Правила безпеки

У чистому-пречистому місті Сяйвогороді, де вулиці виблискували, наче кришталь, а квіти пахли так, що метелики гуділи від захвату, жила родина Веселят. Батько, мати й двоє дітей — Софійка та Тимко — були щирими й веселими, але мали одну шкідливу звичку: вони не мили руки після прогулянок. “Ех, та що там, — казали вони, — бруд сам кудись дінеться!” І якби ж то вони знали, які гості їх чекають через цю недбалість…Нічна змоваОднієї темної ночі, коли місяць сховався за хмарами, до будинку Веселят прокралися два лиходії: Мікроб Липун і Грибок Пилюка. Липун був дрібненький, спритний, із липкими лапками, якими причіплювався до всього, що не знало мила. Пилюка ж був пухнастий, мов стара перина, і залишав за собою сірі хмари пилу, від яких усе чхало й кашляло.— Хе-хе! — хихотів Липун, гасаючи по столу, де лежали немиті Софійчині іграшки. — Цей дім — наш скарб! Ніякого мила, ніякої води. Ми тут влаштуємо бенкет!— Ага, — гундосив Пилюка, чіпляючись до килима. — Я вже уявляю, як ми засиплемо їхній дім моїми спорами! Вони чхатимуть, кашлятимуть, а ми тільки реготатимемо!Липун і Пилюка задумали лихе: розкидати свої мікробні сліди по всьому будинку, щоб Веселята захворіли. Липун уже стрибав по кухонних ложках, а Пилюка влаштувався в Тимковій подушці, коли раптом… почулися кроки. То була команда “Чистюлі” — Мило, Вода і Зубна Щітка, які пильнували Сяйвогород щоночі.Поява “Чистюль”Мило було гладеньким і пахучим, із пухирчастою пінкою, що наганяла жах на всіх мікробів. Вода була швидкою й прозорою, мов гірська річка, а Зубна Щітка мала міцні щетинки, якими могла вискребти навіть найхитріших ворогів.— Гей, Липуне, Пилюко! — гукнула Вода, хлюпнувши на підлогу так, що Липун ледь не впав. — Знов за своє? Не буде вам волі в цьому домі!— Ой, які ми грізні! — пирхнув Липун, але його голос здригнувся. Він знав, що “Чистюлі” — не жарти. Мило закружляло, створюючи хмару піни, яка обплутала Пилюку. — Думаєш, твій пил вічний? — сказало Мило. — Мої бульбашки зітруть тебе вмить!Зубна Щітка кинулася за Липуном, який намагався сховатися в Тимковій склянці. — Можеш тікати, але мої щетинки дістануть тебе всюди! — попередила вона.Битва за чистотуБитва була швидкою, але яскравою. Вода залила килим, змиваючи сліди Пилюки, а Мило кинуло в нього армію пухирців, від яких Грибок зачхав і почав тікати. Зубна Щітка загнала Липуна в кут і вичистила його так, що він став блискучим… і безпомічним.— Здаємося! — заволали Липун і Пилюка, зрозумівши, що проти “Чистюль” їм не вистояти.— Ви ще повернетеся, якщо Веселята не змінять звичок, — суворо мовила Вода. — Але ми завжди будемо тут, щоб захистити цей дім!Новий ранокНаступного ранку Софійка і Тимко прокинулися з відчуттям, що дім став інакшим. Він сяяв чистотою, а в повітрі пахло свіжістю. Батьки здивувалися, коли діти самі побігли мити руки перед сніданком. На столі “Чистюлі” залишили записку, написану крапельками води: Дорогі Веселята! Мийте руки після прогулянок, чистіть зуби двічі на день і тримайте дім у чистоті. Гігієна — ваш захист від Липуна і Пилюки. З любов’ю, Мило, Вода і Зубна Щітка. Відтоді родина Веселят стала найохайнішою в Сяйвогороді. Софійка й Тимко навіть склали пісеньку про “Чистюль”, яку наспівували, намилюючи руки. А Липун і Пилюка? Вони ще довго боялися наближатися до міста, де панувала команда “Чистюль”.МоральГігієна — це справжня магія, яка береже нас від невидимих ворогів, як-от мікроби й бруд. Мило, вода і зубна щітка — наші вірні друзі, що допомагають залишатися здоровими й радісними. Тож не забувайте: чистота — це здоров’я, а здоров’я — це щастя!

