Любов

У далекому королівстві, де гори торкалися хмар, а ріки співали колискові, жила принцеса Аврора. Вона була прекрасна, як ранкова зоря, але красу свою цінувала понад усе інше. Щодня годинами стояла перед дзеркалами, милуючись своїм відображенням, і забувала про все навколо.Одного дня до замку прийшла стара жінка в темному плащі. Вона несла дивне дзеркало в оправі з чорного каменю, що мерехтів таємничим сяйвом. — Це не просте дзеркало, принцесо, — сказала незнайомка. — Воно показує не тіло, а душу. Хочеш побачити свою справжню красу?Аврора знизила плечима. Хіба могла вона бути ще прекраснішою? Вона впевнено підійшла до дзеркала і заглянула в нього.Але замість свого милого личка побачила щось жахливе — темну, скривлену постать з холодними очима та зневажливою посмішкою. Це було її відображення, але не таке, яким вона себе уявляла.— Це не я! — закричала принцеса. — Твоє дзеркало зіпсоване!Стара жінка похитала головою:— Дзеркало правди ніколи не бреше. Воно показує те, що приховано всередині. Але не засмучуйся, дитино. Пройди три випробування, і побачиш у ньому світло своєї душі.І зникла незнайомка, залишивши лише дзеркало та старовинний сувій з написом: “Коли серце стане чистим, дзеркало засяє правдою”.Перше випробування: ЖалістьНаступного дня Аврора почула плач за вікном. На подвір’ї сиділа служниця Марта, яка щойно розбила дорогоцінну вазу. Управитель готувався вигнати її з замку.Раніше принцеса і не помітила б такої дрібниці. Але згадавши про дзеркало, вона вийшла і сказала:— Це я розбила вазу, граючи м’ячем. Марта ні в чому не винна.Управитель здивовано поклонився, а Марта подякувала крізь сльози. Аврора відчула щось незнайоме — тепло в грудях, ніби там засвітилося маленьке сонечко. Коли ввечері вона підійшла до дзеркала правди, то побачила, що темна постать трохи посвітліла. В її очах з’явилася іскорка доброти.Друге випробування: ЩедрістьЧерез тиждень до замку прибула делегація з сусіднього королівства, де лютували посуха та голод. Вони просили допомоги.Король хотів відмовити — своїх скарбів і так було небагато. Але Аврора несподівано для себе сказала:— Батьку, віддамо половину наших запасів зерна та золота. Що нам користь від багатств, якщо люди страждають?Всі здивовано подивилися на принцесу. Вона й сама дивувалася своїм словам. Але коли побачила радість та вдячність послів, зрозуміла, що вчинила правильно. Того вечора дзеркало показало їй постать, яка майже повністю освітлилася. Тільки серце ще залишалося темним.Третє випробування: ЛюбовНайважче випробування чекало на принцесу в її власному серці. Вона звикла любити лише себе — свою красу, свій комфорт, свої бажання. Але справжня любов означала думати про інших.Аврора почала кожного дня відвідувати лікарню для бідних, яка була за межами замку. Вона читала хворим книжки, приносила їжу, просто сиділа поряд з тими, кому було самотньо. Спочатку це давалося їй важко — запахи, страждання, чужий біль лякали її. Але поступово принцеса відкрила для себе дивовижну річ: коли даруєш радість іншим, сам стаєш щасливішим. Коли бачиш посмішку на обличчі хворої дитини, власні проблеми здаються дрібними. Коли допомагаєш старенькій жінці, відчуваєш себе сильною та потрібною.ПеретворенняМісяць потому Аврора знову підійшла до дзеркала правди. І побачила диво — прекрасну світлу постать з добрими очима, лагідною посмішкою та серцем, що сяяло, наче зірка. Це справді була вона, але зовсім інша — не зовні, а всередині.— Тепер ти бачиш свою справжню красу, — почула вона знайомий голос.Стара жінка знову стояла поряд, але тепер Аврора впізнала в ній добру фею.— Зовнішня краса минає, принцесо, — сказала фея. — Але красу душі не зможуть забрати ні роки, ні хвороби, ні горе. Вона тільки яскравішає з часом, якщо її плекати. З того дня принцеса Аврора ніколи більше не проводила години перед звичайними дзеркалами. Натомість вона дбала про красу своєї душі — була милосердною, щедрою та люблячою. І всі в королівстві казали, що ніколи не бачили принцеси прекраснішої за неї.А дзеркало правди вона подарувала бібліотеці замку, щоб кожен, хто забажає, міг заглянути у власну душу та відкрити в собі справжню красу.

