Казки про мачуху

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гоноровитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.Вона мала двох дочок, теж чванливих і гоноровитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна – вся в матір, найкращу жінку в світі.Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі – мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати. Спала дівчина аж під самісіньким дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тоді як сестри її жили в розкішних покоях з м’якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до п’ят.Бідолашна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові – той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.Та навіть у лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.Якось син короля, молодий та гожий принц, влаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.Почалися клопоти й турботи – треба ж було приготувати сукні й оздоби та вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.А Попелюшці додалося роботи – прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й примірюючи свої сукні.– Я,– сказала старша,– вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.– А я, – мовила менша, – вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто – такого ні в кого немає!Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися – адже вони знали, що в неї хороший смак.Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.Поки вона їх зачісувала, сестри спитали:– А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?– Ой, сестри, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?– Ай справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися – чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, – адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.Раптом з’явилася її хрещена мати – чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:– Що сталося?– Я хотіла б… хотіла б…– мовила Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше додати й слова.– Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? – спитала чарівниця.– Авжеж! – відповіла Попелюшка, схлипуючи. – Дуже, дуже хотіла б.– То не плач, усе буде добре,– мовила чарівниця.– Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:– Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його та принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою – і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишачо-сірих у яблуках.Тепер черга була за кучером.– Піду гляну на щурячу пастку,– сказала Попелюшка,– може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.– Чудово,– мовила хрещена мати,– піди глянь.Попелюшка принесла щурячу пастку – там сиділо три великі щури.Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить – і товстелезний кучер–вусань уже стояв перед ними.Потім хрещена мати сказала Попелюшці:– Піди–но в садок – там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:– Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?– Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? – зітхнула дівчина.Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами. Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні – мишами, лакеї – ящірками, кучер – щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики – грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:– О, яка вона гарна!Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини.Всі дами придивлялись до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі ж умілі кравці та перукарі…Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них – він дивився тільки на красуню–гостю і думав тільки про неї.А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх помаранчами та цитринами, якими пригостив її принц.Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.Раптом Попелюшка почула, як годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не, встиг її затримати.Повернувшися додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.Чарівниця погодилася знову допомогти своїй хрещениці.Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.– Ой, як же довго ви не поверталися! – сказала Попелюшка, відчинивши двері.Вона позіхала й протирала очі так, ніби щойно прокинулась. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати…– Якби ти була на цьому чарівному балі,– відповіли сестри,– ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була напрочуд люб’язна і навіть почастувала нас помаранчами та цитринами.Не тямлячися з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу.Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.– Невже й справді вона така гарна? – спитала Попелюшка всміхаючись.– Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,– мовила вона до старшої сестри,– будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.– Овва! – відповіла Жавотт. – Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра погодилася дати їй свою сукню?На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері, їй здавалося – до півночі ще ждати і ждати, як раптом дзиґарі почали бити дванадцять.Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.Принц кинувся за нею, але марно.На сходах Попелюшка загубила один із своїх соболевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання – тільки один черевичок.Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.Вони сказали, що була, але зникла, тільки–но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій соболевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться соболевий черевичок.Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.Та що вони не робили, як не старалися – не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:– А дайте–но й мені поміряти – може, на мене налізе?Сестри зареготали й почали глузувати з неї.Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:– Так, хай і вона спробує – адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.І диво! – черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.За кілька день відгуляли весілля.А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром видала їх заміж за двох молодих вельмож.

Жила собі вдова, яка мала двох дочок. Одна з них, пасербиця, була гарною та працьовитою, а інша, рідна донька, – ледачою та непривітною. Однак мати більше любила свою рідну дитину, незважаючи на її вади. Пасербиця ж була змушена виконувати всю хатню роботу і жила, наче попелюшка.Щодня дівчина сиділа біля криниці й так старанно пряла, що нитка часто прорізала її пальці до крові. Якось вона порізалася так сильно, що кров залила весь починок. Коли дівчина нахилилася, щоб вимити його, починок вислизнув із рук і впав у криницю.Гірко заплакала дівчина й кинулася до мачухи, розповідаючи про своє лихо. Мачуха ж накинулася на неї з лайкою і, зрештою, промовила:— Раз змогла починок вкинути, то тепер лізь і діставай його!Засмучена дівчина попрямувала до криниці, не знаючи, що робити. Від відчаю й страху вона стрибнула в криницю й втратила свідомість.Коли опритомніла, то побачила, що лежить на дивовижній галявині. Сонце сяяло яскраво, а навколо розквітали тисячі різнобарвних квітів.Підвівшись, дівчина рушила лукою й невдовзі побачила піч, наповнену хлібом. Хліб почав благати:— Витягни мене, витягни! Згорю! Я вже давно готовий!Дівчина взяла лопату й обережно повитягала хліб із печі, а тоді пішла далі своєю дорогою. Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від яблук. Яблуня просить її:— Ох, обтруси мене! Яблука мої давно вже достигли.Дівчина струснула яблуню, і яблука градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного яблука не лишилося на яблуні. Тоді згорнула яблука на купу і пішла далі.Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. В неї стирчали такі великі зуби, що дівчинка хотіла тікати. Але стара гукнула їй услід:— А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір’я летіло, — тоді на світі йтиме сніг, бо я ж пані Метелиця.Як почула дівчина такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилась у бабусі й негайно стала до роботи. Дівчина у всьому догоджала старій, збивала їй подушки так сильно, що аж пір’я летіло, наче сніжинки, і тому жилося їй у старої дуже добре. Вона ніколи не чула від неї лихого слова і щодня їла смажене й пряжене. Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що нудьгує за домівкою, і хоча тут було їй у тисячу разів краще, проте її тягло вернутися до рідної хати.Нарешті вона сказала до старої:— Взяла мене туга за рідним краєм, і хоч мені у вас дуже добре, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.Пані Метелиця сказала:— Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.Вона взяла її за руку і провела до великої брами. Брама відчинилась, і тільки-но дівчина ступила на поріг, линув золотий дощ, і все золото приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася золотом.— Це тобі за те, що ти у всьому старанна була, — сказала стара і віддала їй також і починок, що впав у колодязь.Тоді брама замкнулась, і дівчина опинилася вгорі, на землі, біля своєї хати.А щойно вона ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:Кукуріку, кукуріку! — Наша дівчина іде, — на ній золота без ліку.Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити.Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як падчірка дослужилася до такого великого багатства; то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула починок у колодязь і стрибнула сама туди.Вона опинилась, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. Дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: «Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!» — вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» — і пішла далі.Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» — вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» — і пішла далі.Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше — навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір’я летіло.Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ. А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.— Оце тобі твій заробіток, — сказала пані Метелиця і замкнула ворота.І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:Кукуріку, кукуріку! — Наша ледащиця йде, — що брудна буде довіку!І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.

