Казки про магію

Жив-був хлопчик на ім’я Іванко. Він ріс у маленькому селі біля лісу з дідусем і бабусею. Одного разу бабуся йому сказала:– Іванку, ніколи не заходь далеко в ліс, там живе Баба Яга Кістяна Нога, яка любить ловити дітей і заганяти їх у свою хатинку на курячих ніжках!Але як це буває, чим більше забороняють, тим більше хочеться спробувати. Тож одного дня Іванко вирішив прогулятися глибше в ліс. Ходив він серед дерев, збирав ягоди, аж раптом побачив дивний слід. Це був відбиток від ноги, схожий на людський, але весь кістлявий. Серце Іванка затремтіло, але цікавість узяла гору, і він пішов слідами.Невдовзі Іванко підійшов до невеликої галявини і побачив хатинку на курячих ніжках. Хатинка була вся перекошена, дах покритий мохом, а поруч стояла величезна ступа з мітлою. Іванко зрозумів, що потрапив у лігво Баби Яги. – Хто тут ходить біля моєї хатинки? – пролунав скрипучий голос, і з-за дверей вийшла Баба Яга. Вона була вся зморшкувата, зі злими очима та довгим носом, а одна її нога була вся з кісток, бліда й безжиттєва.– А, хлопче, ти сам прийшов до мене! Не треба буде тебе ловити! Тепер будеш мені служити! – засміялася вона, від чого навколо забриніли сухі гілки.Іванко не розгубився й вирішив діяти. Він згадав, що бабуся розповідала йому про чарівний спосіб втекти від Баби Яги. Треба було дістати золотий клубок, який вона ховала в своїй хатинці. Цей клубок знає шлях назад додому.– Добре, бабусю Яго, – сказав Іванко. – Я тобі буду служити, але спершу дозволь мені прибрати в хатинці, щоб у тебе було чисто.– Гаразд, прибирай! – погодилася Баба Яга, не підозрюючи хитрощів.Іванко зайшов до хатинки й почав шукати клубок. Він знайшов його у старій скрині, що стояла в кутку. Як тільки клубок опинився в його руках, Іванко кинув його на землю, і той покотився вперед, показуючи дорогу.Іванко швидко вибіг з хатинки, а клубок котився перед ним, вказуючи шлях. Баба Яга зрозуміла, що її обманули, і кинулася за ним. Вона летіла в ступі, мітлою змітаючи сліди, але клубок вів Іванка все далі й далі.Нарешті, він вибіг з лісу й опинився вдома, а Баба Яга не змогла пройти далі межі чарівного лісу. Дідусь і бабуся зраділи, побачивши Іванка, і відтоді хлопчик більше ніколи не ходив у глибокий ліс.А Баба Яга залишилася в своїй хатинці, шукаючи нових необачних подорожніх, але всі знали про її хитрощі й більше не потрапляли в пастку.

Привіт! Мене звати Джиміні Цвіркун.Сьогодні я поділюся з вами дивовижною історією, яка трапилася зі мною багато років тому.Все почалося в затишному будиночку доброго майстра на ім’я Джеппетто. Він був талановитим різьбярем: його руки могли створити з дерева все, що завгодно — від шаф і сервантів до чарівних годинників із зозулею. Жив Джеппетто сам, але йому ніколи не було нудно. У його домі мешкали кіт на ім’я Фігаро та золота рибка Клео.Та хоча Джеппетто мав таких милих друзів, йому все ж бракувало справжньої компанії. Одного дня він вирізьбив із шматка сосни ляльку, схожу на справжнього хлопчика, і назвав її Піноккіо.— Якби ж Піноккіо став справжнім хлопчиком, — подумав Джеппетто, дивлячись на свій витвір. — Я завжди мріяв про сина.Тієї ночі, лежачи у ліжку, він поглянув у небо, і його погляд зупинився на яскравій зірці, що падала.— Дивись, Фігаро, падаюча зірка! — вигукнув Джеппетто і швидко додав: — Кажуть, вона може здійснити найзаповітніші мрії.Потім він усміхнувся і пробурмотів: — Хіба це можливо? Просто казки…І незабаром поринув у сон, не підозрюючи, що цієї ночі його бажання почне збуватися.А вночі, поки Джеппетто, Фігаро та Клео спали, у відкрите вікно влетіла Блакитна Фея.— Я тут, щоб виконати бажання Джеппетто, — прошепотіла вона і м’яко торкнулася Піноккіо своєю чарівною паличкою. Потім Блакитна Фея глянула на мене.— А тобі, Цвіркуне Джіміні, доведеться попрацювати з совістю Піноккіо. Зроби так, щоб він став сміливим, чесним, добрим, і колись він перетвориться на справжнього хлопчика.Піноккіо одразу почав рухатися, вертітися на всі боки. Його рухи були незграбними, і він наробив чимало шуму. Цей гамір розбудив Фігаро та Джеппетто. Старий не вірив своїм очам.— Подивися, Фігаро! Моя дерев’яна лялька ожила! — вигукнув Джеппетто. — Дивись, вона танцює та співає, як справжній хлопчик!Джеппетто сяяв від щастя. Він обіймав і цілував Піноккіо, повторюючи: — Мій хлопчику, мій хлопчику! Нарешті й у мене є син! І хоча ти зроблений із дерева, для мене ти завжди будеш справжнім сином.Наступного ранку Джеппетто звернувся до Піноккіо: — Сьогодні ти підеш до школи. Тобі потрібно стати розумним, як інші діти.Піноккіо зрадів, почувши це, і весело поскакав вулицею в напрямку школи.На його шляху під аркою стояли двоє хитрунів, щось перешіптуючись між собою. Це були відомі міські злодії: пронира-лис Чесний Джон і його спільник, худий та голодний кіт Гідеон.— Глянь на дерев’яну ляльку, он там, — сказав лис, прищуривши очі. — Вона рухається без жодної мотузки. Що думаєш, друже? Чи не заробити нам на ній чесний золотий, га?— Давай поговоримо з ним, – відповів кіт.— Доброго дня, хлопче, — привітав Піноккіо Чесний Джон. — Сьогодні в тебе щасливий день, ти вчасно опинився в нашому місті. Ходімо з нами, і я обіцяю тобі, ти станеш артистом всесвітнього відомого лялькового театру Стромболі!— Лялькового театру! —захоплено вигукнув Піноккіо. — Як би мені цього хотілося… Але мені треба йти до школи.— Дурниці, — махнув рукою лис, — твоя школа зачекає.Так Піноккіо потрапив до лялькового театру Стромболі, де його виступ викликав захоплення у глядачів.Заглянувши до театру, я побачив огрядного директора, Стромболі, який гримів: — Співай, Піноккіо, співай!І Піноккіо, щосили стараючись, заспівав: — Я без мотузок, я сам собі пан, Голова крутиться, як хочу я сам. Був дерев’яним, став живий, Хто ще такий веселий і гнучкий? Я не іграшка, не на повідку, Свободу свою нікому не віддам, Я сам собі господар, я справжній Пан! Публіка шаленіла від захвату, обсипаючи його монетами.— Що ж, він, здається, мене більше не потребує, — подумав я з сумом. — Піду до Джеппетто і повідомлю йому, що Піноккіо, ймовірно, не повернеться.— Прекрасно, прекрасно! — вигукнув Стромболі, обіймаючи Піноккіо. — Ти справжня золота жила! Ми виступатимемо по всьому світу!— О, звісно! — закивав головою Піноккіо. — Але спершу я маю повернутися до свого батька. Завтра я обов’язково прийду.— Ну ні, друже! — прогарчав Стромболі, схопивши його за руку. — Ти залишишся тут!Перш ніж Піноккіо встиг щось відповісти, Стромболі кинув його у стару пташину клітку та зареготав: — Тут тобі і місце! Ха-ха-ха!Я почув, як Піноккіо голосно кликав мене: — Джіміні! Джіміні! Допоможи! Стромболі схопив мене і посадив у клітку!— От як… Краще б тобі піти до школи! Добре, я спробую відкрити замок.Але замок виявився занадто великим та міцним. Минув час, і ми з Піноккіо все більше впадали у відчай.— Дивись! — раптом закричав Піноккіо і показав на вікно. – Падаюча зірка! До нас летить Блакитна Фея.За мить Голуба Фея залетіла у фургон.— Що трапилось? – запитала вона.І тут Піноккіо збрехав, що дорогою до школи на нього напали якісь чудовиська і засунули його в мішок. І чим більше він брехав, то довшим і довшим ставав його ніс.— Піноккіо, ну скажи правду, може, Блакитна Фея дасть тобі ще один шанс!І тоді він розповів, як все було насправді.— Гаразд, заради старого доброго Джеппетто я тебе звільню, — сказала Блакитна Фея. — Але пам’ятай: хлопчик, який не хоче бути слухняним, може залишитися дерев’яним на все життя.А в цей час лисиця Чесний Джон і кіт Гідеон сиділи в шинку і обговорювали угоду зі Стромболі.— Ха, та ви отримали за хлопця жалюгідні копійки, — сказав хтось.То був візник, що піднявся з-за свого столу.— Я плачу за маленьких хлопчиків значно більше.— Набравши повну карету неслухняних хлопчиків, я відвожу їх на Острів насолод, а звідтам вони повертаються віслюками. Ха-ха-ха!Ми з Піноккіо бігли додому, до Джеппетто. На жаль, я обігнав його і не помітив, як лис Чесний Джон і кіт Гідеон схопили малюка.— Так-так, юначе, — сказав лис. – Не схоже, щоб ви дуже хотіли ходити до школи.— Ні, я хочу, але спочатку я маю зайти додому, побачити тата, — відповів Піноккіо.— Нісенітниці, — гаркнув лис. — Подивися на себе: ти блідий, у тебе температура, тобі терміново треба відпочити на Острові насолод.— Острів насолод? — Протягнув Піноккіо. — Звучить чудово!І він дав двом розбійникам посадити себе в карету, забиту іншими хлопцями. На щастя, я встиг застрибнути на задок карети. Ми довго їхали, а потім пливли більшу частину ночі, поки, нарешті, не досягли Острова насолод.Острів був схожий на гігантський парк розваг з американськими гірками і різною їжею, але тільки дуже шкідливою. Діти набирали собі солодощів, чіпсів, плавали річкою з лимонадом, що протікала між горами з морозива.Піноккіо потоваришував із забіякою та хуліганом на прізвисько Фітіль. Він увесь час бешкетував ламав речі, і Піноккіо вирішив у всьому наслідувати його.Я знайшов їх граючими у більярд. Якраз настала черга Фітіля бити по кулі, як раптом з ним сталося жахливе перетворення.Він перетворився на осла і з ревом кинувся навтьоки.Піноккіо було хотів посміятися, але те саме почало відбуватися і з ним. Спочатку у нього виросли довгі ослячі вуха, потім з’явився хвіст.— Піноккіо, швидше! — закричав я. — Стрибай у воду, можливо, це зупинить чари!На щастя, вода частково допомогла. Ослячі вуха й хвіст почали зникати, але ми були втомлені, змучені та налякані.Коли ми повернулися додому, нас чекало розчарування — будинок був порожнім. Джеппетто, Фігаро і Клео зникли. Ми зазирнули у вікно, але не побачили ані душі.Раптом через вікно влетів аркуш паперу. Це був лист: “Джеппетто вирушив у море на пошуки Піноккіо. Але його корабель проковтнув жахливий морський кит, відомий як Жах Глибин. Джеппетто, Фігаро та Клео опинилися всередині китового живота. Вони чекають, сподіваючись, що кит відкриє рот і дасть змогу зловити трохи риби, адже вони давно нічого не їли та голодують.” — Давай, Джіміні, ми мусимо його врятувати! — вигукнув Піноккіо.Ми стояли на високій скелі біля океану. Піноккіо прив’язав до свого ослячого хвоста важкий камінь, щоб швидше опуститися на дно.І за секунду ми вже опинилися в морських глибинах.— Куди ж нам іти?— Дивись, там плаває риба тунець. Кити люблять смакувати тунцями, давай підемо за ним, — запропонував Піноккіо.Раптом щось ніби потягло нас крізь товщу води. Це кит розтулив свою пащу і заковтнув тунця. Ми пішли за рибою і побачили Джеппетто, який рибалив з човна.Джеппетто витяг своєю вудкою Піноккіо. Які ж вони були раді зустрічі.— Сину мій, синочку! Я вже думав, що тебе ніколи більше не побачу.— Татку, я так за тобою нудьгував! Я тебе ніколи більше не залишу!— А що в тебе з вухами? – спитав Джеппетто. — І що то за хвіст?— Я тобі пізніше розповім,— відповів Піноккіо.— Спочатку нам треба вибратися звідси. І я знаю, як це зробити: ми зробимо з човна пліт, а частину, що залишилася, підпалимо.—Ти хочеш розвести вогонь? —запитав Джеппетто.— Так, тоді Чудовисько пчихне і виплюне нас назовні.Джеппетто міцно притискав до себе Фігаро й Клео, я вчепився за Піноккіо, і раптом це сталося. З оглушливим: “А-а-а-пчхи!” ми вилетіли з горлянки страшного кита й опинилися посеред нескінченного моря.Джеппетто зовсім не мав сили триматися на плаву.— Бережи себе, Піноккіо! — прокричав він.Але Піноккіо, не вагаючись, схопив батька за комір і щосили поплив до берега.Коли вони дісталися суші, змучений Піноккіо впав на пісок і втратив свідомість.Джеппетто, хоч і знесилений, зібрав усі сили, щоб принести Піноккіо додому. Він поклав його в ліжко й не міг стримати сліз.— Прощавай, мій хлопчику, — промовив Джеппетто, схилившись над сином. — Ти віддав усе, щоб урятувати мене.Та раптом сталося диво. Піноккіо огорнуло яскраве сяйво, і його дерев’яне тіло почало змінюватися. Перед Джеппетто стояв не дерев’яний хлопчик, а справжня, жива дитина.Піноккіо підвівся, його очі засяяли, а на обличчі розцвіла радісна усмішка.— Синку! Мій справжній сину! — вигукнув Джеппетто, обіймаючи його з невимовною радістю.Обіцянка Блакитної Феї здійснилася: “Якщо ти будеш сміливим, добрим і чесним, ти станеш справжнім хлопчиком.”