У тридев’ятому царстві, в далекому селі, жив страшний змій. Щороку він вимагав від селян данину: хтось віддавав їй пожитки, хтось — дітей. Та не знаходилося сміливця, який міг би протистояти йому, і люди змушені були терпіти його жорстокість.Одного року настала черга ще однієї бідної сім’ї сплачувати подать. Батьки були у розпачі — їм ледь вистачало на прожиття. Та в родині був єдиний син, добрий, турботливий і співчутливий. Вони не хотіли віддавати його, адже життя без нього здавалося неможливим. Та коли чутка дійшла до злого змія, він розгнівався: ніхто ще не відмовлявся платити йому данину. Він прокричав:— Я проклинаю матір цього хлопця! Відтепер вона більше не зможе плакати, а замість сліз з її очей падатимуть діаманти!І сталося так, як він сказав. Кожного разу, коли мати опинялася у розпачі, її сльози перетворювалися на дорогоцінні камені. Син побачив це і змінився — став черствим, грубим і байдужим. Він змушував матір плакати, а сам жадібно збираючи діаманти, радів багатству. Так тривало багато років. Хлопець став ще жадібнішим, а його матір усе одно любила його, піклувалася, хоча нічого не отримувала натомість. Згодом син назбирав стільки діамантів, що вирішив збудувати палац. Палац вийшов розкішним: стіни та підлога були оздоблені коштовним камінням, кімнат було понад тисячу. Але для матері він спорудив маленьку темницю без вікон і поселив у ній свою бідну, нещасну матусю. Щодня приносив їй їжу, а натомість забираючи діаманти. Минуло ще кілька років. Син одружився і в нього народився власний син — розумний, добрий, скромний. Бабуся, яка сиділа у темниці, дізналася про онука і ще більше заплакала, адже не могла його побачити, приголубити, обійняти. Та в душі вона вірила у зустріч із ним.Одного разу хлопчина помітив, що батько постійно відвідує темницю й нікому не дозволяє заходити. Він вирішив розкрити таємницю. Коли батько відпочивав, хлопчик проник у палац і вкрав ключі. Відчинив двері — і застиг від здивування. Там сиділа стара, сивочола бабуся, гірко ридаючи, а навколо лежали діаманти.Хлопчина обійняв бабусю і заспокоїв її, дізнавшись жахливу таємницю. У цей момент зайшов батько:— Що ти тут робиш? Геть звідси! — вигукнув він.Та хлопчик міцно обійняв бабусю і відповів:— Тепер я залишуся з нею і не дозволю тобі знущатися над нею.Слова онука розчулили батька. Він упав на коліна перед матір’ю, плакав і просив пробачення. Мати посміхнулася, обняла його і пробачила.Вони залишили палац і збудували невеликий затишний дім, де зажила щасливою вся родина. Син більше ніколи не ображав матір, не змушував її плакати. А лихий Змій, дізнавшись про це, безслідно зник. Його чари виявилися безсилі перед любов’ю, радістю і щастям. І всі полонені повернулися до своїх домівок, де панували мир і злагода.

