Казки про мишу

Жили собі двоє мишенят – Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колос. – Круть, Верть,- став гукати півник,- а гляньте-но, що я знайшов! Поприбігали мишенята та й кажуть:– Коли б це його обмолотити…– А хто молотитиме? – питається півник.– Не я! – одказує одне мишеня.– Не я! – каже й друге мишеня.– Я обмолочу,- каже до них півник. І взявся до роботи.А мишенята й далі граються.От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:– Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!Поприбігали мишенята.– Треба,- кажуть,- зерно до млина однести та борошна намолоти.– А хто понесе? – питає півник.– Не я! – гукає Круть.– Не я! – гукає Верть.– Ну, то я однесу,- каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.А мишенята собі одно скачуть – у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:– Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс. Поприбігали мишенята, пораділи:– Ой, півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.– Хто ж міситиме? – питає півник.А мишенята й знов своє:– Не я! – пищить Круть.– Не я! – пищить Верть.Подумав, подумав півник та й каже:– Доведеться мені, мабуть.От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба. – Ох, і голодний я! – каже Круть.– А я який голодний! – каже Верть.Та й посідали до столу.А півник і каже:– Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.– Ти,- кажуть мишенята.– А хто його обмолотив?– Ти,- вже тихіше відказують Круть із Вертем.– А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?– Ти,- вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.– А що ж ви робили?Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: – Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка. А ти хто? – Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! – Іди! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? – А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! – Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? – А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! – Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? – Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! – Та вже йди! Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан: – Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? – Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! – Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? – Та вже влізу,- пустіть! – Та що вже з тобою робити,- йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? – Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене! – Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? – Та якось будемо. – Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Зібралися раз миші й почали гомоніти: що таки треба щось думати з тим котом,- бо далі вже видержати не можна! Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі,- настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді не долічишся! Та ще ж такий проклятий той кіт, що хоч би ж нападав так, щоб його заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що його й не чуть, та й заляже десь у закамарку так щільненько, що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачить! Тільки заглядить яке мишеня – плиг і зцупив пазурами своїми. – Ну що ж би йому зробити? – міркують миші далі. Одні кажуть: «Отруїти». «Та як же його отруїти? – говорять інші: – Трутизни, що господиня – з ласки своєї! – для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий, що воно таке), а іншої отрути в нас нема…» Дехто каже: «Устрелити його!» А на сеє інші: «Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!» Аж тут обізвалася одна миша: – Знаєте що, панове громадо? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближатиметься, та й будемо стерегтись! А дзвіночок єсть,- ось тут у коморі коло кінської збруї малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного – й почепити! – От розумно придумано! – загукали інші миші.- Ну, та й дотепно ж! Отже, так і зробим! Навтішалися миші тією вигадкою, а потім і кажуть: – Ну, добре: дзвіночок, то дзвіночок, і одгризти його від шнурка – не штука! А хто ж його котові на шию повісить?.. – Еге, хто ж повісить? Зглядаються миші одна на одну – ніхто не озивається. Далі й розлазитись почали, посумувавши… А та мишка, що прираяла ту штуку з дзвіночком, вже й давно втекла. Ото ж то й ба! Радити спосіб на напасника – не штука, а самому поткнутися супроти лиха – то інша річ!