Жила собі дівчинка Соломія — весела, допитлива, з очима, що горіли від бажання пригод. Але іноді її цікавість затьмарювала обережність. Одного теплого дня, гуляючи біля старого дуба, вона помітила вузеньку стежку, що ховалася серед кущів. “Куди ж вона веде?” — подумала Соломія і, не сказавши нікому, побігла вглиб лісу.Стежка привела її до дивовижного місця — Лісу Безпеки. Тут дерева шепотіли мудрі слова, а звірі дивилися на неї з доброю строгістю. Першим Соломію зустрів Заєць-Охоронець. Його вуха смішно тремтіли, коли він запитав:— Соломіє, куди це ти? Тікати далеко від дому, не попередивши рідних, небезпечно! А що, як загубишся? Дівчинка почервоніла, адже й справді не подумала про це.— Я просто хотіла знайти щось цікаве, — тихо відповіла вона.— Пригоди — це чудово, але безпека — понад усе! Ходи з нами, ми навчимо тебе, як бути обережною, — усміхнувся Заєць і повів її на галявину.Перше випробування: УважністьНа галявині стояв величезний Ведмідь-Пильний. Його шерсть грілася на сонці, а в лапах він тримав кошик, повний ягід.— У лісі багато спокус, Соломіє, — прогудів він. — Але не всі ягоди можна їсти. Деякі — справжня біда! Вибери тільки безпечні.Перед дівчинкою лежали ягоди — червоні, як вогники, сині, мов небо, і зелені, наче мох. Соломія пригадала мамині слова: “Червоні ягоди можуть бути отруйними”. Вона обережно взяла сині ягоди, а Ведмідь задоволено кивнув:— Молодець, дівчинко! Уважність — твій перший помічник.Друге випробування: Обережність біля дорогиДалі стежка привела до струмка, що виблискував, наче справжня дорога. Там гуляла Лисичка-Розумниця, її хвіст гойдався, мов вогняний прапорець.— Ніколи не грайся біля дороги, Соломіє, — сказала вона. — Машини мчать швидко, а ти — маленька. Спробуй пройти стежкою, не торкаючись “дороги”. Соломія акуратно ступала, тримаючись якомога далі від струмка. Та раптом у воді блиснув гарненький камінець. “Який гарний!” — подумала вона і мало не ступила у воду. Лисичка миттю гукнула:— Стій! Спокуса може завести в біду. Тримайся якомога далі від краю!Соломія зітхнула, але послухалася і пройшла стежку, не наближаючись до “дороги”.Третє випробування: НезнайомціНарешті на високій гілці з’явилася Сова-Мудриця. Її очі світилися, мов два ліхтарики, а голос був спокійним, але суворим.— У лісі бувають незнайомці, Соломіє, — сказала вона. — Вони можуть здаватися добрими, але не поспішай довіряти. Відповідай на моє запитання, але будь обережна.Сова запитала:— Де ти живеш, дівчинко? Я проведу тебе додому.Соломія згадала мамину пораду: “Не розповідай незнайомцям, де твій дім“. Вона усміхнулася і чемно відповіла:— Дякую, але я сама знайду дорогу. Мої рідні чекають мене.Сова розправила крила і радісно мовила:— Ти розумниця, Соломіє! Ти пройшла всі випробування!Повернення додомуЗвірі Лісу Безпеки зібралися разом і подарували Соломії маленький чарівний дзвіночок. Він ніжно дзеленчав, коли його торкалися. — Цей дзвіночок нагадуватиме тобі про наші правила, — сказав Заєць. — Будь обережною, і він завжди співатиме.Соломія міцно обняла нових друзів і побігла додому. Відтоді вона ніколи не забувала: не тікати далеко без дозволу, не гратися біля дороги й не розмовляти з незнайомцями. А дзвіночок щоразу весело дзеленчав, коли вона робила правильний вибір.І жили вони з мамою щасливо, адже Соломія стала не лише допитливою, а й дуже обережною дівчинкою.

