Казки про пригоди

Давним-давно в королівстві, де вітер співав у кронах вікових дубів, а озера відбивали срібло місяця, жив принц Іван. Його очі горіли жагою пригод, але серце тужило за чимось більшим, ніж палацові бали чи полювання. Одного вечора, коли сутінки обійняли землю, він узяв лук і стріли й подався до лісу, щоб знайти відповідь на свою внутрішню тривогу.Раптом тишу розірвав звук — ніжний, сумний спів, що линув від далекого озера. Іван пішов на голос, і серце його забилося швидше, коли він побачив картину, від якої перехопило подих. На воді гойдалися білі лебеді, їхнє пір’я виблискувало в місячному світлі, а посеред них стояла дівчина. Її золоте волосся спадало хвилями до землі, очі сяяли, як зірки, але в них тремтіли сльози. “Хто ти?” — тихо спитав Іван, боячись зруйнувати цю мить. “Я Олена, — відповіла вона голосом, що дзвенів, як кришталь. — Принцеса цього краю, але тепер лише тінь себе. Злий чаклун Ворон зачарував мене й моїх сестер. Удень ми лебеді, а вночі — люди. Лише той, хто любитиме мене всім серцем, може зламати ці пута”. Її слова пронизали Івана, і він відчув, як у грудях розквітає тепло. “Я врятую тебе, Олено, — сказав він, — клянуся зірками над нами”.Наступного дня Іван не міг думати ні про що, крім її сумних очей. Він пішов до старої Марфи, мудрої бабусі, що знала всі таємниці лісу. Її зморшкувате обличчя освітила слабка усмішка, коли вона вислухала його. “Щоб перемогти Ворона, тобі потрібна квітка папороті, — сказала вона, — але вона цвіте лише в ніч на Івана Купала, і чаклун стереже її, як свій найбільший скарб. Будь готовий, хлопче, бо його сила темна й підступна”.Дні тяглися повільно, але Іван готувався: точив меч, молився до зірок, згадував Олену. Нарешті настала та ніч — повітря тремтіло від магії, а ліс шепотів заклинаннями. Іван ступив у хащі, де серед папоротей мерехтів маленький вогник — квітка, що обіцяла порятунок. Та щойно він простягнув руку, земля здригнулася, і з темряви виріс Ворон. Його плащ гойдався, як крила, очі палали червоним, а голос гримів: “Ти смієш кинути мені виклик, смертний? Вона моя назавжди!”Іван затремтів, але згадав Оленині сльози. “Я не боюся тебе!” — крикнув він і вихопив меч. Ворон розсміявся, обернувшись на величезного птаха з пазурами, гострими, як кинджали. Битва була лютою: меч дзвенів, крила гуділи, а ліс стогнав від їхньої боротьби. Нарешті Іван, зібравши всі сили, схопив квітку й кинувся до озера, відчуваючи, як Ворон дихає йому в спину.На березі він упав на коліна, виснажений, але не зламаний. Лебеді гойдалися на воді, і серед них була Олена — її біле пір’я тремтіло в передчутті. Іван підняв квітку до неба, і голос його затремтів від сліз: “Олено, я люблю тебе більше за життя! Хай чари розвіються силою мого серця!” У ту мить світло спалахнуло, наче сонце зійшло вночі. Ворон закричав від болю, його темрява розтанула, і він зник, залишивши по собі лише жменьку попелу.Олена скинула лебедине пір’я, і перед Іваном постала принцеса — прекрасна, як мрія. Її сестри, сміючись і плачучи від радості, обіймали одна одну, а озеро засяяло, наче всипане діамантами. Олена кинулася до Івана, її руки обвили його шию. “Ти повернув мені свободу, — прошепотіла вона, і сльози щастя котилися по її щоках. — Я знала, що ти прийдеш”.Вони повернулися до королівства разом, і народ зустрів їх дзвоном і квітами. Весілля було таким, що про нього співали пісні: небо палало зорями, а вітер ніс аромат трав. Олена стала королевою, але люди називали її Принцесою-лебедем, бо щовесни над озером кружляли лебеді, наче дякуючи за її врятовану душу. А Іван щоночі дякував зіркам за те, що знайшов свою любов — сильнішу за будь-які чари. Мораль казки “Принцеса-лебідь” полягає в тому, що справжнє кохання, відвага та віра в себе здатні подолати будь-які перешкоди, навіть найтемніші чари. Іван своєю сміливістю і щирою любов’ю до Олени перемагає злого чаклуна, показуючи, що добро завжди тріумфує над злом, а наполегливість і доброта приносять щастя. Радимо прочитати ще казки для дітей про принцес: Рапунцель – це чарівна казка про дівчину з довгим золотим волоссям, яку зла чаклунка зачинила у високій вежі. Кожного дня чаклунка приходила до неї, примовляючи: «Рапунцель, Рапунцель, спусти своє волосся!» Але одного разу принц почув ці слова й знайшов спосіб дістатися до дівчини. Попереду їх чекали випробування, магія й справжня любов. Чи зможе Рапунцель знайти свободу та щасливе життя? Спляча Красуня — чарівна і зворушлива історія про принцесу, що прокидається від довгого сну завдяки поцілунку справжнього кохання, знову оживає в нашій новій версії! Попелюшка — це історія про добру і сміливу дівчину, яка переживає важкі часи, але завдяки своїй доброті та рішучості знаходить своє щастя. Мрії збуваються, і навіть підлість не може перемогти чистоту серця. І хто знає — можливо, саме ви знайдете свій власний чарівний шлях до щастя!