Жив собі у селі холостяк Тарас. Був він веселий, працьовитий, але ніяк не міг знайти собі дружину. Всі дівчата казали: “Тарасе, ти хороший, але дуже вже ти неуважний! То ключі забудеш, то корову не напоїш, то каші перевариш!”Одного разу, оре Тарас поле, аж бачить — стоїть старенька бабуся на дорозі, ледве йде.— Голубчику, — каже вона, — донеси мені, будь ласка, мішок до хати. Старенька я вже.Тарас одразу погодився. Доніс мішок, води приніс, дровець нарубав. Бабуся й каже:— Добре серце у тебе, Тарасе. Візьми ці три зернини пшениці. Посій їх біля хати та доглядай уважно. Кожного ранку поливай, кожного вечора пісню співай. І тоді знайдеш те, що шукаєш.Узяв Тарас зернини, подякував і пішов додому. Посадив їх біля хати. І щоранку поливав, і щовечора співав веселих пісень. А щоб не забути — зробив собі позначки на плоті. Виросли три колоски — золоті, аж світяться! Тільки-но Тарас їх зібрав та обмолотив, як раптом — чудо! Замість зерна з першого колоска випала золота монета, з другого — срібна сопілка, а з третього — маленька записочка.Прочитав Тарас записку: “Хто вміє бути уважним і дбайливим, той вміє любити. Приходь на ярмарок у суботу, принеси сопілку і грай біля криниці”.Пішов Тарас на ярмарок, сів біля криниці та й заграв на сопілці. Така гарна музика полилася! Люди зупинилися слухати. А одна дівчина, Марійка, підійшла й каже:— Ти грай, а я заспіваю!Заспівала Марійка так чудово, що всі заплескали. А Тарас подивився на неї та зрозумів — ось вона, його доля! А Марійка подивилася на Тараса — такий уважний, музику грає, людей радує — і теж серцем відчула.— Марійко, — каже Тарас, — а я тобі золоту монету подарую, якщо навчиш мене не забувати важливе!— А я тебе й так навчу, — засміялася Марійка, — якщо ти мене співати навчиш грати на сопілці!Одружилися Тарас і Марійка. Він навчив її грати на сопілці, вона його навчила все запам’ятовувати. А золоту монету на щастя над дверима повісили.І жили вони довго і щасливо, а якщо Тарас щось забував, Марійка на сопілці грала — і він одразу згадував!

Жили-були двадцять п’ять олов’яних солдатиків — усі брати, бо народилися вони з однієї старої олов’яної ложки. Стояли рівно, тримаючи рушниці в руках, а форма на них була червона й синя — дуже гарна.Перше, що вони почули на світі, коли зняли кришку з коробки, де вони лежали, — слова:— «Олов’яні солдатики!» — вигукнув маленький хлопчик і радісно заплескав у долоні. Він отримав їх на день народження й одразу поставив на стіл.Усі солдатики були однакові, тільки один трохи відрізнявся: у нього була лише одна нога — олова не вистачило, бо його відливали останнім. Та він стояв так само твердо на одній нозі, як інші на двох. І саме він став найцікавішим з усіх.На столі, де стояли солдатики, було багато іграшок, але найбільше привертало увагу паперовий замок. Через крихітні віконця було видно зали, перед замком стояли маленькі деревця, а поруч — дзеркальце, яке зображало ставок. По ньому плавали воскові лебеді й милувалися своїм відображенням.Та наймилішою була маленька паперова балерина. Вона стояла у відчинених дверях замку в сукенці з найтоншого мусліну, через плече — вузенька блакитна стрічка, а посередині блищала блискітка, велика, як усе її обличчя. Балерина стояла на пальчиках, витягнувши руки, і підняла одну ніжку так високо, що олов’яний солдатик її не бачив і подумав, що вона теж має лише одну ногу.— «Оце б дружина для мене!» — подумав він. — «Та вона, певно, дуже знатна: живе в замку, а я — лише в коробці, де нас двадцять п’ять. Не місце їй зі мною! Та все ж я мушу ближче познайомитися».І він ліг за тютюнову коробку на столі, звідки міг добре бачити ніжну балерину, що стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.Настала ніч. Усі діти полягали спати, і в кімнаті стало тихо-тихо. Тоді іграшки ожили. Вони стрибали, розмовляли, сміялися, грали у війну та танцювали. Тільки олов’яний солдатик і маленька балерина залишалися на своїх місцях — він непорушно стояв, а вона, злегка нахилившись, завмерла у граційній позі.