Жила собі одна мати, у якої було дві дочки: рідна – Голена, і пасербиця – Марушка. Мати дуже любила свою дочку, але на пасербицю ледве дивитися могла, адже Марушка була набагато вродливішою за Голену. Марушка й не підозрювала про свою красу, тому не розуміла, чому мачуха ставиться до неї так холодно.Уся робота по дому лягала на плечі Марушки. Вона прибирала, варила, прала, шила, пряла, ткала, косила траву та доїла корову. А Голена тільки чепурилася та ледарювала. Марушка була терплячою та ніколи не скаржилася, навіть коли її ображали. Але це не змінювало ставлення мачухи та Голени. Вони з кожним днем ставали дедалі злішими, бо краса Марушки тільки розквітала, а Голена втрачала свою вроду.Одного зимового дня, у січні, Голена раптом захотіла фіалок.– Марушко, йди до лісу й принеси мені підсніжників. Хочу прикріпити їх до пояса, щоб пахло весною! – наказала вона.– Ой, сестро, але ж зараз січень, і підсніжники під снігом не ростуть, – відповіла Марушка.– Ах ти, ледащице! Ану йди, і щоб без підсніжників не поверталася! Інакше поб’ю тебе! – закричала Голена.Мачуха тут же виштовхнула Марушку з хати. Дівчина пішла до лісу, гірко плачучи. Навкруги – тільки сніг, ніде жодної стежки. Довго блукала вона, доки не побачила вдалині світло. Пішла на те світло й вийшла на високу гору, де горіло багаття. Навколо нього сиділи дванадцять чоловіків – дванадцять місяців.Найстарший із них, Січень, спитав:– Чого ти прийшла, дівчино?– Шукаю підсніжники. Мачуха й сестра наказали мені принести їх, а інакше вони мене вб’ють, – відповіла Марушка.Січень передав свою патерицю Березню:– Брате, настав твій час.Березень махнув патерицею, і навколо все змінилося: сніг розтанув, зазеленіла трава, і на галявині підсніжники.– Збирай, Марушко, – звелів Березень. Дівчина назбирала цілий оберемок, подякувала місяцям і повернулася додому. Голена й мачуха здивувалися, побачивши підсніжники, але подякувати навіть не подумали.Наступного дня Голена захотіла ягід. Мачуха знову вигнала Марушку до лісу. Там дівчина знову зустріла дванадцять місяців. Цього разу Січень передав патерицю Липню. Липень махнув нею, і настало літо. Під кущами дозрівали соковиті ягоди.Марушка повернулася додому з повним фартухом ягід. І цього разу Голена й мачуха тільки сварили її, хоча самі ласували зібраним.На третій день Голена забажала яблук. Марушку знову відправили до лісу. Місяці допомогли їй утретє: Січень передав патерицю Жовтню. Той викликав осінь, і на яблуні з’явилися стиглі червоні плоди.Голена й мачуха не наситилися двома яблуками, тому вирішили самі піти до лісу. Але коли вони грубо відповіли Січню, той насупився й махнув патерицею. Почалася хуртовина, вітер замітав їх сліди, і вони замерзли в снігах.Марушка залишилася сама. Її працьовитість і доброта винагородилися: вона згодом вийшла заміж за доброго господаря, і жила в мирі та достатку.