Жив колись король, у якого було дванадцять доньок. Усі вони були прекрасними, наче квіти, а наймолодша була особливою красунею. Вони жили разом у великій кімнаті, де ночами спали в своїх ліжках. Але щоранку король зауважував, що їхні черевички були зовсім стоптані, ніби дівчата всю ніч танцювали.Король дивувався цьому та оголосив: – Хто дізнається, де мої доньки танцюють вночі, той може обрати одну з них за дружину та стане моїм спадкоємцем. Якщо ж хтось спробує й не розгадає таємницю за три дні та ночі, то втратить голову.Багато сміливців приходило спробувати свої сили, але ніхто не зміг розгадати, де принцеси проводили ночі.Одного дня прийшов старий солдат. Його поранили у війні, і він більше не міг служити. У нього не було ані грошей, ані дому, але він вирішив спробувати щастя. У дорозі він зустрів стареньку жінку, яка спитала, куди він іде.– Хочу дізнатися, де королівські принцеси танцюють ночами, – відповів солдат. – Або розбагатіти, або загинути.– Це не так уже й складно, – мовила жінка. – Ось тобі чарівний плащ. Якщо надягнеш його, станеш невидимим і зможеш слідкувати за принцесами. Також тобі слід не пити вина, яке вони тобі запропонують, бо воно присипляє.Солдат подякував і вирушив до замку.Солдат прийшов до короля та заявив, що спробує розгадати таємницю принцес. Його прийняли, і вночі провели до кімнати, що була поруч зі спальнею дівчат. Перед сном старша принцеса принесла йому келих вина, але солдат, пам’ятаючи пораду старенької, лише зробив вигляд, що випив, а сам вилив напій у квітковий горщик. Потім ліг у ліжко та прикинувся, ніби заснув.Принцеси сміялися, шепочучи одна одній: – Цей не розгадає нашої таємниці!Старша принцеса підійшла до ліжка солдата, нахилилася над ним і сказала: – Він спить так міцно, як і всі інші.Потім дівчата почали вдягати свої найкращі сукні та прикрашати волосся, готуючись до танців. Наймолодша принцеса занепокоїлася: – Щось не так, мені здається, що сьогодні нас викриють!– Ти що, дурненька? – відповіла старша. – Усі вже заснули, і цей теж!Коли принцеси закінчили збиратися, старша підійшла до свого ліжка й тричі постукала по ньому. Ліжко повільно відсунулося, і відкрився таємний хід під підлогою. Принцеси по черзі спустилися вниз, а солдат тим часом накинув чарівний плащ і пішов слідом, невидимий для них.Дівчата спускалися довгим коридором, доки не опинилися в чарівному лісі, де всі дерева мали срібне листя. Солдат зламав гілочку одного дерева, і гучний тріск налякав наймолодшу принцесу.– Що це було? – злякано спитала вона.– Напевно, лише вітер, – запевнила старша сестра. Далі вони дійшли до лісу, де дерева були з золотим листям, а потім – з діамантовим. Солдат у кожному лісі ламав по гілочці, аби мати доказ. Зрештою, вони дійшли до озера, де на кожну принцесу чекав човник із принцом. Всі сіли в човни й попливли до величезного замку, де почалися розкішні танці.Солдат також пішов у замок, і хоча він був невидимим, принцеси відчували щось незвичайне. Принци дивувалися, чому їхні човни стають важчими, а солдат сміявся про себе.Принцеси танцювали всю ніч безперестанку, доки їхні черевички не стали зовсім стоптаними. Потім вони повернулися тим самим шляхом додому. Солдат непомітно випередив їх і ліг у своє ліжко, наче нічого не сталося.На наступний ранок король викликав солдата до себе й запитав: – Ну що, ти дізнався, куди ночами ходять мої доньки?Солдат поклонився і відповів: – Так, ваша величносте.Король був здивований, але вирішив вислухати історію солдата. Той розповів про чарівний підземний хід, срібний, золотий та діамантовий ліси, човники з принцами та замок, де принцеси танцюють усю ніч, поки не стопчуть черевички. На доказ своїх слів солдат показав гілочки з чарівних дерев і стоптані черевички принцес.Принцеси, зрозумівши, що їх викрито, не мали іншого вибору, як зізнатися в усьому. Король, дотримуючись обіцянки, сказав солдатові: – Тепер ти можеш обрати одну з моїх доньок собі за дружину!Солдат подумав і обрав найстаршу принцесу, адже вона була найрозумнішою. Король благословив їхній шлюб, і скоро відбулося гучне весілля.Що ж до принців із підземного замку, то вони більше ніколи не з’являлися. А підземний хід закрили назавжди, щоб таємні пригоди принцес залишилися в минулому.Солдат і його нова дружина жили довго й щасливо, а королівство стало ще щасливішим, адже таємниця була розгадана.Кінець.

У маленькому містечку, де завжди пахло свіжою випічкою, жила дівчинка Марійка. Вона дуже любила солодощі, особливо цукерки. Але найбільше вона мріяла про чарівні цукерки, які могли виконувати бажання.Одного дня Марійка знайшла на ярмарку маленьку лавку, якої раніше не було. За прилавком стояла таємнича бабуся.— Підходь, дівчинко! У мене є особливі цукерки, — мовила вона та простягнула різнокольоровий пакетик.— Вони справді чарівні? — здивувалася Марійка.— Кожна цукерка виконає одне бажання, але будь уважною: бажання має бути добрим.Дівчинка була у захваті! Вона швидко повернулася додому, сіла на ліжко й дістала першу цукерку.— Хочу мати цілу кімнату цукерок! — вигукнула вона й з’їла одну.Раптом у кімнаті з’явилися гори шоколаду, карамелі та мармеладу. Марійка радісно кинулася їсти, але вже за годину її почав боліти живіт.— Ой, я стільки не з’їм… Треба інше бажання!Вона взяла другу цукерку. — Хочу, щоб усі робили тільки те, що я хочу!Але стало не так весело: мама не приготувала обід, друзі не гралися з нею, бо чекали наказів. Марійка зрозуміла, що це погане бажання.Залишилася остання цукерка. Марійка подумала й сказала:— Хочу зробити всіх щасливими!Раптом у містечку стало весело: діти отримали іграшки, бабусям принесли квіти, а в парку заграла музика.Марійка зрозуміла, що справжня магія — це не чарівні цукерки, а добрі вчинки, які роблять світ кращим. І з того дня вона завжди ділилася радістю з іншими.