Солдатик не зводив із неї очей. Здавалося, навіть місячне світло лагідно торкалося її сукенки, і вона сяяла ще ніжніше. — «Така тендітна, така прекрасна…» — подумав він. — «Якби тільки я міг зробити крок до неї…»Але раптом із коробки для іграшок визирнув чортик із бляшаного циліндра. — «Гей, солдатику!» — гукнув він злим голосом. — «Не смій задивлятися на балерину!» Та олов’яний солдатик удав, що не чує. Він просто стояв, як справжній вояк, і дивився перед собою.— «Добре!» — пробурмотів чортик. — «Побачимо, що буде завтра!»І справді, наступного дня сталося лихо. Коли діти гралися, один із хлопчиків поставив солдатика на підвіконня. Раптом вікно відчинив вітер, і солдатик з гуркотом упав додолу з третього поверху!Хлопчик миттю вибіг на вулицю шукати його, але марно — солдатик зник у щілині між камінням. Дощ почав лити, потім полив ще сильніше, і невдовзі по вулиці побігли струмки. Двоє хлопчаків, які проходили повз, помітили солдатика.— «Дивись, олов’яний солдатик! Зробімо йому човник!» — вигукнув один. Вони згорнули газету трикутником, посадили солдатика всередину — і пустили човен плисти потоком.Газетний човник весело гойдався на хвилях дощу. Вода несла його все далі й далі вузенькими вуличками, немов справжньою річкою. Олов’яний солдатик стояв посеред човника — прямо, як справжній герой. Він тримав рушницю біля плеча і дивився вперед, хоч хвилі хлюпали йому по коліна.«Не здавайся!» — ніби шепотіла йому думка. — «Тримайся, як справжній вояк!»Та раптом струмок підхопив човен ще швидше — і він потрапив до темного підземного каналу, де було темно, сиро й моторошно.— «Хто ти такий?» — загарчав хтось із темряви. Це був величезний щур, сторож підземних вод. — «Де твій паспорт? Плати мито!»Солдатик стояв мовчки. Він не боявся. Щур кинувся слідом, але хвиля підхопила човен і понесла далі — прямо у водоспад!Човник закрутився, розвернувся і… перевернувся! Солдатик полетів у воду й стрімко пішов на дно. Його сталевий погляд залишався незламним, хоча навколо було темно, а холодні струмені тягнули вниз.І тут з глибини з’явилася величезна щука. Вона розкрила пащу й — ковт! — проковтнула солдатика в один момент. Всередині було темно, але солдатик стояв навіть там — струнко, мовби на варті. Минуло трохи часу, і щуку спіймав рибалка. Він приніс її на базар, а звідти — на кухню до того самого будинку, де колись жив солдатик!Коли кухарка розрізала щуку, вона з подивом вигукнула: — «Ой, дивіться, що всередині! Олов’яний солдатик!»Вона поставила його на стіл — і серце солдатика завмерло: перед ним, як і раніше, стояла балерина. Вона все так само підняла одну ніжку, сяяла у своєму замочку й дивилася просто на нього.Солдатик був щасливий. Йому здавалося, що весь світ знову став теплим і світлим.Та доля мала свій план…Солдатик знову стояв на столі — там, де почалася його історія. Він дивився на балерину, і йому здавалося, що все навколо стало спокійним, добрим і знайомим. Світло падало просто на її сукенку, і вона сяяла, мов ранкова зірка.Та одного дня маленький хлопчик, граючись, поставив солдатика біля пічки. — «Подивімося, чи витримає він жар, такий уже стійкий!» — засміявся він.Полум’я весело потріскувало, а олов’яний солдатик стояв непорушно. Він не скаржився й не кликав на допомогу — тільки думав про свою балерину. Йому здавалося, що тепло вогню — це її погляд, що блищить крізь полум’я.Раптом дверцята відчинив вітер. Балерина підхопилася з полиці й легко, немов метелик, злетіла прямо до солдатика. Полум’я обійняло їх обох — тихо, без болю. І в ту мить, коли все навколо стихло, вони були поруч. Коли полум’я згасло й люди прибрали попіл, на тому місці, де стояв солдатик, лежало маленьке олов’яне серце. А поряд — блискітка від балерининої сукенки, така сама ясна, як колись. Так закінчилася історія про стійкого олов’яного солдатика — вірного, хороброго й ніжного, який любив по-справжньому й залишив після себе лише серце