Одного зимового дня, коли сніг сипав, як біле пір’я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг, який падав, здавався ще білішим. Задивившись на сніг, королева випадково вколола пальця голкою. Щоб зменшити біль, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові. Ці червоні краплі виглядали так гарно на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».Незабаром після того королева народила донечку, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як дерево на рамі. Тому дівчинку назвали Білосніжкою. Проте королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була красива, але дуже горда та пихата. Вона не витримувала б, щоб хтось був кращий за неї. І була в неї чарівна дзеркальце. Кожного разу, підійшовши до стіни, де висіло дзеркальце, вона дивилася в нього і питала:Королева запитала у дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені, хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, найкраща у нас.Королева була задоволена, адже знала, що дзеркальце не бреше.Але Білосніжка з кожним роком ставала все красивішою. Коли їй виповнилося сім років, вона стала такою гарною, що перевершила навіть саму королеву. І одного разу королева знову звернулася до свого дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені правду: хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Але Білосніжка краща в сто разів.Королева від жаху аж поблідла і розлютилася від заздрості. Вона настільки полюбила свою ненависть до Білосніжки, що серце її наповнювалося болем кожного разу, коли вона її бачила. Вона не могла знайти спокою ані вдень, ані вночі. І ось, нарешті, вона покликала лісника і сказала:— Відведи дівчину в ліс, аби я більше не бачила її. А там убий її і принеси мені її печінку, щоб я знала, що ти виконав моє бажання.Як лісникові було не послухатись королеви? Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:– Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:– Ну добре, йди, бідолахо!А сам подумав: «Однаково тебе скоро з’їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити. В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко – а воно завелике, лягла на друге – а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснулаКоли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім карликів, що добували руду в горах.Засвітили карлики сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.– Хто сидів на моєму стільчику? – сказав перший карлик.– Хто їв із моєї мисочки? – сказав другий.– Хто надламав мій хліб? – сказав третій.– Хто над’їв мою городину? – сказав четвертий.– Хто брав мою виделку? – сказав п’ятий.– Хто різав моїм ножиком? – сказав шостий.– Хто пив із моєї чарочки? – сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.– Хто лягав на моє ліжко? – сказав він. Решта карликів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:– На моє ліжко також хтось лягав!А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:– Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.А сьомий карлик переспав ніч біля своїх товаришів – одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох карликів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:– Як тебе звати?– Білосніжка, – відповіла дівчинка.– А як ти опинилася в нашій хаті? – спитали далі карлики.Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.– Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею – куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.– Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, – відповіла Білосніжка.Так вона стала господинею в хаті карликів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі карлики застерігали її:– Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.Одного разу королева підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та Білосніжка в темній долині,де серед карликів вона живе нині,краща за вас у тисячу разів. Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа. А тоді пішла в гори, добралася до хатини карликів, постукала в двері й загукала:– Продаю, продаю, дешево продаю! Білосніжка виглянула у вікно і спитала:– А що ви продаєте, тітонько?– Гарні пояси продаю, доню, дешеві пояси всіх кольорів, – відповіла перебрана королева й витягла з торби довгий пояс, сплетений із барвистих шовкових ниток.«Це, видно, чесна жінка, її можна впустити», – подумала Білосніжка, відсунула засув на дверях і купила собі гарний шовковий пояс.– Ой, доню моя, як же на тобі сукенка висить! – вказала перебрана королева. – Ходи-но сюди, хай я тебе як слід підпережу.Довірлива Білосніжка підійшла до перекупки, щоб та її підперезала. Перебрана королева хутенько взялася до діла й кілька разів обперезала її довгим поясом, так тісно, що дівчинці не стало чим дихати, і вона впала додолу, як мертва.– Отепер уже ти не будеш найкраща, – сказала королева і швидко пішла геть.Це було перед самим вечором, і невдовзі вернулися додому карлики. Як же вони перелякалися, коли побачили, що їхня люба Білосніжка лежить долі й не ворушиться, як мертва!Вони підвели її, побачили, що вона тісно обперезана поясом, і перерізали його навпіл. Тоді Білосніжна почала трохи дихати й поволі ожила.Почули карлики, що сталося, та й кажуть їй – То лиха королева перебралася старою перекупкою, більше ніхто. Нікого не впускай до хати, коли нас немає вдома!А королева повернулася до замку, підійшла до дзеркальця і спитала його:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло, як і минулого разу:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула це королева, з неї серце мало з грудей не вискочило, так вона злякалася, бо зрозуміла, що Білосніжка знов лишилася жива.– Треба конче вигадати щось таке, що її зведе зі світу,– сказала сама собі королева.Почала вона чаклувати й нарешті вичаклувала отруйний гребінець. Потім перебралася старою бабою, не схожою на ту, що перше була, й пішла в гори, до хатини семи карликів. Постукала вона в двері та й гукає:– Продаю гребінець, дешево продаю! Білосніжка виглянула у віконце та й каже їй:– Ідіть собі далі, я нікого не можу впустити.– Впустити не можеш, але ж поглянути на те, що я продаю, можеш, – мовила стара, витягла з торби гребінця й показала його.І так той гребінець сподобався Білосніжці, що вона повірила старій і відчинила двері.Купила вона гребінець, а стара й каже їй:– Дай-но, я тебе гарно розчешу. Бідолашна дівчинка нічого не запідозрила й підставила їй голову. Та тільки-но стара встромила гребінця їй у коси, як отрута перейшла в дівчинку, і вона впала, мов нежива, додолу.– Так тобі й треба, щоб не була найкращою на цілий край, – сказала лиха королева. – Тепер ти вже не встанеш.І пішла собі.На щастя, вже було недалеко до вечора, й карлики скоро повернулися додому. #к побачили вони Білосніжку долі нерухому, зразу подумали на її лиху мачуху. Тому негайно обшукали дівчинку і знайшли отруйний гребінець. Тільки-но вони витягли його з кіс, як Білосніжка опритомніла й розповіла їм, що сталося. Карлики знов наказали їй, щоб вона була обережна й нікому не відчиняла дверей.А королева прийшла додому й спитала в дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло їй так само, як перед тим:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула королева, що каже дзеркальце, то аж засіпалася з люті.– Я таки зведу Білосніжку зі світу, навіть якби мені й самій довелося загинути! – крикнула вона.Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з’їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох карликів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:– Карлики наказали мені, щоб я нікого не впускала.– То й не впускай, – мовить селянка, – тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.– Ні, – каже Білосніжка, – я не можу його взяти.– Боїшся, щоб я не отруїла тебе? – питає стара. – Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з’їси ти, а білу я.А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.Подивилася на неї королева страшним поглядом, зареготала та каже: ,– Біла, як сніг, червона, як кров, чорна, як дерево на рамі! Ну, цього разу тебе вже карлики не збудять!І коли вона вернулася до замку, то зразу ж запитала дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло:Ви, королево, найкраща у нас.Тепер її заздрісне серце заспокоїлось, коли таке серце може заспокоїтись.Повернулися карлики ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою] і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум’янці на щоках не зблідли. Тому карлики сказали:– Не можемо ми її опустити в темну могилу.І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку – спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до карликів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він карликам:– Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.Але карлики відповіли йому:– Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.– Ну, то подаруйте її мені, – сказав королевич. – Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки легше буде.Пожаліли його карлики й віддали йому труну з Білосніжкою. Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.– Ой леле, де я? – вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:– Ти в мене!І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:– Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!Білосніжка погодилася і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до весільного бенкету.До того ж, на весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вона вдяглася у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та молода королевакраща за васу тисячу разів.Коли лиха мачуха почула це, вона мало не задихнулася від люті. Серце її переповнилося жахом, бо вона зрозуміла, що цей страх уже ніколи її не покине. Спочатку вона вирішила не йти на весілля, але потім передумала. Вона зрозуміла, що не побачивши молодої королеви, не зможе знайти спокою.Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам’яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.