У старому будинку на околиці міста жила десятирічна Софійка. Вона обожнювала бабусині казки, особливо про Ввічливого Монстра — таємничу істоту, яка ночами прикидалася знайомим і лагідно просила відчинити двері. “Ніколи не довіряй незнайомцям, навіть якщо вони здаються добрими,”- завжди повторювала бабуся, поправляючи окуляри.Одного зимового вечора Софійка залишилася вдома сама. Мама затримувалася на роботі, а бабуся гостювала у подруги. За вікном вирувала хуртовина, вітер гудів, а сніг шурхотів, б’ючи у шибки. Софійка сиділа на дивані, загорнувшись у теплу ковдру, і читала книжку про пригоди. Раптом домофон різко задзеленчав. Звук був гучним і несподіваним, але після першого сигналу став тихішим, наче хтось навмисне натискав кнопку обережно.— Хто там? — обережно запитала Софійка, підійшовши до домофона.— Добрий вечір, Софійко, — відповів м’який, солодкуватий голос. — Це я, дядько Микола, сусід із п’ятого поверху. Забув ключі, холодно надворі. Відчини, будь ласка, двері під’їзду. Софійка завмерла. Вона знала дядька Миколу — він завжди усміхався і пригощав її цукерками у дворі, коли вона гуляла з подружками. Але чому його голос звучить так дивно, майже як у казці про Ввічливого Монстра? І як він міг дізнатися її ім’я через домофон? Вона пригадала, як учора бавилася у дворі, а подружка кликала її по імені біля під’їзду. Може, хтось підслухав? Її серце закалатало, а долоні спітніли.— Зачекайте хвилинку, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Бабуся вчила: “Якщо сумніваєшся, перевір.” Софійка схопила телефон і швидко набрала мамин номер.— Мамо, хтось у домофоні каже, що він дядько Микола, і просить відчинити під’їзд. Він знає моє ім’я! — прошепотіла Софійка.— Софійко, не відчиняй! — твердо відповіла мама. — Дядько Микола сьогодні поїхав до іншого міста, я сама його проводжала. Хтось, мабуть, підслухав твоє ім’я у дворі. Залишайся вдома, я вже їду!Холод пробіг по спині Софійки. Вона повернулася до домофона і сказала якомога спокійніше:— Вибачте, я не можу відчинити. Мама скоро буде.Голос у домофоні замовк. Софійка притулилася до вікна, вдивляючись у темряву. У світлі ліхтаря вона помітила тінь, що швидко зникла за рогом будинку. Серце гупало, але вона знала, що вчинила правильно. Незабаром мама вбігла до квартири і міцно обійняла доньку.— Ти молодець, Софійко, — сказала мама. — Ти згадала бабусину казку і зробила все правильно. Ніколи не відчиняй двері незнайомцям, навіть якщо вони знають твоє ім’я чи здаються добрими.Наступного дня сусіди розповіли, що вночі хтось намагався потрапити до кількох під’їздів, називаючись “сусідом”. Поліція з’ясувала, що це був невідомий чоловік, який підслуховував імена дітей у дворах, щоб прикидатися знайомим. Завдяки пильності Софійки їхній будинок залишився у безпеці.Мораль: Ніколи не відчиняй двері незнайомим, навіть якщо вони говорять лагідно чи знають твоє ім’я. Завжди перевіряй і телефонуй батькам чи поліції, якщо щось здається підозрілим.