Жили собі чоловік із жінкою, мали вони сина й дочку. Одного разу поїхали вони до міста, а доньці кажуть:— Ти пильнуй Івасика, бо ти старша. А ми вам гостинців привеземо.Поїхали батьки до міста, а дочка десь загралася з подружками. Івасик сидів поруч на камені. Раптом налетіли гуси, схопили Івасика й понесли до Баби Яги. Дівчинка кинулась — а братика немає. Побігла вона його шукати. Бігла за гусьми, аж бачить — тече молочна річка. І каже їй:— Дівчинко, прибери з мене камінь!Дівчинка постаралася, витягла камінь із річки, і вода заклекотіла.Йде далі, а там стоїть яблунька й просить:— Дівчинко, струси з мене яблука, бо гілки мої гнуться.Дівчинка видерлася на дерево, струснула яблука й пішла далі. Біжить, а попереду пічка стоїть і каже:— Дівчинко, помаж мене, бо дощі підуть, і я розвалюся.Дівчинка обмазала пічку й побігла далі. Добігла до хатки Баби Яги, що стояла на трьох ніжках. А навколо хати ходить чорний кіт і нікого не пускає. Усередині ж сидить Івасик. Дівчинка думає, як брата визволити. Дала котові пташину ногу, той наївся й заснув, бо Баба Яга його не годувала.Зайшла дівчинка в хату, а Баби Яги немає. Схопила вона Івасика, і побігли вони назад. Біжать, біжать, а пічка стоїть. За ними вже гуси женуться. Попросили вони пічку сховати їх. Пічка й каже:— Залізайте в мене, я вас сховаю.Заховалися вони, а гуси пролетіли мимо. Біжать далі, аж яблунька стоїть. Гуси помітили дітей і повернулися. Попросили вони яблуньку сховати їх. Дерево вкрило їх гілками, і гуси полетіли далі.Добігли вони до річки, а гуси вже наздоганяють. Річка сховала їх у своїй піні. Повернулися діти додому, а тут і батьки з базару приїхали. Привезли гостинців і навіть не здогадувалися, що сталося з їхніми дітьми.