Жила-була вдова, і були у неї дві дочки. Старша – точна копія матері: те саме обличчя, той самий характер. Дивишся на неї – і здається, що перед тобою її мати. Обидві, і старша дочка, і мати, були настільки грубими, пихатими, зарозумілими та злими, що всі люди – і знайомі, і незнайомі – намагалися триматися від них подалі.А молодша дочка вся вдалася в покійного батька – добра, привітна, лагідна, та ще й така красуня, що годі й шукати подібної.Зазвичай люди люблять тих, хто схожий на них. Тому мати безмежно любила старшу дочку і терпіти не могла молодшу. Вона змушувала її працювати з ранку до ночі, а годувала на кухні.Крім усіх інших справ, молодша дочка повинна була двічі на день ходити до джерела, що знаходилося щонайменше у двох годинах ходьби, і приносити звідти великий, наповнений по вінця глечик води.Якось, коли дівчина набирала воду, до неї підійшла якась бідна жінка й попросила напитися.— Пийте на здоров’я, тітонько, — сказала добра дівчина.Швиденько сполоснувши свій глечик, вона зачерпнула воду в найглибшому й найчистішому місці та подала жінці, притримуючи глечик так, щоб їй було зручніше пити.Жінка зробила кілька ковтків води й сказала дівчині:— Ти така добра, привітна й мила, що мені хочеться подарувати тобі щось на згадку.(Річ у тому, що це була фея, яка навмисне прийняла вигляд простої сільської жінки, щоб перевірити, чи справді ця дівчина така добра й чемна, як про неї розповідають.)— Ось що я тобі подарую: від сьогодні з кожним словом, яке ти вимовиш, з твоїх вуст падатимуть або квіти, або коштовне каміння. Прощавай!Коли дівчина повернулася додому, мати почала лаяти її за те, що вона так довго затрималася біля джерела.— Вибачте, матінко, — тихо мовила бідна дівчина. — Я й справді сьогодні затрималася.Але щойно вона вимовила ці слова, як із її губ упали кілька троянд, дві перлини й два великі діаманти.— Дивіться-но! — вигукнула мати, широко розплющивши очі від здивування. — Здається, замість слів вона сипле діаманти й перлини… Що з тобою сталося, дочко?(Вперше в житті вона назвала свою молодшу доньку «дочкою».) Дівчина просто, без приховування й без хизування, розповіла матері про все, що з нею сталося біля джерела. А квіти й діаманти тим часом сипалися з її вуст.— Ну, якщо так, — сказала мати, — треба й старшу дочку послати до джерела…— Ану, Фаншон, подивися, що падає з губ твоєї сестри, щойно вона заговорить! Невже тобі не хочеться отримати такий самий дивовижний дар? Для цього всього-на-всього треба сходити до джерела й, коли бідна жінка попросить у тебе води, чемно подати їй напитися.— Ось ще! Знайшла дурну! Мені зовсім не хочеться тягнутися в таку далечінь! — огризнулася старша сестра.— А я хочу, щоб ти пішла! — гримнула на неї мати. — І негайно, без балачок!Дівчина нехотя послухалася й вирушила в дорогу, не перестаючи бурчати. На всякий випадок вона взяла із собою срібний глечик — найкрасивіший, який тільки був у них у домі. Ледве вона підійшла до джерела, як назустріч їй з лісу вийшла вишукано вбрана дама й попросила ковток води.(Це була та сама фея, тільки цього разу вона прийняла вигляд принцеси, щоб перевірити, чи справді старша сестра така груба й зла, як про неї говорять.)— Невже ви думаєте, що я пройшла таку дорогу тільки для того, щоб дати вам напитися? — зухвало відповіла дівчина. — Ну звісно, саме для цього! Я ж і срібний глечик спеціально прихопила, щоб піднести водичку вашій милості!..А втім, мені байдуже. Пийте, якщо хочете…— Ви не надто чемні, — спокійно мовила фея. — Що ж, яка послуга — така й нагорода. Від сьогодні кожне слово, яке зірветься з ваших губ, перетворюватиметься на змію або жабу. Прощавайте!Щойно дівчина повернулася додому, мати кинулася їй назустріч:— Це ти, донечко? Ну як?— А ось так, матінко! — буркнула дочка, і в ту ж мить дві гадюки й дві жаби плюхнулися на поріг.— Ох, лишенько! — скрикнула мати. — Що це таке? Звідки?..А, знаю! Це все твоя сестра винна! Ну, вона в мене поплатиться!..І з цими словами вона накинулася на молодшу дочку з кулаками.Бідолашна в страху кинулася тікати й сховалася в сусідньому лісі.Там її і зустрів молодий принц, син короля цієї країни.Повертаючись із полювання, він знайшов у гущавині прекрасну дівчину й, захопившись її красою, запитав, що вона робить у лісі зовсім сама й чому так гірко плаче.— Ах, пане, — відповіла красуня, — матінка прогнала мене з дому!..Королівський син помітив, що з кожним словом дівчини з її вуст падає квітка, перлина чи діамант. Він здивувався й попросив пояснити, яке це диво. Тоді дівчина розповіла йому всю свою історію.Королівський син закохався в неї. До того ж він вирішив, що дар, яким фея наділила красуню, вартий більше за будь-яке придане, яке могла б принести йому інша наречена. Він відвіз дівчину до палацу, до свого батька, й одружився з нею.А старша сестра з кожним днем ставала все більш нестерпною й огидною. Врешті-решт навіть рідна мати не витримала й вигнала її з дому. Нещасна не змогла знайти притулку ніде й ні в кого й померла, відкинута всіма.

В столиці одного китайського царства, дуже великого і багатого (а якого – зараз ніяк не згадаю), жив собі та був собі кравець Мустафа. Нічого казати, чесний він, роботящий, але бідний. Ледве-ледве він міг прогодувати свою жінку та сина Аладдіна. Де вже було думати Мустафі про якесь виховання сина! І хлопець виховувався просто на вулиці, серед вуличних розбишак. Важко було його навіть вдержати в хаті. З ранку до вечора він бігав на вулицях і площах і тільки смерком повертався додому, щоб попоїсти і виспатись. Але ось настала пора і привчати його до якого-небудь діла. А без грошей у яку науку його віддаси? «Хай і Аладдін вчиться на кравця»,- подумав батько і подав синові голку. Та не заохотився Аладдін своєю роботою: всі його думки летіли туди, де гуляють товариші, здатні на великі вигадки. Ще коли стоїш над ним, він начебто щось і робить, а як одвернувся – уже в хаті його не угледів. Вискочив на вулицю і подавсь до самої ночі. Ні докори, ні лозина, ні ласкаве слово – ніщо не могло його переробити. Мустафа махнув рукою і від нудьги та лиха занепав і незабаром помер. Бідній удові залишалося тільки продати майстерню, щоб збити копійку і перебиватися з хліба на воду. На Аладдіна не було ніякої надії. Матері він зовсім не слухався і ніколи не бував дома. З ранку до вечора він ганяв по вулицях з своїми приятелями і думав про одні забавки. Ніщо лише його не турбувало, і ні до чого йому не було ніякогісінького діла. Одного разу, коли Аладдін весь був захоплений якоюсь забавою, до нього підійшов якийсь добродій і сказав:«Батько твій Мустафа? Кравець? Я не помилився, моя дитинко?»«Так, так! Звали його Мустафа,- дивуючись, відповів хлопець і додав: – Але його вже давно немає на світі».«Немає!!» – крикнув добродій і накинувся з слізьми на очах обнімати та цілувати хлопця.«Чого ви плачете, пане?» – звернувся Аладдін.«Та як же мені не плакати?! – заголосив добродій,- коли твій батько був мій рідний брат, а я – твій дядько! Сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожував по різних землях, а тепер вернувся, щоб побачити Мустафу, щоб обняти мого брата рідного… Але така вже Божа воля. Єдина моя втіха – що бачу тебе і пізнаю в тобі свого брата».Потім він вийняв із кишені жменю срібла і, даючи Аладдіну, сказав:«На, віднеси ці гроші твоїй матері і скажеш, що, може, завтра, коли буде у мене вільний час, я навідаюсь до неї і подивлюся ту оселю, де жив і помер мій брат».Аладдін не оглядаючись побіг додому.«Мамо, мамо,- закричав він,- скажіть насамперед, чи є у мене який-небудь дядько?»«Ні, дядьків ніяких у тебе немає»,- відповіла мати.«Оце так! А хто ж до мене підходив, обіймав і цілував мене, а тоді просив передати цілу жменю срібла? Він навіть сказав, що завтра зайде до нас, щоб побачити нашу хату».«Не розумію! – дивувалася мати.- У твого батька справді був колись брат, але він давно вже в могилі. Других же братів у його не було. Мабуть, якесь непорозуміння»,- додала вона.На другий день, коли Аладдін грався з товаришами на якійсь площі, до його підійшов той же добродій і сказав:«Я можу прийти до вас тільки увечері. Скажи матері, щоб вона зварила що-небудь на вечерю. Передай їй оці два червінці, але раніше покажи мені вашу хату».Аладдін показав хату і побіг додому, щоб віддати гроші.Дуже зраділа вдова, коли довідалась, що сьогодні ввечері буде у неї несподіваний гість. Вона побігла на базар, скупилась і позичила посуд у сусідів. Наварила вона, напекла і стала ждати. Незабаром хтось постукав у двері, і в хату ввійшов поважний дід з кошиком у руках, з якого виглядали пляшки з вином і всякі інші речі. Поставивши кошика, гість привітався і попросив показати йому те місце, де звичайно сидів Мустафа. Йому показали. Тоді дід упав на коліна перед цим місцем і з слізьми на очах декілька разів його поцілував.«Бідний брате! І чому я не застав тебе живим?!» – голосно проговорив він.Удова попросила його сісти на місце свого чоловіка, але він одказав їй:«Ні, цього я ніколи не зроблю, я сяду проти і буду уявляти, що бачу між вами і мого рідного брата.- Сівши, де йому хотілось, дід знову забалакав: – Не дивуйся, люба сестро, що за стільки років мене бачиш уперше. Ось уже сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожую по Індії, Персії, Аравії, Сірії, Єгипту. Останні роки я прожив у Африці, але довше оставатись там я вже не міг і приїхав сюди, щоб, може, перед смертю угледіти свого брата і умерти в рідному краї. Я не стану вам розповідати, чого я натерпівся за далеку дорогу, як я змучився і зморився за неї,- стократ тяжче мені було довідатись про довчасну смерть Мустафи, якого я любив від усього серця.- Помітивши, що у матері на очах заблищали сльози, він захотів перемінити розмову і звернувся до небожа: – А як тебе звуть, хлопчику?»«Мене звуть Аладдін»,- відповів хлопець.«Ну, Аладдіне, розкажи мені, що ти поробляєш, до чого привчаєшся?!»Аладдін почервонів і сховав голову.«Ледащо він у мене, ледащо! – відповіла за його мати.- Батько хотів його зробити кравцем, але з цього нічого не вийшло. А умер батько, Аладдін і зовсім перестав слухатись. Хоч би тобі день посидів дома та за що-небудь узявся – так ні! Гульня та забавки тільки в його голові. Ніколи він не подумав про наші достатки та про те, що може завтра нічого буде їсти. Як це не прикро, а доведеться мені зовсім вигнати його з дому. Як хоче, хай так і живе, поки не слухає матері».«Еге, сину, погано, погано! – докірливо захитав головою гість і став його соромити.- Хіба ж ти мала дитина, хіба тобі вже не час подумати та взятись за яку-небудь роботу? Ти б ще матері допоміг, мій сину. Не маєш охоти бути кравцем, то візьмись за що-небудь інше. Може, торгував би ти крамом? Коли хочеш, я найму для тебе крамницю, куплю краму, і ти торгуй собі на здоров’я. Хочеш бути торговцем? Ото поміркуй собі гарненько, а потім і скажеш мені».