Казки про принца

У королівстві Фрелл, де ранкові пташки співали мелодії, а зірки вночі сяяли, наче чарівні ліхтарики, народилася дівчинка на ім’я Елла. Її зелені очі блищали, а кучеряве каштанове волосся гойдалося, коли вона бігала луками, сміючись від радості. Але в день її народження сталася подія, яка змінила її життя. Фея Люсінда, з крилами, що мерехтіли веселковими барвами, прилетіла до колиски. Усі чекали подарунка — можливо, чарівної іграшки чи вічної квіточки. Але Люсінда підняла руки і проголосила:— Я дарую тобі слухняність! Ти виконуватимеш кожен наказ, що тобі дадуть!Гості ахнули, а її слова повисли в повітрі, наче важка хмара. Це було не благословення, а прокляття.Елла росла, не розуміючи спочатку, що означає цей дар. Коли мама казала: «Елло, вдягни теплу шапку», вона слухняно вдягала її, навіть у спеку. Але одного дня сусідський хлопчик, хихикаючи, сказав:— Елло, стрибай на одній ніжці до вечора!Бідолашна Елла стрибала, доки ніжки не загуділи від утоми, а серце стискалося від безсилля. Того вечора мама обняла її та прошепотіла:— Моя квіточко, тримай це в таємниці. Твоя сила — у твоїй хоробрості. Ми знайдемо спосіб тебе звільнити.Мама вчила Еллу бути обережною, щоб ніхто не дізнався про її прокляття.Елла любила проводити час із Менді, кухаркою, яка була трохи чарівницею. Менді пекла медові булочки, від яких дім наповнювався теплом, і могла заговорити ложку, щоб та сама розмішувала суп. Одного вечора, коли Елла сиділа на кухні, гризучи булочку, вона запитала:— Менді, чому Люсінда дала мені таке жахливе прокляття?Менді зітхнула, витираючи руки об фартух.— Люсінда думає, що її подарунки роблять усіх щасливими, але вона не слухає серця. Не бійся, Елло, ми щось придумаємо.Але біда прийшла несподівано. Мама Елли захворіла, і жодні ліки не допомогли. Перед тим, як піти, вона подарувала Еллі блакитну стрічку, схожу на шматочок неба.— Носи її, моя дівчинко, — сказала мама слабким голосом. — Вона нагадає тобі, що ти сильна.Елла тримала стрічку ночами, стискаючи її в долонях, коли сльози котилися по щоках.Батько Елли, сер Пітер, був багатим купцем, який торгував рідкісними тканинами. Він любив Еллу, але більше любив свої мандри. Одного дня він повернувся з новою дружиною — Дамою Ольгою, пихатою, наче вона володіла всім королівством. З нею прийшли її дочки: Хетті, хитра і в’їдлива, та Олів, яка думала лише про солодощі.— Ох, Елло, яка ти… проста, — сказала Хетті, скрививши губи, коли побачила її. — Де мої нові сукні? — пробурчала Олів, гризучи пиріг.Хетті випадково дізналася про прокляття Елли, підслухавши розмову з Менді. Її очі заблищали від злої радості.— Елло, віддай мені свою блакитну стрічку! — наказала вона.Елла, стиснувши кулачки, віддала мамин подарунок, хоч серце її розривалося. Того вечора вона втекла до саду і прошепотіла зіркам:— Я не буду їхньою маріонеткою. Я знайду спосіб стати вільною.Одного сонячного дня в місті влаштували ярмарок, де гуділи музика і сміялися люди. Елла гуляла між ятками, милуючись блискучими стрічками і цукровими яблуками, коли Хетті спробувала її наздогнати, щоб знову наказати щось безглузде. Елла побігла, не дивлячись, і налетіла на високого хлопця з скуйовдженим волоссям і добрими карими очима. Він спіймав її за руку, щоб вона не впала, і засміявся:— Ти швидша за мого коня! Я Чармонт, але зови мене Чар. А ти хто?— Елла, — відповіла вона, відчуваючи, як щоки стають теплими. — Вибач, я не хотіла тебе штовхнути. — Нічого, — сказав Чар, усміхаючись. — Хочеш подивитися на жонглерів? Вони кидають п’ять м’ячів одразу!