Казки про мишу

Миші якось скликали збори, щоб вирішити план, як позбутися свого ворога — кота. Принаймні вони хотіли знайти спосіб дізнаватися, коли кіт наближається, щоб мати час втекти. Дійсно, щось потрібно було робити, адже вони жили в постійному страху перед його кігтями і ледве наважувалися покидати свої нори вдень чи вночі.Було обговорено багато планів, але жоден з них не здавався достатньо хорошим. Нарешті дуже молода миша піднялася і сказала:«У мене є план, який здається дуже простим, але я знаю, що він буде успішним. Усе, що нам потрібно зробити, — це прив’язати дзвіночок до кота. Коли ми почуємо дзвінок, ми одразу дізнаємося, що наш ворог наближається».Всі миші дуже здивувалися, що раніше не додумалися до такого плану. Але серед радості через їхнє щастя піднялася стара миша і сказала:«Скажу, що план молодої миші дуже хороший. Але дозвольте поставити одне питання: хто прив’яже дзвіночок коту?» Сказати, що щось слід зробити — одне, а зробити це насправді — зовсім інша справа.

Молода Миша, у пошуках пригод, бігала берегом ставка, де жила Жаба. Коли Жаба побачила Мишу, вона підпливла до берега і заквакала:— Чи не завітаєш до мене? Обіцяю, тобі буде весело, якщо прийдеш. Попередження: Байка містить елементи, які можуть бути сприйняті як жорстокі. Рекомендується для дітей шкільного віку (6), або для спільного читання з дорослим. Мишу не потрібно було довго вмовляти, бо вона дуже хотіла побачити світ та все, що в ньому є. Та хоч вона й трохи вміла плавати, не наважилася б пірнати в ставок без допомоги.Жаба мала свій план. Вона прив’язала ногу Миші до своєї за допомогою міцного очерету. Потім стрибнула у ставок, тягнучи за собою наївну подругу. Миші це швидко набридло, і вона захотіла повернутися на берег; але підступна Жаба мала інші наміри. Вона потягла Мишу під воду і втопила її. Та перш ніж змогла розв’язати очерет, що зв’язував її з мертвою Мишею, над ставком пролетів Яструб. Побачивши тіло Миші, що плавало на воді, Яструб різко низько спустився, схопив Мишу і відніс її, тримаючи Жабу, що звисала з ноги. Так одним ударом він здобув і рибу, і м’ясо на обід.Ті, хто намагається нашкодити іншим, часто самі страждають через свою підлість.