Аладдін довго не думав. Ганяючи по вулицях, він бачив, що торговцям живеться незле і робота в них не така вже нудна, тому він відповів дядькові«Торгувати мені дуже подобається, і коли б ти, дядьку, допоміг мені зробитись торговцем, я б ніколи не перестав тобі дякувати».«От і чудесно,- сказав гість,- завтра ж я куплю для тебе найкраще убрання, найму крамницю і наберу краму»Повечеряли, побалакали ще про Аладдіна, про торгівлю, про покійного Мустафу, і гість пішов додому, обіцяючи навідатись на другий день.І справді, вранці він прийшов до вдови, взяв з собою Аладдіна і пішов з ним у крамницю, щоб купити убрання.«Вибирай, яке хочеш!» – сказав він Аладдіну, коли вони прийшли в крамницю.Аладдін вибрав найкраще убрання, одяг його і щасливий оглядав себе з усіх боків, а дядько заплатив гроші.«Спасибі ж тобі, дядечку, спасибі!» – дякував Аладдін, а дядечко усміхнувся і повів його в ті місця, де були найкращі крамниці.«Ну, подивись на крамниці, хлопче, подивись на торговців і сам себе покажи. Ви мусите знати і спільне діло і один другого».І дядько показав йому крамниці, потім повів його по місту, щоб показати султанський палац, мечеті, отелі, де спинялись торговці. В тому отелі, де жив дядько, ждало уже декілька торговців, яких він запросив навмисне для того, щоб познайомити з ними свого небожа.Вечеря затяглась, і торговці розійшлись тільки пізно ввечері.Аладдін уже хотів попрощатися з дядьком і йти додому, але дядько затримав його і сам повів небожа до матері. Вдова не пізнала свого сина і не знала, що робити від щастя. В думках вона молилася і дякувала Бога за його милосердя.«Аладдін – добра дитина,- сказав, прощаючись, дід,- і коли він і надалі буде таким слухняним, то все буде гаразд. Мені тільки шкода, що завтра п’ятниця і даремно навіть думати найняти крамницю, бо в цей день торговці спочивають і нічого не роблять. Доведеться нам підождати суботи, але завтра я зайду до вас, щоб узяти з собою Аладдіна і зводити його в сад, де звичайно збираються порядні люде. Весь час він тільки грався з дітьми – хай же подивиться і на дорослих».Таємний гість пішов додому, а Аладдін ліг спати, але не зміг заснути. Він ніколи не був за містом, де зеленіють розкішні сади, і вони цілу ніч йому ввижались і вабили до себе. Ще до сходу сонця схопився Аладдін, одягся і став ждати дядька. Він декілька разів вибігав за ворота і дивився на вулицю, але дядько чомусь не йшов. І ледве тільки забіліла його довга-довга борода, як Аладдін з криком побіг до матері, попрощався з нею і полетів назустріч дядькові.Дядько обняв небожа і сказав:«Ходім, дитино, я сьогодні покажу тобі багато гарного і цікавого».І він повів його далеко за місто, де красувались пишні палаци, оточені з усіх боків зеленими садами. Аладдін щиро радів, йому і в думку не приходило, що він іде з африканським чарівником«Сядьмо та відпочиньмо, дитино, ось тут біля водограю,- сказав дід, зайшовши в якийсь сад.- До речі, ми тут поснідаємо і підкріпимо сили».Чарівник вийняв пиріжки й овочі, розламав пиріжок і дав половину хлопцеві. За сніданком ішла мова про те, що слід уже Аладдіну покинути дитячі забавки, познайомитися з людьми дорослими, поважними, які можуть дати йому корисні поради.«Час тобі вже навчитись поважним розмовам, щоб тобі не соромно було стріватись з розумними людьми»,- сказав чарівник.Поснідавши, вони пішли далі. Пройшли сади і вийшли в поле, оточене з усіх боків високими горами. Аладдін нарешті почув величезну втому.«Та куди ми йдемо, дядечку? – звернувся він до чарівника.- Я так стомився за дорогу, що не знаю, чи зможу дійти додому».«Не турбуйся, хлопчику! Мені хочеться показати тобі один сад, якого, певно, ти ніколи не бачив у сні і навіть не уявляв його в думках».Аладдін повірив чарівнику і пішов за ним. Довго вони йшли і нарешті опинилися в долині між двома високими горами. Це і було те місце, із-за якого чарівник покинув Африку і прибув у Китай.«Ну, хлопче,- сказав він,- я через хвильку покажу тобі такі дива, яких не доводилось бачити нікому на світі. Але ти допоможи мені назбирати хмизу для огню».Аладдін назбирав, а чарівник запалив хмиз, і густий чорний дим встав курявою над огнем. Чарівник стояв, махав руками і говорив якісь таємні, незрозумілі слова. В ту ж хвилину затряслась і розійшлася земля. Коли заглянув Аладдін у яму, то угледів камінь і так злякався, що хотів уже тікати, але чарівник схопив його і так ударив його по обличчю, що Аладдін ледве не впав на землю.«Що я вам, дядечку, заподіяв такого, що ви б’єтесь?» – спитав він, витираючи сльози.«Не треба без мого дозволу тікати,- відповів чарівник.- Я заступив місце твого рідного батька, і ти мусиш мене слухатись. Але, дитино моя,- додав він уже м’яко і ласкаво,- ти не бійся нічого і тільки роби те, що я звелю тобі, коли хочеш собі щастя. Знай, що під цим каменем – дорогоцінний скарб, який зробить тебе багатшим над усіх царів на світі. Ніхто, крім тебе одного, не має права не тільки піднімати цього каменя, а навіть торкатися до його. Пам’ятай же мої слова і роби так, як я тобі велітиму».«Кажи, кажи, дядечку,- крикнув, радіючи, Аладдін,- все зроблю, що захочеш».«От і добре, дитино»,- відповів чарівник і звелів йому підважити камінь.«Але ж сили у мене, дядечку, не стане,- завважив Аладдін,- чи не допомогли б ви мені хоч трошечки?!»«Ні! І не проси,- кинув суворо чарівник,- сам ти мусиш його підняти, а щоб легше тобі було це зробити, згадай і скажи голосно імена свого батька і діда».Аладдін одкинув камінь і угледів під ним печеру, сходи і невеликі двері.«Ну, тепер слухай мене та уважно,- сказав чарівник.- Коли ти ввійдеш у печеру, то угледиш скрізь величезні вали, насипані злотом та сріблом, але ти йди швидко і навіть не торкайся до їх, коли не хочеш у ту хвилину впасти мертвим. Пройшовши через усі величезні та пишні світлиці, ти знову наткнешся на двері. Ти їх відчиниш і ввійдеш у сад. Коли захочеш ти покуштувати овочів, нарви їх собі на здоров’я. Угледівши сходи, ти зійди нагору. Там висітиме лампа. Ти її погаси, вилий масло і сховай її за пазуху. Потім ти обережно тією ж дорогою повертайся назад».Після цього чарівник зняв з себе золотий перстень, надів його на палець Аладдіна і сказав, що цей перстень таїть в собі таємну силу – визволяти від усякого лиха.Аладдін плигнув у яму, збіг по сходах у печеру, пройшов обережно через усі світлиці і нарешті опинився в саду. Ось і сходи. Швидко він збіг нагору, схопив лампу, погасив її, вилив масло і сховав її за пазуху. Повертаючись, Аладдін згадав, що дядько йому дозволив їсти овочі. Тоді він приглянувся уважніше до дерев і до овочів і помітив, що овочі в цьому саду якісь надзвичайні. Вони були самих різних кольорів: то червоного, то блакитного, то синього, то жовтого. Інші були такі блискучі, як срібло, і такі прозорі, як кришталь. Але хлопця найбільше здивувало те, що вони були важкі і тверді, як камінь. Аладдін подумав, що вони зроблені із різнобарвного скла. Аладдін понапихав ними кишені, позакручував їх у пояс. Незабаром він був уже біля чарівника, але, обтяжений овочами, він не міг виплигнути з ями.«Дядечку! Дядечку! Дайте мені руку, поможіть вийти з ями!»«Зараз, моя дитино! – крикнув чарівник.- Але ти раніше дай мені лампу. Вона заважає тобі».«Вибачте, дядечку,- озвався із ями Аладдін,- але вона завалена овочами, і я вам віддам її, коли вилізу звідси і викидаю овочі».Чарівник став вимагати лампу, а Аладдін не хотів її діставати, боячись, що він розгубить усю садовину. Розлютований хитрістю хлопця, чарівник кинув якогось зілля в огонь і в ту ж хвилину закурив чорний дим і камінь привалив Аладдіна. Аладдін опинився наче в труні.Тепер уже час нам дещо сказати і про «дядька» Аладдіна. Він зовсім не був ніяким дядьком Аладдіна. Жив він весь час в Африці і з самого дитинства почав учитись чарівництва. Після сорокалітнього учення він нарешті дізнався з деяких таємних книжок про чудесну лампу, яка свого господаря може зробити найбагатшою людиною в світі. Але лампу цю міг добути тільки Аладдін і передати йому з рук у руки. Прибувши в Китай, він відшукав Аладдіна, печеру, і все було б гаразд, коли б не така упертість хлопця. Боячись, щоб хто-небудь не підслухав суперечок і не скористався лампою, чарівник і привалив каменем Аладдіна.Чарівнику більше не оставалось нічого робити, як податись в Африку і там взятись знову за свою науку. Боячись, щоб його не розпитували про хлопця, він обминув місто і, засмучений, пішов у свою далеку дорогу.Але вернемось до Аладдіна. Коли упав камінь, він опинився як в труні. Спочатку він не міг сказати і слова, а потім почав з усієї сили кричати і кликати дядька, щоб визволив його з могили. Пройшло декілька годин, але ніхто не озивався. Тоді Аладдін спустився вниз, щоб знову пройти в сад. На превеликий жаль, двері не одчинялись. Аладдін розпачливо заплакав – і став ждати смерті. Так пройшло два дні. На третій день він склав на грудях руки і став молитись. Якось ненавмисне він торкнувся персня, і в ту ж хвилину перед ним виріс дух велетенського зросту.«Скажи, чого ти хочеш! Ти – власник персня – мій володар, а я твій раб». В другий час Аладдін вмер би з переляку, а цього разу він навіть не звернув уваги, що перед ним не людина, а дух і відповів:«Лишенько! Чого я хочу?! Та, звичайно, вилізти як-небудь із цієї ями. Допоможи мені, будь ласка. Я тобі весь вік дякуватиму, добрий чоловіче!»Не встиг він договорити, як уже був на землі в тому місці, куди привів його чарівник.В долині, за зеленими садами, блищало на сонці місто, і Аладдін подався додому, не оглядаючись. Спочатку він біг, потім, почуваючи стому, став іти тихше і нарешті ледве доволік ноги.Мати зраділа несказанно і стала його розпитувати, де він був, але хлопець не міг говорити від знесилля і зомлів.Прийшовши до тями, він насамперед попросив їсти. «Третій день як і рісочки не було у мене в роті»,- додав він.«Будь обережнішим, синочку,- попередила мати,- і не їж багато. Навіть зараз не говори мені – ще ти встигнеш розказати мені про свої пригоди. Я така щаслива, що ти вернувся додому, що бачу тебе живим та здоровим».Аж ось Аладдін підкріпив свої сили і став розказувати їй про всі пригоди, які трапилось йому пережити з п’ятниці. Нарешті він вийняв чудесну лампу і різнобарвні овочі. Декілька з них він подарував матері.Переклад: Олександр Олесь

