Казки про осінь

Жила-була осінь. Вона була чарівницею, яка приходила після літа і прикрашала природу в золоті та червоні барви. Осінь була дуже працьовитою: кожного року, коли наставала її пора, вона фарбувала листя на деревах у теплі кольори, насипала жовтих килимів під ноги і огортала світ лагідним осіннім вітерцем.Одного разу, коли Осінь знову прийшла у своє королівство, вона помітила, що природа цього року особливо гарна, але люди, захоплені своїми справами, не звертали на неї уваги. Вони поспішали, не помічали краси жовтогарячого листя та яскравих плодів. Осінь вирішила, що настав час щось змінити.Осінь мала трьох вірних друзів — дощик, вітерець і павутинку. Вона покликала їх і сказала:— Треба нагадати людям, що осінь — це чарівний час. Дощику, ти помий вулиці м’яким дощем, щоб земля заблищала. Вітерцю, ти підніми листя в повітря, щоб воно танцювало в красивому вальсі. А ти, павутинко, ніжно розстели свої ниточки між гілками дерев, щоб вони світилися на сонці.Після цих слів осінь розпочала свою роботу. Небо стало синім, і м’який дощ почав змивати пил із доріг. Листя піднімалося у повітря, кружляючи в ніжному танці, а павутиння блищало в сонячних променях, ніби мереживо, розтягнуте між гілками дерев. Діти вийшли на вулиці, почали збирати каштани, жолуді й гратися в листі. Дорослі, які зазвичай поспішали, раптом зупинилися й підняли голови, побачивши, як красиво світить осіннє сонце крізь золоте листя.Одна маленька дівчинка на ім’я Марічка, побачивши цю красу, підійшла до Осені, яка тихо сиділа на лавці в парку і спостерігала за всім. Марічка спитала:— Осене, чому ти така красива і спокійна? Осінь усміхнулася й відповіла:— Я приходжу щороку, щоб нагадати всім про важливість спокою та краси в житті. Моя мета — показати, що навіть коли щось закінчується, як літо, завжди є час для нового початку. Листя опадає, щоб навесні з’явилося нове. І так у всьому житті — після будь-якого завершення настає новий початок.Марічка замислилась і усміхнулася у відповідь. Вона зрозуміла, що кожна пора року має свою чарівність, і що варто цінувати кожен момент.Осінь залишилася ще на декілька тижнів, а потім тихо зникла, щоб дати дорогу зимі. Але люди цього разу запам’ятали її урок і завжди з нетерпінням чекали її повернення.І ось так, щороку, Осінь приходила, щоб принести спокій, затишок і нагадати всім про красу моментів, які швидко минають, але завжди залишають по собі теплі спогади.

Осінь – це дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня – Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне. Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою підіймається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь. Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть. Любить Осінь заходити у садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють. А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах. Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає- пісню про срібні павутинки.

Одного осіннього ранку маленький їжачок Хрумчик прокинувся від теплого промінчика сонця. Осінь вже постукала в лісові двері, а це означало, що час готувати запаси на зиму.— Треба знайти щось смачненьке! — подумав їжачок і почимчикував до лісової галявини.Раптом він побачив під великим яблуневим деревом кругле червоне яблуко.— Ой, яке гарне! І напевно дуже смачне! — зрадів Хрумчик.Та ось біда — яблуко було важким, і їжачкові було складно котити його до своєї нірки. Він спробував штовхати його носиком, але воно знову й знову відкочувалося.— Що ж робити? — замислився їжачок.Аж тут налетів вітерець, і яблуко покотилося прямо до нього. Їжачок нахилився, і раптом яблуко причепилося до його колючок!— Оце так диво! — засміявся їжачок. Весело крокуючи додому, він зустрів зайчика.— Ой, Хрумчику, ти не бачив чогось смачненького? Я так зголоднів! — сумно сказав зайчик.— Звісно! Ось, тримай шматочок яблучка! — і їжачок відкусив для друга скибочку.Трохи далі він зустрів білочку.— Ой, їжачку, а чим це ти так смачно пахнеш? — запитала вона.— Це моє яблучко! Хочеш скуштувати? — запропонував Хрумчик.— Дуже! — зраділа білочка, і їжачок поділився ще одним шматочком.Так, по дорозі додому, Хрумчик пригостив і мишеня, і пташку, але коли дістався нірки, на його колючках усе ще залишалося пів яблука!— От і чудово! — задоволено сказав їжачок і з насолодою з’їв свою частинку.Йому було приємно знати, що він не лише назбирав собі запаси, а й зробив друзів щасливими.