Чар був принцом Фрелла, але зовсім не пихатим. Він розповів Еллі, як одного разу застряг у гігантському гарбузі, допомагаючи фермеру.— Уявляєш, я сидів у тому гарбузі, як у човні, і кричав, щоб мене витягли! — сміявся він.Елла розсміялася так, що забула про свої біди. Вони гуляли ярмарком, кидаючи камінці в мішені і пробуючи медові пряники. Але в глибині душі Елла боялася: що, якщо хтось накаже їй зашкодити Чару? Вона вирішила триматися від нього подалі, хоч серце тягнулося до нього, наче до теплого вогнища.Одного вечора Елла увірвалася до Менді і сказала:— Я не можу більше терпіти! Я знайду Люсінду і змушу її зняти прокляття!Менді обняла її і відповіла:— Ти хоробра, Елло. Візьми цю чарівну книгу — вона відповість на твої питання, якщо попросиш ввічливо.Елла зібрала мішечок із хлібом, сиром і маминою стрічкою, яку зав’язала на зап’ясті для сміливості. Вона ступила на шлях, її серце тремтіло від страху, але горіло надією. Попереду чекали чарівні ліси, огри, ельфи та, можливо, свобода.Читайте другу частину історії

Елла йшла через королівство Фрелл, де вітер шепотів казки, а квіти світилися в темряві, наче крихітні зірочки. Її чарівна книга тихо гуділа в мішечку, підказуючи дорогу. Але шлях був сповнений небезпек. Першу частину “Зачарованої Елли” знайдете тут Першою зупинкою став ліс, де жили огри — величезні, з зубами, як кинджали, і запахом старих шкарпеток. Вони схопили Еллу і загарчали:— Яка смачна вечеря! — сказав головний огр, облизуючи губи.Елла стиснула мамину стрічку і відповіла:— Ваші зуби такі блискучі! Ви, мабуть, можете розгризти камінь!Огри розпливлися в посмішках, їхні щоки почервоніли від гордості.— Ти нам подобаєшся, маленька! — прогарчав один із них. — Бери яблука і йди!Вони дали їй кошик соковитих яблук, і Елла помахала їм, поспішаючи далі.Наступною зупинкою було село ельфів. Їхні будиночки виглядали, як гриби з віконцями, а ліхтарики з пелюсток гойдалися на вітрі. Ельфи, маленькі, з зеленим волоссям, майстрували чарівні іграшки: пташок, що співали, і квіти, що танцювали. Елла зустріла ельфа Сларена, який сказав:— Ти смілива дівчинка, Елло! Візьми цей плащ — він зігріє тебе в холод і сховає від дощу. — Дякую, Сларене! Де мені шукати Люсінду? — запитала Елла.— Вона була на весіллі гігантів, — відповів ельф, усміхаючись.Елла подякувала і вирушила далі, її серце калатало від хвилювання. Вона йшла через поля з соняшниками, вищими за будинки, і через річку, де риби світилися, наче ліхтарики. Нарешті вона дісталася до ферми гігантів, де гуділа музика і гомоніло весілля. Гіганти танцювали так, що земля тремтіла, а їхній сміх звучав, як грім. Посеред величезного торта сиділа Люсінда, розкидаючи блискітки. Елла підбігла до неї і сказала:— Люсіндо, благаю, зніміть моє прокляття! Воно забирає мою свободу!Фея розсміялася:— Слухняність — це скарб! Ти просто не вмієш його цінувати! І зникла в хмарі блискіток. Елла сіла на траву, її очі наповнилися сльозами.— Я не здамся, — прошепотіла вона, стискаючи мамину стрічку.Повернувшись додому, Елла дізналася, що Дама Ольга відправила її до школи для юних леді, де вчили вишивати і кланятися. Хетті наказувала:— Елло, віддай мені свій сніданок! І виший мені хусточку! Елла терпіла, але таємно писала листи Чару. Одного разу він написав:— Елло, ти найсміливіша дівчина, яку я знаю. Одного дня я покажу тобі палацовий сад, де ростуть квіти, що співають.