Жив собі колись рибалка, та такий бідний, що ледве-ледве міг прогодувати свою родину: жінку та трьох дітей. Хатинка його стояла на березі моря, недалеко від столиці славного і вельможного султана. Щоранку рибалка забирав свої сітки і їхав рибалити. А проте він ніколи більше чотирьох разів на день не закидав своїх сіток. Так він колись пообіцяв і ні разу не зламав свого слова.Одного прегарного ранку він закинув сітку і помітив, що в неї попалось щось незвичайно тяжке. Рибалка зрадів, думаючи, що йому пощастило піймати якусь величезну рибу, і став тягти її. Але як він здивувався, коли угледів у сітці замість риби кістяк орла. Одначе він заспокоїв себе і, починивши в декількох місцях розірвану сітку, знову закинув її в море. Коли через деякий час він став її тягти, то сітка здалась йому ще важчою.«Ну тепер, сподіваюся, доля нагородить мене за всю мою працю! – подумав він і витяг сітку на берег. Але в сітці нічого не було, крім каміння та морської трави. Це зовсім стурбувало і засмутило рибалку.- Боже милосердний,- зітхнув він,- і чим я так тебе прогнівив, що ти дав мені таку гірку долю?! Все життя я б’юсь, як риба об лід, а проте, я ледве можу заробити на шмат черствого хліба. Одначе я ніколи не докоряю тобі: аби не були голодні мої діти та жінка. Коли я і на цей раз нічого не вловлю, доведеться всім нам лягти спати натощак.- З такими смутними думками він втретє закинув сітку і знову не піймав ні одної рибини. Зате в сітці лежала досить коштовна річ – важка мідна ваза з вузенькою горлянкою, схожа на пляшку.- Ну що ж! І це нічого,- подумав рибалка.- Чого доброго, за цю вазу я візьму не менше, ніж за ту рибу, що я наловив би сьогодні».Розглядаючи уважно вазу, він помітив, що вона була чимсь заткнута. Це навело його на думку, що в вазі схована яка-небудь коштовна річ. Він дістав ножа, одіткнув затичку і став трусити вазу, але, на жаль, нічого не витрушувалось і ваза була порожня. Рибалка поставив її на землю і замислився. Аж раптом він глянув і помітив, що з вази йде густий дим. Ось він знімається все вище і вище, розіслався по берегу і по морю і нарешті все навколо заслав густим туманом. Згодом туман почав гуснути, приймати людські контури, і не встиг рибалка опам’ятатись, як перед ним виросла постать величезного духа, який міг на смерть перелякати найсмілішого вояка в світі. Переляканий рибалка сидів ні живий ні мертвий. Але велетень, здається, і сам злякався неабияк.– О Соломоне, великий Соломоне! – тремтячим голосом сказав привид.- Я завжди буду тебе слухатись і скорятись кожному твоєму слову. Це настільки підбадьорило рибалку, що він досить сміливо спитав:– Я трошки не розумію тебе, велетню. Нащо ти кличеш Соломона, який вже вісімнадцять віків лежить собі в могилі?Тоді дух уважніше глянув на рибалку і, помітивши з ким має діло, загримів страшним голосом:– Мовчи, нікчемність! Як смієш ти говорити так нахабно з наймогутнішим із духів?Душа рибалки знову вернулась у п’яти, одначе, згадавши про послугу, яку він зробив духові, набрався сили і завважив:– Вибач, тисячу разів вибач, велетню, коли я не вмію як слід розмовляти з тобою, але я сподіваюсь на твою ласку і думаю, що ти не забув про мою послугу. Я дав тобі змогу угледіти світ Божий, а ти розкажи мені, як ти опинився в цій вазі.– Ось як! Ну, ти даремно сподіваєшся! – з усмішкою проказав дух.- Історію цю я, може, тобі і розкажу, але, у всякім разі, я мушу тебе убити.– Як? Мене убити? Мене? Так ось яка твоя вдячність? – крикнув здивований рибалка.- Невже тобі приємніше було лежати в цій мідній домовині? Ти, певно, забув, хто тебе визволив з неї?– За це ти і мусиш умерти. Знай, що я поклявся убити того, хто витягне мене, і єдине полегшення, яке я можу тобі зробити,- це дати тобі змогу обібрати таку смерть, яка тобі більше до вподоби. А щоб ти впевнився, що всі твої благання даремні,- вислухай, що трапилось зі мною.Знай, що я один з тих духів, які збунтувались проти неба. Я навіть не хотів визнавати пророка Соломона, якого слухались всі інші духи. Тоді Соломон звелів мене силоміць привести до нього і вкинув мене в цю вазу, наклавши свою священну печать, яку не в силі зламати ні один дух. Потім він звелів кинути мене на дно моря, де я мусив лежати цілу вічність.Тут, звичайно, прокинулось в мені каяття, але буде каяття – та не буде вороття. Тоді я поклявся, що обсиплю золотом того, хто визволить мене з неволі до кінця віку. Коли минуло ще сто років і ніхто не прийшов мене визволити, я заприсягнув, що своєму визволителеві я подарую всі скарби світу. Але і це було даремно: я лежав на дні моря. На третє століття я поклявся свого спасителя поставити царем, у всьому йому допомагати і тричі на рік виконувати його найвередливіші бажання. Пройшло і це століття, але ніхто не приходив. Тоді в мені загорівся лютий гнів і я побожився так, як тільки божаться іноді, убити кожного, хто мене випустить з моєї тюрми. Така вже твоя доля, бідний рибалко, що ти мусиш незабаром вмерти.Але рибалка не міг помиритись з такою долею і благав духа не однімати в нього життя.– Що станеться з моєю жінкою та дітьми,- побивався він, ламаючи руки.- Чи чувано коли-небудь, щоб так дякували кому за послугу? І невже так клястися не безглуздо?Але дух не звертав ніякої уваги на його слова і твердо сказав:– Покинь скиглити та охати, бо це тобі не поможе! Говори швидше: якою смертю ти хотів би вмерти, коли не хочеш умирати так, як мені буде зручніше.Лихо робить людину вигадливою. Бачачи, що слізьми та плачем собі не поможеш, рибалка пустився на хитру вигадку, яка прийшла йому в голову. Він удав з себе тихого та Божого і сказав покірно:– Що ж робити – умирати так умирати. Життя моє було весь вік несолодке, і шкодувати за ним не доведеться, одначе раніше ніж складати руки, мені хотілося б дізнатись про одну річ. Ім’ям самого Бога прошу тебе сказати правду!..Дух затремтів усім тілом і сказав:– Гаразд! Питай, я скажу тобі правду.– Бачиш,- сказав рибалка,- я хотів би знати, чи справді ти був у цій вазі? Ніяк я не можу цього уявити собі.– Даремно… Я справді був замурований у цій посудині, як тобі було і розказано мною.– Та це ж неможливо! – здивовано закричав рибалка.- Як ти міг, такий велетень, уміститись в такому маленькому глечику? Та я ніколи в світі не повірю цьому.– Але ж я поклявся тобі сказати правду,- затремтів, розсердившись, дух.- Невже ти думаєш, нещасний, що я стану тобі брехати?– А отже, я тобі не повірю. За димом та туманом, якого ти напустив, я не помітив, як ти виходив сам із вази. А я, на жаль, звик вірити тому, що бачу на власні очі.– Ах ти, безглузда овечко! – закричав дух.- Ти не віриш мені? Ну так дивись, сліпе око, і вір.Після сказаного дух знову розлігся густим туманом і став поволі втягуватись у вазу. Цього тільки і треба було для рибалки. Ледве він сховався в посудині, рибалка схопив затичку і, швидко заткнувши нею, радісно закричав:– Тепер я бачу, що ти не брехав. Сиди ж собі тихо-мирно та чекай другого дурня. Але для того, щоб кожний знав, що його чекає від тебе за послугу, я знову кину тебе в море, а сам збудую собі на березі куреня і буду кожного рибалку попереджати, щоб він не закидав тут невода.Дух став благати рибалку вийняти затичку, але рибалка і слухати не хотів.– Та що ти мені голову морочиш,- говорив він, сміючись.- Ти ж побожився убити кожного, хто випустить тебе на волю, і тепер, коли я про це знаю, і знаю разом з тим твою жорстокість і упертість, ти радиш мені затягти петельку на власній шиї?!І рибалка взяв вазу, щоб кинути її в море, але дух, бачачи небезпеку, заговорив:– Послухай, рибалко, божусь, заприсягаюсь тобі іменем самого Бога, а ти ж сам добре знаєш, що такої клятви ми не можемо ламати, божусь, кажу, іменем Бога, що я не зроблю тобі ніякого лиха, а навпаки – зроблю тебе таким багатим, яким ти не бачив себе навіть уві сні. Для власного ж щастя пусти мене на волю.Рибалка замислився. Він згадав свої злидні, згадав жінку і дітей і сказав:– Ну що ж! Пан або пропав! На цей раз я тобі повірю. Гляди ж, не стань знову таким невдячним, як був досі.Сказав і вийняв затичку з вази. Коли із сизого густого диму знов зробився велетень, у ту ж хвилину дух схопив вазу і з гнівом кинув її далеко в море. Це трошки стурбувало рибалку.– Що це буде? – спитав він.- Чи не збираєшся ти зламати своє слово?– Не турбуйся,- з легкою усмішкою відповів дух,- я завжди виконую свої обіцянки. Візьми свою сітку і поспішай за мною.І він повів рибалку мимо міста за високу гору, з якої вони спустилися в долину. Тут, між чотирма буграми, слався великий став і такий прозорий, що можна було бачити все, що коїлось на його дні. В ставку плавали і грались зграї різноманітних риб. – Ану лишень закинь свою сітку,- сказав дух рибалці,- це принесе тобі щастя.Рибалка з радістю взявся за діло. Ніколи йому не доводилося бачити такої сили риб, але його найбільше дивувало те, що риби були чотирьох різних кольорів: білого, жовтого, блакитного і червоного.Він закинув сітку і через декілька хвилин піймав чотирьох риб різного кольору. Зблизька вони були такі красиві, що рибалка довго не міг одірвати від них своїх очей.– Візьми цих риб,- сказав йому дух,- і однеси їх до султана: ти візьмеш за них чималі гроші. Можеш приходити сюди з сіткою щодня, але пам’ятай, що більше одного разу на день тобі не можна закидати невода, коли не хочеш несподіваного лиха.А послухаєш мене – швидко розбагатієш і щасливо житимеш весь свій вік.Порадивши, він тупнув ногою об землю. Земля розступилась і проковтнула його.Рибалка, поклавши рибу в кошик, негайно помандрував до міста і, прийшовши до султана, сказав йому:– Ваша величність! Мені сьогодні пощастило піймати таких дивовижних риб, яких, може, нікому не доводилось і бачити. От я і насмілився принести їх вам, ваша величність.– Однеси їх на кухню і скажи кухарю, щоб він спік їх якнайкраще. Я певен, що і смак у них буде дивовижний.Рибалка одніс рибу до кухаря, взяв гроші і весело пішов додому, щоб поділитися з жінкою своїм щастям. Ніколи в житті в його кишені не було стільки грошей, і йому здавалось, що більш багатої людини не можна знайти в цілому світі. Але він розбагатів ще більше.Між тим султанський кухар взявся за діло, щоб подати рибу на обід. Він почистив її, поклав на сковороду і став пекти на маслі. Коли риба з одного боку засмажилась, він перевернув її на другий бік і хотів уже знімати сковороду, як раптом стіна розійшлась – і в кухню ввійшла молода дівчина надзвичайної вроди. Вона була одягнена в єдвабне убрання, вишите квітками, на шиї переливалось всіма барвами дивне намисто, а в руках у неї була миртова гілка. Не звертаючи уваги на переляканого кухаря, вона підійшла до печі і, торкнувшись паличкою до одної якоїсь риби, сказала голосно і виразно:– Риби! Чи пам’ятаєте ви свій обов’язок і чи виконаєте ви його?У відповідь всі чотири риби в ту ж хвилину підняли голови і сказали людським голосом:– Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.Потім дівчина перекинула сковороду, риби попадали на вугілля, а вона зникла. Коли кинувся кухар до риб, то всі вони почорніли, як сажа, і нікуди не годились. Кухар ледве не розплакався.– Боже мій! Яке лихо! – говорив він, ламаючи руки.