Казки про осінь

У Бухті Пригод настала золота осінь. Листя шурхотіло під лапами, а прохолодний вітерець нагадував усім лісовим мешканцям, що зима вже близько. Щенячий патруль отримав незвичайне завдання: допомогти тваринам підготуватися до зими та влаштувати Осінній фестиваль тварин. Але цього року фестиваль обіцяв бути особливим, адже в лісі з’явилася загадка — зникнення легендарного Золотого Жолудя, який, за легендою, приносив удачу всьому лісу. Без нього тварини боялися, що зима буде суворою. Райдер зібрав цуценят і оголосив: “Щенячий патруль, до роботи! Ми знайдемо Золотий Жолудь і врятуємо фестиваль!“Роккі та таємниця годівничокРоккі, майстер переробки, взявся за створення годівничок для птахів, які залишалися на зиму. Він гасав лісом на своєму зеленому фургоні, наповненому старими дощечками, мотузками та пляшками. “Не викидай, а переробляй!” — гавкав він, майструючи затишні годівнички. Але коли Роккі повісив першу годівничку, до нього підбігла синичка Піпі з тривожною новиною: хтось ночами краде насіння з годівниць!Роккі помітив дивні сліди біля дерева — маленькі, але не схожі на пташині. “Це схоже на лапки миші… але надто великі!” — подумав він. Щоб піймати злодія, Роккі встановив хитру пастку: годівничку, яка гудітиме, якщо хтось спробує вкрасти насіння. Тієї ночі пастка спрацювала, і Роккі побачив велику лісову мишу Мітч, яка зізналася, що крала насіння, бо боялася, що їй не вистачить їжі на зиму. Роккі не розгубився: він зробив для Мітча окрему комору з перероблених коробок і наповнив її горіхами. “Тепер у всіх буде їжа!” — радісно гавкнув він. Але мишка шепнула, що бачила Золотий Жолудь біля старого дуба. Роккі передав цю підказку Райдеру.Кремез і підземна пригодаКремез, сильний бульдозерний пес, мав допомогти їжачкам викопати нори для зимової сплячки. Його бульдозер гудів, розгрібаючи землю, а їжачки носили мох і листя, щоб утеплити домівки. Та раптом Кремез наштовхнувся на дивний підземний тунель, який вів углиб лісу. “Це не нора їжачка!” — здивувався він. Їжачок Піксі розповів, що чув, як старі лісові звірі говорили про скарб, захований у тунелях під старим дубом. “Може, це Золотий Жолудь?” — подумав Кремез. Він обережно попрямував тунелем, освітлюючи шлях своїм ліхтариком. Але тунель виявився хитким, і земля почала обсипатися! Кремез гавкнув у рацію: “Райдере, потрібна допомога!” Райдер відправив Зуму з його водним катером, адже під землею виявився маленький струмок, який підмивав тунель. Зума швидко прибув і використав свій катер, щоб відкачати воду, а Кремез зміцнив стіни тунелю камінням. У кінці тунелю вони знайшли стару скриню, але вона була порожньою. Проте на стіні був викарбуваний малюнок птаха, що тримає жолудь у дзьобі. “Це підказка!” — вигукнув Кремез і передав її Райдеру.Скай і порятунок у хмарахСкай, відважна льотчиця, шукала двох загублених пташенят — горобчиків Тіма і Лілі, які відстали від своєї зграї. Вона гасала небом на своєму гелікоптері, уважно оглядаючи верхівки дерев. Раптом Скай помітила дивний блиск у гнізді на найвищому дереві. “Це може бути Золотий Жолудь!” — подумала вона. Але дістатися до гнізда було непросто: вітер ставав сильнішим, а гілки гойдалися. Скай викликала Гонщика, який прибув на своєму поліцейському джипі, щоб тримати порядок унизу. “Скай, будь обережна!” — гавкнув Гонщик. Скай спустила трос і обережно дісталася до гнізда. Там вона знайшла не лише Тіма і Лілі, а й… Золотий Жолудь! Але раптом з’явився яструб, який вважав жолудь своїм скарбом. Скай не розгубилася: вона включила гучномовець на гелікоптері, і звук злякав яструба. Пташенята були врятовані, а Золотий Жолудь — у безпеці. Скай доставила всіх на галявину, де чекали тварини.Гонщик і фінальна місіяГонщик, поліцейський пес, весь день стежив за порядком у лісі. Він помітив, що тварини хвилюються через зникнення Золотого Жолудя, і вирішив охороняти фестиваль, щоб ніхто не завадив святкуванню. Коли Скай принесла жолудь, Гонщик організував його урочисте повернення. Але раптом з’явився той самий яструб, який кружляв над галявиною, погрожуючи знову вкрасти скарб. Гонщик швидко скоординував цуценят: Маршал розпалив безпечне багаття, щоб відлякати яструба димом, а Зума використав свій водяний шланг, щоб створити легкий туман. Яструб, злякавшись, полетів геть. Тварини радісно загуділи, а Гонщик гордо гавкнув: “Золотий Жолудь у безпеці, фестиваль врятовано!”