Одного сонячного ранку в Бухті Пригод пролунав сигнал тривоги. Райдер, лідер Щенячого патруля, перевірив свій планшет і вигукнув: — Щенята, до штабу! Трекер у біді!Усі щенята — Гонщик, Маршал, Скай, Кремез, Роккі та Зума — миттю прибігли до штабу. На екрані з’явився Трекер, який виглядав стурбованим. — Райдере, я в джунглях! Шукав рідкісну синю квітку для хворого друга, але застряг у густій хащі. Допоможіть, пор фавор! — сказав Трекер.— Не хвилюйся, Трекере, Щенячий патруль уже в дорозі! — відповів Райдер. — Жодна пригода не надто складна, жодне щеня не надто мале!Райдер швидко розподілив завдання. — Скай, ти розвідаєш джунглі з повітря. Кремез, твої інструменти знадобляться, щоб розчистити завали. Маршал, будь готовий загасити будь-яку пожежу. Вперед, Щенячий патруль!Скай злетіла на своєму гелікоптері, її очі уважно оглядали густі зелені джунглі. — Бачу Трекера! Він недалеко, але шлях перегороджують повалені дерева, — повідомила вона по рації.Кремез, сидячи за кермом свого бульдозера, вигукнув: — Кремез на шляху! Зараз розчищу дорогу! Його потужна машина легко прибрала гілки та стовбури, прокладаючи шлях для команди.Раптом попереду спалахнуло маленьке полум’я — суха трава загорілася від сонячного проміння. Маршал, не гаючи часу, схопив свій пожежний шланг. — Я в справі! — гавкнув він і швидко загасив вогонь. — Шлях безпечний!Нарешті команда дісталася до Трекера. Він сидів на краю яру, тримаючи в лапах синю квітку, яка сяяла, наче маленький самоцвіт. — Друзі, ви врятували мене! — радісно вигукнув Трекер. — Але нам треба поспішити, щоб доставити цю квітку моєму другу. Райдер посміхнувся: — Трекере, ти знаєш, що Щенячий патруль завжди готовий допомогти. Скай, підніми Трекера на своєму гелікоптері!Скай опустила рятувальний трос, і Трекер міцно вхопився за нього. Разом вони полетіли назад до Бухти Пригод, а решта щенят поспішали за ними на своїх машинах.Коли вони прибули, хворий друг Трекера — маленький папуга на ім’я Педро — уже чекав. Трекер обережно передав йому синю квітку. Педро понюхав її, і його очі засвітилися радістю. — Грасіас, друзі! Я почуваюся краще! — сказав Педро.Мешканці Бухти Пригод зібралися, щоб подякувати Щенячому патрулю. Райдер погладив Трекера по голові й сказав: — Молодці, щенята! Завдяки вашій сміливості та дружбі ми врятували день.А щенята радісно загавкали, знаючи, що разом вони можуть подолати будь-які перешкоди.Мораль: Дружба та сміливість долають будь-які перешкоди.

Жив собі в маленькому італійському містечку старий майстер Джеппетто. Він був самотнім і мріяв про сина. Одного дня він узяв шматок деревини й вирізав із нього ляльку — хлопчика з кумедною посмішкою. «Назву тебе Піноккіо!» — сказав Джеппетто, милуючись своєю роботою.На диво, добра фея почула його бажання. Вона торкнулася Піноккіо чарівною паличкою, і дерев’яний хлопчик ожив! Він затанцював і весело вигукнув: — Джеппетто, я живий! Я твій син!Джеппетто, не тямлячи себе від щастя, обійняв його: — Мій хлопчику! Але слухай, Піноккіо, будь чемним і чесним, добре?— Обіцяю, тату! — радісно кивнув Піноккіо.Фея з’явилася перед ними й мовила: — Піноккіо, якщо хочеш стати справжнім хлопчиком, твоє серце мусить бути правдивим. Кожна брехня матиме наслідки. Пам’ятай це!Та Піноккіо був страшенно цікавим. Замість піти до школи, як обіцяв, він побачив афішу лялькового театру й побіг туди. Господар театру, Манджафуоко, побачив живу ляльку й вигукнув: — Хлопче, ти диво! Залишайся в моєму театрі, будеш зіркою!— О, я хочу бути зіркою! — заплескав у долоні Піноккіо.