Високо-високо в хмарах, там, де сніжинки тільки-но народжуються, стоїть незвичайна майстерня. А в ній живе добрий чарівник із сивою бородою — Святий Миколай. Але знаєте що? Він зовсім не завжди був чарівником!Таємниця доброго МиколаяДавним-давно жив собі звичайний хлопчик Миколай. Він любив допомагати людям — ділився обідом із голодними, допомагав бабусям носити важкі торби, а одного разу навіть віддав свої черевики босому хлопчику.— Миколаю, у тебе ж самого лише одна пара взуття! — дивувалися люди. — А я можу ходити босоніж, — усміхався він. — Я молодий, а йому холодно.І ось одного дня, коли Миколай виріс, трапилося диво. Він почув плач із сусіднього будинку. Там жила бідна родина з трьома дочками, і батько плакав, бо не міг купити їм навіть теплих светрів на зиму.Миколай не міг спокійно спати. Він узяв усі свої заощадження, поклав у три маленькі мішечки та вночі тихенько підкинув їх у комини будинку. Вранці дівчатка знайшли подарунки у своїх панчохах, які сушилися біля вогню!— Хто це зробив? — дивувалися всі. — Не знаю, — усміхався Миколай, — але головне, що діти тепер не мерзнуть!Чарівна нагородаЗа своє добре серце Миколай отримав особливий дар — він став Святим покровителем дітей і моряків. А ще йому подарували чарівну майстерню в хмарах і спеціальну Книгу Вчинків, де записуються всі добрі справи дітей. Кожного року Миколай відчиняє свою велику Книгу і читає:“Софійка — допомогла мамі прибрати іграшки. Подарувати їй… нову лялечку!”“Максим — вигадав смішний жарт, щоб розвеселити сумного друга. Він отримає… набір для експериментів!”“Оленка — навчила бабусю користуватися телефоном. Їй точно сподобається… книжка з цікавими історіями!”А що з неслухняними?Але чекайте! А що ж робити з дітьми, які іноді неслухаються? Миколай — мудрий чарівник, тож він придумав особливий план.Якщо дитина весь рік сварилася з братиком або сестричкою, Миколай приносить… два однакові подарунки! Щоб діти нарешті навчилися грати разом і ділитися.Якщо хтось не любить прибирати іграшки, то отримує… чарівну скриньку-органайзер! Бо навіть найнеслухняніша дитина обожнює нові речі для зберігання скарбів.А якщо хтось забуває чистити зуби, то знаходить під подушкою… пісочний годинник у формі дракона! Поки дракон “дихає” піском (дві хвилини), треба чистити зуби. Весело ж!Секретні помічникиЗнаєте, хто допомагає Миколаю? Ні, не ельфи! Це сніжинки-розвідниці! Вони цілий рік літають біля віконець, підслуховують, як діти сміються, діляться цукерками, обіймають батьків. А потім прилітають до Миколая і шепочуть йому на вушко найголовніше:— Ця дівчинка мріє про котика, але мама поки не готова. Може, подаруємо їй м’якеньку іграшку-котика, що мурчить? — Цей хлопчик боїться темряви. Може, нічник у формі місяця?— А ця дитина обожнює малювати на всіх шпалерах… Їй точно потрібен величезний рулон паперу!Чому Миколай приходить?Одного разу діти запитали Миколая: — Чому ти не приходиш на Новий рік, як Дід Мороз?Миколай засміявся: — А хто сказав, що свято має бути лише раз на рік? Я приходжу раніше, щоб у вас було два чарівні дні! Спочатку мій, а потім ще й новорічний! Більше радості — більше усмішок!Найважливіший подарунокАле найбільший секрет Миколая такий: він дарує не просто іграшки.Коли хлопчик розпаковує конструктор, Миколай дарує йому терпіння — навчитися збирати складні речі.Коли дівчинка знаходить фарби, він дарує їй сміливість — не боятися створювати щось нове.Коли дитина отримує м’яч, Миколай дарує дружбу — адже в м’яч найцікавіше грати разом.А коли під подушкою лежить книжка, то разом із нею приходить уява — здатність подорожувати в інші світи, не виходячи з кімнати.Останнє чарівництвоІ ще одна таємниця: Миколай ніколи не приходить сам. Разом із подарунками він залишає невидимий пил добра. Це таке чарівництво, яке робить дітей трішки добрішими, трішки уважнішими до інших.Тому після свята Миколая діти частіше обіймають батьків, діляться цукерками та навіть іноді прибирають іграшки без нагадування!