Елла усміхалася, читаючи його слова, і мріяла про свободу. Настав день великого балу в палаці. Елла хотіла піти, але Дама Ольга замкнула її в коморі.— Ти нікуди не підеш! — гаркнула вона.Але Менді, сяючи від чарів, відкрила двері та створила сукню з блакитного шовку, що блищала, наче зірки. На балу Елла танцювала з Чаром, який сказав:— Елло, ти особлива. Залишайся зі мною назавжди. Але Хетті, яка пробралася на бал, наказала:— Відштовхни Чара і тікай!Елла відчула, як магія тягне її, наче мотузки. Але вона зупинилася, згадала маму, Чара, свої пригоди.— Ні! Я вільна! — крикнула вона.Магія розлетілася, наче розбите скло. Елла обняла Чара, її серце співало від радості. Він усміхнувся:— Ти зробила це, Елло. Ти сильніша за будь-яку магію.Дама Ольга і сестри отримали урок: їх відправили працювати на ферму гігантів, де вони вчилися бути добрішими. Елла і Чар стали найкращими друзями, а згодом одружилися, бо їхні серця билися в унісон. Вони мандрували, допомагали ельфам, сміялися з гігантами і переконали Люсінду припинити свої дивні подарунки. Елла навчила всіх, що справжня магія — це хоробрість і любов до себе. І жили вони довго і щасливо в королівстві, де ніхто не змушував інших робити те, чого вони не хочуть.

Жила-була дівчина, дуже ледача й не хотіла прясти, хоч як мати її не вмовляла. Нарешті мати розсердилася, втратила терпіння і добре її відлупцювала, аж дівчина закричала на весь голос. Саме в ту мить повз проходила королева. Почувши плач, вона зупинилася, зайшла до хати й запитала матір, чому вона б’є дочку так, що чути навіть на вулиці.Жінці було соромно зізнатися у ледарстві дочки, тож вона сказала: — Не можу відтягнути її від прядіння: вона день і ніч за коловоротом, а я бідна й не можу дати їй стільки льону, скільки вона хоче. Тоді королева відповіла: — Я люблю звук прядки й завжди радію, коли чую її гудіння. Віддай мені свою дочку до замку — у мене льону вдосталь, хай пряде досхочу.Мати була щаслива від такої нагоди, й королева забрала дівчину з собою.У замку королева показала їй три кімнати, заповнені найкращим льоном під саму стелю. — Ось, пряди мені цей льон, — сказала вона, — і коли все буде готове, отримаєш за чоловіка мого старшого сина. Ти хоч і бідна, та я не зважаю на це — працьовитість стане тобі за посаг.Дівчина жахнулася, адже навіть за сто років щоденного прядіння від ранку до вечора вона б не впоралася. Залишившись сама, вона почала плакати й три дні просиділа без роботи. На третій день королева прийшла й, побачивши, що нічого не зроблено, здивувалася. Дівчина виправдалася тим, що не могла взятися за роботу через тугу за домом і матір’ю. Королева повірила, але, йдучи, сказала: — Завтра мусиш почати працювати.Коли дівчина знову залишилася сама, вона не знала, що й робити. У розпачі підійшла до вікна й побачила трьох жінок. У першої була широка пласка ступня, у другої — величезна нижня губа, що звисала на підборіддя, у третьої — надзвичайно широкий великий палець. Вони зупинилися під вікном і запитали, чого вона хоче.Дівчина розповіла про своє горе, а вони пообіцяли допомогти: — Але запроси нас на своє весілля, не соромся нас, назви своїми двоюрідними сестрами й посади поруч із собою за столом. Якщо пообіцяєш, ми швидко спрядемо весь льон.— Із радістю, — погодилася дівчина. — Тільки заходьте зараз і беріться до роботи.