- Що я скажу султанові, коли він звелить подати рибу на стіл? Та він же мені ніколи не повірить, коли я розкажу все, що сталося.На щастя, незабаром ввійшов у кухню великий візир, щоб довідатись про нову страву.Кухар, звичайно, розказав йому про своє горе. Візир так зацікавився надзвичайною пригодою, що захотів сам перевірити слова кухаря. Він велів сказати султанові, що риба вдвоє буде смачніша, коли полежить ще день, а сам послав покликати рибалку і сказав йому:– Слухай, рибалко! З твоєю рибою трапилась неприємна пригода: вона згоріла в кухаря на сковороді. Чи не міг би ти сьогодні піймати ще чотири таких риби?Рибалка пообіцяв піймати, але не раніше ранку. Ще вночі рибалка пішов на озеро, і ледве почало світати, як він закинув сітку і піймав таких же різнокольорових чотирьох риб.Він негайно одніс їх великому візиру. Візир щедро подякував рибалці, а сам замкнувся з кухарем у кухні і став чекати вчорашнього дива.І воно сталось. Як тільки кухар перевернув на другий бік рибу, стіна розступилась, ввійшла вродлива дівчина з миртовою гілочкою і спитала риб, чи вони пам’ятають свій обов’язок.Риби підняли голови і виразно проказали:– Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.Дівчина перекинула сковороду, риби згоріли, а вона зникла. Стіни стали на своєму місці.Вражений візир довго не міг опам’ятатись.– Чудно! Дивно! – шепотів він до себе.- Одначе я мушу сьогодні ж говорити з султаном.І він зараз же пішов до султана і розказав йому про все, що бачив на кухні. Здивований султан висловив бажання угледіти це диво на власні очі. Негайно привели рибалку, і султан сказав йому:– Мій друже, чи не міг би ти вловити ще чотири риби різних кольорів?– Ваша величність,- відповів рибалка, боячись видати свою тайну,- я зроблю все, що буде в моїх силах, аби виконати твою волю, але прошу дати мені, на всякий випадок, три дні.Султан згодився, а вранці рибалка знову пішов на озеро. І цього разу йому пощастило піймати зразу чотири різнокольорові риби. Султан зрадів, що так швидко йому принесли рибу, і звелів дати рибалці чотириста червінців. Разом з тим султан зачинився з великим візиром у своїй кімнаті, куди була принесена жаровня. Сам візир почистив рибу, поклав її на сковороду і став пекти. Коли вона засмажилась з одного боку, він перевернув її, і в ту ж хвилину стіна тріснула і розійшлась, а в кімнату цього разу, замість дівчини, ввійшов чорний невольник величезного зросту і гидкого, нелюдського вигляду. В руці у нього була зелена палиця. Торкнувшись нею риб, він сказав:– Риби, ви пам’ятаєте свій обов’язок і виконаєте його?Риби підняли голови і всі разом проказали:– Так, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.Чорний велетень перевернув сковороду, спалив рибу, а сам зник.Султан був такий же сміливий, як і розумний.– Візире! Я мушу розплутати цей клубок і знати всю правду. Насамперед мені треба розпитати самого рибалку.Прийшов рибалка і розказав, де він ловить рибу. Султан дуже здивувався, довідавшись, що недалеко від столиці, зараз же за горою, між горбами, є став. Він звелів негайно сідлати коней і їхати, щоб до вечора оглянути незнайому місцевість. Все справді було так, як казав рибалка.За горою слався степ, якого досі ніхто не помічав, а серед степу, між горбами, синів став, та такий прозорий, що можна було перелічити всіх риб. Вони були такого ж самого кольору, як і ті риби, що приносив рибалка. Здивований султан довго дивився на рибу і не міг надивитись. Нарешті спитав у когось:– Невже ви і досі не помічали цього ставу і навіть ніколи не чули про нього.Виявилось, що ніхто не бачив і не чув про нього.Це ще більше зацікавило султана.– Очевидно, тут ховається якась тайна,- сказав він, подумавши,- і я не піду відсіль, доки не довідаюсь про став та чому в ньому всі риби чотирьох кольорів.Разом з тим він звелів скрізь розкидати намети, і незабаром весь берег був покритий ними.Коли смеркло і наступила ніч, султан покликав візира і сказав йому:– Візире! Я почуваю, що не заспокоюсь доти, доки не одгадаю цієї надзвичайної загадки. Тому я хочу потай покинути табір і піти на розвідку, але це мусить бути тайною для всіх, крім тебе.– Оставайся в моєму курені, а вранці, коли прийдуть з привітанням, скажи, що я почуваю себе нездорово і нікого не хочу бачити. Так говоритимеш щодня, доки я не вернусь.Даремно великий візир, упавши в ноги, благав султана не йти, може, назустріч лихові – султан зробив по-своєму. Він перевдягся в просте убрання, взяв меча і зник у темряві ночі.Насамперед він зійшов на один бугор, спустився в долину і йшов нею до самого ранку.Коли зійшло сонце, він угледів вдалині великий будинок і поспішив до нього, сподіваючись там поснідати і розпитати про дещо.Коли він підійшов ближче, то угледів перед собою один з найкращих у світі палаців. Стіни його були з гарного мармуру, а блискучий дах був зроблений наче з дзеркала. Султан постукав у напіврозчинені двері. Ніхто не вийшов, ніхто не відгукнувся. Султан постукав ще дужче, але в будинку було так же тихо.Це дуже здивувало султана.«Невже немає тут нікого? – подумав він.- А проте чого мені боятись? Коли справді тут нема нікого, то нікого й боятись, а коли тут ховається ворог, то у мене єсть чим оборонитися».І він сміливо ввійшов у двері, голосно гукаючи:– Гей, чи нема тут кого-небудь живого, хто б дав чого-небудь з’їсти голодному подорожньому?Але ніхто не відгукнувся на його голос.Здивований такою тишею, султан переходив з однієї кімнати в другу, ніде не стріваючи живої душі. А між тим на кожнім кроці його вражали надзвичайні розкоші в палаці і ноги його тонули в дорогих, м’яких килимах, золото і дорогоцінне каміння оздоблювало меблі, покриті коли не єдвабом, то шовком. В одній найбільшій кімнаті тихо шумів водограй. Чотири золотих леви пускали із своїх пащ струмки кришталевої води, які перехрещувались і розсипались дощем.Сам палац був оточений з усіх боків розкішним садом з силою альтанок, статуй і водограїв. Тисячі пташок пурхали і дзвеніли свої пісні, і їхні співи розливались з ранку до вечора, не стихаючи і на хвилину, бо тонка сітка, розкинута над садом, не давала змоги пташкам і на час покинути його.Втішаючись розкошами, султан довго блукав по палаці і нарешті, стомившись, сів відпочити в кімнаті, вікна якої виходили в сад. Сів і замислився над тим, що йому робити далі, коли чує: звідкись пливе тяжкий, жалісний стогін. Він прислухався – стогін не стихав. Тоді султан пішов назустріч йому і незабаром спинився біля дверей у залі, якої раніше він не помічав. Із цієї кімнати і нісся стогін. Султан розчинив двері і угледів на кріслі із чорного мармуру вродливого парубка. На голові у його сяла золота корона, оздоблена дорогоцінним камінням. В руках у його було берло. Але, не дивлячись на таке убрання, в очах його було стільки смутку, що у султана стислось серце від болю. На його низький уклін парубок теж низько вклонився, але не встав з місця, а тільки сказав тихо й засмучено:– Мандрівцю! Прости мене, що я не привітав тебе як слід. Повір, коли я не пішов тобі назустріч, то для цього мається важна причина. – Я сидів і відпочивав,- відповів султан.- До мене донеслися звуки, подібні до стогону конаючого. І ось мені здається, що стогін нісся із твоїх грудей. Скажи, в якій пригоді я міг би тобі стати?Парубок, зворушений співчуттям подорожнього, розкрив свою царську кирею і сказав:– Дивись, чи маю я чого плакати і стогнати?І султан угледів те, що примусило його пополотніти від жаху: прекрасний юнак був тільки наполовину з тіла і крові – ноги ж його були з чорного мармуру. Одначе султан швидко опам’ятався і, підійшовши до парубка, привітно сказав йому:– Я бачу, що тут ховається нова тайна, яка, може, має щось спільне зі ставком і завороженими рибами, що розмовляють людським голосом. Будь ласка, розкажи мені про своє життя. Запевняю тебе, що мені усім серцем хотілось би допомогти тобі в твоєму страшному горі.– Слухай! – відповів парубок.- Як мені не тяжко про своє нещастя розказувати, але я розкажу тобі.- І, попросивши султана сісти поруч на канапі, він став розказувати: – Батька мого звали Махмудом, і він був царем Чорних Островів. Чотири Острови складали з себе одну багату державу,- тепер же вони обернулись в чотири невеличких бугри, які ти бачив, як бачив пишну колись столицю мого батька, а тепер ставок з різнокольоровими рибками. Ти зараз почуєш, як це сталося.Перед смертю старий батько одружив мене з молодою вродливою дівчиною. Я дуже любив свою дружину, і п’ять років я прожив з нею щасливо. А на шостий рік я мусив поїхати на декілька місяців по справах своєї держави. Коли я вернувся додому, то не впізнав своєї жінки. Така вона стала зла та вередлива. Треба тобі сказати, що у нас гостював її родич, відомий чарівник.Він навчив її чарівництву, наговорив про мене всяких дурниць,- сам же мав на думці скинути мене з престолу і сісти самому. Нічого злого не думаючи, а тільки помічаючи, що моя жінка до його привітніша більше, ніж до мене, я звелів його випровадити з хати. Жінка моя мусила нарешті згодитись.Родич її, який, до речі сказати, був огидливо чорним і вже досить підтоптаним, вибрався, і ми знову зажили любо та мило. Але це було недовго.Раз колись після обіду мені захотілось заснути. Я ліг на канапу, а два невольники сіли в головах, щоб обвівати мене холодком та одганяти мух.Я лежав із закритими очима і вже починав дрімати, коли чую: мої невольники шепочуться.«Бідний наш султан,- пошепки говорив один із невольників, думаючи, що я сплю.- Чим він винен, що так безсоромно його зраджує жінка».- «Дивно,- відповів другий,- і як він не помічає, що вона щоночі кудись зникає?» – «Що ж дивного! – відповів перший.- Вона щовечора в його звичайне питво всипає якогось порошку, і він спить, не прокидаючись до самого ранку. А вона тим часом іде в садову альтанку до свого родича-ворожбита і вчиться у його всякому чарівництву. Ех! Розказав би я всю правду султанові, та боюся помсти султанші».Можете уявити, як вразила мене підслухана розмова! Одначе я не дав помітити, що підслухав розмову, і, пролежавши ще деякий час із закритими очима, я одіслав невольників, а сам став нетерпляче ждати ночі. Я поклявся убити чарівника. Перед сном мені жінка піднесла з ласкавою усмішкою кухоль з питвом, але я тільки пригубив його і непомітно вилив на землю всю отруту.Потім я ліг на ліжко і прикинувся, що сплю, як ніколи. Жінка моя постояла трохи, впевнилась, що я сплю, і насмішкувато сказала:«Спи, нещасний! І про мене, хоч ніколи не прокидайся!» – сказала і спокійно вийшла з кімнати.Я швидко одягся, схопив шаблю і пішов за нею.Всі двері безшумно розчинялись перед нею, як тільки говорила вона якісь таємні слова.Пройшла через подвір’я і вийшла в сад. З кожною хвилиною вона йшла все швидше, і я майже біг за нею, але вона ні разу не оглянулась і не помітила мене.