У найпівнічнішому куточку світу, де зима панувала триста днів на рік, стояв Крижаний замок. Його вежі сяяли на сонці, наче діаманти, а вікна переливалися всіма відтінками блакиті. У цьому замку жила принцеса Кристаліна, яка володіла дивовижним даром — вона могла творити льодові скульптури однією лише дотиком.Щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна підіймалася на найвищу вежу замку. Там, у своїй майстерні просто неба, вона створювала чарівні фігурки: крихітних зайчиків, граційних лебедів, мудрих сов та веселих лисичок. А коли перша зірка спалахувала на небосхилі, принцеса підшіптувала давнє заклинання, і всі її творіння оживали.Маленькі льодові створіння стрибали, літали та танцювали навколо принцеси, наповнюючи ніч дзвінким сміхом. Вони розповідали їй історії, співали пісні та грали в ігри до самого ранку. Але з перших променів сонця магія спадала, і скульптури знову ставали нерухомими фігурками з льоду.Так минали роки. Кристаліна не відчувала самотності, адже щоночі її оточували друзі, хоча й знала, що вони ніколи не залишаться з нею назавжди.Одного зимового вечора, коли північне сяйво розфарбовувало небо зеленими та фіолетовими вогниками, принцеса створила особливу скульптуру — маленького крижаного лицаря з мечем та щитом. Щось у цій фігурці було інакшим, ніж у всіх інших. Можливо, це був особливий відблиск місячного світла в крижаних гранях, або спосіб, яким принцеса виліпила його обличчя з особливою ніжністю.Коли Кристаліна промовила заклинання, всі скульптури ожили, як завжди. Але лицар не побіг грати з іншими. Він підійшов до принцеси та схилився в глибокому поклоні.— Принцесо Кристаліно, — промовив він голосом, що дзвенів, наче льодові дзвіночки, — я пам’ятаю. Я пам’ятаю все.Принцеса здивовано озирнулась. Жодна з її скульптур ніколи не говорила так серйозно.— Що ти пам’ятаєш, маленький лицарю? — запитала вона.— Я пам’ятаю, ким був колись. Сотні років тому я служив у цьому замку справжнім лицарем. Моє ім’я — сер Морозяр. І я знаю таємницю, яку приховує Крижаний замок. Кристаліна присіла, щоб бути на одному рівні з маленькою фігуркою.— Яку таємницю? — прошепотіла вона.— Твій дар, принцесо, — це не просто вміння творити скульптури. Твоя родина — нащадки Снігової Королеви, першої правительки цих земель. Вона створила Крижаний замок як скарбницю для найціннішого скарбу королівства — Серця Вічної Зими. Це джерело твоєї магії, але воно також прокляте.— Прокляте? — Кристаліна відчула, як холод, не той приємний зимовий холод, а якийсь тривожний, пробіг по спині.Сер Морозяр кивнув.— Колись Снігова Королева була доброю правителькою. Але коли її серце розбилося від втрати коханого, вона сховала своє горе в Серці Вічної Зими. Відтоді кожен, хто володіє даром вашої родини, приречений на самотність. Ти помічала, що ніхто не може довго залишатися в замку? Що всі твої друзі зникають з першим світлом?Принцеса повільно кивнула. Так, вона це помічала. Навіть її батьки, хоча й любили її, завжди знаходили причини їздити в інші королівства, залишаючи її наодинці.— Але чому ти залишився? Чому ти пам’ятаєш? — запитала Кристаліна.— Бо мого предка було прокляте разом зі Сніговою Королевою. Він був тим самим коханим, якого вона втратила. Демон ревнощів перетворив його на лід, і з того часу частина його душі блукає в цьому замку. Коли ти створила мене сьогодні, під північним сяйвом, у ніч повного місяця, його спогади прокинулися в мені. — Маленький лицар подивився на принцесу своїми крижаними очима, в яких майнула іскорка надії. — Але є спосіб зняти прокляття.— Який? — Серце Кристаліни завмерло від надії.— Треба знайти Серце Вічної Зими в найглибших катакомбах замку і розтопити лід навколо нього теплом щирої любові та прощення. Тільки тоді горе Снігової Королеви буде звільнене, і прокляття самотності спаде з твоєї родини.Принцеса встала, рішуче стиснувши кулаки.— Тоді ми підемо туди. Зараз же!