Жив собі Кіт, який був такий пильний, що жодна Миша не наважувалася висунути навіть кінчик своїх вусиків — боялася бути з’їденою живцем. Здавалося, Кіт був усюди водночас, завжди готовий до стрибка з гострими кігтями. Нарешті Миші почали так ретельно сидіти у своїх норах, що Кіт зрозумів: аби вполювати хоч одну, йому доведеться вдатись до хитрощів.Одного дня він видерся на полицю й повис на ній головою вниз, наче мертвий, тримаючись за мотузки однією лапою.Коли Миші визирнули та побачили його в такому стані, то вирішили, що його повісили за якийсь злочин. Спершу дуже обережно вони висунули голови й обнюхали все навколо. Але коли нічого не зворухнулося, всі радісно повилазили святкувати смерть Кота.Та саме в той момент Кіт відпустив мотузку — і перш ніж Миші встигли отямитися від несподіванки, він уже вполював трьох чи чотирьох.Після цього Миші стали ще обережнішими й зовсім не виходили з дому. Але Кіт, усе ще голодний, знав не один трюк. Він обвалявся в борошні, поки не став білим з голови до лап, і ліг у борошняний ящик, залишивши одне око відкритим, чекаючи на здобич.І справді, Миші незабаром почали виглядати. Кіт уже уявляв, як ось-ось схопить молоду соковиту Мишку, коли з нори визирнув старий Пацюк. Він мав великий досвід у справах із Котами й пастками, а ще — недостачу частини хвоста, здобуту дорогою ціною. З безпечної відстані він приглядався до борошна. — Обережно! — вигукнув він. — Може, то й справді купа борошна, але мені воно дуже вже нагадує Кота. Що б це не було, краще триматися подалі.Мудрі не дають себе ошукати вдруге.

Жив собі хлопчик Максимко. Йому було сім років, і він дуже любив свої іграшки: плюшевого ведмедика Тедді, сміливого солдатика Гриця, ляльку Оленку в синій сукні та маленького робота Біпа. Одного дня батьки Максимка мали йти на роботу, а він залишився вдома сам.— Максимку, пам’ятай: не відчиняй двері незнайомцям, не грайся з газовою плитою і не визирай у вікно, — сказала мама, цілуючи його в щічку перед виходом.Максимко кивнув, але щойно двері зачинилися, йому стало трохи нудно. Він сидів у своїй кімнаті, роздивляючись іграшки. Аж раптом… щось дивне сталося! Іграшки заворушилися, зашепотіли між собою і… ожили!— Максимку, слухай уважно! — гукнув солдатик Гриць, виструнчившись на столі. — Ми — Іграшкова команда порятунку, і ми тут, щоб навчити тебе правил безпеки!Максимко здивовано роззявив рота.— Безпеки? Але ж я вдома, що може статися? — запитав він. — Ой, багато чого! — вигукнула лялька Оленка, поправляючи свою сукню. — Ходімо, ми покажемо тобі, як бути обережним.Перша зупинка: кухняКоманда іграшок повела Максимка на кухню. Там Тедді, плюшевий ведмедик, підстрибнув до газової плити.— Ніколи, чуєш, ніколи не торкайся газової плити! — сказав Тедді, грізно махаючи лапкою. — Якщо газ увімкнеться, може статися пожежа. А це дуже небезпечно!Максимко кивнув. Він і не збирався чіпати плиту, але тепер точно запам’ятає, що це табу.— А що робити, якщо щось загориться? — запитав він.— Якщо побачиш вогонь, біжи з дому і клич дорослих або телефонуй 101! — відповів Гриць. — Але краще просто не гратися з такими речами.Друга зупинка: вікноДалі іграшки потягли Максимка до вікна у вітальні. Робот Біп замиготів лампочками і пискнув:— Вікно — не місце для ігор! Не визирай, не сідай на підвіконня і не відкривай його. Можна впасти, а це дуже боляче.Максимко згадав, як одного разу хотів подивитися на пташок, стоячи на підвіконні.