Жила-була в густому лісі маленька Лисичка на ім’я Ліна. Вона була руденька, спритна і дуже пишалася тим, що все на світі може зробити сама. “Мені ніхто не потрібен!” – казала вона, гордо махаючи пухнастим хвостом. Ліна сама знаходила собі їжу, сама копала нори, сама розв’язувала всі свої лисячі справи. Але одного дня з нею сталася пригода, яка відкрила їй очі на дещо важливе.Якось восени, коли ліс укрився золотим листям, Ліна вирішила назбирати ягід на зиму. Вона помітила густі кущі малини біля старого пня і подумала: “Я ж Лисичка, я все вмію! Зараз пролізу туди і наберу собі запасів!” Не сказавши нікому ні слова, вона пірнула в кущі. Спочатку все йшло добре: Ліна обережно просувалася між гілками, тягнулася до стиглих ягід, але раптом її хвіст заплутався у старій сітці, що хтось давно залишив у лісі. Ліна смикнулася, але сітка затягнулася ще міцніше, обплутавши її лапи.“Ой-ой-ой!” – застогнала Ліна, намагаючись вибратися. Але що більше вона борсалася, то тугіше сітка стискала її. Лисичка злякалася, але все ще не хотіла кликати на допомогу. “Я сама впораюся!” – бурмотіла вона, хоч уже відчувала, як лапки німіють від напруги.Тим часом повз кущі проходив Їжачок Колючий. Він почув тихе скиглення і зупинився. “Ліно, це ти там?” – гукнув він, зазираючи в малинник. “Ні-ні, це не я! Я все можу сама!” – відмахнулася Лисичка, хоч Їжачок уже побачив її в сітці. “Та бачу ж, що тобі важко. Давай допоможу!” – сказав Їжачок і почав обережно розплутувати сітку своїми маленькими лапками.Ліна хотіла заперечити, але від утоми тільки тихенько пискнула. Їжачок покликав ще й Зайчика Вуханя, який саме стрибав неподалік. Зайчик приніс гострий камінчик, щоб перерізати міцні нитки, а разом вони з Їжачком звільнили Ліну з пастки. Лисичка вибралася на траву, зніяковіла, але вдячна. “Дякую…” – пробурмотіла вона, опустивши очі.“Чому ти не покликала нас одразу?” – здивувався Зайчик. “Ми ж друзі, ми завжди раді допомогти!” Їжачок кивнув: “Так, Ліно, просити допомоги – це не соромно. Навіть я, хоч і колючий, інколи прошу Зайчика дістати мені воду зі струмка, коли сам не можу дійти.” Ліна задумалася. Вона зрозуміла, що її гордість заважала їй бачити, які хороші в неї друзі. “Ви праві, – сказала вона нарешті. – Я думала, що бути сильною означає все робити самій. Але тепер бачу, що сильніше – це коли ти не боїшся попросити підтримки.”Відтоді Ліна змінилася. Вона все ще була спритною і кмітливою, але вже не соромилася звертатися до друзів, коли щось не вдавалося. А одного разу, коли Зайчик застряг у вузькій норі, а Їжачок не міг дістати яблуко з-під важкого каменя, це Ліна прибігла на допомогу – і всі разом вони весело сміялися, радіючи, що мають одне одного. Мораль: Казка вчить, що просити допомоги – це не слабкість, а сила. Друзі завжди поруч, щоб підтримати, і разом легше подолати будь-які труднощі.-

У чарівній Бухті Пригод, де вітер гойдав золоте осіннє листя, а сонце світило, наче великий апельсин, жив хлопчик на ім’я Алекс. Цього ранку він прокинувся раніше за всіх, адже сьогодні був особливий день — перший день у школі! Його новий рюкзак, синій, як морська хвиля, був наповнений скарбами: блискучими олівцями, зошитами з малюнками щенят і найсмачнішим у світі бутербродом із сиром. Алекс надів свою улюблену кепку, підстрибнув від радості й побіг до зупинки шкільного автобуса. Але щойно він дістався до парку, його серце завмерло — рюкзак… зник!— Мій рюкзак! Як же я піду до школи без нього? — вигукнув Алекс, озираючись навколо. Листя шелестіло, пташки співали, але рюкзака ніде не було видно. Хто ж міг його забрати? Тим часом у штабі Щенячого патруля задзвонив щеняфон. Хоробрий Райдер, лідер команди, почув схвильований голос мера Гудвей: — Райдер, біда! Алекс загубив свій рюкзак, а шкільний автобус уже на підході! Без нього перший день у школі пропаде!