Вони увійшли, дівчина звільнила місце в першій кімнаті, і прядіння почалося. Перша витягувала нитку й рухала педаль коловорота, друга змочувала нитку, третя скручувала й постукувала пальцем по столу — і щоразу на підлогу падав гарний клубок пряжі. Дівчина ховала прядильниць від очей королеви й показувала лише готові гарні нитки, отримуючи безліч похвал.Коли перша кімната спорожніла, вони перейшли до другої, а потім до третьої. Нарешті роботу було завершено. Перед відходом жінки нагадали: — Не забудь свою обіцянку — і матимеш із цього користь.Дівчина повела королеву показати порожні кімнати та гори пряжі. Весілля було вирішено одразу. Наречений зрадів, що матиме таку майстровиту дружину, й щедро її вихваляв.— У мене є три кузини, — сказала дівчина, — і вони дуже мені допомогли. Я хочу запросити їх на весілля й посадити за наш стіл.Королева та наречений погодилися.На бенкеті з’явилися три дивні жінки, і наречена привітала їх: — Любі сестри, ласкаво просимо.— Ой, — здивувався наречений, — чому твої родички такі страшні? Він підійшов до першої й запитав: — Чому у вас така широка пласка ступня? — Від роботи педаллю, — відповіла та.Запитав другу: — Чому у вас така велика звисаюча губа? — Від зволожування нитки язиком.Запитав третю: — Чому у вас такий широкий великий палець? — Від скручування нитки.Тоді наречений сказав, що відтепер його вродлива дружина ніколи не торкнеться прядки. І так вона назавжди позбулася нудної роботи з льоном.

У далекому лісі жила собі маленька жабка-скрякотушка. Жила вона безтурботно і весело. Цілими днями полювала на комашок, а як сонечко сідало за обрій, влаштовувалася спати під великим листком папороті. Так і минали дні один за одним, рік за роком. Жабка підростала, мудрішала й дорослішала. Якось прокинулася вона вранці з незвичайною думкою: «А що, як подорожувати світом? Побачити, як живуть мої родичі в інших ставках та річках?» Ця думка не давала їй спокою. Поснідавши смачними комашками, жабка вилізла на теплий камінчик, щоб позасмагати під сонечком, та й задрімала.І наснився їй дивовижний сон. Пливе вона на білому човні широким синім морем. Вітер надуває вітрила, хвилі м’яко колихають човник. Але раптом море зникає, немов його й не було, а човник розтанув, як ранкова імла.Прокинулася жабка, очі протерла: «Що за дивина? Мабуть, я таки занадто розмріялася». Не встигла вона як слід отямитися, аж тут перед нею з’являється справжнісінький лицар на білому коні. Сидить гордовито, усміхається:— Чому сумуєш, красуне? Розвесели серденько! Загадай собі бажання — і я його виконаю. Жабка не довго думала. Адже її бажання вже визріло в серці:— Я хочу мандрувати світом і побачити далекі краї, тільки не знаю, як це зробити.— А тобі й не треба знати як, — відповів лицар. — Твоє бажання виконається, але спочатку виконай моє прохання: нагодуй мого вірного коня.Жабка з радістю погодилася. Вона назбирала найкращої трави, надоїла прохолодної води з джерела. Кінь поїв, попив і задоволено іржав.Тільки-но жабка закінчила своє завдання, лицар зник, а на його місці з’явилося сяйво. Воно огорнуло жабку, і сталося чудо — перетворилася маленька жабка на прекрасну принцесу з добрим серцем і ясним розумом.За мить повернувся лицар. Він побачив принцесу, закохався в неї з першого погляду і попросив її руки. Принцеса, пам’ятаючи його доброту, погодилася.Одружилися вони, й почали жити в любові та злагоді. І не просто жити, а мандрувати разом світами, пізнавати нові землі, зустрічати добрих людей. Нема в них ні горя, ні журби — тільки щастя та радість від кожного нового дня.Так збулася мрія маленької жабки, яка не боялася мріяти про неможливе.