— Добре, я зрозумів. Не лазитиму до вікон, — пообіцяв він. Третя зупинка: мобільний телефонРаптом у кишені Максимка задзвонив його мобільний телефон, видаючи веселий дзвоник. Хлопчик потягнувся, щоб відповісти, але Оленка швидко схопила його за рукав.— Стій, Максимку! — вигукнула вона. — Якщо дзвонить незнайомець, не відповідай і ніколи не кажи, що ти сам удома. Це може бути небезпечно!Максимко здивовано глянув на свій телефон.— А як дізнатися, що це незнайомець? — запитав він.— Якщо це мама чи тато, їхній номер буде в контактах, і ти побачиш їхнє ім’я. Вони можуть зателефонувати ще раз або надіслати повідомлення, — пояснив Біп, блимаючи своїми лампочками. — А якщо номер невідомий, краще не брати слухавку і не відповідати на повідомлення від чужих людей.Максимко кивнув, зрозумівши, що потрібно бути обережним із мобільним телефоном.Завершення інструктажуКоли іграшки закінчили свій інструктаж, Гриць вишикував команду і сказав:— Максимку, головне правило: якщо щось здається небезпечним або ти не впевнений, що робити, — телефонуй батькам або сусідам, яким довіряєш. А ще краще — займайся чимось безпечним: читай, малюй або грайся з нами!Максимко усміхнувся. Йому стало спокійніше, адже тепер він знав, як поводитися вдома. Він подякував своїй Іграшковій команді порятунку, і іграшки знову стали звичайними. Але Максимко знав: вони завжди поруч, щоб нагадати йому про безпеку.Того дня він намалював велику картину, де вся команда іграшок стояла разом, тримаючи плакат: «Безпека вдома — найголовніше!» Мораль казки: Коли ти вдома сам, пам’ятай: не грайся з газом, не лізь до вікон, не відповідай незнайомцям і завжди май номер телефону батьків або дорослих, яким довіряєш. Безпека — це легко, якщо знати правила! Читайте ще більше казок про правила безпеки — навчайтеся бути уважними, обережними й кмітливими разом із казковими героями!

У маленькому містечку, де вулиці гуділи від руху, жив старий, але дуже мудрий Автомобіль на ім’я Григорій. Його блискучий червоний кузов уже трохи вицвів, але фари світилися добротою, а мотор тихо гудів, ніби співав пісеньку. Григорій любив спостерігати за дітьми, які щодня поспішали до школи, але його серце — чи то двигун — стискалося від хвилювання, коли він бачив, як деякі з них необачно бігли через дорогу.Одного сонячного ранку Григорій стояв біля пішохідного переходу, чекаючи, поки його водій повернеться з крамниці. Раптом він помітив дівчинку Оленку, яка, весело наспівуючи, йшла тротуаром із м’ячем у руках. Не дивлячись по сторонах, вона раптово вибігла на дорогу, щоб наздогнати м’яч, який покотився вперед. — Стій, Оленко! — загудів Григорій своїм низьким голосом, так що дівчинка аж підстрибнула від несподіванки. — Ти знаєш, як небезпечно вибігати на дорогу?Оленка зупинилася і здивовано подивилася на Автомобіль.— Ти вмієш розмовляти? — запитала вона.— Тільки коли бачу, що хтось порушує правила безпеки, — відповів Григорій, блимнувши фарами. — Хочеш, я навчу тебе, як бути уважним пішоходом?Оленка кивнула, і Григорій почав свою повчальну розповідь.— По-перше, завжди переходи дорогу тільки на пішохідному переході. Бачиш ці білі смужки на дорозі? Це «зебра»! Вона створена, щоб пішоходи, як ти, могли безпечно перейти на інший бік.Оленка глянула на «зебру» і кивнула.— По-друге, — продовжував Григорій, — перед тим, як ступити на дорогу, зупинися і подивися ліворуч, праворуч, а потім ще раз ліворуч. Автомобілі, як я, їздять швидко, і ми не завжди можемо зупинитися миттєво.— А якщо я поспішаю? — запитала Оленка.