Осінній балНарешті настав час Осіннього балу. Золотий Жолудь сяяв на головній галявині, прикрашений гірляндами з листя, які зробив Зума. Роккі встановив годівнички, які гуділи музикою, Кремез викопав місце для великого багаття, а Скай організувала повітряний танок птахів. Тварини танцювали: білочки гасали в ритмі, їжачки гойдалися, а пташки створювали в небі різнокольорові візерунки.Райдер усміхнувся, дивлячись на щасливих тварин. “Щенячий патруль знову врятував день!” — сказав він. Ліс наповнився сміхом, піснями та теплом дружби. Золотий Жолудь сяяв, обіцяючи всім звірятам щасливу і затишну зиму.

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами.  Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки. Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко. Оля й Ніна скрикнули від радості. — Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля. — Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна. І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках. Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі: — Хай тобі буде яблуко, Ніно… А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала: — Ні, хай тобі буде яблуко, Олю… Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка: — Віддамо яблуко мамі. Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко. У маминих очах засяяла радість. Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

Жило-було в осінньому лісі маленьке Хмареня Пушок. Воно було наймолодшим серед усіх хмар на небі, таким легким і пухнастим, що старші хмари завжди жартували: “Пушок, ти такий малий, що навіть дощик із тебе не вийде!” Але Пушок мріяв бути особливим і подарувати світу щось незвичайне. Одного прохолодного осіннього ранку, коли сонце ще тільки прокидалося, Пушок вирішив спуститися нижче, до землі. Він хотів подивитися, як живуть звірята в лісі, як листя змінює колір на золоте й червоне, і як пахне мокра трава. Але старші хмари застерегли: “Не спускайся надто низько, Пушок! Земля холодна, і ти можеш застудитися!”Пушок не послухався. Йому так кортіло погратися з їжачком Шипком і білченям Бусею, що він полетів униз, ближче до лісу. Там він побачив, як річка парує, ніби розповідає історії про свої мандри, а повітря тремтить від прохолоди. Пушок був такий цікавий, що почав кружляти над річкою, над полями, над старими дубами. Але що нижче він спускався, то холодніше ставало. “Ой, як прохолодно!” — зойкнув Пушок. Його пухнасті краєчки почали гуснути, а легенькі крапельки, з яких він складався, стали маленькими-маленькими, такими крихітними, що вже не могли літати високо. Пушок не зміг повернутися до неба! Натомість він розтікся над лісом, над селом, над луками, огортаючи все м’якою, сірою ковдрою.— Що ж я наробив? — засмутився Пушок. — Я не хмара і не дощ, я якийсь… дивний!Тут до нього підбіг їжачок Шипко. “Не журися!” — сказав він. “Ти не просто хмара, ти — туман! Ти такий чарівний, що ховаєш ліс від холодного вітру, робиш усе таємничим і красивим. Дивись, як я можу гратися в твоїх обіймах!” І Шипко почав бігати між деревами, хихикаючи, коли його колючки зникали в сірій пелені. Білченя Буся додало: “А я можу ховати свої горішки, і ніхто їх не знайде, бо ти, Пушок, приховуєш мої скарби!” Навіть стара Сова, що сиділа на гілці, прокричала: “Туман — це чудово! Ти робиш ліс казковим, а мої історії звучать ще загадковіше!”Пушок зрадів. Він зрозумів, що бути туманом — це його особлива магія. Він навчився приходити щоосені, коли повітря холоднішає, а річки й озера діляться теплом. Він гуляв лісами, обіймав села, і всі раділи його м’яким, сірим обіймам. Навіть старші хмари на небі перестали сміятися й казали: “Молодець, Пушок! Ти створив щось нове!”Так і народився туман — маленький Пушок, який щоосені спускається до землі, щоб подарувати світу таємничість, захистити звірят від холоду й додати чарівності осіннім дням. А коли сонце піднімається вище, Пушок тихенько шепоче: “Я ще повернуся!” — і піднімається в небо, щоб знову стати хмаркою.