Виступи Піноккіо сподобалися глядачам, і Манджафуоко, вражений його талантом, винагородив його п’ятьма золотими монетами. «Це тобі за гарну роботу, — сказав він. — Але витрать їх із розумом!» Піноккіо, сяючи від радості, заховав монети в кишеню, мріючи купити собі гарну книжку для школи й новий капелюшок для Джеппетто.Коли Джеппетто дізнався, що Піноккіо не був у школі, він розсердився: — Піноккіо, де ти був? Чому не в школі?Піноккіо почервонів і пробурмотів: — Е-е… Мене… викрали! Так, викрали бандити!Раптом — о диво! — його ніс почав рости. Піноккіо злякався: — Ой, що це? Мій ніс! Фея з’явилася знову й суворо сказала: — Піноккіо, брехня робить твій ніс довшим! Скажи правду, і він стане як був.— Гаразд, гаразд! Я був у театрі, — зізнався Піноккіо, і ніс одразу зменшився.Та Піноккіо не втримався від нових пригод. Дорогою додому він зустрів Лисицю і Кота, двох шахраїв. Лисиця солодко заговорила: — Піноккіо, у тебе є монети? Посади їх у Чарівному полі, і виросте грошове дерево!— Справді? — очі Піноккіо загорілися. — Тоді я буду багатий!— О, так! — підхопив Кіт. — Ти зможеш купити все, що захочеш!Піноккіо, не думаючи довго, віддав їм свої п’ять золотих монет, які заробив у театрі. Але шахраї зникли, а грошове дерево так і не з’явилося. Розгублений Піноккіо побіг до міста, щоб поскаржитися на обман. Там він зустрів поліцейського і, тремтячи, розповів: — Мене пограбували! Лисиця і Кіт забрали мої монети!Поліцейський відвів його до судді — суворого мавп’ячого судді, який сидів за високим столом і пильно дивився на Піноккіо. — Розкажи, що сталося, — сказав суддя, поправляючи окуляри. — І тільки правду! Піноккіо, сподіваючись уникнути сорому, збрехав: — Я йшов додому, а вони напали на мене і вкрали всі монети! Я ні при чому!Ніс його миттю виріс так, що ледь не зачепив стелю. Суддя насупився: — Хлопче, твій ніс видає тебе! Брехуни у в’язницю! Марш туди, Піноккіо!У в’язниці Піноккіо сидів у темному кутку, сумуючи: — Ох, якби я не брехав… Як же я повернуся до тата?Та через кілька днів у місті оголосили свято, і всіх в’язнів відпустили на волю. Піноккіо, радіючи свободі, вирішив негайно йти додому до Джеппетто. Але дорогою він зустрів хлопчика на ім’я Лампіоне, який весело гукнув: — Піноккіо, чув про Острів Розваг? Там можна гуляти, їсти солодощі й гратися цілими днями, і ніхто не сварить!— Справді? — загорівся Піноккіо. — Це ж мрія!— Ходімо зі мною, там усі щасливі! — підморгнув Лампіоне.Піноккіо, забувши про свої обіцянки, погодився. На Острові Розваг він гасав із іншими дітьми, сміявся й ласував цукерками. Але скоро помітив, що його вуха ростуть, а за кілька днів іззаду з’явився хвіст — він ледь не став віслюком! Переляканий, Піноккіо втік із острова, зрозумівши, що безвідповідальність призводить до біди.Тоді ж він дізнався, що Джеппетто, шукаючи його, був проковтнутий величезним китом. Піноккіо рішуче сказав собі: — Я мушу врятувати тата! Хай що буде, я його знайду!Він відшукав кита, стрибнув у його пащу й побачив Джеппетто, що сидів у темряві. — Тату, я тут! — гукнув Піноккіо.— Мій хлопчику! — зрадів Джеппетто. — Але як нам вибратися?— Тримайся за мене, я виведу нас! — відповів Піноккіо.Він хоробро поплив із Джеппетто на спині, і вони вибралися на берег. Фея, вражена його сміливістю, з’явилася й сказала: — Піноккіо, ти став чесним і добрим. Твоя мрія здійсниться!У ту ж мить Піноккіо відчув, як його дерев’яне тіло стає живим. Він став справжнім хлопчиком! Джеппетто обійняв його: — Я так пишаюся тобою, мій сину!Відтоді Піноккіо завжди казав правду, знаючи, що тільки вона веде до щастя. Мораль: Брехня завжди викривається, а правда й доброта роблять нас кращими.

