Казки про пригоди

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гоноровитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.Вона мала двох дочок, теж чванливих і гоноровитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна – вся в матір, найкращу жінку в світі.Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі – мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати. Спала дівчина аж під самісіньким дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тоді як сестри її жили в розкішних покоях з м’якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до п’ят.Бідолашна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові – той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.Та навіть у лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.Якось син короля, молодий та гожий принц, влаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.Почалися клопоти й турботи – треба ж було приготувати сукні й оздоби та вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.А Попелюшці додалося роботи – прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й примірюючи свої сукні.– Я,– сказала старша,– вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.– А я, – мовила менша, – вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто – такого ні в кого немає!Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися – адже вони знали, що в неї хороший смак.Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.Поки вона їх зачісувала, сестри спитали:– А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?– Ой, сестри, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?– Ай справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися – чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, – адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.Раптом з’явилася її хрещена мати – чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:– Що сталося?– Я хотіла б… хотіла б…– мовила Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше додати й слова.– Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? – спитала чарівниця.– Авжеж! – відповіла Попелюшка, схлипуючи. – Дуже, дуже хотіла б.– То не плач, усе буде добре,– мовила чарівниця.– Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:– Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його та принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою – і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишачо-сірих у яблуках.Тепер черга була за кучером.– Піду гляну на щурячу пастку,– сказала Попелюшка,– може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.– Чудово,– мовила хрещена мати,– піди глянь.Попелюшка принесла щурячу пастку – там сиділо три великі щури.Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить – і товстелезний кучер–вусань уже стояв перед ними.Потім хрещена мати сказала Попелюшці:– Піди–но в садок – там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:– Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?– Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? – зітхнула дівчина.Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами. Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні – мишами, лакеї – ящірками, кучер – щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики – грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:– О, яка вона гарна!Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини.Всі дами придивлялись до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі ж умілі кравці та перукарі…Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них – він дивився тільки на красуню–гостю і думав тільки про неї.А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх помаранчами та цитринами, якими пригостив її принц.Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.Раптом Попелюшка почула, як годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не, встиг її затримати.Повернувшися додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.Чарівниця погодилася знову допомогти своїй хрещениці.Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.– Ой, як же довго ви не поверталися! – сказала Попелюшка, відчинивши двері.Вона позіхала й протирала очі так, ніби щойно прокинулась. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати…– Якби ти була на цьому чарівному балі,– відповіли сестри,– ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була напрочуд люб’язна і навіть почастувала нас помаранчами та цитринами.Не тямлячися з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу.Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.– Невже й справді вона така гарна? – спитала Попелюшка всміхаючись.– Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,– мовила вона до старшої сестри,– будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.– Овва! – відповіла Жавотт. – Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра погодилася дати їй свою сукню?На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері, їй здавалося – до півночі ще ждати і ждати, як раптом дзиґарі почали бити дванадцять.Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.Принц кинувся за нею, але марно.На сходах Попелюшка загубила один із своїх соболевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання – тільки один черевичок.Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.Вони сказали, що була, але зникла, тільки–но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій соболевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться соболевий черевичок.Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.Та що вони не робили, як не старалися – не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:– А дайте–но й мені поміряти – може, на мене налізе?Сестри зареготали й почали глузувати з неї.Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:– Так, хай і вона спробує – адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.І диво! – черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.За кілька день відгуляли весілля.А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром видала їх заміж за двох молодих вельмож.

Жила колись в одному селі маленька дівчинка та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати — Червона Шапочка.Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:— Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі. Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.Йому страшенно захотілося з’їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.От вовк і питає, куди вона йде. Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:— Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.— А чи далеко живе бабуся? — питає вовк.— Авжеж, дуже далеко, — відповідає Червона Шапочка, — он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.— Гаразд, — каже вовк, — я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:“Тут-тук”.— Хто там? — спитала бабуся.— Це ваша внучка, Червона Шапочка, — відповів вовк, змінивши свій грубий голос. — Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться.Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її.Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.Незабаром дівчинка прийшла і постукала: “Тут-тук”.— Хто там? — спитав вовк.Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:— Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться!Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:— Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко.Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся!От вона й каже:— Бабусю, а які ж у вас руки великі!— Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!— Бабусю, а які ж у вас ноги великі!— Це, щоб краще бігати, дитинко!— Бабусю, а які ж у вас вуха великі!— Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!— Бабусю, а які ж у вас очі великі!— Це, щоб краще бачити тебе, внученько!— Бабусю, а які ж у вас зуби великі!— А це, щоб тебе з’їсти!З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її.А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.Увійшли до хатинки — бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.— Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! — вигукнув один з лісорубів.Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує — гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:— Люди добрі, звільніть нас!Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.— Як же я перелякалась! — сказала Червона Шапочка. — Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.