Жив-був у великому зеленому лісі маленький зайчик, якого звали Пушистик. Він був дуже допитливим і любив бігати від дерева до дерева, граючись з листочками та квіточками. Одного сонячного осіннього дня, коли листя вже починало жовтіти, старі дерева зашелестіли: “Зима йде! Зима йде!” Пушистик здивувався і запитав у своєї подруги, лисички Рудоньки: “А що це за зима? Чи буде вона веселою, як літо?”Рудонька, яка була розумнішою за всіх у лісі, усміхнулася і сказала: “Зима — це час снігу, морозу і довгих ночей. Треба готуватися, бо інакше буде холодно і голодно. Ходімо, я покажу, як наші друзі готуються!” Спочатку вони побігли до білочки Сонечка. Сонечко метушливо бігала по гілках, збираючи жолуді, горіхи й яблучка. “Я ховаю все в дуплах дерев і під листям! — вигукувала вона. — Взимку сніг засипле землю, і їжі ніде буде взяти. Треба працювати зараз, щоб потім не мерзнути!” Пушистик допоміг їй покотити великий жолудь і подумав: “Ого, скільки праці!” Потім друзі зустріли ведмедя Буркала. Він ричав тихо, копаючи глибоку яму під корінням старого дуба. “Я роблю собі затишну берлогу, — пояснив Буркал. — Наповню її мохом і сухим листям, а потім ляжу спати до весни. Взимку я буду мріяти про мед, а прокинуся сильним і ситим!” Пушистик заздрив: “А я б теж хотів спати всю зиму…” А от пташка Соловейко сиділа на гілці з маленьким рюкзачком за спиною. “Я лечу на південь, де тепло і сонечко! — заспівала вона. — Збираю сили, вчу дорогу по зірках. Хто не полетить, той замерзне в заметах!” Пушистик махнув лапкою на прощання і побажав удачі.Рудонька не зупинялася: “Ходімо далі! Дивись, ось єнот-полоскун Хитрун. Він умиває мордочку в калюжі і копає нору під корінням. ‘Я запасу їжу — ягоди, рибу й комах — і засипатиму вхід землею! — хвалився Хитрун. — Взимку буду спати, як Буркал, але прокидатимуся, щоб перекусити. Головне — не замерзнути!’ Пушистик кивнув: ‘Ти розумний, як справжній будівельник!'”Далі вони натрапили на їжака Колючку. Він згорнувся в клубочок, але не від страху, а щоб потренуватися. “Я ховаюся в опалому листі й моху, — прошепотів Колючка. — Взимку сніг буде моїм ковдрою, а голки — захистом. Не бігаю, як ви, а сплю тихо-тихо, щоб сили зберегти!” Пушистик обережно торкнувся його голочки і засміявся: “Ти як живий клубок ниток!”А за калюжею, біля ставка, сиділа жабка Квакша. Вона копирсалася в багнюці. “Я зариваюся в мул на дні ставка! — кумекала Квакша. — Там холодно, але безпечно. Кисень братиму з води, а серцебиття сповільню — і спатиму до тепла. Не панікуй, Пушистику, природа все передбачила!” Пушистик дивився, як вона ховається, і думав: “Навіть у воді є свій дім!” А Рудонька сама показала свій секрет: “Я, лисиця, не сплю всю зиму. Заряджаю шерсть — вона стає густішою! — і вчу сліди в снігу шукати. Взимку полюватиму на мишей під снігом, бо вуха мої чують усе. Але запаси теж роблю — ховаю зайчатину в норах!” Пушистик здивувався: “Ти — справжня королева зими!”