У золотавому краї, де осінь малювала ліс пурпуром і золотом, жив маленький Промінчик. Він був не просто сонячним променем, а справжнім чарівником світла, що вмів танцювати на листі й зігрівати своїм дотиком усе живе. Промінчик любив осінь за її барви, за шурхіт листя під лапками лісових звірят і за тонкі павутинки, що гойдалися в повітрі, наче срібні струни.Та одного ранку, коли вітер загудів холодніше, Промінчик помітив, що лісові мешканці притихли. Білочка сумно гребла горішки в нору, бджілки гуділи без радісного дзижчання, а Їжачок згорнувся в клубочок, бурмочучи про зиму.— Чому ви такі сумні, друзі? — запитав Промінчик, стрибаючи з гілки на гілку.— Осінь іде, Промінчику, — зітхнула Білочка, притискаючи до себе дубовий жолудь. — Скоро холод скує землю, і наше літо зникне назавжди.— Я хочу ще тепла, ще сонця! — пропищала Мишка, визираючи з-під опалого листя. — Хоч на кілька днів!Промінчик задумався. Він знав, що осінь не зупинити, адже вона — мудра ткаля, що готує землю до зимового сну. Та в його серці зажевріла іскорка. «А що, як я подарую їм трішки літа?» — подумав він і полетів до своєї бабусі, старенької Сонячної Кулі, що гріла небо з давніх-давен.Бабуся сиділа на краю хмари, плетучи з золотих ниток теплі спогади про літо. Її промені гойдалися, наче шовкові стрічки, а голос був м’яким, мов вечірній вітерець.— Бабусю, — сказав Промінчик, — лісові мешканці тужать за теплом. Чи можеш ти сплести для них кілька сонячних днів, щоб вони знову усміхнулися?Сонячна Куля всміхнулася так, що навіть хмари розступилися.— Мій маленький чарівнику, — мовила вона, — я подарую тобі жменю золотих ниток. З них ти сплетеш теплі дні, які люди назвуть «бабине літо». Але пам’ятай: ці дні будуть легкими, як павутина, і короткими, як подих осені.На світанку ліс прокинувся в обіймах тепла. Промінчик гасав між деревами, розсипаючи золоте сяйво. Павутинки заіскрилися, наче кришталеві нитки, листя заграло рубіновими й бурштиновими барвами, а повітря стало таким м’яким, що здавалося, ніби літо повернулося на мить. Білочка затанцювала на гілці, бджілки загуділи веселі пісні, а Їжачок розгорнувся й підставив носика теплому вітерцю. — Оце так бабине літо! — радісно вигукнула Білочка.— Дякуємо, Промінчику, і твоїй бабусі! — гукали звірята, сміючись.Промінчик сяяв, наче маленька зірка, а Сонячна Куля дивилася з неба, тихо всміхаючись. Бабине літо тривало недовго, але кожен у лісі відчув його магію. Коли ж останні золоті нитки розтанули, звірята вже не сумували. Вони знали: навіть у холодну пору природа ховає для них маленькі дива, варто лише дочекатися. Бабине літо нагадує нам, що краса й тепло ховаються в найкоротших митях. Цінуйте їх, бо навіть маленьке диво може зігріти серце надовго. Що таке “бабине літо” з погляду науки?З наукового погляду, бабине літо — це період короткочасного потепління восени після перших похолодань. Воно виникає внаслідок стійкого антициклону, який приносить ясну, суху та теплу погоду. У цей час в атмосфері мало вологи, небо чисте, а сонячні промені, хоч і менш інтенсивні, добре прогрівають повітря. Чому багато павутиння: Тепла, безвітряна і суха погода створює ідеальні умови для переселення павуків. Вони випускають тонкі нитки павутини, щоб за допомогою потоків повітря “подорожувати” на великі відстані — це явище називається аеропланктон павуків. Саме тому восени, під час бабиного літа, у повітрі й на гілках помітно багато блискучих павутинок. Тривалість: зазвичай кілька днів або тиждень у вересні–жовтні.

Жило було маленьке мишеня, якого звали Крумчик. Він був добрий, лагідний і дуже вразливий. Якщо хтось казав щось неприємне — навіть жартома — він одразу вірив і засмучувався.Одного ранку Крумчик знайшов шматочок сиру біля старого дуба. — О, який смачний! — зрадів він і підстрибнув.Та саме тоді з гілки скочила Білка: — Фу, сир смердить! Як ти можеш це їсти?Крумчик опустив вушка: — Мабуть, і справді він поганий…Поруч сиділа стара сова на гілці. Вона бачила все. — Чому ти засмутився, маленький? — спитала вона. — Бо Білка сказала, що мій сир смердить, — відповів Крумчик.Сова усміхнулася: — Те, що сказала Білка, — думка, а не факт.— А яка між ними різниця? — запитало мишеня.Сова розкрила крила й пояснила: — Факт — це те, що правда для всіх і що можна перевірити. Наприклад: Сир жовтий — це факт. Він холодний на дотик — це факт. У ньому є дірочки — теж факт. А от коли хтось каже:“Сир смердить” або “Сир — гидкий” — це вже думка. Комусь запах не подобається, а хтось обожнює його смак. Крумчик замислився. — Тобто Білка просто не любить сир, а це не означає, що він поганий? — Саме так! — кивнула Сова. — У всіх різні смаки. Іноді, коли хтось сердитий або голодний, його думки можуть звучати грубо. Але це не твоя провина.Наступного дня Крумчик ніс додому свій улюблений горішок, коли повз пробіг Їжак. — Ха! Такий дрібний горішок — і ти ним пишаєшся? — пирхнув він.Крумчик хотів образитися, але згадав слова Сови. — Це твоя думка, Їжаче, — сказав він спокійно. — А для мене цей горішок — скарб.Їжак здивувався: — Вибач… Я, мабуть, просто роздратований. Зранку дощ промочив мені голки.— То ти не злий, ти просто мокрий і сердитий? — уточнило мишеня. — Саме так, — усміхнувся Їжак. І вони разом побігли шукати сухе листячко.Ще одного яскравого дня на лісовій галявині Крумчик показував малюнок, який зробив із пелюсток. — Який гарний! — сказав Метелик. А Лисеня пирхнуло: — Мені не подобається. Кольори дивні.Крумчик уже хотів зім’яти свою картинку, але раптом згадав: — Коли хтось каже “мені не подобається”, — це не значить, що вона погана. Це просто його смак.І він спокійно продовжив приклеювати пелюстки. Метелик аплодував. Урок від СовиТого вечора Сова знову прилетіла. — Ну що, Крумчику, тепер ти розумієш різницю?— Так! — радісно пискнуло мишеня. — Факти — це коли щось можна побачити або перевірити. А думки — це просто чиєсь “мені подобається” або “мені ні”.Сова схвально кивнула: — Пам’ятай, малюче: Якщо хтось каже, що ти некрасивий — це лише його думка. А факт у тому, що ти — мишеня, яке має лагідне серце, блискучі очі й вміє робити добро. Ніхто не може знати про тебе все, тому не дозволяй чужим словам робити тебе сумним. Крумчик подякував Сові й пішов додому з теплим серцем і новою мудрістю.

