Казки про піратів

Далеко в безкрайніх океанських просторах існував легендарний Острів Зірок, де, за переказами, ховалося золото, яке світилося вночі, наче зірки на небі. Багато хто намагався знайти цей скарб, але ніхто не повертався.Одного дня капітан Джек Шторм, відомий пірат із безліччю перемог за плечима, почув про це місце. Його душа запалала бажанням стати господарем зіркового золота. Він зібрав свою команду, яка складалася з веселих, але хоробрих піратів: моряка Тома, що знав мову хвиль, кок Окорок, який вмів варити суп навіть із морської води, і маленького юнгу Фредді, який мріяв стати капітаном.— Ми знайдемо Острів Зірок, навіть якщо доведеться плисти до краю світу! — оголосив Джек, здійнявши свою шаблю до неба.Шлях до ОстроваПодорож була важкою. Хвилі здіймалися, як гори, вітри здували вітрила, а шторми намагалися перевернути корабель. Але команда трималася разом. Моряк Том слухав шум хвиль і визначав шлях, Окорок годував команду смачним супом, а юнга Фредді завжди допомагав піднімати вітрила. Одного вечора, коли сонце занурювалося в океан, у небі з’явилася яскрава зірка. Вона вказувала шлях, ніби промовляла: «Слідуй за мною!»Небезпеки ОстроваКоли пірати нарешті досягли Острова Зірок, перед ними постало дивне видовище. Пальми світилися, піщаний берег мерехтів золотим світлом, а повітря було наповнене мелодією, що лунала з глибин джунглів. — Будьте обережні, це місце не таке просте, — попередив Джек.Вони ступили на острів і одразу потрапили у пастку. Золотий пісок засмоктував їх, наче живий! Завдяки хитрощам Тома та сміливості Фредді команді вдалося звільнитися.Далі джунглі сповнилися загадками. На кожному кроці піратам доводилося розгадувати завдання: перелічити зірки в небі, знайти шлях за світінням рідкісних квітів і навіть співати пісню про море.Скарб ЗірокКоли пірати нарешті дісталися до центру острова, вони побачили величезну скелю, вкриту мерехтливими зірками. На вершині лежала скриня. Джек відкрив її, і всередині замість золота побачив… кристали, що світилися чарівним світлом.— Це і є зіркове золото? — здивувався Окорок.— Так, але воно має іншу цінність, — сказав старий голос.Перед ними з’явився мудрий старець у мантії зі світлячків. Він пояснив, що кристали дарують не багатство, а мудрість і силу об’єднувати серця.— Справжній скарб — це ваша дружба і спільна мрія, яка привела вас сюди, — промовив старець і зник. ПоверненняКоли команда повернулася на корабель, вони зрозуміли, що стали набагато ближчими одне до одного. Кристали тепер висіли на щоглі, освітлюючи шлях у будь-яку бурю.— Хоч ми й не знайшли золота, ми стали найбагатшими, — сказав капітан Джек.І їхній корабель назавжди залишився в легендах як той, що несе світло дружби й відваги.

«- Друзі мої! Молодість моя пройшла весело, але не розумно. Все, що лишилося мені від батьків, я розкидав, куди тільки мені бажалось, але я вчасно взявся за розум. Бачачи, як швидко тане спадщина, як марно витрачається час, я став уявляти свою старість, старість без шага в кишені. А що гірше злиднів на старості літ?! Стократ правду сказав мудрий Соломон: «Краще лежати в могилі, ніж ходити старому з торбиною за плечима». Переконавшись у цьому, зібрав решту того, що осталося, і помандрував на чужину шукати щастя. З цією метою я порадився з досвідченими торговцями, накупив краму і незабаром їхав із Бальсори на кораблі через персидську затоку у східну Індію. Деякий час ми плили зовсім щасливо. Ми приставали до островів, знайомилися з тубільцями, продавали їм крам або вимінювали його на різні речі. Але одного разу трапився штиль, і наш корабель став. Помітивши неподалеку маленький зелений острів, нам захотілося піти на його. Ось ми вже на острові, сидимо, снідаємо, жартуємо, аж раптом – щось штовхнуло, і весь острів захитався. Це було помічено на кораблі, і нам стали кричати, щоб ми якомога швидше спасалися. Виявилось, що це був не острів, а спина величезного кита. Той, хто був проворніший, скочив на човна, другі поплили, один тільки я остався на острові, тобто на спині кита, коли він став уже тонути. На щастя, я вхопився за деревину, яку ми привезли з корабля, щоб розвести паливо. Але в цю хвилину зашумів вітер, і капітан, думаючи, що всі вже на кораблі, велів підняти вітрила. І сталося тут щось неймовірне: корабель поплив далі. Я остався один серед безмежного моря, серед реву і стогону невблаганних хвиль. Цілий день і всю ніч я боровся з ними, але вранці знесилів і думав, що ось-ось піду вже на дно моря, але якось величезна хвиля підхопила мене і прибила до берега. Довго я ліз по ньому, крутому та високому, чіпляючись за корені дерев, і коли нарешті виліз на його, то упав непритомний і лежав увесь день і всю ніч до сходу сонця. Мене мучив голод. Я підвівся і поповз шукати чого-небудь їстівного. Незабаром я знайшов не тільки дуже смачне коріння і трави, а й гарну воду. Це мені дало зразу стільки сили, що я зважився іти далі по острову. Передо мною слався розкішний зелений степ. Але як я здивувався, коли вгледів на ньому коня! То радіючи, то боячись зустрітись з ворогами, я став наближатись до коня. Не встиг я налюбуватись його красою, як враз, наче з-під землі, до мене донісся людський голос, а через хвилину вийшов і сам парубок. Розпитавши мене – хто я, звідки і як сюди попав, він повів мене в землянку, де сиділо ще декілька душ. Мене зустріли прихильно, нагодували, напоїли і розказали, що вони пригнали сюди на випас коней султана Міраджа, господаря цього острова. – Щастя твоє,- додали вони,- що ти натрапив на нас сьогодні, завтра ми вже вертаємось додому. Справді, вранці пастухи рушили в дорогу. Я