Жила-була вдова, і були у неї дві дочки. Старша – точна копія матері: те саме обличчя, той самий характер. Дивишся на неї – і здається, що перед тобою її мати. Обидві, і старша дочка, і мати, були настільки грубими, пихатими, зарозумілими та злими, що всі люди – і знайомі, і незнайомі – намагалися триматися від них подалі.А молодша дочка вся вдалася в покійного батька – добра, привітна, лагідна, та ще й така красуня, що годі й шукати подібної.Зазвичай люди люблять тих, хто схожий на них. Тому мати безмежно любила старшу дочку і терпіти не могла молодшу. Вона змушувала її працювати з ранку до ночі, а годувала на кухні.Крім усіх інших справ, молодша дочка повинна була двічі на день ходити до джерела, що знаходилося щонайменше у двох годинах ходьби, і приносити звідти великий, наповнений по вінця глечик води.Якось, коли дівчина набирала воду, до неї підійшла якась бідна жінка й попросила напитися.— Пийте на здоров’я, тітонько, — сказала добра дівчина.Швиденько сполоснувши свій глечик, вона зачерпнула воду в найглибшому й найчистішому місці та подала жінці, притримуючи глечик так, щоб їй було зручніше пити.Жінка зробила кілька ковтків води й сказала дівчині:— Ти така добра, привітна й мила, що мені хочеться подарувати тобі щось на згадку.(Річ у тому, що це була фея, яка навмисне прийняла вигляд простої сільської жінки, щоб перевірити, чи справді ця дівчина така добра й чемна, як про неї розповідають.)— Ось що я тобі подарую: від сьогодні з кожним словом, яке ти вимовиш, з твоїх вуст падатимуть або квіти, або коштовне каміння. Прощавай!Коли дівчина повернулася додому, мати почала лаяти її за те, що вона так довго затрималася біля джерела.— Вибачте, матінко, — тихо мовила бідна дівчина. — Я й справді сьогодні затрималася.Але щойно вона вимовила ці слова, як із її губ упали кілька троянд, дві перлини й два великі діаманти.— Дивіться-но! — вигукнула мати, широко розплющивши очі від здивування. — Здається, замість слів вона сипле діаманти й перлини… Що з тобою сталося, дочко?(Вперше в житті вона назвала свою молодшу доньку «дочкою».) Дівчина просто, без приховування й без хизування, розповіла матері про все, що з нею сталося біля джерела. А квіти й діаманти тим часом сипалися з її вуст.— Ну, якщо так, — сказала мати, — треба й старшу дочку послати до джерела…— Ану, Фаншон, подивися, що падає з губ твоєї сестри, щойно вона заговорить! Невже тобі не хочеться отримати такий самий дивовижний дар? Для цього всього-на-всього треба сходити до джерела й, коли бідна жінка попросить у тебе води, чемно подати їй напитися.— Ось ще! Знайшла дурну! Мені зовсім не хочеться тягнутися в таку далечінь! — огризнулася старша сестра.— А я хочу, щоб ти пішла! — гримнула на неї мати. — І негайно, без балачок!Дівчина нехотя послухалася й вирушила в дорогу, не перестаючи бурчати. На всякий випадок вона взяла із собою срібний глечик — найкрасивіший, який тільки був у них у домі. Ледве вона підійшла до джерела, як назустріч їй з лісу вийшла вишукано вбрана дама й попросила ковток води.(Це була та сама фея, тільки цього разу вона прийняла вигляд принцеси, щоб перевірити, чи справді старша сестра така груба й зла, як про неї говорять.)— Невже ви думаєте, що я пройшла таку дорогу тільки для того, щоб дати вам напитися? — зухвало відповіла дівчина. — Ну звісно, саме для цього! Я ж і срібний глечик спеціально прихопила, щоб піднести водичку вашій милості!..А втім, мені байдуже. Пийте, якщо хочете…— Ви не надто чемні, — спокійно мовила фея. — Що ж, яка послуга — така й нагорода. Від сьогодні кожне слово, яке зірветься з ваших губ, перетворюватиметься на змію або жабу. Прощавайте!Щойно дівчина повернулася додому, мати кинулася їй назустріч:— Це ти, донечко? Ну як?— А ось так, матінко! — буркнула дочка, і в ту ж мить дві гадюки й дві жаби плюхнулися на поріг.— Ох, лишенько! — скрикнула мати. — Що це таке? Звідки?..А, знаю! Це все твоя сестра винна! Ну, вона в мене поплатиться!..І з цими словами вона накинулася на молодшу дочку з кулаками.Бідолашна в страху кинулася тікати й сховалася в сусідньому лісі.Там її і зустрів молодий принц, син короля цієї країни.Повертаючись із полювання, він знайшов у гущавині прекрасну дівчину й, захопившись її красою, запитав, що вона робить у лісі зовсім сама й чому так гірко плаче.— Ах, пане, — відповіла красуня, — матінка прогнала мене з дому!..Королівський син помітив, що з кожним словом дівчини з її вуст падає квітка, перлина чи діамант. Він здивувався й попросив пояснити, яке це диво. Тоді дівчина розповіла йому всю свою історію.Королівський син закохався в неї. До того ж він вирішив, що дар, яким фея наділила красуню, вартий більше за будь-яке придане, яке могла б принести йому інша наречена. Він відвіз дівчину до палацу, до свого батька, й одружився з нею.А старша сестра з кожним днем ставала все більш нестерпною й огидною. Врешті-решт навіть рідна мати не витримала й вигнала її з дому. Нещасна не змогла знайти притулку ніде й ні в кого й померла, відкинута всіма.