— Не хвилюйся, мер, Щенячий патруль усе виправить! — відповів Райдер і скликав свою команду. — Щенята, до штабу, мерщій! Щенята прибігли, виляючи хвостами. Там були відважний поліцейський Гонщик, кремезний будівельник Кріпиш, смілива льотчиця Скай, кумедний пожежник Маршалл, водний рятівник Зума і майстер переробки Роккі. Райдер пояснив: — Друзі, у нас загадка! Рюкзак Алекса зник, і ми маємо знайти його до приїзду автобуса. Гонщик, твій супернюх нам потрібен, щоб знайти сліди. Скай, облети місто з неба. Кріпиш, перевір кущі й паркани — може, рюкзак десь застряг!— Гонщик готовий до дії! — гавкнув Гонщик, поправляючи свій синій капелюх. — Скай злітає в небо! — весело сказала Скай, готуючи гелікоптер. — Кріпиш на бульдозері, вперед! — прогримів Кріпиш, готовий розгрібати будь-які перешкоди.Гонщик припав носом до землі й одразу відчув щось дивне. “Пахне сиром… і ще чимось… але що це?” — подумав він. Слід вів через парк, повз гойдалки, до старого дуба. Але там був лише шматочок хліба з крихтами. “Хтось їв бутерброд Алекса!” — вигукнув Гонщик. Та хто ж це міг бути?Скай, гудячи в небі, помітила щось синє біля річки. “Райдер, там якась тінь тікає з чимось блискучим!” — повідомила вона. Щенята помчали до річки, але знайшли лише порожню коробку з-під соку. Загадка ставала дедалі заплутанішою!— Хтось грає з нами в хованки, — сказав Райдер. — Треба думати, як справжні детективи!Кріпиш тим часом розгрібав кущі біля крамниці пана Портера. “Гей, тут сліди лапок! І вони не собачі!” — гавкнув він. Сліди вели до вузької алеї, де щенята побачили… кішку Калі! Вона сиділа на паркані, облизуючи вуса, а поруч лежав синій рюкзак Алекса. Але коли Гонщик спробував його схопити, Калі хитро муркнула й стрибнула на дах, тягнучи рюкзак за собою.— Калі, віддай рюкзак! — крикнув Гонщик. Та Калі лише блиснула зеленими очима й побігла далі, перестрибуючи з даху на дах.Райдер викликав Маршалла: — Маршалл, бери драбину! Калі на даху з рюкзаком!Маршалл, як завжди, трохи спіткнувся, виїжджаючи на своїй пожежній машині. “Ой, мої лапи!” — засміявся він, але швидко підняв драбину. Та Калі була швидшою — вона стрибнула на дерево, а звідти на візок пана Портера, який котився вниз по вулиці! Рюкзак гойдався в її зубах, а щенята бігли слідом, намагаючись не відставати.— Це справжня гонитва! — вигукнув Зума, приєднуючись до команди на своєму катері, який він пригнав до каналу.Роккі придумав хитрий план. Він зробив пастку з мотузки й коробки, посипавши всередину трохи крихт від бутерброда. “Калі не встоїть перед їжею!” — сказав він. Але Калі була надто розумною й обійшла пастку, залишивши щенят у подиві.Нарешті Скай придумала, як розв’язати цю загадку. Вона піднялася високо в небо й закружляла над Калі, створюючи вихор із листя. “Мяу!” — зойкнула Калі, здивовано випустивши рюкзак. Гонщик блискавично підхопив його лапами. “Є!” — радісно гавкнув він. — Молодці, щенята! — похвалив Райдер. — А тепер швидше до автобуса!Щенячий патруль помчав до зупинки, де Алекс стояв, сумно дивлячись на дорогу. Побачивши свій рюкзак, він аж підстрибнув від щастя. “Ви найкращі, Щенячий патруль! Мій перший день у школі врятовано!” — вигукнув він, обіймаючи Гонщика й Кріпиша. Шкільний автобус загудів, і Алекс, махаючи рукою, поїхав до школи, готовий до нових пригод. А Щенячий патруль повернувся до штабу, де Райдер пригостив усіх смачними кісточками. “Що за день!” — засміявся Маршалл, випадково перекинувши миску з водою. Усі щенята розреготалися.Тієї ночі Бухта Пригод спала спокійно, знаючи, що Щенячий патруль завжди розплутає будь-яку загадку й урятує день — навіть якщо це перший день у школі!Кінець.