Стоїть серед поля теремок. Біжить мишка-шкряботушка. Побачила теремок, зупинилася і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? Ніхто не відгукується. Зайшла мишка в теремок і стала там жити.Пристрибала до терему жабка-квакушка і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! А ти хто? — А я жабка-квакушка. — Іди до мене жити! Жабка стрибнула в теремок. Стали вони жити удвох. Біжить повз зайчик-побігайчик. Зупинився і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! — Я, жабка-квакушка! — А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. — Іди до нас жити! Зайчик скок у теремок! Стали вони жити втрьох.Іде позв лисичка-сестричка. Постукала у віконце і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — А ти хто? — А я лисичка-сестричка. — Іди до нас жити! Забралася лисичка в теремок. Стали вони жити вчотирьох.Прибіг вовчик-сірий бочок, заглянув у двері та питає: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — А ти хто? — А я вовчик-сірий бочок. — Іди до нас жити!Вовк заліз у теремок. Стали вони жити вчотирьох. От вони в теремку живуть, пісні співають.Раптом йде ведмідь клишоногий. Побачив ведмідь теремок, почув пісні, зупинився і заревів на весь голос: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — Я, вовчик-сірий бочок. — А ти хто? — Ведмідь-Набрід. — Іди до нас жити!Ведмідь почав лізти в теремок. Ліз-ліз, ліз-ліз — ніяк не міг влізти та каже: — А я краще на даху буду жити. — Ти нас роздавиш. — Ні, не роздавлю. — Ну, то лізь! Вліз ведмідь на дах і тільки сів – трах!Затріщав теремок, упав набік і весь розвалився. Ледве встигли вибігти з нього мишка-шкряботушка, жабка-квакушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-сірий бочок – усі живі та неушкоджені.Взялися вони колоди носити, дошки пиляти – новий теремок будувати. І збудували ще кращий за попередній!

У затишному Маусвіллі одного ранку Міккі Маус прокинувся від дивного звуку — “тік-так, тік-так”. Він визирнув у вікно й побачив величезний годинник, що стояв посеред площі. Його стрілки крутилися шалено, а циферблат сяяв золотом.— Ого, звідки він узявся? — здивувався Міккі, натягуючи свої червоні штанці.До нього прибігли друзі — Мінні, Дональд, Гуфі й Плуто. Мінні скрикнула:— Міккі, дивись! Годинник щось робить із часом!І справді: сонце раптом сіло, потім зійшло, а квіти на клумбі то розквітали, то закривалися. Дональд затупав лапами:— Це якась качина нісенітниця! Треба це зупинити!— А може, це чарівний годинник? — припустив Гуфі, чухаючи голову.Плуто гавкнув і побіг до годинника, а Міккі гукнув:— Друзі, ходімо розберемося! Разом ми все з’ясуємо! Вони підійшли ближче, і годинник раптом заговорив гудким голосом:— Я — Часовий Майстер! Хто відгадає мої три загадки, той зупинить мене. Інакше час у Маусвіллі збожеволіє назавжди!Міккі потер лапки:— Ми готові! Перша загадка — яка?Годинник загудів:— Що має крила, але не літає?Мінні задумалася й радісно вигукнула:— Вітряк! У нього є крила, але він стоїть на місці!Стрілки годинника сповільнилися, і перша загадка зникла з циферблата. Плуто загавкав від радості.— Друга загадка! — гукнув Дональд. — Давай швидше!Годинник прогудів:— Що співає без голосу?Гуфі засміявся:— Ха-ха! Це ж вітер! Він свистить у деревах, але голосу не має!Стрілки ще більше пригальмували, і сонце зупинилося в небі. Міккі підморгнув:— Остання загадка, і ми перемогли!Годинник загримів:— Що біжить, але не має ніг?Дональд закричав:— Час! Час біжить, але ніг у нього немає!Раптом — дзень! — годинник зупинився. Стрілки стали на місце, сонце засяяло спокійно, а квіти перестали метушитися. Часовий Майстер засміявся:— Молодці! Ви розумніші, ніж я думав. Ось вам подарунок!Із годинника вилетіли маленькі сяючі годиннички — по одному для кожного. Міккі надів свій і вигукнув:— Ого, він показує час для пригод!Мінні додала:— І для чаювання!— І для гойдалок! — гикнув Гуфі.Дональд буркнув:— Аби не для біганини…Плуто весело загавкав, а годинник раптом розтанув у повітрі, залишивши по собі лише легкий “тік-так”. Маусвілл повернувся до звичного ритму, а Міккі з друзями побігли святкувати перемогу, сміючись і обіймаючись.— З друзями ніякий час не страшний! — сказав Міккі, і всі погодилися.Відтоді щоразу, коли в Маусвіллі щось дивне відбувалося, Міккі з командою знали: їхня дружба зупинить будь-яку біду!