— Навіть якщо ти поспішаєш, безпека важливіша, — строго сказав Григорій. — І ще одне: ніколи не грайся з м’ячем чи телефоном, коли переходиш дорогу. Твій м’яч може зачекати, а от небезпека — ні.Того дня Оленка уважно слухала Григорія. Вона пообіцяла собі завжди переходити дорогу на «зебрі», дивитися по сторонах і не відволікатися. А Григорій, задоволений, загудів мотором і подумав: «Якщо хоча б одна дитина стане уважнішим пішоходом, мої колеса крутилися не дарма!»З того часу Оленка розповідала своїм друзям усе, що дізналася від Григорія. А старий Автомобіль щоранку стояв біля пішохідного переходу, ніби охоронець, і слідкував, щоб діти переходили дорогу правильно. І хоч він був лише машиною, його добре серце навчило багатьох бути обережними та поважати правила дорожнього руху. Мораль казки: Правила для пішоходів — це не просто слова, а спосіб залишатися в безпеці. Будь уважним, переходи дорогу на «зебрі» і завжди дивися по сторонах! Читайте ще більше “Казок на колесах”, які в м’якій та повчальній формі допомагають дітям засвоювати правила безпеки на дорозі. Це чудовий спосіб навчати малечу через цікаві історії!

Давним-давно, у кожній дитині жило ціле королівство маленьких лицарів. Звалися вони Захисниками Здоров’я, і їхнім завданням було охороняти королівство Тіла від непроханих гостей.Перша зустріч з Дракончиками-МікробамиОдного разу маленька Софійка гралася в пісочниці. Вона не знала, що там жили крихітні Дракончики-Мікроби. Вони були такі малесенькі, що їх не можна було побачити очима! Коли Софійка потерла очі немитими рученятами, деякі дракончики потрапили до її королівства. — Тривога! — закричав головний Лицар Імунітет. — Чужинці в королівстві!І почалася велика битва. Лицарі Здоров’я мужньо боролися з Дракончиками-Мікробами. Під час битви в королівстві ставало дуже гаряче — це піднімалася температура. Софійка відчувала, що їй жарко і вона втомлена.Чому це відбувається?Мудра Фея Природа пояснила:— Діти хворіють не тому, що вони погані чи щось зробили не так. Це відбувається тому, що їхні Лицарі Здоров’я ще тренуються! Кожна битва з Дракончиками робить лицарів сильнішими та досвідченішими. Коли дитина вперше зустрічає нового мікроба, її лицарі ще не знають, як з ним боротися. Тому битва буває важкою і тривалою. Але після перемоги лицарі запам’ятовують ворога і наступного разу перемагають його набагато швидше!Де живуть Дракончики-Мікроби?Дракончики-мікроби живуть усюди: У повітрі, яким ми дихаємо На іграшках у дитячому садочку На дверних ручках У краплинках, які вилітають, коли хтось чхає Деякі дракончики добрі і навіть допомагають нашому тілу, але інші люблять шкодити.Помічники ЛицарівНа щастя, у Лицарів Здоров’я є чудові помічники:Чарівне мило — воно змиває дракончиків з рук.Цілюще зілля (ліки) — допомагає лицарям боротися швидше.Сон-відпочинок — під час сну лицарі набираються сил.Їжа-сила — особливо фрукти та овочі дають лицарям енергію.Тепле укриття — коли дитині холодно, лицарі витрачають енергію на обігрів замість битви.Щаслива кінцівкаЧерез кілька днів Лицарі Софійки перемогли всіх Дракончиків-Мікробів. Дівчинка знову відчула себе здоровою і сильною.— Тепер я знаю цього ворога! — сказав головний Лицар Імунітет. — Якщо він повернеться, ми переможемо його за одну мить!І справді, з кожною перемогою королівство ставало сильнішим. Тому мама завжди казала Софійці:— Не журися, що захворіла, моя люба. Твої лицарі тренуються і стають сильнішими. Скоро ти знову будеш бігати і сміятися!