Жила-була в маленькому шведському містечку незвичайна дівчинка на ім’я Пеппі Довгапанчоха. Уявіть собі: руде волосся, заплетене у дві косички, що стирчать у різні боки, веснянки на обличчі, як маленькі зірочки, і широка усмішка, яка могла розтопити будь-яке серце! Пеппі була не просто дівчинкою — вона була найсильнішою у світі, могла підняти свого коня однією рукою і жила сама у великій старій хатині, яку називала Вілла «Курка». Разом із нею мешкали її вірні друзі: кумедна мавпочка Пан Нільсон, яка завжди сиділа в неї на плечі, і кінь, що мирно пасся на ґанку. Якщо ще не знайомі із Пеппі Довгапанчохою, радимо відкрити Пеппі Довгапанчоха (скорочено), щоб більш детально познайомитися з головними героями. Одного сонячного ранку Пеппі сиділа на кухні, наминаючи величезний бутерброд із сиром і медом, коли до неї завітали її найкращі друзі — Томмі та Анніка. Це були звичайні діти з сусіднього будинку, які обожнювали пригоди Пеппі. Томмі, з акуратно зачесаним волоссям, і Анніка, з бантиками на косах, сяяли від захвату, розповідаючи про школу.— Пеппі, ти уявляєш, у школі ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще малюємо й співаємо! — сказала Анніка, її очі блищали, як два маленькі озерця.— А ще там є перерви, коли можна бігати й гратися! — додав Томмі, жваво розмахуючи руками.Пеппі замислилася, жуючи бутерброд. «Школа? Хм, це, мабуть, як велика пригода, тільки з партами й книжками!» — подумала вона. Її очі загорілися, і вона вигукнула:— Тоді я йду з вами! Хочу побачити, що це за школа така, де ви стільки всього робите!Наступного дня Пеппі вдягла свою улюблену сукню, яка була трохи завелика і різнокольорова, наче веселка, взяла Пана Нільсона на плече, а коня залишила вдома, пообіцявши йому принести цукерку. Вона стрибала поруч із Томмі та Аннікою, співаючи вигадану пісеньку: «Школа, школа, це так кльово, там, напевно, купа дива!»Коли вони зайшли до класу, усі діти витріщилися на Пеппі. Вона виглядала як персонаж із казки: руді косички стирчали, як антени, а Пан Нільсон почав стрибати по партах, викликаючи сміх у всіх. Вчителька, пані Ларсон, була милою, але суворою. Вона поправила окуляри та сказала:— Ласкаво просимо, Пеппі. Сідай, будь ласка, і почнімо урок.Першим був урок математики. Вчителька запитала: «Скільки буде сім плюс п’ять?» Усі діти підняли руки, але Пеппі вигукнула, не чекаючи дозволу:— О, я знаю! Сім яблук і п’ять яблук — це дванадцять яблук! Але якщо це не яблука, а, скажімо, пірати, то вийде ціла піратська команда, яка попливе шукати скарби!Діти зареготали, а вчителька здивовано підняла брови. Вона спробувала пояснити, що в математиці потрібні точні відповіді, але Пеппі вже розповідала історію про те, як вона одного разу порахувала сто п’ятдесят хмарок у небі, а потім вони перетворилися на цукрову вату.На уроці малювання стало ще веселіше. Вчителька дала завдання намалювати квіточку. Усі діти старанно малювали на маленьких аркушах, а Пеппі попросила дозволу малювати на дошці. Вона схопила крейду і намалювала величезний малюнок: слона, який тримає в хоботі цілу клумбу квітів, а поруч — корабель, що пливе по морю з цукерок. Малюнок був такий великий, що крейда скінчилася, а дошка ледь витримала! — Пеппі, це дуже гарно, але ми малюємо лише квіточку, — лагідно сказала вчителька.— Але ж квіточка без слона і корабля — це так нудно! — відповіла Пеппі, підморгнувши Пану Нільсону, який саме жував олівець.На перерві Пеппі влаштувала справжнє шоу: вона жонглювала яблуками, які принесла в кишенях, і навіть підняла парту над головою, щоб показати, яка вона сильна. Діти аплодували та сміялися, а Пеппі відчувала себе, як на сцені цирку.Але коли уроки продовжилися, вчителька пояснила, що в школі є правила: не можна кричати, бігати по класу чи малювати слонів на всю дошку. Пеппі слухала, схиливши голову, а потім сказала:— Знаєте, пані Ларсон, школа — це дуже цікаво, але я люблю вчитися по-своєму. Я вчуся, коли плаваю з піратами, коли літаю на повітряній кулі чи коли печу млинці для всіх у місті!Вчителька посміхнулася, але сказала, що Пеппі, мабуть, ще не готова до школи. Пеппі не образилася. Вона вирішила, що школа — це чудово для Томмі й Анніки, але її пригоди чекають на неї деінде.