Нарешті вона дійшла до альтанки. Тут вона тричі вдарила в долоні, двері одчинились, і на порозі став чарівник. Я стояв і дивився, що буде далі. Мені хотілось перевірити невольників. Обоє – і жінка, і чарівник – стали прогулюватись по доріжці. Я пішов поруч з ними за живою стіною із акацій і міг чути кожне слово. Чарівник навчав її різним тайнам чарівництва, потім став умовляти її убити мене і вийти за його заміж. Жінка довго не вагалась і дала згоду. Тут уже я не міг більше терпіти, вирвав шаблю і ударив чарівника з такою силою, що його голова ледве не одкотилася набік. Разом з тим я кинувся до жінки, щоб одвести її додому, але не встиг я і взяти її за руку, як вона махнула лозинкою, і в ту хвилину я упав, наче прибитий громом. Коли я прокинувся, тоді від моєї держави не лишилось і сліду. Там, де стояла моя столиця, засинів ставок, а мешканці обернулись у різнокольорових риб. Мусульмани стали рибами білого кольору, перси – червоного, християни – блакитного, а євреї – жовтого. Що ж до мене, то я сидів на цьому місці, але ноги мої були мармуровими. Далі я довідався, що моїй жінці силою своїх чар пощастило спасти свого чарівника від смерті: він і досі лежить нерухомо, нічого не говорить і тільки важко дихає. Жінка лютує, ніяк не може йому допомогти і тільки помщається надо мною. Щодня вона вранці приходить сюди і починає битись канчуком. І чим дужче з моїх ран ллється кров, чим розпачливіше я кричу, тим вона стає веселішою. Нарешті, для більшого знущання, накидає на мене цю царську кирею, а на голову кладе золоту корону, а сама іде до цього чарівника і не одходе від його ні вдень ні вночі. Він лежить у розкішній альтанці і п’є якийсь трунок, щоб не умерти. Моїм же мукам не видно ні кінця ні краю.Скінчивши своє оповідання, нещасний мученик залився слізьми, а султан, зворушений до глибини душі, сказав:– Заспокойся, мій друже! Що буде, те й буде, а я поклявся спасти тебе від усіх твоїх мук. Я навіть уже знаю, як обдурити твого ката і розвіяти всі його чари.Щоб трошки відпочити після безсонної ночі, султан ліг і довго ще розказував завороженому приятелю про те, як і коли він думає зустрітися з чарівником.Заснув султан, але не міг заснути прикутий до місця невольник: надія на волю не дала йому спати. Удосвіта, коли султанша мусила прийти до свого чоловіка, він обережно пройшов до альтанки, де лежав напівживий чарівник і важко дихав.Султан махнув шаблею – і злодій перестав дихати. Тоді султан кинув тіло злодія в глибоку криницю, а сам ліг на його ліжко і, сховавши шаблю під ковдру, став ждати султанші.Незабаром вона прийшла і, заливаючись слізьми, заголосила:– О мій милий! Коли ж ти нарешті порадуєш мене хоч єдиним слівцем? Ось уже рік минає, як я не чую твого любого голосу. Невже твоєму лишеньку не буде кінця-краю?І вона голосно плакала і ламала руки.Коли це слабий, що лежав, одвернувшись до стіни, говорить ледве чутним голосом:– Недобра! Отак ти турбуєшся за мій спокій?!Султанша, що майже забула вже голос свого коханого, несказанно зраділа:– Мій любий! Ти почув мене, нещасну… І не гріх тобі говорити, що я не турбуюсь за тебе?! Скажи, скажи, що потрібно для твого повного спокою?– Ти ще питаєш? – відповів султан тим же недужим голосом.- Щодня мене хвилюють і не дають навіть заснути крики і стогони султана. Зніми з нього чари – і я перестану мучитись і турбуватись.– Коли тільки за цим діло,- зраділа султанша,- то я в цю хвилину виконаю твоє бажання.І вона побігла до свого чоловіка, торкнулась до нього своєю лозинкою, побризкала водою і сказала:– Коли ти був таким, як тепер, то і оставайся таким; коли ж ти був іншим, то і зробись іншим.Не встигла вона скінчити своїх слів, як холодний мармур обернувся в тіло і молодий цар став на ноги. Але зла чарівниця не дала йому навіть подякувати.– Геть звідсіля! – закричала вона.- Щоб і духу твого тут не було, коли хочеш жити!Молодий цар скорився і вийшов. У саду він оглянувся на всі боки і сховався в кущі: його цікавило, що буде далі.Між тим султанша вернулась в альтанку і весело спитала:– Ну що, мій коханий, тепер тобі краще? Тепер мій чоловік більше не буде турбувати тебе своїми криками: я зняла з нього чари.Але султан тим же голосом відповів:– Звичайно, мені буде тепер трошки спокійніше, але я зможу видужати тільки тоді, коли ти з усього знімеш свої чари. Скажи: навіщо ти зруйнувала свою державу, навіщо свій народ обернула в риб?! Таке, їй-богу!! Та ти знаєш, що риби своїми скаргами не дають мені спати?– Слухай! Та чому ж ти мені і досі не сказав? Будь певен, що через хвилину ти заспокоїшся.І вона побігла до ставка, махнула лозинкою, і в той же мент засяла своїми дахами столиця, забігали люде і взялись за свою звичайну роботу.Султанша вернулась в альтанку і сказала:– Ну тепер, здається, уже все зроблено, чого ти хотів. Чи не зміг би ти тепер хоч трошки підвестись?– Гаразд! Іди тільки ближче до мене та допоможи мені встати.Не встигла вона взяти його за плечі, як він вихопив шаблю і одрубав їй голову.– Ну, слава Богу! – весело сказав султан і пішов назустріч своєму приятелю.– Де ти, де ти, мій друже? – закричав султан, а друг його вискочив із-за кущів і кинувся йому в обійми.Вернувшись у палац, де кипіло звичайне життя, вони обидва раділи і вітали один одного.Нарешті султан став прощатись зі своїм господарем.– Мій друже! Я б охоче зостався у тебе, але, певно, всі уже турбуються за мене. Сподіваюсь, що ти навідаєшся до мене, як до свого близького сусіда.– Сусіда?! – здивувався молодий цар Чорних Островів.- Ти думаєш, що так близько до тебе?– Близько – не близько,- відповів султан,- а думаю, що за три-чотири години на добрих конях можна доїхати.– Та до тебе, мій коханий, і за рік не доїдеш! – сказав молодий цар.- Я охоче вірю, що доїхав ти до мене за три години, але не забувай, друже, що царство моє тоді було заворожене. Але, звичайно, коли б ти жив на краю світу, то і тоді б я помандрував до тебе. А щоб ти вірив моїй щирості, я сьогодні ж їду з тобою і назавжди зрікаюсь цього царства.– Будь ласка! Будь ласка! – крикнув султан.- Слухай, у мене немає дітей, і я з великою радістю візьму тебе за рідного сина. І зроблю тебе своїм нащадком.Багато скарбів вивіз молодий цар із своєї держави, і коли нарешті вони обидва приїхали в столицю султана, то народ радів без кінця-краю: він уже втрачав останню надію вгледіти свого порадника та заступника.На другий день султан скликав увесь свій уряд і, коротко розповівши про свою пригоду, сказав, що бере за сина царя Чорних Островів і робить його своїм нащадком.Всі були страшенно раді.І справді, швидко молодий цар придбав всенародну любов до себе, а коли вмер старий султан, він з честю заступив його.А як же рибалка? О, він був так щедро обдарований, як, дай Бог, і нам з вами!

Колись давно, коли бажання ще справджувалися, жив собі король, у якого були прекрасні дочки. Наймолодша була такою вродливою, що навіть сонце, яке бачило безліч див, завмирало від подиву, коли світило на її обличчя.Поруч із королівським замком розкинувся великий темний ліс, а в ньому, під старою липою, було глибоке джерело. У спекотні дні принцеса приходила до нього, сідала на край криниці та гралася своєю улюбленою золотою кулькою – підкидала її вгору і ловила.Але одного разу сталося лихо: кулька вислизнула з її рук, упала на землю і покотилася прямо у воду. Принцеса схилилася над криницею, та кулька зникла в темній глибині. Вона засмутилася і почала гірко плакати.— Чому ти так голосно ридаєш, принцесо? — пролунав несподівано тоненький голосок.Принцеса глянула вниз і побачила маленьке жабеня, яке визирнуло з води.— Ой, це ти, мале водяне створіннячко? — здивувалася вона. — Я плачу, бо моя золота кулька впала у воду.— Не сумуй, я можу її дістати, — сказало жабеня. — Але що ти мені за це даси?— Усе, що захочеш, любе жабеня, — відповіла принцеса. — Мої перли, коштовності, навіть золоту корону!— Не потрібні мені ні перли, ні корона, — сказало жабеня. — Але якщо ти любитимеш мене, приймеш у свої ігри, дозволиш сидіти поряд із тобою за столом, їсти з твого золотого посуду та спати на твоїй подушці – тоді я дістану тобі кульку.— О, так, так, я обіцяю! — швидко відповіла принцеса, хоча в думках посміялася: «Ну й дурненьке! Воно ж лиш жабеня, не може бути мені другом!» Жабеня миттєво пірнуло в глибину. За мить воно вигулькнуло з кулькою в роті та викинуло її на траву. Принцеса схопила свою іграшку й щодуху побігла до замку, навіть не глянувши на маленького рятівника.— Почекай! — квакнуло жабеня. — Візьми мене з собою!Але вона навіть не обернулася.Наступного дня, коли принцеса обідала разом із королем, раптом у коридорі почулися тихі кроки: пліп-плоп, пліп-плоп. Потім у двері постукали, і пролунав знайомий голосок: — Принцесо, найменша, Двері відчини мені. Не забула ти, що вчора Обіцяла біля криниці мені? Принцеса побіліла від страху і мовчки залишилася на місці. Король здивовано подивився на неї:— Дитя моє, що сталося? Чого ти боїшся?— Ой, тату, це противне жабеня, — скривилася принцеса. — Вчора воно дістало мені золоту кульку, і я пообіцяла йому дружбу, але ж я не думала, що воно прийде до палацу!Король суворо сказав:— Якщо ти дала слово, то повинна його дотримати. Відчини двері.Принцеса неохоче виконала наказ. Жабеня застрибало до столу і попросило:— Посади мене поруч із собою.Вона здригнулася, але король наполіг. Тоді жабеня сказало:— Підсунь свою золоту тарілочку ближче, давай їсти разом.Принцесі їжа більше не смакувала, але вона зробила, як просило жабеня. Після вечері воно сказало:— Я стомилося. Віднеси мене у свою кімнату, хочу спати.Принцеса розплакалася – їй було огидно навіть доторкнутися до маленької істоти, але король гнівно сказав:— Ти не маєш права зневажати того, хто допоміг тобі!Принцеса взяла жабеня двома пальцями, віднесла до кімнати й поклала в куток. Але воно підстрибнуло й прошепотіло:— Мені холодно… Підніми мене до себе в ліжко!— Ні! — вигукнула вона.— Якщо ти не зробиш цього, я скажу королю, — нагадало жабеня.Тоді принцеса в розпачі схопила його і з усієї сили кинула об підлогу:— Відчепись від мене, бридке створіння!Але щойно жабеня торкнулося землі, як у кімнаті засяяло світло – і перед принцесою постав гарний юнак з добрими очима.— Дякую тобі, принцесо! — усміхнувся він. — Я був зачарований злою чаклункою, і тільки ти могла мене врятувати.Наступного ранку до палацу під’їхала карета, запряжена вісьмома білими кіньми. Візник, вірний слуга принца, зустрів їх із радістю, бо довгі роки чекав на звільнення свого господаря.Коли вони рушили дорогою, з карети тричі почувся тріск.— Карета ламається! — вигукнув принц. — Ні, мій пане, не карета, Це серце моє скуте болем, Бо довго ти був жабеням, Сидів один у темній криниці. Ось так закінчилася ця казкова історія. А принцеса більше ніколи не давала обіцянок, яких не збиралася виконувати.