— Але шлях буде небезпечним, — попередив сер Морозяр. — Снігова Королева створила багато випробувань, щоб захистити своє горе. Вона боялася, що хтось спробує його вкрасти або знищити.Кристаліна озирнулась на інших своїх маленьких друзів, які весело гралися на вежі.— Візьмемо їх з собою?Лицар похитав головою.— Вони не пам’ятають нічого після оживлення. Але ти можеш покликати їх, якщо буде потрібна допомога. Твоя магія сильніша, ніж ти думаєш.Принцеса взяла маленького лицаря на долоню, і вони спустилися з вежі. Крижаний замок мовчав і здавався порожнім. Їхні кроки — її людські та його крихітні — відлунювали в коридорах. Вони пройшли через тронну залу, де крижані люстри висіли, наче замерзлі сльози. Потім через бібліотеку, де книги були покриті тонким шаром інеєм. Нарешті вони дісталися до потайних дверей, на яких була зображена Снігова Королева в дні її слави.— Сюди, — вказав сер Морозяр.Двері відчинилися з тихим скрипом, відкриваючи спіральні сходи, що вели вниз, у саме серце замку. Кристаліна запалила крижану свічку — її полум’я було блакитним і холодним, але світило яскраво.Вони спускалися все глибше й глибше. Стіни навколо ставали дедалі старішими, покритими дивними символами та малюнками. Раптом коридор розширився, і вони опинилися в першій залі випробувань.Посеред зали стояв величезний крижаний дракон. Його очі спалахнули червоним світлом, коли він побачив відвідувачів.— Хто насмілився порушити спокій Серця Вічної Зими? — прогримів дракон голосом, від якого здригнулися стіни.— Я, принцеса Кристаліна, нащадок Снігової Королеви. Прийшла звільнити своїх предків від прокляття, — відповіла принцеса, намагаючись говорити впевнено, хоча серце калатало від страху.— Тоді доведи, що ти гідна! — Дракон розкрив пащу, і з неї вирвався потік крижаних осколків, гострих, як леза.Кристаліна інстинктивно підняла руки, і її магія відгукнулася. Осколки зупинилися в повітрі і почали кружляти навколо неї, створюючи захисний вихор. Принцеса зосередилася і перетворила осколки на сотні маленьких крижаних метеликів, що полетіли до дракона і сіли на нього, заспокоюючи його лють.Дракон заморгав, здивований, а потім його суворий вираз пом’якшав.— Ти володієш не лише силою, а й добротою. Можеш пройти.Вони пройшли через залу дракона і потрапили до наступної кімнати. Тут все було покрито дзеркалами — підлога, стелі, стіни. У кожному дзеркалі Кристаліна бачила своє відображення, але всі вони були різними. Одна вона виглядала сумною і старою, інша — холодною та жорстокою, ще одна — налякана і самотня. — Це дзеркала страхів, — пояснив сер Морозяр. — Вони показують те, чим ти можеш стати, якщо піддасися прокляттю.Кристаліна дивилася на всі ці відображення і раптом зрозуміла щось важливе.— Але це не я, — промовила вона голосно. — Я вибираю, ким бути. Прокляття не визначає мене.Як тільки ці слова зірвалися з її губ, дзеркала тріснули і розсипалися на тисячі крихітних іскорок світла.Нарешті вони дійшли до останніх дверей. Вони були величезними, прикрашеними зображенням серця, пронизаного крижаними списами.— За цими дверима — Серце Вічної Зими, — прошепотів лицар.Кристаліна доторкнулася до дверей, і вони повільно відчинилися. Всередині була невелика кругла кімната. У центрі на крижаному п’єдесталі лежало щось, що спочатку здалося принцесі величезним блакитним алмазом. Але, підійшовши ближче, вона зрозуміла — це справді було серце. Серце з льоду, всередині якого ніби застигла буря — темні хмари, блискавки, сльози.— Це горе Снігової Королеви, — сказала Кристаліна тихо. — Я бачу його. Бачу її біль.— Що ти відчуваєш, дивлячись на нього? — запитав сер Морозяр.Принцеса замислилася. Вона чекала відчути гнів за прокляття, за роки самотності. Але натомість відчула лише сум.— Мені шкода її, — прошепотіла Кристаліна. — Вона так любила, і так втратила. Вона не хотіла нікому завдавати болю. Вона просто не знала, як впоратися зі своїм власним болем.