Кажуть, колись давно на одному з віддалених островів жили собі кішка й миша — не ворогували, а були нерозлучними подругами. Кішка полювала на пташок, мишка ласувала горіхами й солодкими каштанами, і жили вони в мирі та злагоді.Та одного разу мишка занудьгувала.— Мені вже набрид цей острів, — сказала вона. — Може, переберемось на материк?— Але як ми перепливемо море? — здивувалась кішка.— Дуже просто, — озвалася мишка. — Змайструємо човен із дерева.І справді: мишка десь відшукала великий шматок деревини, вигризла в ньому заглибину, щоб удвох із кішкою могли вміститися, і невдовзі човник був готовий. Сіли подруги в човен та й вирушили в подорож. Пливли-пливли — і зголодніли. Їжі не прихопили. Кішка згорнулася в клубочок, намагаючись заснути, а мишка лишилася насторожі. Та голод не давав їй спокою. Щоб хоч трохи вгамувати його, вона почала гризти дно човна. Коли кішка час від часу розплющувала очі, мишка вдавала, ніби спить. Так тривало доти, поки зуби мишки не прогризли дірку. Вода просочилася в човен, і він поволі почав тонути.Зрештою обидві опинилися у воді. Кішка, яка терпіти не могла мокнути, розлютилася.— Я тебе з’їм! — закричала вона, виборсувавшись із хвиль. — Почекай, поки виберемось на берег, — відповіла мишка. — Бо ще потонеш, а тоді вже точно не з’їси.Щойно ступили вони на сушу, кішка знову загарчала:— А тепер, зраднице, я тебе з’їм!— Тільки дай мені обсохнути! Ти ж не зможеш перетравити мокре м’ясо.Кішка замислилася, а мишка в ту ж мить — шусь! — у нірку. Кішка кинулася за нею, та не пролізла.— Вилазь, шахрайко! — кричить.— Ще чого! — відповіла мишка з глибини. — Тепер я тут надовго.Кішка сіла коло нори й почала чекати. А мишка, не гаючи часу, прокопала підземний хід, вислизнула з іншого боку й втекла геть.З того часу кішка й забула, що таке глибокий сон. Щоночі прислухається, чи не шкрябає десь мишка, і чатує біля кожної нори. А мишка з того часу добре знає: якщо побачить кішку — носа з нори не висуне.

У далекій африканській савані, де сонце гріло землю, а акації гойдали гілки на вітрі, жило маленьке слоненя Сімо. Сімо було добрим і веселим, але його великі, мов вітрила, вуха робили його несхожим на інших слоненят. Вони гойдалися, коли він біг, і гуділи, коли дув вітер.Інші тварини в савані – зебри, жирафи, антилопи – часто сміялися з нього. «Гей, Сімо, твої вуха, як парасольки!» – гукали вони. «Ти що, збираєшся полетіти?» Сімо червонів, опускав голову і ховався за мамою-слонячкою. Йому здавалося, що його вуха – це щось соромне, і він мріяв бути «нормальним», як усі.Одного спекотного дня Сімо сидів біля водойми, сумно дивлячись на своє відображення. Раптом він почув тихий голосок: «Ей, чому ти такий сумний?» Сімо озирнувся і побачив крихітне мишеня з блискучими очима. Його звали Мікі.«Усі сміються з моїх вух, – зітхнув Сімо. – Вони кажуть, що я дивний». Мікі уважно подивився на слоненя і сказав: «А я думаю, що твої вуха – це суперсила! Хочеш, я тобі докажу?»Сімо здивувався, але погодився. Мікі повів його до великого баобаба, де зібралися тварини, щоб сховатися від спеки. «Сімо, – шепнув Мікі, – помахай вухами, як крилами!» Сімо нерішуче спробував – і його вуха здійняли такий сильний вітерець, що всім стало прохолодно. Тварини зраділи: «Ого, Сімо, це ж як природний вентилятор!» Мікі хитро всміхнувся: «Бачиш? Те, що здається слабкістю, може бути твоєю силою!» З того дня Сімо і Мікі стали найкращими друзями. Мишеня навчило слоненя пишатися собою, а Сімо допомагав Мікі, захищаючи його від більших тварин своїм хоботом і вухами.Невдовзі тварини в савані перестали дражнити Сімо. Вони зрозуміли, що кожен особливий по-своєму. А Сімо зрозумів найважливіше: ти цінний, незалежно від того, що кажуть інші. І з тими великими вухами він почувався найщасливішим слоненям у світі.