Лев спав у лісі, велика голова його лежала на лапах. Несподівано поряд з’явилася маленька боязка Миша і, налякана та кваплячись втекти, пробігла по носу Левові. Розбуджений від дрімоти, Лев сердито поклав свою величезну лапу на крихітну істоту, щоб убити її.«Помилуйте мене!» — благала бідна Миша. «Будь ласка, відпустіть мене, і колись я обов’язково вам стану у пригоді.»Леву було дуже смішно думати, що Миша колись зможе йому допомогти. Але він був щедрим і зрештою відпустив Мишу.Через кілька днів, полюючи в лісі, Лев потрапив у пастку мисливської сіті. Не в змозі звільнитися, він наповнив ліс своїм сердитим ревом. Миша впізнала його голос і швидко знайшла Лева, що боровся у сітці. Підійшовши до одного з великих канатів, які його обв’язували, вона перегризла його, і незабаром Лев був на свободі. «Ти сміявся, коли я казала, що відплачу тобі,» — сказала Миша. «А тепер бачиш, що навіть Миша може допомогти Левові.» Мораль: Добро ніколи не пропадає марно.

Дуже молоде Мишеня, яке ще ніколи не бачило світу, ледь не потрапило в біду під час свого першого ж виходу назовні. І ось яку історію воно розповіло своїй мамі про свої пригоди.«Я мирно прогулювався, і щойно завернув за ріг у сусідній двір, як побачив двох дивних створінь. Одне з них мало дуже привітний і добрий вигляд, а друге було найстрашнішим чудовиськом, яке тільки можна уявити. Тобі варто було його бачити.«На вершині його голови та попереду шиї висіли шматки сирого червоного м’яса. Він неспокійно ходив туди-сюди, розриваючи землю своїми кігтями та люто б’ючи крилами себе по боках. Щойно він мене побачив, як розкрив свого гострого рота, наче хотів мене проковтнути, а тоді видобув пронизливий крик, від якого я ледве не зомлів від страху».Чи здогадуєтесь ви, кого ж намагалося описати маленьке Мишеня? Це був ніхто інший, як Сільський Півень — перший, якого Мишеня коли-небудь бачило.«Якби не те жахливе чудовисько, — продовжувало Мишеня, — я б познайомився з тим гарним створінням, що виглядало таким добрим і лагідним. Воно мало густе оксамитове хутро, покірний вираз мордочки та дуже скромний вигляд, хоча очі у нього були яскраві й блискучі. Глянувши на мене, він помахав своїм гарним довгим хвостом і усміхнувся. «Я певен, що він якраз збирався заговорити до мене, коли те чудовисько, про яке я тобі розповідав, знову видало страшенний крик — і я втік, рятуючись».«Сину мій, — сказала Мишача Мама, — те лагідне створіння, яке ти бачив, було ніхто інший, як Кіт. Під своїм привітним виглядом він приховує злобу до кожного з нас. Другий же був просто птахом, який не заподіяв би тобі та найменшої шкоди. А от Кіт — він нас їсть. Тож дякуй, дитино, що залишився живий. І запам’ятай на все життя: ніколи не суди про когось за зовнішністю».Не покладайся лише на зовнішній вигляд.