Принцеса простягнула руки до Серця Вічної Зими. Воно було холодним, таким холодним, що її пальці заніміли. Але вона не відсмикнула руки. Натомість закрила очі і подумала про все, що пережила. Про самотні ночі, коли єдиними друзями були тимчасові крижані створіння. Про батьків, які любили її, але не могли залишатися поруч. Про мрію про справжню дружбу та любов.А потім вона подумала про Снігову Королеву. Про те, як та, мабуть, сиділа в цій самій кімнаті, стискаючи своє власне серце, перетворюючи його на лід, щоб більше ніколи не відчувати такого болю.— Я прощаю тебе, прабабусю, — промовила Кристаліна крізь сльози. — Прощаю за самотність, за прокляття. Розумію, що ти робила це не зі зла. І я обіцяю, що буду пам’ятати про твою любов, а не про твій біль.З її рук потекло тепло. Не гаряче, а м’яке, ніжне тепло прощення та розуміння. Серце Вічної Зими почало танути. Повільно, краплина за краплиною. Буря всередині заспокоїлася. Темні хмари розвіялися. І раптом із серця вирвалося сяйво — чисте, тепле, наповнене любов’ю.Кімната наповнилася світлом. Кристаліна відчула, як щось змінюється в повітрі, як спадає важкий тягар, про існування якого вона навіть не здогадувалася.Коли світло згасло, Серця Вічної Зими більше не було. На його місці лежав простий крижаний кулон у формі сніжинки — красивий, але не страшний.— Прокляття зняте, — прошепотів сер Морозяр, і в його голосі було диво. — Я відчуваю… Я відчуваю, що можу залишитися. Що магія, яка тримає мене, більше не тане з першим світлом.Кристаліна підняла лицаря і обережно обійняла його.— Ти залишишся? Назавжди?— Якщо ти дозволиш, принцесо.— Звісно! — засміялася вона крізь сльози. — Але, будь ласка, називай мене просто Кристаліною.Вони піднялися назад, у замок. Світанок вже з’являвся на горизонті. Кристаліна поспішила на вежу, де все ще грали інші льодові скульптури. Вона чекала, що вони застигнуть з першим променем сонця, як завжди.Але цього разу не сталося. Сонце зійшло, залило вежу золотим світлом, і маленькі створіння продовжували грати, сміятися і танцювати.— Ми не зникаємо! — пискнув крихітний зайчик.— Ми справжні! — заспівала лебідка.Кристаліна засміялася, і це був найщасливіший сміх у її житті. Вона побігла розбудити батьків, щоб розповісти їм про все, що сталося. І вперше за багато років вони вислухали її історію до кінця, не відчуваючи непереборного бажання поїхати кудись геть.З того дня Крижаний замок змінився. Прокляття самотності спало. Люди знову почали приїжджати до північного королівства. У замку з’явилися слуги, друзі, гості. Кристаліна продовжувала творити свої льодові скульптури, але тепер вони не були заміною справжнім друзям — вони були додатком до них.Сер Морозяр став її найближчим радником і другом. Хоча він залишався маленьким, його мудрість та хоробрість були величезними. Він розповідав історії про давні часи, про Снігову Королеву в дні її слави, коли вона була доброю правителькою, що приносила зиму як час спокою та оновлення, а не покарання.А крижаний кулон, що залишився від Серця Вічної Зими, Кристаліна носила на шиї як нагадування. Нагадування про те, що навіть найглибше горе можна зцілити прощенням, що найсильніша магія — це не лід чи холод, а тепло розуміння та любові. І коли роки потому Кристаліна стала королевою, вона правила мудро і добре. Її королівство процвітало, а в Крижаному замку завжди палало тепло гостинності. Люди приїжджали здалеку, щоб побачити дивовижні льодові скульптури, які тепер прикрашали кожен куточок замку і садів. Але найбільше їх вражало не мистецтво, а сама королева — добра, співчутлива, оточена друзями та любов’ю.А щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна все ще підіймалась на свою вежу. Не тому, що була самотньою, а тому, що любила створювати. І її маленькі друзі — і старі, і нові — збиралися навколо неї, щоб слухати історії, співати пісні та дивитися, як вона творить красу з льоду та любові.