Жила собі одна мати, у якої було дві дочки: рідна – Голена, і пасербиця – Марушка. Мати дуже любила свою дочку, але на пасербицю ледве дивитися могла, адже Марушка була набагато вродливішою за Голену. Марушка й не підозрювала про свою красу, тому не розуміла, чому мачуха ставиться до неї так холодно.Уся робота по дому лягала на плечі Марушки. Вона прибирала, варила, прала, шила, пряла, ткала, косила траву та доїла корову. А Голена тільки чепурилася та ледарювала. Марушка була терплячою та ніколи не скаржилася, навіть коли її ображали. Але це не змінювало ставлення мачухи та Голени. Вони з кожним днем ставали дедалі злішими, бо краса Марушки тільки розквітала, а Голена втрачала свою вроду.Одного зимового дня, у січні, Голена раптом захотіла фіалок.– Марушко, йди до лісу й принеси мені підсніжників. Хочу прикріпити їх до пояса, щоб пахло весною! – наказала вона.– Ой, сестро, але ж зараз січень, і підсніжники під снігом не ростуть, – відповіла Марушка.– Ах ти, ледащице! Ану йди, і щоб без підсніжників не поверталася! Інакше поб’ю тебе! – закричала Голена.Мачуха тут же виштовхнула Марушку з хати. Дівчина пішла до лісу, гірко плачучи. Навкруги – тільки сніг, ніде жодної стежки. Довго блукала вона, доки не побачила вдалині світло. Пішла на те світло й вийшла на високу гору, де горіло багаття. Навколо нього сиділи дванадцять чоловіків – дванадцять місяців.Найстарший із них, Січень, спитав:– Чого ти прийшла, дівчино?– Шукаю підсніжники. Мачуха й сестра наказали мені принести їх, а інакше вони мене вб’ють, – відповіла Марушка.Січень передав свою патерицю Березню:– Брате, настав твій час.Березень махнув патерицею, і навколо все змінилося: сніг розтанув, зазеленіла трава, і на галявині підсніжники.– Збирай, Марушко, – звелів Березень. Дівчина назбирала цілий оберемок, подякувала місяцям і повернулася додому. Голена й мачуха здивувалися, побачивши підсніжники, але подякувати навіть не подумали.Наступного дня Голена захотіла ягід. Мачуха знову вигнала Марушку до лісу. Там дівчина знову зустріла дванадцять місяців. Цього разу Січень передав патерицю Липню. Липень махнув нею, і настало літо. Під кущами дозрівали соковиті ягоди.Марушка повернулася додому з повним фартухом ягід. І цього разу Голена й мачуха тільки сварили її, хоча самі ласували зібраним.На третій день Голена забажала яблук. Марушку знову відправили до лісу. Місяці допомогли їй утретє: Січень передав патерицю Жовтню. Той викликав осінь, і на яблуні з’явилися стиглі червоні плоди.Голена й мачуха не наситилися двома яблуками, тому вирішили самі піти до лісу. Але коли вони грубо відповіли Січню, той насупився й махнув патерицею. Почалася хуртовина, вітер замітав їх сліди, і вони замерзли в снігах.Марушка залишилася сама. Її працьовитість і доброта винагородилися: вона згодом вийшла заміж за доброго господаря, і жила в мирі та достатку.