Давним-давно в невеликому селі жив заможний купець із донькою Василісою. Дівчина була вродлива, як весняний ранок: очі сині, мов волошки, коса золота, довга до пояса, а душа така добра, що навіть пташки співали, коли вона проходила повз. Мати Василіси, ніжна й мудра жінка, любила доньку понад усе. Але тяжка хвороба забрала її, коли Василісі було лише вісім років. Перед смертю мати покликала дівчинку до себе, дістала з-під подушки маленьку ляльку, зшиту з полотна, з вишитими очима й крихітною усмішкою, і прошепотіла: — Бережи її, Василісо. Якщо стане сутужно, дай ляльці хліба чи каші й попроси поради. Вона тебе не покине.Василіса сховала ляльку в кишеню своєї сорочки й берегла її, як найдорожчий скарб. Життя з мачухоюЧерез рік батько одружився з вдовою, яка мала двох дочок — Анну й Дар’ю. Мачуха була висока, суха, з гострим носом і очима, що блищали, як у ворони. Її дочки успадкували материн характер: Анна любила скаржитися, а Дар’я весь час кривила губи й глузувала з усіх. Василісу вони одразу зненавиділи — за її красу, за те, що люди в селі хвалили її ввічливість і лагідність. Мачуха змушувала дівчину працювати без відпочинку: носити воду з криниці, рубати дрова, прясти пряжу до півночі. Та що б вони не робили, Василіса лишалася прекрасною. Уночі, коли всі спали, вона діставала ляльку, годувала її крихтами й шепотіла: — Допоможи мені, люба.Лялька моргала вишитими очима, брала маленькі голочки й нитки й за ніч закінчувала всю роботу. На ранок мачуха дивувалася, але замість похвали лише зліше гарчала: — Це ще що за диво? Ну, я тебе позбудуся!Дорога до Баби ЯгиОдного осіннього вечора, коли вітер гудів у димарі, а піч у хаті давно згасла, мачуха сказала: — Василісо, іди до Баби Яги по вогонь. У нас свічок немає, а без тепла ми пропадемо.Василіса знала, хто така Баба Яга — страшна відьма, що живе в глибині лісу й з’їдає необережних подорожніх. Але ослухатися не могла. Вона мовчки взяла кошик, поклала туди шматок хліба для ляльки, накинула теплу хустку й пішла. Ліс стрічав її темрявою: сови гукали, гілки тріщали під ногами, а вдалині вили вовки. Василіса тремтіла, але шепотіла собі: — Лялька зі мною, я не сама.Раптом перед нею промчали три вершники: один у білому на білому коні — то був День, другий у червоному на гнідому коні — то був Вечір, а третій у чорному на вороному — Ніч. Це слуги Баби Яги стріляли лісом, змінюючи час. Василіса йшла далі, аж поки не побачила хатинку на курячих ніжках. Навколо неї стояв паркан із людських черепів, а на них горіли вогники, мов очі. Василіса сказала тихо: — Хатинко, хатинко, стань до мене передом, до лісу задом. Хатинка заскрипіла, розвернулася, і з дверей вийшла Баба Яга. Вона була стара, як сам ліс: ніс гачкуватий, зуби залізні, а очі горіли, мов жарини. У руках вона тримала мітлу, якою ганяла вітер. — Чого прийшла, дівко? — прогарчала Яга. — По вогонь, бабусю, — відповіла Василіса, низько вклонившись. — По вогонь? Гаразд, але спочатку попрацюй. Не впораєшся — з’їм тебе з твоїми кісточками!Випробування Баби ЯгиБаба Яга завела Василісу в хату, де все було дивним: піч гуділа сама по собі, ложки танцювали на столі, а коти з зеленими очима стежили за кожним рухом. Яга дала завдання: — До ранку перебери гору зерна — пшеницю в один мішок, мак у другий. Прибери хату, щоб жодної порошинки не лишилося. І звари мені обід — борщ із буряка й кашу з грибами.Василіса сіла в кутку, дістала ляльку, нагодувала її хлібом і сказала: — Допоможи, будь ласка, бо я пропаду.Лялька кивнула, ожила й почала працювати: її крихітні ручки швидко перебирали зерно, мітла сама заметала підлогу, а горщики варили обід. На ранок усе було готове. Баба Яга прийшла, понюхала повітря, оглянула хату й насупилася: — Хто тобі допомагав, хитрунько? — Мамине благословення, бабусю, — відповіла Василіса, сховавши ляльку.Другого дня Яга дала ще складніше завдання: виткати за ніч килим із золотими квітами. Лялька знову допомогла, і килим вийшов таким гарним, що навіть Яга замилувалася. На третій день вона звеліла знайти в лісі чарівну папороть, що цвіте лише опівночі. Василіса з лялькою знайшла її, хоч ліс кишів зміями й тінями.Вогонь і поверненняНарешті Баба Яга зрозуміла, що не здолати дівчину. Вона фиркнула: — Забирай свій вогонь і геть із мого лісу!Вона дала Василісі череп із палаючими очима, що світився зеленим полум’ям. Василіса подякувала й пішла додому. Коли вона увійшла до хати, череп спалахнув яскравіше, і його вогонь раптом кинувся на мачуху, Анну й Дар’ю. Вони закричали й за мить згоріли, бо їхні злі серця не витримали чарівної сили. Василіса ж стояла ціла й неушкоджена.Царське щастяВасиліса оселилася в місті, де почала ткати полотно — тонке, як павутиння, і м’яке, як шовк. Її слава дійшла до царя. Одного дня він прийшов подивитися на майстриню. Побачивши Василісу — її ясні очі, золоту косу й ніжну усмішку, — цар закохався. Він узяв її за руку й сказав: — Будь моєю царицею, Василісо.Вони одружилися, влаштували бенкет на весь світ. Батько Василіси повернувся з подорожі й радів за дочку. А лялька лежала в скриньці біля її ліжка, нагадуючи про мамину любов і силу, що допомогла їй пройти всі випробування.