У маленькому містечку Сонячному жив собі хлопчик Левко. Він був допитливий, як кіт у коморі: усе хотів знати, усе хотів спробувати. Одного ранку, коли мама попросила його винести сміття, Левко побачив щось блискуче біля дитячого майданчика.— Ого! — вигукнув він. — Яка гарна коробочка! Може, там цукерки? А може — скарб?Коробочка була срібляста, трохи мерехтіла на сонці й мала червону кнопку. Левко простягнув руку, але в ту мить почув тихенький шурхіт за спиною.— Не чіпай! — пролунав тоненький голос.Левко озирнувся й побачив пухнастого їжачка в жилеті. Той мав бейджик із написом “Патруль безпеки лісу”.— А ти хто такий? — здивувався хлопчик. — Я — Їжак Сторожак, чергую тут. Ця коробочка підозріла. Не варто торкатися речей, які не твої і не знаєш, звідки вони.Левко зморщив чоло: — Але ж цікаво! Їжак узяв палицю і легенько торкнувся коробки. Та засвітилася ще яскравіше й почала пищати!— От бачиш, — сказав Сторожак. — Добре, що не торкнувся руками. Може, це просто іграшка, а може, хтось її загубив або… вона небезпечна.— То що ж робити? — запитав Левко.— Перше правило: не торкайся невідомих речей. — Друге: не розкривай їх і не натискай нічого. — Третє: поклич дорослого або поліцейського.Левко слухав уважно й навіть повторював уголос, щоб запам’ятати. Потім вони разом із їжаком покликали сторожа з парку. Той прийшов, одягнув рукавички й обережно підняв коробочку. Виявилося, що це зламаний пульт від дрона, який загубив якийсь підліток.— Добре, що ти не торкнувся, — похвалив сторож. — А то могла статися біда: дроти, батарейки — усе це небезпечно.Їжак Сторожак усміхнувся: — Молодець, Левчику. Тепер ти — помічник Патруля безпеки!З того дня хлопчик зробив собі маленький значок і розповідав усім друзям у дворі: “Якщо знайшов щось незнайоме — не торкайся, не розглядай, а швидше клич дорослого!” А блискуча коробочка більше ніколи не з’являлася. Зате в Сонячному з’явилося більше дітей, які вміють бути обережними. Мораль казки: Цікавість — це добре, але розумна обережність — ще краще. Не все, що блищить, безпечне!

Уявіть собі далеку, засніжену країну, де гора Джейка височіє над долиною, мов велетенський кришталевий замок, увінчаний білими шапками хмар. Там, де вітер шепоче таємниці сніжинкам, а сонце грає на льодяних сталактитах, як на намистинах з діамантів, живе хлопчик Алекс. Він був сміливим і пустотливим, як маленьке ведмежа, і любив понад усе кататися на санчатах з вершини гори. “Я – король снігових пригод!” – кричав він, ковзаючи вниз, і вітер сміявся у відповідь.Одного морозного ранку, коли небо було синє, як око снігового вовка, Алекс вирішив: “Сьогодні я підкорю найвищу вершину! Сам, без жодної допомоги!” Він узяв свої червоні санчата, накинув теплий шарф і помчав до гори, не сказавши ні слова тітці Мей, яка пекла свіжі пиріжки з яблуками. Гора Джейка кликала його, як стара казка: “Іди, іди, тут ховаються скарби з льоду!”