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,- такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати. – Час,- кажуть,- таточку, час! – Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. – Не дам,- каже,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. – Я,- каже царенко,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Середульший царенко стрельнув,- звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме. От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,- його звали Іваном-царенком,- як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілку! – Не дам я,- каже жаба,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!.. А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: – Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! – А ти чого, Іване-царенку, плачеш? – Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. – Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. – Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,- гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу? – Не плач,- каже,- лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. – Не журись,- каже,- Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже,- потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: – Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього. – Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: – Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють. А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Іване-царенку, не бачив моєї одежі? – Якої? – Тут,- каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив! – Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула… Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,- пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш? – Іду,- каже,- дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? – Чому,- каже,- не знати? Знаю. – Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! – Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш! – Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити! – Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги – костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. – Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? – Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю! – каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: – Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував бабі-язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука: – Іване-царенку, чого ти журишся? – Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. – Не журись! – каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь. – Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. – Я тобі поможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи… Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

Давним-давно, за високими горами і густими лісами, в королівстві Ельмірія жив великий дракон на ім’я Фіар. Він мав золоті лусочки і вогонь у грудях, але його серце було добрим і лагідним. Хоча всі в королівстві боялися його, Фіар ніколи не шкодив нікому — він лише жив високо в горі, спостерігаючи за світом.У тому самому королівстві жила маленька принцеса Лілія. Вона була найвідважнішою з усіх дітей, і замість того, щоб грати з іграшками в замку, вона любила бігати по лісах і квіткових луках. Одного разу, під час прогулянки, вона заблукала у великому темному лісі.Йшов час, і Лілія не могла знайти шлях додому. Ліс ставав все темнішим, і вона почала хвилюватися. Аж раптом перед нею з’явився Фіар — величезний, з золотими очима, але його погляд був сповнений співчуття.— Не бійтеся мене, маленька принцесо, — сказав дракон своїм глибоким, але лагідним голосом. — Я бачу, що ви загубилися. Дозвольте мені допомогти вам повернутися додому.Спочатку Лілія трохи злякалася, але швидко зрозуміла, що дракон хоче допомогти. Вона сіла на його широку спину, і разом вони полетіли в небі, як два справжні друзі. Дракон летів над горами і лісами, і нарешті вони досягли королівського замку. Король і королева були вражені, побачивши свою доньку верхи на драконі. Спочатку вони налякалися, але Лілія розповіла їм, як Фіар врятував її і допоміг повернутися додому. Відтоді король запросив дракона залишитися в королівстві і більше ніхто не боявся Фіара.З часом Фіар став справжнім захисником королівства, допомагаючи людям і показуючи, що навіть дракон може мати добре серце. А маленька Лілія і Фіар стали найкращими друзями, часто разом літали над казковими землями.