Одного разу король полював у великому лісі й так завзято переслідував дикого звіра, що ніхто з його людей не міг за ним угнатися. Коли настав вечір, він зупинився і, озирнувшись навколо, зрозумів, що заблукав. Шукаючи стежку, він не знайшов жодної. І раптом до нього підійшла стара жінка з хиткою головою — це була відьма.“Моя добра жіночко, “сказав він, “чи не могли б ви показати мені дорогу з цього лісу?““О, так, мій пане королю,” відповіла вона, “звісно, можу, але за однієї умови. Якщо ви її не виконаєте, то ніколи не виберетеся з лісу і помрете тут від голоду.” “Яка це умова?” — запитав король.“У мене є дочка,” сказала стара, “яка така вродлива, як ніхто у світі. Якщо ви візьмете її за наречену і зробите королевою, я покажу вам дорогу з лісу.”Король погодився, бо був у скрутному становищі, і стара повела його до своєї маленької хатини. Там біля вогню сиділа її дочка. Вона зустріла короля так, ніби чекала на нього. І хоча він бачив, що вона дуже вродлива, вона йому не сподобалася, і він не міг дивитися на неї без внутрішнього дрожу. Проте він посадив дівчину перед собою на коня, стара показала йому дорогу, і незабаром він повернувся до свого королівського замку, де відбулося весілля. Король уже був одружений раніше, і від першої дружини в нього залишилося семеро дітей — шість хлопчиків і одна дівчинка, яких він любив понад усе на світі. Оскільки він боявся, що мачуха може погано ставитися до них і, можливо, навіть завдати їм якоїсь шкоди, він відвіз їх до самотнього замку, що стояв посеред лісу. Там вони залишалися схованими, адже дорогу до нього було так важко знайти, що навіть сам король не зміг би її відшукати, якби не клубок ниток із чудовими властивостями, який дала йому мудра жінка. Коли він кидав клубок перед собою, той сам розмотувався і показував шлях.Король так часто ходив відвідувати своїх дорогих дітей, що королева почала обурюватися його відсутністю. Їй стало цікаво, і вона захотіла дізнатися, що він так часто робить у лісі на самоті. Вона підкупила його слуг великими грошима, і ті відкрили їй таємницю, розповівши про клубок ниток, який єдиний міг указати дорогу. Тоді вона не заспокоїлася, доки не з’ясувала, де король ховає клубок. Потім вона пошила кілька маленьких білих шовкових сорочок і зашила в кожну з них чарівний оберіг, адже від своєї матері вона навчилася чаклунства. Одного разу, коли король поїхав на полювання, вона взяла ці сорочки й пішла до лісу, а клубок ниток показав їй дорогу. Діти, побачивши когось здалеку, подумали, що це їхній любий батько прийшов їх провідати, і радісно побігли йому назустріч. Тоді зла королева накинула на кожного з них по сорочці, і щойно сорочки торкнулися їхніх тіл, вони перетворилися на лебедів і полетіли геть через ліс. Королева повернулася додому дуже задоволена, вважаючи, що позбулася своїх пасинків. Але дівчинка не вибігла разом із братами, тож королева нічого про неї не знала. Наступного дня король пішов провідати своїх дітей, але знайшов лише дочку.“Де твої брати?” — запитав король.“Ах, любий батьку,” відповіла вона, “вони полетіли геть і залишили мене саму.” І тоді вона розповіла йому, як бачила з вікна, що її брати в подобі лебедів відлетіли через ліс, і показала йому пір’я, яке вони впустили у дворі і яке вона підібрала. Король засмутився, але й гадки не мав, що це зла королева вчинила цей лихий вчинок. Оскільки він боявся, що дівчинку також можуть у нього відібрати, він захотів забрати її з собою. Але вона боялася мачухи й благала короля дозволити їй залишитися ще на одну ніч у замку в лісі.Тоді вона сказала сама собі: “Я більше не можу тут залишатися, мушу піти шукати своїх братів.” А коли настала ніч, вона втекла й пішла просто в ліс. Вона йшла всю ту ніч і наступний день, аж поки не могла більше йти від утоми. Нарешті вона побачила грубу хатину, зайшла всередину й знайшла кімнату з шістьма маленькими ліжками. Вона не наважилася лягти на одне з них, а залізла під одне ліжко, лягла на тверді дошки й чекала ночі. Коли наближався час заходу сонця, вона почула шелест і побачила шістьох лебедів, які влетіли через вікно. Вони приземлилися на підлогу й почали дмухати один на одного, аж поки не задмухали все своє пір’я. Потім вони зняли свої лебедині шкури, наче то була сорочка. Дівчина подивилася на них, впізнала своїх братів і дуже зраділа, вилізши з-під ліжка. Брати також були не менш раді, побачивши свою сестру, але їхня радість тривала недовго.“Ти не можеш тут залишатися,” сказали вони їй, “це притулок розбійників, і якщо вони прийдуть і знайдуть тебе тут, то вб’ють.““А ви не можете мене захистити?” — запитала маленька сестричка.“Ні,” відповіли вони, “бо ми можемо скидати свої лебедині шкури й зберігати людську подобу лише щовечора на чверть години, а після того ми знову мусимо перетворюватися на лебедів.” Їхня сестра заплакала, почувши це, і сказала: “Невже нічого не можна зробити, щоб вас звільнити?