Колись жив дуже багатий чоловік. У нього були чудові замки й палаци, безліч слуг, золотий і срібний посуд, рідкісні килими, визолочені карети і прекрасні коні. Але, на жаль, чоловік мав синю бороду, через що був таким потворним і страшним, що жодна жінка або дівчина не могла залишитися поруч із ним — всі вони втекали від страху. Чоловіка того називали Синя Борода. У його сусідки було дві дочки, такі красуні, що побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері згоди на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з дівчат не наважилася вийти за чоловіка з синьою бородою.У його сусідки було дві дочки, такі прекрасні, що, побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері дозволу на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з них не могла наважитися вийти за чоловіка з синьою бородою.Сестри боялися його ще й тому, що він уже кілька разів одружувався, але ніхто не міг сказати, куди зникали всі його попередні дружини.Щоб краще познайомитися з молодими сусідками, Синя Борода вирішив повезти їх разом з матір’ю, подругами та кількома знайомими в віддалений замок, де вони весело проводили час цілий тиждень. Вони постійно розважалися, їздили на прогулянки, на полювання, рибалили, а ночами, забувши про сон, танцювали і бенкетували до ранку.Синя Борода весело жартував, танцював разом з гостями і був дуже привітним. Через кілька днів менша сестра почала думати, що його синя борода не така вже й страшна, а він, можливо, й справді пристойний чоловік. Наприкінці тижня вона погодилася вийти за нього.Коли вони повернулися додому, одразу ж влаштували пишне весілля, а Синя Борода повіз меншу сестру в свій розкішний палац.Минув перший місяць їхнього подружнього життя, і чоловік повідомив дружині, що йому потрібно поїхати на кілька тижнів у справах. Він ніжно попрощався, попросив її не сумувати за ним і порадив поїхати з подругами в заміський замок, робити все, що забажає.– Ось, – казав він, – ключі від двох великих покоїв з меблями, ось ключі від шаф з срібним і золотим посудом, ось ключі від моїх скринь з золотом і сріблом, а також від шухляд з самоцвітами. Ось ключ, що відкриває всі двері замку. А цей маленький ключик – від комірчини в кінці темної галереї на нижньому поверсі. Ви можете відмикати всі двері й ходити, куди вам хочеться, але в ту комірчину я забороняю вам заходити. Якщо ви її відкриєте, чекайте на мій гнів.Молода жінка обіцяла чоловікові виконати всі його накази.Синя Борода обійняв її на прощання, сів у карету і поїхав.Як тільки ворота замку зачинилися за ним, сусідки та подруги молодої жінки не стали чекати, поки їх запросять. Вони не могли дочекатися, щоб побачити багатства своєї подруги, а поки її чоловік був вдома, вони боялися наближатися через його синю бороду.Приїхавши в замок, гості почали обходити зали, покої і комірчини з одягом і коштовностями. Кожна кімната здавалась багатшою і красивішою за попередню. Піднявшись на другий поверх, де стояли старовинні меблі, вони захоплювались чудовими килимами, ліжками, шафами, маленькими столиками, великими столами та дзеркалами в срібних, кришталевих і позолочених рамах. У цих дзеркалах можна було побачити себе з ніг до голови, а рами були настільки гарні, що ніде й ні в кого не було таких.Сусідки захоплювались удачею своєї подруги і всі, як одна, заздрили їй.Але молода жінка не звертала уваги на багатства – її охопила така цікавість, що вона не могла дочекатися і вирішила відкрити маленьку комірчину на нижньому поверсі.Її цікавість підштовхувала її, і, забувши про все на світі, вона поспішила вниз через таємні сходи, так швидко, що мало не впала в темному коридорі. Біля дверей комірчини вона згадала про заборону Синьої Бороди і зупинилася. Мить вагань, чи не потягне це за собою важке покарання, але спокуса була занадто сильною. Вона не змогла втриматися, взяла маленький ключик і, тримаючись за нього тремтячими руками, відчинила двері.Спочатку нічого не було видно – віконниці були зачинені. Але, придивившись, молода жінка побачила, що підлога в комірчині була залита кров’ю, а на стінах висіли тіла кількох жінок. Це були колишні дружини Синьої Бороди, яких він убив одну за одною. Жінка ледве не зомліла від жаху, і ключ, який вона негайно витягла з замка, випав у неї з рук. Відновивши свідомість, вона підняла його, закрила двері і, бліда як смерть, повернулася нагору, щоб хоч трохи заспокоїтися.Але тут вона помітила, що ключ забруднений кров’ю. Вона намагалася витерти його хусткою, але пляма не зникала. Чистила його піском, терла цеглою і навіть шкребла ножем, але кров не стиралася. Ключ був зачарований, і щоразу, як вона витирала одну сторону, кров з’являлася на іншій.Того ж вечора Синя Борода несподівано повернувся додому. Виявилося, що в дорозі він отримав листа, в якому повідомлялося, що його справу вирішено, і він міг спокійно повертатися додому.Вранці Синя Борода попросив дружину повернути йому ключі. Вона віддала їх, але її руки так тремтіли, що було очевидно, чому вона хвилюється.Синя Борода, звісно, все зрозумів.— А чому це, — запитав він, — тут немає маленького ключа від нижньої комірчини?— Мабуть, я залишила його на столі, — відповіла бідолашна жінка.— Дуже прошу вас, — сказав Синя Борода, — негайно віддайте мені цей ключ.Як би вона не опиралася, все одно молода жінка змушена була принести ключ.Подивившись на нього, Синя Борода суворо спитав у переляканої дружини:— Чому цей ключ у крові?— Не знаю, — відповіла вона, посивівши від жаху.— Не знаєте? — повторив Синя Борода з загрозою в голосі. — Але я добре знаю. Попри мою заборону, вам так захотілося заглянути в ту комірчину? Добре, я дам вам можливість зайти туди знову — і назавжди. Для вас знайдеться місце серед тих жінок, яких ви там бачили.З плачем і благаннями вона впала до його ніг, каючись у своїй неслухняності.Вона була такою гарною і такою розгубленою, що навіть кам’яна скеля, мабуть, пом’якшилася б. Але серце Синьої Бороди було твердішим за скелю.— Ви помрете, — сказав він суворо. — І негайно. Ви зрозуміли мене? Негайно!— Якщо я маю обов’язково померти, — відповіла нещасна жінка, дивлячись на нього очима, повними сліз, — то дайте мені хоча б час, щоб попрощатися з сестрою.— Даю вам чверть години, — відповів Синя Борода. — І жодної миті більше.Молода жінка поспішила до себе в кімнату, покликала сестру й сказала:— Сестро моя Анно! Піднімися, будь ласка, на вежу і подивися, чи не їдуть наші брати — вони обіцяли сьогодні навідати мене. Якщо побачиш їх, подай знак, щоб вони поспішили. Благаю тебе, зроби це для мене!Сестра Анна піднялася на вежу, а нещасна жінка продовжувала запитувати її:— Анно, сестро моя Анно! Не бачиш, що ніхто не їде? Дивись пильніше, люба моя Анно!Сестра Анна відповіла: — Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.Тим часом Синя Борода, схопивши великий ніж, загорлав страшним голосом:— Ідіть швидше, а то я сам піднімуся нагору!— Ще хвилинку, будь ласка, — попросила його дружина, а потім тихо спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?Сестра Анна відповіла:— Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.— Та йдіть швидше! — знову заволав Синя Борода. — А то я сам піднімуся нагору!— Йду… — з розпачем сказала жінка. І знову, вже не вірячи в щасливий випадок, спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?— Я бачу, — відповіла сестра Анна, — курище, що сунеться аж ген з того боку…— Це брати?— На жаль, ні, сестро. Це лише отара овець… Мені так жаль…— То що ж, підете ви нарешті? — розлючено вигукнув Синя Борода знизу.— Ще одну хвилинку, будь ласка, — благально сказала дружина. І потім, вже з розпачем, гукнула: — Анно, сестро моя люба, не бачиш, щоб хтось їхав? Подивись пильніше!— Я бачу, — відповіла сестра, — двох рицарів, що їдуть ген з того боку, але вони ще дуже далеко… Чуєш, сестро? Це наші брати! Я подаю їм знак, щоб вони поспішали.Та в цей момент Синя Борода загорлав і затупав ногами так, що весь будинок затрясся.Бідолашна жінка змушена була спуститися вниз і з плачем кинулася чоловікові до ніг.— Ніякі сльози вам тепер не допоможуть, — холодно сказав Синя Борода. — Ви помрете.І, схопивши її за косу однією рукою, він підняв ніж іншою. Нещасна подивилася на нього очима, сповненими сліз, і благала дати їй ще хоч мить, щоб підготуватися до смерті. Але все було марно. Синя Борода був невблаганний.— Ні, ні! — загорлав він у відповідь.Ще мить — і він замахнувся ножем. Та раптом ззовні долинув такий гучний грюкіт у двері, що…Синя Борода мимоволі зупинився й розгублено озирнувся навколо.Тим часом двері різко відчинились, і двоє рицарів зі шпагами в руках вбігли до кімнати. Синя Борода впізнав братів своєї дружини й кинувся тікати, але вони були швидші. Вони наздогнали його ще до того, як він встиг добігти до ганку.Проколений їхніми шпагами, Синя Борода впав, мертвий.Брати допомогли бідолашній сестрі підвестися, обняли її й поцілували, а вона від щирого серця подякувала їм за порятунок.Незабаром брати перебралися до замку Синьої Бороди й оселилися там, не згадуючи про його колишнього хазяїна.