У одного мельника було троє синів, а в його господарстві стояли млин, осел та кіт. Сини працювали на млині, осел возив зерно та борошно, а кіт ловив мишей.Коли мельник помер, сини поховали його і почали ділити спадщину.Старший син забрав млин, середній – осла, а молодший отримав кота.Зажурився молодший і мовив до себе:– Ой, мені дісталося найгірше: старший буде молоти, середній кататиметься на ослику, а я, бідний, що буду робити з моїм котом? Хіба що пошию з його шкурки пару рукавиць, і все.– Слухай мене, – раптом промовив кіт, зрозумівши думки хлопця. – Чого ти хочеш мене вбивати, щоб з моєї шкурки зробити пару поганих рукавиць? Замість цього візьми мені пару чобіт, щоб я міг вийти серед людей і показати себе. І повір, я дуже скоро стану тобі в пригоді!Мельників син дуже здивувався, коли почув, що кіт говорить, як людина. Але саме в цей час вони проходили повз шевцеву хату, і хлопець вирішив викликати шевця на двір, щоб той зняв мірку з кота для чобіт. Як тільки швець пошив чоботи, кіт одягнув їх, взяв торбу, всипав зерна на дно, прив’язав шворку, щоб зашморгувати її, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.А король тієї країни був великим любителем смажених куріпок. Ось тільки біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх було дуже багато, але вони настільки були полохливі, що жоден мисливець не міг до них наблизитись. Кіт знав про це і вирішив діяти хитро. Потрапивши в ліс, він розв’язав торбу з зерном, натягнув шворку по траві за кущі, а сам заховався й став чекати. Куріпки не забарилися: побачивши зерно, вони почали летіти одна за одною й залазити в торбу, щоб поласувати. Коли їх стало чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.Швидко підбігши, кіт скрутив куріпкам голови, закинув торбу на плечі й пішов до королівського палацу.Вартовий, побачивши кота, вигукнув:– Стій, куди йдеш?– До короля, – сміливо відповів кіт.– Ти що, здурів? Кіт – до короля?– Та хай іде, – втрутився другий, – адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:– Мій господар, граф, – він назвав якесь довге й знамените ім’я, – передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок – він їх щойно впіймав на сильце.Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.– Віднеси оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок.А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв’язує її і висипає золото перед хлопцем.– Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:– Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.Другого дня кіт, гарно взувшись, знову пішов на полювання й приніс королю багату здобич. Так він робив день у день, щодня приносячи додому золото.Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити і виходити, коли хоче, і гуляти по всьому палацу, де забажає. Одного разу кіт сидів на кухні в палаці, гріючись біля вогню, коли раптом увійшов королівський візничий, лаявся на весь голос:– А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні! Хотів піти до корчми, трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро!Почувши це, кіт миттєво вискочив із кухні і помчав додому до свого господаря. Прибіг і каже:– Якщо хочеш стати графом і багатим, то гайда зі мною на озеро, там будеш купатися!Мельників син, не знаючи, що відповісти, все ж вирушив за котом до озера. Роздягся і стрибнув у воду. А кіт тим часом забрав його одежу, поніс у кущі і сховав. Як тільки він упорався з цим, приїхав король. І кіт, як почав лементувати, так голосно:– Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.– Гей, люди, а чиї це луки? – питає кіт.– А це великого чарівника.– То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві Двісті женців жнуть жито.– Гей, люди, а чиє це жито?– Чарівникове.– Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть – графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.– Гей, люди, а чий це ліс?– Та чарівника.– Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі.А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив як людина.Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба.Кіт низько вклонився і мовив:– Довелося мені чути, що ти можеш перекинутися в будь-яку тварину, у яку захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися в таку велику тварину, наприклад, в слона.– Це для мене дрібниця, – відказав чарівник і миттєво обернувся в слона.– Оце так! А на лева?– І це для мене нічого, – мовив чарівник і став перед котом у вигляді лева.Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:– Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені навіть не снилося! Але ще неймовірніше було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не під силу.Чарівник аж розімлів від таких лестощів.– Авжеж, любий котику, я можу й це, – приязно сказав він і перетворився на мишку, почавши бігати по кімнаті. А кіт, не гаючи часу, схопив її одним стрибком і миттєво з’їв.Тим часом король, граф і принцеса їхали далі, неквапливо перетинаючи велику луку.– А чиє це сіно? – запитав король.– Графове,– гукнули косарі, як навчив кіт.– Гарний клапоть землі маєш, графе, – сказав король.Потім вони приїхали до великої ниви.– Гей, люди, а чиє це жито? – запитав король.– Графове, – гукнули всі женці.– О, графе, то й це справжній шматок землі!Далі вони приїхали до лісу.– Гей, люди, а чиї це дрова? – запитав король.– Графські, – відповіли дроворуби. Король здивувався ще більше і сказав:– Ви, графе, багатий чоловік! Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.Нарешті вони приїхали до палацу.Кіт уже стояв на сходах, і як тільки карета зупинилася унизу, він підбіг, відчинив дверцята і сказав:– Ваша Величносте, прошу пройти до палацу мого господаря – графа. Ця честь зробить його щасливим на все життя.Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, який був, мабуть, більший і прекрасніший, ніж його власний. Граф повів королівну в залу, що сяяла золотом і самоцвітами.Згодом граф одружився з королівною, а коли помер її батько, став королем. Кіт же став першим міністром при ньому.