““О ні,” відповіли вони, “ця робота була б для тебе надто важкою. Протягом цілих шести років тобі довелося б не розмовляти і не сміятися, а за цей час пошити шість маленьких сорочок із зірочок. Якби ти вимовила хоч одне слово до завершення роботи, усе було б марно.” І щойно брати закінчили їй це пояснювати, чверть години минула, вони знову перетворилися на лебедів і вилетіли через вікно.Але дівчина твердо вирішила звільнити своїх братів, навіть якщо це коштуватиме їй життя. Вона покинула хатину, пішла в середину лісу, залізла на дерево і там провела ніч. Наступного ранку вона взялася до роботи: зібрала зірочки й почала їх зшивати. Щодо розмов — не було з ким говорити, а щодо сміху — їй і на думку це не спадало. Так вона сиділа й дивилася лише на свою роботу. Коли вона довго так працювала, сталося так, що король тієї країни поїхав полювати в ліс, і деякі з його мисливців підійшли до дерева, на якому сиділа дівчина. Вони гукнули до неї: “Хто ти така?” Але вона не відповіла. “Злізай,” кричали вони, “ми не зробимо тобі нічого поганого.” Але вона лише похитала головою. Коли вони далі мучили її питаннями, вона кинула їм своє золоте намисто, сподіваючись, що вони задовольняться цим. Але вони не відступали, тож вона кинула їм свій пояс, а коли й це не допомогло — свої підв’язки, а потім одну за одною всі речі, які мала на собі й могла віддати, аж поки не залишилася в самій сорочці. Але все було марно: мисливці не відступали, залізли на дерево, забрали дівчину й привели її до короля. Король запитав: “Хто ти? Що ти робила на дереві?” Але вона нічого не відповіла. Він заговорив до неї всіма мовами, які знав, але вона залишалася німою. Проте, бувши дуже вродливою, вона сподобалася королю, і в його серці зародилася велика любов до неї. Накинувши на неї свій плащ, він посадив її перед собою на коня й привіз до свого замку. Потім він наказав одягнути її в розкішний одяг, і її краса засяяла, як ранок, але вона не промовила жодного слова. Він посадив її поруч із собою за столом, і її скромність та лагідна поведінка так йому сподобалися, що він сказав: “Цю дівчину я обираю собі за дружину, і жодну іншу в усьому світі.” І через кілька днів вони одружилися.Але в короля була зла мати, яка була незадоволена цим шлюбом і лихословила про молоду королеву. “Хто знає, звідки ця дівка взялася?” — казала вона. “І жодного слова не вміє сказати! Вона не достойна короля!” Через рік, коли королева народила першу дитину, стара забрала немовля, а королеві, коли та спала, намазала рот кров’ю. Потім вона пішла до короля й заявила, що його дружина — людоїдка. Король не повірив у таке і наказав, щоб ніхто не завдавав їй шкоди. А королева тихо продовжувала шити сорочки й не дбала ні про що інше. Наступного разу, коли народився гарний хлопчик, зла мачуха вчинила таку ж підступність, але король не повірив її словам, сказавши: “Вона надто ніжна й добра, щоб зробити щось подібне. Якби вона тільки не була німою й могла себе виправдати, її невинність була б ясною, як день.” Коли втретє стара викрала новонароджену дитину й звинуватила королеву, яка не могла сказати жодного слова на свій захист, король не міг нічого вдіяти, окрім як віддати її правосуддю, і її засудили до страти на вогнищі.День, коли вирок мав бути виконаний, був останнім днем шостого року, протягом якого вона не розмовляла й не сміялася, щоб звільнити своїх дорогих братів від злих чар. Шість сорочок були готові, усі, крім однієї, якій бракувало лівого рукава. І коли її повели до купи дров, вона несла шість сорочок на руці. Коли вона зійшла на купу й вогонь уже мали розпалити, раптом вона голосно скрикнула, бо побачила шістьох лебедів, які летіли через повітря. Вона зрозуміла, що її визволення близько, і її серце затріпотіло від радості. Лебеді наблизилися до неї з шумом крил і опустилися навколо неї, так що вона змогла накинути на них сорочки. Щойно це сталося, лебедині шкури спали з них, і її брати стояли перед нею у своїх справжніх тілах, цілі й неушкоджені. Але оскільки одній сорочці бракувало лівого рукава, у наймолодшого брата замість лівої руки залишилося лебедине крило. Вони обійнялися й поцілувалися, а королева підійшла до короля, який сповнений подиву спостерігав за всім, і почала говорити до нього: “Найдорожчий чоловіче, тепер я можу наважитися заговорити й сказати тобі, що я невинна і була несправедливо звинувачена.” Вона розповіла йому про підступність мачухи, яка забрала трьох дітей і сховала їх. І вона примирилася з королем із великою радістю, а злу мачуху прив’язали до стовпа на купі дров і спалили на попіл. А король із королевою жили ще багато років разом із шістьма братами в мирі та радості.