Жила собі бідна вдова, самотою у маленькій хатині. Перед хатинкою був садок, у якому росли два кущі троянд: один цвів білими, другий — червоними квітами. І мала вона двох дітей, схожих на ті трояндові кущі: одну дівчинку звали Білосніжка, а другу — Розочка.Діти були такі побожні й добрі, такі працьовиті й невтомні, яких рідко стрінеш у світі. Білосніжка була тихіша й лагідніша за Розочку. Розочка ж полюбляла бігати луками й полями, шукати квіти та ловити метеликів, а Білосніжка частіше сиділа вдома біля матері, допомагала по господарству або читала їй уголос, коли випадала вільна хвилина. Сестри так сильно любили одна одну, що, виходячи разом з дому, завжди трималися за руки. І коли Білосніжка казала: — Ми ніколи не розлучимося, Розочка відповідала: — Доки житимемо — ніколи. А мати додавала: — Що матиме одна — тим поділиться з другою.Часто дівчатка самі блукали лісом і збирали червоні ягоди, та жодна тварина їм не шкодила. Навпаки — звірі довірливо підходили до них: зайчик їв капустяний листок з рук, козуля паслася поруч, олень весело пробігав повз, а птахи сиділи на гілках і співали, що знали. Жодна пригода їх не спіткала.Коли траплялося, що вони затримувалися в лісі й ніч заставала їх там, сестри лягали поруч на м’який мох і спали до світанку. Мати знала про це й не тривожилася. Одного разу, коли ранкова зоря розбудила їх після ночівлі в лісі, вони побачили біля себе прекрасну дитину у сяйливій білій одежі. Вона підвелася, лагідно подивилася на них, нічого не сказала й зникла в гущавині. Озирнувшись, дівчатка помітили, що спали зовсім поряд із глибокою прірвою й напевно впали б у неї, якби в темряві зробили ще кілька кроків. Мати сказала їм, що то був ангел, який оберігає добрих дітей.Білосніжка й Розочка так старанно доглядали материнську хатину, що було радісно на неї дивитися. Влітку Розочка дбала про господарство і щоранку, ще до пробудження матері, ставила біля її ліжка букет квітів — у ньому завжди була і біла, і червона троянда. Взимку Білосніжка розпалювала вогонь і підвішувала на гак мідний казан, який сяяв, мов золото, такий був чистий.Увечері, коли падав сніг, мати казала: — Іди, Білосніжко, засунь засув. Потім вони сідали біля вогнища, мати одягала окуляри й читала з великої книги. Дівчатка слухали, пряли, а поруч на підлозі лежало ягнятко, позаду на жердині сидів білий голуб, заховавши голівку під крило. Одного вечора, коли всі так мирно сиділи разом, у двері хтось постукав, ніби просився до хати. — Швидше, Розочко, відчини, — мовила мати, — це, мабуть, мандрівник шукає притулку.Розочка відсунула засув — та це був не чоловік, а великий чорний ведмідь, який просунув у двері свою волохату голову. Розочка скрикнула й відскочила, ягнятко блеяло, голуб злетів, а Білосніжка сховалася за матір.Але ведмідь заговорив людським голосом: — Не бійтеся, я не зроблю вам лиха. Я замерз і хочу лише трохи зігрітися.— Бідолашний ведмедю, — сказала мати, — лягай біля вогню, тільки пильнуй, щоб не підпалити хутро.Вона покликала дівчаток, і поступово всі заспокоїлися. Ведмідь попросив вибити з його шерсті сніг, і сестри старанно вичистили його мітлою. Він розтягнувся біля вогню й задоволено бурмотів. Невдовзі всі подружилися й почали жартувати з незграбним гостем: тягнули його за хутро, ставали йому на спину, перекочували з боку в бік. Ведмідь терпів усе, лише зрідка бурчав:— Помилуйте мене, діти малі: Білосніжка й Розочка, Ще жениха вб’єте, бачте-но!