Жив колись біля дрімучого лісу бідний дроворуб. Мав він двоє дітей: хлопчик на ім’я Гензель і дівчинка Гретель. Вони жили в постійній скруті, а коли в країні настали важкі часи, дроворуб уже не міг заробити навіть на шматок хліба.Однієї ночі чоловік довго не міг заснути, непокоївся і зітхав, обмірковуючи свою біду. Нарешті, глибоко зітхнувши, він звернувся до дружини:– Що ж нам робити? Як прогодувати дітей, якщо ми самі голодуємо?Дружина відповіла:– Слухай, чоловіче. Завтра вранці заведемо дітей у найглухіші хащі. Там розкладемо багаття, дамо їм по шматочку хліба, а самі підемо на роботу. Вони не знайдуть дороги назад, і ми позбудемося їх.– Ні, жінко, – заперечив дроворуб. – Як я можу залишити своїх дітей самих у лісі? Дикі звірі їх роздеруть!– Ой, який ти дурний! – роздратовано вигукнула жінка.– Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.І гризла його доти, поки він згодився.– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, – сказав батько.Діти теж не могли заснути від голоду й почули кожне слово, яке їхня мачуха говорила батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й прошепотіла братові:– Ми загинули!– Тихо, сестричко, не плач, – заспокоїв її Гензель. – Ми ще знайдемо вихід.Коли дорослі поснули, Гензель тихенько встав, одягнувся, відчинив двері й крадькома вийшов надвір. Ясне місячне світло заливало все навколо, так що хоч голки збирай. Біля хати на землі в місячному сяйві блищали білі камінці, немов срібні монетки. Гензель набрав їх повні кишені, повернувся до кімнати й прошепотів сестрі:– Не хвилюйся, Гретель, спи спокійно.Після цього він ліг поруч і швидко заснув.Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:– Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.– Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати “прощавай”;А мачуха мовила:– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:– Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.Гензель і Гретель сіли біля вогнища, а коли настала обідня пора, з’їли по шматочку хліба. Вони чули якийсь стукіт неподалік і подумали, що то їхній батько рубає дрова. Але то стукала не сокира, а дерев’яна колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер розгойдував її, і вона гупала об стовбур.Діти довго сиділи біля вогню, втомилися і почали дрімати. Нарешті вони заснули. Коли прокинулися, навколо вже панувала темна ніч. Гретель заплакала:– Як же ми тепер виберемося з лісу?А Гензель заспокоїв її:– Не бійся, сестричко. Почекаємо, поки зійде місяць, тоді ми знайдемо дорогу.Коли місяць піднявся високо, Гензель узяв Гретель за руку і повів її за собою. Він ішов, орієнтуючись на камінці, які виблискували при місячному світлі, наче срібні монети, і вказували їм шлях. Вони йшли всю ніч і дісталися додому тільки на світанку. Постукали у двері. Мачуха відчинила їх і, побачивши Гензеля і Гретель, злісно накинулась на дітей.– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: “Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.Рано–вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько.– Йди як слід.– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені “прощавай”, – відповів Гензель.– Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:– Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Дітийшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось–ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру. – Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:А хто там гризе без упину,Руйнує мою хатину!Діти відповіли:Це вітер ліснийГуде навісний!І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати–ласувати.Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько: “Ласий буде шматочок”.А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:– Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки.– Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!– Ану годі скиглити! – гаркнула стара.–Все одно нічого не поможе.Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.– Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. –Я вже натопила піч і замісила тісто.Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.– Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.– Дурепа! – крикнула стара.– Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.Ох і заверещала відьмище! Просто страх!А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.

