Оповідання

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги і її затопчуть». Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає: — Чого це ти так довго ходив? — А я снідав, — каже Сергійко. — Як — снідав? — дивується мати. — А вони запросили мене снідати… — А що ж ти їм відповів? — Нічого… Сів і поснідав. — Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний. — Але ж мені їсти дуже хотілося… Сказати — не голодний… — Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити? — Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі. Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір. — Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко. — Ой, добре буде гойдатися! — зраділа Оля. Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися. Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає. Мишко й каже: — І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає. Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі — гніздечко синиччине, а в гніздечку — пташенята маленькі. — Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля. — Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко. — Подумай, чого, — відповіла Оля. Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

Мати послала Олега і Романа до дідуся. Він у сусідньому селі живе. Зраділи хлопці: давно не були в дідуся. У нього в садку яблука смачні, ото вже поласуємо, думають. Принесли дідусеві нову вишиту сорочку, що мати передала. Подякував дідусь і каже:— Ідіть, діти, в садок, ласуйте яблуками.Побігли хлопці у садок, наїлися яблук. Дідусь поставив на столі тарілку меду. Взяли вони по ложці й не можуть більше. Зібралися хлопці додому. Дав дідусь баночку меду й каже:— Хай і мама покуштує.Пішли хлопці. Дорога далека. Захотілося їсти. Сіли під вербою, з’їли трохи меду. Та й знову йдуть.Захотілося їсти ще дужче. Ще сіли, наче й небагато з’їли, а меду лишилося тільки на денці. Ще раз сіли… Баночка стала порожня. Підійшли до хати, сіли під явором та й думають: «Що ж мама скаже?»Вийшла мама з хати, дивиться — хлопці плачуть:— Чого це ви плачете? — стривожилася мати.Розповіли сини, як мед поїли. Мама зраділа сміється. Хлопці дивуються, питають— Мамо, чого ви радієте?— Того, що ви плачете…

Дідусь з онуком йшли великим лісом. Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами. Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку. — Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо? — Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь. Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості. Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки. На вікні — відро з водою. Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти. — Хто це все поставив на стіл? — питає онук. — Добрий чоловік, — мовив дідусь. — Як це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався? — Щоб ти став кращим, — відповів дідусь. Чому вчить оповідання В.Сухомлинського “Щоб ти став кращим”?Мораль цього оповідання — доброта передається далі. Незнайомий подорожній залишив їжу не для похвали, а щоб допомогти іншим, і це вчить хлопчика важливому життєвому уроку: справжнє добро робиться безкорисливо. Маленькі вчинки доброти можуть змінити людей і зробити світ кращим.Радимо прочитати оповідання “Чого синичка плаче?” та “Правда буває гірша за неправду”.

У дрімучому лісі й у глибокому яру ще лежать холодні сніги. Спить пролісок під торішнім листям. Синіє лід на ставку. Тільки на горбах і схилах розтало, потекли струмочки. Запарувала земля, в синьому небі заграло ясне сонечко. Вийшла з хати Маринка й побачила сіру пташку в небі. Пташка співала. Немов срібний дзвіночок на крильцях підняла, і він тремтів, тремтів. — Мамо, що це за пташка співає? — питає Маринка маму. — Жайворонок, — відповідає мама. — Чого ж він так рано прилетів? Чому так радісно співає? Ще ж сніги лежать… — Жайворонок сонечкові допомагає, — каже мама. — Як же він допомагає? — дивується Маринка. — Коли жайворонок злітає в синє небо, воно стає тепліше.

Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:— Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уздовж, сто впоперек і скопай.Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився. Наприкінці робота ішла все краще й краще. Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибу, вона зламалась.Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за таку шкоду?— Пробачте мені, тату, — каже син. — Я вчинив збиток. Лопата зламалась.— А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?— Навчився, — каже. — І копати наприкінці було легше, як на початку.— То ти не загубив, а знайшов.— Що ж я знайшов, тату?— Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.

Настала довгоочікувана весна. З-під землі з’явилася зелена стрілочка. Вона швидко розділилася на два листочки. Листочки стали широкими. А між ними з’явився маленький, тоненький паросток. Він піднявся, нахилився до одного листочка й одного чудового ранку розцвів білими Дзвіночками. Це були Дзвіночки Конвалій. Білі Дзвіночки Конвалій побачив маленький хлопчик. Його вразила краса квітів. Він не міг відірвати очей од них. Хлопчик простягнув руку, щоб зірвати квіти, на що ті прошепотіли: — Хлопчику, для чого ти хочеш нас зірвати? — Ви мені подобаєтеся. Ви дуже красиві, — відповів хлопчик. — Добре, — сказали Дзвіночки Конвалій, тихо зітхнувши. — Зривай, але перед тим, як зірвати, скажи, які ми красиві. Хлопчик подивився на Дзвіночки Конвалій. Вони були прекрасні. Вони були схожі й на білу хмаринку, і на крило голуба, і ще на щось дивно красиве. Хлопчик усе це відчував, але сказати не зміг. Він стояв біля Дзвіночків Конвалій, зачарований їх красою. Стояв і мовчав. — Ростіть, Дзвіночки, — тихо вимовив хлопчик.