Так він приходив щовечора аж до весни…Коли настала весна й усе навколо зазеленіло, ведмідь одного ранку мовив до Білосніжки: — Тепер я мушу піти й не зможу повертатися все літо.— Куди ж ти йдеш, любий ведмедю? — запитала вона.— У ліс, — відповів він, — стерегти свої скарби від лихих гномів. Узимку, коли земля скута морозом, вони не можуть вибратися назовні, але тепер, коли сонце її зігріло, вони вилазять, нишпорять і крадуть. А що раз потрапить до їхніх печер, те вже рідко знову побачить світ.Білосніжка дуже засмутилася. Коли вона відчиняла двері, ведмідь виходив так поспіхом, що зачепився за гак, і шматок його шкури відірвався. Дівчинці здалося, ніби під нею щось заблищало золотом, але вона не була певна. Ведмідь швидко зник між деревами.Невдовзі мати послала дівчаток до лісу назбирати хмизу. Там вони побачили повалене дерево, а біля стовбура щось дивно смикалося. Підійшовши ближче, вони розгледіли гнома з зів’ялим обличчям і довжелезною білою бородою. Кінчик бороди застряг у розщепі дерева, і гном смикався, немов пес на прив’язі.— Чого ви стоїте? — закричав він. — Невже не можете допомогти?Коли Розочка запитала, що сталося, гном почав лаятися й нарікати, що хотів наколоти дрібних дров, але дерево зімкнулося й затисло його бороду. Дівчатка намагалися визволити її, та марно.— Я побіжу по людей, — сказала Розочка.— Безумні дурепи! — заверещав гном. — Вас і так удвох забагато!— Не сердься, — мовила Білосніжка, — я знайду вихід.Вона дістала ножиці й обережно відрізала кінчик бороди. Гном, визволившись, схопив мішок із золотом, пробурмотів прокльони й пішов, навіть не подякувавши.Згодом сестри знову зустріли гнома — цього разу біля струмка, де його борода заплуталася в волосіні, а велика риба тягнула його до води. Дівчатка врятували його, але знову мусили обрізати частину бороди. Гном обсипав їх образами й зник із мішком перлів.Третього разу вони побачили, як орел схопив того самого гнома й хотів понести. Сестри вчепилися за нього й вирвали з пазурів птаха. Гном і цього разу лише накричав на них і зник зі своїми коштовностями.Одного вечора, повертаючись із міста, дівчатка застали гнома на галявині — він висипав дорогоцінні камені й милувався ними. Та раптом із лісу почувся гучний гуркіт — це наближався чорний ведмідь. Гном у жаху почав благати про милосердя й навіть пропонував віддати всі свої скарби, а замість себе — віддати ведмедеві дівчаток.Та ведмідь не зважив на його слова, вдарив лапою — і злий гном загинув.Дівчатка хотіли втекти, але ведмідь гукнув: — Білосніжко, Розочко, не бійтеся!І тут ведмежа шкура спала, а перед ними постав прекрасний юнак у золотому вбранні. — Я син короля, — мовив він. — Злий гном украв мої скарби й обернув мене на ведмедя. Лише його смерть могла зняти чари. Білосніжка стала його дружиною, а Розочка — дружиною його брата. Вони поділили між собою великі скарби гнома. Стара мати ще довгі роки жила щасливо з дітьми, а два трояндові кущі стояли перед її вікном і щороку цвіли — один білими, другий червоними трояндами.