Були собі дід та баба, і мали вони трьох синів: двоє були розумні, а третій — дурник. Розумних синів батьки любили та жаліли, а баба щонеділі давала їм чисті білі сорочки. А от дурника всі лаяли, сміялися з нього, а він тільки на печі сидів у просі, в чорній сорочці, без штанів. Їсти він отримував, коли дадуть, а як ні — то й голодував.Одного разу прийшла новина: цар видав указ, щоб усі збиралися до нього на обід. Той, хто змайструє корабель, що зможе літати, й прибуде на ньому до царя, отримає в нагороду руку царівни.Розумні брати почали радитися між собою:— Може, піти? А раптом наше щастя там на нас чекає?Порадилися й попросили дозволу в батька та матері:— Підемо ми до царя на обід. Нічого не втратимо, а може, удача нам усміхнеться.Батько й мати намагалися їх відмовити, але марно.— Ні! Підемо, і все тут! Благословіть нас у дорогу. Старі, нічого не вдієш, поблагословили синів у дорогу. Баба дала їм білі паляниці, спекла порося — і пішли брати.А дурник сидить на печі й собі проситься:— Піду і я туди, куди брати пішли!— Куди ти підеш, дурню? — каже мати. — Тебе ж вовки дорогою з’їдять!— Ні, не з’їдять, — відповів дурник. — Все одно піду!Спочатку старі сміялися з нього, а потім почали сварити. Але він стояв на своєму. Бачать батьки, що з дурником нічого не вдієш, і кажуть:— Ну, йди, але щоб ти не повертався й не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!– Здорові, діду!– Здоров, сину!– Куди йдете, діду?А той каже:– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?– До царя на обід.– Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?– Ні,- каже,- не вмію!– То й чого ж ти йдеш?– А хто його знає,- каже,- чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.– Сідай же,- каже дід,- та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.– Нічого, виймай!От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..– От бач! – каже дід.От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:– Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,- каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.Дурник подякував дідові, і вони попрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурник подався до лісу.Зайшов він у глиб лісу, підійшов до великого дерева, цюкнув сокирою, упав ницьма і міцно заснув. Спав довго, коли раптом чує, що хтось його будить:— Вставай, твоє щастя вже прийшло, вставай!Дурник прокинувся, розплющив очі й побачив перед собою корабель: золотий, зі срібними щоглами і шовковими вітрилами, які ледь не лопаються від вітру — тільки летіти! Не роздумуючи довго, він сів на корабель. Корабель піднявся в повітря і полетів — нижче неба, вище землі — й так швидко, що й оком не змигнеш! Летів корабель, летів, аж раптом бачить дурник: на шляху чоловік припав до землі, вухо приклав і щось слухає. Дурник гукнув до нього:— Здоровенькі були, дядьку!— І тобі здоров’я, небоже!— А що ви тут робите?— Слухаю, чи вже всі люди до царя на обід зібралися.— А ви теж до царя йдете? — запитав дурник.– Туди.– Сідайте зо мною, я вас підвезу.Слухало сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.– Здорові, дядьку!– Здоров, небоже!– Чого ви на одній нозі скачете?– Того,- каже,- що коли б я відв’язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу.– Куди ж ви йдете?– До царя на обід.– Сідайте з нами.– Добре.Скороход сів. Знов полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.Дурень і крикнув:– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!– Де ви її бачите?– Е,- каже,- там за сто миль, сидить на сухій грушці?– Сідайте з нами!Він погодився і сів на корабель. Полетіли далі.Летіли-літели, коли бачать: дорогою йде чоловік і несе за спиною великий мішок хліба.— Здоровенькі були, дядьку! — гукнув дурник.— Здоров! — відповів чоловік.— Куди це ви йдете?— Іду собі, — каже чоловік, — хліба на обід добути.— Так у вас же цілий мішок хліба за плечима!— Та що там того хліба! Мені й на один раз поснідати не вистачить.— Тоді сідайте з нами!— Добре! — погодився чоловік.Сів і Об’їдайло на корабель. Полетіли вони далі.Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Чого ж ви тут ходите?– Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду.– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.– Так сідайте з нами!– Добре.Обпивайло сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли глянуть – аж іде чоловік у село й несе куль соломи.– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?– У село,- каже.– Ото! Хіба в селі нема соломи?– Є,- говорить,- та не така!– А хіба це яка?– А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.– Сідайте з нами!Морозко сів. І полетіли далі.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Куди ви дрова несете?– У ліс.– Ото! Хіба в лісі нема дров?– Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.– А які ж?– Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!– Сідайте з нами!І той згодився, сів та й полетіли.Летіли вони довго чи недовго, але ось і прилетіли до царського палацу на обід. А там, посеред двору, стоять довгі столи, накриті найкращими наїдками. Бочки меду викочені — пий та їж досхочу! Людей зібралося — півцарства прийшло: старі й малі, багаті пани та убогі старці. Справжній ярмарок!Дурник зі своїми товаришами прилетів на золотому кораблі, спустився перед царськими вікнами, вийшли вони з корабля й пішли до столів обідати.Цар виглянув у вікно й побачив, що хтось прилетів на золотому кораблі. Тоді він сказав лакеєві:— Піди дізнайся, хто це прилетів на золотому кораблі.Лакей пішов, глянув і повернувся до царя:— Та то якісь обідрані мужики!Цар не повірив:— Як таке може бути, щоб мужики прилетіли на золотому кораблі? Ти, мабуть, щось не так розпитав!Тоді цар сам вийшов до людей.— Хто тут прилетів на цьому кораблі? — запитав він.