Але в лісі жив ще один зайчик — його брат, Ліньковатик. Він лінувався цілий день: спав під кущиком, їв свіжу травку і сміявся: “Навіщо готуватися? Зима сама минеться! Я люблю сніг — покатаюся на ньому!” Рудонька попереджала: “Не лінуйся, брате Пушистика! Зима не жаліє ледачих.”Нарешті прийшла зима. Сніг пішов великий-білий, як пухова ковдра. Вітер завивав, а мороз щипав за ніс. Сонечко сиділа в своєму дуплі, хрумкаючи запасами, і співала пісеньку. Буркал мирно сопів у барлозі, гріючись мріями. Соловейко гуляв під теплим сонцем десь далеко. Хитрун сопів у норі, Колючка дрімав у листі, Квакша ховалася в мулі, а Рудонька мчала по снігу, шукаючи вечерю. А Пушистик вирив собі нірку під землею, вистелив її сухою травою і мохом, і навіть запас соковитої кори наробив. “Дякую, Рудонько, за науку!” — сказав він, затишно згорнувшись.А бідний Ліньковатик? Він мерз у снігу, шукав їжу, але скрізь — тільки біла пустка. Холод кусає лапки, живіт бурчить від голоду. “Ой, як я помилився! — заплакав він. — Треба було слухати друзів і готуватися!” На щастя, Пушистик почув його і поділився своєю ніркою та корінцем. Ліньковатик обіцяв: “Відтепер я буду старанним, як Сонечко!”З того часу всі тварини в лісі знали: зима — це не гра, а урок. Хто готується заздалегідь — той теплий і ситий. А ледачі вчаться на помилках. І ліс узявся до праці ще раніше, бо дружба і старанність — найкращі друзі проти морозу! Мораль казки: Готуйся до труднощів заздалегідь, і вони не здадуться страшними. Старайся, як тварини, — і зима стане чарівною!

Жив собі веселий дідусь Піг у затишному будиночку на краю великого зеленого лугу. Дідусь Піг мав сиву бороду, яка колихалася на вітрі, як хмаринка, і велике серце, повне мрій про квіти. Одного сонячного ранку він вирішив: “Еге ж! Посаджу я садочок, де цвістимуть найяскравіші квіти – червоні маки, блакитні волошки та золоті соняшники. Нехай усі сусіди приходять милуватися!”Дідусь узяв маленьку лопатку, пакетик з чарівними насінинками та вирушив на луг. Пеппа, маленька рожева свинка з великими вухами, і її братик Джордж, який завжди тягав за собою свого динозаврика Діно, побігли за ним. “Дідусю, а ми теж допоможемо? – запитала Пеппа, стрибаючи від захвату. – Я буду поливати, а Джордж – рити ямки!” Джордж кивнув: “Діно любить копати!”Вони разом викопали маленькі ямочки, посадили насінинки та присипали їх м’якою землею. “Тепер чекаємо дощу, і квіти виростуть!” – сказав дідусь Піг, витираючи піт з чола. Але щойно вони пішли на обід, на луг прилетіла зграйка пустотливих птахів. Спочатку прилетів горобець Піп, маленький і допитливий. “Ой, дивись, смаколики!” – зацвірінькав він і клюнув першу насінинку. За ним приєдналися синичка, ворона і навіть журавель, який зазвичай літає високо, але цього разу спустився на землю.