їх:— Малята, тихенько, ідіть за мною!Цуценята підбігли до дверей, побачивши маму, і почали вибігати назовні.— Ш-ш-ш! — шепотіла Перліта, намагаючись не допустити шуму.Але раптом пролунало:— Гав! Хто там?!Понґо швидко повернувся, щоб відволікти охоронців.— Біжіть швидше! — крикнула Перліта.Щоб не впізнали їх по плямах і не впіймали назад, всі цуценята вивалялися у сажі, що лежала неподалік — тепер вони стали схожими на великі чорно-білі грудки.— Ой, як ми виглядаємо! — сміявся один із малюків.— Але краще так, ніж у лапах Круелли! — відповіла Перліта.Понґо і Перліта з усіма малюками вибігли у морозну ніч, а вдалині пролунали злі крики Круелли.— Ми вільні! — зраділи вони всі разом. Повернення додомуРоджер і Аніта були шоковані, але щасливі, побачивши всіх далматинців.— У нас тепер справжня велика сім’я! — усміхнувся Роджер.Вони переїхали за місто і створили рай для собак. Щасливий кінець і новий початокПонґо подивився на далекі горизонти і сказав:— Круелла де Віль десь поруч, але разом ми непереможні!

У далекому казковому лісі, де дерева шепотіли старовинні історії, а річки співали колискові, жили діти з усього світу. Кожного року, першого червня, у День захисту дітей, ліс перетворювався на чарівне місце, де здійснювалися мрії. Цей день був особливим, адже всі звірі, птахи й навіть вітер старанно готувалися, щоб подарувати дітям радість.Цього року в лісі з’явилася дівчинка Оленка. Вона була тихою і сором’язливою, але її очі сяяли, коли вона мріяла про щось велике. Оленка хотіла, щоб усі діти в її селі могли гратися на великому майданчику, де були б гойдалки, гірки й навіть місце для малювання. Але в селі такого місця не було, і Оленка сумувала.У День захисту дітей лісовий чарівник, старий дуб Добродуб, покликав Оленку до себе. Його гілки гуділи від вітру, а листя шелестіло: — Оленко, сьогодні твій день! Розкажи мені свою мрію, і я допоможу тобі її здійснити. Оленка зніяковіла, але набралася сміливості: — Я хочу, щоб у моєму селі з’явився майданчик, де всі діти могли б сміятися, гратися і бути щасливими.Добродуб усміхнувся, і його кора засяяла золотим світлом. — Це чудова мрія! Але для її здійснення тобі потрібна допомога друзів. Збери всіх дітей лісу, і ми разом зробимо диво.Оленка побігла через ліс, запрошуючи всіх дітей. З’явилися хлопчики й дівчатка, які вміли співати, малювати, будувати й розповідати історії. Кожен приніс із собою щось особливе: хто — пензлик, хто — молоток, а хто — ідею. Навіть лісові звірі приєдналися: зайці копали ямки для дерев, пташки розносили насіння квітів, а бобри допомагали з дерев’яними дошками.Разом вони працювали весь день. Діти сміялися, ділилися мріями та вигадували, яким має бути їхній майданчик. Хтось намалював на дошці величезне сонце, хтось сплів гойдалку з ліан, а хтось висадив барвисті квіти. Навіть вітер допомагав, розносячи музику дитячих пісень.Коли сонце почало сідати, майданчик був готовий. Він був саме таким, як мріяла Оленка: з гірками, гойдалками, лабіринтами й куточком для малювання. У центрі стояв великий стіл, де діти могли ділитися своїми ідеями та смаколиками. Добродуб глянув на радісних дітей і сказав: — Сьогодні ви навчилися найголовнішого: коли ви разом, коли вірите в себе і допомагаєте одне одному, жодна мрія не є недосяжною. День захисту дітей — це день, коли ми нагадуємо світу, що кожна дитина заслуговує на щастя і любов.Оленка обійняла друзів і відчула, як її серце наповнюється теплом. Майданчик засяяв у променях вечірнього сонця, і діти почали гратися, сміятися й співати. Їхній сміх лунав далеко за межі лісу, нагадуючи всім, що дитячі мрії — це найпотужніша магія.Відтоді щороку в День захисту дітей лісовий майданчик ставав місцем, куди приходили діти з усього світу. Вони приносили свої мрії, ділилися ними і разом творили дива. А Оленка? Вона стала охоронниця цього місця, нагадуючи всім, що кожна дитина — це маленьке диво, яке заслуговує на любов і захист. Вітаємо ваших діток з Днем захисту дітей! Нехай кожен день їхнього дитинства буде наповнений любов’ю, щастям, веселими пригодами та добрими мріями. Бажаємо, щоб їх завжди оточували турбота, ніжність і усмішки!