У невидимому світі, де все таке крихітне, що його можна побачити лише через чарівне скло мікроскопа, розкинулося гамірливе містечко Живчик. У цьому містечку жили мікроби — малесенькі створіння, які могли бути і добрими помічниками, і справжніми бешкетниками.Одного сонячного дня в Живчику з’явився новий мешканець — мікроб на ім’я Біффі. Він був із родини Добрих Мікробів, які жили в районі Кишківник. Біффі мав особливу магію: він умів перетворювати їжу на енергію, щоб усе містечко було бадьорим і веселим. Його сусіди, мікроби Лакто і Фермі, теж були добряками. Лакто робив смачні вітаміни, а Фермі тренував захисників Живчика, щоб ті проганяли чужаків.— Біффі, — казав Фермі, — ми, добрі мікроби, як садівники: дбаємо, щоб усе в Живчику росло й цвіло! Без нас містечко не могло б працювати.Біффі любив свою роботу, але одного дня почув тривожні новини. У районі Рот, де завжди було гамірно, з’явилися бешкетники — мікроби на чолі з лихим Стрепі. Ці мікроби не хотіли допомагати. Вони влаштовували хаос: робили зуби жовтими, викликали біль у горлі й навіть псували настрій усьому містечку!— Ха! — хвалився Стрепі. — Ми, бешкетники, любимо пустувати! Скоро ми захопимо весь Рот, а потім і весь Живчик! Біффі не міг цього допустити. Він зібрав своїх друзів і побіг до Великої Ради Живчика — мудрої пані Імуні, яка знала, як захистити містечко. Імуні виглядала як величезна книга, повна чарівних заклинань проти бешкетників.— Пані Імуні, — сказав Біффі, — Стрепі та його банда псують Рот! Як нам їх зупинити?Імуні лагідно всміхнулася і відповіла:— Біффі, ви, добрі мікроби, уже робите велику справу, підтримуючи Кишківник. Це дає мені сили боротися з бешкетниками. Я пошлю своїх охоронців — білі клітини, щоб прогнати Стрепі. Але ви можете допомогти! Попросіть господаря Живчика їсти більше йогурту, яблук і моркви — це ваша улюблена їжа, від якої ви стаєте сильнішими. А ще нехай він п’є воду і добре спить!Біффі зрадів і помчав назад до Кишківника. Він із друзями почав старанно переробляти смачну їжу, яку приносив господар. Лакто робив вітаміни, Фермі тренував захисників, а Біффі додавав усім енергії. Тим часом пані Імуні послала білі клітини — вони були як хоробрі лицарі в блискучих обладунках. Клітини оточили Стрепі та його банду в районі Рот і прогнали їх геть!Після перемоги Біффі влаштував у Кишківнику велике свято. Усі добрі мікроби танцювали й співали:— Ми маленькі, але дуже потрібні! Ми дбаємо про Живчик, а бешкетники нам не страшні, коли ми разом! Стрепі, зрозумівши, що з добрими мікробами не посперечаєшся, утік із Живчика й більше не повертався. А Біффі та його друзі продовжували працювати, щоб містечко було здоровим і щасливим. Вони знали: коли господар їсть корисну їжу і дбає про себе, Живчик стає найчудовішим місцем у світі!Кінець.

Кажуть, колись давно на одному з віддалених островів жили собі кішка й миша — не ворогували, а були нерозлучними подругами. Кішка полювала на пташок, мишка ласувала горіхами й солодкими каштанами, і жили вони в мирі та злагоді.Та одного разу мишка занудьгувала.— Мені вже набрид цей острів, — сказала вона. — Може, переберемось на материк?— Але як ми перепливемо море? — здивувалась кішка.— Дуже просто, — озвалася мишка. — Змайструємо човен із дерева.І справді: мишка десь відшукала великий шматок деревини, вигризла в ньому заглибину, щоб удвох із кішкою могли вміститися, і невдовзі човник був готовий. Сіли подруги в човен та й вирушили в подорож. Пливли-пливли — і зголодніли. Їжі не прихопили. Кішка згорнулася в клубочок, намагаючись заснути, а мишка лишилася насторожі. Та голод не давав їй спокою. Щоб хоч трохи вгамувати його, вона почала гризти дно човна. Коли кішка час від часу розплющувала очі, мишка вдавала, ніби спить. Так тривало доти, поки зуби мишки не прогризли дірку. Вода просочилася в човен, і він поволі почав тонути.Зрештою обидві опинилися у воді. Кішка, яка терпіти не могла мокнути, розлютилася.— Я тебе з’їм! — закричала вона, виборсувавшись із хвиль. — Почекай, поки виберемось на берег, — відповіла мишка. — Бо ще потонеш, а тоді вже точно не з’їси.Щойно ступили вони на сушу, кішка знову загарчала:— А тепер, зраднице, я тебе з’їм!— Тільки дай мені обсохнути! Ти ж не зможеш перетравити мокре м’ясо.Кішка замислилася, а мишка в ту ж мить — шусь! — у нірку. Кішка кинулася за нею, та не пролізла.— Вилазь, шахрайко! — кричить.— Ще чого! — відповіла мишка з глибини. — Тепер я тут надовго.Кішка сіла коло нори й почала чекати. А мишка, не гаючи часу, прокопала підземний хід, вислизнула з іншого боку й втекла геть.З того часу кішка й забула, що таке глибокий сон. Щоночі прислухається, чи не шкрябає десь мишка, і чатує біля кожної нори. А мишка з того часу добре знає: якщо побачить кішку — носа з нори не висуне.