“Клю-лю-лю! – сміялися птахи. – Це найкращі зернятка на світі! Хрум-хрум!” За годину всі насінинки зникли, ніби їх з’їв чарівний дракон. Дідусь Піг повернувся та ахнув: “Ой-ой! Мій садочок! Хто це накоїв?” Пеппа й Джордж засмутилися. “Не плач, дідусю, – сказала Пеппа. – Ми придумаємо, як відлякати цих пустотників!”І ось що вони вигадали – зробити опудало! Дідусь Піг узяв стару солом’яну ляльку, одягнув її в свій старий плащ і солом’яний капелюх. “Ти будеш Містер Опудало! – проголосив Джордж. – А Діно буде твоїм охоронцем!” Пеппа намалювала на опудалі страшну гримасу з червоними помідорами як очі. Вони поставили Містера Опудало посеред лугу, і воно стояло нерухомо, як справжній вартовий.Наступного дня птахи повернулися. “Хрум-хрум!” – почав Піп, але раптом побачив опудало. “Ааа! Чудовисько з помідорними очима!” – зацвірінькала синичка і полетіла геть. Ворона закричала: “Каррр! Воно оживає!” А Журавлик махнув крилами: “Я лечу в Африку, бо тут страшно!” Зграйка розлетілася в усі боки, і луг опустів. “Ура! – закричала Пеппа. – Наші насінинки в безпеці!” Дідусь Піг посміхнувся: “Дякую, мої маленькі винахідники. Тепер садочок виросте, і ми всі будемо танцювати серед квітів.”Але це ще не кінець пригод! Наступного тижня прийшла осінь – та чарівна пора, коли листя на деревах забарвлюється в золоті, червоні та помаранчеві кольори, ніби небо розсипало конфеті. Вітер подув грайливо, кружляючи листочки в танці. “Ходімо до парку! – запропонував дідусь Піг. – Там осінь влаштувала справжнє свято!” Пеппа, Джордж і вся родина Пігів – мама Піг з кошиком яблук і тато Піг з м’ячем – побігли до парку.Парк був як казковий світ! Високі дуби шелестіли: “Ш-ш-ш, вітер грає в хованки!” Листя падало дощем, і Пеппа стрибала до купи опалого листя: “Буль-буль! Я – королева осіннього снігу!” Джордж будував фортецю з гілок: “Діно, обороняйся від вітру-монстра!” А дідусь Піг розкидав жолуді: “Дивись, як вони котяться, ніби маленькі каштанові м’ячики!”Раптом вітер подув сильніше – вуууу! – і зірвав капелюх з голови тата Піга. Капелюх полетів над парком, як чарівний килим. “Лови-лови!” – закричали всі. Пеппа побігла за ним, Джордж стрибав, а мама Піг сміялася. Капелюх приземлився прямо на Містера Опудало, яке дідусь приніс, щоб показати друзям. “Ой, дивись! – вигукнула Пеппа. – Опудало тепер з капелюхом, як справжній джентльмен! І вітер його не лякає!” Вони всі сіли на траву, їли яблука і розповідали історії. “Осінь – це час пригод, – сказав дідусь Піг. – Навіть якщо птахи клюють насінинки чи вітер краде капелюхи, головне – разом сміятися і не здаватися.” Пеппа кивнула: “Так! І наступного року наш садочок буде повний квітів, а парк – повний друзів!”І з того дня Містер Опудало стояв на лугу, охороняючи квіти, а осінній парк став улюбленим місцем для всіх маленьких свинок. Бо в казках, як і в житті, найсолодше – це дружба, сміх і чарівний подих вітру.