Чи бачили ви коли-небудь справді стару дерев’яну шафу — зовсім почорнілу від віку, всю в різьбленні, з завитками й листям? Саме така стояла в одній вітальні. Її успадкували від прабабусі, і вся вона була оздоблена різьбленими трояндами й тюльпанами зверху донизу. Там були дивовижні завитки, а між ними визирали голови оленів з великими рогами. Але посередині шафи було вирізьблено цілу постать чоловіка — він мав дуже кумедний вигляд, та й сміявся постійно. Та це й не сміх був — скоріше гримаса. У нього були козлячі ноги, маленькі ріжки на лобі й довга борода.Діти в кімнаті завжди називали його “верхньонижній генерал-командир-сержант з козлячими ногами”, бо це було дуже довге й складне ім’я, і не багато хто має такий титул. Але щоб вирізьбити його — то було справжнє мистецтво. Та все ж він там стояв! І завжди дивився в бік столу під дзеркалом, бо там стояла чарівна маленька порцелянова пастушка. У неї були позолочені черевички, гарна сукенка, оздоблена червоною трояндою, золота шляпка й пастуша палиця. Вона була дуже мила.Поряд з нею стояв маленький сажотрус — такий чорний, як вугілля, але теж із порцеляни. Він був так само чистенький і гарненький, як будь-хто інший. Те, що він був сажотрусом — це лише роль, яку йому надав майстер порцеляни. Він міг так само зробити з нього й принца — адже все можливо!Сажотрус стояв із драбинкою, такий охайний, з обличчям білим і рум’яним, як у дівчини. І це було навіть трішки неправильно — він мав би бути трохи чорнішим. Він стояв зовсім поруч із пастушкою. Обох поставили поряд, і оскільки вони стояли разом, то й заручилися. Вони так гарно підходили одне одному — обидва були молоді, зроблені з однієї порцеляни й однаково крихкі.Поруч із ними стояла ще одна лялька, утричі більша — це був старий китаєць, який умів кивати головою. Він також був порцеляновий і стверджував, що є дідусем маленької пастушки, хоча й не міг цього довести. Він твердив, що має над нею владу, і тому вже кивнув козлоногому верхньо-нижньому генералові-командирові-сержанту, який сватався до пастушки.— Ось чоловік для тебе, — сказав старий китаєць. — Чоловік, що, я майже впевнений, зроблений із червоного дерева. Він може зробити тебе пані козлоногого верхньо-нижнього генерал-командир-сержанта! У нього ціла шафа срібла, не рахуючи скарбів у таємних сховках!— Я не хочу в ту темну шафу! — вигукнула маленька пастушка. — Я чула, що в нього там одинадцять порцелянових жінок!— Тоді ти будеш дванадцятою! — відповів китаєць. — Сьогодні вночі, щойно заскрипить стара шафа, буде весілля, як я, китаєць, сказав! — І він кивнув головою та заснув.А пастушка заплакала й глянула на свого наймилішого — порцелянового сажотруса.— Прошу тебе, — мовила вона, — візьми мене з собою у широкий світ, бо тут нам не залишитися! «Я хочу все, чого хочеш ти!» — сказав маленький сажотрус. — «Ходімо негайно, я певен, що зможу прогодувати тебе своєю професією!»«От тільки якби ми вже були злізли зі столу!» — сказала вона. — «Я не буду щаслива, доки ми не опинимося у широкому світі!»Він утішив її й показав, куди ставити маленьку ніжку — на різьблені краї та позолочене листя, що спускалося вздовж ніжки столу. Свою драбинку він теж використав, і ось вони вже на підлозі. Але щойно поглянули на стару шафу — там зчинився великий рух: усі вирізьблені олені висунули голови ще далі, підняли роги й закрутили шиями; козлоногий верхньо-нижній генерал-командир-сержант високо підскочив і закричав до старого китайця:«Вони тікають! Вони тікають!»Вони злякалися й миттєво стрибнули в шухляду під настільною надбудовою. Там лежали три-чотири неповні колоди карт і маленький ляльковий театр, зібраний як могло. Вистава вже йшла, усі дами — черви, бубни, трефи й піки — сиділи в першому ряду й обмахувалися тюльпанами, а позаду стояли валети, показуючи, що мають голову і згори, і знизу, як то буває у гральних картах.У п’єсі йшлося про двох, яким не дозволяли бути разом, і пастушка плакала, бо це нагадувало їй власну історію.«Я не можу цього витримати!» — сказала вона. — «Я мушу вибратися з цієї шухляди!»