пішов разом з ними, і, коли ми прибули в столицю острова, вони пішли до султана і розказали про мене. Султан Мірадж звелів покликати мене до себе і став розпитувати – хто я і як сюди забився. Я розказав. Моє лихо так його вразило, що він взяв мене під свій захист і звелів давати мені все потрібне. Жилося мені зовсім не зле, але думки мої летіли в рідний край, мені хотілось вернутися в свою вітчизну. І я несказанно радів, коли який-небудь торговець привозив відомості про неї. Також я знайомився з індійськими мудрецями і з зацікавленням слухав їх наукові оповідання. Часто султан, оточений емірами і підвладними князями, кликав мене до себе, і мене розпитували про мою далеку вітчизну, а я приглядався до їх звичаїв і розпитував їх про все, що більш-менш тільки могло мене цікавити. Колись, гуляючи над морем, я підійшов до судна, з якого знімали поклажу, і прочитав на одному мішку своє ім’я. Я нічого не міг зрозуміти, але незабаром бачу і самого капітана того корабля, на якому я плив із Бальсори. Бачачи, що він не пізнає мене, я не схотів зразу признатись і спитав його – чий це крам. – Одного багдадського торговця, Сіндбада,- відповів капітан,- але його, на жаль, уже немає між живими. Колись він разом з другими вийшов на острів, але острів цей був спиною кита, що заснув і спав на поверхні моря. Сіндбад розпалив вогонь, кит прокинувся і кинувся в воду, а нещасні поплили до корабля. Та декому не пощастило доплисти до нього, і вони мусили потонути. Утонув і Сіндбад. Тепер я хочу продати його крам, а гроші передати його родичам. Тут уже я не зміг більше ховатись і признався. – Капітане! – крикнув я.- Невже ви мене не пізнаєте? Я і єсть той самий Сіндбад, якого ви вважаєте уже за небіжчика. Капітан попереду не повірив своїм очам, але оточили мене люде з корабля і стали вітати. Сумнів капітана розвіявся. – Славу Богу, слава Богу,- говорив він.- Від усієї душі я радію, що бачу вас живим і здоровим. Ось ваш крам, візьміть його: я зберіг його цілим. Мені хотілось подякувати і подарувати йому дещо з свого краму, але він одмовився. Тоді найкращі й найкоштовніші речі я подарував султану Міраджу. Той здивувався, не знаючи, звідки взялись у мене такі коштовні подарунки, але, вислухавши мене, прийняв їх і віддячив ще більш коштовними. Попрощавшись з ним, вимінявши крам на сандал, камфору, мускатовий горіх, алое й інші речі, я сів на свій корабель і поплив. По дорозі ми заїхали ще на декілька островів і нарешті приплили до Бальсори – там уже було рукою подати до Багдада. Крам свій я продав так вигідно, що незабаром купив собі землі і став жити спокійно й щасливо». Скінчивши своє оповідання, Сіндбад подав знак музикам: музики заграли, і бенкет тягся до вечора. Коли гості почали розходитися, Сіндбад покликав носильщика і, даючи йому гаманець, сказав: – Ось на тобі подарунок, і приходь завтра слухати про мою другу подорож. Щасливий робітник пішов додому, а на другий день сидів уже за столом у Сіндбада. Знов почався бенкет. І коли всі наїлися та напилися, господар звернувся до гостей з такими словами: – Дорогі друзі! Прошу тепер вас вислухати оповідання про мою другу подорож. Ви побачите, що вона більш дивовижна, ніж перша. Стало тихо, і Сіндбад почав говорити.Переклад: О. Олесь

На другий день гості завітали. Прибув і носильщик, який вже почав забувати про недавні труднощі.Після обіду Сіндбад заговорив:«Серед бенкетів та розваг я швидко забув про ті страшні пригоди, що були раніше. А розкішне, ситне життя почало набридати. Я був молодий, сповнений сил, і прагнув чогось більшого. І ось, я знову вирушив у подорож: взяв з собою друзів-торговців, накупив товарів і сів на корабель, що вирушав із Бальсори.Ми довго подорожували, відчуваючи себе щасливими, зупинялися в різних країнах і вигідно продавали свої товари.Але ось якось, посеред моря, нас застала буря. Кілька днів корабель не переставав гойдатися на хвилях, і, зрештою, нас віднесло до невідомого острова. Ми раділи, що вціліли, але капітан швидко зіпсував наше піднесення:– О, наша доля! – крикнув він. – Ми думали, що уникли біди, але на цьому острові нас чекає ще більша небезпека. Тут живуть дикі люди, з ніг до голови вкриті вовною. Хоч вони й не високі, але їх сила така, що навіть подумати про боротьбу з ними — безумство. Обережно! Не порушуйте їхній спокій, бо якщо пораните чи вб’єте когось з них, нам не вдасться уникнути загибелі».На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули в воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху. Коли вони стали обрубувати якорного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі поплили далі назад. З похиленими головами пішли по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі ми були голодні.Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль – у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого – довгі палки для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали ми досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь пораду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені і зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком. Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших.Нарешті він спинився на капітані, як на самому ситому та гладкому із нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проткнув його наскрізь і став пекти капітана над огнем.Коли страва була спечена, він повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей.Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, ми стали радитись, як би нам вийти з цього страшного становища, але ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь наїстися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, ми мусили знов вернутися в оселю людоїда.Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв і знову ліг спати, і спав до самого світу. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного догляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, знаходячи, що ця смерть все-таки приємніша від першої. Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб позбавитись зубів людоїда. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.– Друзі мої,- сказав я їм.- Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які оставимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людоїда. У всякім разі, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища. Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людоїда і знову були свідками страшної смерті одного з своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко віддячили своєму катові. Ледве він захріп, я та ще десятеро, самих сміливих і прудких людей між нами, взяли по залізній палиці, розпекли їх на огні і всі разом уткнули їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас розставленими руками, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі кутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи.Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів. Позаяк крики людоїда стихли, то у нас явилась надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього, сліпого, під руки. Ми швидше одіпхнули плоти од берега, але людоїди стали кидати на нас величезними шматками скель і незабаром розбили і потопили всіх нас, крім мене та двох моїх сусід, що встигли відплисти досить далеко од берега. Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись з життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де знайшли ми багато поживних і смачних овочів.Підкріпивши свої сили, ми лягли і заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, ми угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його декілька разів об землю і проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.Знову відчай огорнув душу.– О Боже! – крикнув я.- Вчора тільки ми ледве спаслись від людоїда і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!Блукаючи по острову, ми угледіли одне височезне дерево, і ледве стало смеркатись, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка угледіла нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з’їла. Правда, після вечері вона кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекає на день пізніше. Я подумав: чи не краще було б кинутися в море?.. Але умирати не хотілось, і я став думати, як би остатись жити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в’язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв’язав колючками. Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Декілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у даремності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий ні мертвий на дереві. Хоча удосвіта вона зникла, але я такий був змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулась на мене.У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова, і незабаром можна було помітити на йому людей.Я зірвав з себе шапку і став нею махати, щоб звернути на себе увагу. Мене помітили, з корабля спустили човна і забрали мене. Чи можете ви уявити, який я був щасливий в ту хвилину.Коли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зо мною, всі були глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені своє співчуття. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове убрання, бо моє було зовсім порване.– Друже мій! У мене єсть на кораблі декілька пакунків з крамом, що належали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, а гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, за це я тобі подякую.Я охоче згодився допомогти капітанові.А на палубі між тим таврували крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені попродати, спитали капітана, яке ім’я на них поставити.– Пиши: «Сіндбад-мореход»,- відповів капітан.Я в дивуванні глянув на нього, і тільки тепер, вдивившись в його обличчя, пізнав того самого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я легковажно заснув над струменем. За цей час він дуже постарів, та й мене йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за небіжчика.– Капітане! – сказав я.- Ти говорив, що цей крам Сіндбада?– Так,- відповів він,- Сіндбад родом із Багдада, і їхав він на моєму кораблі. Я і досі не можу простити собі за необачність. Одного разу він укупі з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі повернулись, я не примітив, що немає Сіндбада, і велів їхати далі. Кинулись ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що ми ніяк не могли вернутись назад.– І ви думаєте, що Сіндбад давно уже згинув?– Напевно.– Ану лишень пригляньтесь до мене уважніше! – сказав я.- Чи не розмовляє з вами той самий Сіндбад, якого ви вважаєте за небіжчика?! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже далеко.Капітан глянув на мене, пізнав і радісно закричав:– Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим та здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану частину його.Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Решту я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще більш багатим.Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові і роздати милостиню убогим».Скінчивши своє оповідання, Сіндбад знову дав носильщику сто цехінів і запросив всіх гостей на другий день слухати оповідання про четверту подорож, повну дивовижних пригод.Переклад: О. Олесь