У золотавому краї, де осінь малювала ліс пурпуром і золотом, жив маленький Промінчик. Він був не просто сонячним променем, а справжнім чарівником світла, що вмів танцювати на листі й зігрівати своїм дотиком усе живе. Промінчик любив осінь за її барви, за шурхіт листя під лапками лісових звірят і за тонкі павутинки, що гойдалися в повітрі, наче срібні струни.Та одного ранку, коли вітер загудів холодніше, Промінчик помітив, що лісові мешканці притихли. Білочка сумно гребла горішки в нору, бджілки гуділи без радісного дзижчання, а Їжачок згорнувся в клубочок, бурмочучи про зиму.— Чому ви такі сумні, друзі? — запитав Промінчик, стрибаючи з гілки на гілку.— Осінь іде, Промінчику, — зітхнула Білочка, притискаючи до себе дубовий жолудь. — Скоро холод скує землю, і наше літо зникне назавжди.— Я хочу ще тепла, ще сонця! — пропищала Мишка, визираючи з-під опалого листя. — Хоч на кілька днів!Промінчик задумався. Він знав, що осінь не зупинити, адже вона — мудра ткаля, що готує землю до зимового сну. Та в його серці зажевріла іскорка. «А що, як я подарую їм трішки літа?» — подумав він і полетів до своєї бабусі, старенької Сонячної Кулі, що гріла небо з давніх-давен.Бабуся сиділа на краю хмари, плетучи з золотих ниток теплі спогади про літо. Її промені гойдалися, наче шовкові стрічки, а голос був м’яким, мов вечірній вітерець.— Бабусю, — сказав Промінчик, — лісові мешканці тужать за теплом. Чи можеш ти сплести для них кілька сонячних днів, щоб вони знову усміхнулися?Сонячна Куля всміхнулася так, що навіть хмари розступилися.— Мій маленький чарівнику, — мовила вона, — я подарую тобі жменю золотих ниток. З них ти сплетеш теплі дні, які люди назвуть «бабине літо». Але пам’ятай: ці дні будуть легкими, як павутина, і короткими, як подих осені.На світанку ліс прокинувся в обіймах тепла. Промінчик гасав між деревами, розсипаючи золоте сяйво. Павутинки заіскрилися, наче кришталеві нитки, листя заграло рубіновими й бурштиновими барвами, а повітря стало таким м’яким, що здавалося, ніби літо повернулося на мить. Білочка затанцювала на гілці, бджілки загуділи веселі пісні, а Їжачок розгорнувся й підставив носика теплому вітерцю. — Оце так бабине літо! — радісно вигукнула Білочка.— Дякуємо, Промінчику, і твоїй бабусі! — гукали звірята, сміючись.Промінчик сяяв, наче маленька зірка, а Сонячна Куля дивилася з неба, тихо всміхаючись. Бабине літо тривало недовго, але кожен у лісі відчув його магію. Коли ж останні золоті нитки розтанули, звірята вже не сумували. Вони знали: навіть у холодну пору природа ховає для них маленькі дива, варто лише дочекатися. Бабине літо нагадує нам, що краса й тепло ховаються в найкоротших митях. Цінуйте їх, бо навіть маленьке диво може зігріти серце надовго. Що таке “бабине літо” з погляду науки?З наукового погляду, бабине літо — це період короткочасного потепління восени після перших похолодань. Воно виникає внаслідок стійкого антициклону, який приносить ясну, суху та теплу погоду. У цей час в атмосфері мало вологи, небо чисте, а сонячні промені, хоч і менш інтенсивні, добре прогрівають повітря. Чому багато павутиння: Тепла, безвітряна і суха погода створює ідеальні умови для переселення павуків. Вони випускають тонкі нитки павутини, щоб за допомогою потоків повітря “подорожувати” на великі відстані — це явище називається аеропланктон павуків. Саме тому восени, під час бабиного літа, у повітрі й на гілках помітно багато блискучих павутинок. Тривалість: зазвичай кілька днів або тиждень у вересні–жовтні.