Дурник сміливо вийшов уперед. – Я! – каже.Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»Що його робити? І давай йому загадки загадувати.– Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!Лакей і пішов.А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:– Чому ти,- питає,- не їси?– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.І розказав – так і так:– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?– Не журись! Я тобі дістану!– Ну, гляди!Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.– Скажи,- говорить,- що принесу!От лакей і пішов.А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,- так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.Набрав, утомивсь. «Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав:– Не журись! – каже.- Під млином спить, вражий син!– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.- Як би його збудити?А Стрілець каже:– Не бійся: я збуджу!От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин – аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:– Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,- каже,- віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч – а його голова з плеч.Слухало й підслухав та й розказав дурневі.– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.Та й знов зажурився – аж плаче.А Об’їдайло й каже:– Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!Приходить лакей: так і так.– Добре,- каже,- нехай дають!От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти – усе дочиста поїв і ще просить:– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трошки дали!..Цар бачить, що нічого не вдіє – знову загадав:– Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч – його голова з плеч!Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.– Не плач! – каже Обпивайло.- Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде!От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи.Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!»От і посилає до дурня лакея:– Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню – аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.– Оце,- каже,- як я міцно спав!Та й пішов із бані.Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…– Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч – його голова з плеч!А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»От і дав наказ.Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?Іде на корабель до товариства:– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!– Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу.Приходить слуга:– Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!– Добре, зроблю! – каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар – аж чує: грають.Він питає:– Що там так рано грає?– То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:– Стій! – крикнув.Військо у лаву стало,- як перемите!Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:– Сідай, мій зятю любий!Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

Жили собі чоловік і жінка. У них було двоє дітей: донечка і маленький синочок.— Доню, доню, — казала мати, — ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку. А ти будь розумницею, бережи братика і не виходь з двору.Батьки пішли, але донечка забула, що їй наказували. Посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю. Там загулялася, затрималася. Тим часом налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика і понесли його на своїх крилах.Коли дівчинка повернулася, вона глянула — братика немає! Вона схопилася, кинулася туди-сюди, але його ніде не було. Заливаючись слізьми, вона кликала братика, голосила, знаючи, що батько й мати її сваритимуть, але хлопчик не відгукнувся. Дівчинка вибігла в чисте поле. Вдалині майнули гуси-лебеді й зникли за темним лісом. Вона здогадалася, що ті забрали її братика, і побігла їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж тут стоїть піч.— Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли? — звернулася дівчинка.– З’їж мій житній пиріжок – скажу.– У мого батечка і пшеничні не їдяться!Пічка нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.– Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.– З’їж моє лісове яблуко – скажу.– У мого батечка і садові не їдяться!Яблуня нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.– Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?– Поїж мого киселику з молоком – скажу.– У мого батечка й вершки не їдяться!І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:– Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?– Он туди! – показав.Біжить дівчинка далі — і бачить хатинку на курячих ніжках, яка стоїть та повертається. У хатинці сидить баба-Яга — з жилистим обличчям і глиняною ногою. А на лаві сидить її братик і грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила його й побігла геть. Але гуси-лебеді помітили її і полетіли слідом.Що робити? Біжить дівчинка і бачить молочну річку, береги якої були з киселю.— Річко-матінко, сховай мене!— Поїж мого киселику!Дівчинка поїла, і річка посадила її під бережок. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла вона, подякувала і знову побігла з братиком. Але гуси-лебеді повернулися і знову летять назустріч! Що робити далі? Ось і яблуня стоїть.— Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!— З’їж моє лісове яблучко!Дівчинка швидко з’їла яблучко, і яблуня сховала її гілочками та листочками. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла дівчинка знову і побігла з братиком, але гуси-лебеді побачили її і летять за нею, ось-ось схоплять!На щастя, попереду стоїть пічка.— Господине пічко, сховай мене!— Поїж мого житнього пиріжка!Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.