Перед тим як піти, Пеппі витягла з кишені величезний мішок із цукерками й печивом, які вона спекла напередодні. Вона роздала їх усім дітям і навіть вчительці, сказавши:— Це вам, щоб школа була солодшою!А потім Пеппі, тримаючи Пана Нільсона за лапку, пострибала назад до Вілли «Курка». Вона співала нову пісеньку: «Школа — це клас, але світ — мій дім, я вчуся щодня, коли бігаю в нім!»Томмі й Анніка проводжали її поглядом, сміючись. Вони знали, що Пеппі — це не просто дівчинка, а справжня чарівниця, яка робить кожен день незабутнім. А в школі ще довго згадували той день, коли Пеппі Довгапанчоха прийшла на уроки й принесла із собою цілу бурю веселощів.

Жило-було в невеличкому селі, де золоті поля гуділи від осіннього вітру, а дерева вдягалися в багряні шати, велике гарбузове поле. На тому полі ріс один особливий гарбуз — круглий, як повний місяць, і такий яскраво-помаранчевий, що здавався маленьким сонцем. Одного ранку, коли туман ще гойдався над землею, гарбуз раптом затремтів, засміявся гучним голосом і… ожив! Він скочив на свої міцні зелені ніжки, розправив листя, наче королівський плащ, і проголосив:— Я — Гарбузяний Король, володар осені! Віднині всі овочі та фрукти мого королівства зберуться на Велике Осіннє Свято! У селі здивувалися, але не злякалися, бо Гарбузяний Король виглядав добродушно: його очі з гарбузових насінинок блищали весело, а посмішка була широчезна. Він закотив свій трон — величезний гарбуз — на середину поля і запросив усіх овочів та фруктів приєднатися до свята.Першою пристрибала Морквиця, тоненька й руда, наче осіннє листя. Вона поклонилася і сказала:— Я, Морквиця, допомагаю людям бути здоровими! Мене додають у супи та салати, і мої вітаміни зігрівають усіх у холодні осінні дні!Гарбузяний Король кивнув і вигукнув: — Браво, Морквице! Ти — справжня королева супів! Ось тобі медаль із соняшникового насіння!Наступним прилетів Яблучко — червонобоке, соковите, з блискучою шкіркою. Воно закружляло перед королем і гордо сказало:— Я, Яблучко, дарую людям радість і солодкість! Мене печуть у пирогах, варять у компотах, а діти люблять хрумкати мене просто так!— Чудово, Яблучко! — засміявся Король. — Ти — скарб осінніх садів! Ось тобі корона з виноградних листочків!Тут приповзла поважна Картопелька, кругла й трохи запилена землею. Вона пихкала, але голос її був упевнений:— Я, Картопля, годую цілі родини! Мене смажать, варять, товчуть у пюре. Без мене осінь не була б такою ситною! Гарбузяний Король аж заплескав у листя: — Картопелько, ти — основа осіннього столу! Ось тобі орден із кукурудзяного качана!Один за одним приходили гості: Буряк розказав, як він фарбує борщ у рубіновий колір, Капуста похвалилася, що з неї готують голубці й квасять на зиму, а Виноградинка заспівала про те, як із неї роблять солодке вино. Навіть маленький Горішок, тріснувши шкаралупкою, гордо заявив, що додає хрускоту до осінніх страв.Та раптом із краю поля почувся тихий голос. Це була крихітна Квасолина, яка сором’язливо виглядала з-під стручка.— А я… я просто квасоля, — промовила вона. — Мене варять у супах, але я не така яскрава, як інші…Гарбузяний Король нахилився до неї й усміхнувся: — Квасолино, кожен овоч і фрукт важливий! Ти годуєш людей, даєш їм силу, і без тебе осінь не була б повною. Ти — маленька, але могутня! Ось тобі намисто з росинок!Свято тривало до вечора. Овочі та фрукти танцювали під осінній вітер, співали пісень, а селяни, які прийшли подивитися, сміялися й пригощалися гарбузовою кашею, яку приготував сам Король. Він гучно проголосив: — Осінь — це час урожаю, праці й радості! Кожен із вас, від величезної гарбузини до маленької квасолини, робить цей сезон особливим. Працюйте разом, і люди завжди будуть вдячні за ваші дари!Коли сонце сіло, Гарбузяний Король вкотре розправив свій листяний плащ і зник у тумані, залишивши по собі лише теплу посмішку та кошик стиглих гарбузів. А селяни ще довго згадували це свято, дякуючи землі за її щедрість і навчаючи дітей цінувати працю та кожен осінній плід. Мораль казки: Урожай — це результат спільної праці природи та людей, і кожен плід, навіть найменший, має свою цінність.