Жив-був у хмаринці високо-високо над землею Маленький Приморозок. Він був сином Королеви Зими, але народився надто рано — ще восени, коли його мама спала у своєму крижаному палаці. — Мамо, я хочу спуститися на землю! — просив Приморозок. — Ще не час, синку, — відповідала Зима сонним голосом. — Почекай до грудня.Але Маленький Приморозок був дуже допитливим. Одного ранку, коли температура опустилася якраз до нуля градусів, він тихенько вислизнув із хмаринки й полетів униз.Зустріч з Осінню— Хто ти такий? — здивувалася Золота Осінь, побачивши маленького срібного хлопчика. — Я Приморозок! Хочу прикрасити твоє королівство! Осінь засміялася: — Але ж я вже розмалювала все у жовті та червоні кольори. Що ти можеш додати? — А ось подивись! — сказав Приморозок і дихнув на листочок клена.І сталося диво: на червоному листку з’явилися тоненькі білі візерунки — ніби художник пензликом із білої фарби намалював мереживо. Листок став ще гарнішим! Чарівна роботаПриморозок був у захваті. Він почав працювати: Вранці, коли температура падала нижче нуля, він малював срібні візерунки на траві. Кожна травинка вкривалася тоненькою білою облямівкою — це були крихітні кристалики льоду! На калюжах він створював тоненьку крижану плівку. Вона була такою тендітною, що хрустіла під ногами, як целофан. На вікнах будинків він вимальовував чарівні морозні візерунки — пальми, папороті, квіти. Це водяна пара з теплого кімнатного повітря перетворювалася на лід на холодному склі. — Чому ти працюєш тільки вранці? — запитав його Вітер. — Бо вдень Сонце пригріває, і я тану, — пояснив Приморозок. — А вночі можу працювати лише тоді, коли небо чисте, і температура добре опускається.Урок природиОдного разу Приморозок побачив, як садівник вкриває молоді дерева соломою. — Чому він це робить? — здивувався малюк. — Бо він боїться мене, — сумно сказав Приморозок. — Я можу заморозити соки в рослинах, і тоді тоненькі гілочки помруть. — Не сумуй, — втішила його Осінь. — Ти робиш важливу справу! Завдяки тобі земля готується до зими. Ти знищуєш комах і шкідників, які не переживають холоду. А ті рослини, що витримують твій холод, стають сильнішими!Магія водиНайбільше Приморозок любив спостерігати за водою. Він навчився перетворювати її на лід: — Коли я охолоджую воду до нуля градусів, її молекули починають танцювати повільніше й повільніше, — розповідав він мухоморчику під деревом. — А потім вони зупиняються, беруться за ручки й утворюють кристали льоду!Саме тому срібна павутинка вранці вкривалася крихітними намистинками — це крапельки роси перетворювалися на льодяні перлини. Повернення додомуМинув місяць. Приморозки ставали дедалі сильнішими й тривалішими. Одного ранку Маленький Приморозок почув знайомий голос: — Сину, час додому! Скоро моя черга прийти на землю.Це була Королева Зима. Вона прокинулася й звала свого маленького сина. — Але я ще хочу малювати візерунки! — заперечив Приморозок. — Ти зробив велику справу, — посміхнулася Зима. — Ти підготував землю до мого приходу. Тепер відпочинь, а я продовжу твою роботу.Приморозок попрощався з Осінню й полетів до хмаринки. А на землі вже випав перший сніг.

Жили собі батько Рік і мати Земля. І мали вони чотири дочки-красуні: Зиму, Весну, Літо й Осінь.Зима була білолиця, червонощока й сувора — не любила жартів. Весна — ніжна, лагідна, із зеленими очима, що сяяли, мов веселка після дощу. Осінь мала довгі золоті коси, а очі в неї були сумні — часто плакала. Літо ж було барвисте, веселе та тепле, мов полуденне сонце.Батьки вибрали кожній доньці особливе вбрання: Зимі — білосніжне, Весні — зелене, Літу — різнобарвне, Осені — золоте. Жили сестри дружно, разом працювали. Тільки ось коли надходила пора переодягатися — починали сваритися. Одягне Зима своє біле плаття — а Літо бурмоче:— І я хочу таке!Вдягне Осінь золоте вбрання — а Весна вже мріє про таке саме.Батьки довго терпіли ці суперечки, а потім сказали:— Гаразд, нехай кожна вдягне те, що їй до душі.Зраділи дочки! Літо вдягнуло біле, Весна — золоте, Зима — зелене, а Осінь вибрала яскраве, мов веселка.Та тільки веселощі були недовгими. У світі почалося щось неймовірне: сніг, дощ, спека, мороз і листопад — усе переплуталося. Врожай не встигав дозріти, пташенята — вирости, звірята — підготуватися до холодів.Тоді звірі, птахи й люди прийшли до дому Року та Землі й попросили:— Любі пори року, поверніть своє справжнє вбрання, бо так жити неможливо.Вислухали сестри, замислилися і зрозуміли: їхні сукні — не просто краса, а порядок життя на Землі. Відтоді вони носять те вбрання, яке дали батьки, і живуть у мирі та злагоді.