Та коли вони знову опинилися на підлозі й поглянули на стіл — старий китаєць уже прокинувся й гойдався всім тілом, бо був суцільним шматком знизу.«Старий китаєць іде!» — вигукнула маленька пастушка й упала просто на свої порцелянові колінця — така сумна вона була.«У мене є думка!» — сказав сажотрус. — «Сховаймось у великій банці з попурі, що стоїть у кутку — там ми можемо лежати на трояндах і лаванді, й кидати йому сіль в очі, якщо прийде!»«Це не допоможе!» — сказала вона. — «До того ж я знаю, що старий китаєць і банка з попурі колись були заручені, а після таких стосунків завжди лишається трохи доброти! Ні, іншого виходу нема — треба йти у широкий світ!»«Ти справді маєш відвагу піти зі мною у широкий світ?» — спитав сажотрус. — «Ти подумала, який він великий, і що ми вже ніколи не зможемо повернутись назад?»«Так, подумала!» — відповіла вона.Сажотрус подивився на неї серйозно, і сказав: «Мій шлях — через димар! Ти справді зважишся повзти зі мною через піч, крізь барабан і трубу? Тоді ми опинимося в димоході, і там я знатиму, як рухатися! Ми піднімемось так високо, що ніхто не зможе нас дістати, а на самому верху є отвір у широкий світ!»І він повів її до дверцят печі. «Там темно!» — сказала вона, але все ж пішла з ним — і крізь барабан, і крізь трубу, де була суцільна чорна ніч.«Ми вже в димоході!» — сказав він. — «Подивись! он там, угорі, сяє найпрекрасніша зірка!»Це була справжня зірка на небі, що світлом своїм ніби вказувала їм дорогу. Вони повзли й дерлися, і був то жахливий шлях — так високо, так складно! Але він підтримував і допомагав їй, показував, куди ставити її маленькі порцелянові ніжки — і ось вони дісталися самого краю димаря й сіли там, бо були дуже втомлені, і мали на це повне право.Над ними було небо з усіма зірками, а під ними — всі дахи міста. Вони бачили навколо себе так далеко, так широко… Бідна пастушка ніколи не уявляла собі світу таким. Вона притулила свою голівку до сажотруса й заплакала — так, що позолота з її паска від сліз зійшла. «Це занадто!» — сказала вона. — «Я цього не витримаю! Світ надто великий! Якби ж я знову була на маленькому столику під дзеркалом! Я не буду щаслива, доки ми не повернемось туди! Я вже пішла з тобою в широкий світ — тепер, якщо ти мене любиш, повернись зі мною додому!»Сажотрус говорив їй розумні речі — про старого китайця й про козлоногого генерала-командир-сержанта, але вона так гірко плакала і цілувала свого сажотруса, що він не витримав і підкорився, хоча це й було небезпечно.І от вони знову спускалися димарем, крізь трубу й барабан, — було це дуже незручно, — і нарешті опинилися у темній печі. Там вони заховалися за дверцятами, щоб дізнатися, що сталося у кімнаті. Було зовсім тихо. Вони визирнули — ах! посеред кімнати лежав старий китаєць. Він упав зі столу, коли намагався їх наздогнати, і розбився на три частини: вся спина відкололась одним шматком, а голова відкотилася у куток. А козлоногий генерал стояв на своєму місці, як завжди, і щось обмірковував.«Це жахливо!» — сказала маленька пастушка. — «Старий дідусь розбитий, і це через нас! Я цього не переживу!» — і згорнула свої маленькі ручки.«Його ще можна склеїти!» — сказав сажотрус. — «Цілком можна! Не хвилюйся так! Якщо йому спинку склеїти, а в шию вставити добру скріпку, то буде як новий — і ще багато прикрих речей нам скаже!»«Ти думаєш?» — спитала вона. І тоді вони знову вилізли на стіл, де стояли раніше.«Ось до чого ми дійшли!» — сказав сажотрус. — «Усе це було марною турботою!»«Головне, щоб дідуся склеїли!» — сказала пастушка. — «Це дуже дорого?»Його таки склеїли. Сім’я склеїла йому спину, вставила добру скріпку в шию — і він став майже як новий, тільки більше не міг кивати.«Мабуть, стали пихаті після того, як вас розбили!» — сказав козлоногий генерал-командир-сержант. — «А я, зрештою, питаю: чи буде вона моєю чи ні?»А сажотрус і маленька пастушка подивилися на старого китайця так зворушливо — вони дуже боялися, що він кивне. Але він не міг, і йому було незручно казати стороннім, що в нього тепер скріпка в шиї. І так порцелянові закохані залишилися разом і благословляли дідусеву склейку — і жили в любові, доки самі не розбилися.