Жила-була дівчинка Марійка, яка завжди щось губила: то улюблену ляльку, то один шкарпеток, то олівець із блискітками. “Куди ж вони діваються?” – дивувалася Марійка, заглядаючи під ліжко. Одного вечора, коли вона заснула, їй наснився дивний сон… чи, може, це був не зовсім сон?Марійка опинилася в чарівному лісі, де замість листя на деревах гойдалися загублені рукавички, а замість квітів росли кольорові ґудзики. Назустріч їй вистрибнув пухнастий кролик із краваткою, яка була трохи… криво зав’язана. – Вітаю в Країні Загублених Речей! – радісно гукнув кролик. – Я – Пан Вухань, охоронець усього, що люди втрачають. Хочеш побачити, куди поділися твої речі? Марійка кивнула, і Пан Вухань повів її стежкою, встеленою старими ключами й монетками.Спершу вони дісталися до Долини Іграшок. Там Марійчина лялька танцювала з плюшевим ведмедиком, якого хтось інший загубив. – Чому ти тут? – запитала Марійка. – Ти залишила мене під диваном, – зітхнула лялька. – Але тут весело, ми влаштовуємо вечірки! Марійка почервоніла. Вона пообіцяла бути уважнішою.Далі була Річка Шкарпеток, де одинокі шкарпетки плавали, наче рибки, шукаючи свою пару. Марійка впізнала свою синю шкарпетку із зірочками. – Я загубилася в пральній машині, – поскаржилася вона. – Але тут я стала капітаном шкарпеткового човна! Марійка засміялася, але вирішила перевіряти кишені перед пранням.Нарешті вони дійшли до Палацу Таємниць, де зберігалися найцінніші загублені речі. Там Марійка побачила свій олівець із блискітками. Він малював веселку на стіні разом з іншими олівцями. – Ми малюємо мрії тих, хто нас загубив, – сказав олівець. – Але я сумував за тобою, Марійка. Марійка обійняла олівець і відчула, як їй тепло на серці.Пан Вухань пояснив: – Усі загублені речі знаходять тут нове життя, але вони сумують за своїми господарями. Якщо ти будеш уважнішою, твої речі залишаться з тобою. А ще… іноді загублені речі допомагають знайти щось важливе – наприклад, нових друзів!Марійка прокинулася у своїй кімнаті. Під подушкою вона знайшла олівець із блискітками, а під ліжком – ляльку. Шкарпетку, щоправда, ще треба було пошукати. Але відтепер Марійка старалася класти речі на місце й навіть намалювала веселку, щоб подякувати Країні Загублених Речей. Мораль: Уважність і турбота про свої речі допомагають уникнути втрат, а пригоди вчать знаходити радість навіть у несподіваних ситуаціях.