Недалеко від хати росла Хризантема. На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувалася своєю красою. Її квіти шепотіли: “Які ми красиві..” А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, звичайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір’я зів’яло, й від неї відгонило гострим духом. Хризантема морщила носа й каже:— Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх. Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчувала себе простачкою. Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми. Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: “Які гарні квіти в Хризантеми!” Жінка справді підійшла до Хризантеми й сказала: — Які гарні квіти!.. Хризантема аж танула од утіхи. Потім жінка нахилилася, вирвала Цибулину, роздивилася й вигукнула: — Яка гарна Цибулина! Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі думала: “Невже й Цибулина може бути гарна?”

Жило-було в лісі маленьке допитливе Зайченя Зоря. Воно любило бігати між деревами, нюхати квіти й слухати, як вітер шепоче свої таємниці. Одного осіннього дня Зоря помітило, що ліс став зовсім іншим. Листя на деревах, яке завжди було зеленим, почало сяяти золотом, червоним і помаранчевим кольорами, наче хтось розфарбував ліс чарівними фарбами!— Чому листя змінило колір? — здивовано запитало Зайченя у старого мудрого Дуба, який стояв посеред галявини.Дуб усміхнувся, шелестячи своїм листям, і сказав:— Ох, Зоря, це чарівна історія осені! Сідай, я тобі розкажу.Зайченя вмостилося біля коріння Дуба, а той почав розповідати:— Бач, Зоря, у кожного листочка є свій секрет. Усередині нього живуть маленькі чарівники — кольорові пігменти. Улітку головний чарівник — зелений пігмент, якого звати Хлорофіл. Він дуже працьовитий, бо допомагає листочкам ловити сонячне світло і готувати їжу для дерева. Через нього все листя зелене.— А куди ж дівається Хлорофіл восени? — нетерпляче запитало Зайченя.— Восени, — продовжив Дуб, — сонечко світить менше, а ночі стають довшими й холоднішими. Хлорофіл каже: «Ой, я втомився, пора відпочивати!» І він потихеньку засинає. А коли він засинає, інші чарівники — Жовтий, Червоний і Помаранчевий — прокидаються! Вони весь час ховалися в листочку, але тепер можуть показати свої яскраві кольори. Зоря округлила очі:— То це як чарівний карнавал у лісі?— Точно! — засміявся Дуб. — Листя влаштовує свято кольорів перед тим, як заснути на зиму. Жовтий пігмент, якого звати Ксантофіл, малює листя в сонячний колір. Червоний пігмент, Антоціан, додає ягідного відтінку, коли сонце й цукор у листочку творять разом магію. А Помаранчевий пігмент, Каротин, нагадує про стиглі гарбузи. Усі вони танцюють разом, і ліс стає схожим на веселку!Зайченя задумалося:— А чому листя потім падає?— Бо дерева готуються до зимового сну, — пояснив Дуб. — Вони скидають листя, щоб зберегти сили й не мерзнути. Але не бійся, навесні листочки повернуться, і Хлорофіл знову зробить їх зеленими!Зоря радісно заплескало лапками:— Який гарний ліс восени! Я побіжу розкажу всім друзям про чарівників у листочках!І Зайченя побігло галявиною, а різнокольорове листя кружляло навколо, наче запрошуючи його на осінній карнавал. Відтоді Зоря щоосені милувалося лісом і знало, що це чарівники кольорів малюють дерева в яскраві барви, щоб зробити світ радіснішим перед зимою.