Але гора, хоч і красива, була хитрою. Вона любила грати в хованки з мандрівниками. Алекс піднімався все вище, хапаючись за крижані гілки, сміючись над подихом морозу. “Ха-ха, я швидший за снігову лавину!” – вигукував він. Та раптом… тріск! Санчата вислизнули з рук, і хлопчик послизнувся на слизькому льодовику. Він покотився вниз, як кулька зі снігу, пролетівши повз крижані печери, де ховаються ельфи морозу, і впав у глибоку снігову пастку – величезну прірву, вкриту товстим шаром льоду. “Допоможіть!” – закричав Алекс, але його голос загубився в гулі вітру. Він тремтів, як листочок на холодному подиху зими, і думав: “Чому я не взяв з собою друга?” Тим часом унизу, в теплій хатинці Патруля, де пахло гарячим какао і свіжим хлібом, Райдер і його вірні щенята гралися сніжками. Гонщик ганявся за м’ячем, Скай кружляла в повітрі, як метелик, а Кремез копирсався в снігу, шукаючи “скарб” – стару кістку. Раптом задзвонив екстрений сигнал – червона лампа замигала, мов чарівна зірка. “Патруль, готуйся до дій!” – вигукнув Райдер, і щенята завмерли, як солдатики в строю.– Це Алекс! Він застряг на горі Джейка, на слизькому льоду! – закричав Райдер, дивлячись на екран. – Якщо не поспішимо, мороз з’їсть його, як морозиво!Щенята заскакали від хвилювання. “Я готова до порятунку!” – гавкнула Скай, розправляючи крила свого вертольота. “Гонщик на варті!” – гавкнув Гонщик, хапаючи кігті для льоду. А Маршал, як завжди, спіткнувся об свою лапу: “Ууупс! Я маю аптечку для замерзлих!” Усі засміялися, але швидко зібралися. Райдер сів у свій снігохід, і Патруль помчав до гори, прорізаючи сніг, як корабель хвилі. Дорога була повна чарівних перешкод. Спочатку вони зустріли снігову бурю – білі вихори танцювали, як феї, засліплюючи очі. “Скай, полети вперед і розвій хмари!” – наказав Райдер. Скай знялася в небо, її вертоліт гудів, як бджолиний рій, і крильцями розігнала заметіль. “Льодовий міст!” – гавкнув Зума, коли вони підійшли до прірви, вкритої тонким льодом, що хрустів, як сухе печиво. “Кремез, твій час!” – крикнув Райдер. Кремез висунув свою бульдозерну лопату і проклав міцний шлях, а Еверест, новачок з холодних земель, укладав снігові цеглини, щоб міст став твердим, як скеля.Нарешті вони дісталися до пастки Алекса. Хлопчик сидів, обіймаючи коліна, і вже бачив, як снігові гноми шепочуть йому байки про вічну зиму. “Тримайся, друже! Патруль тут!” – гукнув Райдер. Гонщик спустився на мотузці з кігтями, що чіплялися за лід, як кігті яструба. “Я врятую тебе, крок за кроком!” – гавкнув він. Але лід тріщав під вагою! “Треба хитріше!” – подумав Райдер. “Маршал, твоя снігова гармата!”Маршал вистрелив м’якими сніговими кульками, що розтопилися і створили слизьку доріжку. Скай спустила трос від вертольота, а Еверест сформував крижаний трап, блискучий, як веселка. Алекс хапнувся за трос, і разом вони витягли його – повільно, обережно, ніби витягували з казкового сну. “Дякую, друзі! Я більше ніколи не піду сам!” – прошепотів Алекс, обіймаючи Гонщика.Коли сонце сіло, фарбуючи сніг у рожеві й золоті барви, Патруль повернувся додому. Тітка Мей чекала з гарячим какао і пиріжками, а гора Джейка помахала їм хмарами, ніби кажучи: “До нових пригод!” Алекс заснув з посмішкою, мріючи про снігові замки, але тепер знав: найкращі пригоди – з друзями.Тому, діти, пам’ятайте: зима – це чарівниця, але безпека – твій найнадійніший чарівний амулет. А Патруль завжди на варті, бо справжні герої не ті, хто біжить сам, а ті, хто тримається за лапи.