Зустріч, яка змінила всеУ великому місті жив собака-далматинець Понґо. Він був розумним і дуже відданим своєму господарю Роджеру. Одного вечора, коли Роджер грав мелодію на піаніно, Понґо сів поруч і прошепотів:— Роджере, мені здається, нам бракує в домі ще когось. Я — собачої подруги, а ти — дружини.Роджер посміхнувся і погладив його:— Можливо, ти правий, друже. Треба шукати любов!І якось у парку вони зустріли прекрасну жінку Аніту, а з нею — граціозну далматинку Перліту.— О, яка красива собачка! — захоплено сказала Аніта, гладячи Перліту.Понґо і Перліта миттєво зрозуміли одне одного.— Ти, напевно, Понґо? — тихо промовила Перліта.— І я тебе довго чекав! — відповів Понґо.Так почалася їхня велика дружба та любов. Щаслива родина поповнюєтьсяПонґо і Перліта стали батьками 15 чарівних цуценят. Усі були здорові і веселі. Роджер з Анітою були неймовірно щасливі.— У нас справжня собача родина! — радісно казав Роджер. Темна загроза: Круелла де ВільТа радість тривала недовго. У місті почали ходити страшні чутки.— Круелла де Віль — жінка з шаленими очима — хоче викрасти далматинців, щоб зробити з них хутро для пальто! — тривожно говорили люди.Одного вечора сталося жахливе: зникли 99 цуценят-далматинців! Серед них — і 15 малюків Понґо і Перліти.— Вони в руках Круелли! — сумно сказав Понґо. Секрети Круелли де Віль: чому вона хоче хутро? Круелла де Віль була дуже відомою модницею, але з дуже холодним і жорстоким серцем. Вона мріяла про найкрасивіше хутряне пальто у світі — таке, щоб усі заздрили їй і дивилися з подивом.Але не просто хутро — вона хотіла хутро саме з далматинських цуценят, бо їхні плями робили кожне хутро унікальним і дуже стильним. Для Круелли це було не про любов до тварин, а про бажання мати щось рідкісне і розкішне, що підкреслювало б її владу та красу. Таємниця 99 викрадених цуценятПонґо і Перліта стояли в темному лісі, коли до них тихо підлетіла стара сова. Вона дивилася на них своїми мудрими очима і сказала:— Це не лише ваші малюки, — прошепотіла сова. — Круелла викрала цуценят з усього міста, а навіть і з ферми за річкою. Вона зібрала їх усіх, хто був настільки беззахисний, щоб стати частиною її страшного хутряного пальта.Понґо поглянув на Перліту і відчув, як його серце наповнюється рішучістю.— Ми маємо врятувати не тільки своїх дітей, — сказав він, — а всіх цих маленьких друзів. Вони — одна велика собача сім’я, і ми не можемо їх залишити у біді.Перліта м’яко схилила голову:— Разом ми сильніші, і разом ми їх визволимо!І так почалася їхня відважна місія — рятувати не просто цуценят, а всю велику дружню родину. Вирушаємо на порятунокПонґо і Перліта почали небезпечну подорож: вони бігли по дахах, перепливали річки, просили допомоги у гусей, коней, кішок і фермерських собак.— Всі мають знати, що далматинці в біді! — гавкав Понґо. Ніч втечі: план порятунку і небезпечний ризикПонґо й Перліта стояли в тіні старого маєтку Круелли, слухаючи, як всередині плакали й нявкали викрадені цуценята.— Перліто, — прошепотів Понґо, — це наш шанс. Я відволікатиму Круеллу, а ти звільниш малюків.— Ти впевнений? — тихо спитала Перліта, хвилюючись.— Мусимо ризикнути. Вони чекають на нас.Понґо глибоко вдихнув і почав голосно гавкати. Його голос лунав у темряві, розбудивши лиходійку.— Хто тут?! — закричала Круелла, вибігаючи з кімнати.— Це я, Понґо! Ти не зможеш утримати нас! — відважно гавкнув він.У той момент Перліта, непомітно для всіх, пробралася до кімнати, де тримали цуценят.Вона тихо кликала їх:— Малята, тихенько, ідіть за мною!Цуценята підбігли до дверей, побачивши маму, і почали вибігати назовні.— Ш-ш-ш! — шепотіла Перліта, намагаючись не допустити шуму.Але раптом пролунало:— Гав! Хто там?!Понґо швидко повернувся, щоб відволікти охоронців.— Біжіть швидше! — крикнула Перліта.Щоб не впізнали їх по плямах і не впіймали назад, всі цуценята вивалялися у сажі, що лежала неподалік — тепер вони стали схожими на великі чорно-білі грудки.— Ой, як ми виглядаємо! — сміявся один із малюків.— Але краще так, ніж у лапах Круелли! — відповіла Перліта.Понґо і Перліта з усіма малюками вибігли у морозну ніч, а вдалині пролунали злі крики Круелли.— Ми вільні! — зраділи вони всі разом. Повернення додомуРоджер і Аніта були шоковані, але щасливі, побачивши всіх далматинців.— У нас тепер справжня велика сім’я! — усміхнувся Роджер.Вони переїхали за місто і створили рай для собак. Щасливий кінець і новий початокПонґо подивився на далекі горизонти і сказав:— Круелла де Віль десь поруч, але разом ми непереможні!