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

У королівстві Фрелл, де ранкові пташки співали мелодії, а зірки вночі сяяли, наче чарівні ліхтарики, народилася дівчинка на ім’я Елла. Її зелені очі блищали, а кучеряве каштанове волосся гойдалося, коли вона бігала луками, сміючись від радості. Але в день її народження сталася подія, яка змінила її життя. Фея Люсінда, з крилами, що мерехтіли веселковими барвами, прилетіла до колиски. Усі чекали подарунка — можливо, чарівної іграшки чи вічної квіточки. Але Люсінда підняла руки і проголосила:— Я дарую тобі слухняність! Ти виконуватимеш кожен наказ, що тобі дадуть!Гості ахнули, а її слова повисли в повітрі, наче важка хмара. Це було не благословення, а прокляття.Елла росла, не розуміючи спочатку, що означає цей дар. Коли мама казала: «Елло, вдягни теплу шапку», вона слухняно вдягала її, навіть у спеку. Але одного дня сусідський хлопчик, хихикаючи, сказав:— Елло, стрибай на одній ніжці до вечора!Бідолашна Елла стрибала, доки ніжки не загуділи від утоми, а серце стискалося від безсилля. Того вечора мама обняла її та прошепотіла:— Моя квіточко, тримай це в таємниці. Твоя сила — у твоїй хоробрості. Ми знайдемо спосіб тебе звільнити.Мама вчила Еллу бути обережною, щоб ніхто не дізнався про її прокляття.Елла любила проводити час із Менді, кухаркою, яка була трохи чарівницею. Менді пекла медові булочки, від яких дім наповнювався теплом, і могла заговорити ложку, щоб та сама розмішувала суп. Одного вечора, коли Елла сиділа на кухні, гризучи булочку, вона запитала:— Менді, чому Люсінда дала мені таке жахливе прокляття?Менді зітхнула, витираючи руки об фартух.— Люсінда думає, що її подарунки роблять усіх щасливими, але вона не слухає серця. Не бійся, Елло, ми щось придумаємо.Але біда прийшла несподівано. Мама Елли захворіла, і жодні ліки не допомогли. Перед тим, як піти, вона подарувала Еллі блакитну стрічку, схожу на шматочок неба.— Носи її, моя дівчинко, — сказала мама слабким голосом. — Вона нагадає тобі, що ти сильна.Елла тримала стрічку ночами, стискаючи її в долонях, коли сльози котилися по щоках.Батько Елли, сер Пітер, був багатим купцем, який торгував рідкісними тканинами. Він любив Еллу, але більше любив свої мандри. Одного дня він повернувся з новою дружиною — Дамою Ольгою, пихатою, наче вона володіла всім королівством. З нею прийшли її дочки: Хетті, хитра і в’їдлива, та Олів, яка думала лише про солодощі.— Ох, Елло, яка ти… проста, — сказала Хетті, скрививши губи, коли побачила її. — Де мої нові сукні? — пробурчала Олів, гризучи пиріг.Хетті випадково дізналася про прокляття Елли, підслухавши розмову з Менді. Її очі заблищали від злої радості.— Елло, віддай мені свою блакитну стрічку! — наказала вона.Елла, стиснувши кулачки, віддала мамин подарунок, хоч серце її розривалося. Того вечора вона втекла до саду і прошепотіла зіркам:— Я не буду їхньою маріонеткою. Я знайду спосіб стати вільною.Одного сонячного дня в місті влаштували ярмарок, де гуділи музика і сміялися люди. Елла гуляла між ятками, милуючись блискучими стрічками і цукровими яблуками, коли Хетті спробувала її наздогнати, щоб знову наказати щось безглузде. Елла побігла, не дивлячись, і налетіла на високого хлопця з скуйовдженим волоссям і добрими карими очима. Він спіймав її за руку, щоб вона не впала, і засміявся:— Ти швидша за мого коня! Я Чармонт, але зови мене Чар. А ти хто?— Елла, — відповіла вона, відчуваючи, як щоки стають теплими. — Вибач, я не хотіла тебе штовхнути. — Нічого, — сказав Чар, усміхаючись. — Хочеш подивитися на жонглерів? Вони кидають п’ять м’ячів одразу!Чар був принцом Фрелла, але зовсім не пихатим. Він розповів Еллі, як одного разу застряг у гігантському гарбузі, допомагаючи фермеру.— Уявляєш, я сидів у тому гарбузі, як у човні, і кричав, щоб мене витягли! — сміявся він.Елла розсміялася так, що забула про свої біди. Вони гуляли ярмарком, кидаючи камінці в мішені і пробуючи медові пряники. Але в глибині душі Елла боялася: що, якщо хтось накаже їй зашкодити Чару? Вона вирішила триматися від нього подалі, хоч серце тягнулося до нього, наче до теплого вогнища.Одного вечора Елла увірвалася до Менді і сказала:— Я не можу більше терпіти! Я знайду Люсінду і змушу її зняти прокляття!Менді обняла її і відповіла:— Ти хоробра, Елло. Візьми цю чарівну книгу — вона відповість на твої питання, якщо попросиш ввічливо.Елла зібрала мішечок із хлібом, сиром і маминою стрічкою, яку зав’язала на зап’ясті для сміливості. Вона ступила на шлях, її серце тремтіло від страху, але горіло надією. Попереду чекали чарівні ліси, огри, ельфи та, можливо, свобода.Читайте другу частину історії