Жив собі Кіт, який був такий пильний, що жодна Миша не наважувалася висунути навіть кінчик своїх вусиків — боялася бути з’їденою живцем. Здавалося, Кіт був усюди водночас, завжди готовий до стрибка з гострими кігтями. Нарешті Миші почали так ретельно сидіти у своїх норах, що Кіт зрозумів: аби вполювати хоч одну, йому доведеться вдатись до хитрощів.Одного дня він видерся на полицю й повис на ній головою вниз, наче мертвий, тримаючись за мотузки однією лапою.Коли Миші визирнули та побачили його в такому стані, то вирішили, що його повісили за якийсь злочин. Спершу дуже обережно вони висунули голови й обнюхали все навколо. Але коли нічого не зворухнулося, всі радісно повилазили святкувати смерть Кота.Та саме в той момент Кіт відпустив мотузку — і перш ніж Миші встигли отямитися від несподіванки, він уже вполював трьох чи чотирьох.Після цього Миші стали ще обережнішими й зовсім не виходили з дому. Але Кіт, усе ще голодний, знав не один трюк. Він обвалявся в борошні, поки не став білим з голови до лап, і ліг у борошняний ящик, залишивши одне око відкритим, чекаючи на здобич.І справді, Миші незабаром почали виглядати. Кіт уже уявляв, як ось-ось схопить молоду соковиту Мишку, коли з нори визирнув старий Пацюк. Він мав великий досвід у справах із Котами й пастками, а ще — недостачу частини хвоста, здобуту дорогою ціною. З безпечної відстані він приглядався до борошна. — Обережно! — вигукнув він. — Може, то й справді купа борошна, але мені воно дуже вже нагадує Кота. Що б це не було, краще триматися подалі.Мудрі не дають себе ошукати вдруге.

Жила-була Сільська Мишка. Одного дня до неї в гості завітала її родичка — Міська Мишка. На обід господиня приготувала пшеничні зернятка, корінці й жолуді, а запивали вони усе холодною водичкою. Міській гості така їжа зовсім не сподобалася. Вона їла зовсім трішки й тільки з ввічливості усміхалася.Після обіду мишки довго розмовляли. Міська Мишка розповідала про життя в місті, про смачні страви та розкіш, а Сільська слухала й дивувалася. Уночі їй навіть наснилося, що вона теж живе в місті, де все так гарно й багате.Тож наступного ранку, коли Міська Мишка запросила подружку до себе, та з радістю погодилася.Приїхали вони в розкішний дім. На столі ще стояли залишки святкового бенкету: тістечка, сири, солодощі — справжня казка для мишок! Але щойно Сільська Мишка зібралася відкусити шматочок ніжного пиріжка, як почула гучне нявчання кота та дряпання у двері. Перелякані мишки кинулися в схованку й довго лежали нерухомо, майже не дихаючи. Коли ж нарешті наважилися повернутися до частування, двері раптом відчинилися, і до кімнати зайшли слуги прибирати зі столу, а за ними — й хатній пес.Сільська Мишка затрималася у домівці подруги рівно настільки, щоб забрати свою валізку та парасольку.— У тебе, звісно, є розкоші й ласощі, яких у мене немає, — сказала вона, швидко збираючись, — але я більше ціную свою просту їжу та спокійне життя на селі, разом із миром та безпекою, які вони дають. Краще бідність із безпекою, ніж достаток серед страху й небезпеки.