Жив-був у зеленій долині маленький анкілозавр Бронко. Він був невисокий, але міцний, з твердою бронею на спині й хвостом, схожим на булаву. Бронко любив гуляти між гігантськими папоротями, слухати спів птеродактилів і грітися на сонечку. У долині жили різні динозаври: швидкі велоцираптори, величезні брахіозаври, грізні тиранозаври та грайливі трицератопси. Усі вони жили дружно, але часто сварилися через дрібниці — хто перший питиме з річки чи чий рев найгучніший.Одного ранку долину сколихнув гучний гуркіт. Земля затремтіла, а з високого вулкана на краю долини почав здійматися чорний дим. Динозаври зібралися на галявині, перелякано перемовляючись. — Вулкан прокидається! — закричав птеродактиль Піко, гойдаючись у небі. — Скоро лава заллє нашу долину!— Треба тікати! — пискнув маленький велоцираптор Віра. — Але куди?— Ми не встигнемо, — пробурмотів старий брахіозавр Бум, похитуючи довгою шиєю. — І куди підемо? Ми ж не знаємо, де безпечно!Бронко стояв осторонь і слухав. Його броня блищала на сонці, а очі світилися рішучістю. Він постукав хвостом по землі й гукнув:— Стривайте! Ми можемо знайти нову домівку, якщо працюватимемо разом! Я знаю стежку за долиною, де є зелена галявина біля озера. Але нам треба поспішити й діяти як команда!Динозаври здивовано подивилися на маленького анкілозавра. Тиранозавр Рекс пирхнув:— Ти? Маленький Бронко? Як ти нас поведеш?— Я не найшвидший і не найбільший, — відповів Бронко, — але я знаю, що разом ми сильніші. Хто зі мною?Першим підстрибнув Віра: — Я допоможу! Я швидкий і можу розвідати шлях!— А я можу нести важкі речі! — прогудів Бум, махнувши хвостом.— А я бачу все згори! — додав Піко, зробивши коло в небі.Навіть Рекс, трохи повагавшись, кивнув: — Гаразд, я приєднаюся. Але тільки тому, що не хочу залишитися сам!Подорож починаєтьсяБронко повів динозаврів через вузьку стежку, що вела за долину. Піко літав попереду, виглядаючи небезпеку. Віра бігав туди-сюди, перевіряючи, чи немає хижаків. Бум ніс на спині маленьких динозавриків, які втомилися, а Рекс розчищав шлях, відштовхуючи великі камені.Але дорога була нелегкою. Спершу вони натрапили на густий ліс із колючими кущами. Віра застряг, і його довелося витягати. Потім шлях перегородила річка. Бронко запропонував:— Бум, ти можеш перенести нас через річку, якщо ми триматимемося за твій хвіст!Бум обережно увійшов у воду, а динозаври, тримаючись за нього, перейшли на інший берег. Навіть Рекс, який боявся намочити лапи, подякував Бумові.Випробування в каньйоніНаступного дня вони дісталися до вузького каньйону. Вулкан уже гудів сильніше, і попіл падав із неба. У каньйоні лежала величезна скеля, яка перегороджувала шлях.— Ми пропали! — застогнав Віра.— Ні, — сказав Бронко. — Рекс, твоя сила нам потрібна! А я допоможу своїм хвостом.Рекс і Бронко разом штовхали скелю. Рекс ричав, а Бронко гупав хвостом, аж доки скеля не покотилася вбік. Усі динозаври радісно заревли.Нова домівкаНарешті, після кількох днів подорожі, Піко закричав із неба: — Я бачу її! Зелену галявину біля озера!Динозаври вибігли на простору долину. Там було багато трави, чисте озеро й жодного вулкана поблизу. Усі радісно стрибали, а Бронко посміхнувся:— Ми зробили це разом. Кожен із вас допоміг, і тепер у нас є новий дім!Навіть Рекс, який завжди бурчав, підійшов до Бронка й сказав: — Ти молодець, малий. Без тебе ми б не впоралися.Мораль казкиВідтоді динозаври жили в новій долині й більше не сварилися через дрібниці. Вони зрозуміли, що, коли працюють разом, можуть подолати будь-які труднощі — навіть грізний вулкан. А Бронко, маленький анкілозавр із великим серцем, став улюбленцем усіх і часто нагадував: «Разом ми — сила!»